назву тебе тепло: сестрою
оце знаєш, дивишся в очі і трошки бачиш себе
але і так само бачиш зовсім іншу людину
можна, побуду трохи довше з тобою?
навіть якщо не будеш говорити слова
які так би хотіла довго від тебе почути
я можу просто побути, постояти коло тебе
усміхнутися раз, аби не було так боляче
ти розділяєш мій біль, а я — твій
хто ми, якщо не дві гілки з одного дерева?
хто ми, якщо не дві душі по різні сторони дзеркала?
я не знаю тебе, ти не знаєш мене
я знаю тебе краще власного серця
ти знаєш мене як дотики власних пальців
а колись ми востаннє зустрінемось,
колись ми подивимось в очі-дзеркало одна одної
колись я подивлюсь тобі у дзеркало-очі
і більше не буде там ні крихти мене

так багато навколо смерті горя смертей
що життя відходить на другий план

а хто вони, врешті, мені
як не кілька сторін прочитаних книг
кілька років тих каламбурних годин
не- близького
може і я така не- близька до всіх них,
бо у них немає спільно зі мною живого
може, звісно, і щось, а не зовсім нічого,
але вже не до рідних, а швидше чужих
завжди, втомлено, вперто чужих
може в цьому моєї вини предостатньо —
але може трохи і ні, що ж тоді? я є я,
покидаю когось, та й мене не рідко кидають
обираю когось, я завжди бреду навмання
я люблю і у гніві своєму стихаю,
у емоціях дишу, плачу хіба що вві сні
і питаю себе, хто ж вони, врешті, мені?
якщо жоден із них не підійде близько до серця
і стоятиме там, у своїй чужій стороні

хтось прийде надвечір, білим волоссям білим
своє покладе на ліжко зболене тіло
розслабить свої болючі коліна, обернеться тінню
і буде дві тіні лежати на білому ліжку, чотири болючих коліна
два невимовних світи
там де твій тулиться біль до кісток,
де втомливо сили відновлюєш ти
там буду я, холодні пальці і сніг
розмите обличчя розмитого зору у тиші
я буду єдиною тою, котра від болю ще вища
єдина котра залишиться в сутінках болю
хіба не це називають в книгах любов'ю?

сипучий пісок
ступила одною ногою а там вже і другою
пірну у нього із головою, а це ж не вода
там навіть не буде моєї важкої свідомості
там навіть я не побачу ні риби ні дна
там буде лише моє спечене тіло
сухе,
обважніле як здобич мисливця,
зчорніле, ніби легені курця,
я буду горіти в своїй агонії в тиші
я буду ковтати ротом пісок
а я ж зробила туди всього один крок
щоби стати в сипучий пісок і сягнути кінця

загорни мене в теплий осінній ґрунт,
забери мою спрагу дощовою водою
я з тобою, земле моя, залишуся з тобою
поцілую твоїх зелених дітей,
нагодую тебе, а ти забереш мою втому
мої очі заплющиш, я вперше дістануся дому
я нарешті отак відпочину, зітхну
я послухаю шепіт, який мені прошепочеш
моє тіло дощами рясними своїми просочиш
і для серця знайдеш мені тиху маленьку труну

колись тиша з’їсть мене по самісінькі вуха,
я напишу те, що товклося всередині мене сторіччя
прийде хтось, торкнеться мого плеча, скаже, кохаю
і не одразу піде
я обійматиму свою кішку, танцюватиму в своїй студії
колись я любитиму якось щиро, не для ілюзії
не так, як було завжди, коли була зовсім нещасною
не випадково
колись я любитиму знову?
себе
книги свої
історії
людину з якою просто була знайомою
те, як танцюю і як пишу
як прокидаюся вранці
боже, як я любитиму знову, дай щоб б це не востаннє

а кого б викинути за свої двері - життя - знову -
як ту биту роботу, ті токсичні стосунки, той старий олівець для брів
зараз вип'ю свій чорний чай без цукру з наполеоном
і спланую нове життя на два тижні (п'ять років) вперед
я ніяк вже не здихаюсь тих приставучих дитячих мрій
доведеться їх якось втілити, відмовлятись від чогось,
жертвами болем холодом кудись сліпо йти
обирати наосліп серед тих липких павутин
сподіваючись, молячись, щоб не треба було би знову іти
і кидати усе, щоб почати усе спочатку
щоб не треба було вночі лежати у ліжку: думати, а чи варто?
чи хотіла б того чи ні, мушу йти за пронизливим криком душі

хто з твоїх недолугих кохань
став тобі першою стратою?
надто були наївними ми, щоб розкидатися правдами,
тому так і жили —
у своєму брехливому царстві ілюзій
свого безтурботного існування
хто ж бо знав, що до того кохання —
з великої літери —
веде не хіть, а страждання?
не метелики в животі, а болюча турбота
вчасна склянка води
вчасне залишитися поряд, вчасне піти
хто з твоїх недолугих кохань нагадав тобі кров'ю
про твої розмиті кордони?
про дитину, зранену власним батьком і матір'ю
яка просто не може відчепити важкої руки?

