Часом до мене приходять клієнти із запитом на підвищення рівня енергії.
І це одна з найбільш неоднозначних тем, бо я в ній і заряджена, і розгублена водночас.
Немає відповіді на це питання, яке би підходило кожному.
Але є певний замєс із фізичного та психологічного стану, з власних очікувань, соціальних інтроектів, як воно мало би бути… І зрештою з порівнянь, як воно у інших.
Мої власні спостереження свідчать про таке:
1. Запас енергії дуже сильно залежить від наявності психологічних травм. Тому що коли стається подія, обробити яку не вистачило психічних ресурсів, то психіка умовно розщеплюється на здорову та травмовану частину. Утримання травмованої частини вимагає колосальної частини енергії щодня. Навіть якщо травматична подія сталася років 30 тому, але на разі не розпакована і неперепрожита, у мене для вас погані новини.
2. Друга погана новина в тому, що навіть якщо всі травми усвідомлені, розпихані по поличках і з присвоєними порядковими номерами лежать там розібрані, то рівень енергії все одно не буде таким, яким би він міг бути без всього цього навантаження. Він буде значно вищим, але все одно матиме менший обсяг за дотравматичний рівень.
3. Люди, які звикли звинувачувати себе, які мають безліч установок на кшталт того, що треба мислити позитивно, а злість, заздрість та інші емоції з умовно негативного спектру - то є погано, в мене для вас теж погана новина. Тому що не можна відчувати радість, не відчуваючи сум. Не можна взяти і відмінити злість тільки тому, що вона не угодна. Все, що відчувається і витісняється, вимагає обслуговування у вигляді енергетичних запасів.
Продовження: https://www.facebook.com/photo/?fbid=843651521133924&set=a.475594664606280
Часом до мене приходять клієнти із запитом на підвищення рівня енергії.
І це одна з найбільш неоднозначних тем, бо я в ній і заряджена, і розгублена водночас.
Немає відповіді на це питання, яке би підходило кожному.
Але є певний замєс із фізичного та психологічного стану, з власних очікувань, соціальних інтроектів, як воно мало би бути… І зрештою з порівнянь, як воно у інших.
Мої власні спостереження свідчать про таке:
1. Запас енергії дуже сильно залежить від наявності психологічних травм. Тому що коли стається подія, обробити яку не вистачило психічних ресурсів, то психіка умовно розщеплюється на здорову та травмовану частину. Утримання травмованої частини вимагає колосальної частини енергії щодня. Навіть якщо травматична подія сталася років 30 тому, але на разі не розпакована і неперепрожита, у мене для вас погані новини.
2. Друга погана новина в тому, що навіть якщо всі травми усвідомлені, розпихані по поличках і з присвоєними порядковими номерами лежать там розібрані, то рівень енергії все одно не буде таким, яким би він міг бути без всього цього навантаження. Він буде значно вищим, але все одно матиме менший обсяг за дотравматичний рівень.
3. Люди, які звикли звинувачувати себе, які мають безліч установок на кшталт того, що треба мислити позитивно, а злість, заздрість та інші емоції з умовно негативного спектру - то є погано, в мене для вас теж погана новина. Тому що не можна відчувати радість, не відчуваючи сум. Не можна взяти і відмінити злість тільки тому, що вона не угодна. Все, що відчувається і витісняється, вимагає обслуговування у вигляді енергетичних запасів.
Продовження: https://www.facebook.com/photo/?fbid=843651521133924&set=a.475594664606280
Для зменшення невизначеності, коли ми щось переживаємо, відчуваємо, ми намагаємось якось це переживання визначити – воно хороше чи погане? Воно легко переживається чи ні? Нам хочеться про це говорити чи краще уникнути навіть цього?
Сором, якраз, одне з таких почуттів, яке складно переживається і немає якогось чіткого розуміння – так, сором – це добре чи погано?
Давайте почнемо з того, що сором – це таке переживання, для якого важлива наявність Іншого. Того, хто соромить. Це таке соціальне почуття, яке регулює нашу поведінку і взаємодію з іншими, в суспільстві ( на самоті, у себе вдома ми можемо ходити хоч голяка, але навряд чи ми так зробимо, виходячи на вулицю, де є багато людей. Скоріш за все, ми все ж таки, щось на себе накинемо).
Маріо Джейкобі (юнгіанський психоаналітик) виділяє дві функції сорому:
1) оберігати нас від порушення громадської угоди (тобто існувати в суспільстві, де є закон, мораль, етика) і
2) проживати почуття своєї ідентичності, пізнавати правду про себе.
Отже, одна з функцій сорому – це регулювати нашу поведінку і взаємодію з іншими, корегувати дистанцію між нами і іншими (ми можемо зрозуміти наскільки відкритими, відвертими ми можемо бути з тою чи іншою людиною).
І ще одна функція сорому – це моніторити відповідність наших дій і виборів нашим цінностям. Це про те, що всі ми маємо певні знання про свої здібності, досвід, можливості, обмеження і, якщо, в якійсь момент ми намагаємось бути тими, ким ми не є, може з’являтися сором. Отже, в цей момент сором покликаний вказати на невідповідність того, ким ми є і тим, як ми вибираємо про себе заявити.
Цим сором може бути нам корисний.
Але є і інший бік цього переживання – коли це почуття поглинає нас цілком і повністю і єдине, чого хочеться в цей момент – це зникнути, буквально «не бути». І цей сором часто ще називають токсичним, оскільки він вже не виконує своєї регуляторної функції, а навпаки, шкодить. Стикаючись з таким переживанням, ми, наче, паралізуємось.
Токсичний сором виникає там, де нас можуть оцінювати або засуджувати не за наші дії, а за те, якими ми є, за нашу сутність. Той, хто соромить нас за це, наче звертається до нас зі словами «не будь», «не будь таким», «не проявляйся, не потребуй, не бажай конкретно цього…»
Як наслідок такого послання, людина, яку так соромлять, може переживати себе негідною, неправильною, невпевненою у своєму праві на існування, на те, щоби бути. Це дуже болісне переживання, яке зрештою впливає на самооцінку, на те, як ми себе сприймаємо, що собі дозволяємо, як проявляємось в групі людей, чи беремо те, що нам потрібно, чи займаємо своє місце в колективі, в житті, в цьому світі.
Більше того, часто, це історія довжиною у життя, що почалась колись в дитинстві, де мама, тато чи бабуся чи інша якась значуща людина соромили нас за те, які ми (критикували за вибір, висміювали нашу незграбність, засуджували наш спосіб чи темп мислення і розв’язання задач), а далі це ставало нашим внутрішнім голосом і вже нам не потрібні інші люди,- ми самі соромимо себе за свою незграбність, бездарність, нездатність. І це вже є нашою правдою про самих себе – ми нездатні на швидкі рішення, незграбні, бездарні і ще якісь. У випадку якоїсь помилки, ми сприймаємо це як підтвердження цієї правди і будь-який коментар зі сторони сприймаємо як оцінювання чи засудження, а, якщо хтось спробує нас заспокоїти і підтримати, ми просто цьому не віримо.
З таким сприйняттям себе важко жити і тому, напрацьовується певний механізм, як не зустрічатися з цими переживаннями. Існує декілька стратегій:
Продовження: https://www.facebook.com/GestaltClub
Сором, якраз, одне з таких почуттів, яке складно переживається і немає якогось чіткого розуміння – так, сором – це добре чи погано?
Давайте почнемо з того, що сором – це таке переживання, для якого важлива наявність Іншого. Того, хто соромить. Це таке соціальне почуття, яке регулює нашу поведінку і взаємодію з іншими, в суспільстві ( на самоті, у себе вдома ми можемо ходити хоч голяка, але навряд чи ми так зробимо, виходячи на вулицю, де є багато людей. Скоріш за все, ми все ж таки, щось на себе накинемо).
Маріо Джейкобі (юнгіанський психоаналітик) виділяє дві функції сорому:
1) оберігати нас від порушення громадської угоди (тобто існувати в суспільстві, де є закон, мораль, етика) і
2) проживати почуття своєї ідентичності, пізнавати правду про себе.
Отже, одна з функцій сорому – це регулювати нашу поведінку і взаємодію з іншими, корегувати дистанцію між нами і іншими (ми можемо зрозуміти наскільки відкритими, відвертими ми можемо бути з тою чи іншою людиною).
І ще одна функція сорому – це моніторити відповідність наших дій і виборів нашим цінностям. Це про те, що всі ми маємо певні знання про свої здібності, досвід, можливості, обмеження і, якщо, в якійсь момент ми намагаємось бути тими, ким ми не є, може з’являтися сором. Отже, в цей момент сором покликаний вказати на невідповідність того, ким ми є і тим, як ми вибираємо про себе заявити.
Цим сором може бути нам корисний.
Але є і інший бік цього переживання – коли це почуття поглинає нас цілком і повністю і єдине, чого хочеться в цей момент – це зникнути, буквально «не бути». І цей сором часто ще називають токсичним, оскільки він вже не виконує своєї регуляторної функції, а навпаки, шкодить. Стикаючись з таким переживанням, ми, наче, паралізуємось.
Токсичний сором виникає там, де нас можуть оцінювати або засуджувати не за наші дії, а за те, якими ми є, за нашу сутність. Той, хто соромить нас за це, наче звертається до нас зі словами «не будь», «не будь таким», «не проявляйся, не потребуй, не бажай конкретно цього…»
Як наслідок такого послання, людина, яку так соромлять, може переживати себе негідною, неправильною, невпевненою у своєму праві на існування, на те, щоби бути. Це дуже болісне переживання, яке зрештою впливає на самооцінку, на те, як ми себе сприймаємо, що собі дозволяємо, як проявляємось в групі людей, чи беремо те, що нам потрібно, чи займаємо своє місце в колективі, в житті, в цьому світі.
Більше того, часто, це історія довжиною у життя, що почалась колись в дитинстві, де мама, тато чи бабуся чи інша якась значуща людина соромили нас за те, які ми (критикували за вибір, висміювали нашу незграбність, засуджували наш спосіб чи темп мислення і розв’язання задач), а далі це ставало нашим внутрішнім голосом і вже нам не потрібні інші люди,- ми самі соромимо себе за свою незграбність, бездарність, нездатність. І це вже є нашою правдою про самих себе – ми нездатні на швидкі рішення, незграбні, бездарні і ще якісь. У випадку якоїсь помилки, ми сприймаємо це як підтвердження цієї правди і будь-який коментар зі сторони сприймаємо як оцінювання чи засудження, а, якщо хтось спробує нас заспокоїти і підтримати, ми просто цьому не віримо.
З таким сприйняттям себе важко жити і тому, напрацьовується певний механізм, як не зустрічатися з цими переживаннями. Існує декілька стратегій:
Продовження: https://www.facebook.com/GestaltClub
Емоційні гойдалки: що таке межова організація особистості
27 травня в 20-00
- стрімке зближення на початку знайомства
- різка втрата інтересу до людей і справ, стрімке віддалення
- раптові зміни настрою
- категоричність як риса характеру
- часта зміна захоплень та хобі
Якщо ви впізнали в цьому описі свого партнера, близьку людину або себе - цей вебінар допоможе вам краще зрозуміти що таке межова особистість та як краще з нею взаємодіяти.
Ведуча Олена Вишневська
Майстер клас проходить у рамках проекту Гештальт Практикум.
Щоб долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій.
Вартість участі 500 грн
Реєстрація за посиланням
27 травня в 20-00
- стрімке зближення на початку знайомства
- різка втрата інтересу до людей і справ, стрімке віддалення
- раптові зміни настрою
- категоричність як риса характеру
- часта зміна захоплень та хобі
Якщо ви впізнали в цьому описі свого партнера, близьку людину або себе - цей вебінар допоможе вам краще зрозуміти що таке межова особистість та як краще з нею взаємодіяти.
Ведуча Олена Вишневська
Майстер клас проходить у рамках проекту Гештальт Практикум.
Щоб долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій.
Вартість участі 500 грн
Реєстрація за посиланням
Бути видимим, в тій чи іншій мірі є потреба у кожної людини. Тобто бути побаченою, чи поміченою, потрібною, визнаною.Так виявляється відчуття інтересу та небайдужості.
