Відбувся довгоочікуваний, запізнілий, але важливий особистий контакт лідерів України та Китаю.

У сухому залишку і виходячи з офіційних інформаційних повідомлень, серед результатів відновлення діалогу на найвищому рівні, привітання українською стороною переобрання Сі, призначення посла України в Китаї та відрядження китайського «миротворчого десанту» на чолі з колишнім послом Китаю в РФ для лобіювання припинення воєнних дій і початку переговорів про політичне врегулювання.

Вочевидь, є спроба з боку Пекіну запобігти початку активної фази українського контрнаступу та нав’язати переговори для замороження існуючого статусу-кво на полі бою. Для уникнення двозначності у змісті телефонної розмови Сі вже зафіксував у повідомленні ключові китайські і в дечому російські наративи про «українську кризу», «підлиття олії у вогонь» та «зароблянні на війні». Блискавична позитивна реакція Кремля підтверджує підтримку путінським режимом ініціативи Сі.

Що робити українському керівництву?

Варто прийняти спецпосланця Сі, провести переговори із сесією в Бучі чи Ірпені, чіткі, прагматичні, жорсткі сигнали та бачення справедливого миру у відповідності до норм міжнародного права, Статуту ООН та загальнолюдських цінностей.

А тому дуже важливо, щоб у Києві з спецпосланцем Сі говорив не лише Київ, а консолідований Захід. Так само, як ми відстоюємо принцип “нічого про Україну без України”, маємо бути “на одній сторінці” з союзниками і коли говоримо з Китаєм. Варто невідкладно скоординувати підходи із ключовими західними столицями, адже Лі Хуей говоритиме і з ними.

Слід відзначити підтвердження бажання Пекіна допомогти. От лише кому - Києву, собі чи Москві? Спецпосланцю Сі слід все розʼяснити так, щоб “допомогти Києву” стало єдино можливим підходом для Китаю сьогодні і на майбутнє.

І ще одне: дипломатичні контакти не мають (і не повинні) бути перепоною для планів ЗСУ щодо знищення ворога та звільнення окупованих територій України. Переговори з позиції сили дають кращий результат.

Україні потрібні не безпекові гарантії, а гарантії членства в НАТО

З наближенням саміту НАТО у Вільнюсі 11-12 липня активізуються дискусії на тему надання гарантій безпеки нашій державі. Сигнали в рамках саміту Європейської політичної спільноти в Молдові, після зустрічі міноборони НАТО в Осло, коментарі канцлера ФРН Шольца та держсекретаря США Блінкена, а надто реакції на все це з кремля, вказують на те, що ідея безпекових гарантій для самозахисту України стає визначальною. Проте для довгострокових інтересів України це навряд чи позитив. Адже там, де двосторонні чи багатосторонні гарантії безпеки, там менше місця для членства України в НАТО. Хто і що б не говорив, що це не так.

Розберемося, чому ідея т.зв. гарантій безпеки для України не є панацеєю.

По-перше, безпекові гарантії для України - це не про мир, а про війну. У тому концептуальному вигляді, в якому вони наразі обговорюються, гарантії стосуються здатності нашої держави протистояти значно сильнішому в ресурсному вимірі ворогу власними силами. Ключове тут - власними силами, хай навіть і з певною матеріальною допомогою союзників. Отже йдеться виключно про міжнародну допомогу Україні у реалізації її права на самооборону у відповідності до Статуту ООН. І не більше.

По-друге, такі гарантії - це не про запобігання новій агресії, а про її запрошення. Ефективна стратегія стримування може бути реалізована лише колективними зусиллями, а не наодинці. Хай би й максимально здатна, військово розвинута та досвідчена на полі бою Україна все одно залишиться предметом збройних зазіхань з боку експансіоністської та реваншистської росії. Відбити бажання до нових авантюр у кремля зможе лише членство нашої держави у Північноатлатичному альянсі. Це аксіома, що доведена роками протистояння. Тим паче, режим кращої підготовки до майбутньої війни - не найкращий стимул для іноземних інвестицій та розбудови якісно нової економіки за стандартами Європейського Союзу.

