Про вільний мікрофон та емоційність на сцені

Все життя, коли доводилось виступати з віршами – я робив це емоційно, дотримуючись правила «бути найголоснішим у кімнаті». Бути на надриві, рвати на собі сорочку (один раз порвав і штани), обливатися водою, розкидати стільці, ламати стійки. Щоби жодна кавомашина не змогла мене перекричати. І це працювало.

Так чи так, на цю емоційність реагували навіть незацікавлені люди. Вони звертали увагу на джерело шуму (а це вже хороший початок), а після могли й затриматися, почати слухати. 

Я згадав, як виступає з віршами Буковскі. Він повільно заходив у заповнений зал театру, сідав за стіл, біля якого стояв мініхолодильник з пивом. Без зайвого драматизму, брав листи з текстом й читав їх – повільно, спокійно. Завжди хотів спробувати так само. 

Мої читання, або читання багатьох інших голосних поетів і поеток нагадують музичну композицію, де ти не стільки звертаєшся до сенсу слів, скільки через мелодію, ритм і рух передаєш певний настрій. В цьому є мінус – цей стиль маніпулює емоціями. Це все, тільки щоби привернути увагу до автора своєю динамічністю. 

Погано слухають? Кричи голосніше! Рухайся жвавіше. Підкинь бензинової драми у багаття.  

Тоді як Буковскі не намагається привернути увагу. Він знає, буде читати тихо й незрозуміло – люди все одно сидітимуть мовчки, намагаючись розібрати, що там говорить поет зі сцени. 

Тож стало цікаво, чи здатен я привернути й утримати увагу без дешевого театрального кривляння? Якщо буду читати повільно, без заданої при написанні вірша ритмічності. 

Перша спроба відбулася в середу на вільному мікрофоні в Культ Мотиві. На мою думку – спроба невдала, важко було стриматися й контролювати себе. Втім досвід все одно цікавий, спробую наступний раз перейти на шепіт.

Що скажете?

приходиш на вечір поезій, а до тебе хочуть трохи доїбатися

підіймаю сірник. чірк.
палає дім

ніяких гостей, вечірок
пророків на лоджії,
перекурів пів-ночі

будівлю поглине вогонь

чому?

не хочу писати
про вікна в кімнаті,
про двір за ними
про дітей на майданчику,
котів під машинами

залишу

все це

позаду

ніякої усамітненої романтики
рядків з-під примусу

кожен світанок зустрічатиму
біля води,

на набережній
побачиш у натовпі,

по щасливим очам
впізнаєш і вдаси, що

обгорілий піджак
бруд на тілі
попіл у волоссі
обпалена шкіра
і як тліє вогник у погляді

ще нічого не означають

що напевно мені так краще
і я тому так танцюю,
що більше не змушений
кудись повертатися

проклятий йти
і не зупинятися

ніколи більше
не розкажу
про свій
дім

І ще трохи того вечора

Важливий момент ❗️Не одними тільки віршами.

Давно мріяв – нарешті роблю.

З подругою долучаємось до спільного збору. Купляємо антену для пеленграції аналогових радіостанцій та інші компоненти для роботи PEP.

Навіть вимовити складно, але штука необхідна. Допоможе покращити розвідувальні здібності підрозділу і зменшити кількість ворожих дронів.

🎯 Наша ціль: 20 000 🇺🇦 (нова – 25 000)

Спільна ціль: 300 000 грн.
(хто хоче приєднатися до збору – пишіть в коменти).

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/A1hzPAgQ7k

💳Номер картки банки
5375 4112 1156 0953

Хто може допомогти поширити збір – поділіться моїм постом в інстаграмі. Ось він.

Кожен ваш донат важливий! Кожен ваш репост важливий! Всім цьом за підтримку.

АПД. Збільшили до 25 000 – бо 20 к вже закрили 🔥

Поки наш збір закривається — вибіг махатися з сусідом-наркоманом, який пристає до бабусь на дитячому майданчику. І так кожен тиждень 🐸

Тусуюсь з ним поки їде поліція, а потім з відчуттям виконаного обовʼязку ховаюсь вдома й дивлюся за продовженням.

