>:->

скажи, дитя — 
приємно залишатися ненародженим?

не злякатися смерті, самотності, 
ядерної війни, нескінченної зими, 
сусідства москалів, екзистенційних сумнівів 
і відображення в дзеркалі за мить після того,
як ще відчував себе молодим –

не побачити подружніх зрад,
сварок мами з татом, їх розлучення, 
і як вже незнайомі тіла
опускаються під землю в труні,
яку ти ж сам для них й обрав —

не зізнаватися у чомусь важливому, 
коли для цього стає вже надто пізно, 
коли тільки довгі гудки почують твої слова —

не витрачати пів життя на метро й роботу, 
чверть на депресію, а на решту
піти до психолога — 

й навіть так хоч би не здохнути
встигнути позбутися комплексів
і дитячих травм, щоби нарешті
вдихнути повні груди повітря 
в 100 км від Чорнобиля, найбільшої 
техногенної катастрофи в історії  
після винайдення пороху, 
алкоголю, соцмереж і порно —

а втім, заради сексу, сміху,
світанків і щасливих котів 
це все якось можна стерпіти

/—-+++—-/

Мені дозволили тільки дивитися, не торкатись руками. Спостерігати, слідкувати за тим, як вони проходять повз у справах. Як пливу хвилею подолів їх гарних суконь на вітру, вони спокушають і пʼянять сильно, як дешеве вино.

Особливо звертаю увагу на їх тонкі руки, шию, як рухаються, говорять, відіграють роль, щоби за мить зникнути з поля зору, що буквально означає щезнути з мого життя остаточно.

Цей втрачений шанс стати частиною її світу дбайливо хороню у найпотаємніших закутках — що з цим робити? Неясно. Як сублімувати? Незрозуміло.

Що скаже на це свідомість? Що неможливо доторкнутися фантазії та залишитися сповна розуму. Що зійде на мене кара у вигляді божевілля, старого-доброго, затишного та знайомого.

Тож якщо раптово, якимось чудом, вони помітять мене і заглянуть в очі, то не впізнають людину — побачать дикого звіра, нездатного говорити й усвідомлювати реальність такою, якою вона і є.

І нічого з цим не поробиш,
бо з цим неможливо боротись —

понеділок жахливий день
але завжди все може
стати значно гірше

наприклад, сім понеділків на тиждень під сонцем без можливості сховатися в тінь,

спека взагалі доставляє клопоту всім нормальним живим організмам,

тому будинки й плачуть кондиціонеровими сльозми

точніше, плакали,
бо за відсутності світла
плачуть тільки
мешканці елітних скляних високоповерх-кліток,

а я не один із них,
слухаю як переспівуються
місцеві птахи
з рокотом дизельних генераторів

ще трохи і я почну
їх розуміти

≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤

сподівання ще не є обіцянкою
бути ким-небудь не складно, складно — вижити
і зберегти теплий погляд добрих очей,
я готовий пожертвувати пристрастями, якщо треба,
але не забути своїх помилок. навіки, знову і знову,

спотикаючись, без варіанту впасти у відчай,
біль зустріну з усмішкою на обличчі.
закохано спостерігаю як гуляє вона кімнатами,
чекає, що я засну, і що вона скористається шансом
сховатися глибше між півкулями мозку – це ще одна спроба
перехопити контроль, але я не даю слабину,

як сонце не кляне небо, оповите дощовими хмарами.
поки живі борються з ще-одним-днем – 
мертві танцюють, їм належить ця ніч без імені
– так тихо, світиться зірка остиглої крові
крізь сон випалює шрами мені на блідій шкірі.

розбити скло і наклеїти його на обличчя

лягти на землю в самосаду, любуватися небом поки воно блакитне,

на подолі
черговий райський день —
й тільки одержимість
здатна його зіпсувати

Морі, не ставай хорні
(бодай хіть надихає
не гірше Бога),
але навіщо світу ще один вірш
з обмеженим світоглядом

на речі, концепції, ідеї,
колір неба, близькість, власні страхи недограти
в чоловіка й схибити

(переконаний, що сакральне відношення до сексу має бути знищене,
але не моїми віршами)

життя це про
баланс на межі
між людяністю і розпачем,
еросом і танатосом,
навіть попри уламки від ракет,
які до крові в шкіру
впиваються

горе зростає під кожним кущем
зла бутони наливаються сонцем

і відрощують довгі отруйні шипи,
які лізуть під нігті коли ти, необережно,
у тіні на газон лягаєш

┅┅╍╍┅┅╍╍┅┅╍╍

місто — розбитий годинник,
в якому завмерли спогади
на перехресті народжується
déjà vu 
з металічним присмаком в роті

а вулиці горять 
як тріснуті чорні судини 
на загрублих руках алкоголіка

плями чорнил на сорочці 
всотують памʼять історій
нікому вже не потрібних 
і тому особливо цікавих
як старі фотографії незнайомців

колись й від мене 
залишаться тільки вірші в телеграмі
та відлуння ходи у порожніх провулках

***

так, ця завчена смерть
вразливий недбалий хижак
що важко волочиться спереду нас
обкусує шкіру з стегна світанку

червоний слід смерти несемо додому
як учительський почерк в щоденнику
з трепетом антилопи
серце котрої відлунює
ударом левʼячого ковтання

ми зустрілися
в між-часовому просторі

я, чиє життя не змінюється,
гину від цього, а ти —
та, що постійно в русі,
загубила відчуття глибини

обидва падаємо,
нестримно, порізно,
кожен — у власну втому,
як все стає дивним у спокої

ми схожі на скали,
які злякалися моря,
боїмося, що гострі хвилі
завдадуть невимовного болю
день у день починаємо знову

уникаємо великих радощів
уникаємо страшного горя

намагаємось усе виправити,
вчимось сповільнюватись
в танці між серпнем і вереснем

цілісні, вільні, невидимі

все що зможеш вмістити в рюкзак
все що дотягнеш на хилій спині
все що ніколи не влізе в думках
це все твоє
тепер неси

ось твої чоловіки і жінки
ось червоніють за тебе батьки
ось твоє рідне село
ось погребіння діда
твого або не твого

ось твої помста і зло
ось твого озера мулисте дно
ось твої теплі руки в воді
ось камінці —
бери-не бери

ось твоє тіло ще зовсім мале
ось люди які просто є
ось міста яких просто нема
в тебе ніколи не буде другѝх
треба любити цих

Трохи зник у богемному житті, щоби стати шефредактором «Потопу», сорі.

Новина – ми ШУКАЄМО АВТОРІВ / АВТОРОК👁

Усіх можливих художньо-публіцистичних жанрів: есеї, рецензії, розслідування, критичні/розважальні/освітні статті, художні оповідання тощо. Окрім поезії.

Відібрані матеріали потраплять у один з друкованих проєктів видавництва «Потоп». Участь у проєкті оплачуємо на гонорарній основі 🙂

Є питання? Пишіть у коментарях, мені в особисті або на емейл: drgonzoukraine@gmail.com

Класні, гарні, талановиті – заповнюйте форму ось за цим посиланням. Усім цьом 🫂