Ти — вивезеш.
Бо колись у тобі зʼявився вічний двигун, що працює незалежно від того, як ти почуваєшся.
Він просто працює і все.
Ми тягнемо себе з прірви відчаю за тоненькі нитки. У кожного з нас є така персональна нитка – про своє.
Ми – локомотиви. Чипляємо свої вагончики досвіду. Найдорожчі наші скарби. І вивозимо. Крок за кроком.
Катерина Флекман
#Ми
Бо колись у тобі зʼявився вічний двигун, що працює незалежно від того, як ти почуваєшся.
Він просто працює і все.
Ми тягнемо себе з прірви відчаю за тоненькі нитки. У кожного з нас є така персональна нитка – про своє.
Ми – локомотиви. Чипляємо свої вагончики досвіду. Найдорожчі наші скарби. І вивозимо. Крок за кроком.
Катерина Флекман
#Ми
«В смысле? Только “ради кота”? У тебя же Вика и Аня (я так зрозуміла, що жінки його), за что же они жить без тебя будут, и смеётся, сотрудников 200 человек»
«А я как представлю, что его убьёт, а я выживу, я не переживу. По сути, только ему я и нужен. Знаешь, как он меня встречает вечером и никогда не ест, пока я не сяду. И в целом, я больше не хочу чтобы кто-то страдал…. Любовь оказалась другая и в другом. Я понял, что мне очень мало надо, чтобы быть счастливым, я знаю что я буду делать, когда весь это пи*дец закончится. Больше дети страдать не будут»
«Любов виявилося інша та в іншому. Більше діти страждати не будуть»…
Звоню банкіру. Треба вирішити три дуже складних питання. Все вирішується за 30 хвилин, з підключенням всіх ланок. Ведуть кожен крок, відкриваємо, закриваємо, відновлюємо картки, розблокуємо те, що я напартачила, щось скануємо, якісь коди, верифікації трьом відділам…. Я в шоці, що взагалі це все можна зробити за такий короткий проміжок часу. Уявила цей процес, наприклад, в Німеччині. Пишу кожному велику дяку за терпіння та швидкість. Отримую три відповіді: 1. Вам дякую, ви жартами підняли мені настрій; 2. Нам приємно те, що ви усміхаєтесь. 3. Бережіть себе. Це найменше що можна зробити.
Купляю каву у вуличній кав’ярні. Забираю. Продавець дає решту і каже – чекайте. Побіг у закуток на манюсіньку кухоньку. Стою. Бачу, що решта вся. Що сталось, думаю. Виходить і дає щось у серветці.
«Це вам коржик. Мама напекла цілих два тазики. Він вівсяний. Казала роздавати всім, хто каву бере, – солодке робить нас трошки щасливішими. Нам треба зараз деколи усміхатись. Ми з Волині. Там сміх – то ліки».
Я знову зі сльозами. Кажу, що то не солодке робить нас щасливими, а такі люди як ваша мама. Мамі великий уклін.
«Нам зараз треба усміхатись. Ось коржик»…
І я зрозуміла. Що серед тієї кількості ненависті, гніву, розпачу, що ми носимо в собі, бачимо в постах та світлинах, в коментарях – у всьому цьому і стоїть завдання тої пітьми – залишити нас добра, любові, затопити нас ненавістю, яка проникне в кожну частинку нашого серця.
А десь, непомітно, пробуджується величезна кількість доброти. Любові. Світла. І я буду дивитись в їх бік. Це єдиний існуючий шлях до нашого нового життя “зараз” і “після”…
Давайте берегти ту частку, яка має залишатись вільною та світлою, як би скрутно нам не було, як би ми не хотіли, щоб вони всі повиздихали, давайте берегти любов до світа, до себе, до кожного з нас. Бо перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних. Тоді – вони вже перемогли.
Я розумію, як це важко, я сама працюю з ненавистю постійно, вона навалює як дев’ятий вал, можна задихнутись. Я знаходжусь в тому ж самому інформаційному потоці, що і всі, я українка до найменшого свого атома, ще із надмірним відчуттям справедливості. Мені так само буває дуже нестерпно боляче і безпорадно. Але… Ці крихітні миті, зцілюють страшенні рани мого сердя і відвертають пітьму. Добро. Любов. Не якась там видумана любов до всього. А саме конкретні явища і дії. Шукайте їх. Видивляйтесь. Зберігайте. Нас не відвернути.
