Про що сказав кремлівський диктатор?
Того, хто, можливо, очікував побачити в сьогоднішньому посланні путіна російському парламенту світло в кінці тонелю війни та прагнення до миру, цілком логічно чекало розчарування. Путінський режим чітко зафіксував переведення російської держави та суспільства на рейки довгострокової конфронтації із Заходом.
Які ж головні сигнали хотів надіслати Кремль Україні та світові?
По-перше, путінський режим розглядає нинішній конфлікт із західним світом як екзистенційний, оскільки, за словами путіна, справжня мета Заходу - це стратегічна поразка та підкорення росії. Такими тезами Кремль намагається заручитись підтримкою росіян для довгострокового виснажливого протистояння і, відповідно, налаштовує на ці цілі російську економіку та російське суспільство. Адже, як пам’ятаємо, основою так званого суспільного договору путінського режиму з російськими громадянами була стабільність та безпека. Зараз відчуттів ані стабільності, ані безпеки не залишилось. Тому в кращих радянських традиціях Кремль повернувся до образу «оточеної фортеці», а путін прагне запропонувати себе як гаранта та запоруку збереження росії. Крім цього, піднімаючи рівень конфронтації на екзистенційний, путін фактично дає сигнал західним лідерам та світу про потенційну можливість та готовність задіяння і ядерних аргументів. Інструмент «ядерного шантажу», який, на думку Кремля, мав би налякати демократичний світ, був задіяний і в рішенні призупинити участь у Договорі про стратегічні наступальні озброєння, і в обіцянках відновити ядерні випробування. Водночас, варто пам’ятати, що «ядерний блеф» супроводжує російське вторгнення в Україну практично з самого початку і через ядерні навчання, і через підвищення боєготовності ядерних сил тощо. Відтак, черговим вкидом «ядерної карти» вже нікого не здивуєш і не налякаєш.
По-друге, Кремль продовжує просувати власний наратив щодо виправдання агресії та покладення всієї відповідальності за конфлікт на Захід, який «обманював» росію, не пішов на «мирні ініціативи» путіна у грудні 2021 року та «готував» Україну до «військової кампанії проти Донбасу у лютому 2022 року». Цим сигналом путін, ймовірно, дав зрозуміти, що «м’яч мирних ініціатив» на полі Заходу, а його пропозиції від грудня 2021 року щодо «капітуляції НАТО» залишаються на столі. Ймовірно, ця теза стане спусковим гачком для багатьох «корисних ідіотів», які почнуть просувати ідею так званого припинення вогню та безальтернативність мирних переговорів з росією. Тактична пауза вкрай важлива для Москви для переозброєння, накопичення сил та ресурсів для продовження війни з Україною та Заходом.
По-третє, путін чітко і недвозначно окреслив справжню мету вторгнення в Україну - знищення української державності, яку він вважає «штучною, неонацистською та антиросійською», а також анексія українських територій або, за його словами, «возз’єднання історичних російських земель». Кремлівський диктатор підтвердив, що він налаштований на тривалу війну проти України, свідченням чому є наголос на готовності до «акуратного та послідовного вирішення всіх поставлених завдань» та ініціатива про запровадження «двотижневої відпустки для російських військовослужбовців на кожні півроку військових дій».
По-четверте, путін продовжує спроби зробити росію центром тяжіння для слаборозвинених країн та країн, що розвиваються, які відчувають історичні образи та реваншистські настрої проти країн Заходу за період колоніалізму та «спроби західного світу нав’язати цим країнам ліберальні тоталітарні цінності та вгамувати жагу до влади та збагачення».
Того, хто, можливо, очікував побачити в сьогоднішньому посланні путіна російському парламенту світло в кінці тонелю війни та прагнення до миру, цілком логічно чекало розчарування. Путінський режим чітко зафіксував переведення російської держави та суспільства на рейки довгострокової конфронтації із Заходом.
Які ж головні сигнали хотів надіслати Кремль Україні та світові?
По-перше, путінський режим розглядає нинішній конфлікт із західним світом як екзистенційний, оскільки, за словами путіна, справжня мета Заходу - це стратегічна поразка та підкорення росії. Такими тезами Кремль намагається заручитись підтримкою росіян для довгострокового виснажливого протистояння і, відповідно, налаштовує на ці цілі російську економіку та російське суспільство. Адже, як пам’ятаємо, основою так званого суспільного договору путінського режиму з російськими громадянами була стабільність та безпека. Зараз відчуттів ані стабільності, ані безпеки не залишилось. Тому в кращих радянських традиціях Кремль повернувся до образу «оточеної фортеці», а путін прагне запропонувати себе як гаранта та запоруку збереження росії. Крім цього, піднімаючи рівень конфронтації на екзистенційний, путін фактично дає сигнал західним лідерам та світу про потенційну можливість та готовність задіяння і ядерних аргументів. Інструмент «ядерного шантажу», який, на думку Кремля, мав би налякати демократичний світ, був задіяний і в рішенні призупинити участь у Договорі про стратегічні наступальні озброєння, і в обіцянках відновити ядерні випробування. Водночас, варто пам’ятати, що «ядерний блеф» супроводжує російське вторгнення в Україну практично з самого початку і через ядерні навчання, і через підвищення боєготовності ядерних сил тощо. Відтак, черговим вкидом «ядерної карти» вже нікого не здивуєш і не налякаєш.
По-друге, Кремль продовжує просувати власний наратив щодо виправдання агресії та покладення всієї відповідальності за конфлікт на Захід, який «обманював» росію, не пішов на «мирні ініціативи» путіна у грудні 2021 року та «готував» Україну до «військової кампанії проти Донбасу у лютому 2022 року». Цим сигналом путін, ймовірно, дав зрозуміти, що «м’яч мирних ініціатив» на полі Заходу, а його пропозиції від грудня 2021 року щодо «капітуляції НАТО» залишаються на столі. Ймовірно, ця теза стане спусковим гачком для багатьох «корисних ідіотів», які почнуть просувати ідею так званого припинення вогню та безальтернативність мирних переговорів з росією. Тактична пауза вкрай важлива для Москви для переозброєння, накопичення сил та ресурсів для продовження війни з Україною та Заходом.
По-третє, путін чітко і недвозначно окреслив справжню мету вторгнення в Україну - знищення української державності, яку він вважає «штучною, неонацистською та антиросійською», а також анексія українських територій або, за його словами, «возз’єднання історичних російських земель». Кремлівський диктатор підтвердив, що він налаштований на тривалу війну проти України, свідченням чому є наголос на готовності до «акуратного та послідовного вирішення всіх поставлених завдань» та ініціатива про запровадження «двотижневої відпустки для російських військовослужбовців на кожні півроку військових дій».
По-четверте, путін продовжує спроби зробити росію центром тяжіння для слаборозвинених країн та країн, що розвиваються, які відчувають історичні образи та реваншистські настрої проти країн Заходу за період колоніалізму та «спроби західного світу нав’язати цим країнам ліберальні тоталітарні цінності та вгамувати жагу до влади та збагачення».
Про що сказав кремлівський диктатор? (продовження)
По-п’яте, згадкою про безперервність виборчого процесу в росії та заплановані на 2024 рік президентські вибори путін окреслив зміст власної президентської кампанії щодо того, що так звана «СВО» - це боротьба за право росії бути сильною і її успіх залежить від участі та відповідальності кожного російського громадянина. Відтак, війна проти України та продовження боротьби з Заходом стане основним елементом президентської кампанії путіна і механізмом консолідації російського суспільства та російських політичних та економічних еліт навколо нього. Це фактично дедалі більше робить російське суспільство та еліти співучасниками міжнародного злочину агресії росії проти України, які мають бути притягнуті до відповідальності.
Відповідь Заходу на путінські погрози має бути очевидною. Необхідно забезпечити перемогу України на полі бою через надання всіх необхідних озброєнь, включаючи бойові літаки та далекобійну артилерію та ракети, а також посилення санкційного тиску на росію та її союзників для знищення економічного потенціалу агресора. Путін вкотре довів, що подальші очікування окремих західних лідерів на можливість досягнення справедливого миру з його режимом позбавлені сенсу та підстав, а відтак оптимальний шлях до миру - це поразка росії, депутінізація та притягнення режиму до міжнародної відповідальності. Майже двогодинний виступ вкотре довів брак креативу і нових ідей в Кремлі, а війна - єдина можливість збереження влади в руках путінського режиму. Наше завдання - викинути цей агресивний та небезпечний режим на смітник історії.
По-п’яте, згадкою про безперервність виборчого процесу в росії та заплановані на 2024 рік президентські вибори путін окреслив зміст власної президентської кампанії щодо того, що так звана «СВО» - це боротьба за право росії бути сильною і її успіх залежить від участі та відповідальності кожного російського громадянина. Відтак, війна проти України та продовження боротьби з Заходом стане основним елементом президентської кампанії путіна і механізмом консолідації російського суспільства та російських політичних та економічних еліт навколо нього. Це фактично дедалі більше робить російське суспільство та еліти співучасниками міжнародного злочину агресії росії проти України, які мають бути притягнуті до відповідальності.
Відповідь Заходу на путінські погрози має бути очевидною. Необхідно забезпечити перемогу України на полі бою через надання всіх необхідних озброєнь, включаючи бойові літаки та далекобійну артилерію та ракети, а також посилення санкційного тиску на росію та її союзників для знищення економічного потенціалу агресора. Путін вкотре довів, що подальші очікування окремих західних лідерів на можливість досягнення справедливого миру з його режимом позбавлені сенсу та підстав, а відтак оптимальний шлях до миру - це поразка росії, депутінізація та притягнення режиму до міжнародної відповідальності. Майже двогодинний виступ вкотре довів брак креативу і нових ідей в Кремлі, а війна - єдина можливість збереження влади в руках путінського режиму. Наше завдання - викинути цей агресивний та небезпечний режим на смітник історії.
На Польському радіо для України у програмі «Розмова тижня» говорили про євроінтеграційне майбутнє України та роль Польщі у наближенні Києва до Брюсселя.
Україна вже давно заслужила статус кандидата на вступ до ЄС, підписавши Угоду про асоціацію і виконавши її на майже 60-70%. Ще до минулорічного лютого почались процеси інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС.
На сьогодні ми пройшли вже 3 з 9 етапів на шляху до членства в Європейському Союзі.
Повне інтерв’ю слухайте за посиланням
Україна вже давно заслужила статус кандидата на вступ до ЄС, підписавши Угоду про асоціацію і виконавши її на майже 60-70%. Ще до минулорічного лютого почались процеси інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС.
