Сьогодні о 20-00 на Телеканалі «Київ» у проекті Валерія Калниша "Я не можу не спитати" будемо обговорювати такі питання:
- Як швидко Україна може стати членом ЄС?
- Чи отримає Україна ПДЧ зі вступу до НАТО на саміті НАТО у Литві в 2023 році?
- Про "стамбульські" перемовини з Росією треба забути як страшний сон.
Підключайтесь до перегляду ефіру за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=pJuLYQceEzQ
На які питання ви б хотіли почути мою думку у наступних інтерв’ю? Пишіть у коментарях 👇
- Як швидко Україна може стати членом ЄС?
- Чи отримає Україна ПДЧ зі вступу до НАТО на саміті НАТО у Литві в 2023 році?
- Про "стамбульські" перемовини з Росією треба забути як страшний сон.
Підключайтесь до перегляду ефіру за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=pJuLYQceEzQ
На які питання ви б хотіли почути мою думку у наступних інтерв’ю? Пишіть у коментарях 👇
YouTube
Україні треба забути слова "нейтральний статус" та перемовини з Росією - Єлісєєв
Костянтин Єлісєєв, представник України при Європейському Союзі (2010-2015 рр.) в проекті Валерія Калниша "Я не можу не спитати":
- Як швидко Україна може стати членом ЄС?
- Чи отримає Україна ПДЧ зі вступу до НАТО на саміті НАТО у Литві в 2023 році?
…
- Як швидко Україна може стати членом ЄС?
- Чи отримає Україна ПДЧ зі вступу до НАТО на саміті НАТО у Литві в 2023 році?
…
Вчора у проекті Валерія Калниша "Я не можу не спитати" обговорили декілька актуальних питань порядку денного зовнішньої політики. Основні тези моєї позиції 👇
Тема 1. Євросоюз:
⁃ 5 років тому набула чинності Угода про асоціацію, яка створила умови для надання Україні статусу країни-кандидата на вступ до ЄС.
⁃ Важливо прискорити роботу над виконанням 7 умов (т.зв. «Сімки фон дер Ляєн») для початку передвступних переговорів. Реально з усього списку умов виконано на 100% лише призначення Голови САП. Сподіваємось, що 5 вересня на засідання Ради асоціації Україна – ЄС сторони відкоригують та скоординують позиції по проблемним питанням, визначать сфери, що потребують більшої уваги. Не варто сподіватись, що ЄС закриє очі на ці умови через політичну доцільність.
⁃ Не є коректним закидати в публічний простір будь-які прогнози щодо термінів вступу до ЄС. Треба виконувати інтеграційний порядок денний і системно тиснути на європейські столиці для схвалення політичних рішень. Україна зможе стати членом ЄС, коли відновиться мир та національна економіка, а ЄС буде організаційно готовий прийняти таку велику державу як Україна.
⁃ Важливо, що зберігається політична воля і вимога українського народу щодо реалізації євроінтеграційного курсу. Статус кандидата вимагає від влади відповідати за свої обіцянки і бути більше підзвітною суспільству.
⁃ Україна 23 лютого і Україна 25 лютого з точки зору євроінтеграції не змінилась, це та сама країна. Водночас саме героїчна боротьба українського народу за демократію, за суверенітет та територіальну цілісність забезпечила щирі симпатії абсолютної більшості громадян ЄС. І з такою позицію громадськості вимушені рахуватись і лідери країн ЄС, схвалюючи політичні рішення щодо України.
Тема 2. НАТО:
⁃ Українська влада має виконувати конституційні положення щодо євроатлантичної інтеграції. На жаль, ми не достатньо використовуємо потенціал міжнародних подій, наприклад Лондонського саміту НАТО в грудні 2019 року, Мадридського саміту влітку цього року.
⁃ Важливо скористатися можливостями Вільнюського саміту НАТО 2023 року. Доцільно, як мінімум, працювати над отриманням Плану дій щодо членства. Не треба нівелювати значення ПДЧ, бо його отримання – це як статус кандидата на вступ до ЄС. Військові спроможності ЗСУ на 100% відповідають критеріям. Наші партнери готові працювати над тим, щоб саме Вільнюський саміт НАТО мав для України додану вартість і став самітом імені України.
⁃ Про нейтралітет варто забути. Більш дієвих гарантій безпеки ніж стаття 5 Вашингтонського договору немає. Тому, коли говорять про якісь ефемерні двосторонні, тристоронні, чотиристоронні гарантії, не потрібно витрачати час.
⁃ Росія досягла протилежного результату – НАТО зміцнює свої позиції і розширюється.
⁃ Якщо ми хочемо зафіксувати нашу справжню перемогу, фінальним акордом має стати саме членство України в НАТО.
Тема 3. «Стамбульські» переговори:
⁃ У березні на переговорах в Туреччині російська сторона пропонувала деякі документи, в яких не лише повністю виключалась можливість вступу України в НАТО, а й навіть без згоди росії неможливо було набути статусу країни-члена в ЄС. Тому потрібно забути ці документи та переговори як страшний сон.
⁃ На будь-які переговори потрібно йти з власним документом і пропонувати свої умови.
⁃ На сьогодні головний переговорник з боку України – це Збройні Сили України. Саме ЗСУ на полі бою пишуть владі українські переговорні директиви.
Тема 1. Євросоюз:
⁃ 5 років тому набула чинності Угода про асоціацію, яка створила умови для надання Україні статусу країни-кандидата на вступ до ЄС.
⁃ Важливо прискорити роботу над виконанням 7 умов (т.зв. «Сімки фон дер Ляєн») для початку передвступних переговорів. Реально з усього списку умов виконано на 100% лише призначення Голови САП. Сподіваємось, що 5 вересня на засідання Ради асоціації Україна – ЄС сторони відкоригують та скоординують позиції по проблемним питанням, визначать сфери, що потребують більшої уваги. Не варто сподіватись, що ЄС закриє очі на ці умови через політичну доцільність.
⁃ Не є коректним закидати в публічний простір будь-які прогнози щодо термінів вступу до ЄС. Треба виконувати інтеграційний порядок денний і системно тиснути на європейські столиці для схвалення політичних рішень. Україна зможе стати членом ЄС, коли відновиться мир та національна економіка, а ЄС буде організаційно готовий прийняти таку велику державу як Україна.
⁃ Важливо, що зберігається політична воля і вимога українського народу щодо реалізації євроінтеграційного курсу. Статус кандидата вимагає від влади відповідати за свої обіцянки і бути більше підзвітною суспільству.
⁃ Україна 23 лютого і Україна 25 лютого з точки зору євроінтеграції не змінилась, це та сама країна. Водночас саме героїчна боротьба українського народу за демократію, за суверенітет та територіальну цілісність забезпечила щирі симпатії абсолютної більшості громадян ЄС. І з такою позицію громадськості вимушені рахуватись і лідери країн ЄС, схвалюючи політичні рішення щодо України.
Тема 2. НАТО:
⁃ Українська влада має виконувати конституційні положення щодо євроатлантичної інтеграції. На жаль, ми не достатньо використовуємо потенціал міжнародних подій, наприклад Лондонського саміту НАТО в грудні 2019 року, Мадридського саміту влітку цього року.
⁃ Важливо скористатися можливостями Вільнюського саміту НАТО 2023 року. Доцільно, як мінімум, працювати над отриманням Плану дій щодо членства. Не треба нівелювати значення ПДЧ, бо його отримання – це як статус кандидата на вступ до ЄС. Військові спроможності ЗСУ на 100% відповідають критеріям. Наші партнери готові працювати над тим, щоб саме Вільнюський саміт НАТО мав для України додану вартість і став самітом імені України.
⁃ Про нейтралітет варто забути. Більш дієвих гарантій безпеки ніж стаття 5 Вашингтонського договору немає. Тому, коли говорять про якісь ефемерні двосторонні, тристоронні, чотиристоронні гарантії, не потрібно витрачати час.
⁃ Росія досягла протилежного результату – НАТО зміцнює свої позиції і розширюється.
⁃ Якщо ми хочемо зафіксувати нашу справжню перемогу, фінальним акордом має стати саме членство України в НАТО.
Тема 3. «Стамбульські» переговори:
⁃ У березні на переговорах в Туреччині російська сторона пропонувала деякі документи, в яких не лише повністю виключалась можливість вступу України в НАТО, а й навіть без згоди росії неможливо було набути статусу країни-члена в ЄС. Тому потрібно забути ці документи та переговори як страшний сон.
⁃ На будь-які переговори потрібно йти з власним документом і пропонувати свої умови.
⁃ На сьогодні головний переговорник з боку України – це Збройні Сили України. Саме ЗСУ на полі бою пишуть владі українські переговорні директиви.
Тема 4. Антиросійські санкції:
⁃ Скасування дії Угоди про спрощений порядок видачі віз ЄС – РФ - правильне рішення Євросоюзу. Не виключено, що це лише перший крок. Кінцева мета – повна заборона на видачу віз. Чому це важливо? Це питання принципу та справедливості. Російський народ підтримує агресивну політику Путіна і саме на це спирається політика Кремля. Тому громадяни мають відчувати свою відповідальність за дії держави. Крім скасування дії Угоди про спрощений порядок видачі віз також, по суті, будуть скасовані багаторазові візи, підвищені ціни на візи і кількість необхідних документів зросте. Відбудеться суттєве ускладнення процедури.
⁃ Санкції мають бути більш глобальні, в першу чергу енергетичні санкції. Захід доводить, що може обійтися без російських енергоносіїв. Вже діють санкції щодо заборони використання російського вугілля, скоро будуть діяти санкції щодо російської нафти, і, сподіваємось, буде нарешті досягнуто домовленості по російському газу. Лютий-березень наступного року будуть трагічними для росії, бо прийде розуміння, що вона вже не є потрібною для Європи.
⁃ Західні країни мають вийти на новий рівень санкцій – санкції, що матимуть транскордонний характер. Тобто, якщо ЄС застосовує санкції проти росії, то і будь-яка інша компанія, наприклад з Індії, яка працює з російським ринком, автоматично має підпадати під дію санкцій. Такі прецеденти є в історії США. Третя країна або компанія за співпрацю з росією має становитися об’єктом санкцій з боку західного світу.
⁃ Восьмому пакету санкцій бути. Там мають бути питання енергетики, фінансів, секторальні обмеження, які матимуть системний вплив на економіку росії. Багато російських банків ще не відрізані від системи SWIFT – це має стати елементом чергового пакету санкцій.
⁃ Санкції не дають миттєвого ефекту, але системно підривають економіку країни-агресора і їх наслідки відчуватимуться роками.
Тема 5. Світ після війни:
⁃ Після 24 лютого світовий порядок змінився. На жаль, глобальні міжнародні організації довели свою безпорадність.
⁃ Після перемоги слід переглянути всі глобальні інституції на предмет ефективності.
⁃ Потрібно будувати антипутінську коаліцію, яка і буде створювати новий порядок денний. На сьогодні неформально вона вже існує, але потребує свого розвитку і формалізації і у цьому процесі Україна має відігравати роль лідера і виносити це питання на міжнародні майданчики.
Буду вдячний за ваші коментарі та запитання 👇
⁃ Скасування дії Угоди про спрощений порядок видачі віз ЄС – РФ - правильне рішення Євросоюзу. Не виключено, що це лише перший крок. Кінцева мета – повна заборона на видачу віз. Чому це важливо? Це питання принципу та справедливості. Російський народ підтримує агресивну політику Путіна і саме на це спирається політика Кремля. Тому громадяни мають відчувати свою відповідальність за дії держави. Крім скасування дії Угоди про спрощений порядок видачі віз також, по суті, будуть скасовані багаторазові візи, підвищені ціни на візи і кількість необхідних документів зросте. Відбудеться суттєве ускладнення процедури.
⁃ Санкції мають бути більш глобальні, в першу чергу енергетичні санкції. Захід доводить, що може обійтися без російських енергоносіїв. Вже діють санкції щодо заборони використання російського вугілля, скоро будуть діяти санкції щодо російської нафти, і, сподіваємось, буде нарешті досягнуто домовленості по російському газу. Лютий-березень наступного року будуть трагічними для росії, бо прийде розуміння, що вона вже не є потрібною для Європи.
⁃ Західні країни мають вийти на новий рівень санкцій – санкції, що матимуть транскордонний характер. Тобто, якщо ЄС застосовує санкції проти росії, то і будь-яка інша компанія, наприклад з Індії, яка працює з російським ринком, автоматично має підпадати під дію санкцій. Такі прецеденти є в історії США. Третя країна або компанія за співпрацю з росією має становитися об’єктом санкцій з боку західного світу.
⁃ Восьмому пакету санкцій бути. Там мають бути питання енергетики, фінансів, секторальні обмеження, які матимуть системний вплив на економіку росії. Багато російських банків ще не відрізані від системи SWIFT – це має стати елементом чергового пакету санкцій.
⁃ Санкції не дають миттєвого ефекту, але системно підривають економіку країни-агресора і їх наслідки відчуватимуться роками.
