дайте лише йому щось, що можна любити
і моє серце буде горіти полум'ям живої любові
поки не відгорить
у ньому багато місця для тої людської любові
від якої тепло усміхаєшся чи тремтиш
від якої хочеш обіймами гріти холодні обличчя
подарунками гріти важкі тіла
спокоєм збити з плечей гостре каміння
жити для тої любові і тихо холонути кожного дня
без любові
любити щодня
і кожного дня забувати, як то, любити

ти моя ціла епоха
ти — моя рідна тривога
моя рушниця і порох, моє мовчання і голос
ти була вічна у пам'ять, була живою цікавістю
я думав, ти та людина, з якою легко до старості
з якою легко будь-що, а потім якось зірвалося
ламали двоє кістки, а ті кістки не зросталися
палили разом мости, а там тонули без паруса
ми були ніби імперія, але і вона вже розпалася
ти була цілою ерою, але ця ера закінчилась
ти моя ціла епоха, і будеш в пам'яті вічною

I drown in envy — but can you blame me?
my troubled mind keeps me on toes
I used to quitting, I used to failing
used to watch people like my foes
like their success’s my greatest trouble
my biggest enemy, my doom
my inspiration’s very subtle,
fades into envy all too soon
so can you blame me? blame my childhood
I blame my parents, god, my friends
I fear my dreams are so unlikely
that faster I will meet my end.
I watch those people, love those people
I envy them so much — it hurts.
I know my failures are too bitter,
but swallow them, and do my part.

про що іще я можу писати окрім венозного болю та робочої втоми
про ріжучий біль в колінах? біль голови?
про кілька-хвилинне щастя від виходу сонця з моря води
про те, як сильно я хочу додому, коли приходжу додому
про це я пишу завжди
про спонтанну любов до чогось раптового
і осад опісля, як холодне відро води
я іду кожен день, іду, а не знаю куди
іноді навіть знаю - та хіба про це будеш писати?
щастя гостре й раптове, проходить за кілька годин,
тому пишу тільки про хворі вени і сни
про свої дитячі кістки, дитячі мрії і дитячі думки
бо живу я, здається мені, не для себе -
не для себе піднімаюсь із ліжка в холодний день,
не для себе іду на танці чи купую книжки про письменників
не для себе планую тижні вперед
я роблю то для тої малої дитини
яка якось давно того світу дуже хотіла
і все

доятри мої рани, доведи мене до веранди
сніг з'їдає мені світанок на свій сніданок
і вкриває місто туманами
добери мене в кошик з акційних товарів, бо я по акції
я по акції через свій термін придатності
може є якісь шанси мені попасти комусь додому
перш ніж стану зовсім зіпсованою
перш ніж стану не потрібна зовсім нікому
хіба ґрунту землі як останнє добриво
будь до мене спокійним, бо я стою на межі
будь до мене трошечки добрим
мов до старої хворої сірої кішки твоєї мами
можеш потім казати для мене багато ні,
можеш встромити у мене ніж, ятрити всі мої рани
доведи мене тільки до моєї веранди
я трошки подихаю
так тихо тихо тихо я видихну
я вдихну потім видихну
потім знову вдихну і видихну
можеш іти

nothing is better than love, I thought once to myself
but then, I discovered dancing
and a constant yearning for love like a dull pain in the knee
became faint in comparison to a pure passion of heart
why would I dream
of a distant feeling I don’t even know
why would I ever believe that it’s better than
what I do currently feel
I will never be blind by desire again, I said to myself
rather, I would be pure in my yearning for peace
for what truly my heart would desire in life
and it’s things that I keep to myself
it’s those things that no one but me understands
and the burden I carry alone like a promise
I would be the one better than old version of me, I promise myself

як піду вперекір собі,
звісно, душа моя буде тужити за власним господарем
звісно, тоді я не зможу любити когось щоб бути разом у спокої
і зачеплю плечима геть чужих для мене людей
хіба ви не живете так?
шлях завжди різнобокий але так серцеїдно прямий
що тобі не лишає нічого, як робити пусті повороти
прикидатись самому собі, що ти зовсім в інакше місце хочеш іти
так іти вперекір самому собі
я лишень оце схаменулася, зійшла з глухого кута
як би жити надалі ще так,
щоб не бути собі найзапеклішим ворогом
щоб душа трималась свого господаря
щоб любити когось у власному спокої
а не йти руйнувати власне життя

назву тебе тепло: сестрою
оце знаєш, дивишся в очі і трошки бачиш себе
але і так само бачиш зовсім іншу людину
можна, побуду трохи довше з тобою?
навіть якщо не будеш говорити слова
які так би хотіла довго від тебе почути
я можу просто побути, постояти коло тебе
усміхнутися раз, аби не було так боляче
ти розділяєш мій біль, а я — твій
хто ми, якщо не дві гілки з одного дерева?
хто ми, якщо не дві душі по різні сторони дзеркала?
я не знаю тебе, ти не знаєш мене
я знаю тебе краще власного серця
ти знаєш мене як дотики власних пальців
а колись ми востаннє зустрінемось,
колись ми подивимось в очі-дзеркало одна одної
колись я подивлюсь тобі у дзеркало-очі
і більше не буде там ні крихти мене

так багато навколо смерті горя смертей
що життя відходить на другий план

а хто вони, врешті, мені
як не кілька сторін прочитаних книг
кілька років тих каламбурних годин
не- близького
може і я така не- близька до всіх них,
бо у них немає спільно зі мною живого
може, звісно, і щось, а не зовсім нічого,
але вже не до рідних, а швидше чужих
завжди, втомлено, вперто чужих
може в цьому моєї вини предостатньо —
але може трохи і ні, що ж тоді? я є я,
покидаю когось, та й мене не рідко кидають
обираю когось, я завжди бреду навмання
я люблю і у гніві своєму стихаю,
у емоціях дишу, плачу хіба що вві сні
і питаю себе, хто ж вони, врешті, мені?
якщо жоден із них не підійде близько до серця
і стоятиме там, у своїй чужій стороні

