Текст без редактури.
#Чупік
Відпустка відгреміла досить швидко. Нічого надзвичайного не трапилось. Трішки потрігерився в готелі в Яремчі, але потім виявилось що добра половина оточуючих це командири дивізіонів, розвідники, піхотинці. Тому я тихенько посьорбав пивка і чудово відпочив з Пташечкою і Сарою. Малій дупі готель дуже сподобався і вона постановила що нам треба ще на кілька днів тут затриматись. Бо вдома немає басейна. Ми з Пташечеою цю ідею рішуче підтримали. Готель "Ведмежа Гора" - рекомендую. Чистота, комфорт, вишколений персонал, не всі гроші світу.
Далі було більше. Повернулись в Чернівці, там потусили решту відпустки. Я зрозумів що я став сімейним, або ж відлюдкуватим. Поки я вдома - я не хочу бачити, чути і взаємодіяти з іншими людьми. Внутрішній голос кричав і топав лапками: "шановний, ви блядь в отпуску, тусуйте з сім'єю". Але все таки з Бургером і його фройлян я побачився. А три єгеря придушили внутрішній голос що генерував докори.
Рекомендую бар 28/33 в Чернівцях. Душевно і по домашньому. Потім з друзяками пішли в БарDuck але попри кльовий музон, там якось не попіздєть. А ось в 28/33 якась особлива атмосфера. І всі схильні на попіздєть. Переспілкувався з усіма. Набухався як скотина. Бармен запакував мене в машину і повіз додому по закриттю.
Відпустка завжди тягнеться якось дивно. Спершу повільно, ще купа часу попереду. А потім - бааац. І відпуск скінчився.
З Че до Констахи я доїхав годин за 15. З Констахи до Че - я їхав 12 годин)))) причому обидві поїздки далися дуже легко. Певно я вже звик стирчати за кермом по 12 годин)) по бла бла кару нагріб пасажирів, і в Констаху їхав з двума синіми в гавно виховательками дитячого садочку. Було весело :-)
По прибуттю мене чекали нові новини: ми переїзджали в нове очко.
Про нього і буде наступний текст (і збір). Текст про пройобане майно і зраду. Але на відміну від Іванівського - ця двіжуха пройшла для піхоти лайтовіше.
Під час відпустки пограв в Sifu, Unravel 2, Cyberpunk 2077 і грульку про Май Літтл Поні))
Навчив Сару битись на мечах) трошки відгріб від неї)
#Чупік
Відпустка відгреміла досить швидко. Нічого надзвичайного не трапилось. Трішки потрігерився в готелі в Яремчі, але потім виявилось що добра половина оточуючих це командири дивізіонів, розвідники, піхотинці. Тому я тихенько посьорбав пивка і чудово відпочив з Пташечкою і Сарою. Малій дупі готель дуже сподобався і вона постановила що нам треба ще на кілька днів тут затриматись. Бо вдома немає басейна. Ми з Пташечеою цю ідею рішуче підтримали. Готель "Ведмежа Гора" - рекомендую. Чистота, комфорт, вишколений персонал, не всі гроші світу.
Далі було більше. Повернулись в Чернівці, там потусили решту відпустки. Я зрозумів що я став сімейним, або ж відлюдкуватим. Поки я вдома - я не хочу бачити, чути і взаємодіяти з іншими людьми. Внутрішній голос кричав і топав лапками: "шановний, ви блядь в отпуску, тусуйте з сім'єю". Але все таки з Бургером і його фройлян я побачився. А три єгеря придушили внутрішній голос що генерував докори.
Рекомендую бар 28/33 в Чернівцях. Душевно і по домашньому. Потім з друзяками пішли в БарDuck але попри кльовий музон, там якось не попіздєть. А ось в 28/33 якась особлива атмосфера. І всі схильні на попіздєть. Переспілкувався з усіма. Набухався як скотина. Бармен запакував мене в машину і повіз додому по закриттю.
Відпустка завжди тягнеться якось дивно. Спершу повільно, ще купа часу попереду. А потім - бааац. І відпуск скінчився.
З Че до Констахи я доїхав годин за 15. З Констахи до Че - я їхав 12 годин)))) причому обидві поїздки далися дуже легко. Певно я вже звик стирчати за кермом по 12 годин)) по бла бла кару нагріб пасажирів, і в Констаху їхав з двума синіми в гавно виховательками дитячого садочку. Було весело :-)
По прибуттю мене чекали нові новини: ми переїзджали в нове очко.
Про нього і буде наступний текст (і збір). Текст про пройобане майно і зраду. Але на відміну від Іванівського - ця двіжуха пройшла для піхоти лайтовіше.
Під час відпустки пограв в Sifu, Unravel 2, Cyberpunk 2077 і грульку про Май Літтл Поні))
Навчив Сару битись на мечах) трошки відгріб від неї)
В-П-У.
#Чупік
- Чупік, тут прийшла розпоряга, повідправляти сержантів в ТЦК щоб вони займались рекрутингом.
- Яких сержантів?
Ми обидва дещо натягнуто посміхаємось. По-перше: мій співрозмовник - сержант. Явно натякав на себе. По-друге: сержантів у нас майже не лишилось. Основна маса людей в нас благополучно потрьохсотилась, хтось втік в СЗЧ, хтось загинув. В нас залишилась купка людей які були раді вийти з села Нижня Залупа і тепер мали можливість бігати по полігону.
- Це тіпа “поповнення нема, йдіть когось собі надибайте і переконайте вступити до нас”?!
- Типу того.
- Вони взагалі в курсі, що рекрутинг 90% всіх підрозділів базується на одній єдиній фразі: “ви не потрапите в піхоту!”. Бо в умах обиватєля, піхота - це смерть. От тільки ти потрапив в списки піхоти, все - ти вмер-помер-убило, розпідарасило. А це неправда. В основном у нас люди вибувають по пораненням.
- Я вже бачу рекламний плакат і готовий слоган: ВСТУПАЙ ДО НАС! У НАС НЕ ВМИРАЮТЬ,У НАС - ТРЬОХСОТЯТЬСЯ.
Цього разу ми вже реготали в голос.
Всі розуміють що піхота це срака. Найкращі пригоди, найскладніші випробування і все це без тіні розуміння коли тебе підмінять. Всі кажуть що в житті немає справедливості, але в піхоті справедливість має від’ємне значення. Піхота це і складне випробування для командира. Ти можеш приймати вірні рішення, правильні рішення, але все одно хтось буде гинути чи зазнавати поранень (частенько з власної тупості, але то такоє). Тому єдине що лишається, це видати вдалий план і дати все що потрібно для його виконання. Але дуже часто для виконання задач тобі потрібні люди. А в тебе їх немає. Тобі їх ніким замінити, ніким поповнити. Або (що ще гірше) на поповнення тобі присилають якийсь “супер боєздатний” спєцназ підрозділ старих дідів, чи отказніків. І старший командир козиряє “я он роботу зробив, підкріплення вам організував”, а от ротні і комбати розуміють що кіна з цього не буде. Ці люди не здатні виконувати задачі. Єдине що вони можуть - сидіти по підвалам і скулити. Або ж кричати: “Там смерть, я їбав!”. Потолок професійних і вольових можливостей цих людей - сторожити другу лінію і ліниво її копати.
Верхній штаб лише дивиться на цифри штатки і бачить що у тебе в роті, нехай, 40 чоловік. Але піхоти з них - десять. Решта це управління і броня. По батальйону, генерал Ясєн Хуй, бачить купу людей що сидять в тилу. І йому пахую що це ПТРК, дроноводи, стройова, броня. Всіх в окопи, нахуй. Війна судного дня, нахуй. Що буде завтра - йому пахую і його не їбе. Йому головне сьогодні відстрілятись і виконать задачу. І доповісти.
