Мистецтво проти ШІ: задум і знецінення

Тематика, здається, вже вичерпана – вона поступово відходить від сердець людей, незважаючи на те, що часу пройшло небагато. Однак, я все ще чую обурення від творчих та нерозуміння з боку інших людей  щодо взаємодії технологій та мистецтва.
Справа в тому, що штучний інтелект витвір людей, так само як і багато іншого, не маючи у собі злої сутності, але в руках людей може стати засобом знецінення справжньої творчості.
Одразу скажу, що я не проти існування та розвитку самого ШІ. Це прогрес, і як би там не було, це те, що може стати помічником, деяким спрощенням для праці людей у різних сферах. Але вкотре це не стосується мистецтва.
Хто чув, а хто ні, то от вперше почуєте, що відоме видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видає антологію готичних оповідань "Жінка зі сну". Я б хотіла мати цю книгу у себе на полиці, але у мені зародився праведний конфлікт бажання і принципу.
У чому ж проблема?  Їх декілька, і я висвітлю ті, що були обдумані та обговорені мною та моїм творчим оточенням.
В Україні дуже багато вмілих  (талановитих), неймовірних художників та ілюстраторів, які, як і всі митці та мисткині, хочуть бути почутими. За останні роки ми спостерігаємо зростання уваги до нашого, українського, неповторного. Все більше і більше прекрасного, унікального почало поширюватися серед читачів: у книгах ми можемо милуватися зображеннями, описаними письменником, можемо придбати мерч, створений художниками для поціновувачів того, чи іншого фандому. Аж от ШІ. Чи справді так потребує ШІ голосу? Особливо за участі України. Чи все ж за кордоном і так прогресуватиме ШІ, а нам варто кричати про своє? Нам є про що, нам є про кого!
Я бачила різну мотивацію з боку видавництва у рішенні запозичити роботу бездушного ШІ для створення того, що мало б мати сенс і душу. Показати що ми теж у хвилі прогресу? ШІ та читач цього не потребує.
ШІ у мистецтві — це велика проблема. У його роботах немає цінності, часто це наживання на людях, підсовуючи їм халтуру, те що не варте витрат.
Пізніше був коментар Юрія Винничука щодо того, чому ж все-таки таке славетне видавництво вирішило знецінити людську працю, і відповідь була дуже логічною: ШІ — не людина, він не потребує ресурсу, з ним простіше домовлятися, його процеси — це не людські примхи, з котрих і народжується велике, він простий, — саме так це звучало для мене та моїх друзів.
Я вірю, що з людьми домовлятися надзвичайно тяжко, але не вірю, що таке відоме видавництво не змогло знайти ілюстратора.
То, можливо, ШІ варто і писати? Укладати? Художньо перекладати? Видавати? Він це все зможе, я не сумніваюся, але чи буде це мати таку ж цінність, як праця, у яку вкладена свідомість людини, її час, життя та вміння? Її  унікальність, стиль?
До того ж є сумніви, що хоча б ідея зображеного створювалася у колективі видавництва, а не корегувалася картинка з пінтересту.
Можливо, то просто такий маркетинговий хід, бо безперечно багато людей говорить про цю ситуацію і у наш час найкращий метод привернення їхньої уваги — це чорний піар. Багато мотивів могло переслідуватися, але які б вони не були — мене це засмучує.
Цей допис не про видавництво, не про книгу, а про ШІ та мистецтво, його згубну силу у руках маркетологів і шахраїв. Все частіше нас обманюють, продають і видають пусте за велике. Це не більше, ніж шлак, яким і так повен наш простір.
Нехай собі буде, розвивається, але ми, люди, самі даємо йому сили і будемо мати плоди, і наслідки можуть бути як позитивні, так і негативні. Ми ризикуємо втратити те, що справді важливе. Проте це мало кого хвилює, адже те, що приносить швидкий прибуток, завжди виявляється пріоритетним, а там, де можна зекономити, обов’язково зекономлять.
#взаєморедагування #допис #практика #подія #ШІ #мистецтво

"Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавілон?"
Леся Українка
#цитата #щоденник #поезія

