Захід сонця у Запоріжжі

Дмитро Перепелиця
Натюрморт з кавуном, 1937
#1930s

Олександр Галич, переказ - Женя Дисс

Закляття Добра і Зла

Тут завжди на світанку густіша пітьма.
Тут усе, як сліпіому, на дотик знайоме.
Повертаюсь додому
Пвертаюсь додому
Повертаюсь до дому, якого нема.

Це і дім, і не дім, це без полумʼя дим,
Наче фата-моргана чи слід від серпанку.
Тут Добро без зупинки, від ночі до ранку
Наче меч нависало над домом моїм.

А зі мною жило моє лагідне Зло,
Відганяло від мене думки і печалі,
І горнятко для кави, і плитка, і чайник
Не журились, немов так завжди і було.

І співаю, що хочу, й що хочу, роблю,
І ходжу в благодаті, як пан після бані.
Може, вам цей прикид видається незграбним -
Я його обираю, тому що люблю.

Все змішалось - ненависть, байдужість, любов.
Був кривавий закат та співали цикади.
Цілий рік благодаті без втрат і без зради -
Кожен скаже - тобі пощастило ізнов.

А Добро, зрозуміло, на те і добро,
Щоби вміти прикинутись гарним та добрим
Звати миром війну, біле визнати чорним,
Зупинити життя, наче потяг в метро.

Першим чайник зламався. Його рознесло.
Він плювався окропом, і пахло паленим.
А Добро, як сирена, волало на мене,
Намагалось в усім звинуватити Зло.

До побачення, Зло, моє лагідне зло,
і сторінки псалтирю, що воском залиті.
Цілий рік благодаті в безрадіснім світі -
Кожен скаже - тобі пощастило ізнов.

Тож прощай і пробач - набухає зерно
Підіймають вітрила веселі матроси.
І не віск на сторінках псалтирю, а сльози,
І розлите у келихи юне вино.

Я всі роки ростив цей врожай недарма.
Час вертатись, а інше поки невідомо.
Повертаюсь додому
повертаюсь додому
Повертаюсь до дому, якого нема.

В одну із коротких тутешніх ночей,
Коли я стояв закутаний в холод
І дим найдешевших на світі цигарок
А місяць торкався моїх плечей
А серце точив самотності голод
В одну із холодних тутешніх ночей
Сплять побратими
Тридцять незнаних раніше людей
А зараз не знайдеться ліпших друзів
А я годував багаття в буржуйці
Аби вони не змерзли і не хворіли
Хоча так чи інакше хворіють усі
Я ж думав про те, що варто нагріти води
Аби вмитися не крижаною..
Так от, в одну із коротких тутешніх ночей,
Я зрозумів, що і досі усе пам'ятаю, наче те було зовсім вчора,
І зрозумів, що усе ж пам'ятаю колір її очей

В одну із коротких тутешніх ночей
Я вийшов з палатки аби покурити
А місяць торкався моїх очей
"Брате мій місяцю, скільки ще жити?"
Тих кого послали в піхоту служити
На війну проводжають неначе мерців
Нам трохи ліпше ніж піхотинцям, але як казав сержант для якого ця війна стала буденністю "пацани, якщо в'їбе, то весь екіпаж можна зібрати в пакетик. Так вас і поховають - поділяють на кілька купок і відправлять додому"
Якось не хочеться, щоби в'їбало, але має ж хтось помирати на цій війні, тож чому б не померти й мені?
Так от, в одну із коротких тутешніх ночей
Я думав про те, що хочеться жити для того
Аби ще раз колись зустріти погляд її очей

Я не проти потрапити в Пекло
І вижити там, щоб колись про нього розповісти
Але все одно напевно мовчатиму, тож яка різниця, що було до мене, і що буде колись по мені.
Якщо з того пекла я не виберусь
Світ не зміниться
Зрештою, всі ми уже мерці і вже давно виписані з переліку тих, хто ходить на роботу, ростить дітей, порає свинок і городи.
І з тим, як поступово губляться ті, хто раніше писав і дзвонив, І питався, як справи..
Коли перша хвиля цікавості спадає, ти відчуваєш, що тебе пам'ятають, але вже не так, як раніше.
Бо, коли тебе вписують в журнал особового складу військової частини, то десь там далеко виписують із переліку живих.
Тож, повернешся ти чи ні, вже не має принципового значення.
І всеж, в одну із коротких тутешніх ночей
Я зрозумів, дещо важливе
І це чи не єдине, що досі мене тримає
Серед живих
Надія колись побачити знову погляд її очей

(Хаотичні думки записані о третій ночі, в один із осінніх днів, коли випала моя черга тримати вогонь)

Те, що лишилося від будинку.

