Це початок тексту, який я вже почала передруковувати з написаного рукопису. Була б рада почути ваші думки, що відчуваєте і чи читали б далі?
Всі ми знаємо як важливі перші абзаци 😁

«Він знав що саме йому потрібне і, що цього він не може втілити тут і зараз. Тепер це нав’язлива думка і не більше, але якщо наважитися і зустрітися з істинним прагненням, самокритиком і, можливо, у кінці довгих старань з пустою тишею, замість відгуку, грошей, уваги, лише з самим собою і полотном, власною вразливою частиною, то у цій втраті сміливості брати пензель ще, можна знайти волю та правду»
#письмо #процес

"Безіменні" — це історія про трьох заручників самотності, які самі обрали її і тих, з ким змогли розділити цей стан.
Давид вирішив спробувати для себе нову сферу і відправився за місто працювати у вдови-письменниці, яка марить текстами. Інга була жорстокою, авторитарною жінкою, яка ховалися від свого минулого життя і не знала, що коли розділяєш самотність з кимось, не лише змінюєш, але й ненавмисно змінюєшся.
Хоча Інга вже зріла жінка, їй ще доведеться зустрітися з жінкою у собі, своїми страхами та вразливістю молодості.

Ця ненав'язлива історія про творчість, призначення, глибокі стосунки та мистецтво ще пишеться, але мені є вже, що вам сказати про неї!
Це роздуми про те, якими ще можуть бути стосунки між творцем і музою, як ролі можуть змінюватися. Про митця і світ, про митця і релігію, про митця і славу.

Події сьогодення вражають своїм абсурдом і цинізмом.
Інтелігенція, молодь, свідомі українці зібралися однодумно, щоб бути голосом народу, який знову змушують стогнати під яром.
Як шкода мені було, що не можу приєднатися до цього голосу, тому вирішила написати про це допис і подякувати знайомим, друзям, тим до кого я рівнялася за їх непохитну позицію, яку розділяють з сім'ями й родинами. Як шкода, що століття в століття так мало людей цінує смак волі, і яка я щаслива, що народилася у час, коли цих людей, прагну вірити, найбільше.
І також шкода, що на противагу цьому мені довелося вийти зі своєї бульбашки і зіткнутися з тими, хто досі плекає рабські нашийники і кричить про "продажність", хоча у розумної людини немає сумніву у тому, що саме ці агресивні противники Голосу проплачені, або ж невігласи та боягузи.
Як важко втримати віру у життя, коли зовні доводиться захищастися від безчесних, нелюдських нападів фізично, психічно й духовно, а зсередини жире проказа, гнила й смердюча.
Прийнятий закон — це відверте свавілля й зухвальство, це межа, яку перетнули, на жаль, без відповідного страху перед гнівом народу.

Що ж, до дописання історії залишилася одна частина і багато часу редагування.

Чомусь здається, що остання частина найбільш цікава та художня, але щоб дійти до неї — потрібно прочитати попередні.
Маю надію, що історія про чотирьох друзів буде вам цікава.
Це легке чтиво (наскільки можливо у моєму стилі) про мистецтво, любов і дружбу.

Наступний свій проєкт розраховую втілити в іншому жанрі, ніж усі попередні — фентезі. Не те масштабне та грандіозне, але планую присвятити його романтичним стосункам між жінками.
Це справді буде новий шлях для мене, який все ж я хотіла б спробувати, бо люблю це.

Але поки що про те, що вже "випікається у печі" 😏. Історія обіцяє бути приємною і світлою, хоча й не без нагадування про реальні події.
Ліля — у пошуках себе.
Влад — таємничий, грубий поціновувач творчих товариств та літератури, котрий прививає цю любов і Лілі.
Юзефа — фотографка з пишними рудими кучерями, у ній йде боротьба віри та мисткині.
Левко — художник, вірний друг та митець, який нарешті мусить постати перед правдою мистецтва: ризик або стабільність.

Це коротко про героїв. 😊
Інших, наче й не існує у їх світі, бо вони створили свій простір, де пізнають себе.
Їх авторка й сама живе подібним замкненим життям, тому дарує їм таке ж.

З нетерпінням чекаю завершення, хоча це буде лише початок на шляху редагування! Буду вдячна вашій підтримці, це завжди штовхає мене рухатися далі 🥰