«Зв’язок історії української мови з історією народу та нації»
Знати історію означає розуміти себе, попередити обман, ворожі маніпуляції, знати свою цінність і відстоювати її, а отже виконувати свій обов’язок представника свого народу, громадянина своєї держави.
Історія має багато аспектів і кожен з них є окремою характеристикою цілого, яким є народ. Що означає вивчати історію мови? Для чого це? Ми точно можемо сказати, що це важливо, але чому саме?
Мова – це відбиток свідомості народу. А свідомість глибока настільки, що навіть, коли ми переконані, що формуємо її самі, вона керує нами, є характеристикою нашої особистості та є джерелом для самопізнання.
Отже, вивчення історії мови свого народу – шлях самопізнання.
Ми завжди маємо потребу у мові: писати й розмовляти. Особливим є те, що не завжди це інструмент взаєморозуміння, однією з її призначень є також бути інструментом самовираження народу (особливі сенси, які вкладені у слова, їх розмаїття для побудування думки з різним емоційним вираженням, формування у мові фразеологізмів та діалектів), порозуміння зі своїми людьми, з тими, з ким ділимо цінності, світовідчуття (що вкладаємо у значення, з чого наше слово походить, у чому вбачали його сенс наші предки і несвідомо перебрали й ми у свій світогляд).
Мова – це не просто передача інформації між двома мовцями, які живуть в один час, це позачасовий предмет для комунікації. Але водночас у мовних конструкціях, окремих словах, ми можемо відслідковувати зміни й досліджувати їх причини. Вони можуть бути природними і штучними. Природним я вважаю підсвідоме прагнення індивіду до розвитку, а отже і всього народу, осмислення та переосмислення дійсності. Подібні зміни нам говорять про пришвидшення життя кожного нового покоління, яке скорочує, спрощує своє мовлення. Штучне ж корегування мовних правил, а потім і введення їх в загальний обіг, я визначаю ті зміни, які були внесені під впливом обставин, політики (втручання радянської влади у нашу мову, як приклад), прогресу (неологізми).
На мою думку, вивчення історії мови дозволяє вималювати і дослідити історію народу і це є очевидним. Завдяки мові ми можемо уявити, а потім й описати історичний портрет наших пращурів в окремих періодах історії.
Навіть тепер ми спостерігаємо за зростом зацікавленості та аналізу молоді історією української мови та мистецтва, не лише мовознавців, культурологів, істориків та літературознавців, але й пересічних українців та українок. Це відбувається тому, що наша ідентичність знову під загрозою. Ми знову питаємо себе, ким є і ким були. Черпаємо у цьому силу, натхнення. І відслідковуємо шлях до точки, на котрій опинилися тепер, завдяки і через що говоримо так, як говоримо. Це не просто вивчення історії української мови, це частина самопізнання як народу, а пізніше формування як нації.

#мова #історія #есе #письмо #допис

Буду рада почути як вам. Це есе було завданням на дисципліну. Досі не кинула викладачці, але вже кидаю вам і хочу почути вашу думку і чи варто викладати у Фейсбук, бо коли писала, то одразу відчула потребу у тому, щоб опублікувати допис на таку важливу тему.

Сьогодні сталося потрясіння.
Сильний стрес вразив мене і спокій, який тривав сім років задля добробуту моєї сім'ї — вибухнув у невинний допис-сповідь, у якому я змогла виразити свій біль, з опущенням деталей, значних деталей і тієї колотнечі, у якій опинилася моя сім'я.
Не знаю чи варто вставляти цей допис і сюди, але з іншого боку це частина мене, мого болю і того, що я хотіла внести у творчість, щоб вилікувати і показати, як підло можуть грати навіть, ті, котрі за вчення мають Любов.
Як не шкода, але всюди ми люди, злі й підступні, зі своїми зраненнями та амбіціями.
Як шкода, що деякі не тямлять, що знищити людину легко, а важче повернути все до ладу. Коли ми шукаємо легкого шляху до "миру", ми отримуємо лише його гібридну подобу, стаємо рукою, яка нищить далі.
Сьогодні свої письмові сили я кинула не на чернетку, як планувала, а у допис, який у мені жив роками і врешті виплеснувся.
Це була й боротьба з ріднею, бо вона протестувала, намагалася мене вгамувати, а я у гніві, з розпаленим серцем хотіла лише писати, писати правду, писати про те, що пече.
Раніше я боялася відкритися у цих питаннях, але вже все стало не важливим.
Для себе я знову і знову роблю відкриття. Творчість, слова, текст — ось що зцілює, ось що є ще однією формою меча. Воно жахає, воно може зруйнувати і зцілити, інколи водночас.
#щоденник

Ситуація, творчий процес:
Сиджу з подругами на зустрічі онлайн, працюємо. Довго базікаю, аж ось натхнення. Нарешті. Пишу.
Подруги вже розходяться, я, безсовісно виходжу перша, щоб не заважати потоку думок.
Захоплена писаниною, не звертаю увагу ні на що. Чудова мить.
Аж ось приходять докоряти мені за пізню годину.
Зізнаватися, що пишу, я не хочу, тому кажу, що конспектую. А я й так часто навчання згадую. Тож отримала коментар, що я так вчуся, наче лікаркою маю бути, або професоркою, не менше.
Ах, якби ж то хоч до викладачки дотягувала, чи до гідної письменниці 🙈, а так, працює, наче безуспішно, але працюю, бо головне у всьому — рухатися.
#щоденник #процес