На сьогодні ми пройшли вже 3 з 9 етапів на шляху до членства в Європейському Союзі.
Повне інтерв’ю слухайте за посиланням
Polskie Radio
Польща є не просто партнером України, а стратегічним однодумцем
Костянтин Єлісєєв: «Польща та країни Балтії є потужними адвокатами України на шляху до ЄС. Спираючись на ці країни можемо рухатись певними темпами до Євросоюзу»
Україна у геополітичній грі Сі
Тривалий час складалося враження, що Пекін визначився із своєю позицією стороннього спостерігача, який у питанні війни росії проти України і далі залишатиметься поза грою. Так було до моменту, поки не зʼявилися так звані мирні ініціативи щодо врегулювання ситуації навколо України. До висловлених принципів можна ставитися по різному. Проте, позиція Китаю як глобального гравця, як постійного члена РБ ООН, як ядерної країни та однієї з найвпливовіших країн світу заслуговує на особливу увагу.
По змісту ініціатив очевидно, що цей документ не можна вважати спільною позицією Пекіну та Москви, оскільки містить принципові положення (що однак, легко пояснюється тим, що ініціатива має містити пункти, які б були привабливими для України та стали своєрідною наживкою) - це і повага до принципу територіальної цілісності, і ядерна безпека, і заклик припинити обстріли цивільної інфраструктури (однак, маємо також чітко усвідомлювати, що росія добре відома своїми вміннями перекручувати навіть найбільш принципові речі). Водночас, є також моменти, які відверто збігаються з стратегічним баченням Кремля - нерозширення безпекових альянсів, відмова від менталітету холодної війни, відмова від односторонніх санкцій. У такому підході ми бачимо ширший контекст та наміри Пекіна, в першу чергу, крізь призму Тайваня.
Так, вочевидь є сенс розглядати позицію Пекіна у комплексі з політикою дружби “без меж” між Китаєм та росією. І саме цей контекст змушує нас і союзників з підозрами ставитись до ініціативи Сі Цзіньпіна, адже у глобальному протистоянні, розпочатому повномасштабною агресією Кремля, вирішив відкрити карти (принаймні частково) додатковий (і чи не головний?) гравець, геополітичну вагу та значення якого не можна недооцінювати. Донині не очевидно, скільки у китайському «рецепті миру» щирості, а скільки лукавства. Проте цілком зрозуміло, що Пекін діє прагматично і найперше захищає свої національні інтереси та просуває своє бачення глобального устрою (яке навряд чи влаштовує Україну). Маємо розуміти, що Пекін зацікавлений у послабленій росіі (яка стає джерелом дешевих ресурсів і контрольованим голосом в міжнародних організаціях), і не виключено, що у розумінні Пекіна росія досягла достатнього послаблення, щоб виступити з відповідними мирними ініціативами та зіграти на руку росіі, ініціювавши переговори та відповідно замороження конфлікту, чого так прагне Москва. Тим паче поразка росіі не в інтересах Пекіна, оскільки це значною мірою підриває плани самого Китаю на майбутнє домінування. Однак, якщо Пекін зголосився грати у серйозну гру, то треба грати. Китай має розʼяснити всі деталі своєї ініціативи і підходів, а головне - яким він бачить алгоритм відновлення миру. Можливо у цьому словесному спарингу аргументів “за і проти”, щонайменше, вдасться втримати Пекін від більш «активної» підтримки Москви, зокрема від летальних поставок, про що останнім часом активізувалися дискусії, як і додатково підкреслити деструктивність ядерних погроз росіі для позицій самого Китаю.
Згідно із повідомленнями ЗМІ, ближчим часом лідер Китаю Сі планує здійснити візит до Москви. Безперечно, «українське питання» як складова ширшого протистояння Китаю та росії із демократичним світом стане одним з головних питань порядку денного зустрічі Сі-Путін. Після цього слід очікувати на кристалізацію спільних стратегічних підходів Пекіну та Москви до врегулювання питання України та формування спільної позиції у діалозі із Заходом. Залишатись осторонь цього процесу для України дуже небезпечно та недалекоглядно.
Для того, щоб залишитись суб’єктом, а не об’єктом ретельно зрежисованої партії у форматі Сі-Путін, Україна має нав’язати Пекіну свою дипломатичну гру. Так, певний важливий час було втрачено, бо, на жаль, китайський напрямок був несправедливо недооцінений.
Тривалий час складалося враження, що Пекін визначився із своєю позицією стороннього спостерігача, який у питанні війни росії проти України і далі залишатиметься поза грою. Так було до моменту, поки не зʼявилися так звані мирні ініціативи щодо врегулювання ситуації навколо України. До висловлених принципів можна ставитися по різному. Проте, позиція Китаю як глобального гравця, як постійного члена РБ ООН, як ядерної країни та однієї з найвпливовіших країн світу заслуговує на особливу увагу.
По змісту ініціатив очевидно, що цей документ не можна вважати спільною позицією Пекіну та Москви, оскільки містить принципові положення (що однак, легко пояснюється тим, що ініціатива має містити пункти, які б були привабливими для України та стали своєрідною наживкою) - це і повага до принципу територіальної цілісності, і ядерна безпека, і заклик припинити обстріли цивільної інфраструктури (однак, маємо також чітко усвідомлювати, що росія добре відома своїми вміннями перекручувати навіть найбільш принципові речі). Водночас, є також моменти, які відверто збігаються з стратегічним баченням Кремля - нерозширення безпекових альянсів, відмова від менталітету холодної війни, відмова від односторонніх санкцій. У такому підході ми бачимо ширший контекст та наміри Пекіна, в першу чергу, крізь призму Тайваня.
Так, вочевидь є сенс розглядати позицію Пекіна у комплексі з політикою дружби “без меж” між Китаєм та росією. І саме цей контекст змушує нас і союзників з підозрами ставитись до ініціативи Сі Цзіньпіна, адже у глобальному протистоянні, розпочатому повномасштабною агресією Кремля, вирішив відкрити карти (принаймні частково) додатковий (і чи не головний?) гравець, геополітичну вагу та значення якого не можна недооцінювати. Донині не очевидно, скільки у китайському «рецепті миру» щирості, а скільки лукавства. Проте цілком зрозуміло, що Пекін діє прагматично і найперше захищає свої національні інтереси та просуває своє бачення глобального устрою (яке навряд чи влаштовує Україну). Маємо розуміти, що Пекін зацікавлений у послабленій росіі (яка стає джерелом дешевих ресурсів і контрольованим голосом в міжнародних організаціях), і не виключено, що у розумінні Пекіна росія досягла достатнього послаблення, щоб виступити з відповідними мирними ініціативами та зіграти на руку росіі, ініціювавши переговори та відповідно замороження конфлікту, чого так прагне Москва. Тим паче поразка росіі не в інтересах Пекіна, оскільки це значною мірою підриває плани самого Китаю на майбутнє домінування. Однак, якщо Пекін зголосився грати у серйозну гру, то треба грати. Китай має розʼяснити всі деталі своєї ініціативи і підходів, а головне - яким він бачить алгоритм відновлення миру. Можливо у цьому словесному спарингу аргументів “за і проти”, щонайменше, вдасться втримати Пекін від більш «активної» підтримки Москви, зокрема від летальних поставок, про що останнім часом активізувалися дискусії, як і додатково підкреслити деструктивність ядерних погроз росіі для позицій самого Китаю.
Згідно із повідомленнями ЗМІ, ближчим часом лідер Китаю Сі планує здійснити візит до Москви. Безперечно, «українське питання» як складова ширшого протистояння Китаю та росії із демократичним світом стане одним з головних питань порядку денного зустрічі Сі-Путін. Після цього слід очікувати на кристалізацію спільних стратегічних підходів Пекіну та Москви до врегулювання питання України та формування спільної позиції у діалозі із Заходом. Залишатись осторонь цього процесу для України дуже небезпечно та недалекоглядно.
Для того, щоб залишитись суб’єктом, а не об’єктом ретельно зрежисованої партії у форматі Сі-Путін, Україна має нав’язати Пекіну свою дипломатичну гру. Так, певний важливий час було втрачено, бо, на жаль, китайський напрямок був несправедливо недооцінений.
Україна у геополітичній грі Сі (продовження)
Це і необгрунтована тривала відсутність українського посла, і різка популістична риторика на адресу китайського керівництва, і дилетантські ігри у «привітай-не-привітай», і фактичне замороження механізмів двосторонньої співпраці, які життєво необхідні в часи жорстокої боротьби за виживання української держави.
Водночас, час на державницьке лідерство та відповідальні рішення все ще є. Згаяне треба надолужувати у турборежимі.
Що робити?
- Для України оптимальним алгоритмом контактів за участю Сі є організація результативного та відвертого діалогу по лінії Зеленський - Сі (найкраще наживо, а не відеоформаті) до візиту китайського лідера до Москви. Сі мав би їхати до Москви з київським наративом, а не навпаки.
- Якщо ж таку зустріч не вдасться організувати перед московським вояжем, варто невідкладно відрядити уповноваженого посланника від Президента України до Пекіну для змістовного обміну думками та координації позицій з дипломатичним оточенням лідера Китаю.
- Китай зголосився вступити у конфлікт між Україною та Росією, поки що у якості миротворця. Наше завдання - по максимуму використати ініціативу Сі та не підштовхнути Пекін пристати на бік Кремля.
І наостанок. Всі звернули увагу на т.зв. миротворчу ініціативу Китаю щодо України. Проте поза увагою пройшла інша, можливо, навіть більш серйозна заявка Китаю - Глобальна безпекова ініціатива Сі, концепція якої була оприлюднена за кілька днів до позиції по Україні. Насмілимося стверджувати, що перший документ є повʼязаним із другим, тоді як обидва спрямовані на те, щоб спробувати утвердити Китай в світі у новій якості. Замахнувшись на лідерство у питанні України, Пекін прагне проштовхнути і свою концепцію глобальної безпеки, вбачаючи в українському кейсі своєрідний трамплін. Використати енергію та потенціал Китаю в інтересах України - завдання не тривіальне, але цілком можливе за умов системного підходу на засадах єдності дій Києва. Водночас, серйозність затіяної Китаєм гри вимагає також активного діалогу і координації із Заходом - будь-який діалог з Китаєм має бути достатньо транспарентним та не залишати ніяких можливостей для різночитань.
Це і необгрунтована тривала відсутність українського посла, і різка популістична риторика на адресу китайського керівництва, і дилетантські ігри у «привітай-не-привітай», і фактичне замороження механізмів двосторонньої співпраці, які життєво необхідні в часи жорстокої боротьби за виживання української держави.