Спочатку це - МАМА, що дає віддзеркалення своїм поглядом, рухами. Пізніше - інші значимі фігури. І ця потреба задовольняється або ні - лінійно. Тобто в контакті з конкретною людиною.
А от бути видимим в середовищі (групі, системі) значно складніший процес, він вимагає ризику, та здатності переживати цілу низку почуттів, та передує цьому первинний імпульс, що реалізується в активність, дію. Більше того, важливо вибудовувати зв'язки, і не переживати себе одиноким.
Коли з дитинства імпульс проявленості підтриманий батьками, або хоча б не проігнорований, легше опертися і не боятись помилитись. Бо важливість реалізувати натхнення, інтерес, має більше переваг, аніж реакція зовнішнього середовища. А коли ще є зворотній зв'язок з доброзичливим відгуком, відчувати себе живим серед людей стає можливим .
Але, коли хочеться вийти в світ одразу "зіркою", і ставити до себе вимоги досконалості, орієнтуючись ,в першу чергу на результат, чи подобатись всім одразу, або очікувати схвалення, імпульс проявленості буде загублений.
В конфлюентному полі, з осуджуючою чи нарцистичною культурою, імпульс проявленості буде сублімуватись в оцінювання та заздрість до іншого, щоб можна було виправдати свій страх, пасивність, опір до ризику, ілюзія контролю буде вводити в оману почуття безпеки, і створювати підміну, пригнічуючи вітальність.
Зручна, схвалююча реакція, дасть більше прийняття, та ціна питання цьому, якість вашого життя в амплітудах неконгруентних імпульсів. І зниження імунітету протистояти викликам, конфліктам, фрустрації.
Таке життя в нірці: тепло зручно, непомітно, і з великою невпевненістю і собі.та й не буде доступу до форми, об'єму власної автентичності.
Як повертатись до проявленості?
🎯Робити кроки, орієнтуючись на відгук найближчого кола
🎯Проходити через сором оцінювання і фокусуватись, що імпульс живий і реалізувався в інтерес та цікавість
Але первинний імпульс, це інтерес до власної автентичності, з прийняттям власних форм взаємодії з світом, що далі може рухати до нового досвіду, а значить до якісних змін.
Автор: Людмила Підлужна
https://www.facebook.com/lydmila.pidluzhnaya
Спочатку це - МАМА, що дає віддзеркалення своїм поглядом, рухами. Пізніше - інші значимі фігури. І ця потреба задовольняється або ні - лінійно. Тобто в контакті з конкретною людиною.
А от бути видимим в середовищі (групі, системі) значно складніший процес, він вимагає ризику, та здатності переживати цілу низку почуттів, та передує цьому первинний імпульс, що реалізується в активність, дію. Більше того, важливо вибудовувати зв'язки, і не переживати себе одиноким.
Коли з дитинства імпульс проявленості підтриманий батьками, або хоча б не проігнорований, легше опертися і не боятись помилитись. Бо важливість реалізувати натхнення, інтерес, має більше переваг, аніж реакція зовнішнього середовища. А коли ще є зворотній зв'язок з доброзичливим відгуком, відчувати себе живим серед людей стає можливим .
Але, коли хочеться вийти в світ одразу "зіркою", і ставити до себе вимоги досконалості, орієнтуючись ,в першу чергу на результат, чи подобатись всім одразу, або очікувати схвалення, імпульс проявленості буде загублений.
В конфлюентному полі, з осуджуючою чи нарцистичною культурою, імпульс проявленості буде сублімуватись в оцінювання та заздрість до іншого, щоб можна було виправдати свій страх, пасивність, опір до ризику, ілюзія контролю буде вводити в оману почуття безпеки, і створювати підміну, пригнічуючи вітальність.
Зручна, схвалююча реакція, дасть більше прийняття, та ціна питання цьому, якість вашого життя в амплітудах неконгруентних імпульсів. І зниження імунітету протистояти викликам, конфліктам, фрустрації.
Таке життя в нірці: тепло зручно, непомітно, і з великою невпевненістю і собі.та й не буде доступу до форми, об'єму власної автентичності.
Як повертатись до проявленості?
🎯Робити кроки, орієнтуючись на відгук найближчого кола
🎯Проходити через сором оцінювання і фокусуватись, що імпульс живий і реалізувався в інтерес та цікавість
Але первинний імпульс, це інтерес до власної автентичності, з прийняттям власних форм взаємодії з світом, що далі може рухати до нового досвіду, а значить до якісних змін.
Автор: Людмила Підлужна
https://www.facebook.com/lydmila.pidluzhnaya
🏓 Ми часто вживаємо словосполучення "виконавча функція мозку" і як без неї потерпають люди з РДУГ, але ніколи глибоко не занурювалися у те, що ж це таке. Цей допис - саме для того, аби розібратися, що саме входить у поняття "виконавча функція".
❗ Виконавча функція — це набір розумових навичок, які включають робочу пам’ять, гнучкість мислення та самоконтроль. Ми використовуємо ці навички щодня, щоб навчатися, працювати та керувати повсякденним життям.
Підґрунтя до розвитку виконавчої функції мозку формується ще в утробі, і вона поступово розвивається рік за роком у перші два десятиліття життя людини. Дорослі покладаються на виконавчу функцію дітей, стимулюють її розвиток, аби справлятися з поточними задачами дитинства.
Але ті підлітки, які мають відставання у розвитку виконавчої функції, відрізняються від однолітків дезорганізованістю, забудькуватістю і проблемою почати задачу. Вони гублять речі, забувають виконати завдання, дуже легко відволікаються. Іноді їм може й простіше організувати себе, зате “провисає” інша річ, а саме - навички саморегуляції та контролю над поведінкою.
У нейротипових людей лобні долі, які відповідають за виконавчу функцію, формуються до 25 років. Люди ж з діагнозом РДУГ мають відставання у 5 років від нейротипових людей. Тобто у 15-ти річного підлітка з РДУГ може бути розвиток виконавчої функції як у десятилітки.
За що саме відповідають лобні долі?
➡Лобні долі вирішують, що варте нашої уваги і що варто того, щоб ми цим займалися
➡Лобні долі забезпечують безперервність та узгодженість поведінки в часі
➡Модулюють емоційну та міжособистісну поведінку таким чином, аби вона була прийнятною у межах як внутрішніх, так і зовнішніх рамок
➡Лобні долі моніторять, оцінюють та корегують.
Ось перелік виконавчих функцій, які можуть страждати у людей з РДУГ:
▶Гальмування реакції - або здатність думати перш ніж діяти.
▶Робоча пам’ять - здатність тримати в голові інформацію, доки людина виконує комплексні задачі.
▶Емоційний контроль - здатність керувати емоціями.
▶Стала увага - здатність тримати увагу на ситуації та задачі попри чинники, що відволікають, включно з нудьгою чи втомою
▶Здатність ініціювати виконання задач - вчасно та ефективно, у тому числі долаючи прокрастинацію.
▶Здатність планувати та пріоритизувати - уміння створити покроковий план задля досягнення мети чи завершення виконання задачі.
▶Організаційні навички - здатність побудувати для себе систему, яка допоможе дати раду із матеріалами чи інформацією
▶Тайм-менеджмент - здатність оцінювати, скільки саме часу людина має, як найкраще розподілити його, як лишатися у часових межах і встигати до дедлайнів.
▶Стійкість у досягненні цілей - здатність тримати у голові мету, рухатися до неї послідовно і не відволікатися на конкуруючі інтереси.
▶Гнучкість - здатність переглядати плани в зв’язку з перешкодами, новою інформацією, помилками чи збоями
▶Метапізнання - здатність відступити і змогти з відстороненої позиції поглянути на себе чи на ситуацію, зрозуміти, як можна розв’язати проблему. Такий собі Zoom-out.
Матеріал платформи Бути дорослим з РДУГ - ADHD, СДВГ
(Конспект з книжки: Coaching students with executive skills deficits. Peg Dawson, Richard Guare, 2012)
❗ Виконавча функція — це набір розумових навичок, які включають робочу пам’ять, гнучкість мислення та самоконтроль. Ми використовуємо ці навички щодня, щоб навчатися, працювати та керувати повсякденним життям.
Підґрунтя до розвитку виконавчої функції мозку формується ще в утробі, і вона поступово розвивається рік за роком у перші два десятиліття життя людини. Дорослі покладаються на виконавчу функцію дітей, стимулюють її розвиток, аби справлятися з поточними задачами дитинства.
Але ті підлітки, які мають відставання у розвитку виконавчої функції, відрізняються від однолітків дезорганізованістю, забудькуватістю і проблемою почати задачу. Вони гублять речі, забувають виконати завдання, дуже легко відволікаються. Іноді їм може й простіше організувати себе, зате “провисає” інша річ, а саме - навички саморегуляції та контролю над поведінкою.
У нейротипових людей лобні долі, які відповідають за виконавчу функцію, формуються до 25 років. Люди ж з діагнозом РДУГ мають відставання у 5 років від нейротипових людей. Тобто у 15-ти річного підлітка з РДУГ може бути розвиток виконавчої функції як у десятилітки.
За що саме відповідають лобні долі?
➡Лобні долі вирішують, що варте нашої уваги і що варто того, щоб ми цим займалися
➡Лобні долі забезпечують безперервність та узгодженість поведінки в часі
➡Модулюють емоційну та міжособистісну поведінку таким чином, аби вона була прийнятною у межах як внутрішніх, так і зовнішніх рамок
➡Лобні долі моніторять, оцінюють та корегують.
Ось перелік виконавчих функцій, які можуть страждати у людей з РДУГ:
▶Гальмування реакції - або здатність думати перш ніж діяти.
▶Робоча пам’ять - здатність тримати в голові інформацію, доки людина виконує комплексні задачі.
▶Емоційний контроль - здатність керувати емоціями.
▶Стала увага - здатність тримати увагу на ситуації та задачі попри чинники, що відволікають, включно з нудьгою чи втомою
▶Здатність ініціювати виконання задач - вчасно та ефективно, у тому числі долаючи прокрастинацію.
▶Здатність планувати та пріоритизувати - уміння створити покроковий план задля досягнення мети чи завершення виконання задачі.
▶Організаційні навички - здатність побудувати для себе систему, яка допоможе дати раду із матеріалами чи інформацією
▶Тайм-менеджмент - здатність оцінювати, скільки саме часу людина має, як найкраще розподілити його, як лишатися у часових межах і встигати до дедлайнів.
▶Стійкість у досягненні цілей - здатність тримати у голові мету, рухатися до неї послідовно і не відволікатися на конкуруючі інтереси.
▶Гнучкість - здатність переглядати плани в зв’язку з перешкодами, новою інформацією, помилками чи збоями
▶Метапізнання - здатність відступити і змогти з відстороненої позиції поглянути на себе чи на ситуацію, зрозуміти, як можна розв’язати проблему. Такий собі Zoom-out.
Матеріал платформи Бути дорослим з РДУГ - ADHD, СДВГ
(Конспект з книжки: Coaching students with executive skills deficits. Peg Dawson, Richard Guare, 2012)
Є три установки, які ведуть до неврозу. Не я до цього придумав. Це Альберт Елліс. Я просто перескажу своїми словами.
Перший. Я мушу. Я повинен бути сміливим, розумним і кмітливим. Я повинна любити свою маму, завжди бути правию і робити дорослих щасливими. Додайте ще пару хороших дівчаток, поганих хлопчиків, героїв та принцес на горошок.
Другий. Вони повинні. Ну, а я знаю! А вони ні! Носять короткі спідниці, але одягатися треба скромно. Вони витрачають гроші в ресторанах, але повинні допомагати бродячим собакам. Вони йдуть на край світу, але повинні пам'ятати, що ми там нікому не потрібні.
Третій. Я їм винен. "Тут, Фея. Сорок років я жила хорошою дівчиною, шила сукні, збирала горох, саджала троянди, спала в залі, де мій принц чи хоча б кінь? "
Принц пішов. Принц вже обкатав тата столицю поганими дівчатами, вліз у борги, побачив папарацці з невідомим актором, який приймав незаконні речовини, пережив скандал і канабіс, відмовився від престолу, пішов на реабілітацію, повернувся, покаявся і проводить І спостерігає за целібатом.
Можливо. І швидше за все одружився з тією ж загубленою вівцею.