Тому що доповідь це важливо. Бутусов, он, видав шикарну фразу: “Сунь Цзи написав трактат “Мистецтво війни”, а Збройні Сили України можуть написати свій трактат: “Мистецтво доповіді”.
ЗСУ дуже плотно просідає в плані піхоти. Як по якості, так і по кількості. Армія не навчилась берегти, держава не навчилась поповнювати, люди не навчились туди записуватись. Всі. Всі (включаючи мене, який сидить на КСП і гребе пиздяки лише епізодично) розказують шо: бля, нада записуватись в піхоту. Особливо смішно це чути від тих хто не в піхоті. Всі хто не в піхоті - більшість за хуй себе вкусить, але в піхоту не підуть. Бо вони теж свято впевнені що піхота це вмер-помер-убили.
Я інколи сумую за своїми буднями взводніка\ЗКРа. Але частіше радий що я вже не в тій сраці. Втеча з піхоти, це дуже дивна штука. З одного боку - ти радий що цей епізод життя скінчився. З другого - не вистачає двіжа.
Яке ж Остаточне Рішення(ТМ) по піхоті? Пан Сирський і всі генерали впевнені що в піхоту треба переводить всіх нахуй. Повитягати з тилу всіляких безполєзних кровосісь і закинути їх в піхтуру. Хай бігають. Але якісно прикіпівшого до свого місця підараса так просто ти з посади не переведеш. Та й це націлено більше на рядовий склад. Хоча багатьох старшин, сержантів, офіцерів можна було б закинуть на півроку в піхоту. Таке собі проф підтвердження придатності.
В ітогі в піхоту потрапляє всіляка тилова наволоч яка прикусила мінєта своєму начальству. Ну і купа середньої адекватності спєців. Артилеристи, водії тощо. Багато по зальоту.
#Чупік
- Чупік, тут прийшла розпоряга, повідправляти сержантів в ТЦК щоб вони займались рекрутингом.
- Яких сержантів?
Ми обидва дещо натягнуто посміхаємось. По-перше: мій співрозмовник - сержант. Явно натякав на себе. По-друге: сержантів у нас майже не лишилось. Основна маса людей в нас благополучно потрьохсотилась, хтось втік в СЗЧ, хтось загинув. В нас залишилась купка людей які були раді вийти з села Нижня Залупа і тепер мали можливість бігати по полігону.
- Це тіпа “поповнення нема, йдіть когось собі надибайте і переконайте вступити до нас”?!
- Типу того.
- Вони взагалі в курсі, що рекрутинг 90% всіх підрозділів базується на одній єдиній фразі: “ви не потрапите в піхоту!”. Бо в умах обиватєля, піхота - це смерть. От тільки ти потрапив в списки піхоти, все - ти вмер-помер-убило, розпідарасило. А це неправда. В основном у нас люди вибувають по пораненням.
- Я вже бачу рекламний плакат і готовий слоган: ВСТУПАЙ ДО НАС! У НАС НЕ ВМИРАЮТЬ,У НАС - ТРЬОХСОТЯТЬСЯ.
Цього разу ми вже реготали в голос.
Всі розуміють що піхота це срака. Найкращі пригоди, найскладніші випробування і все це без тіні розуміння коли тебе підмінять. Всі кажуть що в житті немає справедливості, але в піхоті справедливість має від’ємне значення. Піхота це і складне випробування для командира. Ти можеш приймати вірні рішення, правильні рішення, але все одно хтось буде гинути чи зазнавати поранень (частенько з власної тупості, але то такоє). Тому єдине що лишається, це видати вдалий план і дати все що потрібно для його виконання. Але дуже часто для виконання задач тобі потрібні люди. А в тебе їх немає. Тобі їх ніким замінити, ніким поповнити. Або (що ще гірше) на поповнення тобі присилають якийсь “супер боєздатний” спєцназ підрозділ старих дідів, чи отказніків. І старший командир козиряє “я он роботу зробив, підкріплення вам організував”, а от ротні і комбати розуміють що кіна з цього не буде. Ці люди не здатні виконувати задачі. Єдине що вони можуть - сидіти по підвалам і скулити. Або ж кричати: “Там смерть, я їбав!”. Потолок професійних і вольових можливостей цих людей - сторожити другу лінію і ліниво її копати.
Верхній штаб лише дивиться на цифри штатки і бачить що у тебе в роті, нехай, 40 чоловік. Але піхоти з них - десять. Решта це управління і броня. По батальйону, генерал Ясєн Хуй, бачить купу людей що сидять в тилу. І йому пахую що це ПТРК, дроноводи, стройова, броня. Всіх в окопи, нахуй. Війна судного дня, нахуй. Що буде завтра - йому пахую і його не їбе. Йому головне сьогодні відстрілятись і виконать задачу. І доповісти.
Тому що доповідь це важливо. Бутусов, он, видав шикарну фразу: “Сунь Цзи написав трактат “Мистецтво війни”, а Збройні Сили України можуть написати свій трактат: “Мистецтво доповіді”.
ЗСУ дуже плотно просідає в плані піхоти. Як по якості, так і по кількості. Армія не навчилась берегти, держава не навчилась поповнювати, люди не навчились туди записуватись. Всі. Всі (включаючи мене, який сидить на КСП і гребе пиздяки лише епізодично) розказують шо: бля, нада записуватись в піхоту. Особливо смішно це чути від тих хто не в піхоті. Всі хто не в піхоті - більшість за хуй себе вкусить, але в піхоту не підуть. Бо вони теж свято впевнені що піхота це вмер-помер-убили.
Я інколи сумую за своїми буднями взводніка\ЗКРа. Але частіше радий що я вже не в тій сраці. Втеча з піхоти, це дуже дивна штука. З одного боку - ти радий що цей епізод життя скінчився. З другого - не вистачає двіжа.
Яке ж Остаточне Рішення(ТМ) по піхоті? Пан Сирський і всі генерали впевнені що в піхоту треба переводить всіх нахуй. Повитягати з тилу всіляких безполєзних кровосісь і закинути їх в піхтуру. Хай бігають. Але якісно прикіпівшого до свого місця підараса так просто ти з посади не переведеш. Та й це націлено більше на рядовий склад. Хоча багатьох старшин, сержантів, офіцерів можна було б закинуть на півроку в піхоту. Таке собі проф підтвердження придатності.
В ітогі в піхоту потрапляє всіляка тилова наволоч яка прикусила мінєта своєму начальству. Ну і купа середньої адекватності спєців. Артилеристи, водії тощо. Багато по зальоту.
(Не)Фарт
#Чупік
Все хороше рано чи пізно закінчується. Все погане - теж. Все що раніше було легким - стане важким. Важке - неможливим.
Село Нижня Залупа було ще тією пригодою. В середньому солдат там існував близько 2х діб. За дві доби людина там або трьохсотилась і виходила. Або помирала. Постійний наплив штурмовіків, просто ненормальна кількість ФПВ дронів і як вишня на цьому торті смерті - 120й міномет (вірніше єбєйша їх кількість) який постійно гупав. Коли ставало нудно - прилітали збросчіки, лупив танк і падали пакети РСЗВ.
Везунчики хутко трьохсотились і виходили на евак. Ті ж кому не щастило - ставали важкими чи середніми і пересуватись не могли. Такі солдати мусили дожити до темноти, і по них приходила група евака. Група евака мала на озброєнні тачку від Браммер (піздаті тачки, рекомендую) і швидкі ноги. Евак хапав трьохсотого і бігли під ляпухами з міномета від підвалу до підвалу. В підвалі довго не почілиш - прилітав дрон і розносив його. Тому це був забіг.