Водночас, час на державницьке лідерство та відповідальні рішення все ще є. Згаяне треба надолужувати у турборежимі.
Що робити?
- Для України оптимальним алгоритмом контактів за участю Сі є організація результативного та відвертого діалогу по лінії Зеленський - Сі (найкраще наживо, а не відеоформаті) до візиту китайського лідера до Москви. Сі мав би їхати до Москви з київським наративом, а не навпаки.
- Якщо ж таку зустріч не вдасться організувати перед московським вояжем, варто невідкладно відрядити уповноваженого посланника від Президента України до Пекіну для змістовного обміну думками та координації позицій з дипломатичним оточенням лідера Китаю.
- Китай зголосився вступити у конфлікт між Україною та Росією, поки що у якості миротворця. Наше завдання - по максимуму використати ініціативу Сі та не підштовхнути Пекін пристати на бік Кремля.
І наостанок. Всі звернули увагу на т.зв. миротворчу ініціативу Китаю щодо України. Проте поза увагою пройшла інша, можливо, навіть більш серйозна заявка Китаю - Глобальна безпекова ініціатива Сі, концепція якої була оприлюднена за кілька днів до позиції по Україні. Насмілимося стверджувати, що перший документ є повʼязаним із другим, тоді як обидва спрямовані на те, щоб спробувати утвердити Китай в світі у новій якості. Замахнувшись на лідерство у питанні України, Пекін прагне проштовхнути і свою концепцію глобальної безпеки, вбачаючи в українському кейсі своєрідний трамплін. Використати енергію та потенціал Китаю в інтересах України - завдання не тривіальне, але цілком можливе за умов системного підходу на засадах єдності дій Києва. Водночас, серйозність затіяної Китаєм гри вимагає також активного діалогу і координації із Заходом - будь-який діалог з Китаєм має бути достатньо транспарентним та не залишати ніяких можливостей для різночитань.
Топ-посли воєнного часу
Вже понад рік українська дипломатія разом зі Збройними Силами героїчно та самовіддано дають відсіч брутальній російській навалі проти української держави та міжнародного порядку. Наші дипломати та воїни показують максимум здібностей та розкривають увесь наявний потенціал для захисту нашої держави, незалежності і свободи. І коли, як не зараз, видно справжню сутність та ефективність кожного солдата та командира, кожного дипломата та посла.
Вважаємо, що рік після повномасштабного вторгнення є достатнім терміном, аби зробити попередню (хоча і суб’єктивну) оцінку державницької роботи керівників закордонних дипломатичних установ. Можливо, для певних послів така оцінка стане добрим заохочуюючим словом підтримки, а для інших - мотивацією для активнішої діяльності.
Готуючи наш «топ-ліст» десятки найпотужніших послів України воєнного часу брали до уваги як наявну у відкритому доступі інформацію про динаміку роботи посла, його доступ до вищих кабінетів та вплив на формування політики країни перебування щодо України, комунікаційну діяльність, виявлену креативність, рівень допомоги країни чи організації на цілі протидії російській агресії, так і відгуки про роботу послів від закордонних контактів, представників експертних та громадських кіл. Свідомо не підсумовували діяльність послів, які перебували на посаді менше півроку, даючи певний шанс на майбутнє.
Отже, наш рейтинг (в алфавітному порядку, бо всі вони - сучасний цвіт української дипломатії):
- Василь Боднар, Посол України у Туреччині. “Потрапити у десятку”. Саме такими словами можна охарактеризувати ефективність нашого посла в Анкарі, яскравого представника молодої генерації та одночасно класичної школи дипломатії. Тримати під контролем увесь вир дипломатичних маневрів у Туреччині та одночасно бути активним учасником відстоювання інтересів України є свідченням справжнього професіонала з перспективами.
- Наталія Галібаренко, Представник України при НАТО. Військова допомога Україні кується не лише у Рамштайні, а й, передусім, у Брюсселі. З викликами необхідності забезпечення високого рівня координації контактів та каналів допомоги впорається далеко не кожен, і це заслуговує на відзначення.
- Андрій Дещиця, Посол України у Польщі. Встановив найвищу планку ефективності своєї діяльності в надзвичайних умовах, рівень доступу до вищого керівництва держави та високе визнання приймаючою стороною. Зрештою не кожен посол удостоюється честі бути нагородженим Командорським хрестом із зіркою ордена «За заслуги». І це вищий пілотаж. Він дійсно показав майстер-клас дипломатичної роботи із забезпечення інтересів тимчасово переміщених осіб громадян України та сприяння доставці необхідних для нашої держави військових вантажів.
- Сергій Кислиця, Постійний представник України при ООН. Немов народжений для цієї посади, він чудово розкрив свій непересічний талант майстра влучного слова. Довів, що є найкращим, що має Україна в своєму дипломатичному арсеналі для відстоювання національних інтересів на площадці ООН саме у часи війни. На посту в Нью-Йорку він поза конкуренцією як професіонал та карʼєрний дипломат. Його діяльність - найстрашніший сон російських дипломатів.
- Оксана Маркарова, Посол України в США. У поєднанні з військово-дипломатичною «командою мрії» якісно та ефективно використовує увесь багаторічний багаж знань і контактів із представниками американського політичного та фінансового істеблішменту для консолідації та спрямування двопартійної підтримки не лише в Конгресі, урядових структурах і політологічних центрах, але й у міжнародних фінансових інституціях.
- Андрій Мельник, Посол України у ФРН. Він зміг довести, що українська дипломатія може бути (і насправді є) різноплановою та готовою до нестандартних і креативних підходів. Там, де приймаюча сторона уникає більшої амбітності, завжди є аргумент українського посла. Еволюція підходів Берліна щодо підтримки України - це і його заслуга, яку не применшити. Сьогодні він чи найбільш медійно розкручений посол.
Вже понад рік українська дипломатія разом зі Збройними Силами героїчно та самовіддано дають відсіч брутальній російській навалі проти української держави та міжнародного порядку. Наші дипломати та воїни показують максимум здібностей та розкривають увесь наявний потенціал для захисту нашої держави, незалежності і свободи. І коли, як не зараз, видно справжню сутність та ефективність кожного солдата та командира, кожного дипломата та посла.
Вважаємо, що рік після повномасштабного вторгнення є достатнім терміном, аби зробити попередню (хоча і суб’єктивну) оцінку державницької роботи керівників закордонних дипломатичних установ. Можливо, для певних послів така оцінка стане добрим заохочуюючим словом підтримки, а для інших - мотивацією для активнішої діяльності.
Готуючи наш «топ-ліст» десятки найпотужніших послів України воєнного часу брали до уваги як наявну у відкритому доступі інформацію про динаміку роботи посла, його доступ до вищих кабінетів та вплив на формування політики країни перебування щодо України, комунікаційну діяльність, виявлену креативність, рівень допомоги країни чи організації на цілі протидії російській агресії, так і відгуки про роботу послів від закордонних контактів, представників експертних та громадських кіл. Свідомо не підсумовували діяльність послів, які перебували на посаді менше півроку, даючи певний шанс на майбутнє.
Отже, наш рейтинг (в алфавітному порядку, бо всі вони - сучасний цвіт української дипломатії):
- Василь Боднар, Посол України у Туреччині. “Потрапити у десятку”. Саме такими словами можна охарактеризувати ефективність нашого посла в Анкарі, яскравого представника молодої генерації та одночасно класичної школи дипломатії. Тримати під контролем увесь вир дипломатичних маневрів у Туреччині та одночасно бути активним учасником відстоювання інтересів України є свідченням справжнього професіонала з перспективами.
- Наталія Галібаренко, Представник України при НАТО. Військова допомога Україні кується не лише у Рамштайні, а й, передусім, у Брюсселі. З викликами необхідності забезпечення високого рівня координації контактів та каналів допомоги впорається далеко не кожен, і це заслуговує на відзначення.
- Андрій Дещиця, Посол України у Польщі. Встановив найвищу планку ефективності своєї діяльності в надзвичайних умовах, рівень доступу до вищого керівництва держави та високе визнання приймаючою стороною. Зрештою не кожен посол удостоюється честі бути нагородженим Командорським хрестом із зіркою ордена «За заслуги». І це вищий пілотаж. Він дійсно показав майстер-клас дипломатичної роботи із забезпечення інтересів тимчасово переміщених осіб громадян України та сприяння доставці необхідних для нашої держави військових вантажів.
- Сергій Кислиця, Постійний представник України при ООН. Немов народжений для цієї посади, він чудово розкрив свій непересічний талант майстра влучного слова. Довів, що є найкращим, що має Україна в своєму дипломатичному арсеналі для відстоювання національних інтересів на площадці ООН саме у часи війни. На посту в Нью-Йорку він поза конкуренцією як професіонал та карʼєрний дипломат. Його діяльність - найстрашніший сон російських дипломатів.
- Оксана Маркарова, Посол України в США. У поєднанні з військово-дипломатичною «командою мрії» якісно та ефективно використовує увесь багаторічний багаж знань і контактів із представниками американського політичного та фінансового істеблішменту для консолідації та спрямування двопартійної підтримки не лише в Конгресі, урядових структурах і політологічних центрах, але й у міжнародних фінансових інституціях.
- Андрій Мельник, Посол України у ФРН. Він зміг довести, що українська дипломатія може бути (і насправді є) різноплановою та готовою до нестандартних і креативних підходів. Там, де приймаюча сторона уникає більшої амбітності, завжди є аргумент українського посла. Еволюція підходів Берліна щодо підтримки України - це і його заслуга, яку не применшити. Сьогодні він чи найбільш медійно розкручений посол.
Топ-посли воєнного часу (продовження)
- Ярослав Мельник, Посол України в Італії. Попри зміну еліт та традиційно специфічне ставлення Риму, він зміг не лише втримати підтримку України в Італії, але й розвинути її в цілком конкретні рішення та обсяги. Все це завдяки інтелігентності та професійності, глибокому розумінню тонкощів дипломатичного мистецтва, ефективність і продуманості кожного кроку та слова.
- Олександр Міщенко, Посол України в Латвії. Майстер системної роботи з центральними та місцевими елітами та яскравий доказ того, що українського посла мають знати у всіх кабінетах влади. Активно сприяв потужній латвійській допомозі українським волонтерам та силам ТРО ще з перших пекельних лютневих днів. Під його дипломатичним напором і наполегливістю Рига ще активніше робила все, що може, для перемоги України.