Як би добре ти не був, як би правильно не поводився, будь вірним, виконуй всі прохання, не проси і терпляче чекай - винагороди не буде. Принц не прийде до тебе в старості і скаже: "Дякую, що визначився з тестом для Люська і переніс кошеня через дорогу. "
Знаєте скільки разів я чула: "А то я до ранку писав йому рапорт, потім вислухав його скарги на життя, потім грошей дав, потім відніс йому пиріг на чистку і вовки мене ганяли, а він мене не зустрів на аеропорт і не дали мені шматка хліба. Адже людина має розуміти, що вона також повинна. "Ні, я не повинен, тому що ти зробив це не для нього, а для себе. Якби ти на нього працювала, він би сам рапорт написав, сам заробляв гроші і платив за таксі, в якому ти йому приніс пиріг. А так ти все зробив для себе, щоб показати, який ти розумний і хороший, сам помреш, а товариша рятуєш і плюєш, що не робив, не сварив, а теплого взуття немає - їх пожерли вовки.
Мій тато все життя працював на будівництві. Обожнюю і свого тата, і дивитись з ним радянські фільми. Сюжет: будують щось важливе для лісу, цілий день бригада працює під дощем, а ввечері приходять працівники і падають з мокрого ліжко без електропостачання, бо цілий день дощ, в житловому бараку тече дах, люди застудилися, але будівництво важливіше, а не для місцевого життя. Тому що люди повинні думати спочатку про загальну справу, а потім про свої особисті інтереси. Отже мій тато думає, що вони дійсно погані будівельники, а їхній прораб - мудак, тому що якщо вони всі захволять пневмонію і помруть у лісі без медичної допомоги, будівництво зупиниться на пару місяців, поки на місце не привезе нову бри Загиблих, звичайно, називатимуть героями. Після смерті. Нормальний прораб спочатку наказує відремонтувати дах, забезпечує гарячою їжею, ванну, а потім вимагає план і подвиг.
Життя - це така штука. Десь ти маєш рацію, десь ти лев. Десь ти герой, а десь сидиш в кущах. Іноді ти виграшна красуня, а іноді ти ігноруєш свою туш і відкриваєш ще одну пляшку вина без пробки. Але спочатку треба відремонтувати свій дах, а потім будувати майбутнє для всіх.
Багато моїх клієнтів мають гарячі аргументи, коли чують, як я кажу смирення. Але в корені смирення слово "мир". Коли змиришся з тим, що ти не найкраща людина на цій землі. Не найкраща дівчина. Не найкраща донечка. Вам немає місця на дошці пошани. А медаль вам не дали. Ти теж можеш сердитися на свою матір. І не треба бути ідеальною дружиною. А останню сорочку сусіду не віддавати. Це не про подання. Це про те, як знайти спокій у душі. Не витрачайте своє життя на очікування справедливості, спочатку віддайте його в борги, а потім придушіть про те, що не повернете його. А ти можеш віддавати стільки, скільки можеш, не шкоди собі. Тому що ти можеш. І ти хочеш. І не тому, що вони будуть вам за це винні.
Автор: Олена Пастернак
Перший. Я мушу. Я повинен бути сміливим, розумним і кмітливим. Я повинна любити свою маму, завжди бути правию і робити дорослих щасливими. Додайте ще пару хороших дівчаток, поганих хлопчиків, героїв та принцес на горошок.
Другий. Вони повинні. Ну, а я знаю! А вони ні! Носять короткі спідниці, але одягатися треба скромно. Вони витрачають гроші в ресторанах, але повинні допомагати бродячим собакам. Вони йдуть на край світу, але повинні пам'ятати, що ми там нікому не потрібні.
Третій. Я їм винен. "Тут, Фея. Сорок років я жила хорошою дівчиною, шила сукні, збирала горох, саджала троянди, спала в залі, де мій принц чи хоча б кінь? "
Принц пішов. Принц вже обкатав тата столицю поганими дівчатами, вліз у борги, побачив папарацці з невідомим актором, який приймав незаконні речовини, пережив скандал і канабіс, відмовився від престолу, пішов на реабілітацію, повернувся, покаявся і проводить І спостерігає за целібатом.
Можливо. І швидше за все одружився з тією ж загубленою вівцею.
Як би добре ти не був, як би правильно не поводився, будь вірним, виконуй всі прохання, не проси і терпляче чекай - винагороди не буде. Принц не прийде до тебе в старості і скаже: "Дякую, що визначився з тестом для Люська і переніс кошеня через дорогу. "
Знаєте скільки разів я чула: "А то я до ранку писав йому рапорт, потім вислухав його скарги на життя, потім грошей дав, потім відніс йому пиріг на чистку і вовки мене ганяли, а він мене не зустрів на аеропорт і не дали мені шматка хліба. Адже людина має розуміти, що вона також повинна. "Ні, я не повинен, тому що ти зробив це не для нього, а для себе. Якби ти на нього працювала, він би сам рапорт написав, сам заробляв гроші і платив за таксі, в якому ти йому приніс пиріг. А так ти все зробив для себе, щоб показати, який ти розумний і хороший, сам помреш, а товариша рятуєш і плюєш, що не робив, не сварив, а теплого взуття немає - їх пожерли вовки.
Мій тато все життя працював на будівництві. Обожнюю і свого тата, і дивитись з ним радянські фільми. Сюжет: будують щось важливе для лісу, цілий день бригада працює під дощем, а ввечері приходять працівники і падають з мокрого ліжко без електропостачання, бо цілий день дощ, в житловому бараку тече дах, люди застудилися, але будівництво важливіше, а не для місцевого життя. Тому що люди повинні думати спочатку про загальну справу, а потім про свої особисті інтереси. Отже мій тато думає, що вони дійсно погані будівельники, а їхній прораб - мудак, тому що якщо вони всі захволять пневмонію і помруть у лісі без медичної допомоги, будівництво зупиниться на пару місяців, поки на місце не привезе нову бри Загиблих, звичайно, називатимуть героями. Після смерті. Нормальний прораб спочатку наказує відремонтувати дах, забезпечує гарячою їжею, ванну, а потім вимагає план і подвиг.
Життя - це така штука. Десь ти маєш рацію, десь ти лев. Десь ти герой, а десь сидиш в кущах. Іноді ти виграшна красуня, а іноді ти ігноруєш свою туш і відкриваєш ще одну пляшку вина без пробки. Але спочатку треба відремонтувати свій дах, а потім будувати майбутнє для всіх.
Багато моїх клієнтів мають гарячі аргументи, коли чують, як я кажу смирення. Але в корені смирення слово "мир". Коли змиришся з тим, що ти не найкраща людина на цій землі. Не найкраща дівчина. Не найкраща донечка. Вам немає місця на дошці пошани. А медаль вам не дали. Ти теж можеш сердитися на свою матір. І не треба бути ідеальною дружиною. А останню сорочку сусіду не віддавати. Це не про подання. Це про те, як знайти спокій у душі. Не витрачайте своє життя на очікування справедливості, спочатку віддайте його в борги, а потім придушіть про те, що не повернете його. А ти можеш віддавати стільки, скільки можеш, не шкоди собі. Тому що ти можеш. І ти хочеш. І не тому, що вони будуть вам за це винні.
Автор: Олена Пастернак
Окрім війни, сімейних проблем та конфліктів на роботі що ще додає тривоги в житті?
Ось "тріщини" кудою зливається наш внутрішній ресурс, підвищується напруга та тривога.
1. Нерозуміння і неприйняття свого РЕАЛЬНОГО "розміру".
2. Вимоги до себе або надмірно завищені, або занижені.
3. Постіне порівння себе з іншими.
4. Знецінення маленьких досягнень.
6. Сильна орієнтація на зовнішні стандарти та ідеали.
Ось такі, невинні на перший погляд, орієнтири через певний час приводять до конфлікту між внутрішніми очікуваннями, з одного боку, і реальністю з іншого.
До чого це може привести?
Нашою супутницею в бажанні бути БІЛЬШИМИ І КРАЩИМИ ніж ми є насправді буде фонова тривога.
Спочатку вона не помічатиметься, далі ми успішно будемо відганяти її від себе вдаючи непереборного термінатора. Будь які старання тривоги пробити нашу ментальну оболонку сплавлену із залізобетонних аргументів про важливість харизми, успіху та безстрашність будуть успішно розсипатися в порох. Але вічно так тривати не може, бо тривога яка є емоцією, в еволюційному ланцюжку набагато старша за будь які, розумові операції.
Непохитне мислення у напрямку харизми та удосконалення, а також боротьба з власними недоліками рано чи пізно почнуть давати тріщину, через яку буде просочуватися тривога в самих неочікуваних проявах
Що це може бути?
Наприклад, ПАНІЧНА АТАКА - виплекане дитя придушеної, несвідомої тривоги, яка роками жила в темній шафі і чекала коли її господиня загляне всередину, щоб сердешно поговорити віч-на- віч.
Окрім панічних атак, тривога може давати про себе знати у надмірній увазі до свого здоров'я - ІПОХОНДРІЇ, порушеннях ХАРЧОВОЇ ПОВЕДІНКИ (переїданя, недоїдання), ПСИХОСОМАТИЧНИМИ симптоми, пригріченим настроєм, відсутністю задоволення, упадком сил і навіть ДЕПРЕСІЄЮ.
Автор: @irina_yevs
Ось "тріщини" кудою зливається наш внутрішній ресурс, підвищується напруга та тривога.
1. Нерозуміння і неприйняття свого РЕАЛЬНОГО "розміру".
2. Вимоги до себе або надмірно завищені, або занижені.
3. Постіне порівння себе з іншими.
4. Знецінення маленьких досягнень.
6. Сильна орієнтація на зовнішні стандарти та ідеали.
Ось такі, невинні на перший погляд, орієнтири через певний час приводять до конфлікту між внутрішніми очікуваннями, з одного боку, і реальністю з іншого.
До чого це може привести?
Нашою супутницею в бажанні бути БІЛЬШИМИ І КРАЩИМИ ніж ми є насправді буде фонова тривога.
Спочатку вона не помічатиметься, далі ми успішно будемо відганяти її від себе вдаючи непереборного термінатора. Будь які старання тривоги пробити нашу ментальну оболонку сплавлену із залізобетонних аргументів про важливість харизми, успіху та безстрашність будуть успішно розсипатися в порох. Але вічно так тривати не може, бо тривога яка є емоцією, в еволюційному ланцюжку набагато старша за будь які, розумові операції.
Непохитне мислення у напрямку харизми та удосконалення, а також боротьба з власними недоліками рано чи пізно почнуть давати тріщину, через яку буде просочуватися тривога в самих неочікуваних проявах
Що це може бути?
Наприклад, ПАНІЧНА АТАКА - виплекане дитя придушеної, несвідомої тривоги, яка роками жила в темній шафі і чекала коли її господиня загляне всередину, щоб сердешно поговорити віч-на- віч.
Окрім панічних атак, тривога може давати про себе знати у надмірній увазі до свого здоров'я - ІПОХОНДРІЇ, порушеннях ХАРЧОВОЇ ПОВЕДІНКИ (переїданя, недоїдання), ПСИХОСОМАТИЧНИМИ симптоми, пригріченим настроєм, відсутністю задоволення, упадком сил і навіть ДЕПРЕСІЄЮ.
Автор: @irina_yevs
Люди весь час кажуть: «Ти, мабуть, такий щасливий!», і ти щасливий, але все одно… ні. А повинен. Тож ти починаєш думати, що з тобою щось не так. Тобі кажуть: «Не сприймай життя так серйозно, просто насолоджуйся і отримуй задоволення!» але ти не знаєш, як це зробити. Тож ти починаєш відчувати, що все це має бути якоюсь величезною помилкою. Цей успіх витрачений на тебе марно. Це мало статися з кимось іншим, з тим, хто на це заслужив.
Ти починаєш втрачати себе, дуже сильно. Ти потрапляєш в кризу ідентичності. Дзеркало кожного ранку порожнє. Ти починаєш псувати всі свої стосунки, вступаєш у сутички з усіма, з ким працюєш, тобі кажуть, що ти «надмірно емоційний» і що ти «забагато думаєш»… але як вони уявляють, твої книжки будуть написані без цього ? Ти не можеш вибрати, коли бути чутливим, а коли ні. Немає вимикача для смутку та страху.