Вся дорога по селу і від села була усіяна мотлохом виходящих, зброєю і трупами. Де не де траплялись поламані тачки Браммер. Одна лише наша рота залишила там 3 тачки. Там сям лежали броніки, каски, рюкзаки. Ходи - збирай. Безкоштовний воєнторг. Але майно це хуйня. Евак збирав більш важливе: живих і мертвих.
Евак бігав по маршруту і періодично пилососили жмурів і зброю. Зазвичай виносили своїх, зрідка - сусідів. Один раз навіть приволокли дохлого кацапа, який хуй пойми як здох у нас в тилу. Потім евак згружали трьохсотих і жмурів на точці перегрузу, і там їх підбирала БМП. Поранені сиділи в підвалах, трупи лежали зверху на вулиці. Прилітала беха і всі хутко вилізали на броню, а такелажники що сиділи на БМП - хутко розвантажували і завантажували машину. Потім трамбували трьохсотих і трупів. На все про все було до двох хвилин. Потім БМП мала підвищений ризик згоріти.
Машина не завжди забирала і не завжди розвантажувала все що мала. Над головой пролітав ПТУР, чи падала міна поруч - мєхвод кричав дурним голосом і коробка тікала. Ті ж хто не встих залізти - проводжали машину сумними поглядами. Невідомо коли та машина буде. І невідомо чи буде наступна машина взагалі. Особливо приреченими поглядами таку уйобуючу маршрутку проводжали важкі 300 які не могли вийти самі. А тачкой з села їх ніхто не вивезе. Кілька розбомбляних тачок з трупами валялись на дорозі з села в тил. З деяких з них поранені злазили, проповзали певну відстань і там то їх і наздоганяли підарські зкиди. Якщо вам дуже подобаються відео з дронів де підари дохнуть, повзають в кишках і молять пілота про милосердя - в кацапів повно аналогічних.
БМП вже звично зарулювала в село. Вигрузилась, трьохсотих на точці не було, і машина рвонула назад. Вже на виїзді з села в борт залетіла ФПВшка. Вибухом знесло всіх хто сидів на броні. Мєхвод проявив чудеса акробатики і вискочив з машини в один стрибок. Палаюча броня заглохла, але все що котилася далі. Одного з тіпів вибухом кинуло наперед машини. І та на нього наїхала і зупинилась. Загупав міномет. Всі розбіглися. Броня розгорілась і здетонував БК. Їбануло знатно.
Командир машини передав в радєйку що всі живі окрім одного тіпа. Того на якого наїхала БМП.
-доооопоооомоооожііііть!
Голос лунав зі сторони машини в якій ще потріскували набої з кулемета. Як виявилось Саньок (най буде так) лишився живий. Машина наїхала йому на ногу, вибухнула. Його добряче обпекло вогнем і гусянка зламала йому ногу. Екіпаж машини хутко надав допомогу і почав відкопувати його з-під горящої машини. Час від часу їх зганяв міномет, якому не подобалося, що укропи все ще живі.
За годину вони видовбали Санька з твердої землі. Зварганили з лайна і патиків ноші і понесли. Евак чекав поки вони вийдуть за радіус ураження ФПВх. ФПВхи періодично намагались забомбити новоутворену групу еваку. З третього разу дрон таки долетів до наших і уєбав в самому центрі групи.
#Чупік
Все хороше рано чи пізно закінчується. Все погане - теж. Все що раніше було легким - стане важким. Важке - неможливим.
Село Нижня Залупа було ще тією пригодою. В середньому солдат там існував близько 2х діб. За дві доби людина там або трьохсотилась і виходила. Або помирала. Постійний наплив штурмовіків, просто ненормальна кількість ФПВ дронів і як вишня на цьому торті смерті - 120й міномет (вірніше єбєйша їх кількість) який постійно гупав. Коли ставало нудно - прилітали збросчіки, лупив танк і падали пакети РСЗВ.
Везунчики хутко трьохсотились і виходили на евак. Ті ж кому не щастило - ставали важкими чи середніми і пересуватись не могли. Такі солдати мусили дожити до темноти, і по них приходила група евака. Група евака мала на озброєнні тачку від Браммер (піздаті тачки, рекомендую) і швидкі ноги. Евак хапав трьохсотого і бігли під ляпухами з міномета від підвалу до підвалу. В підвалі довго не почілиш - прилітав дрон і розносив його. Тому це був забіг.
Вся дорога по селу і від села була усіяна мотлохом виходящих, зброєю і трупами. Де не де траплялись поламані тачки Браммер. Одна лише наша рота залишила там 3 тачки. Там сям лежали броніки, каски, рюкзаки. Ходи - збирай. Безкоштовний воєнторг. Але майно це хуйня. Евак збирав більш важливе: живих і мертвих.
Евак бігав по маршруту і періодично пилососили жмурів і зброю. Зазвичай виносили своїх, зрідка - сусідів. Один раз навіть приволокли дохлого кацапа, який хуй пойми як здох у нас в тилу. Потім евак згружали трьохсотих і жмурів на точці перегрузу, і там їх підбирала БМП. Поранені сиділи в підвалах, трупи лежали зверху на вулиці. Прилітала беха і всі хутко вилізали на броню, а такелажники що сиділи на БМП - хутко розвантажували і завантажували машину. Потім трамбували трьохсотих і трупів. На все про все було до двох хвилин. Потім БМП мала підвищений ризик згоріти.
Машина не завжди забирала і не завжди розвантажувала все що мала. Над головой пролітав ПТУР, чи падала міна поруч - мєхвод кричав дурним голосом і коробка тікала. Ті ж хто не встих залізти - проводжали машину сумними поглядами. Невідомо коли та машина буде. І невідомо чи буде наступна машина взагалі. Особливо приреченими поглядами таку уйобуючу маршрутку проводжали важкі 300 які не могли вийти самі. А тачкой з села їх ніхто не вивезе. Кілька розбомбляних тачок з трупами валялись на дорозі з села в тил. З деяких з них поранені злазили, проповзали певну відстань і там то їх і наздоганяли підарські зкиди. Якщо вам дуже подобаються відео з дронів де підари дохнуть, повзають в кишках і молять пілота про милосердя - в кацапів повно аналогічних.
БМП вже звично зарулювала в село. Вигрузилась, трьохсотих на точці не було, і машина рвонула назад. Вже на виїзді з села в борт залетіла ФПВшка. Вибухом знесло всіх хто сидів на броні. Мєхвод проявив чудеса акробатики і вискочив з машини в один стрибок. Палаюча броня заглохла, але все що котилася далі. Одного з тіпів вибухом кинуло наперед машини. І та на нього наїхала і зупинилась. Загупав міномет. Всі розбіглися. Броня розгорілась і здетонував БК. Їбануло знатно.
Командир машини передав в радєйку що всі живі окрім одного тіпа. Того на якого наїхала БМП.
-доооопоооомоооожііііть!
Голос лунав зі сторони машини в якій ще потріскували набої з кулемета. Як виявилось Саньок (най буде так) лишився живий. Машина наїхала йому на ногу, вибухнула. Його добряче обпекло вогнем і гусянка зламала йому ногу. Екіпаж машини хутко надав допомогу і почав відкопувати його з-під горящої машини. Час від часу їх зганяв міномет, якому не подобалося, що укропи все ще живі.
За годину вони видовбали Санька з твердої землі. Зварганили з лайна і патиків ноші і понесли. Евак чекав поки вони вийдуть за радіус ураження ФПВх. ФПВхи періодично намагались забомбити новоутворену групу еваку. З третього разу дрон таки долетів до наших і уєбав в самому центрі групи.
Воїн одного бою.
#Чупік
Воїни одного бою є в кожному підрозділі. Вони залітають на будь яку двіжуху. Їх глибоко похуй куди йти, чи є БРка, яке прикриття і т.д.