Зараз вже лежить на землі в наручниках і кричить «поліція підараси».

Зацініть як бабуся гойдається поки торча пакують)

Збір закрили! Всім дякую ♥️

// як врятуватися з пастки Процесу

та закохатися в світ без прикрас //

питання не в тому
чи вірю я, чи не вірю
що знаю, чи відчуваю
як горить моє серце

слова
все ускладнюють
не обрамляють у форму,
заплутують
особливо вигадані
тобою минулим

і поезія
все тільки ускладнює
та й ви, хто мовчить
і читає, і слухає
ви все тільки ускладнюєте

дай Боже
хто-небудь розумний
порадить
як вирватися з пастки процесу
насправді й він не знає
що з цим процесом робить

погляд навскіс
крізь бажання Лакана
я знаю, питання
не мають лякати,
відповіді
не полегшать страждання

але

якщо стати
сильніше за несподіваність
за непослідовність долі,
за везіння, випадок

коли втратиш себе
без залишку
з надлишком зламаєшся
то, несподівано,
раптом
відчуєш щастя

а чому?
ніхто не знає

просто так

🖤

ріка напевно і не знає
як на березі нам важко
в диму вогні шепочуть ночі
що я у прах перетворюсь

нарешті сон приходить першим
показує, як все розквітне
а за вікном весна лунає
ніби проповідь сумна

хто стане новим королем
під чиїм прапором боротись
не так важливо, коли б’єшся
проти зла

лицар палаючого серця
не кидає слів на вітер
і тримає в собі сльози
аж до самого кінця

життя залишивши на потім
ми все ще мусимо співати
бо цих пісень ніхто не знає
окрім нас

куля влучила у серце
куди ти звикла цілувати
вмираю, як червона квітка
на руках

Читатиму на @nekulturni — знову!

Дивно склалися зірки, але рєбята покликали мене виступити на другій події поспіль.

Якщо сподобається (або вже зацінили, як я читав раніше) — розкажіть про це некультурним під цим постом. Може тоді покличуть й втретє (дуже на це сподіваюся).

Довго розмірковував над форматом читання, але поки безрезультатно. Залюбки вислухаю ваші пропозиції та ідеї приколів у коментарях.

Планую з текстами не повторюватися, читатиму нові уламки віршів.

Розповім, чому більше не хочу писати про дім, про рецепти простого щастя й продовжу скромно заглядати у ваші гарні очі.

У відео мало бути моє дитяче фото, але я таких не маю. Тому, знайомтеся — так Морі виглядав у 15, в роки своєї анімешної молодості в Дніпрі.

людина людині не вовк,
а вівця під ножем мʼясника,

його тактика «бий та біжи»,
що наклеїти на скло образок —
не допоможе,
помста це біг по колу,

а він з того світу, де щирість та дружба забуті,
а жертва –
зручна позиція, не бруднить
душу ганебними вчинками
монополії на насилля

його надихають війна та вогонь,
гільзи летять наокіл,
ховають заплямовану кров’ю
підлогу як листя по осені

він грає в схованки з Богом,
важко бодай щось розгледіти
за цілодобовим болем,
самотнім ніби вода у пустелі.

в його лісі птаха
згасло співає про хижака, що за ним полює —
чесно, кого хвилюють
емоції м’ясника?

головне: чи можна від цього одужати —
і чи виліковна жорстокість?
достатньо жертв, бо, повторю,
помста — біг босоніж
по битому склу циркулючої злості

рафінована лють не вгасає
поки з темряви ночі доноситься:

«добре тому, хто любить
коли не хоче».
не бійся, добро має бути свідомим,
а ти добре озброєним.

Присвята фільму з трійки найулюбленіших серед українського кіно. Мем, що вийшов з-під контролю, тому я проклятий передивлятися його знову і знову. «Ржака» (читати в інстаграм)

🤡🤡🤡

///

пощастить — залишишся на самоті,
шукатимеш опори в інших (не знайдеш),
втратиш віру в себе, полізеш
на стіни дружитися із павуком
(про таке божевілля ти й не знав,
бо хворі досі не залишали свідків)

пощастить — життя вдарить сильно,
розколе тебе як горіх. влаштує двобій із долею.
відчуєш себе металевим листом,
заховаєшся між молотом і ковадлом,
де карма тебе і знайде, ще ніхто
не втікав від неї.