- Вадим Пристайко, Посол України у Великій Британії. Йому не вдалося розкритися ані на посаді Віце-премʼєр-міністра, ані міністра закордонних справ, ані заступника Глави Офісу Президента. Водночас він, здається, знайшов себе у Лондоні, де хист професійного дипломата та мовна вправність увійшли в унісон із завзятою принциповою підтримкою з боку британського уряду. Незважаючи на зміну політичного ландшафту в Британії, зміг швидко зорієнтовувати його на захист інтересів України. Результат - найвищий рівень союзництва між Києвом та Лондоном.
- Всеволод Ченцов, Представник України при ЄС. Кулуарна дипломатія, в якій все вирішується за лаштунками, - це Брюссель, де чужий буде довго прокладати шлях коридорами Євросоюзу. Як писав метр української дипломатії Анатолій Зленко, “дипломатія - досить невдячна робота”, адже “дипломатичні перемоги” як правило “привласнюють інші”. Проукраїнський голос чутно з кожного брюссельського кабінету, видно в кожному документі та резолюції. Як результат, кандидатський статус в ЄС та потужний рівень всебічної, в тому числі військової підтримки.
Прикметно, що переважна більшість із названих десяти найкращих послів України є професійними та карʼєрними дипломатами, народженими і вихованими дипломатичною школою України. Вдячні всім українським дипломатам і всім воїнам ЗСУ за самовіддану службу на захисті України.
- Ярослав Мельник, Посол України в Італії. Попри зміну еліт та традиційно специфічне ставлення Риму, він зміг не лише втримати підтримку України в Італії, але й розвинути її в цілком конкретні рішення та обсяги. Все це завдяки інтелігентності та професійності, глибокому розумінню тонкощів дипломатичного мистецтва, ефективність і продуманості кожного кроку та слова.
- Олександр Міщенко, Посол України в Латвії. Майстер системної роботи з центральними та місцевими елітами та яскравий доказ того, що українського посла мають знати у всіх кабінетах влади. Активно сприяв потужній латвійській допомозі українським волонтерам та силам ТРО ще з перших пекельних лютневих днів. Під його дипломатичним напором і наполегливістю Рига ще активніше робила все, що може, для перемоги України.
- Вадим Пристайко, Посол України у Великій Британії. Йому не вдалося розкритися ані на посаді Віце-премʼєр-міністра, ані міністра закордонних справ, ані заступника Глави Офісу Президента. Водночас він, здається, знайшов себе у Лондоні, де хист професійного дипломата та мовна вправність увійшли в унісон із завзятою принциповою підтримкою з боку британського уряду. Незважаючи на зміну політичного ландшафту в Британії, зміг швидко зорієнтовувати його на захист інтересів України. Результат - найвищий рівень союзництва між Києвом та Лондоном.
- Всеволод Ченцов, Представник України при ЄС. Кулуарна дипломатія, в якій все вирішується за лаштунками, - це Брюссель, де чужий буде довго прокладати шлях коридорами Євросоюзу. Як писав метр української дипломатії Анатолій Зленко, “дипломатія - досить невдячна робота”, адже “дипломатичні перемоги” як правило “привласнюють інші”. Проукраїнський голос чутно з кожного брюссельського кабінету, видно в кожному документі та резолюції. Як результат, кандидатський статус в ЄС та потужний рівень всебічної, в тому числі військової підтримки.
Прикметно, що переважна більшість із названих десяти найкращих послів України є професійними та карʼєрними дипломатами, народженими і вихованими дипломатичною школою України. Вдячні всім українським дипломатам і всім воїнам ЗСУ за самовіддану службу на захисті України.
Що залишилося за кулісами візиту Прем’єр-міністра Японії в Україну
Візит Прем’єр-міністра Японії Фуміо Кішіда до України прийшовся дуже на часі, фактично влучивши у десятку. Кращого політичного балансу на фоні одночасного перебування у Москві лідера КНР Сі Цзіньпіна годі й було шукати. Тим більше з урахуванням того, що очільник японського уряду прибув до Києва не лише у національній якості, а й як головуюча у Сімці країна. Сам по собі це вже потужний сигнал і для Москви, і для Пекіна, і для всього світу.
За нашою інформацією, Фуміо Кішіда давно планував відвідати Україну, проте умови безпеки цього не дозволяли. Цей візит був потрібен як і Києву із зрозумілих причин, так і Токіо, зокрема, через внутрішні чинники - шанси підвищити падаючі політичні рейтинги японського Прем’єра. Не виключено, що саме через останній чинник цей вояж був названий “першим візитом” Глави Уряду Японії до зони бойових дій. Насправді він є другим - після відвідин Прем’єр-міністром Абе Києва ще у червні 2015 року.
Водночас, звернемо увагу на погоджену за результатами візиту Спільну заяву про особливе глобальне партнерство між Україною та Японією. Як консолідований результат проведених перемовин, вона містить низку елементів, непомітних з першого погляду, проте визначальних з точки зору перспектив розвитку взаємин.
Тепер конкретно.
- Передусім, Україна високо оцінила “схвалення нової Стратегії національної безпеки Японії” у грудні 2022. Як відомо, фундаментальною зміною у стратегічному курсі країни стала офіційна фіксація Японією можливості завдання превентивних ударів по ворожих базах та командних пунктах. Відповідно до згаданого вище документа, ракетні атаки проти Японії «є реальною загрозою», а здатність контрудару є «ключовою» для стримування таких сусідів, як Китай і Північна Корея.
- Далі, спільним документом України та Японії фактично фіксується статус-кво щодо Тайваню, адже підкреслено “важливість миру та стабільності в районі Тайванської протоки як незамінного елемента безпеки та процвітання міжнародної спільноти”. Це цілком конкретна політична заява, і додатковий сигнал для регіону з боку України.
- Наступне, разом з попередніми двома сигналами у спільній заяві міститься також заклик до “дотримання свободи судноплавства та польотів” у відповідності до “міжнародного права, зокрема Конвенції ООН з морського права”. Тут, як і в попередній позиції, йдеться про Індо-Тихоокеанський регіон. А це доволі серйозний крок.
- Не менш вагомим кроком є фіксація спільної позиції щодо ситуації в Східному та Південно-Китайському морях. Раніше такі елементи не потрапляли до спільних заяв, засвідчуючи обережне рівновіддалене ставлення Києва до ситуації в регіоні.
Якщо звернути увагу на елементи, які мали б, але чомусь не потрапили до тексту спільної заяви, то їх також декілька. І вони так само важливі.
- По-перше, двостороннє партнерство залишилося “глобальним”, проте не “стратегічним». Хоча розмова про важливість фіксації рівня стратегічного партнерства між нашими країнами велася роками. Зараз був слушний момент це зафіксувати.
- Далі, немає згадки про Північні території Японії. Обгрунтованим було б побачити це у тексті, адже Верховна Рада своєю Постановою у жовтні 2022 року чітко зафіксувала позицію України, яка полягає в тому, що Північні території, які належать Японії, продовжують перебувати під окупацією рф. Тим більше що наша перемога - це була б і перемога для Японії, з відповідними наслідками.
Візит Прем’єр-міністра Японії Фуміо Кішіда до України прийшовся дуже на часі, фактично влучивши у десятку. Кращого політичного балансу на фоні одночасного перебування у Москві лідера КНР Сі Цзіньпіна годі й було шукати. Тим більше з урахуванням того, що очільник японського уряду прибув до Києва не лише у національній якості, а й як головуюча у Сімці країна. Сам по собі це вже потужний сигнал і для Москви, і для Пекіна, і для всього світу.
За нашою інформацією, Фуміо Кішіда давно планував відвідати Україну, проте умови безпеки цього не дозволяли. Цей візит був потрібен як і Києву із зрозумілих причин, так і Токіо, зокрема, через внутрішні чинники - шанси підвищити падаючі політичні рейтинги японського Прем’єра. Не виключено, що саме через останній чинник цей вояж був названий “першим візитом” Глави Уряду Японії до зони бойових дій. Насправді він є другим - після відвідин Прем’єр-міністром Абе Києва ще у червні 2015 року.
Водночас, звернемо увагу на погоджену за результатами візиту Спільну заяву про особливе глобальне партнерство між Україною та Японією. Як консолідований результат проведених перемовин, вона містить низку елементів, непомітних з першого погляду, проте визначальних з точки зору перспектив розвитку взаємин.
Тепер конкретно.
- Передусім, Україна високо оцінила “схвалення нової Стратегії національної безпеки Японії” у грудні 2022. Як відомо, фундаментальною зміною у стратегічному курсі країни стала офіційна фіксація Японією можливості завдання превентивних ударів по ворожих базах та командних пунктах. Відповідно до згаданого вище документа, ракетні атаки проти Японії «є реальною загрозою», а здатність контрудару є «ключовою» для стримування таких сусідів, як Китай і Північна Корея.
- Далі, спільним документом України та Японії фактично фіксується статус-кво щодо Тайваню, адже підкреслено “важливість миру та стабільності в районі Тайванської протоки як незамінного елемента безпеки та процвітання міжнародної спільноти”. Це цілком конкретна політична заява, і додатковий сигнал для регіону з боку України.
- Наступне, разом з попередніми двома сигналами у спільній заяві міститься також заклик до “дотримання свободи судноплавства та польотів” у відповідності до “міжнародного права, зокрема Конвенції ООН з морського права”. Тут, як і в попередній позиції, йдеться про Індо-Тихоокеанський регіон. А це доволі серйозний крок.
- Не менш вагомим кроком є фіксація спільної позиції щодо ситуації в Східному та Південно-Китайському морях. Раніше такі елементи не потрапляли до спільних заяв, засвідчуючи обережне рівновіддалене ставлення Києва до ситуації в регіоні.
Якщо звернути увагу на елементи, які мали б, але чомусь не потрапили до тексту спільної заяви, то їх також декілька. І вони так само важливі.
- По-перше, двостороннє партнерство залишилося “глобальним”, проте не “стратегічним». Хоча розмова про важливість фіксації рівня стратегічного партнерства між нашими країнами велася роками. Зараз був слушний момент це зафіксувати.
- Далі, немає згадки про Північні території Японії. Обгрунтованим було б побачити це у тексті, адже Верховна Рада своєю Постановою у жовтні 2022 року чітко зафіксувала позицію України, яка полягає в тому, що Північні території, які належать Японії, продовжують перебувати під окупацією рф. Тим більше що наша перемога - це була б і перемога для Японії, з відповідними наслідками.
Що залишилося за кулісами візиту Прем’єр-міністра Японії в Україну (продовження)
- Наступне, попри світову збройну підтримку Україні, у т.ч. з боку Японії, у заяві не міститься жодного слова про розвиток співпраці у сфері ВТС. Свого часу, у 2018 році, дві країни підписали Меморандум у сфері оборони. Здавалося б, що прийшов момент, коли закладені засади можна було б вивести на більш високий рівень.