Їх цікавить тільки: шо там з еваком?!
Ці воїни завжди добросовісно виконують свої задачі. Але - недовго.
ВОБи залітають, миттєво трьохсотяться (зазвичай легко) і так же миттєво виходять. Мов: я прокукурікав, а там хоч і не розсвітай.
Крайній раз ми зайшли на двіж на 1 (один, Карл) день і мій ВОБівець ззів випадковий зкид з мавіка. Чесно відстояв день на посту, і по вечору поїхав лікуватись. Це його третє поранення. У сусідів, його колега має вже 6. В сусідньому баті - є тіп в якого сім поранень
Вони трьохсотяться будь де, і зазвичай протягом доби після заходу. Інколи всі жартують що вони самі бігають за підарськими збросами, щоб затрьохсотитись. А коли йде обговорення задачі ВОБ каже: та хулі тут дєлов. Отут трьохсотимся і дамой.
Інший підвид ВОБівця: СЗЧшнік-Бумеранг. Він залітає на двіж. Робить, часто, неймовірні речі, а потім каже "камандір, шото я єбав" і драпає на місяць в сзч.
П.С.: кацап у нас лізе. Повільно, але впевнено. Поки не нарветься на якогось яйцатого піхотинця. Недавно 4 руцкіх натрапили на такого. Результат - 1 200, трьох загнав в хату, закидав гранатами, навалив їм з пекача, який перед цим забрав в жмура підарського, в ітогі ми через сусідів вийшли по радєйці на нього і відігнали від хатки. Хатку склали ФПВшкой.
Нєхуй цих підарів сцятись. Вони як получать пізди - одразу розбігаються. Яйцаті штурмовічки в них є. Але дуже й дуже мало.
#Чупік
Воїни одного бою є в кожному підрозділі. Вони залітають на будь яку двіжуху. Їх глибоко похуй куди йти, чи є БРка, яке прикриття і т.д.
Їх цікавить тільки: шо там з еваком?!
Ці воїни завжди добросовісно виконують свої задачі. Але - недовго.
ВОБи залітають, миттєво трьохсотяться (зазвичай легко) і так же миттєво виходять. Мов: я прокукурікав, а там хоч і не розсвітай.
Крайній раз ми зайшли на двіж на 1 (один, Карл) день і мій ВОБівець ззів випадковий зкид з мавіка. Чесно відстояв день на посту, і по вечору поїхав лікуватись. Це його третє поранення. У сусідів, його колега має вже 6. В сусідньому баті - є тіп в якого сім поранень
Вони трьохсотяться будь де, і зазвичай протягом доби після заходу. Інколи всі жартують що вони самі бігають за підарськими збросами, щоб затрьохсотитись. А коли йде обговорення задачі ВОБ каже: та хулі тут дєлов. Отут трьохсотимся і дамой.
Інший підвид ВОБівця: СЗЧшнік-Бумеранг. Він залітає на двіж. Робить, часто, неймовірні речі, а потім каже "камандір, шото я єбав" і драпає на місяць в сзч.
П.С.: кацап у нас лізе. Повільно, але впевнено. Поки не нарветься на якогось яйцатого піхотинця. Недавно 4 руцкіх натрапили на такого. Результат - 1 200, трьох загнав в хату, закидав гранатами, навалив їм з пекача, який перед цим забрав в жмура підарського, в ітогі ми через сусідів вийшли по радєйці на нього і відігнали від хатки. Хатку склали ФПВшкой.
Нєхуй цих підарів сцятись. Вони як получать пізди - одразу розбігаються. Яйцаті штурмовічки в них є. Але дуже й дуже мало.
Запах багаття
#Чупік
Я вийшов з бліндажика і пішов до дерева перевірити якість поливу місцевих бур'янів. Викопувати людську парашу не хотілося. Тут давно ніхто не жив, нас тут ще жодного разу не пиздили артою. Тому я думав собі що кацап нас не знайшов. Ну або знайшов і йому на нас було похуй. Але влашовувати тут розкопки і велике будівництво я не хотів. Раптом нас ще не знайшли? Я вже йшов назад як побачив палаюче поле. Воно лише світилось на горизонті. Світилось крізь хмару диму. Цей дим дійшов вже й до нас. Але пахнув він не горілим полем. Цей дим мав аромат палаючого дерева.
Запах багаття з дерева часто асоціювався у мене з шашличками, кастріком (одна давня подруга називала так вогнище), дачею, каміном (камін був у друзяки, не у мене, хник). Зазвичай це був якийсь приємний спогад про тишу, дозвілля і чіл.
Запах же армійського багаття завжди був пересраний спалюваною клейонкою, тушняком і смородом з твоєї нори.
А тут був саме цей домашній запах. Звуки стрільби і розривів затихли на якусь мить. І лише сіре вечірнє небо. І полоска горящого поля. І запах домашнього багаття.
Але це було не багаття. Це горіло село поруч. Тепле повітрі стало ще теплішим. Адже десь там, над палаючим селом літали квадрокоптери і роздували полум'я своїми пропеллерами. Росіяни успішно закріпились в селі. Але з просуванням вглиб у них почалися певні проблеми.
Вони намагались застрибнути в хати які рознесла їх же арта перед цим. А коли вони знаходили якийсь підвал - в нього одразу ж залітали ФПВшки.
В перший день кацапи проєбали взвод убитими. На другий день - теж взвод. Далі вже до них щось дійшло і вони вже не бігали такими толпами. Тому вкладали по відділенню на день.
І це ще жоден не добіг до наших позицій.
А село продовжувало горіти. Я постійно дивуюсь чому там ще горіти? Воно горить вже місяць. З дрона видно лише пусті коробки з попелом всередині. Але дим так і йшов з села. І він приємно пахнув дровами.
#Чупік
Я вийшов з бліндажика і пішов до дерева перевірити якість поливу місцевих бур'янів. Викопувати людську парашу не хотілося. Тут давно ніхто не жив, нас тут ще жодного разу не пиздили артою. Тому я думав собі що кацап нас не знайшов. Ну або знайшов і йому на нас було похуй. Але влашовувати тут розкопки і велике будівництво я не хотів. Раптом нас ще не знайшли? Я вже йшов назад як побачив палаюче поле. Воно лише світилось на горизонті. Світилось крізь хмару диму. Цей дим дійшов вже й до нас. Але пахнув він не горілим полем. Цей дим мав аромат палаючого дерева.
Запах багаття з дерева часто асоціювався у мене з шашличками, кастріком (одна давня подруга називала так вогнище), дачею, каміном (камін був у друзяки, не у мене, хник). Зазвичай це був якийсь приємний спогад про тишу, дозвілля і чіл.
Запах же армійського багаття завжди був пересраний спалюваною клейонкою, тушняком і смородом з твоєї нори.
А тут був саме цей домашній запах. Звуки стрільби і розривів затихли на якусь мить. І лише сіре вечірнє небо. І полоска горящого поля. І запах домашнього багаття.
Але це було не багаття. Це горіло село поруч. Тепле повітрі стало ще теплішим. Адже десь там, над палаючим селом літали квадрокоптери і роздували полум'я своїми пропеллерами. Росіяни успішно закріпились в селі. Але з просуванням вглиб у них почалися певні проблеми.
Вони намагались застрибнути в хати які рознесла їх же арта перед цим. А коли вони знаходили якийсь підвал - в нього одразу ж залітали ФПВшки.
В перший день кацапи проєбали взвод убитими. На другий день - теж взвод. Далі вже до них щось дійшло і вони вже не бігали такими толпами. Тому вкладали по відділенню на день.
І це ще жоден не добіг до наших позицій.