Тема 5. Світ після війни:
⁃ Після 24 лютого світовий порядок змінився. На жаль, глобальні міжнародні організації довели свою безпорадність.
⁃ Після перемоги слід переглянути всі глобальні інституції на предмет ефективності.
⁃ Потрібно будувати антипутінську коаліцію, яка і буде створювати новий порядок денний. На сьогодні неформально вона вже існує, але потребує свого розвитку і формалізації і у цьому процесі Україна має відігравати роль лідера і виносити це питання на міжнародні майданчики.
Буду вдячний за ваші коментарі та запитання 👇
Що не так з ініціативою Київського безпекового договору?
На днях Президент України Володимир Зеленський оголосив про завершення роботи експертної групи Єрмака-Расмуссена з підготовки так званих міжнародних гарантій безпеки України, який отримав кодову назву "Київський безпековий договір".
Незважаючи на успіхи Збройних Сил України і злам у війні на користь української сторони, Банкова не змогла виявити політичну гнучкість та відчуття геополітичного моменту, щоб скоригувати ідеї перших днів вторгнення про формулювання комплексу безпекових гарантій поза членством в НАТО, які, за задумом Зеленського, могли б стати компромісним елементом мирних домовленостей з Росією в рамках Стамбульських переговорів. Стамбульські переговори та компроміси опинились в минулому, але Банкова все ще намагається чіплятись за ідею, яка видається сумнівною з точки зору як перспективності реалізації, так і її дієвості.
По-перше, за своєю філософією так званий Київський безпековий договір - це не про міжнародні гарантії безпеки, які унеможливлять нову війну, а про гарантії міжнародної допомоги Україні для здійснення самооборони у відповідності до Статуту ООН. КБД - це не про мир та безпеку, на що очікує українське суспільство, а про кращу підготовку України до нової війни. Вочевидь, таке завдання більш дієво могло б вирішуватись на треку євроатлантичної інтеграції та членства в НАТО.
По-друге, найкращою та найефективнішою безпековою гарантією - є членство в НАТО. Прямий і безальтернативний шлях до членства в НАТО - це Перемога у війні з Росією, яку забезпечать наші героїчні ЗСУ та потужна глобальна антипутінська коаліція. Але над всім цим треба системно працювати, а не втрачати час і дипломатичні зусилля та політичні ресурси для укладення нових формальних міжнародних угод. Варто також звернутись і до історичних уроків, адже спроба створити аналогічну систему двосторонніх угод в першій половині минулого століття не змогла відвернути глобальну трагедію і, попри наявність двосторонніх безпекових зобов'язань, не попередило політику умиротворення агресора перед Другою Світовою війною. Висновок один - будь-які двосторонні безпекові угоди залежатимуть від політичної кон'юнктури і політичних рішень.
По-третє, ініціатива так званого Київського безпекового договору (КБД) буде використана державами-скептиками для запобігання членству України в НАТО. Бо якщо КБД вже задовольняє безпекові потреби Києва, тоді навіщо вести мову про членство в НАТО?
По суті, ми даємо гольовий пас тим, хто поки вагається у питанні членства України в Альянсі.
Такі пошуки альтернативної реальності вже мали місце на треку інтеграції України до Євросоюзу, коли замість угоди про асоціацію нам пропонували асоційоване партнерство, а замість розширення і статусу кандидата - європейське політичне співтовариство. І таку генерацію альтернатив щодо членства в Альянсі тепер, на жаль, ми робимо своїми руками.
По-четверте, запропонована схема дає підґрунтя для різночитань, а багаторівневість та складність угод закладає основи для пробуксовування механізму гарантій. Як приклад, зверніть увагу на лаконічність Вашингтонського договору, який заклав фундамент колективної безпеки НАТО. До того ж спільний механізм оцінок та обміну розвідувальними даними підніматиме чималий комплекс правових питань. Не знімаються також складні питання політичної доцільності, коли партнери вирішуватимуть чи визнавати потенційну загрозу агресії. Попри правильність задекларованих намірів, в результаті запропонований механізм навряд чи зможе вивести Україну із так званої "сірої зони" безпеки.
Натомість, видається доцільним предметно просувати конституційно закріплений курс України на вступ до НАТО та нарешті формалізувати глобальну антипутінську коаліцію на базі Рамштайну, яка має сприяти як ліквідації путінського режиму, що становить загрозу незалежності і суверенітету України, так і депутінізації світу. Ідеологічною основою такого формату має стати Баварська формула «підтримувати Україну стільки, скільки потрібно».
На днях Президент України Володимир Зеленський оголосив про завершення роботи експертної групи Єрмака-Расмуссена з підготовки так званих міжнародних гарантій безпеки України, який отримав кодову назву "Київський безпековий договір".
Незважаючи на успіхи Збройних Сил України і злам у війні на користь української сторони, Банкова не змогла виявити політичну гнучкість та відчуття геополітичного моменту, щоб скоригувати ідеї перших днів вторгнення про формулювання комплексу безпекових гарантій поза членством в НАТО, які, за задумом Зеленського, могли б стати компромісним елементом мирних домовленостей з Росією в рамках Стамбульських переговорів. Стамбульські переговори та компроміси опинились в минулому, але Банкова все ще намагається чіплятись за ідею, яка видається сумнівною з точки зору як перспективності реалізації, так і її дієвості.
По-перше, за своєю філософією так званий Київський безпековий договір - це не про міжнародні гарантії безпеки, які унеможливлять нову війну, а про гарантії міжнародної допомоги Україні для здійснення самооборони у відповідності до Статуту ООН. КБД - це не про мир та безпеку, на що очікує українське суспільство, а про кращу підготовку України до нової війни. Вочевидь, таке завдання більш дієво могло б вирішуватись на треку євроатлантичної інтеграції та членства в НАТО.
По-друге, найкращою та найефективнішою безпековою гарантією - є членство в НАТО. Прямий і безальтернативний шлях до членства в НАТО - це Перемога у війні з Росією, яку забезпечать наші героїчні ЗСУ та потужна глобальна антипутінська коаліція. Але над всім цим треба системно працювати, а не втрачати час і дипломатичні зусилля та політичні ресурси для укладення нових формальних міжнародних угод. Варто також звернутись і до історичних уроків, адже спроба створити аналогічну систему двосторонніх угод в першій половині минулого століття не змогла відвернути глобальну трагедію і, попри наявність двосторонніх безпекових зобов'язань, не попередило політику умиротворення агресора перед Другою Світовою війною. Висновок один - будь-які двосторонні безпекові угоди залежатимуть від політичної кон'юнктури і політичних рішень.
По-третє, ініціатива так званого Київського безпекового договору (КБД) буде використана державами-скептиками для запобігання членству України в НАТО. Бо якщо КБД вже задовольняє безпекові потреби Києва, тоді навіщо вести мову про членство в НАТО?
По суті, ми даємо гольовий пас тим, хто поки вагається у питанні членства України в Альянсі.
Такі пошуки альтернативної реальності вже мали місце на треку інтеграції України до Євросоюзу, коли замість угоди про асоціацію нам пропонували асоційоване партнерство, а замість розширення і статусу кандидата - європейське політичне співтовариство. І таку генерацію альтернатив щодо членства в Альянсі тепер, на жаль, ми робимо своїми руками.
По-четверте, запропонована схема дає підґрунтя для різночитань, а багаторівневість та складність угод закладає основи для пробуксовування механізму гарантій. Як приклад, зверніть увагу на лаконічність Вашингтонського договору, який заклав фундамент колективної безпеки НАТО. До того ж спільний механізм оцінок та обміну розвідувальними даними підніматиме чималий комплекс правових питань. Не знімаються також складні питання політичної доцільності, коли партнери вирішуватимуть чи визнавати потенційну загрозу агресії. Попри правильність задекларованих намірів, в результаті запропонований механізм навряд чи зможе вивести Україну із так званої "сірої зони" безпеки.
Натомість, видається доцільним предметно просувати конституційно закріплений курс України на вступ до НАТО та нарешті формалізувати глобальну антипутінську коаліцію на базі Рамштайну, яка має сприяти як ліквідації путінського режиму, що становить загрозу незалежності і суверенітету України, так і депутінізації світу. Ідеологічною основою такого формату має стати Баварська формула «підтримувати Україну стільки, скільки потрібно».
Що не так з ініціативою Київського безпекового договору? (продовження)
Саме в рамках такої коаліції і здійснюватимуться заходи підтримки України, про які йдеться у пропозиціях щодо т.зв. безпекових гарантій. Як відомо, питання надання Україні сучасної зброї і амуніції та тренування ЗСУ вже розглядається в рамках формату Рамштайну.
Українська безпекова формула має бути простою: запорука нашої Перемоги - героїчні ЗСУ та потужна глобальна антипутінська коаліція. Наша Перемога - прямий та безальтернативний шлях до членства в НАТО. Членство в Альянсі - найнадійніша гарантія нашої національної безпеки. Навряд чи варто витрачати час та дорогоцінні ресурси на заздалегідь тупикові ініціативи. Час готувати підґрунтя до інтеграції України в Альянс у контексті проведення Саміту НАТО у Вільнюсі 2023 року.
Саме в рамках такої коаліції і здійснюватимуться заходи підтримки України, про які йдеться у пропозиціях щодо т.зв. безпекових гарантій. Як відомо, питання надання Україні сучасної зброї і амуніції та тренування ЗСУ вже розглядається в рамках формату Рамштайну.
Українська безпекова формула має бути простою: запорука нашої Перемоги - героїчні ЗСУ та потужна глобальна антипутінська коаліція. Наша Перемога - прямий та безальтернативний шлях до членства в НАТО. Членство в Альянсі - найнадійніша гарантія нашої національної безпеки. Навряд чи варто витрачати час та дорогоцінні ресурси на заздалегідь тупикові ініціативи. Час готувати підґрунтя до інтеграції України в Альянс у контексті проведення Саміту НАТО у Вільнюсі 2023 року.
“Не можна собі уявити ефективних безпекових гарантій для України за нинішніх умов поза рамками членства в НАТО. Адже якщо ви скажете, що ми вам обіцяємо, що якщо на вас знову нападуть, то ми вам надамо більше допомоги, це не безпекові гарантії”.
Це слова з нещодавнього інтервʼю для Economist відставного чотиризіркового генерала США Веслі Кларка та вичерпна формула про те, якими і мають бути гарантії безпеки для України. Він визнає, що найбільш ефективним шляхом забезпечення України безпековими гарантіями було б надання членства в Альянсі. “Протягом тривалого часу ми таким чином забезпечували безпеку Східної Європи без розміщення там наших сил”.
Досвідчений генерал не розкриває жодних таємниць та каже про те, що, здавалося б, і не потребувало доведення. От і виходить, що той, хто хоче справжніх гарантій безпеки для України, думає про членство в НАТО і як цього досягти. А той, хто про членство України в НАТО не думає, каже про “Київський безпековий договір”.
Посилання на інтерв'ю (англійською мовою): https://www.economist.com/podcasts/2022/09/15/could-vladimir-putin-lose-the-war-in-ukraine
Це слова з нещодавнього інтервʼю для Economist відставного чотиризіркового генерала США Веслі Кларка та вичерпна формула про те, якими і мають бути гарантії безпеки для України. Він визнає, що найбільш ефективним шляхом забезпечення України безпековими гарантіями було б надання членства в Альянсі. “Протягом тривалого часу ми таким чином забезпечували безпеку Східної Європи без розміщення там наших сил”.
Досвідчений генерал не розкриває жодних таємниць та каже про те, що, здавалося б, і не потребувало доведення. От і виходить, що той, хто хоче справжніх гарантій безпеки для України, думає про членство в НАТО і як цього досягти. А той, хто про членство України в НАТО не думає, каже про “Київський безпековий договір”.
Посилання на інтерв'ю (англійською мовою): https://www.economist.com/podcasts/2022/09/15/could-vladimir-putin-lose-the-war-in-ukraine
The Economist
Could Vladimir Putin lose the war in Ukraine?
As Ukraine’s counter-offensive puts the Kremlin on the back foot, host Anne McElvoy talks to Wesley Clark, a retired four-star US general, about the significance of the turnaround, and Russia-watcher Alexander Gabuev analyses the consequences for Putin at…
Биті карти Кремля
Так звані “референдуми” на окупованих територіях Донецької та Луганської областей обʼєктивно стали темою номер один для обговорення. На другий інформаційний план відійшли набагато більш значущі історії, як от успішний контрнаступ українських військ, від якого агресор так і не оговтався. Чи трагедії на звільнених територіях, передусім в Ізюмі, які нагадали світові про варварство російської війни. Впізнається рука кремлівських стратегів, які завжди невігідні для себе та загрозливі події намагаються перебити іншими, більш резонансними. Цього разу все дещо не так.
Новин є дві - погана й добра.