- У документі також відсутня позиція про спільність дій для притягнення особисто путіна до відповідальності за злочини в Україні. Тим більше після заяви G7 у грудні 2022 року з таким закликом, та на фоні ордеру МКС про його арешт.
Також слід констатувати відсутність у тексті сигналів про підтримку замороження російських активів, що, здавалося, мало б стати «залізним спільним знаменником».
- І нарешті, важко пояснити чому в тексті спільної заяви на знайшлося місця для фіксації теми деокупації Криму.
Замість висновку: візит японського лідера став знаковим у контексті підкреслення глобальних наслідків російської агресії проти Украіни. А це, безумовно, важливо у боротьбі за підтримку глобального Півдня. Візитами індонезійського лідера як головуючої в G-20 і тепер Японії складається добра традиція врахування позиції України у глобальному політичному ландшафті. Візитом Прем’єр-міністра Японії до Києва завершено цикл візитів лідерів Сімки в Україну напередодні Саміту G7 в Хіросімі. Отже, будемо сподіватися на нові перспективні рішення, добру основу для чого вже створено.
- Наступне, попри світову збройну підтримку Україні, у т.ч. з боку Японії, у заяві не міститься жодного слова про розвиток співпраці у сфері ВТС. Свого часу, у 2018 році, дві країни підписали Меморандум у сфері оборони. Здавалося б, що прийшов момент, коли закладені засади можна було б вивести на більш високий рівень.
- У документі також відсутня позиція про спільність дій для притягнення особисто путіна до відповідальності за злочини в Україні. Тим більше після заяви G7 у грудні 2022 року з таким закликом, та на фоні ордеру МКС про його арешт.
Також слід констатувати відсутність у тексті сигналів про підтримку замороження російських активів, що, здавалося, мало б стати «залізним спільним знаменником».
- І нарешті, важко пояснити чому в тексті спільної заяви на знайшлося місця для фіксації теми деокупації Криму.
Замість висновку: візит японського лідера став знаковим у контексті підкреслення глобальних наслідків російської агресії проти Украіни. А це, безумовно, важливо у боротьбі за підтримку глобального Півдня. Візитами індонезійського лідера як головуючої в G-20 і тепер Японії складається добра традиція врахування позиції України у глобальному політичному ландшафті. Візитом Прем’єр-міністра Японії до Києва завершено цикл візитів лідерів Сімки в Україну напередодні Саміту G7 в Хіросімі. Отже, будемо сподіватися на нові перспективні рішення, добру основу для чого вже створено.
Україна у геополітичній грі Сі
Увага! Матеріал не розрахований на прихильників чорно-білого світу, дипломатії ідеалізму та популізму. Щоб вижити, треба думати та чіплятись за кожну можливу соломинку.
Державний візит лідера Китаю до Москви дав багато роботи міжнародним політичним та бізнес колам, дипломатам та аналітикам, журналістам та різного роду експертам.
Московське турне Сі стало точкою відліку, увертюрою нової геополітичної гри Піднебесної, одне з провідних місць в якій відведене і Україні.
Ті, хто чекав від візиту чіткої простої відповіді на питання «на чиєму боці Сі? Росії чи України?», так її і не отримав. Бо у дилемі «війна з Заходом в Україні» чи «війна з Росією за Україну та вільний світ» Китай не знайшов себе, не побачив свій інтерес. Бо у Китаю своя війна і свій глобальний фронт.
І у цій війні Україна Китаю не ворог, але і не друг. І якщо оцінити прагматично, то наразі і Китай для України - не друг, але і не ворог.
І враховуючи всі можливі фактори, нам важливо зберегти цей баланс. Бо результати цієї війни і наша перемога залежать не лише від Вашингтону, Брюсселю, Парижу чи Берліну. І не лише Рамштайну. Вони залежать і від позиції, а головне дій Пекіну.
Для Сі «українське питання» має свою особливу геополітичну цінність у трьох вимірах.
По-перше, Пекін через Україну прагне продемонструвати зростання китайського впливу на світові процеси і утвердження як альтернативного до США центру геополітичного тяжіння.
Із завершенням періоду консолідації особистої влади в Китаї Сі намагається нав’язувати США свій темп конфронтації та боротьбу за глобальний вплив. Ціла низка останніх наративних документів - і “Глобальна безпекова ініціатива” 2022 року, і “Глобальна цивілізаційна ініціатива” 2023 року, і публічні формалізовані демарші щодо гегемонії США та її так званих «загроз» (зрозуміло, у китайському прочитанні) для світу (лютий 2023 року), і оціночний звіт про стан демократії в США (березень 2023 року) - спрямовані саме на підрив американського іміджу як глобального демократичного лідера та пропонування власних ціннісних і світоглядних орієнтирів для наслідування.
Пекін перейшов і до практичних ініціатив із консолідації свого образу «ефективного миротворця» через нормалізацію саудівсько-іранських відносин та презентацію китайської Політичної позиції щодо України. Вочевидь, і Україна, і Іран з Саудівською Аравією виступають у цьому процесі не об’єктами уваги та піклування «дипломатії Сі», а інструментами для досягнення власних геополітичних цілей. Тому для Пекіну важливий хоча б факт початку переговорів, запуск процесу під егідою Сі, що вже само по собі покаже світові лідерство та т.зв. миролюбність Китаю у питаннях глобальної безпеки. Доказом цьому є те, що на саміті у Москві не прозвучало жодної нової конкретики щодо змісту китайської ініціативи поза загальними фразами Позиції від 24 лютого 2023 року.
По-друге, працюючи над «українським питанням», Сі екстраполює його на Тайвань та відповідність китайським інтересам в регіоні. Звідси і схожість з кремлівськими наративами про блокове протистояння, логіку холодної війни, розширення безпекових альянсів чи неподільність безпеки.
Безперечно, Китай непокоїть дедалі більша консолідація західного світу під лідерством Вашингтону, збільшення військових бюджетів та перезапуск військово-промислового комплексу західних країн, а також НАТОізація Індо-Тихоокеанського регіону. Російська агресія проти України фактично «розбудила» демократичний світ і змусила його «накачувати» власні військові спроможності, зміцнювати політичні та військові альянси, що у довгостроковій перспективі загрожує й успіху експансіоністської політики Китаю.
З точки зору власних безпекових інтересів Пекіну важливо спробувати прискорити завершення, а краще замороження війни в Україні. Відтак, Пекін ймовірно вирішив спробувати заспокоїти процес консолідації та мілітаризації Заходу, в тому числі через сприяння швидкому врегулюванню «українського питання».
Увага! Матеріал не розрахований на прихильників чорно-білого світу, дипломатії ідеалізму та популізму. Щоб вижити, треба думати та чіплятись за кожну можливу соломинку.
Державний візит лідера Китаю до Москви дав багато роботи міжнародним політичним та бізнес колам, дипломатам та аналітикам, журналістам та різного роду експертам.
Московське турне Сі стало точкою відліку, увертюрою нової геополітичної гри Піднебесної, одне з провідних місць в якій відведене і Україні.
Ті, хто чекав від візиту чіткої простої відповіді на питання «на чиєму боці Сі? Росії чи України?», так її і не отримав. Бо у дилемі «війна з Заходом в Україні» чи «війна з Росією за Україну та вільний світ» Китай не знайшов себе, не побачив свій інтерес. Бо у Китаю своя війна і свій глобальний фронт.
І у цій війні Україна Китаю не ворог, але і не друг. І якщо оцінити прагматично, то наразі і Китай для України - не друг, але і не ворог.
І враховуючи всі можливі фактори, нам важливо зберегти цей баланс. Бо результати цієї війни і наша перемога залежать не лише від Вашингтону, Брюсселю, Парижу чи Берліну. І не лише Рамштайну. Вони залежать і від позиції, а головне дій Пекіну.
Для Сі «українське питання» має свою особливу геополітичну цінність у трьох вимірах.
По-перше, Пекін через Україну прагне продемонструвати зростання китайського впливу на світові процеси і утвердження як альтернативного до США центру геополітичного тяжіння.
Із завершенням періоду консолідації особистої влади в Китаї Сі намагається нав’язувати США свій темп конфронтації та боротьбу за глобальний вплив. Ціла низка останніх наративних документів - і “Глобальна безпекова ініціатива” 2022 року, і “Глобальна цивілізаційна ініціатива” 2023 року, і публічні формалізовані демарші щодо гегемонії США та її так званих «загроз» (зрозуміло, у китайському прочитанні) для світу (лютий 2023 року), і оціночний звіт про стан демократії в США (березень 2023 року) - спрямовані саме на підрив американського іміджу як глобального демократичного лідера та пропонування власних ціннісних і світоглядних орієнтирів для наслідування.
Пекін перейшов і до практичних ініціатив із консолідації свого образу «ефективного миротворця» через нормалізацію саудівсько-іранських відносин та презентацію китайської Політичної позиції щодо України. Вочевидь, і Україна, і Іран з Саудівською Аравією виступають у цьому процесі не об’єктами уваги та піклування «дипломатії Сі», а інструментами для досягнення власних геополітичних цілей. Тому для Пекіну важливий хоча б факт початку переговорів, запуск процесу під егідою Сі, що вже само по собі покаже світові лідерство та т.зв. миролюбність Китаю у питаннях глобальної безпеки. Доказом цьому є те, що на саміті у Москві не прозвучало жодної нової конкретики щодо змісту китайської ініціативи поза загальними фразами Позиції від 24 лютого 2023 року.
По-друге, працюючи над «українським питанням», Сі екстраполює його на Тайвань та відповідність китайським інтересам в регіоні. Звідси і схожість з кремлівськими наративами про блокове протистояння, логіку холодної війни, розширення безпекових альянсів чи неподільність безпеки.
Безперечно, Китай непокоїть дедалі більша консолідація західного світу під лідерством Вашингтону, збільшення військових бюджетів та перезапуск військово-промислового комплексу західних країн, а також НАТОізація Індо-Тихоокеанського регіону. Російська агресія проти України фактично «розбудила» демократичний світ і змусила його «накачувати» власні військові спроможності, зміцнювати політичні та військові альянси, що у довгостроковій перспективі загрожує й успіху експансіоністської політики Китаю.
З точки зору власних безпекових інтересів Пекіну важливо спробувати прискорити завершення, а краще замороження війни в Україні. Відтак, Пекін ймовірно вирішив спробувати заспокоїти процес консолідації та мілітаризації Заходу, в тому числі через сприяння швидкому врегулюванню «українського питання».