А село продовжувало горіти. Я постійно дивуюсь чому там ще горіти? Воно горить вже місяць. З дрона видно лише пусті коробки з попелом всередині. Але дим так і йшов з села. І він приємно пахнув дровами.
#Чупік
Він дивився в вікно і бачив ротного що біг за ними. Ротний махав рукою і щось кричав про 2000 грн. Олег помахав рукою у відповідь і промовив: падла, пішов нахуй.
Учєбка города М була досить специфічною. Вчили на от'єбісь. Зате можна було за 1000 грн проїбатись на вихідні. Олег двічі пройобувався за весь період навчання. Але гроші обіцяв віддати після ЗП. Хто ж винен що ЗП прийшло за 2 дні до від'їзду в бригаду?!
Тепер ротний біг за машиною, сподіваючись що той викине їх з кишень, чи на ходу надіктував би тому картку? Хуй його знає.
Він дивився в вікно і бачив ротного що біг за ними. Ротний махав рукою і щось кричав про 2000 грн. Олег помахав рукою у відповідь і промовив: падла, пішов нахуй.
Учєбка города М була досить специфічною. Вчили на от'єбісь. Зате можна було за 1000 грн проїбатись на вихідні. Олег двічі пройобувався за весь період навчання. Але гроші обіцяв віддати після ЗП. Хто ж винен що ЗП прийшло за 2 дні до від'їзду в бригаду?!
Тепер ротний біг за машиною, сподіваючись що той викине їх з кишень, чи на ходу надіктував би тому картку? Хуй його знає.
Полювання на кацапів
#Чупік
- Вже 2 ночі в посадці навпроти видно як бродять підараси!
Сержант був щасливий, задоволений, а в очах горів вогонь. Давай, каже, бери свій теплоприціл, мені передадуть мою снайперку з теплом. І підем когось уб’єм!
Мені така ідея сподобалась. Сидіти і нудитись на ксп мені вже остогидло, а тут яка ніяка пригода. Певні сумніви були, бо дрони в тому місці не фіксували переміщень останнім часом, але раптом ті жужжащі фашисти не бачать те, що бачить піхота? Хоча я знаю стару аксіому… “Піхота - пиздить”. Чорт, я був одним з її співавторів і популяризаторів. Але ідея піти й когось прихуярить - перекривала мінуси. Та й по позиціям бродити було потрібно. А тут прямо 2 в 1.
Коліматор полетів в сторону, на його місце став містер “Я_Коштую_Дохуя_Грошей” Арчер. Накрутив глушник на дгк. Мій брелок перетворився з компактного сікубішного карабіну - на весло яке важить добру тонну. Взявши коробку від піци (зробити тепловий екран) я плигнув в баггі і водій помчав мене і пару мішків ніштяків на позиції.
Ніч була теплою і ясною. На горизонті палав Торецьк. Чорт, треба якось придумати як захоплювати зображення з НПВСа, коли війна десь там далеко - вона виглядає дуже гарно. Особливо в білому чи зеленому фосфорі. А тут ще й щось горить. Ляпота. Ну, доки ти не опиняєшся в тому місці де щось горить…
Баггі ловко летіла по польовій дорозі, водій вже по пам’яті оминав ляпухи від прильотів і підминав маленькими колесами гілляча яке ті натрусили за день. Гудів двигун, гудів реб, гуділа їбана рація бо як завжди ретрік накрився геніталіями.
- Дві малих і я на точці.
- Плююююююс.- прошипіла гарнітура.
Літаючи на цьому пекельному тарантасі я завжди шкодую що сідушка не має пасків безпеки. Вилетіти з баггі було як раз плюнути. Всі хто колись на ній їздили засвоїли що потрібно застібати каску. Бо буде як минулого разу.
Машинка влетіла під дерева, я вистрибнув з неї і вхопивши ружжо мого колеги - побіг на точку зустрічі. Водій хвацько поскидав мішки і як тільки мої ноги торкнулися землі машина загарчала і попленталася подалі звідси. Зазвичай вночі нас не пиздили, але я ніколи не хотів стати тим хлопцем який помре в “тиху годину”. Я забіг в бліндажик і там сидів мій напарник. Віддав йому білого мішка з якого стирчало дуло .308го калібру. Він витяг гвинтівку, щось потицяв, поклацав, зарядив ружжо і каже: ну, пішли шукати місце.
Взяв в руки палатку:
- А цим ми зробим собі навєсік. Шоб підар в теплак не побачив.
- Всмислі? Кажу. Там немає уютного дотіка?
- Нє, та там окопчик. Зробим кришу і заєбісь.
Я вередливо зморщив моську - фу, як некультурно. Стріляти з необладнаної позиції. В свій час я добряче засвоїв уроки снайперства в окопному двіжі авдоса в 17м. І як не зловити кулю в єбало бо ти олень. Ну ладна. Піхота все одно бродить поверху і якось не вмирає серед ночі.
Причапали на місце: тут.
Стоячи, в НПВС, відкривався чудовий вид на підарський заповідник. Залізли в окопчики, продерлись через гілля. Поставили ружжо… іііііііі…. Ніхуя не видно. Лише верхівки дерев вилискували в тєплак. Стоячи було видно добре, а з рівня землі було видно кущі, горб перед носом і тотальне ніхуя.
- Бля, треба було тут роздивитися вдень…
Регочучи як дурні і відбиваючи фейспалми, ми повернулись назад. Почухали макітру, покурили і вирішили піти до піхоти. Ті якраз доробили нормальну вогневу. І їм добре - почергуєм за них. І нам - буде гарне місце для полювання. Розклали пасочки. Дивлюсь в арчера - темно як в сраці. Ніхуя не видно. Взяв ружжо напарника - все видно як на долоні. Хм… почав тикати режими, хуїми, РОІ… ніфіга. Поки напарник вичікував свою жертву я таки знайшов в чому була проблема. Підкрутив яскравість нічного режиму - та дааааа. Все чудово видно.
Глянув на годинник: перша. Якраз є час пробігтись позиціями. Кинувши напарника на поталу піхоті - зробив рейд. Потикав пальцями, тут переробить, тут хуйня, тут заєбісь, красавчики. Повернувся. Напарник вже з ружжом в зубах сидить на виході.
#Чупік
- Вже 2 ночі в посадці навпроти видно як бродять підараси!
Сержант був щасливий, задоволений, а в очах горів вогонь. Давай, каже, бери свій теплоприціл, мені передадуть мою снайперку з теплом. І підем когось уб’єм!
Мені така ідея сподобалась. Сидіти і нудитись на ксп мені вже остогидло, а тут яка ніяка пригода. Певні сумніви були, бо дрони в тому місці не фіксували переміщень останнім часом, але раптом ті жужжащі фашисти не бачать те, що бачить піхота? Хоча я знаю стару аксіому… “Піхота - пиздить”. Чорт, я був одним з її співавторів і популяризаторів. Але ідея піти й когось прихуярить - перекривала мінуси. Та й по позиціям бродити було потрібно. А тут прямо 2 в 1.
Коліматор полетів в сторону, на його місце став містер “Я_Коштую_Дохуя_Грошей” Арчер. Накрутив глушник на дгк. Мій брелок перетворився з компактного сікубішного карабіну - на весло яке важить добру тонну. Взявши коробку від піци (зробити тепловий екран) я плигнув в баггі і водій помчав мене і пару мішків ніштяків на позиції.
Ніч була теплою і ясною. На горизонті палав Торецьк. Чорт, треба якось придумати як захоплювати зображення з НПВСа, коли війна десь там далеко - вона виглядає дуже гарно. Особливо в білому чи зеленому фосфорі. А тут ще й щось горить. Ляпота. Ну, доки ти не опиняєшся в тому місці де щось горить…
Баггі ловко летіла по польовій дорозі, водій вже по пам’яті оминав ляпухи від прильотів і підминав маленькими колесами гілляча яке ті натрусили за день. Гудів двигун, гудів реб, гуділа їбана рація бо як завжди ретрік накрився геніталіями.