Погана новина полягає в тому, що Росія вирішила зафіксувати територіальні загарбання. Знов. Нахабно і без розкачки. Ні, це не “кримський референдум”. І навіть не “референдуми” на тимчасово окупованих територіях Донбасу взірця 2014 року. Йдеться більше на нашвидкоруч спланований тактичний маневр, який мав би створити нові політико-правові обставини на цих територіях і ускладнити подальший розвиток бойових дій з боку України. Кремль хоче озброїтися “папірцем законного приєднання” і спробувати переконати світ у тому, що все відбулося на підставі вільної волі населення окупованих територій. Знаючи, наскільки слухняною є російська дипломатія, та й загалом вся влада в Росії, там і справді будуть вперто просувати майбутні події як fait accompli. А ще, підкреслювати, що ці території віднині територія Росії, напад на яку, як думають в Кремлі, становить червону лінію для колективного Заходу. Площадка 77-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН, куди прибув і голова МЗС Лавров, підходить для цього якнайкраще. І це погано.
Однак є й добра новина. Справа у тому, що кожного разу, коли Росія “ходить” окупованими територіями, це означає, що у Кремлі розуміють, що можуть їх втратити. А в контексті останніх перемог української армії ця втрата може виявитися бойовою. Найвищому керівництву Росії конче треба бодай ситуативна перемога та її фіксація в моменті. Знаючи настрої на колективному Заході, де такі кроки сильними не сприймуть, Кремлю треба продемонструвати силу для свого власного населення, створити переможну картину для внутрішнього вжитку. А отже війна, яку Росія розпочала проти України та всього світу, остаточно перекинулася в саму Росію. І епізод з референдумами вказує на те, що визнають це і в Кремлі. Подальший перебіг подій почали визначати вже не в білокамʼяній, і слід було знайти бодай щось, щоб зіграти з позиції сильного та спробувати перехопити ініціативу. Так звані “референдуми” саме про це.
Іронія в тому, що все, до чого в останній час вдається Кремль, вже було, а отже - перестало спрацьовувати за первісним задумом. І щодо України, і щодо міжнародних партнерів. В арсеналі креативності кремлівських стратегів явно криза жанру, і там вимушені буквально ходити по колу попередніх “перемог”, навіть не помічаючи як воно звужується в поразку. Зафіксувати територіальні загарбання чи змінити міжнародно-визнані кордони України штучні “волевиявлення” не могли раніше, і тим більше не зможуть зараз. Як і багато інших - газова, нафтова чи електрична, продовольча, військова чи ядерна - ця кремлівська карта не козирна. Вона вже бита.
Так звані “референдуми” на окупованих територіях Донецької та Луганської областей обʼєктивно стали темою номер один для обговорення. На другий інформаційний план відійшли набагато більш значущі історії, як от успішний контрнаступ українських військ, від якого агресор так і не оговтався. Чи трагедії на звільнених територіях, передусім в Ізюмі, які нагадали світові про варварство російської війни. Впізнається рука кремлівських стратегів, які завжди невігідні для себе та загрозливі події намагаються перебити іншими, більш резонансними. Цього разу все дещо не так.
Новин є дві - погана й добра.
Погана новина полягає в тому, що Росія вирішила зафіксувати територіальні загарбання. Знов. Нахабно і без розкачки. Ні, це не “кримський референдум”. І навіть не “референдуми” на тимчасово окупованих територіях Донбасу взірця 2014 року. Йдеться більше на нашвидкоруч спланований тактичний маневр, який мав би створити нові політико-правові обставини на цих територіях і ускладнити подальший розвиток бойових дій з боку України. Кремль хоче озброїтися “папірцем законного приєднання” і спробувати переконати світ у тому, що все відбулося на підставі вільної волі населення окупованих територій. Знаючи, наскільки слухняною є російська дипломатія, та й загалом вся влада в Росії, там і справді будуть вперто просувати майбутні події як fait accompli. А ще, підкреслювати, що ці території віднині територія Росії, напад на яку, як думають в Кремлі, становить червону лінію для колективного Заходу. Площадка 77-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН, куди прибув і голова МЗС Лавров, підходить для цього якнайкраще. І це погано.
Однак є й добра новина. Справа у тому, що кожного разу, коли Росія “ходить” окупованими територіями, це означає, що у Кремлі розуміють, що можуть їх втратити. А в контексті останніх перемог української армії ця втрата може виявитися бойовою. Найвищому керівництву Росії конче треба бодай ситуативна перемога та її фіксація в моменті. Знаючи настрої на колективному Заході, де такі кроки сильними не сприймуть, Кремлю треба продемонструвати силу для свого власного населення, створити переможну картину для внутрішнього вжитку. А отже війна, яку Росія розпочала проти України та всього світу, остаточно перекинулася в саму Росію. І епізод з референдумами вказує на те, що визнають це і в Кремлі. Подальший перебіг подій почали визначати вже не в білокамʼяній, і слід було знайти бодай щось, щоб зіграти з позиції сильного та спробувати перехопити ініціативу. Так звані “референдуми” саме про це.
Іронія в тому, що все, до чого в останній час вдається Кремль, вже було, а отже - перестало спрацьовувати за первісним задумом. І щодо України, і щодо міжнародних партнерів. В арсеналі креативності кремлівських стратегів явно криза жанру, і там вимушені буквально ходити по колу попередніх “перемог”, навіть не помічаючи як воно звужується в поразку. Зафіксувати територіальні загарбання чи змінити міжнародно-визнані кордони України штучні “волевиявлення” не могли раніше, і тим більше не зможуть зараз. Як і багато інших - газова, нафтова чи електрична, продовольча, військова чи ядерна - ця кремлівська карта не козирна. Вона вже бита.
Як Путін відшмагав сам себе
Звернення Путіна могло бути про все, що завгодно, але не про зізнання у поразках Росії. Хай і поміж строк. Своїм одним виступом Путін зміг зруйнувати все, або майже все, що будувала російська цинічна пропаганда роками. А обраний для виступу момент - Міжнародний день миру 21 вересня - став взірцем безглуздості. Якщо, звісно, в Кремлі свідомо не хотіли ще більше зміцнити міжнародну коаліцію проти себе. Тоді все бездоганно.
Тепер про парад “зізнань”.
Росія програє війну. Можна собі уявити, як складно пошукачу на імператорський трон було вдатися до такого публічного зізнання. Дозволити собі програти Путін не хоче. От лише зізнався він у тому, що програти може. Інакше навіщо натякати, що спецоперація, яка мала стати моментом тріумфу для країни та віхою для “великої історичної Росії”, такою вже не є. І коли це спецоперація з мети “звільнення Донбасу” більше переключилася на “захист суверенітету і територіальної цілісності Росії”?
Росії бракує зброї. І саме тому Путін скомандував запустити військово-промисловий комплекс на посилену роботу. Маленька виграшна війна “на чужій території, малою кровʼю” обертається перспективою великої поразки. Дивно чути як кремлівський диктатор жаліється на те, що Україні допомагає весь світ - і зброєю, і всім необхідним. А збройна перевага російської армії на фронті просідає під дією високоточної техніки країн Альянсу. Навіщо так неприховано зізнаватися на весь світ, якщо це не про безпорадність та відчай?!
Росії бракує військ. Спроби міністра оборони Шойгу заспокоїти росіян тим, що десь понад 5 тисяч військовослужбовців загинули в Україні, навряд чи спрацюють. Якщо так, то навіщо тоді скликати 300 тисяч нової крові в рамках «часткової мобілізації»?Очевидно інше - без залучення військовозобовʼязаних росіян “із запасу” фронт провалюється. Зрозуміти це з думки експертів - це одне. А от зі слів Путіна - інше. І це провал.
Росія без союзників. А отже в міжнародній ізоляції. Саміт ШОС у Самарканді став для Москви провальним, де навіть Китай дивився на кремлівського прибульця з підозрою. Тепер це визнає і Путін. В іншому разі в такому серйозному виступі знайшлося б місце для того, щоб сказати, що Росія не на одинці. Що Москва діє в союзі з іншими. Нема згадки - нема союзників. Для світу це не новина, а от для росіян, яких намагаються мобілізувати, - так. Навіть для найбільш відсторонених.
Росії загрожує розпад. “Якщо у 1991 році змогли розколоти Радянський Союз, то зараз прийшов час і самої Росії. Вона має розпастися на велику кількість смертельно ворогуючих між собою регіонів та областей”. Якими б фантастичними не були подібні сценарії, вони залишалися уявними до проголошення їх керівником Росії. Однак, якщо вже Путін сам про це заговорив, то загроза і справді реальна. І це найбільш серйозне з усіх “зізнань”. Як би там не було, готуватися треба. І не лише Україні.
Однак недооцінювати ворога не можна. Росія все ще залишається потужною силою та з великими ресурсами. А в світі все ще є багато скептиків перемоги України та можливості програшу Росії. Після вдалого наступу наших військ - час і для наступу дипломатичного. Своїм виступом, особливо ядерним шантажем, Путін заохотив визначатися навіть тих, хто сумнівається. Українська дипломатія має цій категорії країн допомогти визначитися і долучитися до глобальної антипутінської коаліції. Після “зізнань” Путіна саме час.
Звернення Путіна могло бути про все, що завгодно, але не про зізнання у поразках Росії. Хай і поміж строк. Своїм одним виступом Путін зміг зруйнувати все, або майже все, що будувала російська цинічна пропаганда роками. А обраний для виступу момент - Міжнародний день миру 21 вересня - став взірцем безглуздості. Якщо, звісно, в Кремлі свідомо не хотіли ще більше зміцнити міжнародну коаліцію проти себе. Тоді все бездоганно.
Тепер про парад “зізнань”.
Росія програє війну. Можна собі уявити, як складно пошукачу на імператорський трон було вдатися до такого публічного зізнання. Дозволити собі програти Путін не хоче. От лише зізнався він у тому, що програти може. Інакше навіщо натякати, що спецоперація, яка мала стати моментом тріумфу для країни та віхою для “великої історичної Росії”, такою вже не є. І коли це спецоперація з мети “звільнення Донбасу” більше переключилася на “захист суверенітету і територіальної цілісності Росії”?
Росії бракує зброї. І саме тому Путін скомандував запустити військово-промисловий комплекс на посилену роботу. Маленька виграшна війна “на чужій території, малою кровʼю” обертається перспективою великої поразки. Дивно чути як кремлівський диктатор жаліється на те, що Україні допомагає весь світ - і зброєю, і всім необхідним. А збройна перевага російської армії на фронті просідає під дією високоточної техніки країн Альянсу. Навіщо так неприховано зізнаватися на весь світ, якщо це не про безпорадність та відчай?!
Росії бракує військ. Спроби міністра оборони Шойгу заспокоїти росіян тим, що десь понад 5 тисяч військовослужбовців загинули в Україні, навряд чи спрацюють. Якщо так, то навіщо тоді скликати 300 тисяч нової крові в рамках «часткової мобілізації»?Очевидно інше - без залучення військовозобовʼязаних росіян “із запасу” фронт провалюється. Зрозуміти це з думки експертів - це одне. А от зі слів Путіна - інше. І це провал.
Росія без союзників. А отже в міжнародній ізоляції. Саміт ШОС у Самарканді став для Москви провальним, де навіть Китай дивився на кремлівського прибульця з підозрою. Тепер це визнає і Путін. В іншому разі в такому серйозному виступі знайшлося б місце для того, щоб сказати, що Росія не на одинці. Що Москва діє в союзі з іншими. Нема згадки - нема союзників. Для світу це не новина, а от для росіян, яких намагаються мобілізувати, - так. Навіть для найбільш відсторонених.
Росії загрожує розпад. “Якщо у 1991 році змогли розколоти Радянський Союз, то зараз прийшов час і самої Росії. Вона має розпастися на велику кількість смертельно ворогуючих між собою регіонів та областей”. Якими б фантастичними не були подібні сценарії, вони залишалися уявними до проголошення їх керівником Росії. Однак, якщо вже Путін сам про це заговорив, то загроза і справді реальна. І це найбільш серйозне з усіх “зізнань”. Як би там не було, готуватися треба. І не лише Україні.
Однак недооцінювати ворога не можна. Росія все ще залишається потужною силою та з великими ресурсами. А в світі все ще є багато скептиків перемоги України та можливості програшу Росії. Після вдалого наступу наших військ - час і для наступу дипломатичного. Своїм виступом, особливо ядерним шантажем, Путін заохотив визначатися навіть тих, хто сумнівається. Українська дипломатія має цій категорії країн допомогти визначитися і долучитися до глобальної антипутінської коаліції. Після “зізнань” Путіна саме час.
Ядерний неблеф Путіна
Впертість, з якою Москва намагається повернути до міжнародного порядку денного ядерну загрозу, більше страху не викликає. Якщо російські стратеги ядерним неблефом хотіли знайти найслабкішу ланку в єдності колективного Заходу, то своєю граничною нерозсудливістю досягли зворотного результату. Відповідь країн Групи семи, ЄС, ключових країн світу - саме про це.