По-третє, досвід Ізраїлю - не варіант для України. Наші країни перебувають у різних географічних умовах та рельєфах, а також в різних вагових категоріях як наших країн, так і ворогів. Масштабувати в Україні Ізраїль у розрізі безпеки - не вийде і навряд чи потрібно. Досвід близькосхідного конфлікту навпаки підтверджує, що протистояння може тривати десятиліттями. Та чи треба це у Східній Європі? Членство України в НАТО здатне одним кроком вирішити те, що не вирішується вже півстоліття на Близькому Сході.

По-четверте, гарантії безпеки для України - це дорого і економічно, і політично. Доведено, що колективний захист не лише більш ефективний, а й економічно вигідніший. Обговорювані безпекові гарантії для України передбачатимуть багаторічні та доволі відчутні фінансові вкладення. І не лише Вашингтону, а й всіх інших країн західного альянсу. А там, де значні витрати, там має бути і завжди залишатися відповідна політична воля, яка в умовах демократичних дебатів не є константою. А для росії ще й створить нове поле бою для розхитування внутрішньої стабільності в державах, які зобов’язались підтримувати Україну. Крім цього, такі гарантії вимагали б і схвалення на рівні національних парламентів країн-гарантів, що за своїм символічним та смисловим змістом фактично перетвориться на голосування за/проти України в НАТО.

По-пʼяте, членство України в НАТО потрібно як для України та Альянсу, так і, як не парадоксально, для росії. Сильна та досвідчена Україна стане важливим активом Альянсу та гарантією ефективного захисту від відкритої російської агресії. Кремлю доведеться змиритися з новими обставинами та перестати шукати пригод в регіоні Східної Європи, що стане чинником стабільності, а не дестабілізації чи ескалації. Широкомасштабним вторгненням росії в Україну доведено, що найменше у кремлі хочуть відкритої війни з НАТО. Також євроатлантичний успіх України стимулюватиме прозахідні процеси у Білорусі та країнах Південного Кавказу.

Україні потрібні не безпекові гарантії, а гарантії членства в НАТО (продовження)

Якими б не були остаточні результати, Саміт НАТО у Вільнюсі вже приречений стати історичним. Для України він може стати або поверненням у Будапешт-1994 (з його безпековими запевненнями), або тупцюванням на місці на Бухаресті-2008 (з ксерокопією красивих, але пустих заяв щодо «відкритих дверей»), або стрибком у Вашингтон-1949 (тим більше, що у наступному році саме у Вашингтоні проводиться ювілейний саміт НАТО). Забезпечити правильне рішення - завдання рівня Глави держави, який обовʼязково має бути на вільнюському саміті НАТО.

Як висновок: жодні двосторонні чи багатосторонні безпекові гарантії для України не гарантуватимуть сталий мир, безпеку і стабільність та не відібʼють у кремля його неоімперські апетити, а навпаки будуть вічним подразником для росії. Можливо, вони і зможуть спрацювати на короткострокову перспективу як механізм посилення військових спроможностей України на оперативному рівні, але на стратегічному рівні мова має йтися лише про шлях до членства в НАТО. Історія з гарантіями не має повторити досвід Східного партнерства, яким, як відомо, запрошення до ЄС не передбачалося. Тому будь-які домовленості про безпекові гарантії мають право на існування виключно за умови гарантування членства України в НАТО. Адже, лише членство в НАТО є справжньою гарантією безпеки і для нашої держави, і для союзників, і для всього європейського континенту. Зрештою, лише тоді, коли Україна стане членом Альянсу, можна казати і про нашу остаточну Перемогу.

Контрнаступ: шлях до перемоги чи поліпшення переговорної позиції - таке питання стоїть на світовому політичному порядку денному.
ЄС та всі наші партнери дають чіткий сигнал, що готові допомагати Україні до перемоги.

У Вільнюсі на саміті НАТО має відбутись політичний контрнаступ.

На сьогодні серед держав, що входять до Північноатлантичного альянсу існує консенсус щодо 5 питань Україна – НАТО:
- Поки триває війна Україна не стане членом НАТО.
- Членство в НАТО відбудеться без ПДЧ (плану дій щодо членства).
- У військовому плані Україна повністю готова до членства.
- Остаточне рішення щодо членства України в НАТО буде суто політичним рішенням.
- До набуття членства Україні будуть надані гарантії безпеки.