хтось прийде надвечір, білим волоссям білим
своє покладе на ліжко зболене тіло
розслабить свої болючі коліна, обернеться тінню
і буде дві тіні лежати на білому ліжку, чотири болючих коліна
два невимовних світи
там де твій тулиться біль до кісток,
де втомливо сили відновлюєш ти
там буду я, холодні пальці і сніг
розмите обличчя розмитого зору у тиші
я буду єдиною тою, котра від болю ще вища
єдина котра залишиться в сутінках болю
хіба не це називають в книгах любов'ю?

сипучий пісок
ступила одною ногою а там вже і другою
пірну у нього із головою, а це ж не вода
там навіть не буде моєї важкої свідомості
там навіть я не побачу ні риби ні дна
там буде лише моє спечене тіло
сухе,
обважніле як здобич мисливця,
зчорніле, ніби легені курця,
я буду горіти в своїй агонії в тиші
я буду ковтати ротом пісок
а я ж зробила туди всього один крок
щоби стати в сипучий пісок і сягнути кінця

загорни мене в теплий осінній ґрунт,
забери мою спрагу дощовою водою
я з тобою, земле моя, залишуся з тобою
поцілую твоїх зелених дітей,
нагодую тебе, а ти забереш мою втому
мої очі заплющиш, я вперше дістануся дому
я нарешті отак відпочину, зітхну
я послухаю шепіт, який мені прошепочеш
моє тіло дощами рясними своїми просочиш
і для серця знайдеш мені тиху маленьку труну

колись тиша з’їсть мене по самісінькі вуха,
я напишу те, що товклося всередині мене сторіччя
прийде хтось, торкнеться мого плеча, скаже, кохаю
і не одразу піде
я обійматиму свою кішку, танцюватиму в своїй студії
колись я любитиму якось щиро, не для ілюзії
не так, як було завжди, коли була зовсім нещасною
не випадково
колись я любитиму знову?
себе
книги свої
історії
людину з якою просто була знайомою
те, як танцюю і як пишу
як прокидаюся вранці
боже, як я любитиму знову, дай щоб б це не востаннє

а кого б викинути за свої двері - життя - знову -
як ту биту роботу, ті токсичні стосунки, той старий олівець для брів
зараз вип'ю свій чорний чай без цукру з наполеоном
і спланую нове життя на два тижні (п'ять років) вперед
я ніяк вже не здихаюсь тих приставучих дитячих мрій
доведеться їх якось втілити, відмовлятись від чогось,
жертвами болем холодом кудись сліпо йти
обирати наосліп серед тих липких павутин
сподіваючись, молячись, щоб не треба було би знову іти
і кидати усе, щоб почати усе спочатку
щоб не треба було вночі лежати у ліжку: думати, а чи варто?
чи хотіла б того чи ні, мушу йти за пронизливим криком душі

хто з твоїх недолугих кохань
став тобі першою стратою?
надто були наївними ми, щоб розкидатися правдами,
тому так і жили —
у своєму брехливому царстві ілюзій
свого безтурботного існування
хто ж бо знав, що до того кохання —
з великої літери —
веде не хіть, а страждання?
не метелики в животі, а болюча турбота
вчасна склянка води
вчасне залишитися поряд, вчасне піти
хто з твоїх недолугих кохань нагадав тобі кров'ю
про твої розмиті кордони?
про дитину, зранену власним батьком і матір'ю
яка просто не може відчепити важкої руки?

може,
життя може бути теплим, м'яким
тихим, як шелест першого листя на дереві
може, життя може бути добрим, легким
в тому сенсі, що ти не весь час лізеш у терені
закривавлений
може, у ньому і є якийсь сенс —
в тому житті, страху, болю і пороху,
може й нема,
може, навіть хто любить, любить просто із голоду
просто щоб тільки вночі не було так болісно холодно
не так моторошно було в хворобі або біді
на самоті
може, моя щира красива любов тхне егоїзмом на дні

one day I'll leave, the people's names,
the memories that hurt,
the worst decisions that I made from chaos
the nights I cried, the nights that I stayed quiet
I'll leave it all behind and take a breath
I'll shut the door and stay there for a while
I'll tell the girl to go to cozy bed
because she doesn't have to feel like she's on trial
because she doesn't have to feel like going mad,
she doesn't have to feel like she's alone
not anymore, she's safe now. she's at home

як мені радіти із його воскресіння
коли в тому ж храмі де він поставав із мертвих
несли її холодне тіло в труні
востаннє я була в його храмі коли несли її холодне тіло в труні
як радіти тому що він став між живими
як вона не вилізла із завалів
не встала із нош коли її тіло несли
ані тоді коли клали у мертвий ґрунт важкої землі
як радіти мені
як радіти а не давитись слізьми

пригорнути до себе зранену душу,
зраджене, вибите, вимите "я",
що спотворене було людьми і собою
витягти з нього останнє справжнє життя
викласти щирість і правду додолу
не змиритись, забути, відкинути шлях
а відкритись
болю, страху, тривозі, утомі
стати для себе вперше не пеклом, а домом
не вартовим, катом, суддею, не злом,
зрадником тіла, потворою власних страхів
а порадником, воїном, другом, своїм джерелом
де любов не всихає, а тягне жили на волю
взяти в теплі обійми свою приречену долю
і дозволити зреченню спати втомленим сном