Тобі кажуть «стань сильнішим». Бо ти тепер «публічна особа». Ти знаходиш в Твіттері фотографію, яку якийсь ідіот зробив, не питаючи тебе і твоїх дітей, коли ви були в тематичному парку, і ти впадаєш в гнів. А ти не повинен. Тобі просто повинно бути все одно щодо цього. Але ти не знаєш як. Тебе запрошують на вечірки та заходи, ти не розумієш чому, але якщо ти на них йдеш, відчуваєш себе ніяково і не на місці, а якщо не йдеш, хтось, хто не знав твого імені п'ять хвилин тому, ображається і пише в інтернеті, що ти грубий та переоцінений. Якщо ти даєш інтерв’ю, ти «успішно продаєшся», а якщо ні, то «зарозумілий».
Ти починаєш отримувати багато електронних листів, більшість із них надзвичайно приємні, але деякі з них надходять від людей, які запитують у тебе багато про що. І деякі з них дуже зляться, коли ти не встигаєш відповісти. Твій телефон продовжує дзвонити. Дедлайни, маркетинг, PR, зустрічі. Більше зустрічей. Більше електронних листів від людей, які розлючені, що ти не відповів на їхні останні листи. «Ким, бляха, ти себе вважаєш?», — запитують тебе, і ти думаєш сам собі «Ти мені скажи». Ти розчаровуєш. Ти підвів їх усіх.
Продовження у ТГ - каналі https://t.me/psiholog_plohih
Ти починаєш втрачати себе, дуже сильно. Ти потрапляєш в кризу ідентичності. Дзеркало кожного ранку порожнє. Ти починаєш псувати всі свої стосунки, вступаєш у сутички з усіма, з ким працюєш, тобі кажуть, що ти «надмірно емоційний» і що ти «забагато думаєш»… але як вони уявляють, твої книжки будуть написані без цього ? Ти не можеш вибрати, коли бути чутливим, а коли ні. Немає вимикача для смутку та страху.
Тобі кажуть «стань сильнішим». Бо ти тепер «публічна особа». Ти знаходиш в Твіттері фотографію, яку якийсь ідіот зробив, не питаючи тебе і твоїх дітей, коли ви були в тематичному парку, і ти впадаєш в гнів. А ти не повинен. Тобі просто повинно бути все одно щодо цього. Але ти не знаєш як. Тебе запрошують на вечірки та заходи, ти не розумієш чому, але якщо ти на них йдеш, відчуваєш себе ніяково і не на місці, а якщо не йдеш, хтось, хто не знав твого імені п'ять хвилин тому, ображається і пише в інтернеті, що ти грубий та переоцінений. Якщо ти даєш інтерв’ю, ти «успішно продаєшся», а якщо ні, то «зарозумілий».
Ти починаєш отримувати багато електронних листів, більшість із них надзвичайно приємні, але деякі з них надходять від людей, які запитують у тебе багато про що. І деякі з них дуже зляться, коли ти не встигаєш відповісти. Твій телефон продовжує дзвонити. Дедлайни, маркетинг, PR, зустрічі. Більше зустрічей. Більше електронних листів від людей, які розлючені, що ти не відповів на їхні останні листи. «Ким, бляха, ти себе вважаєш?», — запитують тебе, і ти думаєш сам собі «Ти мені скажи». Ти розчаровуєш. Ти підвів їх усіх.
Продовження у ТГ - каналі https://t.me/psiholog_plohih
Гроші та базові потреби
Майстер клас
🗓 Дата: 9 липня 🕢 Час: з 19:30 до 21:00
Запрошую вас на майстер-клас, присвячений дослідженню чотирьох важливих потреб, які реалізуються, зокрема, через гроші:
- Безпека
- Кохання та любов (в залежності від того, це про парність або про дружбу)
- Влада
- Свобода
Кожна з цих потреб впливає на те, як саме ми заробляємо або отримуємо гроші, на чому фокусуємося при виборі роботи/професійної діяльності, та які почуття при цьому переживаємо. Також з цими потребами пов’язані і наші стратегії витрат/зберігання, або ж хронічна заборгованість перед кредиторами.
На додачу, я би хотіла дослідити з вами, як саме ці потреби можуть програватись/загострюватись в періоди криз, як загально суспільних, так і особистих. І як розуміючи більш глибоко себе та свої потреби, обрати підходящу для вас стратегію поводження з грошима під час кризи. Як саме можна допомогти собі впоратися з життєвими викликами, бо наразі, вважаю це дуже актуальною темою. Запрошую всіх бажаючих.
Ведуча Лариса Софіна
Кандидат психологічних наук, гештальт терапевт, коуч та бізнес-тренер, тренер Київського Гештальт Університету, ведуча 1 сходинок навчання гештальт терапії та спеціалізації «Гештальт підхід в роботі з організаціями», спеціалізація в темах: Гроші, Просування та Лідерство, 20 років роботи з клієнтами та групами.
Вартість участі 1000 грн
Майстер клас
🗓 Дата: 9 липня 🕢 Час: з 19:30 до 21:00
Запрошую вас на майстер-клас, присвячений дослідженню чотирьох важливих потреб, які реалізуються, зокрема, через гроші:
- Безпека
- Кохання та любов (в залежності від того, це про парність або про дружбу)
- Влада
- Свобода
Кожна з цих потреб впливає на те, як саме ми заробляємо або отримуємо гроші, на чому фокусуємося при виборі роботи/професійної діяльності, та які почуття при цьому переживаємо. Також з цими потребами пов’язані і наші стратегії витрат/зберігання, або ж хронічна заборгованість перед кредиторами.
На додачу, я би хотіла дослідити з вами, як саме ці потреби можуть програватись/загострюватись в періоди криз, як загально суспільних, так і особистих. І як розуміючи більш глибоко себе та свої потреби, обрати підходящу для вас стратегію поводження з грошима під час кризи. Як саме можна допомогти собі впоратися з життєвими викликами, бо наразі, вважаю це дуже актуальною темою. Запрошую всіх бажаючих.
Ведуча Лариса Софіна
Кандидат психологічних наук, гештальт терапевт, коуч та бізнес-тренер, тренер Київського Гештальт Університету, ведуча 1 сходинок навчання гештальт терапії та спеціалізації «Гештальт підхід в роботі з організаціями», спеціалізація в темах: Гроші, Просування та Лідерство, 20 років роботи з клієнтами та групами.
Вартість участі 1000 грн
Чому зникає задоволення в довготривалих стосунках і як його повернути
Життя в парі закономірно супроводжується чергуванням певних періодів (криз).
Кожна сімейна система проходить через ці випробування.
Хай то буде переїзд в спільне помешкання, зміна професії, народження первістка, дитячий садочок, школа, підлітковий період, «спорожніле гніздо» і т.д.
Це лише маленька частинка того, що чекає нас на життєвому шляху. І це все впливає на стосунки.
Кожна криза це випробування для пари, тому в такі періоди дуже легко втратити задоволення від стосунків.
Цікавитесь темою здорових та щасливих стосунків?
Тоді цей вебінар для вас.
Вас чекає:
✅ структурована та зрозуміла теоретична частина.
✅ практична частина, яка дасть можливість подивитись на свої стосунки під іншим кутом.
Ведуча Оксана Істоміна Гербер акредитований гештальт терапевт НАГТУ. Студентка 3 сходинки НАГТУ. Ведуча терапевтичних груп «я і не моя ЗАЛЕЖНІСТЬ».
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Життя в парі закономірно супроводжується чергуванням певних періодів (криз).
Кожна сімейна система проходить через ці випробування.
Хай то буде переїзд в спільне помешкання, зміна професії, народження первістка, дитячий садочок, школа, підлітковий період, «спорожніле гніздо» і т.д.
Це лише маленька частинка того, що чекає нас на життєвому шляху. І це все впливає на стосунки.
Кожна криза це випробування для пари, тому в такі періоди дуже легко втратити задоволення від стосунків.
Цікавитесь темою здорових та щасливих стосунків?
Тоді цей вебінар для вас.
Вас чекає:
✅ структурована та зрозуміла теоретична частина.
✅ практична частина, яка дасть можливість подивитись на свої стосунки під іншим кутом.
Ведуча Оксана Істоміна Гербер акредитований гештальт терапевт НАГТУ. Студентка 3 сходинки НАГТУ. Ведуча терапевтичних груп «я і не моя ЗАЛЕЖНІСТЬ».
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Я прийшла в терапію 9 років тому.
А відчувається наче в іншому житті.
Бо здається те, якою я є зараз і якою була - не можуть бути однією людиною.
До терапії мене не було.
Я була відлунням світу. Він визначав мою цінність та значимість, мої права і те, якою я є та чого хочу.
Світ тримав мене і був основною опорою, адже я була враженням, яке справляла на інших.
Тому я не могла жити без визнання, схвалення, захоплення та любові оточуючих.
Мені страшно було розчарувати когось, викликати невдоволення чи щоби про мене думали погано. Не кажучи вже про відмову чи відкидання.
Я зваблювала цей світ, доводячи йому повсякчас, що варта уваги, поваги та любові…
У мене не було моїх кордонів, моїх потреб. Я не могла себе захисти від тих, хто міг мене образити. Я не могла говорити про те, що мені потрібно і що не так.
Все, що я могла - бути максимально ідеальною і підходящою, аби не зустрітися зі знеціненням, засудженням чи відкиданням.
Аби не втратити цей звʼязок зі світом, бо як же мені тоді знати що я хороша, що я взагалі є?!
Та всередині повсякчас нила пустка. Скільки туди не кидай, завжди було недостатньо.
Я все одно відчувала себе недостойною, гіршою інших та безмежно самотньою...
В мені було так багато сорому, що я боялася в ньому захлинутися…
Звичайно, зараз якісь речі, що я описую залишилися в мені. І мої автоматичні реакції в перші секунди все ті ж.
Та змінилося те, що моя пустка всередині заповнилася. Заповнилася мною.
Моїми почуттями, моїми потребами, моїми цінностями, моїм досвідом.
Тепер Я є.
Я знаю яка я.
Я знаю хто я.
Я можу існувати окремо від світу, бути іншою, бути різною і залишатися цінною та важливою при цьому.
В першу чергу для себе.
Мені важливий світ і контакт з ним, його відзеркалення мене, та він вже не визначає мене.
Це право у мене.
І я з цікавістю дивлюсь вперед - що ще я можу про себе дізнатися, якою я можу проявитися і бути.
Я більше не боюся жити «неправильне» життя.
Я люблю жити своє життя, яким би воно не було.
Автор: Тамара Ковч
@tamara_kovch
А відчувається наче в іншому житті.
Бо здається те, якою я є зараз і якою була - не можуть бути однією людиною.
До терапії мене не було.
Я була відлунням світу. Він визначав мою цінність та значимість, мої права і те, якою я є та чого хочу.
Світ тримав мене і був основною опорою, адже я була враженням, яке справляла на інших.
Тому я не могла жити без визнання, схвалення, захоплення та любові оточуючих.
Мені страшно було розчарувати когось, викликати невдоволення чи щоби про мене думали погано. Не кажучи вже про відмову чи відкидання.
Я зваблювала цей світ, доводячи йому повсякчас, що варта уваги, поваги та любові…
У мене не було моїх кордонів, моїх потреб. Я не могла себе захисти від тих, хто міг мене образити. Я не могла говорити про те, що мені потрібно і що не так.
Все, що я могла - бути максимально ідеальною і підходящою, аби не зустрітися зі знеціненням, засудженням чи відкиданням.
Аби не втратити цей звʼязок зі світом, бо як же мені тоді знати що я хороша, що я взагалі є?!
Та всередині повсякчас нила пустка. Скільки туди не кидай, завжди було недостатньо.
Я все одно відчувала себе недостойною, гіршою інших та безмежно самотньою...
В мені було так багато сорому, що я боялася в ньому захлинутися…
Звичайно, зараз якісь речі, що я описую залишилися в мені. І мої автоматичні реакції в перші секунди все ті ж.
Та змінилося те, що моя пустка всередині заповнилася. Заповнилася мною.
Моїми почуттями, моїми потребами, моїми цінностями, моїм досвідом.