Більше про майбутній саміт НАТО у Вільнюсі дивіться за посиланням

«Ізраїльська модель» безпекових гарантій для України

«Ізраїльська модель» безпекових гарантій Україні все частіше лунає в публічних заявах і коментарях західних політиків та експертів як у вигляді альтернативи повноправному членству України в НАТО, так і певного перехідного етапу на шляху вступу до Альянсу.

Коментарі президента США Джозефа Байдена перед візитом до Вільнюса на Саміт НАТО засвідчили, що на цей момент Вашингтон не схвалив чітку позицію щодо невідворотності членства України в НАТО та схильний розглядати «ізраїльську модель» як пошук чергової «альтернативи».

Згідно з баченням Білого дому, двосторонні безпекові гарантії відкриватимуть шлях до надання США Україні «різних форм військової допомоги, розвідки та обміну інформацією, кіберпідтримки та інших форм матеріальної підтримки, щоб Україна могла захистити себе і стримати майбутню агресію». При цьому, в інформаційному просторі говорять про те, що ніби Байден мав на увазі застосування «ізраїльської моделі» допоки триває війна, проте, можливо й через обмовку, президент США чітко наголосив на тому, що такі гарантії безпеки Україна може отримати «якщо буде припинення вогню, якщо буде мирна угода». Класичний дипломатичний підхід передбачає отримання тлумачення цих слів президента США, адже донині йшлося про членство в НАТО після перемоги, а не лише безпекові гарантії.

Водночас, Україна вже отримує аналогічний обсяг та форми допомоги з боку союзників, проте чи дозволяє це стверджувати про наближення нашої перемоги та недопущення нової російської агресії?

Немає сумніву, що під час перебування у Вільнюсі президент України буде обговорювати цю модель гарантій із євроатлантичними візаві і тому від позиції української влади багато в чому залежатиме і її зміст.

Серед принципових слабких місць «ізраїльських» гарантій є відсутність чіткої ув’язки з членством в НАТО, збереження залежності від внутрішньополітичної кон’юнктури в країнах-гарантах, зокрема США, оскільки існуватиме потреба у схваленні фінансових асигнувань Конгресом та національними парламентами, збереження філософії «допомоги на кращу готовність до війни», а не «гарантування миру», що не сприяє підвищенню інвестиційного потенціалу та швидшому поверненню українських громадян, які опинились за кордоном внаслідок війни, до України.

Крім цього, ця модель не передбачає збереження потужного санкційного режиму проти країни-агресора, яка використає будь-яке тимчасове перемир’я для переоснащення та підготовки до нової агресивної війни та знищення української державності.

Варто пам’ятати, що успіх «ізраїльської моделі» став можливим в тому числі через наявність у розпорядженні ядерної зброї. Також, слід враховувати і специфічність, а відтак і відмінність від українського контексту географічних, територіальних умов, масштабів держави, масштабів загрози та унікальності ворогів.

Чи могла б захистити Ізраїль «ізраїльська модель безпекових гарантій» від російського вторгнення? Найкращою риторичною відповіддю на це питання є стримана позиція ізраїльської влади щодо надання летальної зброї Україні.

«Ізраїльська модель» безпекових гарантій для України (продовження)

І ще одне риторичне питання для наших партнерів: чи відчували б ви – у Берліні, Парижі, Римі, Будапешті – свою країну в безпеці без членства в НАТО, але з такими гарантіями, які пропонуєте Україні?

Відтак, не варто шукати «альтернативи» і за нинішніх умов. З точки зору найкращих інтересів України в умовах довгострокової російської загрози є не “гарантії безпеки від НАТО”, а “гарантії членства в НАТО”. «Ізраїльська модель» працює виключно в реаліях Ізраїля. Будь-які інші моделі мають бути «українськими» і чітко вести до реалізації цієї стратегічної мети.