ХХ
Я жіночна від народження.
Я жінка і пишаюсь цим.
Нехай клекочуть про красу,
Про призначення весняне,
А я не кішка, я людина.
І я щаслива бути нею.
Людиною з жіночими принадами,
З жіночим болем,
З жіночою нудьгою,
З жіночим почуттям.
Усе воно жіноче, бо я є жінка,
Я — людина.
Я маю ті ж права, що й ти,
Я маю право жити, обирати,
Я маю право плакати без ярликів побічних.

Вітаю нас, жіноцтво, з нашим днем боротьби за право на наше тіло, наш вигляд. Я дякую всім тим відважним жінкам, які вибороли нам право на те, щоб ми могли самі обирати своє призначення, працювати у тих сферах, які ми хочемо, отримувати гідну зарплатню, тому що ми теж годуємо сім'ю, ми теж досягаємо успіху, ми теж маємо амбіції; дякую їм за право виглядати так, як я хочу: одягати штани, фарбуватися і не фарбуватися, не лише плакати, але й злитися, кричати, бо це так само жіночно, як і сміятися.
Не пройшло багато часу відтоді, як все ж ми отримали голос, боротьба не скінчилася, ми маємо її кожен день, ми обираємо, ми говоримо, кричимо і цей голос не має стихати.
Ви маєте право на старість, на визнання, бути матір'ю, керівницею, працівницею. Ви маєте можливості, ви виборюєте ці можливості. Ви можете обирати кого кохати, з ким провести все життя, ви маєте право на можливості.
#привітання #вірш #жінка #фемінізм

Творчість як боротьба, творчість, як зцілення, як крик, як помста, як ніж! ↓

Антихристи,
Ваш гандж від нього — невігластво.
Ви ним рубаєте тіла братів у Божих стінах.
Ви в сліпості своїй кладете голови людей у пащу Крокодила*
Нечесний бій, ганебний суд.
Щоб досягти "примирення" тепер:
Саджають осудженого на стілець
І з праведними лицями
Дають гріху образи засвідчити
Усю величність пам'яті,
Усю пиху і жовч рептильну,
Вона людську подобу змінила
Ще десяток літ тому.
Я закликаю вас як свідків!
Погляньте: щоб досягти примарного мовчання,
Ви страчуєте сім'ї,
Ви наклепи звете правдивим.
Якби ж я знала, що серед вас нема братів,
Що ви у змові з сатанівським сином:
Брехня у вас за правду, —
Я б не просила, я б не молила Бога
Знов повернути його прослав години.
Ви там вже клонитеся своїм богам
Перед монстрацією у вівтарнім лоні.
Нехай рука тремтить у того,
Хто відсікає без розбору синів Його
Від правди.
Вас влада з'їсть до того
Як ви занапастите Його престол довічно,
Закривши роти тим, хто каже іншу Правду.
Хто, наче боягуз, боїться піти в похід у пошуках святої Правди,
Той відкидає Божу справедливість,
Той не керується Любов'ю.
То як вам вертиться язик казати, що ви йдете Його шляхами.

Крокодил — у європейській традиції символ брехні та лицемірства
#вірш #протест #почуття #поезія #подія #творчийшлях

Мене вчили звертати увагу на те, що людина говорить першим. За якимось правилом те, що ми говоримо у переліку спочатку, наче є головним, бо це перше, що спало на думку.
Але коли пишу, а якщо задуматися, то коли й читаю, головним завжди є останнє. Це слово перед крапкою сказане не від пориву, а після зітхання, наче просвітлення, зізнання: я чудовий друг, брат, хлопець... Син. Саме у слові «син» вкладено найбільше, але «друг» — залишиться очевидною роллю, наче найкращим він є другом, для нього саме це є важливим, а син він посередній. Насправді ж вся щирість, любов вкладена далі, після поверхневих фраз, після очевидних ролей. Який сенс читати, слухати після першого слова, якщо весь рядок сходиться на ньому?
#щоденник #процес

Не часто звертаю увагу на іменини, але сьогодні на них мені акцентували. Аж троє важливих людей у моєму житті з ім'ям Йосиф!
І є четверта:)
Моя люба персонажка Юзефа, над історією якої я саме працюю.
Це ім'я походить від чоловічою форми Йосиф і означає "Бог додасть".