Україна у геополітичній грі Сі (продовження)
Ці цілі відповідають також і інтересам Кремля, а тому є зрозумілим чому Путін дав публічну принципову згоду з принципами Сі щодо України та певний дипломатичний пас в бік Пекіну спробувати сприяти переговорному процесу як у діалозі з Заходом, так і з Україною. Знаковим у цьому аспекті є динамічне втягування «дипломатією Сі» ключових європейських лідерів у вир реалізації китайської мирної ініціативи. Як результат, протягом наступних тижнів лідери Іспанії та Франції прямують до Пекіну для обговорення, в першу чергу, «українського питання». Сі свідомо нав’язує світу діалог «про Україну без України та США», прагнучи підірвати трансатлантичну єдність та заморозити активну фазу війни. Бо так вигідно, в першу чергу, Китаю.
По-третє, розуміючи важливість політичного та ресурсного потенціалу Росії для ефективного протистояння зі США, Китаю доцільно у будь-який спосіб запобігти нищівній поразці путінського режиму.
Сам факт візиту після оголошення рішення Міжнародного кримінального суду щодо арешту Путіна, а також всі публічні заяви Сі під час поїздки, а це і про переобрання Путіна президентом Росії на виборах 2024 року, і про те, що «ми разом рухаємо процеси яких не було вже сто років», свідчить про те, що китайське керівництво розглядає збереження путінського режиму і продовження взаємодії з ним у зв’язці як невід’ємний елемент просування власних геополітичних інтересів. Це були і сигнали для Заходу і Глобального Півдня про те, що Путін не в ізоляції, а Сі та Путін разом діють та діятимуть на міжнародній арені. І це в принципі теж не про Україну, а про глобальне протистояння із Заходом під керівництвом США.
Тому, стратегічним завданням Пекіну у агресії путіна - на короткострокову перспективу сприяти «замороженню конфлікту» для забезпечення можливостей російської сторони для «зализування ран», відновлення наступального потенціалу та роботи над помилками, а на довгострокову перспективу - забезпечити Кремлю достатню економічну стійкість для виграшу у війні на виснаження як з Україною, так і з силами НАТО.
Протягом року протистояння по вісі Україна-РФ здавалося виключно двостороннім, і багато вважали, що ті, хто не приєдналися до жодної зі сторін, або і далі залишатимуться осторонь, або з часом свою сторону оберуть. От лише сталося не так, як гадалося. Китай вирішив стати третьою стороною. І це слід визнати. Як постійно наголошують в Пекіні, саме Китай став єдиною країною, що не є стороною конфлікту, що запропонувала «конкретний мирний план врегулювання» (хоча насправді представлений перелік принципів під назвою Політична позиція не можна вважати «мирним планом»).
Якими б банальними не уявлялися підходи Пекіна, вони дають легку відповідь на складну ситуацію щодо України для тих, хто не глибоко в матеріалі. А таких у світі достатньо. І для яких мир означає відсутність війни. А припинення вогню - перспективу миру. І для яких першопричини війни Росії проти України чи, давайте бути чесними, будь-які фото звірств у Бучі, Маріуполі чи знищених міст та людських доль, не є визначальними, адже “гарна війна завжди гірша за поганий мир”. І саме такий «погляд з висоти», прагматичний та беземоційний, продовжуватимуть просувати китайські дипломати.
Якщо запущена динаміка збережеться і посилиться, то цілком обʼєктивно ми можемо стати свідками оформлення третього табору країн, які у китайському підході можуть побачити перспективну гавань для очікування. На таку консолідацію, передусім країн Глобального Півдня, і розраховує Сі.
Ці цілі відповідають також і інтересам Кремля, а тому є зрозумілим чому Путін дав публічну принципову згоду з принципами Сі щодо України та певний дипломатичний пас в бік Пекіну спробувати сприяти переговорному процесу як у діалозі з Заходом, так і з Україною. Знаковим у цьому аспекті є динамічне втягування «дипломатією Сі» ключових європейських лідерів у вир реалізації китайської мирної ініціативи. Як результат, протягом наступних тижнів лідери Іспанії та Франції прямують до Пекіну для обговорення, в першу чергу, «українського питання». Сі свідомо нав’язує світу діалог «про Україну без України та США», прагнучи підірвати трансатлантичну єдність та заморозити активну фазу війни. Бо так вигідно, в першу чергу, Китаю.
По-третє, розуміючи важливість політичного та ресурсного потенціалу Росії для ефективного протистояння зі США, Китаю доцільно у будь-який спосіб запобігти нищівній поразці путінського режиму.
Сам факт візиту після оголошення рішення Міжнародного кримінального суду щодо арешту Путіна, а також всі публічні заяви Сі під час поїздки, а це і про переобрання Путіна президентом Росії на виборах 2024 року, і про те, що «ми разом рухаємо процеси яких не було вже сто років», свідчить про те, що китайське керівництво розглядає збереження путінського режиму і продовження взаємодії з ним у зв’язці як невід’ємний елемент просування власних геополітичних інтересів. Це були і сигнали для Заходу і Глобального Півдня про те, що Путін не в ізоляції, а Сі та Путін разом діють та діятимуть на міжнародній арені. І це в принципі теж не про Україну, а про глобальне протистояння із Заходом під керівництвом США.
Тому, стратегічним завданням Пекіну у агресії путіна - на короткострокову перспективу сприяти «замороженню конфлікту» для забезпечення можливостей російської сторони для «зализування ран», відновлення наступального потенціалу та роботи над помилками, а на довгострокову перспективу - забезпечити Кремлю достатню економічну стійкість для виграшу у війні на виснаження як з Україною, так і з силами НАТО.
Протягом року протистояння по вісі Україна-РФ здавалося виключно двостороннім, і багато вважали, що ті, хто не приєдналися до жодної зі сторін, або і далі залишатимуться осторонь, або з часом свою сторону оберуть. От лише сталося не так, як гадалося. Китай вирішив стати третьою стороною. І це слід визнати. Як постійно наголошують в Пекіні, саме Китай став єдиною країною, що не є стороною конфлікту, що запропонувала «конкретний мирний план врегулювання» (хоча насправді представлений перелік принципів під назвою Політична позиція не можна вважати «мирним планом»).
Якими б банальними не уявлялися підходи Пекіна, вони дають легку відповідь на складну ситуацію щодо України для тих, хто не глибоко в матеріалі. А таких у світі достатньо. І для яких мир означає відсутність війни. А припинення вогню - перспективу миру. І для яких першопричини війни Росії проти України чи, давайте бути чесними, будь-які фото звірств у Бучі, Маріуполі чи знищених міст та людських доль, не є визначальними, адже “гарна війна завжди гірша за поганий мир”. І саме такий «погляд з висоти», прагматичний та беземоційний, продовжуватимуть просувати китайські дипломати.
Якщо запущена динаміка збережеться і посилиться, то цілком обʼєктивно ми можемо стати свідками оформлення третього табору країн, які у китайському підході можуть побачити перспективну гавань для очікування. На таку консолідацію, передусім країн Глобального Півдня, і розраховує Сі.
Україна у геополітичній грі Сі (продовження)
Погана новина для майбутніх ініціатив по Україні на глобальному майданчику ООН, де табір наших прибічників доведеться зміцнювати дедалі більшими зусиллями. Китай натомість обʼєктивно намагатиметься навернути до своїх підходів всіх охочих, одночасно нарощуючи потенціал для майбутніх змагань.
Логіка Пекіна зрозуміла: отримати якнайбільше дивідендів від нинішньої ситуації протистояння найменшими зусиллями. І це не лише про ресурси Росії, в чому схоже солідарні всі. Це також і про ЄС, з яким Китай і далі буде пробувати грати на полі спільних вигод. І про США, які для Китаю не менші стратегічні суперники, ніж для Вашингтону Пекін. Кожна із сторін захищає свої національні інтереси, і, бажано, з мінімальними втратами.
Що у цій ситуації робити Україні, яка обʼєктивно є у самому центрі великого геополітичного протистояння? Де знайти місце для імплементації свого національного інтересу, коли навколо великі гравці думають більше про свої інтереси, аніж українські?
Досі не підтвердились гучно анонсовані чутки про контакт по лінії Зеленський-Сі. Хоча, після певним чином незбалансованих та хірургічно невивірених пасажів українсько-японської декларації про спільне глобальне партнерство в частині Тайваню, Південнокитайського моря та японської Стратегії національної безпеки є підстави для скептичного ставлення до перспектив організації розмови ближчим часом.
Варто зрозуміти, що бути в центрі не означає мати визначальний вплив і керувати процесами. Таке розуміння могло ще працювати у двосторонньому вимірі. Коли зʼявився третій вимір - не працює. А відповідно, слід думати над новими креативними підходами.
Дозволимо собі стверджувати, що, замахнувшись на пакетну домовленість та мир в Україні одразу, Китай починає розуміти, що ситуація насправді набагато складніша. І що спільного знаменника, на якому вдалося проштовхнути саудівсько-іранське урегулювання, у питанні України немає. Що на самому лише запрошенні до миру і столу переговорів завершення війни не станеться. А отже і очікуваних політичних дивідендів Пекін не здобуде, якщо не продемонструє бодай якогось поступу.
Саме цей елемент і є важливим - дати китайському інтересу зануритися в матеріал та спробувати діяти за “філософією малих кроків”, а не великих стрибків. Висловивши свою політичну позицію по Україні, Пекін розраховував на успіх, і він цілком можливий на окремих треках. Як-от посередництво Китаю у питаннях звільнення полонених та повернення викрадених українських дітей. Чи, навіть, залучення Китаю до гарантування безпеки на Запорізькій АЕС через усунення російської присутності на атомній станції. Є й інші ніші, які можуть виявитися перспективними, а крім цього, що важливо, співпадають з пунктами «Формули справедливого миру» України.
Погана новина для майбутніх ініціатив по Україні на глобальному майданчику ООН, де табір наших прибічників доведеться зміцнювати дедалі більшими зусиллями. Китай натомість обʼєктивно намагатиметься навернути до своїх підходів всіх охочих, одночасно нарощуючи потенціал для майбутніх змагань.
Логіка Пекіна зрозуміла: отримати якнайбільше дивідендів від нинішньої ситуації протистояння найменшими зусиллями. І це не лише про ресурси Росії, в чому схоже солідарні всі. Це також і про ЄС, з яким Китай і далі буде пробувати грати на полі спільних вигод. І про США, які для Китаю не менші стратегічні суперники, ніж для Вашингтону Пекін. Кожна із сторін захищає свої національні інтереси, і, бажано, з мінімальними втратами.