Така «українська модель» безпекових гарантій має базуватися на п’яти «стовпах»: чітка ув’язка з членством в НАТО, включно зі статтею 5; юридично зобов’язуюча форма для країн-гарантів; збереження санкцій проти агресора для неповернення до «справ як завжди»; акцент на допомозі у розбудові українського військово-промислового комплексу західного зразка; співрозмірність західної допомоги масштабам загроз, масштабам України, масштабам ворога.

Україна має стати не безпековим буфером Європи поза НАТО, а частиною Об’єднаної Європи та потужним членом Північноатлантичного Альянсу. Саме тоді можна говорити про остаточну перемогу України.

Посилання на повну статтю:
https://lb.ua/blog/elisiev/564563_izrailska_model_bezpekovih.html

Гарантії безпеки чи Будапешт 2.0?

Найкращою гарантією безпеки для України є лише членство України в НАТО. Це аксіома, доведена роками протистояння з Росією, яка стала очевидною для всіх, передусім в Україні, особливо за останні більше 500 днів повномасштабної війни путіна проти нашої держави. У цьому розумінні будь-які безпекові гарантії для України не захистять від викликів, які загрожують нашій державності та демократії.

Проте, якщо рішення прийнято і потяг рушив, то ключовим елементом дискусії про гарантії безпеки для нашої держави мало б бути уникнення ситуації, за якої таке тимчасове рішення не стало вічним. Бо нам складно уявити, що громадяни Литви, Польщі чи Фінляндії, чи будь-якої європейської держави відчули б впевненість у власній довгостроковій безпеці, якщо отримали б сьогоднішній пакет гарантій без перспективи швидкого вступу до НАТО.

В очікуванні «парасолькової» декларації Групи Семи щодо гарантій безпеки Україні вважаємо за доцільне звернути увагу на п’ять ключових принципів, які визначатимуть дієвість таких гарантій для України та її довгострокової безпеки.

По-перше, такі гарантії мають бути чітко ув’язані та спрямовані на досягнення стратегічної мети - членства України у Північноатлантичному альянсі.

По-друге, ці гарантії мають бути юридично зобов’язуючими для країн-гарантів, щоб мінімізувати можливі ризики їх імплементації внаслідок зміни політичної кон’юнктури, політичних розкладів у цих державах.

По-третє, гарантіями безпеки для України до членства в НАТО є збереження та, у разі необхідності, посилення санкційного режиму Заходу проти путінського режиму, проти агресивної росії. Санкції мають позбавити агресора можливості та ресурсів для продовження війни проти України.

По-четверте, посилення допомоги - політичної, економічної, фінансової, технологічної - для розбудови українського військово-промислового комплексу на базі стандартів НАТО, що дозволить у перспективі посилити військові спроможності ЗСУ на полі бою.

По-п’яте, гарантії безпеки та масштаби допомоги Україні з боку гарантів мають бути співрозмірними з масштабами безпекових загроз, масштабами України, масштабами нашого ворога. І це точно не про “ізраїльську модель”.

До речі, є ще один інгредієнт, без якого гарантії безпеки України були б неповноцінними. “Гарантіям безпеки України” та “гарантіям членства України в НАТО” (яких все ще нема) бракує ще однієї критичної гарантії - “гарантій перемоги України”. Давно час розвинути баварську формулу Групи Семи 2022 року, яка донині звучить як “підтримуватимемо стільки, скільки потрібно”, і зафіксувати підтримку України саме «до перемоги».

Проаналізували результати Вільнюського саміту НАТО та окреслили порядок денний на Вашингтон-2024. Всі зусилля української дипломатії слід спрямувати на отримання запрошення приєднатися до Вашингтонського договору. Про це читайте у статті https://zn.ua/ukr/WORLD/pislja-vilnjusu-najbilshi-peremohi-j-rozcharuvannja-ukrajini.html

Говорили з DW про дипломатичний фронт та нараду послів України. Глибоко переконаний, що "дипломатичний фронт" є не менш важливим для досягнення перемоги у війні з Росією, ніж військовий. Посли як голос України у країнах акредитації потребують детальної та об'єктивної інформації про ситуацію на полі бою, ключові потреби та пріоритети забезпечення ЗСУ.

Більше читайте у статті

На Прямому говорили про результати зустріч у Джиді, її учасників та їх позиції, можливий подальший розвиток подій.