Юзефа має багато сторін, як і кожна людина. Кожен бачить її по-своєму. Вона вірянка, вона мисткиня (у цій ролі сховане багато: від сприйняття кожної з ролей до світогляду), Юзефа — мистецтво, муза, вона жінка, пристрасть.
#процес #письмо #мистецтво #подія

На тому тижні читала драматичні поеми Лесі Українки.
«Кассандра», «Оргія», «У пущі».
Можу сміливо сказати, що всі вразили мене у серце! Як темою, так й естетично. Три твори актуальні завжди, від того вони вічні.
Не так сьогодні я хочу поговорити про гірку правду Кассандри, як про зовсім різне бачення митця у двох останніх творах.
В «Оргії» втіленням митця є Антей, який за міфом був нездоланний, доки стоїть на землі, але якого здолав Геракл, у творі ж Лесі Українки Антея здолала жінка, рабиня, яка навіть після викупу та одруження залишилася рабинею. Слідом за Антеєвим учнем та другом, вона дозволила загарбникам насолоджуватися їх мистецтвом, вважати його своїм.
Так устами Мецената ми чуємо слова, які відгукнуться українцям, про те, що грецького мистецтва не існує, тепер є лише римське. І греки згодні на це. Рабиня вважає, що слава хисту має жити навіть під вже чужим іменем, привласнений загарбниками, Антей же вважає, що митець має бути відданий своїй культурі, не співати, не танцювати, не ліпити, не грати на славу та втіху римлянам.
З цією думкою він до кінця: «Беріть приклад з мене», — каже він і не дає взяти себе у полон, хоч навіть, здається, добровільний.
В «У пущі» ми бачимо інше бачення митця. Смерть натхнення, вільного духу під натиском громади, знецінення, нерозуміння. Від нього відрікається власна матір, вважаючи блудним сином, гонить проповідник Годвінсон, маніпулюючи Старим Завітом, як належить людині старого завіту, яка мститься і мало знає про прийняття, любов.
Лише племінник Деві дає дядькові Річарду молот, щоб той боровся.
Але у пущі митець не знаходить волі... У Рот-Айленді панує знецінення: з його скульптури хочуть зробити манекен, з скульптора хочуть зробити гончара. Чому ні? Це ж гроші! Тоді б він став на шлях Джонатана, товариша, який свій хист витрачає на створення церковних свічок.
Річард вщухає, погибає як митець, сповнений колись ентузіазму, тепер він має з того часу лише маленьку фігуру, яку відсилає в Італію, де його й навчили мріяти...
З трьох частин ми можемо спостерігати за зміною його сприйняття себе як автора:

"Pereat mundus, fiat ars — Хай згине світ, а хист хай буде"

— ці слова він приніс з собою з Риму.

Після низки розчарувань він знову готовий творити, йти проти громади, проти матері, їх уставів, щоб жити як митець.

Річард:

Думаю, що в світі кожен

своє завдання має і – свій хрест.

Едіта:

Яке ж, ти думаєш, твоє завдання?

Річард

Мій хист і мрія.

Вкінці, сповнений відчаю, він робить висновок:

"Се винен я, моя безсила мрія."

Леся Українка у своїх творах роздумує про різні призначення митця. Ця тема мені близька і завжди актуальна!
Заохочую ознайомитися з цими невеликими, але пізнавальними, цікавими, естетичними текстами Лесі Українки.

#мистецтво #відгук

Щодо "Кассандри" — то це настільки геніальний твір, що про нього не можливо висловитися поспіхом перед виходом з дому.
У драм. поемі піднято багато питань: правди і брехні, волі і неволі, патріотизму і зради, жіночої долі і права на власну долю.
Кассандра — жриця Аполлона, цариця Трої, наділена даром віщування, яке радше схоже на прокляття. Їй не вірять, намагаються переконати, що її гірка правда — це злі наговорювювання, які здійснюються через те, що вона їх озвучує. Кассандра змагається сама з собою: мовчить і говорить, не хоче вірити, що все це правда.
Вона віщує падіння Трої, але ніхто так само їй не вірить. Гелен, її брат, натомість говорить "бажану правду", переконуючи, що вміє віщувати, він протистоїть Кассандрі, але сестра знає: вони лише інструмент у руках Мойри.
Коли їй кажуть не гнівити богам, Кассандра відповідає: «боги також раби Мойри*, я не хочу бути рабинею рабів»
Її віщування справджуються, хоча вона намагається протистояти їм.

*Долі
#відгук