Тепер Я є.
Я знаю яка я.
Я знаю хто я.
Я можу існувати окремо від світу, бути іншою, бути різною і залишатися цінною та важливою при цьому.
В першу чергу для себе.
Мені важливий світ і контакт з ним, його відзеркалення мене, та він вже не визначає мене.
Це право у мене.
І я з цікавістю дивлюсь вперед - що ще я можу про себе дізнатися, якою я можу проявитися і бути.
Я більше не боюся жити «неправильне» життя.
Я люблю жити своє життя, яким би воно не було.
Автор: Тамара Ковч
@tamara_kovch
Вже з місяць медитую на одну мамину фразу. І чим більше про неї міркую, тим більше знаходжу в ній відповідей на екзистенційні питання. Зараз її слова допомогають мені знайти той спокій, який я так довго шукав, я все менше тривожуся й все більше радію життю.
Отже, років зо п'ять назад я запитав маму:
- А ти живеш, як треба, чи як ти хочеш? - хотів я порозумничати й психологічно просвіщати.
- Я живу, як мені получається, - відрізала вона.
Я обломався тоді й надовно про психологію замовк.
Тепер повертаюся до цих її слів і знаходжу в них більше мудрості, аніж деінде. Вони нарешті вказали на той вихід із лабіринтів думок про те як правильно жити. Щоб його відшукати, я в свій час багато читав різних філософів, але мама, сама того не розуміючи, перевершила їх всіх.
Для цього кожен із них розбудовував свою логічну й етичну систему, причому не завжди просту. І майже кожен учив, як треба вчиняти, як сприймати себе і світ, як ставитися до обставин та інших людей і так далі. І кожен схиляв до певної моделі, формував зразок того, яким треба бути й до чого треба прагнути.
Все це дуже приваблює, але намагається підігнати людину до того, чим вона не є, робити те, що їй складно, або не може взагалі. Зрештою це втомлює й зневірює.
Фраза "Живи, як тобі получається" дозволяє людині бути собою й робити, що вона може. Якщо може рухатися до того, чого хоче - рухатися. Якщо не може - чекати й накопичувати сили. Якщо сумно - сумувати, якщо радісно - радіти, боляче - плакати і так далі. Ніби все просто.
Але сучасна людина всіляко намагається уникнути болю й втратити контроль. Тому парадоксально заганяє себе в коло тривожності, страху й інших страждань. І хоче вийти з нього, знайшовши якусь рятівну філософську модель - як, наприклад, я в свій час.
Але така вже моя даність, що я не є чимось окремим від обставин мого життя - вони є частиною мене. І найлогічніше - це прийняти їх, здатися тому потоку подій, який визначає моє в цьому світі буття. Звісно, їхньою складовою є і мій розум, і мої сили, і моя воля. Десь я можу їх застосувати, і десь не можу - важливо просто це розрізнити. А ця навичка приходить із досвідом, часто - не без болю. Але й його важливо прийняти та відболіти.
Зрештою, найбільший дар людині - це її в цьому світі життя. Таке, яке вже є. І що може бути найнерозумнішим, як це не приймати та шукати щось інше? Коли я направляю свою увагу на те, чого не існує, я не можу насолодитися тим, що є.
Шкода, що мамині слова тільки зараз почали до мене доходити. Я би стільки зайвих клопотів уникнув. Розслабився й вчиняв би розумніше - згідно моєї природи. Тішився б більше, частіше відчував би вдячність. Шкода, що й мама тільки нещодавно почала жити за таким правилом - можливо, коли я був малим, то навчився б інакшого ставлення до себе й життя. Але вже як є - такі вже мої обставини.
На днях один клієнт запитав, як йому бути в його непростій життєвій ситуації з матір'ю. Я подумав трохи й відповів: "Як тобі получається". І додав, що все одно буду з ним і за нього. Клієнт видихнув і розслаблено посміхнувся. Це було, напевно, найважливішим за ту сесію. "Дякую тобі за ці твої слова", - сказав він. "Та це не мої, це моєї мами", - відповів я, і ми сміялися
Автор : Віталій Жданов
https://www.facebook.com/vzdanov
Отже, років зо п'ять назад я запитав маму:
- А ти живеш, як треба, чи як ти хочеш? - хотів я порозумничати й психологічно просвіщати.
- Я живу, як мені получається, - відрізала вона.
Я обломався тоді й надовно про психологію замовк.
Тепер повертаюся до цих її слів і знаходжу в них більше мудрості, аніж деінде. Вони нарешті вказали на той вихід із лабіринтів думок про те як правильно жити. Щоб його відшукати, я в свій час багато читав різних філософів, але мама, сама того не розуміючи, перевершила їх всіх.
Для цього кожен із них розбудовував свою логічну й етичну систему, причому не завжди просту. І майже кожен учив, як треба вчиняти, як сприймати себе і світ, як ставитися до обставин та інших людей і так далі. І кожен схиляв до певної моделі, формував зразок того, яким треба бути й до чого треба прагнути.
Все це дуже приваблює, але намагається підігнати людину до того, чим вона не є, робити те, що їй складно, або не може взагалі. Зрештою це втомлює й зневірює.
Фраза "Живи, як тобі получається" дозволяє людині бути собою й робити, що вона може. Якщо може рухатися до того, чого хоче - рухатися. Якщо не може - чекати й накопичувати сили. Якщо сумно - сумувати, якщо радісно - радіти, боляче - плакати і так далі. Ніби все просто.
Але сучасна людина всіляко намагається уникнути болю й втратити контроль. Тому парадоксально заганяє себе в коло тривожності, страху й інших страждань. І хоче вийти з нього, знайшовши якусь рятівну філософську модель - як, наприклад, я в свій час.
Але така вже моя даність, що я не є чимось окремим від обставин мого життя - вони є частиною мене. І найлогічніше - це прийняти їх, здатися тому потоку подій, який визначає моє в цьому світі буття. Звісно, їхньою складовою є і мій розум, і мої сили, і моя воля. Десь я можу їх застосувати, і десь не можу - важливо просто це розрізнити. А ця навичка приходить із досвідом, часто - не без болю. Але й його важливо прийняти та відболіти.
Зрештою, найбільший дар людині - це її в цьому світі життя. Таке, яке вже є. І що може бути найнерозумнішим, як це не приймати та шукати щось інше? Коли я направляю свою увагу на те, чого не існує, я не можу насолодитися тим, що є.
Шкода, що мамині слова тільки зараз почали до мене доходити. Я би стільки зайвих клопотів уникнув. Розслабився й вчиняв би розумніше - згідно моєї природи. Тішився б більше, частіше відчував би вдячність. Шкода, що й мама тільки нещодавно почала жити за таким правилом - можливо, коли я був малим, то навчився б інакшого ставлення до себе й життя. Але вже як є - такі вже мої обставини.
На днях один клієнт запитав, як йому бути в його непростій життєвій ситуації з матір'ю. Я подумав трохи й відповів: "Як тобі получається". І додав, що все одно буду з ним і за нього. Клієнт видихнув і розслаблено посміхнувся. Це було, напевно, найважливішим за ту сесію. "Дякую тобі за ці твої слова", - сказав він. "Та це не мої, це моєї мами", - відповів я, і ми сміялися
Автор : Віталій Жданов
https://www.facebook.com/vzdanov
Психотерапевтичний Акваріум на тему роботи з прив'язаністю з Ольгою Білінською
П'ятниця, 23 серпня з 20-00 по 21-30.
Серія вебінарів Олі Білінської про типи прив'язаності викликала неабиякий інтерес.
Тож, ми вирішили зробити останню подію в цьому циклі - психотерапевтичну роботу в форматі акваріуму.
Як все буде проходити?
Ми зустрічаємось в Zoom
Там буде Ольга Білінська, її клієнт і учасники акваріуму.
Після короткого представлення Оля проводить роботу з клієнтом, яка триває 40 хвилин.
Інші учасники спостерігають за роботою.
Після роботи буде час для емоційних зворотніх відгуків.
А далі - Оля прокоментує роботу, розкаже що і чому вона робила як психотерапевт, а також поділиться своїми міркуваннями, як відбувалась робота з точки зору теорії прив'язаності.
У учасників буде можливість задати свої питання про роботу Ольги.
Ще деякі особливості акваріуму:
- Зустріч в Zoom буде тривали біля 90 хвилин
- На зустріч розповсюджується правило конфеденційності
- Запису зустрічі не буде
- Клієнт на зустріч обирається заздалегідь, до початку (якщо ви хочете бути клієнтом - напишіть нам в особисті).
Ведуча Ольга Білінська Гештальт-терапевт, супервізор, травма терапевт, ведуча навчальних програм з гештальт-терапії, тренер УІППП. Ведуча спеціалізацій по ПТСР.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
П'ятниця, 23 серпня з 20-00 по 21-30.
Серія вебінарів Олі Білінської про типи прив'язаності викликала неабиякий інтерес.
Тож, ми вирішили зробити останню подію в цьому циклі - психотерапевтичну роботу в форматі акваріуму.
Як все буде проходити?
Ми зустрічаємось в Zoom
Там буде Ольга Білінська, її клієнт і учасники акваріуму.
Після короткого представлення Оля проводить роботу з клієнтом, яка триває 40 хвилин.
Інші учасники спостерігають за роботою.
Після роботи буде час для емоційних зворотніх відгуків.
А далі - Оля прокоментує роботу, розкаже що і чому вона робила як психотерапевт, а також поділиться своїми міркуваннями, як відбувалась робота з точки зору теорії прив'язаності.
У учасників буде можливість задати свої питання про роботу Ольги.
Ще деякі особливості акваріуму:
- Зустріч в Zoom буде тривали біля 90 хвилин
- На зустріч розповсюджується правило конфеденційності
- Запису зустрічі не буде
- Клієнт на зустріч обирається заздалегідь, до початку (якщо ви хочете бути клієнтом - напишіть нам в особисті).
Ведуча Ольга Білінська Гештальт-терапевт, супервізор, травма терапевт, ведуча навчальних програм з гештальт-терапії, тренер УІППП. Ведуча спеціалізацій по ПТСР.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Dream big, роби ніхуя
Великі цілі паралізують. Мрії про значні результати спрацьовують у одиниць, а паралізують мільйони.
Особливо це актуально для людини, яка виросла в школі, де карають за помилки, і живе в суспільстві, де доїбатися — це основний спосіб зворотнього зв’язку і побудови стосунків.
Тобто майже для всіх.
Ми любимо великі цілі, тому що вони дають негайний потужний буст дофамінергічним структурам мозку. Але в дальній перспективі психіка дуже не любить, коли до цілі надто далеко. Особливо якщо вона втомлена. Особливо, якщо вона мала надмірне когнітивне навантаження. Особливо, коли є багато болючих спогадів про недосягнені результати. І перед очима купа оманливих прикладів швидкого успіху.
На рівні фізіології це відбувається приблизно так:
постійна робота з інформацією (навіть якщо це скролінг стрічки) хронічно перезбуджує глутаматні нейрони префронтальної кори
це призводить до загального накопичення глутамату в мозку, що ми відчуваємо як невизначену тривогу і блукання фокусу уваги
найприємніший спосіб пригальмувати тривогу — збудження дофамінових нейронів; тому ми шукаємо будь-що, що дасть нам відчуття драйву, наприклад, цікавий проект
але накопичення глутамату призводить також і до нетерплячості та пошуку якнайшвидших результатів
ми починаємо відволікатися, переважно знову на скролінг стрічки
відкладання планів підтягує спогади про попередні невдачі та стає додатковим джерелом тривоги.
Тому надто висока ціль спочатку збуджує, а потім паралізує.
Винятки можливі, але рідкісні.
Навіть якщо ви маєте досвід досягнення великої мрії, я впевнений, що так само у вас є багато досвіду недосягнення інших великих мрій саме за таким механізмом.
Так от, щоб велика ціль працювала, потрібно бути обережним:
1. Ми ставимо велику ціль не як обов’язкову, а щоби не обмежувати можливий максимальний результат.
2. Потім ставимо мінімально достатню ціль, яка нас задовольнить. Вона має бути досяжною в найближчій перспективі.
3. Все планування та дії спрямовуємо на досягнення мінімальної цілі.
