Сьогодні після занять прогулялася парком нашого міста. Весна внесла свої корективи у його ландшафт. Ще не квітучі пейзажі, але вже пробуджені.
Вздовж битою стежки приховалися дрібні квіточки: жовті, фіолотеві, зовсім малі блакитні. Довкола ще вологе листя, сонна земля, голі дерева. А поміж сухих стовбурів трампліни з гірок землі. Про те, що це не просто земляні вигини нам повідомив хлопчина на велосипеді, попросивши не ходити тут. Ми йшли далі, стараючись не заважати групі дітей, які займаються спортом, проводять час з користю.
Ми вже бачили огорожеджене лебедине озеро, коли голуби злетіли та безстрашно загородили нам шлях своїми сірими, безрадісними, брудними крильми.
Якось казково ми ступили вже на рівну місцину, з лавами довкола.
Білосніжні лебеді граційно пливли поверхнею води, наче лотоси, а між ними хутко розганяли хвилі качки. Недобросовісні батьки з дітьми кидали білий хліб нещасним птахам.
Наврядчи вони знають, що їх маленьке щастя може вартувати гарним меншим братам життя.
На хвилях виблискувало сонце, а на сірому камінні його промінням тішилася черепаха з вже побитим панциром. Матері звертали увагу своїх дітей на цю маленьку істоту і, на щастя, їй вони не могли нашкодити.
Черепаха знала це і витягувала голівку до сонця, хитала нею і розслаблено заплющувала і розплющувала очі.
Ми йшли далі, милувалися днем, статуї Леонтовича, яку раніше мені не доводилося бачити, а потім спустилися до мосту. Там теж вирувало життя, ще тільки перші його подихи, але вже відчутні, помітні: внизу лежали велосипеди, а на воді, наче швидкі морські істоти, пливли різнокольорові байдарки.

Ще не видно цвіту на деревах, зеленого листя, не пахне квітами, вони тільки несміливо показуються дрібним ластовинням на землі серед рідкої зеленої трави, але життя вже зробило сміливий спортивний вдих і видих легенями, готове до кохання, злиття і родючості.
#щоденник #письмо #допис #пейзаж

/як мене дістала ця молодь з їх ред флегами і кенселити людей. Це просто самосуд, при чому судять те, що в Інтернеті несеться і ніколи не враховується ні втома людини, ні те, що людина може помилятися. І всі ці люди зачасту самі повні лайна, але думають, що вони кращі, відчувають себе кращими.

Перепрошую за дещо емоційну реакцію, але вирішила поділитися обуренням й тут.

З 07.04.2025 у мене є мала проза з посвятою людині, яку я хочу вшанувати і яка стала важливою частиною цього тексту.
До сих пір не знаю, що робити з оповіданням: хотіла відправити на конкурс, але їх політика мені не до вподоби; хотіла відправити на інший конкурс, але я не розумію, чи зберігатиметься моє авторське право на публікацію, якщо я подаюся; хотіла у журнали, розглядала три, але теж маю багато вагань (не дуже розумію, що мені з того буде...).
Що ви думаєте?

Зараз маю справу з достатньо вже давніми християнськими мультфільмами для дітей, досі актуальної відданої своїй справі студії у костелі мого міста.
Взяла чудовий уривок про такий чудовий музичний інструмент як орган. З дитинства його чула, а в старшому віці ходжу і на концерти, щоб послухати орган.
Як працює орган? Як виглядає зсередини? У цьому уривку є відповідь на ці питання.
До того ж саме у ньому видно наш вінницький орган, який пережив свої пригоди за час існування!

У творі, який зараз пишу, я вже давно визначила окреме місце для органу♥️
#орган #мистецтво #процес

Фото ще з квітня)

Важко писати про зиму, коли вже весна. Хочеться писати про те, що відчуваєш ЗАРАЗ.
Але-але 😌 працюю...


Чесно кажучи, вже відчуваю, що літо знову кидає на мене своє палюче полум'я правосуддя. Мені завжди чомусь важко морально у цей період.
Підтримкою стає моя вже зрілість, яка старається нагадувати про мотивацію рухатися у цьому житті

Нарешті почала друкувати.
Скажіть, як вам початок? Чи цікаво дізнатися що далі, які враження, емоції викликають перші абзаци? Можливо, питання?
#процес

Мені влучно порадили зробити нормальний знімок 👉👈

Це початок тексту, який я вже почала передруковувати з написаного рукопису. Була б рада почути ваші думки, що відчуваєте і чи читали б далі?
Всі ми знаємо як важливі перші абзаци 😁