Докладніше у відео за посиланням

У чому небезпека Спільної заяви Групи Двадцяти для України?

Останні дні перед Самітом Двадцятки у Нью-Делі 9-10 вересня світ уважно та із занепокоєнням спостерігав за дипломатичною боротьбою навколо формулювань «української частини» заключної Спільної заяви. Кілька разів переговірники наближались до «глухого кута» та перспективи відмови від схвалення підсумкового документа в цілому, що стало б ознакою провалу Саміту та зовнішньополітичного фіаско головуючого в Двадцятці Прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді. Консультації відбувались на всіх рівнях, включаючи власне й лідерів Групи.

Досягнутий компроміс задовольнив всіх учасників Саміту, але розчарував українську дипломатію, яка, небезпідставно, побачила появу істотних зовнішньополітичних ризиків та загроз.

По-перше, компромісні формулювання щодо «української частини» Заяви стали суттєвим кроком назад у позиції Двадцятки щодо триваючої війни у порівнянні з минулим Самітом Групи на Балі, де засуджувалася російська агресія проти нашої держави та містився заклик до негайного виведення російських військ з тимчасово окупованих територій України. Цей текст також підриває загальний консенсус щодо резолюцій Генеральної асамблеї ООН, в яких міститься засудження російської агресії та заклики до її негайного припинення. Є загроза, що «індійський спільний знаменник» Двадцятки стане новим орієнтиром для багатьох членів ООН, передусім країн Глобального Півдня, та буде активно і ефективно використовуватись, в першу чергу, російською дипломатією у роботі над вихолощенням наступних ініціатив української сторони.

По-друге, викликає значну стурбованість зменшення потенціалу західної дипломатії впливати на позиції країн Глобального Півдня щодо такої гострої міжнародної проблеми як брутальне порушення Росією Статуту ООН, зокрема принципу територіальної цілісності, та скоєння чисельних воєнних злочинів на території України. Незалежно від того чи був це «жест доброї волі» Заходу на користь Моді, особливо у контексті виборів в Індії у 2024 році, чи реальна неспроможність західних лідерів переконати своїх «південних» візаві, «індійський спільний знаменник» маргіналізує питання російської агресії проти України у порядку денному світових лідерів.

По-третє, вочевидь результати Саміту Двадцятки не лише значно ускладнюють завдання української дипломатії та Президента України під час наступної сесії ГА ООН, але і підривають непорушність принципу «нічого про Україну без України» та подальші зусилля щодо успішного проведення Глобального саміту миру, ставлять під сумнів ефективність гучно розпіареного формату дипломатичних радників. Адже зрозуміло, що відтепер поле для дипломатичних маневрів значно звузилося, а радники від країн Глобального Півдня неохоче йтимуть за межі нової консенсусної позиції Двадцятки.

У чому небезпека Спільної заяви Групи Двадцяти для України? (продовження)

По-четверте, загрозливості «індійському спільному знаменнику» додає така символічна обставина як незаконні вибори агресора на тимчасово окупованих територіях України. Те, що вони відбувалися саме в дні Саміту Двадцятки у Нью-Делі, кидає додаткову тінь на результати заходу щодо України. І тінь ця не лише загрозлива, а і небезпечна. Обставина, яка, здавалося б мала об’єднати світ на ще більший тиск проти агресора, такою не стала та була втрачена. Як і втраченими виявилися напрацювання зустрічі міністрів закордонних справ Двадцятки у березні цього року, також за індійського головування, коли спільна мова вказувала про тенденцію до поступового посилення тиску на Москву, а не навпаки.

По-п’яте, суперечливі підсумки Саміту є певним сигналом того, що звужується простір і для внутрішньополітичних помилок для нашої держави. Будь-який внутрішній, навіть найменший, прорахунок буде роздуватися російською пропагандою для підриву міжнародних позицій України.

Сподіваємось, що українська дипломатія уважно проаналізує причини і наслідки такого неоднозначного рішення та відкоригує власні стратегічні та комунікаційні підходи.