Однак цього засудження з боку Заходу замало.
⁃ Світ має не лише засудити дії Путіна, а й нагадати про зобовʼязання Москви. Ще у 1995 році Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію №984, за яку голосувала і Росія. У Кремлі, мабуть, забули, але у додатку до цього рішення РБ, разом з іншими ядерними державами, вони теж додали свою окрему заяву про надання гарантій незастосування ядерної зброї проти неядерних держав (т.зв. негативні гарантії). Україна точно в переліку, як і більше 170 держав світу, які стали учасниками Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Погроза одній - погроза всім.
⁃ Слід нагадати, що на початку січня 2022 року пʼять ядерних держав уклали спільну заяву, в якій і Росія також зобовʼязалася уникати ядерної війни. Там же Кремль визнав, що “ядерна зброя, допоки вона існує, має слугувати цілям захисту, стримання агресії та уникнення війни”. В Кремлі навіть ці гранично чіткі і зрозумілі рядки читають на свій манер, очевидно вбачаючи в ядерній зброї засіб здійснення агресії та проведення військових дій. У чотирьох з пʼяти підписантів заяви є підстава вдарити Путіна по руках.
⁃ “Воливиявлення” під дулом автомата у виконанні Москви світ вже бачив. Однак, «референдум» під ядерною загрозою - це новий російський винахід за межами будь-якої розсудливості. Статут ООН чітко каже про те, що жодна держава не має вдаватися до загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями ООН. Цей принцип Росія вже давно розтоптала. І от ми стаємо свідками того, як Кремль намагається запровадити нове правило під назвою “ядерна зброя як індульгенція на територіальні загарбання”. З таким підходом жодна держава по периметру Росії не може почуватися у безпеці. І не лише по периметру.
Ядерний неблеф Путіна розколоти колективий Захід не зміг. Однак, це не означає, що цією стійкістю можна і обмежитися. Посилені санкції - відповідь правильна, але недостатня. Загнаний вправністю і героїзмом української армії у кут Путін все ще тягнеться до ядерної кнопки і цілком може думати про тактичний удар по безлюдній території України без жертв, чи по будь-якому місту з людськими жертвами, чи навіть просто зробити показове ядерне випробування десь в себе на території. Колективний Захід, і, в першу чергу, ядерні держави, мають продемонструвати, що не лише не піддаються на неблеф Путіна, а й самі не блефують.
І наостанок: в практичному плані, важливим сигналом, що російський блеф помножений на нуль, стало б пришвидшення надання Україні військового обладнання і потужної зброї. А зняття всіх табу на надання Україні всієї необхідної зброї та запрошення до НАТО і тим паче показало б несприйняття російських погроз.
Впертість, з якою Москва намагається повернути до міжнародного порядку денного ядерну загрозу, більше страху не викликає. Якщо російські стратеги ядерним неблефом хотіли знайти найслабкішу ланку в єдності колективного Заходу, то своєю граничною нерозсудливістю досягли зворотного результату. Відповідь країн Групи семи, ЄС, ключових країн світу - саме про це.
Однак цього засудження з боку Заходу замало.
⁃ Світ має не лише засудити дії Путіна, а й нагадати про зобовʼязання Москви. Ще у 1995 році Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію №984, за яку голосувала і Росія. У Кремлі, мабуть, забули, але у додатку до цього рішення РБ, разом з іншими ядерними державами, вони теж додали свою окрему заяву про надання гарантій незастосування ядерної зброї проти неядерних держав (т.зв. негативні гарантії). Україна точно в переліку, як і більше 170 держав світу, які стали учасниками Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Погроза одній - погроза всім.
⁃ Слід нагадати, що на початку січня 2022 року пʼять ядерних держав уклали спільну заяву, в якій і Росія також зобовʼязалася уникати ядерної війни. Там же Кремль визнав, що “ядерна зброя, допоки вона існує, має слугувати цілям захисту, стримання агресії та уникнення війни”. В Кремлі навіть ці гранично чіткі і зрозумілі рядки читають на свій манер, очевидно вбачаючи в ядерній зброї засіб здійснення агресії та проведення військових дій. У чотирьох з пʼяти підписантів заяви є підстава вдарити Путіна по руках.
⁃ “Воливиявлення” під дулом автомата у виконанні Москви світ вже бачив. Однак, «референдум» під ядерною загрозою - це новий російський винахід за межами будь-якої розсудливості. Статут ООН чітко каже про те, що жодна держава не має вдаватися до загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями ООН. Цей принцип Росія вже давно розтоптала. І от ми стаємо свідками того, як Кремль намагається запровадити нове правило під назвою “ядерна зброя як індульгенція на територіальні загарбання”. З таким підходом жодна держава по периметру Росії не може почуватися у безпеці. І не лише по периметру.
Ядерний неблеф Путіна розколоти колективий Захід не зміг. Однак, це не означає, що цією стійкістю можна і обмежитися. Посилені санкції - відповідь правильна, але недостатня. Загнаний вправністю і героїзмом української армії у кут Путін все ще тягнеться до ядерної кнопки і цілком може думати про тактичний удар по безлюдній території України без жертв, чи по будь-якому місту з людськими жертвами, чи навіть просто зробити показове ядерне випробування десь в себе на території. Колективний Захід, і, в першу чергу, ядерні держави, мають продемонструвати, що не лише не піддаються на неблеф Путіна, а й самі не блефують.
І наостанок: в практичному плані, важливим сигналом, що російський блеф помножений на нуль, стало б пришвидшення надання Україні військового обладнання і потужної зброї. А зняття всіх табу на надання Україні всієї необхідної зброї та запрошення до НАТО і тим паче показало б несприйняття російських погроз.
Підписані в Кремлі документи не мають жодної юридичної сили і не будуть визнані ані Україною, ані цивілізованим світом. Насправді жодної анексії не відбулося. Території і Донецької, і Луганської, і Херсонської, і Запорізької областей, і Криму - це суверенні території України, наразі тимчасово окуповані, але ті, які обов’язково будуть звільнені ЗСУ. І це доводить приклад Харківської області.
Важливо, що церемонія зафіксувала черговий міжнародний злочин путінського режиму скоєний в режимі реального часу та з особливим задоволенням. У свій час піде як вагомий доказ до Гааги.
Набагато цікавішим видається аналіз власне промови Путіна, що розкриває і психологічно-емоційний стан російської верхівки, і хід думок кремлівських вождів.
По-перше, це виступ переможеного. Як утопленик, він хапається за останню соломинку, оголошуючи ще голосніші ультиматуми і виставляючи нові нереальні умови. Ми чули емоційний роздратований виступ, а отже - для путінського режиму ситуація складається погано. Повторює «кримське заклинання» - ніби питання приналежності нових територій закрите і не обговорюється, але путінські чари вже давно не працюють. Як і його погрози. Світ прокинувся і мобілізований.
По-друге, виступ був явно не про Україну. Путін намагається змінити образ ворога. З України на колективний Захід.
Захід - зло. Для внутрішньої стабільності Путіну конче потрібне цей добре знайомий образ «оточеної фортеці». Так Путін ще розраховує мобілізувати росіян на основі старих але закоренілих у підсвідомості радянських страхів. Але й діє як рядовий радянський партдіяч, який готовий закидати окопи людськими життями. Паралельно ще заспокоює, що повернення в радянське минуле не буде, але для росіі воно вже наступило.
По-третє, путінський режим кидає прямий виклик Заходу, оголошує курс на жорстку конфронтацію і боротьбу за виживання. Але час і ресурси на таку конфронтацію існують хіба лише в ілюзорному світі путіна, який уже давно втратив зв’язок з реальністю.
По-четверте, вочевидь Кремль має власний альтернативний викривлений погляд на систему міжнародного права та архітектуру міжнародної безпеки. І це має почути і зрозуміти світ. І дати належну відповідь, в тому числі і на майданчику ООН, від якого кремль зухвало відвертається і сам біжить на вихід.
По-п’яте, квазімирні ініціативи путіна не заслуговують на увагу і до того ж небезпечні. Це манівці для тих у світі, хто хоче швидше домовитись і закінчити війну. Ніби Росія пропонує мир. Це - фарс. Це пауза перед наступними наступами.
І наостанок найнебезпечніше. Путін окреслив бачення горизонту нових завоювань власного імперського проекту - це простори великої історичної росії. А це означає, що це війна не проти України, а проти всієї Європи.
Сподіваємось, що промова путіна закриє рота тим на Заході, хто ще вірить у його здоровий глузд та налаштованість на мир.
Рішення подати заявку на членство в НАТО у прискореному режимі - стратегічно вірний крок до нашої Перемоги.
Час єднатись та депутінізувати росію і світ. Падіння путінського режиму - це гарантія безпеки світу у 21-му столітті.
Важливо, що церемонія зафіксувала черговий міжнародний злочин путінського режиму скоєний в режимі реального часу та з особливим задоволенням. У свій час піде як вагомий доказ до Гааги.
Набагато цікавішим видається аналіз власне промови Путіна, що розкриває і психологічно-емоційний стан російської верхівки, і хід думок кремлівських вождів.
По-перше, це виступ переможеного. Як утопленик, він хапається за останню соломинку, оголошуючи ще голосніші ультиматуми і виставляючи нові нереальні умови. Ми чули емоційний роздратований виступ, а отже - для путінського режиму ситуація складається погано. Повторює «кримське заклинання» - ніби питання приналежності нових територій закрите і не обговорюється, але путінські чари вже давно не працюють. Як і його погрози. Світ прокинувся і мобілізований.
По-друге, виступ був явно не про Україну. Путін намагається змінити образ ворога. З України на колективний Захід.
Захід - зло. Для внутрішньої стабільності Путіну конче потрібне цей добре знайомий образ «оточеної фортеці». Так Путін ще розраховує мобілізувати росіян на основі старих але закоренілих у підсвідомості радянських страхів. Але й діє як рядовий радянський партдіяч, який готовий закидати окопи людськими життями. Паралельно ще заспокоює, що повернення в радянське минуле не буде, але для росіі воно вже наступило.
По-третє, путінський режим кидає прямий виклик Заходу, оголошує курс на жорстку конфронтацію і боротьбу за виживання. Але час і ресурси на таку конфронтацію існують хіба лише в ілюзорному світі путіна, який уже давно втратив зв’язок з реальністю.
По-четверте, вочевидь Кремль має власний альтернативний викривлений погляд на систему міжнародного права та архітектуру міжнародної безпеки. І це має почути і зрозуміти світ. І дати належну відповідь, в тому числі і на майданчику ООН, від якого кремль зухвало відвертається і сам біжить на вихід.
По-п’яте, квазімирні ініціативи путіна не заслуговують на увагу і до того ж небезпечні. Це манівці для тих у світі, хто хоче швидше домовитись і закінчити війну. Ніби Росія пропонує мир. Це - фарс. Це пауза перед наступними наступами.
І наостанок найнебезпечніше. Путін окреслив бачення горизонту нових завоювань власного імперського проекту - це простори великої історичної росії. А це означає, що це війна не проти України, а проти всієї Європи.
Сподіваємось, що промова путіна закриє рота тим на Заході, хто ще вірить у його здоровий глузд та налаштованість на мир.
Рішення подати заявку на членство в НАТО у прискореному режимі - стратегічно вірний крок до нашої Перемоги.
Час єднатись та депутінізувати росію і світ. Падіння путінського режиму - це гарантія безпеки світу у 21-му столітті.
Про що промовчали у Вашингтоні
Візит Президента Зеленського до США апріорі потрапляв “у десятку”. Як перший закордонний візит з початку широкомасштабної агресії, та ще й у Вашингтон, сам по собі він неодмінно ставав знаковим, адже провокував глобальний інтерес до ситуації в Україні новим маневром - міжнародним вояжем Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Коли б не стався такий візит, атмосфера навколо нього була б тріумфальною.
І все таки, чому Зеленський опинився у Вашингтоні саме наприкінці 2022 року?
По-перше, фіксація завершення символічного 300-денного першого етапу в протистоянні Росії. Світу та союзникам слід було нагадати, що Україна вистояла та міжнародна антипутінська коаліція зміцнилася. Що жоден з планів Путіна не спрацював. Що перспектива поразки України змінилася перспективою поразки Росії. Допомогли цьому обнадійливі новини з українських фронтів - успішне звільнення Херсона, деокупація більшої частини Харківської області, твердість українських воїнів на східному фронті, остаточна втрата Росією будь-якої стратегічної ініціативи.
По-друге, досить позитивні для Байдена результати проміжних виборів до Конгресу, де всупереч песимістичним прогнозам, демократам вдалося зберегти визначальний вплив у Конгресі. Візит Зеленського був не менш потрібний Байдену, аби зміцнити свої позиції як успішного лідера демократичного світу перед новим виборчим циклом в США, який стартує на початку 2023 року.
По-третє, за останні кілька місяців завдяки інтенсивній дипломатії по лінії Вашингтон-Київ, до якої залучилися і урядовці, і парламентарі, і представники громадянського суспільства було створено міцний та сприятливий фундамент для переговорів і прийняття важливих рішень.