4. Велику ціль згадуємо винятково перед ухваленням стратегічних рішень з думкою “чи мої поточні дії не заважають у потенційному майбутньому досягнути і велику ціль також”.
5. Дозволяємо собі ніколи не досягнути великої цілі. Фокус уваги завжди на мінімально достатній та успіхах на шляху до неї.
6. Весь цей час достатньо відпочиваємо і спимо, якісно харчуємося, рухаємося і всіляко піклуємося про себе. А також зупиняємо поглинання контенту та іншу зайву когнітивну діяльність, де це можливо (читаємо новини раз на день не більше за півгодини).
Цей алгоритм — не гарантований захист від паралічу дій.
Можливо, вам в принципі не варто dream big на цьому етапі життя, а краще суцільно зосередитися на найбільш приземлених речах і піклуванні про себе та своїх близьких. Насправді, якщо в цьому ви будете успішні — це вже дуже багато, тому що тоді піклуванням про вас і вашу сім’ю не доведеться займатися іншим людям
Автор: Петро Чероморець
https://www.facebook.com/petro.chornomorets
Великі цілі паралізують. Мрії про значні результати спрацьовують у одиниць, а паралізують мільйони.
Особливо це актуально для людини, яка виросла в школі, де карають за помилки, і живе в суспільстві, де доїбатися — це основний спосіб зворотнього зв’язку і побудови стосунків.
Тобто майже для всіх.
Ми любимо великі цілі, тому що вони дають негайний потужний буст дофамінергічним структурам мозку. Але в дальній перспективі психіка дуже не любить, коли до цілі надто далеко. Особливо якщо вона втомлена. Особливо, якщо вона мала надмірне когнітивне навантаження. Особливо, коли є багато болючих спогадів про недосягнені результати. І перед очима купа оманливих прикладів швидкого успіху.
На рівні фізіології це відбувається приблизно так:
постійна робота з інформацією (навіть якщо це скролінг стрічки) хронічно перезбуджує глутаматні нейрони префронтальної кори
це призводить до загального накопичення глутамату в мозку, що ми відчуваємо як невизначену тривогу і блукання фокусу уваги
найприємніший спосіб пригальмувати тривогу — збудження дофамінових нейронів; тому ми шукаємо будь-що, що дасть нам відчуття драйву, наприклад, цікавий проект
але накопичення глутамату призводить також і до нетерплячості та пошуку якнайшвидших результатів
ми починаємо відволікатися, переважно знову на скролінг стрічки
відкладання планів підтягує спогади про попередні невдачі та стає додатковим джерелом тривоги.
Тому надто висока ціль спочатку збуджує, а потім паралізує.
Винятки можливі, але рідкісні.
Навіть якщо ви маєте досвід досягнення великої мрії, я впевнений, що так само у вас є багато досвіду недосягнення інших великих мрій саме за таким механізмом.
Так от, щоб велика ціль працювала, потрібно бути обережним:
1. Ми ставимо велику ціль не як обов’язкову, а щоби не обмежувати можливий максимальний результат.
2. Потім ставимо мінімально достатню ціль, яка нас задовольнить. Вона має бути досяжною в найближчій перспективі.
3. Все планування та дії спрямовуємо на досягнення мінімальної цілі.
4. Велику ціль згадуємо винятково перед ухваленням стратегічних рішень з думкою “чи мої поточні дії не заважають у потенційному майбутньому досягнути і велику ціль також”.
5. Дозволяємо собі ніколи не досягнути великої цілі. Фокус уваги завжди на мінімально достатній та успіхах на шляху до неї.
6. Весь цей час достатньо відпочиваємо і спимо, якісно харчуємося, рухаємося і всіляко піклуємося про себе. А також зупиняємо поглинання контенту та іншу зайву когнітивну діяльність, де це можливо (читаємо новини раз на день не більше за півгодини).
Цей алгоритм — не гарантований захист від паралічу дій.
Можливо, вам в принципі не варто dream big на цьому етапі життя, а краще суцільно зосередитися на найбільш приземлених речах і піклуванні про себе та своїх близьких. Насправді, якщо в цьому ви будете успішні — це вже дуже багато, тому що тоді піклуванням про вас і вашу сім’ю не доведеться займатися іншим людям
Автор: Петро Чероморець
https://www.facebook.com/petro.chornomorets
Багато людей, коли чують про розлад дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ) думають, що йдеться про дефіцит уваги дорослих до дитини в перші роки життя. Або й не обов'язково перші. І хоча між цією увагою батьків та розвитком РДУГ, судячи з деяких досліджень зв'язок таки теж певний є (сподіваюсь, напишу про це пізніше), та насправді мова про інше.
РДУГ - це сучасна назва для розладу розвитку, який спостерігається як у дорослих, так і у дітей. Згідно досліджень, основні ознаки РДУГ - це дефіцит поведінкової інгібіції (гальмування) та підтримання уваги. Стан може варіюватись від легкого (симптоми призводять лише до незначних порушень у соціальному чи професійному житті) через помірний до важкого.
Стійкий патерн неуважності може проявлятись в тому, що людині складно зосередити або утримувати увагу, через це вона може робити помилки; люди можуть не слухати після прямого звертання, перебуваючи думками ніби в іншому місці; мати труднощі з організацією завдань; уникати завдань, які потребують тривалих розумових зусиль; губити речі, забувати про рутину.
Гіперактивність (частіше спостерігається у дітей, ніж у дорослих) та імпульсивність може проявлятись в подригуванні та постукуванні ногами та руками, вставанні з місця, біганні, коли це недоречно, надмірному говорінні, складнощами з очікуванням своєї черги, перебиванням у розмові.
Це парадоксально один з найбільш недодіагностованих, і в той же час, передіагностованих розладів.
Квінтесенція РДУ(Г): складно зосередитись на тому, що потрібно; і водночас, парадоксальна "фіча" - гіперконцентрація. Людина може годинами займатись чимось одним, не відволікаючись на переву, їжу чи інші нужди. Стає це проблемою, коли вона насправді не хоче гіперфокусуватись саме на цьому. (наприклад, варто зробити якісь задачі по проєкту, а я сиджу граю/прибираю/дивлюсь відео/захоплена книгою/залипаю в чаті і т.п.)
- Також люди, які мають РДУГ можуть бути забудькуватими, мати бардак багато де, їм може бути складно організувати якісь речі та складно робити вибір
- Є теорія, що раніше, коли люди займались мисливством та збиральництвом (а не, наприклад, намагались сидіти та читати 8 годин підряд), висока динамічність уваги і, відповідно, гени РДУ були дуже корисними і, відповідно, успадковувались. Та вже 35 тис. років ці гени піддаються негативному відбору
- В середньому розповсюдженість дефіциту уваги серед дорослих - 4-5% в США. Серед дітей він зустрічається частіше - приблизно 15-50% дорослих "переростають" цей розлад
- Серед підприємців ADD зустрічається в 6 разів частіше, ніж серед решти популяції
- Хоч синдром дефіциту уваги має генетичне підгрунтя (вчені ідентифікували ~25-45 генів, експресія яких визначає РДУГ), та середовище впливає як на те, чи розів'ється розлад в конкретної людини, так і на те, чи будуть в людини якісь проблеми, пов'язані з її особливостями. Наприклад, чим більший клас та менше уваги дорослого кожній дитині, тим більш імовірно, що якісь із дітей будуть відволікатись, буде проявлятися дефіцит уваги, і, відповідно, чим менше дітей в класі, тим більше дорослі можуть структурувати для них навчальний простір та РДУГ завдає менше незручностей. З типом роботи - те саме.
Тому для людей зі РДУГ важливо шукати середовище, типи діяльності, які би їй підходили.
Чи чули ви про РДУГ? Можливо, навіть самі маєте РДУГ чи знайомих зі РДУГ? Про що би ще було цікаво почитати в цій темі?
РДУГ - це сучасна назва для розладу розвитку, який спостерігається як у дорослих, так і у дітей. Згідно досліджень, основні ознаки РДУГ - це дефіцит поведінкової інгібіції (гальмування) та підтримання уваги. Стан може варіюватись від легкого (симптоми призводять лише до незначних порушень у соціальному чи професійному житті) через помірний до важкого.
Стійкий патерн неуважності може проявлятись в тому, що людині складно зосередити або утримувати увагу, через це вона може робити помилки; люди можуть не слухати після прямого звертання, перебуваючи думками ніби в іншому місці; мати труднощі з організацією завдань; уникати завдань, які потребують тривалих розумових зусиль; губити речі, забувати про рутину.
Гіперактивність (частіше спостерігається у дітей, ніж у дорослих) та імпульсивність може проявлятись в подригуванні та постукуванні ногами та руками, вставанні з місця, біганні, коли це недоречно, надмірному говорінні, складнощами з очікуванням своєї черги, перебиванням у розмові.
Це парадоксально один з найбільш недодіагностованих, і в той же час, передіагностованих розладів.
Квінтесенція РДУ(Г): складно зосередитись на тому, що потрібно; і водночас, парадоксальна "фіча" - гіперконцентрація. Людина може годинами займатись чимось одним, не відволікаючись на переву, їжу чи інші нужди. Стає це проблемою, коли вона насправді не хоче гіперфокусуватись саме на цьому. (наприклад, варто зробити якісь задачі по проєкту, а я сиджу граю/прибираю/дивлюсь відео/захоплена книгою/залипаю в чаті і т.п.)
- Також люди, які мають РДУГ можуть бути забудькуватими, мати бардак багато де, їм може бути складно організувати якісь речі та складно робити вибір
- Є теорія, що раніше, коли люди займались мисливством та збиральництвом (а не, наприклад, намагались сидіти та читати 8 годин підряд), висока динамічність уваги і, відповідно, гени РДУ були дуже корисними і, відповідно, успадковувались. Та вже 35 тис. років ці гени піддаються негативному відбору
- В середньому розповсюдженість дефіциту уваги серед дорослих - 4-5% в США. Серед дітей він зустрічається частіше - приблизно 15-50% дорослих "переростають" цей розлад
- Серед підприємців ADD зустрічається в 6 разів частіше, ніж серед решти популяції
- Хоч синдром дефіциту уваги має генетичне підгрунтя (вчені ідентифікували ~25-45 генів, експресія яких визначає РДУГ), та середовище впливає як на те, чи розів'ється розлад в конкретної людини, так і на те, чи будуть в людини якісь проблеми, пов'язані з її особливостями. Наприклад, чим більший клас та менше уваги дорослого кожній дитині, тим більш імовірно, що якісь із дітей будуть відволікатись, буде проявлятися дефіцит уваги, і, відповідно, чим менше дітей в класі, тим більше дорослі можуть структурувати для них навчальний простір та РДУГ завдає менше незручностей. З типом роботи - те саме.
Тому для людей зі РДУГ важливо шукати середовище, типи діяльності, які би їй підходили.
Чи чули ви про РДУГ? Можливо, навіть самі маєте РДУГ чи знайомих зі РДУГ? Про що би ще було цікаво почитати в цій темі?
Починаємо новий сезон освітнього проекту Гештальт Практикум
Чекаємо вас на найближчих подіях:
🗓 Дата і час: 16 вересня, 20:00
"Адаптація психіки і тіла до умов довготривалого стресу" 🧠💪
Майже всі ми живимо в умовах довготривалого стресу. Тож, ця зустріч краще допоможе вам пізнати і розібратись зі своїм стресом та як працювати з ним у клієнтських запитах.
Теми, які обговоримо:
🔹 Як захисні механізми допомагають психіці уникнути руйнування.
🔹 Особливості роботи психотерапевта з цими механізмами у сучасних реаліях.
🔹 Як адаптується тіло до стресу: тілесні прояви та методи роботи з ними.
Цей вебінар стане важливим інструментом для вашої професійної практики у роботі з клієнтами, які переживають стрес на довготривалій основі.
🗓 Дата і час: 4 жовтня, 19:00
Акваріум
Демонстраційна сесія
👩🏫 Запрошений терапевт: Світлана Григель практичний психолог, гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер НАКТУ.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Чекаємо вас на найближчих подіях:
🗓 Дата і час: 16 вересня, 20:00
"Адаптація психіки і тіла до умов довготривалого стресу" 🧠💪
Майже всі ми живимо в умовах довготривалого стресу. Тож, ця зустріч краще допоможе вам пізнати і розібратись зі своїм стресом та як працювати з ним у клієнтських запитах.
