Охтирка - місто-герой.

Це місце подвигів та сміливості, що увійшли в історію України.

Охтирка - тут народжується супротив.

#МістаГероїв

Гостомель.

Так само, як і Васильків, ворог бачив Гостомель воротами до столиці.

росіяни планували захопити аеродроми, щоб в подальшому туди змогли сідати транспортні літаки з важкою технікою. Але їх плани були зруйновані нашими воїнами.

Важкі бої за Гостомель стали окремою сторінкою цієї війни. Він знаходиться в 10 км від української столиці. На десятках гелікоптерів його атакували елітні російські десантники, яким протистояли на початках призовники Нацгвардії.

Згодом елітний десант ворога був знищений нашими спецпризначенцями і Силами оборони.

#МістаГероїв. @United24media

​​#МістаГероїв - це люди, їх подвиги, сміливість та патріотизм. Це ті, завдяки кому рік тому вдалося вигнати окупантів з Півночі і врятувати багатьох людей. І ті, хто робить подвиги щодня.

Їх історії мають бути почутими. Тримайте першу з Київщини.

Семиволос Леонід Миколайович, 1969 року народження - водій шкільного автобуса ОЗО «Гребінківський ліцей» Гребінківської селищної ради.

Він брав участь в евакуації людей з м. Ірпінь, смт. Макарів, м. Гостомель, с. Романівка, м. Буча, смт. Немішаєве, смт.Ворзель, смт. Борова, с. Шевченкове, с. Богданівка, смт. Велика Димерка, м. Чернігів.

Усього водій на своєму шкільному автобусі евакуював понад 950 людей. Врятував їм життя тоді. Далі - його історія.

🗣Перша евакуація була 5 березня. До нас, водіїв, звернулися, що треба рятувати наших людей. Ніхто не відмовився. Не буду приховувати, страх був. Пам’ятаю, як на блокпосту російський військовослужбовець зібрав у всіх телефони, поклав у пакет та розстріляв його з автомату. Такий от перший контакт із загарбниками.
По дорозі бачили покинуті автівки, речі людей… це було дуже моторошно.
Намагалися вивезти якомога більше людей, першочергово жінок і дітей.  
Найбільше запам’яталася Буча. Ми їхали колоною, і в цей час за 30 метрів від нас російський танк стріляв по багатоповерхівці. По нам летіла цегла й інші залишки від будинку. Автобусам попробивало колеса. Росіяни були найжорстокіші до нас саме в Бучі. Уся дорога засипана уламками, залізом. І ти розумієш – проб’єш колеса і вже нікуди не доїдеш. Трохи відхилився від маршруту – і тебе оточують їхні БТРи, солдати. На тебе наводять кулемети, автомати. У нас на очах вони захопили в полон працівника ДСНС…
Садили людей по максимуму. У Гостомелі було стільки людей, що не всі помістилися в автобуси. І вони йшли за нами пішки. Не пам’ятаю, який в Бучі є інститут, з нього вийшов чоловік і говорить: «Люди добрі, залишайтеся тут на ніч, бо не випустять нікого, якщо не встигнуть автобуси проїхати блокпост до п’ятої години». Люди там лишилися, ми їх забрали наступного дня.

Але найважче було вивозити людей із Чернігова. Усі дороги були заміновані, ми їхали полями, добиралися по багнюці. Боялися, щоб дощу не було, бо тоді не доїхали. А нас там люди чекали. Із Чернігова вивозили разів 4. Востаннє – 21 березня. Приїхали пізно ввечері, голодні, холодні. Максимальна увага була до дороги. 380 кілометрів бездоріжжям. У місті не було ні світла, ні води, ні газу. Нічого. Соляри назад вже майже не було. Дякуємо поліції – хто каністру, хто пів каністри, але нас заправили. А вивозили ми людей із лікарні, тих, хто хворіє на нирки. В моєму автобусі було чоловік 4-5 зовсім неходячих. Люди в кріслах колісних, хворі. І ми потрапили під обстріл. Розумію, що для росіян поняття гуманітарного коридору і не було. Єдиний можливий в‘їзд для евакуації був через міст над Десною, з боку Куликівки. Він був вже пошкоджений, але проїзний. Автобуси їхали обережно, між пробитих наскрізь дірок у переправі, але й швидко, щоб встигнути між обстрілами. Тільки вискочили з мосту, і його росіяни добили. Один автобус після такого просто заглух посеред дороги. Розсадили людей по інших, нікого не покинули, а автобус кинули.