Безумовно, під час зустрічей обговорювали і чутливі питання – від пошуку “exit strategy” до обміну таємною інформацією про плани ЗСУ та російського агресора. Можна передбачити, що сторони розглянули ситуацію на фронті і крізь призму глобальної системи міжнародних відносин, включаючи роль Китаю та Ірану.
Попри визнану важливість та високу емоційну навантаженість візиту до Вашингтону за формою, він все ж не дотягнув до історичного за змістом. І для цього висновку є цілком конкретні 5 показників. Зафіксуємо кожен.
По-перше, членство України в НАТО та які гарантії безпеки отримає Україна? Це питання публічно зависло, хай навіть і повинно було обговорюватися за лаштунками. Звертає на себе увагу, що обійшли мовчанням і улюблену тему Банкової про укладення Київського безпекового договору та декларацій про підтримку членства України в НАТО (на зразок документа підписаного наприкінці листопада з Бельгією).
По-друге, перспектива надання військових літаків на кшталт F16 і започаткування програми підготовки українських пілотів. Справа не так у самих літаках. А в тому, наскільки далеко готові йти союзники у своїй підтримці України. F16 став би символом не стільки формули “підтримувати Україну стільки, скільки потрібно”, а й зафіксував би еволюцію до підходу “підтримувати Україну всім, що потрібно для перемоги”.
По-третє, перспективи надання американської артилерії і ракет середнього та далекого радіусу дії, аби знищувати російські склади амуніції та боєприпасів у далекому тилу. Наразі фіксуємо, що союзники і далі намагаються тримати потенціал українського наступу на відстані можливості пострілу вглиб території окупованої України. Поки ще не Росії.
По-четверте, про механізми прискореної відбудови та зміцнення демократичної стійкості України через проведення важливих реформ.
По-п’яте, перспективи створення спецтрибуналу для притягнення до відповідальності Путіна та його поплічників і визнання Росії спонсором тероризму. Хочеться вірити, що зафіксована за результатами Саміту країн Групи семи 12 грудня формула “ми притягнемо президента Путіна та всіх причетних до відповідальності відповідно до міжнародного права” була предметно обговорена за зачиненими дверима у Білому домі. Це принципово, і мало б бути публічним.
Візит Президента Зеленського до США апріорі потрапляв “у десятку”. Як перший закордонний візит з початку широкомасштабної агресії, та ще й у Вашингтон, сам по собі він неодмінно ставав знаковим, адже провокував глобальний інтерес до ситуації в Україні новим маневром - міжнародним вояжем Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Коли б не стався такий візит, атмосфера навколо нього була б тріумфальною.
І все таки, чому Зеленський опинився у Вашингтоні саме наприкінці 2022 року?
По-перше, фіксація завершення символічного 300-денного першого етапу в протистоянні Росії. Світу та союзникам слід було нагадати, що Україна вистояла та міжнародна антипутінська коаліція зміцнилася. Що жоден з планів Путіна не спрацював. Що перспектива поразки України змінилася перспективою поразки Росії. Допомогли цьому обнадійливі новини з українських фронтів - успішне звільнення Херсона, деокупація більшої частини Харківської області, твердість українських воїнів на східному фронті, остаточна втрата Росією будь-якої стратегічної ініціативи.
По-друге, досить позитивні для Байдена результати проміжних виборів до Конгресу, де всупереч песимістичним прогнозам, демократам вдалося зберегти визначальний вплив у Конгресі. Візит Зеленського був не менш потрібний Байдену, аби зміцнити свої позиції як успішного лідера демократичного світу перед новим виборчим циклом в США, який стартує на початку 2023 року.
По-третє, за останні кілька місяців завдяки інтенсивній дипломатії по лінії Вашингтон-Київ, до якої залучилися і урядовці, і парламентарі, і представники громадянського суспільства було створено міцний та сприятливий фундамент для переговорів і прийняття важливих рішень.
Безумовно, під час зустрічей обговорювали і чутливі питання – від пошуку “exit strategy” до обміну таємною інформацією про плани ЗСУ та російського агресора. Можна передбачити, що сторони розглянули ситуацію на фронті і крізь призму глобальної системи міжнародних відносин, включаючи роль Китаю та Ірану.
Попри визнану важливість та високу емоційну навантаженість візиту до Вашингтону за формою, він все ж не дотягнув до історичного за змістом. І для цього висновку є цілком конкретні 5 показників. Зафіксуємо кожен.
По-перше, членство України в НАТО та які гарантії безпеки отримає Україна? Це питання публічно зависло, хай навіть і повинно було обговорюватися за лаштунками. Звертає на себе увагу, що обійшли мовчанням і улюблену тему Банкової про укладення Київського безпекового договору та декларацій про підтримку членства України в НАТО (на зразок документа підписаного наприкінці листопада з Бельгією).
По-друге, перспектива надання військових літаків на кшталт F16 і започаткування програми підготовки українських пілотів. Справа не так у самих літаках. А в тому, наскільки далеко готові йти союзники у своїй підтримці України. F16 став би символом не стільки формули “підтримувати Україну стільки, скільки потрібно”, а й зафіксував би еволюцію до підходу “підтримувати Україну всім, що потрібно для перемоги”.
По-третє, перспективи надання американської артилерії і ракет середнього та далекого радіусу дії, аби знищувати російські склади амуніції та боєприпасів у далекому тилу. Наразі фіксуємо, що союзники і далі намагаються тримати потенціал українського наступу на відстані можливості пострілу вглиб території окупованої України. Поки ще не Росії.
По-четверте, про механізми прискореної відбудови та зміцнення демократичної стійкості України через проведення важливих реформ.
По-п’яте, перспективи створення спецтрибуналу для притягнення до відповідальності Путіна та його поплічників і визнання Росії спонсором тероризму. Хочеться вірити, що зафіксована за результатами Саміту країн Групи семи 12 грудня формула “ми притягнемо президента Путіна та всіх причетних до відповідальності відповідно до міжнародного права” була предметно обговорена за зачиненими дверима у Білому домі. Це принципово, і мало б бути публічним.
Згідно з існуючим неписаним правилом, перед виступом лідера іноземної держави на засіданні Конгресу, його текст заздалегідь передається американській стороні, яка висловлює свої побажання та пропозиції, або американська сторона передає міркування щодо бажаних акцентів у промові. Так було і у 2014 році, коли до Конгресу прибув тодішній Президент Петро Порошенко. Промову було підтримано за один винятком: запропонували прибрати речення, в якому Порошенко закликав Обаму надати Україні летальну зброю для відсічі агресору і зазначав, що не може боронити країну від другої армії світу лише простирадлами. Тоді Порошенко вирішив не прибирати цю фразу і її виголосив. Можливо і цього разу українську сторону люб’язно попросили не згадувати у виступі вищезазначені чутливі питання, і Київ погодився? Питання риторичне.
Візит Зеленського до Вашингтона відкрив нову сторінку у глобальному протистоянні з путінським режимом. Відтепер український президент має знайти правильний час і здійснити результативні візити і до інших важливих союзників і партнерів України, в тому числі на Вільнюський саміт НАТО. Бо 2023 рік має стати роком нашої спільної перемоги над російським агресором та його союзниками, перемоги демократичного світу над агресивними диктатурами.
Візит Зеленського до Вашингтона відкрив нову сторінку у глобальному протистоянні з путінським режимом. Відтепер український президент має знайти правильний час і здійснити результативні візити і до інших важливих союзників і партнерів України, в тому числі на Вільнюський саміт НАТО. Бо 2023 рік має стати роком нашої спільної перемоги над російським агресором та його союзниками, перемоги демократичного світу над агресивними диктатурами.
Чому ініціатива МЗС про делегітимізацію статусу Росії в Раді Безпеки ООН є важливою?
Україна зробила вірний дипломатичний крок, ініціювавши процес, спрямований на виключення Росії з числа постійних членів Ради Безпеки ООН та ООН в цілому. Чому?
По-перше, в умовах триваючої повномасштабної агресії та чисельних військових злочинів путінського режиму проти України наша держава мала повне морально-політичне право порушити та очолити вирішення питання про статус РФ в ООН, в тому числі як країни-агресора, як країни, яка зневажає Статут ООН.
По-друге, офіційне звернення України до ООН щодо статусу Росії в РБ ООН може суттєво послабити позиції російської дипломатії як в структурах ООН, так і багатосторонній дипломатії, а також її вплив на діяльність Організації Об’єднаних Націй.
По-третє, ініціатива стане потужним елементом дипломатичного наступу на російського агресора та інструментом подальшої міжнародної ізоляції путінського режиму.
По-четверте, ця ідея матиме важливий політико-психологічний ефект для мобілізації підтримки західного демократичного світу та додатковим майданчиком для засудження агресії та загарбницької політики РФ щодо України та інших держав.
По-п’яте, міжнародна дискусія, яку спровокує це звернення, закладе підвалини для модернізації системи глобальної безпеки та системи ООН після перемоги України та нищівної поразки РФ.
Разом з цим, не варто очікувати на швидкі та історичні позитивні рішення щодо статусу РФ в РБ ООН. Слід визнати, що в сучасних умовах шанси на вигідне Україні вирішення цього питання є незначними, в тому числі через політичні позиції окремих потужних глобальних гравців. Крім цього, прибічникам такої ініціативи треба буде знайти аргументоване пояснення і для експертів-правників на питання чому міжнародна спільнота більше 30 років не опротестовувала статус Росії як постійного члена РБ ООН.
Тому, українській дипломатії варто активно розвинути факт офіційного звернення і разом з союзниками та партнерами з Групи Семи та ЄС невідкладно опрацювати питання про підготовку та схвалення відповідної Резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Також важливо скоординувати з країнами-партнерами схвалення на національних рівнях відповідних резолюцій на підтримку виключення РФ зі складу РБ ООН та ООН на зразок проекту Резолюції Конгресу США, а також відповідних заяв з боку Групи Семи та Євросоюзу. Видається доцільним активізувати й міжнародну експертну дискусію серед науковців, правників із залученням відомих провідних українських науковців з міжнародного публічного права.
Україна сьогодні цілком заслужено користується глобальною увагою в усіх куточках світу і було б невірно не спробувати конвертувати її в конкретні глобальні ініціативи. Вигнання РФ з Радбезу ООН як раз і є такою ініціативою, яка здатна вивести Москву на новий рівень токсичності у світі.
Україна зробила вірний дипломатичний крок, ініціювавши процес, спрямований на виключення Росії з числа постійних членів Ради Безпеки ООН та ООН в цілому. Чому?
По-перше, в умовах триваючої повномасштабної агресії та чисельних військових злочинів путінського режиму проти України наша держава мала повне морально-політичне право порушити та очолити вирішення питання про статус РФ в ООН, в тому числі як країни-агресора, як країни, яка зневажає Статут ООН.
По-друге, офіційне звернення України до ООН щодо статусу Росії в РБ ООН може суттєво послабити позиції російської дипломатії як в структурах ООН, так і багатосторонній дипломатії, а також її вплив на діяльність Організації Об’єднаних Націй.
По-третє, ініціатива стане потужним елементом дипломатичного наступу на російського агресора та інструментом подальшої міжнародної ізоляції путінського режиму.
По-четверте, ця ідея матиме важливий політико-психологічний ефект для мобілізації підтримки західного демократичного світу та додатковим майданчиком для засудження агресії та загарбницької політики РФ щодо України та інших держав.
По-п’яте, міжнародна дискусія, яку спровокує це звернення, закладе підвалини для модернізації системи глобальної безпеки та системи ООН після перемоги України та нищівної поразки РФ.
Разом з цим, не варто очікувати на швидкі та історичні позитивні рішення щодо статусу РФ в РБ ООН. Слід визнати, що в сучасних умовах шанси на вигідне Україні вирішення цього питання є незначними, в тому числі через політичні позиції окремих потужних глобальних гравців. Крім цього, прибічникам такої ініціативи треба буде знайти аргументоване пояснення і для експертів-правників на питання чому міжнародна спільнота більше 30 років не опротестовувала статус Росії як постійного члена РБ ООН.
Тому, українській дипломатії варто активно розвинути факт офіційного звернення і разом з союзниками та партнерами з Групи Семи та ЄС невідкладно опрацювати питання про підготовку та схвалення відповідної Резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Також важливо скоординувати з країнами-партнерами схвалення на національних рівнях відповідних резолюцій на підтримку виключення РФ зі складу РБ ООН та ООН на зразок проекту Резолюції Конгресу США, а також відповідних заяв з боку Групи Семи та Євросоюзу. Видається доцільним активізувати й міжнародну експертну дискусію серед науковців, правників із залученням відомих провідних українських науковців з міжнародного публічного права.
Україна сьогодні цілком заслужено користується глобальною увагою в усіх куточках світу і було б невірно не спробувати конвертувати її в конкретні глобальні ініціативи. Вигнання РФ з Радбезу ООН як раз і є такою ініціативою, яка здатна вивести Москву на новий рівень токсичності у світі.