- Дві малих і я на точці.
- Плююююююс.- прошипіла гарнітура.
Літаючи на цьому пекельному тарантасі я завжди шкодую що сідушка не має пасків безпеки. Вилетіти з баггі було як раз плюнути. Всі хто колись на ній їздили засвоїли що потрібно застібати каску. Бо буде як минулого разу.
Машинка влетіла під дерева, я вистрибнув з неї і вхопивши ружжо мого колеги - побіг на точку зустрічі. Водій хвацько поскидав мішки і як тільки мої ноги торкнулися землі машина загарчала і попленталася подалі звідси. Зазвичай вночі нас не пиздили, але я ніколи не хотів стати тим хлопцем який помре в “тиху годину”. Я забіг в бліндажик і там сидів мій напарник. Віддав йому білого мішка з якого стирчало дуло .308го калібру. Він витяг гвинтівку, щось потицяв, поклацав, зарядив ружжо і каже: ну, пішли шукати місце.
Взяв в руки палатку:
- А цим ми зробим собі навєсік. Шоб підар в теплак не побачив.
- Всмислі? Кажу. Там немає уютного дотіка?
- Нє, та там окопчик. Зробим кришу і заєбісь.
Я вередливо зморщив моську - фу, як некультурно. Стріляти з необладнаної позиції. В свій час я добряче засвоїв уроки снайперства в окопному двіжі авдоса в 17м. І як не зловити кулю в єбало бо ти олень. Ну ладна. Піхота все одно бродить поверху і якось не вмирає серед ночі.
Причапали на місце: тут.
Стоячи, в НПВС, відкривався чудовий вид на підарський заповідник. Залізли в окопчики, продерлись через гілля. Поставили ружжо… іііііііі…. Ніхуя не видно. Лише верхівки дерев вилискували в тєплак. Стоячи було видно добре, а з рівня землі було видно кущі, горб перед носом і тотальне ніхуя.
- Бля, треба було тут роздивитися вдень…
Регочучи як дурні і відбиваючи фейспалми, ми повернулись назад. Почухали макітру, покурили і вирішили піти до піхоти. Ті якраз доробили нормальну вогневу. І їм добре - почергуєм за них. І нам - буде гарне місце для полювання. Розклали пасочки. Дивлюсь в арчера - темно як в сраці. Ніхуя не видно. Взяв ружжо напарника - все видно як на долоні. Хм… почав тикати режими, хуїми, РОІ… ніфіга. Поки напарник вичікував свою жертву я таки знайшов в чому була проблема. Підкрутив яскравість нічного режиму - та дааааа. Все чудово видно.
Глянув на годинник: перша. Якраз є час пробігтись позиціями. Кинувши напарника на поталу піхоті - зробив рейд. Потикав пальцями, тут переробить, тут хуйня, тут заєбісь, красавчики. Повернувся. Напарник вже з ружжом в зубах сидить на виході.
Місто в очікуванні
#Чупік
Фронтові міста - це міста-примари. Вони наче й є. Але не виконують свою основну функцію. В них не живуть люди. Люди тут є, але вони не живуть, а - виживають. Ці міста дивляться на перебігаючих хлопаків і дівчат вибитими ставнями, дзюрами в стінах. Час від часу видихаючи пилюку, коли по ним, або поруч щось прилетить. Легенько пчихають від влучання в стіни куль. І виригують цілі хмари білого пилу від сильного вибуху. Інколи вони пашать чорним димом, якщо є ще чому всередині горіти. В цих містах згасає життя. Те що всі конституції світу визначають найвищою цінністю, тут - не варте й ломаної копійки. Кожне життя, щоправда, коштує тут чогось. Ці самі хлопаки й дівчата витрачають набої, дрони, снаряди, міни. Кожне забране чи скалічене життя має чіткий прайс в графі “виплати” фінслужби бригад.
Прифронтові ж міста живуть інакше. У них життя пашить. Купа люду, кафе, воєнторги, більше воєнторгів. Єбучі СТО, які гребуть більше грошей за свої послуги ніж офіційний дилер БМВ.
В парках гуляють люди. Дівчата бігають в спідницях і джинсах, а поважні, і не дуже, хлопаки сидять на лавочках і цмулять пиво у вечірній час. Але це життя в очікуванні. Час в борг, якщо можна так сказати.
В прифронтових містах часто виникають нові бізнеси. Був пустий магазин - а тепер тут Дніпро М продає перфоратори, але зазвичай це новий воєнторг. В якомусь закутку раптово поселився напис “обналічка”, певно тут можна буде поміняти російські рублі. Якщо якась група росіян таки наблизиться до наших позицій і знову принесе жмені готівки. Але поки в них це не вдається. І хай так краще й буде.
Але інколи прифронтове місто-в-очікуванні підіймає край свого одіяла і нагадує що під ним є лише скелет міста-примари. Жвава вулиця одразу порожніє - лише поруч уєбе якась балістика чи каб. Здоровенний супермаркет, ринок, або закуток ларьків може моментально спорожніти. Або й зникнути в полум’ї чорного диму.
І деякий час в цьому місці не буде життя. Перехожі будуть уникати цього місця. Але з часом розходяться, звикнуть до нового ландшафту. І вулиця знову буде сповнена життям. Всі будуть ходити навколо руїни, а біля неї знову відкриється ларьок.
Хіба знищать місце заради якого всі тут збиралися. Тоді у місті-в-очікуванні з’явиться перманентне нагадування про те, що знаходиться під ковдрою життя.
………..
Кілька днів тому я зайшов в свій улюблений Воєнторг Адекватних Цін. Продавчиня завжди мене впізнавала і питала як справи, я завжди питав як справи в неї, інколи перекидувались жменьою слів. Я купив шеврон на подарунок комусь і пішов. А тепер я не знаю чи зможу я колись ще раз запитати в неї “як справи” і почути “нормально, головне щоб у вас все було добре”. Тому що там тепер відсутній клаптик одіяла під назвою життя. Адже Нова Пошта і Екомаркет зникли в чорному димі від прильоту ракети.
#Чупік
Фронтові міста - це міста-примари. Вони наче й є. Але не виконують свою основну функцію. В них не живуть люди. Люди тут є, але вони не живуть, а - виживають. Ці міста дивляться на перебігаючих хлопаків і дівчат вибитими ставнями, дзюрами в стінах. Час від часу видихаючи пилюку, коли по ним, або поруч щось прилетить. Легенько пчихають від влучання в стіни куль. І виригують цілі хмари білого пилу від сильного вибуху. Інколи вони пашать чорним димом, якщо є ще чому всередині горіти. В цих містах згасає життя. Те що всі конституції світу визначають найвищою цінністю, тут - не варте й ломаної копійки. Кожне життя, щоправда, коштує тут чогось. Ці самі хлопаки й дівчата витрачають набої, дрони, снаряди, міни. Кожне забране чи скалічене життя має чіткий прайс в графі “виплати” фінслужби бригад.
Прифронтові ж міста живуть інакше. У них життя пашить. Купа люду, кафе, воєнторги, більше воєнторгів. Єбучі СТО, які гребуть більше грошей за свої послуги ніж офіційний дилер БМВ.
В парках гуляють люди. Дівчата бігають в спідницях і джинсах, а поважні, і не дуже, хлопаки сидять на лавочках і цмулять пиво у вечірній час. Але це життя в очікуванні. Час в борг, якщо можна так сказати.