Теми, які обговоримо:
🔹 Як захисні механізми допомагають психіці уникнути руйнування.
🔹 Особливості роботи психотерапевта з цими механізмами у сучасних реаліях.
🔹 Як адаптується тіло до стресу: тілесні прояви та методи роботи з ними.
Цей вебінар стане важливим інструментом для вашої професійної практики у роботі з клієнтами, які переживають стрес на довготривалій основі.
🗓 Дата і час: 4 жовтня, 19:00
Акваріум
Демонстраційна сесія
👩🏫 Запрошений терапевт: Світлана Григель практичний психолог, гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер НАКТУ.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Виявляти себе таким, що втискується
у простір не свого розміру гірко й боляче.
Ось, наприклад, якщо одягнути пальто на 3 розміри менше, ви ж не станете його носити, правда?
Тисне, давить, врізається в тіло, і ці незручності відволікають від справ, забираючи сили й енергію на проживання і постійне виправлення цієї незручності, тобто в нікуди.
А пальто, зауважте, залишається того ж розміру.
А розміри, обсяги, масштаби і простір є також і у процесів, які не можна помацати і виміряти.
Відносини, оточення, проекти, роботи, спосіб життя також мають свої розміри, обсяги, масштаби.
І так трапляється, що періодично в них стає тісно. Нічим дихати, неглибоко стояти, ніде розвернутися, нема про що говорити або робити; або точніше - говорити, робити, мріяти з бажаним розмахом стає неможливо.
І для того, щоб втиснутися, щоб бути почутим і побаченим, як нібито доводиться зменшуватися і стискатися.
Ну щоб побачили і почули. Але тоді доводиться відрізати шматок того, що не помістилося. Якраз, саме той шматок, який виріс і розвинувся.
Тобто свої зріст і розвиток доводиться відрізати, щоб залишатися там, де були.
А як же зростати, якщо місця не вистачає? Якщо середовище - не живильне для зростання?
Та ніяк. І крапка.
У місці, де тісно, неглибоко і порожньо живильного середовища немає.
Середовище для виживання - так.
Середовище для розвитку - ні.
Хоча, колись, напевно, середовище для виживання було середовищем, де був можливим розвиток. І були зацікавленість і збудження. Вони були.
Але все в цьому світі закінчується.
І це нормально.
Якщо ви виросли зі старого піджака на 3 розміри - потрібен новий піджак, ну або якось удосконалювати і перешивати старий.
А іноді хочеться взагалі викинути до біса старий піджак і носити те, що мало носили, але завжди дуже хотілося.
І так буває.
У цьому процесі найскладнішим, на мій погляд, є чесне визнання свого розміру, і чого хочеться насправді.
Крізь страх відкидання і засудження, сором своєї інакшості і нових бажань, страх невідомості, провину перед оточенням, комплекс самозванця і нескінченні сумніви про "чи можу я/чи лайно я/...?"
Привласнюючи собі пройдений шлях, досвід і знання, свою силу і компетентність, свої м'які, ніжні і всі голодні місця. Привласнюючи те, що час життя йде, і що він є скінченним.
Визнати:
Я МОЖУ.
МЕНІ МОЖНА.
Я МАЮ ПОВНЕ ПРАВО.
І ЦЕ МАЄ СЕНС.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
у простір не свого розміру гірко й боляче.
Ось, наприклад, якщо одягнути пальто на 3 розміри менше, ви ж не станете його носити, правда?
Тисне, давить, врізається в тіло, і ці незручності відволікають від справ, забираючи сили й енергію на проживання і постійне виправлення цієї незручності, тобто в нікуди.
А пальто, зауважте, залишається того ж розміру.
А розміри, обсяги, масштаби і простір є також і у процесів, які не можна помацати і виміряти.
Відносини, оточення, проекти, роботи, спосіб життя також мають свої розміри, обсяги, масштаби.
І так трапляється, що періодично в них стає тісно. Нічим дихати, неглибоко стояти, ніде розвернутися, нема про що говорити або робити; або точніше - говорити, робити, мріяти з бажаним розмахом стає неможливо.
І для того, щоб втиснутися, щоб бути почутим і побаченим, як нібито доводиться зменшуватися і стискатися.
Ну щоб побачили і почули. Але тоді доводиться відрізати шматок того, що не помістилося. Якраз, саме той шматок, який виріс і розвинувся.
Тобто свої зріст і розвиток доводиться відрізати, щоб залишатися там, де були.
А як же зростати, якщо місця не вистачає? Якщо середовище - не живильне для зростання?
Та ніяк. І крапка.
У місці, де тісно, неглибоко і порожньо живильного середовища немає.
Середовище для виживання - так.
Середовище для розвитку - ні.
Хоча, колись, напевно, середовище для виживання було середовищем, де був можливим розвиток. І були зацікавленість і збудження. Вони були.
Але все в цьому світі закінчується.
І це нормально.
Якщо ви виросли зі старого піджака на 3 розміри - потрібен новий піджак, ну або якось удосконалювати і перешивати старий.
А іноді хочеться взагалі викинути до біса старий піджак і носити те, що мало носили, але завжди дуже хотілося.
І так буває.
У цьому процесі найскладнішим, на мій погляд, є чесне визнання свого розміру, і чого хочеться насправді.
Крізь страх відкидання і засудження, сором своєї інакшості і нових бажань, страх невідомості, провину перед оточенням, комплекс самозванця і нескінченні сумніви про "чи можу я/чи лайно я/...?"
Привласнюючи собі пройдений шлях, досвід і знання, свою силу і компетентність, свої м'які, ніжні і всі голодні місця. Привласнюючи те, що час життя йде, і що він є скінченним.
Визнати:
Я МОЖУ.
МЕНІ МОЖНА.
Я МАЮ ПОВНЕ ПРАВО.
І ЦЕ МАЄ СЕНС.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
Важливо знати себе! Приходь та пізнай себе! Будь собою! - лозунги всіх психологів, терапевтів, коучів. Та чи до кінця звичайна людина розуміє, що значить Бути собою або Пізнати себе? І чому це так важливо?
Спробую навести пару побутових прикладів для кращого розуміння.
🧑 Юнак славився своєю безвідмовністю. Ще зі школи його залучали або прибрати в класі, або на суботніки. Він був важливою людиною, якщо комусь треба було переїхати та перевезти речі, або когось конче необхідно кудись відвезти. Всі були задоволені! Окрім юнака, який прийшов в терапію пригнічений, із накопиченою втомою та зневірений в людях. Так, він не міг відмовити. Але не через те, що боявся самотності чи покинутості. Особливістю його організму була швидка втомленість. Та про подібні особливості, як виявилось, він не знав, не хотів визнавати, і тим більше поділитися із друзями. Тепер уявляєте, яке полегшення спіткало хлопця, який таки знайшов форму повідомити знайомих про свою особливість швидкої втоми, зміг збалансувати свій час між роботою та відпочинком та навчився відмовляти там, де перш за все потребував його організм?
👩🦰 Інший приклад - дівчина, яка зі сльозами на очах відпускала свого хлопця зустрітися з друзями, або на робочі корпоративи чи відрядження, або на родинні посиденьки. І справа була не в тому, що у неї не було власних друзів, роботи чи хобі. Несвідомо вона порівнювала будь-яку відсутність парубка із відсутністю батька, який лишив її з мамою ще в дитинстві. Вона подолала тривалий шлях в пошуку способів потурбуватися про себе в моменти його відсутності. Так, наприклад, знайшовши в собі мужність поділитися з хлопцем своїм болем розставання, вона попросила писати їй смс, якщо в нього є така можливість. Хлопець залюбки погодився, адже кожен раз бачити сльози коханої було так само нестерпно.
Сфери, де важливо знати себе - скрізь. При виборі роботи чи відпочинку, при виборі друзів чи діяльності, партнерів чи способів інвестування. Людина, яка любить спілкування один на один та цінує спокій, навряд чи із задоволенням буде відвідувати щотижневі гучні вечірки. А емоційна людина, яка цінує стабільність, навряд чи витримає стрибки криптовалюти.
Як визначити, що є необхідність дізнатися про себе більше? Прислухайтесь до будь-якого дискомфорту! Тіло (безпричинні хвороби, апетит, втома, тихий або гучний голос), емоційний стан (роздратування, огида, злість, пригніченність), поява залежності (харчової, алкогольної, наркотичної чи шопоголізму) - все це є підказками, що при якісному дослідженні приведуть до справжніх потреб та пошуків їх задоволення у прийнятний спосіб.
Стало трохи ясніше?
Автор: Катерина Тарасюк
Спробую навести пару побутових прикладів для кращого розуміння.
🧑 Юнак славився своєю безвідмовністю. Ще зі школи його залучали або прибрати в класі, або на суботніки. Він був важливою людиною, якщо комусь треба було переїхати та перевезти речі, або когось конче необхідно кудись відвезти. Всі були задоволені! Окрім юнака, який прийшов в терапію пригнічений, із накопиченою втомою та зневірений в людях. Так, він не міг відмовити. Але не через те, що боявся самотності чи покинутості. Особливістю його організму була швидка втомленість. Та про подібні особливості, як виявилось, він не знав, не хотів визнавати, і тим більше поділитися із друзями. Тепер уявляєте, яке полегшення спіткало хлопця, який таки знайшов форму повідомити знайомих про свою особливість швидкої втоми, зміг збалансувати свій час між роботою та відпочинком та навчився відмовляти там, де перш за все потребував його організм?
👩🦰 Інший приклад - дівчина, яка зі сльозами на очах відпускала свого хлопця зустрітися з друзями, або на робочі корпоративи чи відрядження, або на родинні посиденьки. І справа була не в тому, що у неї не було власних друзів, роботи чи хобі. Несвідомо вона порівнювала будь-яку відсутність парубка із відсутністю батька, який лишив її з мамою ще в дитинстві. Вона подолала тривалий шлях в пошуку способів потурбуватися про себе в моменти його відсутності. Так, наприклад, знайшовши в собі мужність поділитися з хлопцем своїм болем розставання, вона попросила писати їй смс, якщо в нього є така можливість. Хлопець залюбки погодився, адже кожен раз бачити сльози коханої було так само нестерпно.
Сфери, де важливо знати себе - скрізь. При виборі роботи чи відпочинку, при виборі друзів чи діяльності, партнерів чи способів інвестування. Людина, яка любить спілкування один на один та цінує спокій, навряд чи із задоволенням буде відвідувати щотижневі гучні вечірки. А емоційна людина, яка цінує стабільність, навряд чи витримає стрибки криптовалюти.
Як визначити, що є необхідність дізнатися про себе більше? Прислухайтесь до будь-якого дискомфорту! Тіло (безпричинні хвороби, апетит, втома, тихий або гучний голос), емоційний стан (роздратування, огида, злість, пригніченність), поява залежності (харчової, алкогольної, наркотичної чи шопоголізму) - все це є підказками, що при якісному дослідженні приведуть до справжніх потреб та пошуків їх задоволення у прийнятний спосіб.
Стало трохи ясніше?
Автор: Катерина Тарасюк
Для виживання та гарного фізичного розвитку, самопочуття і здоровʼя ми потребуєм певного рівня задоволення базових фізичних потреб з народження: це сон, їжа, фізична активність.
Для ментального здоровʼя та гарного емоційного стану, самопочуття ми теж потребуємо вдволення певних базових потреб, але крім фізичних ще й емоційних. І теж з народження, що підтверджено вже різними дослідженнями. Першим базові емоційні потреби виокремив та структурував Джефрі Янг, засновник схема-терапії.
В гештальт-терапії теж багато уваги приділяється усвідомленню потреб та пошуку способів їх реалізації. Вважаю це важливою темою, для того, щоб усвідомлювати та помічати, що наше благополуччя вимірюється не тільки матеріальними цінностями та функціональними досягненнями. Психоемоційні потреби та турбота про себе – це фундамент.