Увесь шлях туди й назад евакуація проходила між розірваних і нерозірваних снарядів, вони стирчали з-під землі просто біля дороги.
Багато евакуацій було.

Україна - це країна сміливих людей.

​​Історія ще однієї героїні з #МістаГероїв.

Юлія Кацімон – жителька села Литвинівка, Димерської громади Київщини

Вона працювала диспетчером пожежної частини. Із перших днів повномасштабного вторгнення почала надавати власними силами гуманітарну допомогу людям, які цього потребували. Евакуювала людей із північних населених пунктів.

🗣«Щодня переводили на безпечну територію близько 1,5 – 2 тис. людей. У цілому було виведено до 15 тисяч людей. Евакуація тривала, доки нас не взяли в полон, 20-го березня».

Під час полону, в окремій кімнаті Юлії Кацімон нанесли тяжкі тілесні ушкодження, били безжально по тілу, обличчю, погрожували трибунальним судом від російської федерації. Наступного дня жінку привели в інше приміщення, де перебували ще 33 українських військових. Рашисти пропонували писати зобов'язання про співпрацю з росією, хто не написав – руки в наручники та дорога до Сибіру. Спочатку полонених привезли до Білорусі, а потім до Брянської області, у СІЗО N°2. Катували, зобов'язали говорити про те, що росія переможе, змушували писати звернення до українських матерів.

9 квітня повернулася по обміну з полону. Але ні на день не припиняла допомогу тим, хто того потребував, організовувала надання гуманітарної допомоги та товарів першої необхідності.

Зараз Юлія організовує благодійні ярмарки, збори, перевозить допомогу на передову військовим та цивільним людям, їздить за кордон з гуманітарною місією, перевозить автомобілі для військових та військове обладнання.

Херсон. Річниця звільнення міста від росіян. Справжнього, українського, незламного міста.

#МістаГероїв. Людей, які є прикладом сміливості.

Один з таких - Андрій Сис, завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії КНП «Херсонська міська клінічна лікарня ім. А .і О. Тропіних» .

Він працює у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії 12 років.

Від початку повномасштабного вторгнення і донині він знаходиться на робочому місці.

«Ті працівники, які залишилися в місті фактично зберегли лікарню, адже адміністрація вимушено виїхала влітку. Окупанти призначили своїх керівників. Я взяв відпустку, аби не співпрацювати, але фактично знаходився зі своїми пацієнтами. Всю окупацію я писав історії хвороби виключно українською».

Співпрацювати з окупаційною владою завідувач відділення анестезіології категорично відмовився.

У відділенні, під час окупації Херсона, медперсонал надавав допомогу і пораненим українським військовим.

"Це були поранені хлопці з Бузкового парку. Звісно, їх перебування у медзакладі було ризикованим для нас, але нам вдавалося їх переховувати, ми змінювали їх діагнози, бо вогневе поранення, одразу б викликало запитання", — згадує Андрій Сис.

Проблему з ліками вдалося вирішити, завдяки запасам медпрепаратів, які залишилися після ковідного періоду.

«Російські військові не пропускали допомогу від України, а своїх медикаментів вони не привозили», — розповідає лікар.

Символіку у коридорах лікарні та в ординаторській не знімали навіть під час окупації. Це було принципово.

Попри небезпеку, виїжджати до іншого міста Андрій Сис не збирається, бо херсонці потребують його щоденної допомоги.

«Будемо тут, будемо працювати далі до Перемоги».