пощастить — заболить,
болітиме так сильно, повір краще на слово.
але чого варті шрами без можливості
зупинити муки хоча б на мить?
хтось ще горить, інші повільно згасають.

пощастить — заплачеш,
не знатимеш як зупинити сльози,
від народження до похорону лічена мить,
немов вихідні перед зміною на роботі.
вдома лежиш у судомах, вдаєш,
що тримаєшся осторонь від емоцій.

пощастить — покохаєш,
і кохання завше нерозділене
що знає закоханий про життя?
груди стискає хронічна втома,
серце уламками ріже зсередини,
коли почуття бодай на день
не дізнаються про взаємність.

настояне на стражданні червоне вино,
що пʼянить останньою краплею,
як би хижо не стало – благатимеш ще,
все це і є життя.

все закінчиться і поступово
ми згаснемо, зникнемо. йдемо ва-банк,
страху більше нема, бачимося востаннє —
пропоную забути про все і кохатися до світанку.

//-//

гуртуються вітри в степу,
рождаються у чорних гривах коней

гуртуються птахи —
нараз прокричать
із безодні ночі

шелестить за дверима світанок.
зітхає втомлений вік, припав до землі.

/—//—/

місто знущається наді мною —
навіть собаки тут
одягнені краще

відчуття ніби свято
десь поруч, але не з тобою,
або вже закінчилось, ще до того,
як ти про нього дізнався

лікар радить
дотримуватись режиму,
сповільнити ритм,
не звірятися з календарем,

примиритися з відчуттям
швидкоплинності,
змиритися, що це місто
створене для креативної молоді – 
і собак

я вмовляю себе
не палити забужко і жадана
не сваритися у фейсбуці
не заводити сторінки в
фейсбук / пьюр / інстаграм

не пити після опівночі,
не їсти після восьмої
медитувати зранку
і писати ніби востаннє,
бо як раніше вже точно не буде

на місці парку з’явився ЖК
дороги й бруківку перекладуть
мости так і лишаться недобудовами.
машини тягнуть на штраф-стоянку,
іржа плаче, ніби її проводжають
в останню путь.

у повітрі витає смог з надії,
туману і пилу – 
не дихай
не дихай
не дихай

//…/ //…/

Поступово її присутність стає найзатишнішою метафорою застою

поодинці ми не тонемо у воді,
не горимо у вогні,
а удвох — як квіти, засинаємо
не дочекавшись зими і першого снігу

ми боїмося дзвінків, запізнень, знайомств з новими людьми, досягнень, самореалізації, мріяти, рухатись без мети

скільки фантазій невтілених, скільки бажань забутих, а ми все одно щасливі,

свідками наших заручин є стіни квартири, розкидані речі, коти у дворі, сусіди

ключ застрягає в замку на дверях у підʼїзд, що означає «варто нікуди не йти, залишатися вдома» —

поступово все у житті втрачатиме сенс, тільки б прожити ще один день, зустріти ще один ранок разом

…—//-//—…

щось грузить, стискає, думки що лезом по залізу
у грудях палає, мерщій засинай на зустріч несвідомому,
у сні цілуй незнайомок, давніх подруг і тих, кого хотів
назавжди прибрати з памʼяті (тобі не вдалося).

борись, страх ховається і на краю ночі корчиться,
тисне голкою у скроні, суди-судомить пульсобіт в голові,
лягай спати, скоріше, поки не відняло силу бачити сни.

тоді внутрішній голос видасть внутрішній дозвіл
на запізніле бажання бігти, кохатись, боротись,
і надихнутись плисти проти течії комплексів.

вони кажуть: «забороненим не спокушайся, сповідайся,
причастись, покайся та врятуйся від жорсткого Бога».
краще вибери у пантеоні езотеричних істот когось
без манії контролю, хто допоможе втілити фантазії наживо,
а не кинути серце обличчям донизу, як роблять утопленики!