Розглянемо кожну з них детальніше:
БЕЗПЕЧНА НАДІЙНА ПРИВʼЯЗАНІСТЬ - це прийняття значимими дорослими (в дитинстві) та важливими людьми, з якими цінні стосунки в дорослому віці. Прийняття - це "ти мені вижливий/а та цінний/а, я тебе люблю таким/такою як ти є. Я тебе бачу. Я радію, що ти є в моєму житті .Відчуття безпеки, надійності та стабільності поруч з близькими.
АВТОНОМІЯ І ВІДЧУТТЯ ІДЕНТИЧНОСТІ – це відчуття "я є", визнання власної індивідуальності; адекватне сприйняття своїх сильних сторін та своїх слабкостей; визнання та присвоєння своїх вмінь, ресурсів і талантів; пошук та втілення власних способів самореалізації, які підходять та подобаються саме мені.
РЕАЛІСТИЧНІ МЕЖІ ТА САМОКОНТРОЛЬ – це усвідомлення та прийняття свого "кола контролю" та того, на що я впливати не можу; усвідомлення та прийняття відповідальності за власні вибори та вчинки; визнання ціни свого вибору, прийняття і свого "хочу", і свого "треба"; розуміння власних меж та суспільних правил.
СВОБОДА САМОВИРАЖЕННЯ – це валідація та прояв власних емоцій, почуттів та переживань; віра та впевненість, що мої переживання та емоції такі ж важливі, як емоції та переживання інших людей; довіра до своїх емоцій як до сигнальної системи, яка вказує на потреби; навички емоційної саморегуляції.
СПОНТАННІСТЬ І ГРА – це доступ до відчуття інтересу та задоволення; бажання та втілення експериментів, дослідження світу; можливість розвиватись, пробувати, не боятись та не здаватись після невдач та помилок; сміливість проявлятись у світ, дослідження та взаємодія не тільки з власними ресурсами та обмеженнями, а й ресурсами та обмеженнями світу.
Автор Ольга Кметюк
https://www.instagram.com/kmetiuk_psy?igsh=Z3htODhlM2NlcjQ=
Для ментального здоровʼя та гарного емоційного стану, самопочуття ми теж потребуємо вдволення певних базових потреб, але крім фізичних ще й емоційних. І теж з народження, що підтверджено вже різними дослідженнями. Першим базові емоційні потреби виокремив та структурував Джефрі Янг, засновник схема-терапії.
В гештальт-терапії теж багато уваги приділяється усвідомленню потреб та пошуку способів їх реалізації. Вважаю це важливою темою, для того, щоб усвідомлювати та помічати, що наше благополуччя вимірюється не тільки матеріальними цінностями та функціональними досягненнями. Психоемоційні потреби та турбота про себе – це фундамент.
Розглянемо кожну з них детальніше:
БЕЗПЕЧНА НАДІЙНА ПРИВʼЯЗАНІСТЬ - це прийняття значимими дорослими (в дитинстві) та важливими людьми, з якими цінні стосунки в дорослому віці. Прийняття - це "ти мені вижливий/а та цінний/а, я тебе люблю таким/такою як ти є. Я тебе бачу. Я радію, що ти є в моєму житті .Відчуття безпеки, надійності та стабільності поруч з близькими.
АВТОНОМІЯ І ВІДЧУТТЯ ІДЕНТИЧНОСТІ – це відчуття "я є", визнання власної індивідуальності; адекватне сприйняття своїх сильних сторін та своїх слабкостей; визнання та присвоєння своїх вмінь, ресурсів і талантів; пошук та втілення власних способів самореалізації, які підходять та подобаються саме мені.
РЕАЛІСТИЧНІ МЕЖІ ТА САМОКОНТРОЛЬ – це усвідомлення та прийняття свого "кола контролю" та того, на що я впливати не можу; усвідомлення та прийняття відповідальності за власні вибори та вчинки; визнання ціни свого вибору, прийняття і свого "хочу", і свого "треба"; розуміння власних меж та суспільних правил.
СВОБОДА САМОВИРАЖЕННЯ – це валідація та прояв власних емоцій, почуттів та переживань; віра та впевненість, що мої переживання та емоції такі ж важливі, як емоції та переживання інших людей; довіра до своїх емоцій як до сигнальної системи, яка вказує на потреби; навички емоційної саморегуляції.
СПОНТАННІСТЬ І ГРА – це доступ до відчуття інтересу та задоволення; бажання та втілення експериментів, дослідження світу; можливість розвиватись, пробувати, не боятись та не здаватись після невдач та помилок; сміливість проявлятись у світ, дослідження та взаємодія не тільки з власними ресурсами та обмеженнями, а й ресурсами та обмеженнями світу.
Автор Ольга Кметюк
https://www.instagram.com/kmetiuk_psy?igsh=Z3htODhlM2NlcjQ=
Помічали коли небудь, що спілкування з деякими людьми приносить постійний дискомфорт, він є хронічним, виникає не будь з ким, а в компанії одних і тих самих людей.
Які ознаки можуть натякати, що у вашому колі є люди, які можуть лишати після себе неприємний післясмак і відчуття спустошення.
🚩 Заздрість.
Кожен з нас має право на заздрість!))) Але далко не кожен здатен до продуктивної заздрості. Контекст продуктивної заздрості несе в собі нотки захоплення. "МОЛОДЕЦЬ!", "КРУТО!", "СУПЕР!"" Захоплення як елемент заздрості наповнене магією, що надихає свого носія на реалізацію мрій, планів і задумів. В захопленні є багато творчої енергії спрямованої до розвитоку і розширення своїх можливостей. Захоплення штовхає нас до дії, відкриває нові можливості і горизонти.
Але в токсичних людей все влаштовано іншим чином. Вони ніколи не покажуть, що радіють вашим досягненням чи не дай бог, захоплюються вашими здобутками, і це буде правда. Для них дуже важко змиритися з тим, що хтось має те, чого немає у них.
Пережити це нестерпне розчарування допомагає знецінення.
🚩 Знецінення.
Не рідко його можна помітити у формі ігнорування. Ви поділились своєю радістю від успіху, а у відповідь чуєте пісне "угу" , або "ще краще" мовчання з домішками байдужості, при цьому вираз фізіономії однозначно натякає на нанесення вами непоправної образи тому, хто чує ваш радісний голос.
Інколи заздрість просочується через сарказм, це дещо вищий рівень майстерності знецінювати інших, проте суть від цього не міняється- неспроможність розділили радість з іншими людьми.
🚩 Маніпуляція на почутті провини.
Як правило, вони себе вважають "хорошими" та краще інших знають "як і що треба" робити в конкретних ситуаціях навіть якщо ті, лежать дуже далеко від сфери їхніх професійних інтересів і особистісних досягнень. Словниковий запас збагачений виразами, що допомагають підживлювати власну "всеобізнаність" і вашу "нікчемніть": "Я ж казала як робити! Я була права! Треба було мене слухати! Я знала, що так і буде!".
Частим переживання поряд з такими людьми буде відчуття що ви, постійно чимось зобов'язані для них, можна помітити, як з'являється боязнь їх образити, поранити необережним словом, відмовити у чомусь. Тому, що ви добре знаєте або здогадуєтесь, якою буде реакція на ваше, навіть, ввічлеве "ні" - образа.
Токсичні люди майстерно вміють користуватись образою і досить часто їм вдається корегувати поведінку своїх рідних у потрібному для себе напрямку саме через демонстрацію образи, що викликає у відповідь почуття провини і боргу.
В "токсичних" людей із почуттям сорому справи дуже кепські. Вони його бояться як вогню, тому всіляко уникають і захищаються від нього. Намагаються не потрапляти в ситуації де б можна було засоромитись, але частіше обирають інший спосіб - соромити когось, щоб не відчувати власний сором і нікчемність.
Як правило, це дуже засоромлені в минулому діти, які були безсилі перед авторитетом дорослих, і тепер коли самі стали дорослими, відігрують на інших свою злість за сором, який доводилось не раз переживати вдома чи в школі.
Про що це у спілкуванні?
Дуже часто від них можна почути приблизно таке:
"Ти хіба не знав цього? Яяяяк? Як ти не чуууув?"
В голосі помітні нотки подиву, щось змішане між насолодою і величчю від передчуття сходження на вершину тріумфу спостерігаючи як хтось, хто навпроти, почне запинатися, ніяковіти зізнаватися в тому, що справді не знає якоїсь там останньої новини чи модної фішки.
Такі прийомчики на почутті сорому дуже поширені серед підлітків, коли їхня ідентичність переживає кризу в якій сорому за себе настільки багато, що витримувати його просто нереально.
Продовження: https://www.facebook.com/share/p/uJhb3mrJmShbgcXa/?mibextid=WC7FNe
Які ознаки можуть натякати, що у вашому колі є люди, які можуть лишати після себе неприємний післясмак і відчуття спустошення.
🚩 Заздрість.
Кожен з нас має право на заздрість!))) Але далко не кожен здатен до продуктивної заздрості. Контекст продуктивної заздрості несе в собі нотки захоплення. "МОЛОДЕЦЬ!", "КРУТО!", "СУПЕР!"" Захоплення як елемент заздрості наповнене магією, що надихає свого носія на реалізацію мрій, планів і задумів. В захопленні є багато творчої енергії спрямованої до розвитоку і розширення своїх можливостей. Захоплення штовхає нас до дії, відкриває нові можливості і горизонти.
Але в токсичних людей все влаштовано іншим чином. Вони ніколи не покажуть, що радіють вашим досягненням чи не дай бог, захоплюються вашими здобутками, і це буде правда. Для них дуже важко змиритися з тим, що хтось має те, чого немає у них.
Пережити це нестерпне розчарування допомагає знецінення.
🚩 Знецінення.
Не рідко його можна помітити у формі ігнорування. Ви поділились своєю радістю від успіху, а у відповідь чуєте пісне "угу" , або "ще краще" мовчання з домішками байдужості, при цьому вираз фізіономії однозначно натякає на нанесення вами непоправної образи тому, хто чує ваш радісний голос.
Інколи заздрість просочується через сарказм, це дещо вищий рівень майстерності знецінювати інших, проте суть від цього не міняється- неспроможність розділили радість з іншими людьми.
🚩 Маніпуляція на почутті провини.
Як правило, вони себе вважають "хорошими" та краще інших знають "як і що треба" робити в конкретних ситуаціях навіть якщо ті, лежать дуже далеко від сфери їхніх професійних інтересів і особистісних досягнень. Словниковий запас збагачений виразами, що допомагають підживлювати власну "всеобізнаність" і вашу "нікчемніть": "Я ж казала як робити! Я була права! Треба було мене слухати! Я знала, що так і буде!".
Частим переживання поряд з такими людьми буде відчуття що ви, постійно чимось зобов'язані для них, можна помітити, як з'являється боязнь їх образити, поранити необережним словом, відмовити у чомусь. Тому, що ви добре знаєте або здогадуєтесь, якою буде реакція на ваше, навіть, ввічлеве "ні" - образа.
Токсичні люди майстерно вміють користуватись образою і досить часто їм вдається корегувати поведінку своїх рідних у потрібному для себе напрямку саме через демонстрацію образи, що викликає у відповідь почуття провини і боргу.
В "токсичних" людей із почуттям сорому справи дуже кепські. Вони його бояться як вогню, тому всіляко уникають і захищаються від нього. Намагаються не потрапляти в ситуації де б можна було засоромитись, але частіше обирають інший спосіб - соромити когось, щоб не відчувати власний сором і нікчемність.
Як правило, це дуже засоромлені в минулому діти, які були безсилі перед авторитетом дорослих, і тепер коли самі стали дорослими, відігрують на інших свою злість за сором, який доводилось не раз переживати вдома чи в школі.
Про що це у спілкуванні?
Дуже часто від них можна почути приблизно таке:
"Ти хіба не знав цього? Яяяяк? Як ти не чуууув?"
В голосі помітні нотки подиву, щось змішане між насолодою і величчю від передчуття сходження на вершину тріумфу спостерігаючи як хтось, хто навпроти, почне запинатися, ніяковіти зізнаватися в тому, що справді не знає якоїсь там останньої новини чи модної фішки.
Такі прийомчики на почутті сорому дуже поширені серед підлітків, коли їхня ідентичність переживає кризу в якій сорому за себе настільки багато, що витримувати його просто нереально.
Продовження: https://www.facebook.com/share/p/uJhb3mrJmShbgcXa/?mibextid=WC7FNe