Єлизавета Птиця
#Ми
«А я как представлю, что его убьёт, а я выживу, я не переживу. По сути, только ему я и нужен. Знаешь, как он меня встречает вечером и никогда не ест, пока я не сяду. И в целом, я больше не хочу чтобы кто-то страдал…. Любовь оказалась другая и в другом. Я понял, что мне очень мало надо, чтобы быть счастливым, я знаю что я буду делать, когда весь это пи*дец закончится. Больше дети страдать не будут»
«Любов виявилося інша та в іншому. Більше діти страждати не будуть»…
Звоню банкіру. Треба вирішити три дуже складних питання. Все вирішується за 30 хвилин, з підключенням всіх ланок. Ведуть кожен крок, відкриваємо, закриваємо, відновлюємо картки, розблокуємо те, що я напартачила, щось скануємо, якісь коди, верифікації трьом відділам…. Я в шоці, що взагалі це все можна зробити за такий короткий проміжок часу. Уявила цей процес, наприклад, в Німеччині. Пишу кожному велику дяку за терпіння та швидкість. Отримую три відповіді: 1. Вам дякую, ви жартами підняли мені настрій; 2. Нам приємно те, що ви усміхаєтесь. 3. Бережіть себе. Це найменше що можна зробити.
Купляю каву у вуличній кав’ярні. Забираю. Продавець дає решту і каже – чекайте. Побіг у закуток на манюсіньку кухоньку. Стою. Бачу, що решта вся. Що сталось, думаю. Виходить і дає щось у серветці.
«Це вам коржик. Мама напекла цілих два тазики. Він вівсяний. Казала роздавати всім, хто каву бере, – солодке робить нас трошки щасливішими. Нам треба зараз деколи усміхатись. Ми з Волині. Там сміх – то ліки».
Я знову зі сльозами. Кажу, що то не солодке робить нас щасливими, а такі люди як ваша мама. Мамі великий уклін.
«Нам зараз треба усміхатись. Ось коржик»…
І я зрозуміла. Що серед тієї кількості ненависті, гніву, розпачу, що ми носимо в собі, бачимо в постах та світлинах, в коментарях – у всьому цьому і стоїть завдання тої пітьми – залишити нас добра, любові, затопити нас ненавістю, яка проникне в кожну частинку нашого серця.
А десь, непомітно, пробуджується величезна кількість доброти. Любові. Світла. І я буду дивитись в їх бік. Це єдиний існуючий шлях до нашого нового життя “зараз” і “після”…
Давайте берегти ту частку, яка має залишатись вільною та світлою, як би скрутно нам не було, як би ми не хотіли, щоб вони всі повиздихали, давайте берегти любов до світа, до себе, до кожного з нас. Бо перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних. Тоді – вони вже перемогли.
Я розумію, як це важко, я сама працюю з ненавистю постійно, вона навалює як дев’ятий вал, можна задихнутись. Я знаходжусь в тому ж самому інформаційному потоці, що і всі, я українка до найменшого свого атома, ще із надмірним відчуттям справедливості. Мені так само буває дуже нестерпно боляче і безпорадно. Але… Ці крихітні миті, зцілюють страшенні рани мого сердя і відвертають пітьму. Добро. Любов. Не якась там видумана любов до всього. А саме конкретні явища і дії. Шукайте їх. Видивляйтесь. Зберігайте. Нас не відвернути.
Єлизавета Птиця
#Ми
Знаєте, що мене сьогодні просто порвало на частини? І досі не відпускає.
У мене є вінтажна старовинна каблучка. Я її придбала в одній з лавок Верони. Каблучка дійсно дуже гарна і привертає увагу. Одразу видно, що ця « вєщь» старовинна і зі своєю історією.
І ось сьогодні по відеозв'язку ми спілкувались з моєю подругою з Іспанії. Корінна іспанка. Вона помітила цю каблучку і ненароком запитала, чи бува це не сімейна реліквія, яка дісталась мені, скажімо, від прабабусі.
І тут я усвідомлюю. Ні, майже ні в кого з українців немає сімейних реліквій, які би передавались поколіннями. І це не від того, що ми мали « ніщіх» предків.