може,
життя може бути теплим, м'яким
тихим, як шелест першого листя на дереві
може, життя може бути добрим, легким
в тому сенсі, що ти не весь час лізеш у терені
закривавлений
може, у ньому і є якийсь сенс —
в тому житті, страху, болю і пороху,
може й нема,
може, навіть хто любить, любить просто із голоду
просто щоб тільки вночі не було так болісно холодно
не так моторошно було в хворобі або біді
на самоті
може, моя щира красива любов тхне егоїзмом на дні

one day I'll leave, the people's names,
the memories that hurt,
the worst decisions that I made from chaos
the nights I cried, the nights that I stayed quiet
I'll leave it all behind and take a breath
I'll shut the door and stay there for a while
I'll tell the girl to go to cozy bed
because she doesn't have to feel like she's on trial
because she doesn't have to feel like going mad,
she doesn't have to feel like she's alone
not anymore, she's safe now. she's at home

як мені радіти із його воскресіння
коли в тому ж храмі де він поставав із мертвих
несли її холодне тіло в труні
востаннє я була в його храмі коли несли її холодне тіло в труні
як радіти тому що він став між живими
як вона не вилізла із завалів
не встала із нош коли її тіло несли
ані тоді коли клали у мертвий ґрунт важкої землі
як радіти мені
як радіти а не давитись слізьми

пригорнути до себе зранену душу,
зраджене, вибите, вимите "я",
що спотворене було людьми і собою
витягти з нього останнє справжнє життя
викласти щирість і правду додолу
не змиритись, забути, відкинути шлях
а відкритись
болю, страху, тривозі, утомі
стати для себе вперше не пеклом, а домом
не вартовим, катом, суддею, не злом,
зрадником тіла, потворою власних страхів
а порадником, воїном, другом, своїм джерелом
де любов не всихає, а тягне жили на волю
взяти в теплі обійми свою приречену долю
і дозволити зреченню спати втомленим сном

oh, he doesn't even play a guitar!
but he hugs so tight,
and a little child that's inside me
she shuts up the adult that I am
cause she likes it
and she makes me smile and pretend
for a moment of feeling desired
for the physical language, for laugh,
for connection, that even so fragile
when I'm lonely, is more than enough
but he won't be a kind, loving father,
he won't know the person I am,
he won't stay when there's really no other
and he, really, just won't understand
not the passion, ambition, desire
nor my feelings, my craving, my hope
I will stay in embrace as a liar
I will play as a someone I'm not
for a moment of quiet.
for a simple illusion of love
that I've lost all the hope I'll be finding,
and it's fine, oh it's fine till it's not
till I'm broken when all's went too far
he at least could've played a guitar...

can I whine that I’m tired when I chose the things
that I’m tired from?
I just want you to tell me that there’s nothing wrong
with me
that it’ll never be easy — but it does matter not
if you’re loving it, right?
if you’re choosing to stay, that’s you treading your path
I just want it to hear from you, just to whine and to cry,
all went wrong till this point, I gave up and I tried
tried so hard but my place wasn’t there in the first place
there I whined that I’m tired,
I was tired from things that was breaking me daily,
messed me up, they killed part of me still.
all that things that just wasn’t for me
now, I’m tired and glad.
now I’m tired and tell you: I’m exhausted,
I’m so tired I’ll die,
just for you to say that I did a good job
that I spent all my power for something I care for
that I shouldn’t give up and should keep up the work.

я нарешті в любові життя то чому застрягає повітря в легенях
чому
прорізається біль по моїх ногах догори
я прийняла би піт, втому, поразки, страхи
та чому я мушу стискати зуби з тривоги і болю
із тривоги, яку я не знаю, із болю, у якого немає мети
мабуть всесвіт мені таким чином говорить про власні шляхи
мабуть, так нагадає мені, що не маю влади власне життя обирати
можу тільки встати на ноги, впасти, піднятися, впасти, і знову іти

що для мене вірші? не хліб мені й не вода
коротке тихе зітхання — від того, що стало легше
що в цьому живому світі одна єдина душа
читає мої рядки, мов бачить мене уперше
а що для мене слова, покладені у рядки?
бажання стерпіти холод, голод, апатію, втому
бажання бути на місці, й водночас кудись втекти
у власно набутім нещасті — побути трошечки вдома

I will never cry freely
I could probably laugh, and somehow
I did learn how to scream
but I'll never cry freely
and I doubt
love would heal me at all
if I ever encountered it
I doubt I
will ever be loved, to speak on it frankly
I doubt life will ever be happy enough
to be selfishly joyful
I'm sure
it will never be truly enough

переселення каналу!

такий маю період, що зараз дуже мало пишу. цей канал перестав бути мені комфортним, бо зараз мої пости сприймаються як нагадування для людей покинути мій канал. мені не так важливо хто мене читає - але мені важливо мати комфортний куточок. тому всі, хто хоче, може піти, а хто хоче далі іноді читати мої випадкові вірші - може доєднатися до нового каналу ось тут

https://t.me/before_midnight_1521