В прифронтових містах часто виникають нові бізнеси. Був пустий магазин - а тепер тут Дніпро М продає перфоратори, але зазвичай це новий воєнторг. В якомусь закутку раптово поселився напис “обналічка”, певно тут можна буде поміняти російські рублі. Якщо якась група росіян таки наблизиться до наших позицій і знову принесе жмені готівки. Але поки в них це не вдається. І хай так краще й буде.
Але інколи прифронтове місто-в-очікуванні підіймає край свого одіяла і нагадує що під ним є лише скелет міста-примари. Жвава вулиця одразу порожніє - лише поруч уєбе якась балістика чи каб. Здоровенний супермаркет, ринок, або закуток ларьків може моментально спорожніти. Або й зникнути в полум’ї чорного диму.
І деякий час в цьому місці не буде життя. Перехожі будуть уникати цього місця. Але з часом розходяться, звикнуть до нового ландшафту. І вулиця знову буде сповнена життям. Всі будуть ходити навколо руїни, а біля неї знову відкриється ларьок.
Хіба знищать місце заради якого всі тут збиралися. Тоді у місті-в-очікуванні з’явиться перманентне нагадування про те, що знаходиться під ковдрою життя.
………..
Кілька днів тому я зайшов в свій улюблений Воєнторг Адекватних Цін. Продавчиня завжди мене впізнавала і питала як справи, я завжди питав як справи в неї, інколи перекидувались жменьою слів. Я купив шеврон на подарунок комусь і пішов. А тепер я не знаю чи зможу я колись ще раз запитати в неї “як справи” і почути “нормально, головне щоб у вас все було добре”. Тому що там тепер відсутній клаптик одіяла під назвою життя. Адже Нова Пошта і Екомаркет зникли в чорному димі від прильоту ракети.
УєБаггі.
#Чупік
Я сидів в окопчику на точці евака і чекав поки по мою душу приїде баггі. Баггі виявилась досить корисним транспортом. Маленька - легко сховати. Легка - навіть якщо застрягне наглухо, то двух-трьох хлопів цілком достатньо щоб її підняти і перенести. Також на неї зручно кріпляться ноші. Не перпендикулярно корпусу, а вздовж. Ноші не виступають за габарити, і водій не переживає що він залишить голову пораненого десь в кущах.
Але був у багі один суттєвий недолік. Це був перероблений жигуль... рама зварена на совість, але все решта - це жигуль. В ітогі раз в тиждень цей монстр їде на ремонт. А його надійність не сягає і 70%. Ледь не третина поїздок закінчується так як сьогодні...
- Чупік, Чупік, я Конячка, прийом.
- На прийомі.
- Я всьо. Йди назустріч.
Я виматюкався, виліз з окопчика і під гул дронів почалапав дорогою. Кілька разів звук дрону змушував мене бігти як собаку в посадку, але то була фальшива тривога. Просто якийсь дружній козел-мавікіст втомився жати стіка вперед і наді мної пригальмовує, поки пілот перекладає пульта в руках. А я в цей момент нервую і шкребусь кущами. Падла. Разок пролетіла ФПВшка. І було як з того анекдоту - розумію що це мій Шарік, але срати не перестаю.
Прочапавши кілометра з 2 я надибав воділу і баггі. Та винувато стояла на узбіччі. Машинку ми радісно заштовхали в посадку. Закидали гіллям і сіли чекати доки...
Вистигне бензонасос, стече бєнз з фільтра, ще_якась_жигуляча_болячка пройде, місяць зійде з своєї небесної вісі...
- суча машина. Йобаний пилєсос.
- угу. Причому що странно - в сторону констахи вчора їхала без проблем. А як їхати до передка - глохне і не заводиться.
- походу це - баггі-ухилянт. Чи баггі-отказнік.
- ухилянт звучить краще.
- згоден.
За 40 хвилин баггі відпочила і рвонула в тил. До своєї схованки машинка доїхала без проблем.
Я якось псіхану і почну збирати кошти на якийсь притомний квадроцикл (але сума в 300к трохи бентежить). А цей пилєсос або комусь подаруєм, або розпіздуєм з РПГ.
#Чупік
Я сидів в окопчику на точці евака і чекав поки по мою душу приїде баггі. Баггі виявилась досить корисним транспортом. Маленька - легко сховати. Легка - навіть якщо застрягне наглухо, то двух-трьох хлопів цілком достатньо щоб її підняти і перенести. Також на неї зручно кріпляться ноші. Не перпендикулярно корпусу, а вздовж. Ноші не виступають за габарити, і водій не переживає що він залишить голову пораненого десь в кущах.
Але був у багі один суттєвий недолік. Це був перероблений жигуль... рама зварена на совість, але все решта - це жигуль. В ітогі раз в тиждень цей монстр їде на ремонт. А його надійність не сягає і 70%. Ледь не третина поїздок закінчується так як сьогодні...
- Чупік, Чупік, я Конячка, прийом.
- На прийомі.
- Я всьо. Йди назустріч.
Я виматюкався, виліз з окопчика і під гул дронів почалапав дорогою. Кілька разів звук дрону змушував мене бігти як собаку в посадку, але то була фальшива тривога. Просто якийсь дружній козел-мавікіст втомився жати стіка вперед і наді мної пригальмовує, поки пілот перекладає пульта в руках. А я в цей момент нервую і шкребусь кущами. Падла. Разок пролетіла ФПВшка. І було як з того анекдоту - розумію що це мій Шарік, але срати не перестаю.
Прочапавши кілометра з 2 я надибав воділу і баггі. Та винувато стояла на узбіччі. Машинку ми радісно заштовхали в посадку. Закидали гіллям і сіли чекати доки...
Вистигне бензонасос, стече бєнз з фільтра, ще_якась_жигуляча_болячка пройде, місяць зійде з своєї небесної вісі...
- суча машина. Йобаний пилєсос.
- угу. Причому що странно - в сторону констахи вчора їхала без проблем. А як їхати до передка - глохне і не заводиться.
- походу це - баггі-ухилянт. Чи баггі-отказнік.
- ухилянт звучить краще.
- згоден.
За 40 хвилин баггі відпочила і рвонула в тил. До своєї схованки машинка доїхала без проблем.
Я якось псіхану і почну збирати кошти на якийсь притомний квадроцикл (але сума в 300к трохи бентежить). А цей пилєсос або комусь подаруєм, або розпіздуєм з РПГ.
Бочка з під яблук.
#Чупік
Події в залупному селі П. розвивались стрімко. Мапа з позиціями оновлювалась щоночі. Або й кілька разів на день. Дрони розносили хату за хатою, і змушували піхоту перебігати й займати нові укриття. Вдень і вночі. Арта робила те саме. А вдень набігали штурмовики. І досить якісно штурмували піхоту. Далеко не завжди успішно.
Про декого з солдатів чутно було раз в кілька днів. Вони то зникали з зв'язку, то виринали знову, через кілька днів. Це був тотальний піздєц.
Відділення, позиції - все перемішалось, після кількох відступів, купи трьохсотих, мертвих. Старші змінювались. Вибували і прибували нові. Це був лютий хаос. В цьому хаосі піхота вбивала або гинула. Якщо був матьорий вбивця у відділенні, то така група солдатів виживала. Зазвичай.
Солдат П. пройшов крим, рим і мідні труби. Кілька разів штурмував кацапів. Йому під керівництво потрапили середньої притомності люди. І ось вночі вони мали переходити з точки А в точку Б. Довго сперечалися куди саме відходити. Вирішили йти на колишню позицію Іспаньйола (грець з ним, хай буде). Але перед цим по рації їм командир передавав кілька разів що саме на Іспаньйолу йти не можна (бо передати інфу, довести інфу, сприйняти інфу, отримати і усвідомити, це все різні бляха речі). Та і зв'язок був як зв'язок.