Очевидно, що ми входимо у новий етап боротьби з російським агресором, коли емоції вже не матимуть такого потужного ефекту як у перші дні повномасштабного вторгнення. Відповідно, присутність Лаврова чи будь-якого іншого емісара Кремля не буде викликати вже такої огиди, як раніше. Тому варто посилювати зусилля для протидії спробам російської дипломатії використовувати «прецедент Нью-Делі» для подальшої руйнації нинішнього рівня ізоляції Росії. Класика міжнародних відносин підказує, що з кожним новим днем війни будуть лунати все більше «аргументів» про необхідність повернення Росії за дипломатичний стіл. Для цього, наприклад, достатньо подивитися на приклад з сирійським Асадом та нормалізацію відносин з ним, попри позицію США.

Світ змінюється і це треба враховувати, якщо прагнемо досягти такої довгоочікуваної та необхідної для України Перемоги.

Вчора на Прямому говорили про рух України на шляху європейської інтеграції і зокрема:

- про транспарентність та боротьбу з корупцією;
- про початок передвступних перемовин з ЄС: коли це буде можливим;
- про ймовірні перешкоди у переговорному процесі з ЄС та позицію Польщі та інших країн ЄС в контексті українського аграрного експорту.

Більше у відео за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=Gl7NWSatvZU

Несправджені очікування від головного виступу країни

Зазвичай виступ на загальнополітичних дискусіях ГА ООН - центральна промова року для будь-якого лідера, будь-якої країни. Під час таких звернень країна представляє своє стратегічне бачення світу та підходів до вирішення глобальних проблем, фіксує підсумки за рік і окреслює перспективи на майбутнє, включно з пропозиціями на широкий загал щодо можливих нових стратегічних ініціатив. Саме з цих критеріїв і варто оцінювати виступ Глави держави.

Серед позитивів слід відзначити наступне:

⁃ Добре, що Президент України виступав англійською мовою. Це дозволило довести необхідні сигнали міжнародній громадськості та політичному істеблішменту світу. Для міжнародних лідерів це додатково засвідчило, що з Главою Української держави можна говорити однією мовою.

⁃ Важливо, що Глава держави у своєму виступі порушив окремі елементи обовʼязкової програми України, як от питання ядерної безпеки, депортованих дітей чи глобальної продовольчої безпеки. Це той випадок, коли забагато не буває.

⁃ Схвально, що автори виступу навмисне загострили значення України для світу та глобальних миру, безпеки та стабільності. Як і вказали на головного винуватця існуючої світової турбулентності - росію.

На цьому позитиви завершуються. Адже попри вірний підхід і очевидно благі наміри, наповнення головного виступу країни та його виконання очікувань не виправдали. І ось чому.

⁃ На жаль, не було розкрито весь трагізм війни росії та не згадано про весь перелік злочинів і трагедій, спричинених агресором. Хай виступи слухають і не всі, проте читають і аналізують уважно. Невимовлене главою держави на найвищій трибуні світу може вважатися не таким вже й актуальним. І саме тому слід було б знайти слова і вказати на масштаби збройної агресії росії та злочини проти людяності, екоцид, Каховське водосховище та Крим (жодної згадки), російські пропаганду та дезінформацію, виклик росії всій світовій повоєнній системі, а також, безперечно, про санкції проти агресора без виключень та прогалин.

- Прикро, що трибуну ООН не було використано для порушення теми гуманітарного розмінування. Тим більше Україна сьогодні є найбільш замінованою країною світу. Натомість, ООН може виступити координатором проектів та мобілізувати під них відповідні ресурси.

- Варто було згадати і про проблему звільнення цивільних полонених, яких утримує агресором. За даними нашого Омбудсмена, йдеться про близько 25 тисяч осіб.

⁃ Не можна було не згадати про “нових друзів Кремля” - Іран та КНДР, а також Білорусь. Це потрібно для того, що всім у залі ГА ООН та світі було очевидно, по який бік перебуває російський агресор. Токсичність названих режимів нікого в світі не залишить байдужим та повернеться токсичністю самій росії. Цю карту слід грати без зупинок.