Кожне наше покоління намагались знищити, а майно відбирали. Розкуркулити, колективізувати, вислати «піднімати цілину», на лісоповал до Сибіру, в степи Казахстану… така була поведінка по відношенню до українців.
Кожне. Наше. Покоління. Винищували.
Після Голодомору моя бабця не мала, що передати нащадкам: ані землі, ані сімейних реліквій. Нічого, що уособлювало би собою українську автентичну культуру чи традицію. Весь її спадок для нас: лише пам'ять і болючі голодні спогади. І застереження: вони намагатимуться повторити це знову і знову.
Мене просто порвало на частини це таке просте і наївне питання: "а чому немає сімейних реліквій? От в сім'ї моєї подруги є прикраси, яким уже понад сто років, а у моїй не має.
Люба моя, от як тобі пояснити просту і водночас важку річ: коли твоя прабабуся з Іспанії жила в маєтку під Барселоною, який дістався їй від батьків, моя бабця в цей час у 33 році ще юнкою втратила вже все і жила зі своїми батьками в землянці.
Розумієш, наскільки різний у нас спадок і наскільки різні "сімейні реліквії"?
Знаєш, у нас особлива реліквія: генна пам'ять. Як нас було нищено, як нас намагалися перетворити на жменьку манкуртів, які нічого не пам'ятають, але...
Варто було початися війні і невідомо звідки з'явилася генна пам'ять. Ми підсвідомо знаємо, як себе поводити, як гуртуватися. Звісно, круто мати у скарбничці перстеник, якому триста років, але значно крутіше мати - генну пам'ять цілого народу, якій тисяча літ.
А «сімейні реліквії» у мене є, тільки це - ікони, рушники і вишиванки, які трепетно передались мені з бабціних схованок. А ще, Кобзар і хустина….
Олена Ярощук
#Ми
У мене є вінтажна старовинна каблучка. Я її придбала в одній з лавок Верони. Каблучка дійсно дуже гарна і привертає увагу. Одразу видно, що ця « вєщь» старовинна і зі своєю історією.
І ось сьогодні по відеозв'язку ми спілкувались з моєю подругою з Іспанії. Корінна іспанка. Вона помітила цю каблучку і ненароком запитала, чи бува це не сімейна реліквія, яка дісталась мені, скажімо, від прабабусі.
І тут я усвідомлюю. Ні, майже ні в кого з українців немає сімейних реліквій, які би передавались поколіннями. І це не від того, що ми мали « ніщіх» предків.
Кожне наше покоління намагались знищити, а майно відбирали. Розкуркулити, колективізувати, вислати «піднімати цілину», на лісоповал до Сибіру, в степи Казахстану… така була поведінка по відношенню до українців.
Кожне. Наше. Покоління. Винищували.
Після Голодомору моя бабця не мала, що передати нащадкам: ані землі, ані сімейних реліквій. Нічого, що уособлювало би собою українську автентичну культуру чи традицію. Весь її спадок для нас: лише пам'ять і болючі голодні спогади. І застереження: вони намагатимуться повторити це знову і знову.
Мене просто порвало на частини це таке просте і наївне питання: "а чому немає сімейних реліквій? От в сім'ї моєї подруги є прикраси, яким уже понад сто років, а у моїй не має.
Люба моя, от як тобі пояснити просту і водночас важку річ: коли твоя прабабуся з Іспанії жила в маєтку під Барселоною, який дістався їй від батьків, моя бабця в цей час у 33 році ще юнкою втратила вже все і жила зі своїми батьками в землянці.
Розумієш, наскільки різний у нас спадок і наскільки різні "сімейні реліквії"?
Знаєш, у нас особлива реліквія: генна пам'ять. Як нас було нищено, як нас намагалися перетворити на жменьку манкуртів, які нічого не пам'ятають, але...
Варто було початися війні і невідомо звідки з'явилася генна пам'ять. Ми підсвідомо знаємо, як себе поводити, як гуртуватися. Звісно, круто мати у скарбничці перстеник, якому триста років, але значно крутіше мати - генну пам'ять цілого народу, якій тисяча літ.
А «сімейні реліквії» у мене є, тільки це - ікони, рушники і вишиванки, які трепетно передались мені з бабціних схованок. А ще, Кобзар і хустина….
Олена Ярощук
#Ми