Про Посла та три “П”
Не збирався реагувати на м’яко кажучи неординарне призначення Президентом України нового посла нашої країни в Болгарії. Сподівався, що будуть надані переконливі роз’яснення мотивів такого вибору Банкової або будуть усунуті непорозуміння шляхом скасування відповідного Указу (в чому немає нічого небезпечного) або добровільної відмови кандидата від такої посаді. Але, на жаль, цього не сталося. Більше того, ОПУ і МЗС рішуче стали на захист такого рішення. Тож вимушений відреагувати.
По-перше, дійсно, як зазначає МЗС, йдеться про політичне призначення посла, яке також має прецеденти в дипломатичній практиці України. Наприклад, свого часу керівниками дипустанов призначалися колишні губернатори, урядовці чи політичні діячі країни. Але в практиці нашої держави ще не було такого, щоб на посаду глави дипломатичної місії призначалася кандидатура без досвіду роботи у виконавських, у законодавчих чи інших державних структурах держави. Судячи з досьє нової глави дипмісії у Софії, вона не має ані досвіду державної служби, ані жодного стосунку до Болгарії, ані володіє мовою країни перебування.
І це вже про демотивацію для всієї української дипслужби.
По-друге, є очевидним, що хоча і подання пакету документів для цього призначення готувало МЗС, зовнішньополітичне відомство жодним чином не мало відношення до такого вибору. Тому прикро, що ані воно, ані фахові дипломати в ОПУ не висловили своєї принципової позиції на етапі підготовки рішення. І це непрофесійно. В дипломатії лояльність добре, але професійність, компетентність і принциповість – понад усе. Тим більше коли йдеться про призначення, яке по суті компрометує не лише дипломатичну службу, але й шкодить національним інтересам.
По-третє, про ставлення до громадянського суспільства та експертного середовища особи, яку призначили на цю посаду, свідчить і те, що незважаючи на цілий шквал негативної реакції і критики громадськості, активістів та професіоналів, вона не спромоглася у будь-який спосіб публічно захистити свою кандидатуру, наприклад через інтерв’ю, публікацію з викладенням своїх можливо унікальних підходів та ідей до болгарського напрямку зовнішньої політики України. У цих умовах вважав би, що єдино правильним рішенням з її боку було б відмовитися від посади, аби не ставити під загрозу реноме країни та не кидати тінь на правильність рішення Президента Зеленського. Адже тепер вся діяльність Посла в Болгарії буде під особливим мікроскопом відстежуватись українськими зовнішньополітичними експертами. І хто б не підсунув Президенту папку з її кандидатурою, далі за це політичне призначення та її помилки відповідальність нестиме виключно Глава держави.
По-четверте, не розкрию таємниці, якщо скажу, що кожна іноземна країна отримуючи від іншої країни запит на агреман для призначення посла, уважно аналізує бекграунд кандидата, його реноме, попередній досвід роботи, займані посади, позицію з ключових міжнародних питань. Скажу більше, у провідних дипломатичних службах навіть складається психологічний портрет кандидата, його сильні і слабкі сторони.
Виходячи зі статусу кандидата на посаду посла, іноземна країна робить висновок щодо її місця в пріоритетах політики іншої держави. Нагадаю, що йдеться про країну-члена НАТО та ЄС. Про країну, яка знаходиться в списку тих, які балансують у своїй політичній позиції щодо Росії. Про країну, де ще потужним є російський вплив і безліч російських ФСБшників. Це вже про безпекові ризики. Не виключено, що потенційно пані Посол вже стала об’єктом для розробки провокацій.
Не збирався реагувати на м’яко кажучи неординарне призначення Президентом України нового посла нашої країни в Болгарії. Сподівався, що будуть надані переконливі роз’яснення мотивів такого вибору Банкової або будуть усунуті непорозуміння шляхом скасування відповідного Указу (в чому немає нічого небезпечного) або добровільної відмови кандидата від такої посаді. Але, на жаль, цього не сталося. Більше того, ОПУ і МЗС рішуче стали на захист такого рішення. Тож вимушений відреагувати.
По-перше, дійсно, як зазначає МЗС, йдеться про політичне призначення посла, яке також має прецеденти в дипломатичній практиці України. Наприклад, свого часу керівниками дипустанов призначалися колишні губернатори, урядовці чи політичні діячі країни. Але в практиці нашої держави ще не було такого, щоб на посаду глави дипломатичної місії призначалася кандидатура без досвіду роботи у виконавських, у законодавчих чи інших державних структурах держави. Судячи з досьє нової глави дипмісії у Софії, вона не має ані досвіду державної служби, ані жодного стосунку до Болгарії, ані володіє мовою країни перебування.
І це вже про демотивацію для всієї української дипслужби.
По-друге, є очевидним, що хоча і подання пакету документів для цього призначення готувало МЗС, зовнішньополітичне відомство жодним чином не мало відношення до такого вибору. Тому прикро, що ані воно, ані фахові дипломати в ОПУ не висловили своєї принципової позиції на етапі підготовки рішення. І це непрофесійно. В дипломатії лояльність добре, але професійність, компетентність і принциповість – понад усе. Тим більше коли йдеться про призначення, яке по суті компрометує не лише дипломатичну службу, але й шкодить національним інтересам.
По-третє, про ставлення до громадянського суспільства та експертного середовища особи, яку призначили на цю посаду, свідчить і те, що незважаючи на цілий шквал негативної реакції і критики громадськості, активістів та професіоналів, вона не спромоглася у будь-який спосіб публічно захистити свою кандидатуру, наприклад через інтерв’ю, публікацію з викладенням своїх можливо унікальних підходів та ідей до болгарського напрямку зовнішньої політики України. У цих умовах вважав би, що єдино правильним рішенням з її боку було б відмовитися від посади, аби не ставити під загрозу реноме країни та не кидати тінь на правильність рішення Президента Зеленського. Адже тепер вся діяльність Посла в Болгарії буде під особливим мікроскопом відстежуватись українськими зовнішньополітичними експертами. І хто б не підсунув Президенту папку з її кандидатурою, далі за це політичне призначення та її помилки відповідальність нестиме виключно Глава держави.
По-четверте, не розкрию таємниці, якщо скажу, що кожна іноземна країна отримуючи від іншої країни запит на агреман для призначення посла, уважно аналізує бекграунд кандидата, його реноме, попередній досвід роботи, займані посади, позицію з ключових міжнародних питань. Скажу більше, у провідних дипломатичних службах навіть складається психологічний портрет кандидата, його сильні і слабкі сторони.
Виходячи зі статусу кандидата на посаду посла, іноземна країна робить висновок щодо її місця в пріоритетах політики іншої держави. Нагадаю, що йдеться про країну-члена НАТО та ЄС. Про країну, яка знаходиться в списку тих, які балансують у своїй політичній позиції щодо Росії. Про країну, де ще потужним є російський вплив і безліч російських ФСБшників. Це вже про безпекові ризики. Не виключено, що потенційно пані Посол вже стала об’єктом для розробки провокацій.
Про Посла та три “П”
(продовження)
За моїми контактами у Софії, болгарська сторона з певним здивуванням ознайомилися з досьє креатури Банкової і дала агреман (згоду на призначення). Коли МЗС України апелює до того, що болгарська сторона погодилася з кандидатурою і не висловила заперечень, то це не є аргументом. Болгарія і не могла зробити інакше. Адже відмова у наданні агреману, означало б вкрай недружній крок по відношенню до нашої країни, яка зараз рятує світ від російської навали, чого Софія не могла собі дозволити. Але для себе болгарська сторона зробила відповідні висновки. Прикро, що з огляду на якість кандидатури нашого посла, ми значно посилили позиції наших скептиків у Болгарії, яких чимало сьогодні у владі. І, навпаки, послабили позиції наших прихильників, які відстоюють позицію щодо безумовного надання зброї та боєприпасів, підтримку антиросійських санкцій, притягнення росії до відповідальності за скоєні злочини.
Вже зараз зрозуміло, що ця історія добре не закінчиться.
Дипломатична історія знає, що Талейран при призначенні послів Франції в іноземних країнах завжди їм говорив «зробіть так, щоб нашу країну полюбили». Якщо таким аргументом у буквальному сенсі керувалися на Банковій, то сигнал цей сумнівний, передусім з точки зору відомого фаху новопризначеного посла. Як і зовсім невірна інтерпретація того, яким чином слід досягати національних інтересів держави у стосунках з іноземним партнером. Талейран мав інше на увазі.
Але якщо без жартів, то те, що можна було собі дозволити у мирний час, неприйнятно у час війни, у період найсерйозніших випробувань, які переживає наша країна. Коли керування славнозвісним принципом з трьох «П» (патріотизм, професіоналізм і порядність), який сформулював один із засновників нашої дипслужби, великий дипломат Геннадій Удовенко, є актуальним як ніколи.
(продовження)
За моїми контактами у Софії, болгарська сторона з певним здивуванням ознайомилися з досьє креатури Банкової і дала агреман (згоду на призначення). Коли МЗС України апелює до того, що болгарська сторона погодилася з кандидатурою і не висловила заперечень, то це не є аргументом. Болгарія і не могла зробити інакше. Адже відмова у наданні агреману, означало б вкрай недружній крок по відношенню до нашої країни, яка зараз рятує світ від російської навали, чого Софія не могла собі дозволити. Але для себе болгарська сторона зробила відповідні висновки. Прикро, що з огляду на якість кандидатури нашого посла, ми значно посилили позиції наших скептиків у Болгарії, яких чимало сьогодні у владі. І, навпаки, послабили позиції наших прихильників, які відстоюють позицію щодо безумовного надання зброї та боєприпасів, підтримку антиросійських санкцій, притягнення росії до відповідальності за скоєні злочини.
Вже зараз зрозуміло, що ця історія добре не закінчиться.
Дипломатична історія знає, що Талейран при призначенні послів Франції в іноземних країнах завжди їм говорив «зробіть так, щоб нашу країну полюбили». Якщо таким аргументом у буквальному сенсі керувалися на Банковій, то сигнал цей сумнівний, передусім з точки зору відомого фаху новопризначеного посла. Як і зовсім невірна інтерпретація того, яким чином слід досягати національних інтересів держави у стосунках з іноземним партнером. Талейран мав інше на увазі.
Але якщо без жартів, то те, що можна було собі дозволити у мирний час, неприйнятно у час війни, у період найсерйозніших випробувань, які переживає наша країна. Коли керування славнозвісним принципом з трьох «П» (патріотизм, професіоналізм і порядність), який сформулював один із засновників нашої дипслужби, великий дипломат Геннадій Удовенко, є актуальним як ніколи.
Путінський поцілунок Юди
Ініціатива Москви про “різдвяне перемир’я” навряд чи є епізодом чи християнським жестом доброї волі та відкритості з боку кремлівського диктатора. Радше, йдеться про спробу змінити правила гри у триваючій російській війні проти України. Дозволимо собі стверджувати, що ця спроба останньою не буде. І ось чому.
По-перше - російська окупаційна армія безпорадно програє на фронтах в Україні. Нові західні зобовʼязання щодо зброї для нашої держави, про що буде оголошено вже під час наступної зустрічі у форматі Рамштайн цього місяця, роблять перспективу військового протистояння для Путіна цілком очевидною. Перемоги не буде, а сором програшу невпинно наближається. Оголошення перемирʼя - це визнання.
По-друге - за час своєї неспровокованої та злочинної війни Кремль сповна відчув наслідки ізоляції в світі. Кількість друзів Путіна наближається до нуля. Та й тих, кого можна назвати партнерами, тепер в Москві рахують по пальцях однієї руки. Північна Корея та Іран, де збирає хоч якусь допомогу російський диктатор, яскраве свідчення самотності росії у світі. І хоча так, ще можна говорити про окремі країни віддалених регіонів як Африки чи Латинської Америки, важливішою є тенденція. І тенденція ця - до звуження ролі росії на міжнародній арені. Заяви Москви про те, що витіснити РФ з, наприклад, близькосхідного врегулювання не вдасться - як раз про це.
По-третє - окрім розʼязаної війни проти України та всього колективного Заходу Путін ще вмудрився розвʼязати і війну всередині самої росії. Своєрідний другий фронт, на який, цілком очевидно, путінський режим не розраховував ще 24 лютого 2022. Якою б закритою не була росія, і як би не контролювали потоки інформації, путінська війна в Україні увійшла не лише в кожне російське місто і селище, але й в кожну російську родину. В іншому разі не було б лавиноподібного бігства тисяч росіян з країни на фоні часткової мобілізації, численних випадків здачі у полон чи появи руху партизанського спротиву всередині самої росії.