⁃ Системним недоліком стає “невдячність Києва”. І питання не в тому, скільки разів дякувати (передусім США та всій Групі семи, країнам Балтії, Туреччині), а як це робити, а саме - відверто. Свідомо чи несвідомо жодного слова не було сказано про, передусім ООН та країн донорів, за їх допомогу, надану з моменту широкомасштабного вторгнення. Не забуваймо, що йдеться про майже 5 млрд дол США, які були спрямовані на гуманітарну допомогу, ВПО, фінансування соціальної підтримки, відновлення дитячих установ, підтримку малого та середнього бізнесу.

⁃ Неприпустимо використовувати високу трибуну ООН для випадів у бік друзів, тим більше критики в бік наших справжніх партнерів, передусім Польщу. Хай і не назвавши країну, сигнал був чітко зрозумілим, неприхованим. Зміни у графіку як привід для відмови від зустрічі - найперший дипломатиний прийом висловлення невдоволення. На фоні дружніх слів Президента Дуди з трибуни ООН на підтримку України цей ляпас виглядав абсурдним.

Трибуна ООН - унікальна можливість донести те, що не вдається зробити на рівні двосторонніх, цільових чи регіональних аудиторій. Важливо бути на рівні з лідерами, на виступи яких чекають і які збирають повну залу головної організації світу. Цього разу очікування не зовсім виправдалися.

Сьогодні в етері Громадського радіо також аналізували виступ Президента України на Генеральній асамблеї ООН у Нью-Йорку.

Слухайте за посиланням https://hromadske.radio/news/2023/09/20/zelenskomu-ne-vdalosia-pokazaty-ves-masshtab-i-trahizm-rosiyskoi-ahresii-pid-chas-vystupu-na-henasamblei-oon

Вчора на Радіо Свобода говорили про:
- спікеріаду у Конгресі США та звернення американського президента до нації;
- підтримку України з боку США;
- американські «червоні лінії» у допомозі Україні;
- ізраїльсько-палестинський конфлікт;
- майбутню зустріч щодо «формули миру»;
- співпрацю росії та Північної Кореї;
- зустріч Прем’єр-міністра Угорщини з путіним у Китаї.

Дивіться у відео за посиланням: https://youtu.be/R0XhkKWKfSY?t=821

На Прямому обговорювали такі теми:

- енергетична безпека України;
- китайсько-американські відносини та візит Міністра закордонних справ Китаю до США;
- майбутній саміт Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва та як Україна може ним скористатися;
- послання Президента США Байдена до нації та місце України в ній;

Дивіться відео за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=lOhU3OJUcew

По слідам засідання Європейської Ради

- Складні дискусії та неприємні заяви окремих лідерів сусідніх країн на засіданні Європейської Ради щодо продовження фінансової та військової підтримки України не мали б бути приводами для паніки в українському суспільстві.

- Поведінка Орбана та Фіцо має своє логічне та прагматичне обґрунтування.

- Орбан говорить з Брюсселем своєю мовою і саме зараз намагається виторгувати для себе розмороження «угорських фондів», що стало наслідком системних порушень демократичних принципів угорською владою, за оцінками столиці ЄС. Він хизує перед Європою своїми контактами з путіним та Китаєм, декларує блокування допомоги Україні та санкцій проти росії. Змінювати свою внутрішню політику Орбан очевидно не прагне, залишаючись відвертим прагматиком та максимально використовуючи потенціал зовнішньополітичного треку.

Показовим у цьому контексті стало те, що, попри погрози з Будапешта, за результатами обговорення змін до висновків Європейської Ради щодо України не відбулося.

- Для Фіцо перше засідання Європейської Ради після перемоги на виборах - це чудова нагода довести власним виборцям відданість власним передвиборчим обіцянкам, принаймні на початку свого урядування. Гучні декларації безпосередньо в обличчя лідерам інституцій та держав-членів ЄС мали б сподобатись словацькому виборцю партії Фіцо. Тепер у євробюрократів та важковаговиків ЄС є час до наступного засідання Євроради у грудні спробувати «скоригувати» позиції Словаччини і щодо пакету фінансової підтримки України, і щодо дотримання спільної позиції Євросоюзу у сфері зовнішньої політики та оборони.