світає, спіши – пливи рибою містом затопленим:
проспектами, набережними проносяться хвилі,
встигни зайти додому до того як хлине злива;
ось чому голова болить — скоро дощитиме,
хто не прокинеться буде втягнутий у вир світу навиворіт

(>?>)__(<!<)

я багато годин роздивлявся обличчя дівчат в інтернеті
свайпав, але не відправляв метчам жодного слова, 
то зайве, бо мовчки йду, опускаюсь у жерло вулкана, 
де зародки моєї сексуальності породжують голод, 
його не втамувати

у лаві горять мільйони фото, а я уявляю
що дівчата з них гуляють містом, говорять з рідними, 
займаються домашніми справами на самоті

я закохався у хитливу невинність
і продовжую дивитись на те, чого не існує: 
анкети, профілі, імена, кількість прожитих років, 
біографія в кілька слів: «жодних пар і бенефітсів» 
або «спробуй, здивуй мене»

стільки їх розглядав, що навчився
лише по світлині дізнаватися все про людину —
настільки зблизились з ними, 
що кожну тримав у окремій папочці, 
діставав по одній запитати як справи, 
піклувався як міг, але і цього
виявилося недостатньо

стільки годин присвятив релігійному стогону 
пошуку себе пальцями по екрану смартфона, 
але так і не зрозумів, хто я є, зате усвідомив, 
що я: не поет, не воїн, не андеграундний творець, 
навіть не вигнанець – звичайний ноунейм

непомічене сяйво зірки зникає у мертвому морі
я тону в океані можливостей,
захлинаюсь порожнечею змісту
на екрані нові обличчя з’являються швидко,
від попередніх лишаються тіні на стінах печери, 
відображення в темному дзеркалі монітора, 
відбитки життя, що ніколи не стане моїм 

у світі, де все перебуває в постійному русі —   
залишаюсь незмінним. не тримаю в собі нічого,
крім спогадів – час відпустити дейтінги,
віднайти щастя у звичайних речах
(у прогулянці парком, у посмішці
випадкового перехожого, у краплях дощу),
радощах, що були майже втрачені

ось воно – справжнє життя, 
припини від нього тікати.

//—+—//

Ти пішла,
я залишився
дивитись на тінь,
яка нерухомо стоїть
не у своєму кутку.

Істота прийшла
розповісти, попередити,
що зробить мені
дуже
боляче,
але доведеться витримати
усе на що заслуговуєш.

Інакше ти не повіриш,
що неможливо забути погане,
а щасливі спогади зберегти.

Я перевіряв. Це правда,
хоча я, бачить Бог, старався,
а натомість відчув ніби втратив усе
і жалобі не буде кінця –

Помилявся.

Коли починаю вдивлятися
у темряву, що говорить зі мною —
водночас зсередини
тіло наповнює світло,
воно бʼє крізь

тріщини,

наповнює радістю.

Біле світло живиться спогадами.
поки я збирав речі, розбирав,
де твоє — де моє,
припав до землі ще один день,
звичка кличе в ліжко холодне, пусте —
вперше засинаю як мертвий, без усмішки.

Молюся, щоби світанок мене
врятував, але сонце
чомусь не сходить.

Вічність триватиме ніч,
бо якщо не прокидатися –
тінь забере усе, що
робило мене щасливим,
що мало значення:

бажання, фантазії, спогади, секс,
емпатію, сміх, зізнання в коханні,
танці, приємні слова.

І навіть небо, завжди гарне, хмуриться —
з чорного нутра холодним дощем жаліється.
це тому, що я не в силах
прокинутись /// відпустити.

Ще більше хворі чорній тіні згодовую —
звучить як депресія, знаю,
але така сутність буття,
і я це приймаю як даність.

Тепер Я наднова, суперзірка
за мить до великого вибуху і
на відстані безкінечності
від втілення фантазії про другий шанс.

У вогні втрачаю себе
і знаходжу знову.
Раджу: бери все, що дають,
зберігай спокій, віру в краще
і нерви — а що залишається?

Колись
все воєдино зіллється
на свої місця
ніби так завжди і було.