По-четверте - путінський режим втрачає джерела стримування внутрішньої єдності, а отже і керованості. Цілком очевидно, що пробуксовують і фейкова денаціфікація України, і вигадана російською пропагандою ідея вітчизняної війни, і навʼязуваний суспільству наратив про війну проти всього колективного Заходу. Щоб всі ці штучні ідеї почали наповнюватися змістом, Кремлю потрібен “запальник”, який би був здатен створити ланцюгову реакцію та додати легітимності діям росії.
По-пʼяте - “запальник” Путіну потрібен і для зовнішньої аудиторії, де останні залишки міжнародної рукопожатості невпинно розповзаються від набутої за останній рік токсичності росії.
І саме в цей момент Путін оголошує про одностороннє “різдвяне перемирʼя”, цілячись у росії в тих, хто сумнівається в справедливості цієї війни Путіна. Та тих за межами росії, хто не глибоко в матеріалі та готовий купитися на її імідж як такої, що насправді готова до перемовин з Україною. Це добре продумана пастка як для України, так і для західних союзників.
Згода на неї - це початок гри за кремлівськими правилами та сценарієм. Путінський режим покаже, що володіє стратегічною ініціативою та в подальшому використовуватиме цей прецедент за першої ліпшої нагоди. У будь-якому разі російська пропаганда намагатиметься виставити Київ недоговороздатним, підступним та агресивним. Це і є ключова проблема, яку слід вирішувати.
На наступному тижні планується засідання Ради Безпеки ООН для розгляду українського питання. Не виключено, що під це засідання Путін і виходить у світ із своєю версією “поцілунка Юди”. Завдання вітчизняної дипломатії розʼяснити найвищий рівень підступності і цинізму Москви (не переконаним, а тим, хто готовий "почути Путіна"), від якої годі чекати християнських жестів і справжньої готовності до миру.
Ініціатива Москви про “різдвяне перемир’я” навряд чи є епізодом чи християнським жестом доброї волі та відкритості з боку кремлівського диктатора. Радше, йдеться про спробу змінити правила гри у триваючій російській війні проти України. Дозволимо собі стверджувати, що ця спроба останньою не буде. І ось чому.
По-перше - російська окупаційна армія безпорадно програє на фронтах в Україні. Нові західні зобовʼязання щодо зброї для нашої держави, про що буде оголошено вже під час наступної зустрічі у форматі Рамштайн цього місяця, роблять перспективу військового протистояння для Путіна цілком очевидною. Перемоги не буде, а сором програшу невпинно наближається. Оголошення перемирʼя - це визнання.
По-друге - за час своєї неспровокованої та злочинної війни Кремль сповна відчув наслідки ізоляції в світі. Кількість друзів Путіна наближається до нуля. Та й тих, кого можна назвати партнерами, тепер в Москві рахують по пальцях однієї руки. Північна Корея та Іран, де збирає хоч якусь допомогу російський диктатор, яскраве свідчення самотності росії у світі. І хоча так, ще можна говорити про окремі країни віддалених регіонів як Африки чи Латинської Америки, важливішою є тенденція. І тенденція ця - до звуження ролі росії на міжнародній арені. Заяви Москви про те, що витіснити РФ з, наприклад, близькосхідного врегулювання не вдасться - як раз про це.
По-третє - окрім розʼязаної війни проти України та всього колективного Заходу Путін ще вмудрився розвʼязати і війну всередині самої росії. Своєрідний другий фронт, на який, цілком очевидно, путінський режим не розраховував ще 24 лютого 2022. Якою б закритою не була росія, і як би не контролювали потоки інформації, путінська війна в Україні увійшла не лише в кожне російське місто і селище, але й в кожну російську родину. В іншому разі не було б лавиноподібного бігства тисяч росіян з країни на фоні часткової мобілізації, численних випадків здачі у полон чи появи руху партизанського спротиву всередині самої росії.
По-четверте - путінський режим втрачає джерела стримування внутрішньої єдності, а отже і керованості. Цілком очевидно, що пробуксовують і фейкова денаціфікація України, і вигадана російською пропагандою ідея вітчизняної війни, і навʼязуваний суспільству наратив про війну проти всього колективного Заходу. Щоб всі ці штучні ідеї почали наповнюватися змістом, Кремлю потрібен “запальник”, який би був здатен створити ланцюгову реакцію та додати легітимності діям росії.
По-пʼяте - “запальник” Путіну потрібен і для зовнішньої аудиторії, де останні залишки міжнародної рукопожатості невпинно розповзаються від набутої за останній рік токсичності росії.
І саме в цей момент Путін оголошує про одностороннє “різдвяне перемирʼя”, цілячись у росії в тих, хто сумнівається в справедливості цієї війни Путіна. Та тих за межами росії, хто не глибоко в матеріалі та готовий купитися на її імідж як такої, що насправді готова до перемовин з Україною. Це добре продумана пастка як для України, так і для західних союзників.
Згода на неї - це початок гри за кремлівськими правилами та сценарієм. Путінський режим покаже, що володіє стратегічною ініціативою та в подальшому використовуватиме цей прецедент за першої ліпшої нагоди. У будь-якому разі російська пропаганда намагатиметься виставити Київ недоговороздатним, підступним та агресивним. Це і є ключова проблема, яку слід вирішувати.
На наступному тижні планується засідання Ради Безпеки ООН для розгляду українського питання. Не виключено, що під це засідання Путін і виходить у світ із своєю версією “поцілунка Юди”. Завдання вітчизняної дипломатії розʼяснити найвищий рівень підступності і цинізму Москви (не переконаним, а тим, хто готовий "почути Путіна"), від якої годі чекати християнських жестів і справжньої готовності до миру.
Корисна конкуренція
Раптовий візит Президента Євроради Шарля Мішеля до України за два тижні до запланованого саміту Україна-ЄС на початку лютого в Києві міг здивувати або створити завищені очікування від можливого чергового «євроінтеграційного прориву».
Водночас, результати зустрічей та сигнали у виступі Президента перед депутатами Верховної Ради України не вийшли за межі традиційної політичної підтримки та особистих заяв Мішеля на користь посилення військової допомоги Збройним Силам України.
Тоді якою ж була мета візиту?
Дозволимо собі припустити, що ключем до розуміння ситуації все ще залишається гостра конкуренція за зовнішньополітичне досьє Євросоюзу між Президентом Європейської Ради та Президентом Європейської Комісії, яка вийшла у публічний простір відомим «скандалом зі стільцями». Нагадаємо, що тоді 6 квітня 2021 року під час спільного візиту до Туреччини під час протокольної зйомки з Президентом Туреччини Ердоганом Президенту Єврокомісії Урсулі фон дер Ляєн не знайшлося третього стільця, яка сприйняла це як спробу образи та приниження з боку Шарля Мішеля. І хоча лідери нібито владнали конфлікт, його відголоски простежуються і до сьогоднішнього дня.
Звичайно, попередній візит Президента Єврокомісії до Києва та липневий виступ у Верховній Раді не міг пройти повз увагу Президента Євроради, який мав дати належну публічну відповідь. До того ж до очікуваного саміту Україна-ЄС під головуванням Президента Євроради та Президента Єврокомісії за ініціативою Урсули фон дер Ляєн додався ще один важливий та яскравий політичний захід - спільне засідання Колегії Європейської Комісії та Уряду України. Можливо, цим засіданням Президент Єврокомісії робить спробу підвищити додану вартість свого перебування в Україні у порівнянні з Президентом Євроради, який буде тільки на саміті.
Як наслідок, Мішель зробив крок на випередження і здійснив окремий символічний візит до Києва з гідною програмою, включаючи виступ перед українськими депутатами.
Для України така гостра конкуренція між лідерами інституцій ЄС може бути корисною і при вдалому використанні може сприяти більш динамічному просуванню нашого євроінтеграційного досьє. Змагання у тому «хто більше зробив для України?» лише гратиме на користь Україні. Хоча, звичайно, було б набагато важливіше аби Президент Шарль Мішель та Президент Урсула фон дер Ляєн працювали в єдиній команді як колись добре відомі всім українцям президенти Дональд Туск та Жан-Клод Юнкер.
Що очевидно зараз, то це те, що єдність команди в Брюсселі з «українського питання» залежатиме виключно від того, на скільки добросовісно Україна виконуватиме критерії для повноправного членства в ЄС. А це вже залежатиме від єдності як між гілками влади, так і між політичними силами заради єдиної мети. Така внутрішньополітична єдність є запорукою того, що Києву не доведеться ризикувати та грати на конкуренції між командами в Брюсселі.
Раптовий візит Президента Євроради Шарля Мішеля до України за два тижні до запланованого саміту Україна-ЄС на початку лютого в Києві міг здивувати або створити завищені очікування від можливого чергового «євроінтеграційного прориву».
Водночас, результати зустрічей та сигнали у виступі Президента перед депутатами Верховної Ради України не вийшли за межі традиційної політичної підтримки та особистих заяв Мішеля на користь посилення військової допомоги Збройним Силам України.
Тоді якою ж була мета візиту?
Дозволимо собі припустити, що ключем до розуміння ситуації все ще залишається гостра конкуренція за зовнішньополітичне досьє Євросоюзу між Президентом Європейської Ради та Президентом Європейської Комісії, яка вийшла у публічний простір відомим «скандалом зі стільцями». Нагадаємо, що тоді 6 квітня 2021 року під час спільного візиту до Туреччини під час протокольної зйомки з Президентом Туреччини Ердоганом Президенту Єврокомісії Урсулі фон дер Ляєн не знайшлося третього стільця, яка сприйняла це як спробу образи та приниження з боку Шарля Мішеля. І хоча лідери нібито владнали конфлікт, його відголоски простежуються і до сьогоднішнього дня.
Звичайно, попередній візит Президента Єврокомісії до Києва та липневий виступ у Верховній Раді не міг пройти повз увагу Президента Євроради, який мав дати належну публічну відповідь. До того ж до очікуваного саміту Україна-ЄС під головуванням Президента Євроради та Президента Єврокомісії за ініціативою Урсули фон дер Ляєн додався ще один важливий та яскравий політичний захід - спільне засідання Колегії Європейської Комісії та Уряду України. Можливо, цим засіданням Президент Єврокомісії робить спробу підвищити додану вартість свого перебування в Україні у порівнянні з Президентом Євроради, який буде тільки на саміті.
Як наслідок, Мішель зробив крок на випередження і здійснив окремий символічний візит до Києва з гідною програмою, включаючи виступ перед українськими депутатами.
Для України така гостра конкуренція між лідерами інституцій ЄС може бути корисною і при вдалому використанні може сприяти більш динамічному просуванню нашого євроінтеграційного досьє. Змагання у тому «хто більше зробив для України?» лише гратиме на користь Україні. Хоча, звичайно, було б набагато важливіше аби Президент Шарль Мішель та Президент Урсула фон дер Ляєн працювали в єдиній команді як колись добре відомі всім українцям президенти Дональд Туск та Жан-Клод Юнкер.
Що очевидно зараз, то це те, що єдність команди в Брюсселі з «українського питання» залежатиме виключно від того, на скільки добросовісно Україна виконуватиме критерії для повноправного членства в ЄС. А це вже залежатиме від єдності як між гілками влади, так і між політичними силами заради єдиної мети. Така внутрішньополітична єдність є запорукою того, що Києву не доведеться ризикувати та грати на конкуренції між командами в Брюсселі.
Кандидатський Саміт як нова точка відліку євроінтеграції України
Коли вщухли емоції та хвилі популістичних заяв, є можливість прагматично та професійно оцінити результати 26-го Саміту Україна - ЄС - унікального та глибоко символічного.
По суті це був дводенний форум солідарності та кандидатства, перший після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну та отримання нашою державою статусу країни-кандидата на членство в Євросоюзі.
Ще до заходу було зрозуміло, що саміт є приреченим на успіх. Сміливе рішення лідерів ЄС провести саміт саме в Києві в умовах війни та загрози ракетних ударів по столиці та на додаток безпрецедентно широкий склад учасників з боку Європейської Комісії вже продемонстрували глибокий символізм унікальної довіри до України та міцної всебічної підтримки з боку Європейського Союзу. Це був чіткий та потужний політичний сигнал і українському народові, і російському агресору, і всьому світові.
Саміт став новою точкою відліку у процесі європейської інтеграції України. Статус кандидата суттєво підвищив рівень відповідальності як України, так і Євросоюзу для досягнення спільної історії успіху.
По-перше, на найвищому політичному рівні були формально закріплені якісно нові чіткі формули щодо європейської перспективи України, майбутнього членства в ЄС та статусу країни-кандидата. Офіційно залишилися в минулому обмежуючі скептичні формули рішень Євроради 2016 року після катастрофічного референдуму щодо ратифікації Угоди про асоціацію в Нідерландах.
По-друге, формули заключного документу Саміту про умови початку передвступних переговорів та офіційний аналітичний звіт Єврокомісії про стан відповідності України правовому доробку ЄС, оприлюднений 2 лютого, створили змістовний фундамент - точку відліку - для подальшої практичної роботи та обговорення наступних кроків для реалізації стратегічного курсу на вступ до ЄС.