Що у цій ситуації робити Україні, яка обʼєктивно є у самому центрі великого геополітичного протистояння? Де знайти місце для імплементації свого національного інтересу, коли навколо великі гравці думають більше про свої інтереси, аніж українські?
Досі не підтвердились гучно анонсовані чутки про контакт по лінії Зеленський-Сі. Хоча, після певним чином незбалансованих та хірургічно невивірених пасажів українсько-японської декларації про спільне глобальне партнерство в частині Тайваню, Південнокитайського моря та японської Стратегії національної безпеки є підстави для скептичного ставлення до перспектив організації розмови ближчим часом.
Варто зрозуміти, що бути в центрі не означає мати визначальний вплив і керувати процесами. Таке розуміння могло ще працювати у двосторонньому вимірі. Коли зʼявився третій вимір - не працює. А відповідно, слід думати над новими креативними підходами.
Дозволимо собі стверджувати, що, замахнувшись на пакетну домовленість та мир в Україні одразу, Китай починає розуміти, що ситуація насправді набагато складніша. І що спільного знаменника, на якому вдалося проштовхнути саудівсько-іранське урегулювання, у питанні України немає. Що на самому лише запрошенні до миру і столу переговорів завершення війни не станеться. А отже і очікуваних політичних дивідендів Пекін не здобуде, якщо не продемонструє бодай якогось поступу.
Саме цей елемент і є важливим - дати китайському інтересу зануритися в матеріал та спробувати діяти за “філософією малих кроків”, а не великих стрибків. Висловивши свою політичну позицію по Україні, Пекін розраховував на успіх, і він цілком можливий на окремих треках. Як-от посередництво Китаю у питаннях звільнення полонених та повернення викрадених українських дітей. Чи, навіть, залучення Китаю до гарантування безпеки на Запорізькій АЕС через усунення російської присутності на атомній станції. Є й інші ніші, які можуть виявитися перспективними, а крім цього, що важливо, співпадають з пунктами «Формули справедливого миру» України.
Україна у геополітичній грі Сі (продовження)
Днями глава МЗС України оголосив про подання кандидатури на посла України в КНР. Крок правильний, однак занадто запізнілий. Знадобиться не один місяць перед тим, як пройдуть всі узгоджувальні процедури і наше посольство в Пекіні отримає керівника. Якщо розрахунок Києва на це рішення як панацею, то змушені розчарувати.
Видається нагальним до акредитації та початку роботи Посла вирішення питання про визначення уповноваженого спеціального посланника Президента України для невідкладного відрядження до Пекіну з особистим посланням Зеленського і передачі його китайському керівництву.
У контексті очікуваних контактів китайського керівництва з лідерами європейських країн варто організувати особисті розмови Президента України з Президентом Франції Макроном та Прем’єр-міністром Іспанії Санчесом для координації позицій та підходів щодо китайської миротворчості. Цю тему також варто включати у діалоги з лідерами ЄС.
Та навіть такі, на перший погляд, ініціативи як публікація програмних статей Президента Зеленського у китайських ЗМІ, або відновлення роботи корпункту українських медіа у Китаї, як колись існувало представництво Укрінформ у Пекіні.
Проте, не маємо займати пасивну позицію і чекати на дзвінок з Пекіна. Треба діяти та в координації з нашими західними партнерами виробляти стратегічні підходи до діалогу та залучення Пекіну, а не ігнорувати та вступати у жорстку конфронтацію. Бо антиукраїнський альянс Сі та Путіна - це точно не в інтересах України.
І наостанок, подальша динаміка процесів та позиція всіх сторін буде залежати виключно від результатів майбутнього українського контрнаступу. Сторони зробили свої ставки. Світ завмер в очікуванні. Світ любить сильних.
Днями глава МЗС України оголосив про подання кандидатури на посла України в КНР. Крок правильний, однак занадто запізнілий. Знадобиться не один місяць перед тим, як пройдуть всі узгоджувальні процедури і наше посольство в Пекіні отримає керівника. Якщо розрахунок Києва на це рішення як панацею, то змушені розчарувати.
Видається нагальним до акредитації та початку роботи Посла вирішення питання про визначення уповноваженого спеціального посланника Президента України для невідкладного відрядження до Пекіну з особистим посланням Зеленського і передачі його китайському керівництву.
У контексті очікуваних контактів китайського керівництва з лідерами європейських країн варто організувати особисті розмови Президента України з Президентом Франції Макроном та Прем’єр-міністром Іспанії Санчесом для координації позицій та підходів щодо китайської миротворчості. Цю тему також варто включати у діалоги з лідерами ЄС.
Та навіть такі, на перший погляд, ініціативи як публікація програмних статей Президента Зеленського у китайських ЗМІ, або відновлення роботи корпункту українських медіа у Китаї, як колись існувало представництво Укрінформ у Пекіні.
Проте, не маємо займати пасивну позицію і чекати на дзвінок з Пекіна. Треба діяти та в координації з нашими західними партнерами виробляти стратегічні підходи до діалогу та залучення Пекіну, а не ігнорувати та вступати у жорстку конфронтацію. Бо антиукраїнський альянс Сі та Путіна - це точно не в інтересах України.
І наостанок, подальша динаміка процесів та позиція всіх сторін буде залежати виключно від результатів майбутнього українського контрнаступу. Сторони зробили свої ставки. Світ завмер в очікуванні. Світ любить сильних.
На Прямому говорили про
- реформування світової системи безпеки, і зокрема Радбезу ООН;
- ядерний шантаж росії;
- роль Китаю у світі;
- забезпечення свободи слова в Україні;
- українські євроінтеграційні кроки.
Дивіться за посиланням
- реформування світової системи безпеки, і зокрема Радбезу ООН;
- ядерний шантаж росії;
- роль Китаю у світі;
- забезпечення свободи слова в Україні;
- українські євроінтеграційні кроки.
Дивіться за посиланням
YouTube
💥ЄЛІСЄЄВ: реакція Пекіна ШОКУВАЛА кремль, Ердоган почав ТАЄМНУ гру, Лаврова відправлять на розвідку
📬 Підписуйтесь на Телеканал Прямий в YouTube — https://bit.ly/pryamiy
🔔 тисніть на «дзвоник», щоб отримувати сповіщення про нові відео на каналі
📢 та дивіться наживо наш прямий ефір — https://www.youtube.com/c/pryamiy/live
💲 Підтримайте Телеканал Прямий…
🔔 тисніть на «дзвоник», щоб отримувати сповіщення про нові відео на каналі
📢 та дивіться наживо наш прямий ефір — https://www.youtube.com/c/pryamiy/live
💲 Підтримайте Телеканал Прямий…
Сьогодні на 5 каналі продовжили обговорення позиції Китая та перспективи залучення цієї держави на сторону України.
Дивіться відео за посиланням
Дивіться відео за посиланням
YouTube
КИТАЙ ВАГАЄТЬСЯ, за його позицію бореться весь демократичний світ. Костянтин Єлісєєв
Реформа Радбезу ООН назріла уже у 90-х роках минулого століття.
Останні новини України онлайн. Оперативні актуальні ПЕРЕВІРЕНІ новини війни і фронту // Мільйонний збір на рації для ЗСУ. Долучайтесь! Задонатити можна тут:
- Apple/Google Pay/картою: htt…
Останні новини України онлайн. Оперативні актуальні ПЕРЕВІРЕНІ новини війни і фронту // Мільйонний збір на рації для ЗСУ. Долучайтесь! Задонатити можна тут:
- Apple/Google Pay/картою: htt…
П’ять тривожних дзвіночків із міністерської зустрічі Сімки
Бойові дії на передовій, де російський агресор продовжує свої марні намагання змінити ситуацію на свою користь, цілком зрозуміло формують передовиці інформаційного порядку денного. У тіні цих подій часто залишається розвиток на не менш важливому фронті протистояння - дипломатичному. Кулуарна робота дипломатії і справді відбувається непомітно для широкого загалу. Проте завжди настає момент, коли ця робота отримує публічну політичну фіксацію, за якою вже можна робити висновки.
18 квітня відбулося засідання міністрів закордонних справ Групи Семи за японського головування, за результатами якого було схвалено висновки і по Україні. Це як раз той момент, коли варто вчитатися і вдумливо проаналізувати формули, зафіксовані міністрами нашої ключової групи підтримки у світі. Варто позитивно відзначити та подякувати партнерам за незмінну солідарність та потужні сигнали підтримки України, включаючи засудження ядерного шантажу, вимогу щодо «безумовного» виведення окупаційних військ, наміри посилення санкцій проти росії та її союзників, а також застереження третім країнам утриматись від допомоги агресору, тощо. На цьому фоні є і певні тривожні дзвіночки, на які варто звернути особливу увагу у заяві МЗС Групи Семи по Україні.
- Порушено (сподіваємось не через зайнятість українського міністра) добру традицію запрошення на засідання наживо чи онлайн міністра закордонних справ України для представлення позиції української сторони;
- У заключному документі відсутня чітка та дуже важлива символічна формула про територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах, яка була невід’ємним елементом всіх попередніх заяв Сімки. Звичайно, у заяві є посилання на резолюцію ГА ООН та «формулу миру» України, але окрема фіксація цієї сакраментальної формули видається принциповою для розуміння еволюції фундаментальних підходів наших союзників;
- Простежується загальна відмова Сімки від подальшого просування ідеї конфіскації заморожених російських активів на користь взяття їх в заручники для примушення росії в подальшому заплатити за завдану Україні шкоду внаслідок агресії. Така еволюція підходу до російських активів значно звужує можливості української влади для відбудови зруйнованої інфраструктури до закінчення війни. У принципі тема підтримки повоєнної відбудови України за виключенням елементів критичної інфраструктури залишилась поза увагою заключного документа міністрів Сімки (на відміну від попередніх);
- Сімка фіксує розмите та узагальнене формулювання щодо відповідальності російської федерації за скоєні воєнні злочини, а також ухиляння від фіксації особистої відповідальності путіна за агресію проти України (як це було у заяві міністрів Сімки у лютому цього року) у поєднанні з консолідованим наміром Сімки працювати в напрямку створення «гібридного» інтернаціоналізованого трибуналу, що діятиме за законодавством України. Як відомо, такий підхід не відповідає баченню офіційним Києвом, який наполягає на створенні спецтрибуналу через ухвалення відповідної резолюції Генасамблеї ООН;
- Знову з’являється на порядку денному питання реформ в Україні та боротьби з корупцією, що символізує відновлення посиленої уваги партнерів до внутрішньополітичних процесів у нашій державі.