Як і у випадку з Будапештом, слід готуватися до прагматичної, інколи цинічної позиції Братислави. Однак, приводів для паніки це не мало б додавати, допоки і Київ демонструватиме максимальну прагматичність та аргументованість у своєму діалозі зі складними та незручними партнерами.

- Маємо також вірити у потужність європейської єдності та солідарності з Україною та здатність європейських партнерів «дотиснути» у тих питаннях, які суперечать цінностям та стратегічним інтересам ЄС.

Водночас, викликає багато запитань ефективність дипломатії України на угорському, а тепер вже і на словацькому треку. Досі відсутній Посол України в Угорщині. Пасивно себе поводить наш Посол у Словаччині. Не відреагував належним чином офіційний Київ на рукостискання Орбана і путіна у Китаї. Не може не дивувати і мовчання зовнішньополітичних стратегів щодо намірів уряду Фіцо порушити укладені свого часу і гучно розрекламовані дво- та багатосторонні декларації про підтримку України в частині, принаймні, надання зброї та фінансової допомоги. Виявилось, що практика множення протягом 2019-2021 рр. суто політичних декларацій з країнами ЄС та НАТО було більше окозамилюванням і іміджевими рішеннями, які практично нічим не гарантовані від зміни влади в країнах-партнерах.

Приклади Словаччини та Угорщини вкотре доводять цінність системної, багаторівневої та глибокої дипломатії, а не декларативного одноразового серіалу. Сподіваюся, що це урок буде враховано й при підготовці і укладенні т.зв. двосторонніх безпекових угод. До речі, Словаччина свого часу оголосила про приєднання до кола держав, з якими Україна має укласти подібні угоди. Дипломатія має бути не ефектною, а ефективною!

Вчора на Громадському радіо говорили про стан справ всередині Європейського Союзу, їх вплив на євроінтеграційні процеси України, внутрішні українські кроки на шляху до Євросоюзу і загалом про відносини Україна – ЄС.

Докладно дивіться у відео https://www.youtube.com/watch?v=GN7WuMEj3vc

Наступні сім днів євроінтеграційний порядок денний України розвиватиметься під впливом трьох важливих подій:

Перша подія відбудеться 2 листопада у Берліні, де на запрошення німецької сторони зберуться глави зовнішньополітичних відомств країн Євросоюзу та країн-кандидатів на вступ до ЄС для обговорення на високому рівні шляхів подальшого реформування інституцій та політик ЄС у контексті прискорення процесу розширення.

Питання реформи ЄС та його впливу на швидкість набуття Україною членства в Союзі важливе, але складне, бо ризикуємо стати заручником міжінституційних та міждержавних змагань за розподіл влади, ресурсів та впливу у майбутньому ЄС. Водночас, інтеграційна (раніше відома як абсорбційна) спроможність Євросоюзу є четвертим критерієм політики розширення, який як і інші три - політичний, економічний та правовий, бере свій початок з рішень Копенгагенського саміту 1993 року. Тому, вочевидь, Києву бажано активно долучитись до процесу пошуку шляхів зміцнення інтеграційної спроможності Союзу вже з самого початку з конкретними конструктивними та корисними для України як майбутнього члена ЄС ідеями та ініціативами. У зв’язку з цим, доречною та важливою є особиста активна участь Міністра закордонних справ Кулеби у берлінській зустрічі.

Друга подія очікується 8 листопада, коли Коледж Європейської Комісії має затвердити офіційний пакет Європейської Комісії щодо розширення, який, серед іншого включатиме і річний звіт щодо України з оцінкою прогресу нашої держави щодо виконання критеріїв членства, в тому числі семи умов для початку передвступних переговорів. Як свідчать наші контакти та джерела у Брюсселі, є всі підстави очікувати на загальний конструктивний зміст «української частини» пакету та позитивні висновки і рекомендації щодо початку переговорів про вступ. Основною інтригою залишається питання, чи згадані рекомендації стануть безумовними, чи міститимуть деякі додаткові уточнення та потреби у «дошліфуванні» окремих проблемних елементів, що українська сторона матиме виконати або до грудневого засідання Європейської Ради, або до засідання Міжурядової конференції, яка має дати офіційний формальний старт передвступним переговорам на початку наступного року.

продовження далі