По-третє, крім узагальнюючого та цементуючого ефекту, саміт став і певним «холодним душем» для тих політиків, чиновників та популістів, які «вже практично все виконали і адаптували» (на фоні більш, ніж стриманої оцінки прогресу з боку ЄК в аналітичному звіті) та які «вступлять до ЄС за 2-3 роки». Стало очевидно, що турборежим, в якому Україні дали статус кандидата, не буде застосований у випадку набуття членства в ЄС. Процес вступу не стане спринтом, але Україні варто не перетворити його на довгий та болісний марафон.
Коли вщухли емоції та хвилі популістичних заяв, є можливість прагматично та професійно оцінити результати 26-го Саміту Україна - ЄС - унікального та глибоко символічного.
По суті це був дводенний форум солідарності та кандидатства, перший після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну та отримання нашою державою статусу країни-кандидата на членство в Євросоюзі.
Ще до заходу було зрозуміло, що саміт є приреченим на успіх. Сміливе рішення лідерів ЄС провести саміт саме в Києві в умовах війни та загрози ракетних ударів по столиці та на додаток безпрецедентно широкий склад учасників з боку Європейської Комісії вже продемонстрували глибокий символізм унікальної довіри до України та міцної всебічної підтримки з боку Європейського Союзу. Це був чіткий та потужний політичний сигнал і українському народові, і російському агресору, і всьому світові.
Саміт став новою точкою відліку у процесі європейської інтеграції України. Статус кандидата суттєво підвищив рівень відповідальності як України, так і Євросоюзу для досягнення спільної історії успіху.
По-перше, на найвищому політичному рівні були формально закріплені якісно нові чіткі формули щодо європейської перспективи України, майбутнього членства в ЄС та статусу країни-кандидата. Офіційно залишилися в минулому обмежуючі скептичні формули рішень Євроради 2016 року після катастрофічного референдуму щодо ратифікації Угоди про асоціацію в Нідерландах.
По-друге, формули заключного документу Саміту про умови початку передвступних переговорів та офіційний аналітичний звіт Єврокомісії про стан відповідності України правовому доробку ЄС, оприлюднений 2 лютого, створили змістовний фундамент - точку відліку - для подальшої практичної роботи та обговорення наступних кроків для реалізації стратегічного курсу на вступ до ЄС.
По-третє, крім узагальнюючого та цементуючого ефекту, саміт став і певним «холодним душем» для тих політиків, чиновників та популістів, які «вже практично все виконали і адаптували» (на фоні більш, ніж стриманої оцінки прогресу з боку ЄК в аналітичному звіті) та які «вступлять до ЄС за 2-3 роки». Стало очевидно, що турборежим, в якому Україні дали статус кандидата, не буде застосований у випадку набуття членства в ЄС. Процес вступу не стане спринтом, але Україні варто не перетворити його на довгий та болісний марафон.
Кандидатський Саміт як нова точка відліку євроінтеграції України (продовження)
В цілому, після Саміту окреслюється таке орієнтовне бачення календаря передвступних процесів:
1) навесні Єврокомісія підготує так звану проміжну оцінку прогресу України у виконанні семи умов, визначених для розгляду питання про початок передвступних переговорів, та сформулює перелік конкретних проблемних питань, які українська сторона має вирішити до вересня-жовтня;
2) у жовтні Єврокомісія готує офіційну комплексну доповідь про прогресу України в рамках так званого «пакету розширення», в якій буде надано офіційну оцінку ЄК щодо належного/неналежного виконання Україною згаданих умов. Саме ця оцінка буде покладена в основу пропозиції на адресу Європейської Ради щодо схвалення рішення про початок передвступних переговорів з Україною;
3) орієнтовно на жовтневому (за найоптимістичнішого сценарію) або на грудневому (більш реалістичному варіанті) засіданні лідери держав-членів ЄС розглянуть рекомендації Єврокомісії та мають одноголосно схвалити рішення про початок передвступних переговорів та доручити Єврокомісії підготувати та представити на розгляд Євроради проект директив на переговори з Україною. У цьому контексті українській дипломатії було б варто вже на цьому етапі вести переговори з ЄК щодо можливості підготовки такого проекту директив заздалегідь, передачі їх на розгляд Євроради разом з оцінкою прогресу за сімома умовами і просувати питання щодо схвалення відповідних рішень Євроради наприкінці жовтня. Враховуючи унікальний рівень підтримки України з боку керівництва інституцій ЄС, зокрема Президента Європейської Ради Шарля Мішеля та Президентки ЄК Урсули фон дер Ляєн, цілком можливо розраховувати на конструктивний підхід до такого алгоритму дій. Водночас, шанси на успіх залежатимуть від того, наскільки українська влада буде здатна врахувати позиції Єврокомісії та Венеціанської Комісії Ради Європи у питаннях реформи Конституційного суду, медіа, забезпечення прав національних меншин, а також в цілому рухатися в руслі стандартів ЄС за так званими «фундаментальними» питаннями - правосуддя, права і свободи, антикорупційна політика, тощо. У цьому аспекті заслуговує на увагу пункт 16 резолюції Європарламенту від 2 лютого 2023 року, в якому міститься заклик до української влади «продемонструвати свою політичну рішучість діяти відповідно до європейських амбіцій свого народу шляхом значного прискорення прогресу у реалізації важливих реформ, …наголошує на необхідності захисту незалежності всіх антикорупційних інституцій, зміцнення свободи ЗМІ, посилення ефективності та відповідальності судової системи, усунення недоліків у функціонуванні правоохоронних органів та забезпечення політичного та партійного плюралізму всередині та за межами Верховної Ради України; закликає Україну утримуватися від ухвалення законодавства, яке не відповідає законодавству ЄС або ставить під загрозу досягнення у процесі реформ і боротьби з корупцією»;
4) після одноголосного схвалення Європейською Радою директив Єврокомісії на передвступні переговори з Україною, які мають врахувати всі побажання та позиції всіх держав-членів ЄС, переговорна команда ЄК і розпочне переговорний процес по 6 кластерам і 33 досьє. Кожне досьє та кластер відкриваються та закриваються за окремою бюрократичною процедурою, яка, на жаль, має небагато спільного з турборежимом, оскільки всі європейські столиці мають дати згоду на відкриття/закриття кожного досьє згідно з власними оцінками прогресу України;
5) за результатами переговорів Єврокомісія готує загальний Висновок щодо стану готовності України взяти на себе обов’язки держави-члена ЄС та можливості вважати переговорний процес завершеним, який має схвалити Європейська Рада та Європарламент;
6) виконання цих етапів дає змогу укласти Договір про вступ України до ЄС, який підлягатиме ратифікації всіма сторонами відповідно до визначених процедур.
В цілому, після Саміту окреслюється таке орієнтовне бачення календаря передвступних процесів:
1) навесні Єврокомісія підготує так звану проміжну оцінку прогресу України у виконанні семи умов, визначених для розгляду питання про початок передвступних переговорів, та сформулює перелік конкретних проблемних питань, які українська сторона має вирішити до вересня-жовтня;
2) у жовтні Єврокомісія готує офіційну комплексну доповідь про прогресу України в рамках так званого «пакету розширення», в якій буде надано офіційну оцінку ЄК щодо належного/неналежного виконання Україною згаданих умов. Саме ця оцінка буде покладена в основу пропозиції на адресу Європейської Ради щодо схвалення рішення про початок передвступних переговорів з Україною;
3) орієнтовно на жовтневому (за найоптимістичнішого сценарію) або на грудневому (більш реалістичному варіанті) засіданні лідери держав-членів ЄС розглянуть рекомендації Єврокомісії та мають одноголосно схвалити рішення про початок передвступних переговорів та доручити Єврокомісії підготувати та представити на розгляд Євроради проект директив на переговори з Україною. У цьому контексті українській дипломатії було б варто вже на цьому етапі вести переговори з ЄК щодо можливості підготовки такого проекту директив заздалегідь, передачі їх на розгляд Євроради разом з оцінкою прогресу за сімома умовами і просувати питання щодо схвалення відповідних рішень Євроради наприкінці жовтня. Враховуючи унікальний рівень підтримки України з боку керівництва інституцій ЄС, зокрема Президента Європейської Ради Шарля Мішеля та Президентки ЄК Урсули фон дер Ляєн, цілком можливо розраховувати на конструктивний підхід до такого алгоритму дій. Водночас, шанси на успіх залежатимуть від того, наскільки українська влада буде здатна врахувати позиції Єврокомісії та Венеціанської Комісії Ради Європи у питаннях реформи Конституційного суду, медіа, забезпечення прав національних меншин, а також в цілому рухатися в руслі стандартів ЄС за так званими «фундаментальними» питаннями - правосуддя, права і свободи, антикорупційна політика, тощо. У цьому аспекті заслуговує на увагу пункт 16 резолюції Європарламенту від 2 лютого 2023 року, в якому міститься заклик до української влади «продемонструвати свою політичну рішучість діяти відповідно до європейських амбіцій свого народу шляхом значного прискорення прогресу у реалізації важливих реформ, …наголошує на необхідності захисту незалежності всіх антикорупційних інституцій, зміцнення свободи ЗМІ, посилення ефективності та відповідальності судової системи, усунення недоліків у функціонуванні правоохоронних органів та забезпечення політичного та партійного плюралізму всередині та за межами Верховної Ради України; закликає Україну утримуватися від ухвалення законодавства, яке не відповідає законодавству ЄС або ставить під загрозу досягнення у процесі реформ і боротьби з корупцією»;
4) після одноголосного схвалення Європейською Радою директив Єврокомісії на передвступні переговори з Україною, які мають врахувати всі побажання та позиції всіх держав-членів ЄС, переговорна команда ЄК і розпочне переговорний процес по 6 кластерам і 33 досьє. Кожне досьє та кластер відкриваються та закриваються за окремою бюрократичною процедурою, яка, на жаль, має небагато спільного з турборежимом, оскільки всі європейські столиці мають дати згоду на відкриття/закриття кожного досьє згідно з власними оцінками прогресу України;
5) за результатами переговорів Єврокомісія готує загальний Висновок щодо стану готовності України взяти на себе обов’язки держави-члена ЄС та можливості вважати переговорний процес завершеним, який має схвалити Європейська Рада та Європарламент;
6) виконання цих етапів дає змогу укласти Договір про вступ України до ЄС, який підлягатиме ратифікації всіма сторонами відповідно до визначених процедур.
Кандидатський Саміт як нова точка відліку євроінтеграції України (продовження)
Крім цього складної та тривалої обов’язкової програми, варто нагадати про те, що наступний 2024 рік - рік європейських виборів. У травні громадяни ЄС обиратимуть новий склад Європарламенту і ці результати безпосередньо впливатимуть на формування нового керівництва інституцій ЄС у жовтні-листопаді 2024 року. Тому в 2024 році фокус уваги в Євросоюзі буде суттєво зміщуватись у бік внутрішньої політики та виборів. Разом з цим, «українське питання» буде одним з визначальних під час виборчих перегонів для багатьох європейських політичних сил. Не виключається, що результати виборів та позиція нових лідерів ЄС щодо швидкості інтеграції України до ЄС залишаться вельми сприятливими.
Відтак, залишаючи осторонь популістичні історії про турбовступ, кристалізується розуміння необхідності максимальної концентрації зусиль української влади, опозиції та громадянського суспільства для належного якісного виконання семи умов Єврокомісії і створення фундаменту для початку передвступних переговорів до європейських виборів - за найоптимістичнішими прогнозами до кінця 2023 року, за оптимальними - у червні 2024 року, оскільки чинне керівництво ЄС прагнутиме увійти в історію такими важливими політичними рішеннями.
Успіх України на шляху ЄС - це наша спільна відповідальність.
Крім цього складної та тривалої обов’язкової програми, варто нагадати про те, що наступний 2024 рік - рік європейських виборів. У травні громадяни ЄС обиратимуть новий склад Європарламенту і ці результати безпосередньо впливатимуть на формування нового керівництва інституцій ЄС у жовтні-листопаді 2024 року. Тому в 2024 році фокус уваги в Євросоюзі буде суттєво зміщуватись у бік внутрішньої політики та виборів. Разом з цим, «українське питання» буде одним з визначальних під час виборчих перегонів для багатьох європейських політичних сил. Не виключається, що результати виборів та позиція нових лідерів ЄС щодо швидкості інтеграції України до ЄС залишаться вельми сприятливими.
Відтак, залишаючи осторонь популістичні історії про турбовступ, кристалізується розуміння необхідності максимальної концентрації зусиль української влади, опозиції та громадянського суспільства для належного якісного виконання семи умов Єврокомісії і створення фундаменту для початку передвступних переговорів до європейських виборів - за найоптимістичнішими прогнозами до кінця 2023 року, за оптимальними - у червні 2024 року, оскільки чинне керівництво ЄС прагнутиме увійти в історію такими важливими політичними рішеннями.
Успіх України на шляху ЄС - це наша спільна відповідальність.