Бойові дії на передовій, де російський агресор продовжує свої марні намагання змінити ситуацію на свою користь, цілком зрозуміло формують передовиці інформаційного порядку денного. У тіні цих подій часто залишається розвиток на не менш важливому фронті протистояння - дипломатичному. Кулуарна робота дипломатії і справді відбувається непомітно для широкого загалу. Проте завжди настає момент, коли ця робота отримує публічну політичну фіксацію, за якою вже можна робити висновки.
18 квітня відбулося засідання міністрів закордонних справ Групи Семи за японського головування, за результатами якого було схвалено висновки і по Україні. Це як раз той момент, коли варто вчитатися і вдумливо проаналізувати формули, зафіксовані міністрами нашої ключової групи підтримки у світі. Варто позитивно відзначити та подякувати партнерам за незмінну солідарність та потужні сигнали підтримки України, включаючи засудження ядерного шантажу, вимогу щодо «безумовного» виведення окупаційних військ, наміри посилення санкцій проти росії та її союзників, а також застереження третім країнам утриматись від допомоги агресору, тощо. На цьому фоні є і певні тривожні дзвіночки, на які варто звернути особливу увагу у заяві МЗС Групи Семи по Україні.
- Порушено (сподіваємось не через зайнятість українського міністра) добру традицію запрошення на засідання наживо чи онлайн міністра закордонних справ України для представлення позиції української сторони;
- У заключному документі відсутня чітка та дуже важлива символічна формула про територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах, яка була невід’ємним елементом всіх попередніх заяв Сімки. Звичайно, у заяві є посилання на резолюцію ГА ООН та «формулу миру» України, але окрема фіксація цієї сакраментальної формули видається принциповою для розуміння еволюції фундаментальних підходів наших союзників;
- Простежується загальна відмова Сімки від подальшого просування ідеї конфіскації заморожених російських активів на користь взяття їх в заручники для примушення росії в подальшому заплатити за завдану Україні шкоду внаслідок агресії. Така еволюція підходу до російських активів значно звужує можливості української влади для відбудови зруйнованої інфраструктури до закінчення війни. У принципі тема підтримки повоєнної відбудови України за виключенням елементів критичної інфраструктури залишилась поза увагою заключного документа міністрів Сімки (на відміну від попередніх);
- Сімка фіксує розмите та узагальнене формулювання щодо відповідальності російської федерації за скоєні воєнні злочини, а також ухиляння від фіксації особистої відповідальності путіна за агресію проти України (як це було у заяві міністрів Сімки у лютому цього року) у поєднанні з консолідованим наміром Сімки працювати в напрямку створення «гібридного» інтернаціоналізованого трибуналу, що діятиме за законодавством України. Як відомо, такий підхід не відповідає баченню офіційним Києвом, який наполягає на створенні спецтрибуналу через ухвалення відповідної резолюції Генасамблеї ООН;
- Знову з’являється на порядку денному питання реформ в Україні та боротьби з корупцією, що символізує відновлення посиленої уваги партнерів до внутрішньополітичних процесів у нашій державі.
П’ять тривожних дзвіночків із міністерської зустрічі Сімки (продовження)
Не драматизуючи зазначені вище дзвіночки, не можна не звертати увагу на те, що дипломатичний інформаційний простір дедалі частіше здригається від нових миротворчих ініціатив та нових кандидатів на посередництво від Китаю до Бразилії та Іраку, від нових сценаріїв «кінця війни» та нових бачень шляхів «умиротворення» агресора. Всі ці вкиди та ідеї потребують системної та жорсткої реакції з боку України, бо умови кінця війни має визначати український народ, який власним героїзмом та самопожертвою дав відсіч божевільному агресору та відстояв право на незалежність та власний цивілізаційний вибір. До того ж має залишатись непорушним наш базовий принцип - «нічого про Україну без України». Ми повинні перемогти. Тому не менш важливим було б також скоригувати глобальну філософію західної підтримки України з фіксацією мети: замість «стільки, скільки потрібно» - «до перемоги України». Успіх на полі бою кується не лише на фронті, а й у кулуарах світової політики.
Не драматизуючи зазначені вище дзвіночки, не можна не звертати увагу на те, що дипломатичний інформаційний простір дедалі частіше здригається від нових миротворчих ініціатив та нових кандидатів на посередництво від Китаю до Бразилії та Іраку, від нових сценаріїв «кінця війни» та нових бачень шляхів «умиротворення» агресора. Всі ці вкиди та ідеї потребують системної та жорсткої реакції з боку України, бо умови кінця війни має визначати український народ, який власним героїзмом та самопожертвою дав відсіч божевільному агресору та відстояв право на незалежність та власний цивілізаційний вибір. До того ж має залишатись непорушним наш базовий принцип - «нічого про Україну без України». Ми повинні перемогти. Тому не менш важливим було б також скоригувати глобальну філософію західної підтримки України з фіксацією мети: замість «стільки, скільки потрібно» - «до перемоги України». Успіх на полі бою кується не лише на фронті, а й у кулуарах світової політики.
Адміністрація президента Бразилії повідомляє про відрядження до України спецпредставника з міжнародних питань для просування "миротворчих" ідей Лули да Сільва.
Цікаво, однак виникає логічне запитання щодо доцільності таких консультацій, адже кандидатів на миротворчість стає все більше, але чи здатні вони хоч якось вплинути на путіна. Конкуренція на кубок миротворчості є, а от справжніх миротворців бракує.
Випадок Бразилії один з багатьох. Не більше. Наприклад, чи може бразильський президент забезпечити повернення в Україну викрадених дітей як доказ власних дипломатичних спроможностей? Чи військовополонених? Ці питання далеко не риторичні.
Якщо може і здатен, і якщо це відбудеться, тоді і Банковій можна було б знайти певний час, щоб вислухати спецпредставника.
В іншому разі витрачати час на пусті популістичні балачки навряд чи треба.
Цікаво, однак виникає логічне запитання щодо доцільності таких консультацій, адже кандидатів на миротворчість стає все більше, але чи здатні вони хоч якось вплинути на путіна. Конкуренція на кубок миротворчості є, а от справжніх миротворців бракує.
Випадок Бразилії один з багатьох. Не більше. Наприклад, чи може бразильський президент забезпечити повернення в Україну викрадених дітей як доказ власних дипломатичних спроможностей? Чи військовополонених? Ці питання далеко не риторичні.
Якщо може і здатен, і якщо це відбудеться, тоді і Банковій можна було б знайти певний час, щоб вислухати спецпредставника.
В іншому разі витрачати час на пусті популістичні балачки навряд чи треба.
Відбувся довгоочікуваний, запізнілий, але важливий особистий контакт лідерів України та Китаю.
У сухому залишку і виходячи з офіційних інформаційних повідомлень, серед результатів відновлення діалогу на найвищому рівні, привітання українською стороною переобрання Сі, призначення посла України в Китаї та відрядження китайського «миротворчого десанту» на чолі з колишнім послом Китаю в РФ для лобіювання припинення воєнних дій і початку переговорів про політичне врегулювання.
Вочевидь, є спроба з боку Пекіну запобігти початку активної фази українського контрнаступу та нав’язати переговори для замороження існуючого статусу-кво на полі бою. Для уникнення двозначності у змісті телефонної розмови Сі вже зафіксував у повідомленні ключові китайські і в дечому російські наративи про «українську кризу», «підлиття олії у вогонь» та «зароблянні на війні». Блискавична позитивна реакція Кремля підтверджує підтримку путінським режимом ініціативи Сі.
Що робити українському керівництву?
Варто прийняти спецпосланця Сі, провести переговори із сесією в Бучі чи Ірпені, чіткі, прагматичні, жорсткі сигнали та бачення справедливого миру у відповідності до норм міжнародного права, Статуту ООН та загальнолюдських цінностей.
А тому дуже важливо, щоб у Києві з спецпосланцем Сі говорив не лише Київ, а консолідований Захід. Так само, як ми відстоюємо принцип “нічого про Україну без України”, маємо бути “на одній сторінці” з союзниками і коли говоримо з Китаєм. Варто невідкладно скоординувати підходи із ключовими західними столицями, адже Лі Хуей говоритиме і з ними.
Слід відзначити підтвердження бажання Пекіна допомогти. От лише кому - Києву, собі чи Москві? Спецпосланцю Сі слід все розʼяснити так, щоб “допомогти Києву” стало єдино можливим підходом для Китаю сьогодні і на майбутнє.
І ще одне: дипломатичні контакти не мають (і не повинні) бути перепоною для планів ЗСУ щодо знищення ворога та звільнення окупованих територій України. Переговори з позиції сили дають кращий результат.
У сухому залишку і виходячи з офіційних інформаційних повідомлень, серед результатів відновлення діалогу на найвищому рівні, привітання українською стороною переобрання Сі, призначення посла України в Китаї та відрядження китайського «миротворчого десанту» на чолі з колишнім послом Китаю в РФ для лобіювання припинення воєнних дій і початку переговорів про політичне врегулювання.
Вочевидь, є спроба з боку Пекіну запобігти початку активної фази українського контрнаступу та нав’язати переговори для замороження існуючого статусу-кво на полі бою. Для уникнення двозначності у змісті телефонної розмови Сі вже зафіксував у повідомленні ключові китайські і в дечому російські наративи про «українську кризу», «підлиття олії у вогонь» та «зароблянні на війні». Блискавична позитивна реакція Кремля підтверджує підтримку путінським режимом ініціативи Сі.
Що робити українському керівництву?
Варто прийняти спецпосланця Сі, провести переговори із сесією в Бучі чи Ірпені, чіткі, прагматичні, жорсткі сигнали та бачення справедливого миру у відповідності до норм міжнародного права, Статуту ООН та загальнолюдських цінностей.
А тому дуже важливо, щоб у Києві з спецпосланцем Сі говорив не лише Київ, а консолідований Захід. Так само, як ми відстоюємо принцип “нічого про Україну без України”, маємо бути “на одній сторінці” з союзниками і коли говоримо з Китаєм. Варто невідкладно скоординувати підходи із ключовими західними столицями, адже Лі Хуей говоритиме і з ними.
Слід відзначити підтвердження бажання Пекіна допомогти. От лише кому - Києву, собі чи Москві? Спецпосланцю Сі слід все розʼяснити так, щоб “допомогти Києву” стало єдино можливим підходом для Китаю сьогодні і на майбутнє.
І ще одне: дипломатичні контакти не мають (і не повинні) бути перепоною для планів ЗСУ щодо знищення ворога та звільнення окупованих територій України. Переговори з позиції сили дають кращий результат.