Рятувальна операція триває.

Київ. Внаслідок атаки дронів — пошкодження зазнав 120-річний будинок, який є частиною київської історичної забудови.

Будівля зведена у стилі історизм з елементами неоренесансу.

📸 Фото: Мапа Реновації.

Вначале в бой отправили российскую армию.

Когда она стала резко сокращаться, заманили z-упоротых и любителей легких денег.

Потом добавили пойманных на улицах Донецка и Луганска.

Затем зэков.

А когда и вся эта дикая смесь истощилась, объявили мобилизацию.

Но, о чудо, в стране победившей пропаганды убежавших за границу оказалось больше, чем мобилизованных. Да, некоторые пришли сами, некоторые пошли по повестке как Герасим к пруду. Но убежало гораздо больше.

Как же так?

Дело в том, что война в Украине все еще "не их война".

Такой, только масштабом куда меньше, была война в Афганистане для советских граждан - молодых ребят отправляли хз куда, объясняя по телевизору попонятной геополитикой.

Такой была Первая Чеченская. Да, жителям "великой страны" было обидно сливать небольшому народу, но по большому счету хрен с ними, с теми чеченцами.

Поэтому перед Второй Чеченской Путин сделал будущую бойню их войной, взорвав российские дома и вызвав волну негодования к "чеченским террористам". Уже не виртуального, а реального - вот же они, развалины.

Вы можете возразить, сказав, что сейчас большинство россиян поддерживают войну с Украиной. Да, это правда.

Но они поддерживают ее в телевизионном режиме. Это их телесериал про войну, а не их война. Смотреть выдумки Конашенкова гораздо легче, чем умирать в окопе.

Я был уверен, что перед российским вторжением Путин устроит еще один "гляйвиц" для перевода мотивации на другой уровень. К моему удивлению, обошлось. Решили, что сказок про "8 лет" будет достаточно. Просчитались и здесь.

***
Сейчас, когда российские ракеты попадают по нашим мирным кварталам чаще, чем по критической инфраструктуре, я часто встречаю эмоциональные призывы - нам тоже нужно шарахнуть по их домам, чтоб знали!!!

Хочу напомнить, что наша цель - не "чтоб знали", а победа. И она будет достигнута гораздо легче, если мы продолжим воевать с немотивированным, насильно согнанным стадом, а не с людьми, которые потеряли жен и детей.

Мотивация - наше главное преимущество. То самое преимущество, которое не смогли просчитать западные аналитики. Украинская армия воюет за свою землю при полной поддержке украинского народа.

А российские телезрители пусть вырывают от досады волосы и вставные челюсти. Пусть для них это будет сериал с плохим концом.

Украина должна стать Черной дырой, откуда нет возврата.

Ужас от попадания в гравитационную воронку, начинающуюся у дверей военкомата, должен быть сильнее страха перед карательной машиной Кремля. Мы должны услышать хор "вот пусть Путин и воюет!!!"

И это время близится.

Прочитала в ФБ, как уехавшая от угрозы уголовного преследования активистка возражает упрекам от оставшихся, что страна ей не дорога, предлагая представить, что ее и таких, как она, ожидало.

Вынесу свой комментарий оттуда. Для меня "страна тебе не дорога, вот и уехала" - не упрек, а констатация факта. Да, Россия мне не дорога, если когда-нибудь будет Сибирская республика - с радостью приму ее паспорт, но эта кровавая империя мне не ценна и не дорога.

Собственно, от тысяч счастливых лиц Крымнаша вокруг меня, у ранее адекватных (думала я) людей, я и уехала почти восемь лет назад, поняв, что эта страна - их, не моя. Некоторые люди в ней мне очень дороги, но и всё.

Там, к слову, сразу дельно мне ответили - что в этом и проходит водораздел между мечтающими о "прекрасной России будущего" и жаждущими уничтожения империи, её сноса подчистую.

Прекрасной России будущего более не может быть. Это такой же оксюморон, как прекрасный Третий Рейх будущего, уж простите.

@thegrassharp