Вони підійшли до хатки. Дозорний сказав пароль. Щось почув у відповідь. П. йшов позаду. Четверо з його групи зайшли в хату, а він саме стояв в дверях. Всередині почулася якась суперечка, і почалася стрільба. П. відскочив від дверей в які влетіла черга з автомата. Відбіг від хатки, пустив кілька черг по вікнах і дверях. Зняв з плеча одноразку і уєбав в хатку. І кинувся навтьоки.
В хаті сиділи кацапи.
Потім довго і нудно П лікувався. Постійно катався то на ВЛК то на реабілітацію. А потім, коли доблєсні ЗСУ сказали йому шо він стопроценто здоровий - просто пішов в СЗЧ.
В таких випадках я завжди думаю - це людина відкосила, перегоріла, чи у нас лікування відбувається через жопу?
П.С.: Позицію в тексті можна було б назвати Іспаньйолою, або ж великими буквами написати "ТАК, це паралель з Островом Скарбів і Джимом Гокінзом". Хоча історія, по духу, більшь схожа з книгою Роберта Луї Стівенсона. Жорстока пригода про піратів, а не смішний мультик. Також я не пам'ятаю чи я описував ці події раніше. Тому йой, най буде.
#Чупік
Події в залупному селі П. розвивались стрімко. Мапа з позиціями оновлювалась щоночі. Або й кілька разів на день. Дрони розносили хату за хатою, і змушували піхоту перебігати й займати нові укриття. Вдень і вночі. Арта робила те саме. А вдень набігали штурмовики. І досить якісно штурмували піхоту. Далеко не завжди успішно.
Про декого з солдатів чутно було раз в кілька днів. Вони то зникали з зв'язку, то виринали знову, через кілька днів. Це був тотальний піздєц.
Відділення, позиції - все перемішалось, після кількох відступів, купи трьохсотих, мертвих. Старші змінювались. Вибували і прибували нові. Це був лютий хаос. В цьому хаосі піхота вбивала або гинула. Якщо був матьорий вбивця у відділенні, то така група солдатів виживала. Зазвичай.
Солдат П. пройшов крим, рим і мідні труби. Кілька разів штурмував кацапів. Йому під керівництво потрапили середньої притомності люди. І ось вночі вони мали переходити з точки А в точку Б. Довго сперечалися куди саме відходити. Вирішили йти на колишню позицію Іспаньйола (грець з ним, хай буде). Але перед цим по рації їм командир передавав кілька разів що саме на Іспаньйолу йти не можна (бо передати інфу, довести інфу, сприйняти інфу, отримати і усвідомити, це все різні бляха речі). Та і зв'язок був як зв'язок.
Вони підійшли до хатки. Дозорний сказав пароль. Щось почув у відповідь. П. йшов позаду. Четверо з його групи зайшли в хату, а він саме стояв в дверях. Всередині почулася якась суперечка, і почалася стрільба. П. відскочив від дверей в які влетіла черга з автомата. Відбіг від хатки, пустив кілька черг по вікнах і дверях. Зняв з плеча одноразку і уєбав в хатку. І кинувся навтьоки.
В хаті сиділи кацапи.
Потім довго і нудно П лікувався. Постійно катався то на ВЛК то на реабілітацію. А потім, коли доблєсні ЗСУ сказали йому шо він стопроценто здоровий - просто пішов в СЗЧ.
В таких випадках я завжди думаю - це людина відкосила, перегоріла, чи у нас лікування відбувається через жопу?
П.С.: Позицію в тексті можна було б назвати Іспаньйолою, або ж великими буквами написати "ТАК, це паралель з Островом Скарбів і Джимом Гокінзом". Хоча історія, по духу, більшь схожа з книгою Роберта Луї Стівенсона. Жорстока пригода про піратів, а не смішний мультик. Також я не пам'ятаю чи я описував ці події раніше. Тому йой, най буде.
Перехід.
#Чупік
Перехід це завжди складно і небезпечно. Саме під час переходу ти почуваєшся максимально незахищеним. Укриття немає. Посадка рідіє чим ближче до зими. Або її просапали піздюлями і там вже немає чому тебе ховати нать влітку. Інколи люди проривають траншеї від точки А до точки Б, але це не завжди можливо і не завжди робиться. Хоча десь там чув про підземні переходи в 100м довжиною. Але це 100м. А йти від точки вигрузки зазвичай км, а то й більше. Хіба в тебе не бракне духу залетіти машинкою на позицію і потім отримувати ляпухи. Стільки варіантів і можливостей. І кожен з них може закінчитись піздюлями. Вдень ходити напряг, вночі ходити напряг. Вдень дрони бачать тебе здалеку, вночі ти незахищений від скидів. Хоча, якщо є ПНБ то ти досить добре бачиш їх інфрачервоні датчики. Доки не прилетить нічна ФПВ залупа без ІЧ.
Я вигрузився на точці, і замість того щоб одразу йти стежкою до своїх - забіг до сусідів в бліндажик. Майже одразу прилетіла ляпуха. Ясно. Десь тут літає підарас.
#Чупік
Перехід це завжди складно і небезпечно. Саме під час переходу ти почуваєшся максимально незахищеним. Укриття немає. Посадка рідіє чим ближче до зими. Або її просапали піздюлями і там вже немає чому тебе ховати нать влітку. Інколи люди проривають траншеї від точки А до точки Б, але це не завжди можливо і не завжди робиться. Хоча десь там чув про підземні переходи в 100м довжиною. Але це 100м. А йти від точки вигрузки зазвичай км, а то й більше. Хіба в тебе не бракне духу залетіти машинкою на позицію і потім отримувати ляпухи. Стільки варіантів і можливостей. І кожен з них може закінчитись піздюлями. Вдень ходити напряг, вночі ходити напряг. Вдень дрони бачать тебе здалеку, вночі ти незахищений від скидів. Хоча, якщо є ПНБ то ти досить добре бачиш їх інфрачервоні датчики. Доки не прилетить нічна ФПВ залупа без ІЧ.
Я вигрузився на точці, і замість того щоб одразу йти стежкою до своїх - забіг до сусідів в бліндажик. Майже одразу прилетіла ляпуха. Ясно. Десь тут літає підарас.
Людина що біжить
#Чупік
Частина 1: лиши по собі все що ти нарив
Захід на нові позиції не любить ніхто. Це перетягнути тил, перебудувати логістику, відтягнути дронщиків в інший район, зібрати всі свої гнидники і їх переволокти в нове місце. І в місцях недосяжних підарським зкидам це зробити легко. А от там де слово “скид” лякає людей, провернути таку штуку вже важче. Бо це дахуя руху. З точки на точку, з сумкой, з тачкой. А кожен рух це небезпека. Під час кожного руху тебе легко виявити. А значить і одпиздити.
Також треба полишити купу майна (ну і частина піде в пройоб, тому що так вже цей світ влаштований). І саме гірше, це те, що з собою не вийде забрати окопчики. Мої солдати і сержанти за два місяці врились як кроти. Всі окопи перекриті, все замасковане (бо комбату нудно і він щодня з дрона продивлявся де і що незамасковане, також він постійно пинав мене щоб я пинав солдатів щоб вони активніше копались), усюди є вогневі, ніші під БК, нори і навіть перекритий туалет. Сморід від туалету стояв страшний, але грамотно пороблена вентиляція зменшила демедж. Смерділо лише в радіусі 15 метрів від об’єкту номер 0.
Одні викопали маленькі зручні опорнічки, одні на голому пагорбі в’єбали здоровенний підземний комплекс, а треті здуру, і по приколу, перекопали к хуям собачим всю посадку. Перетворивши позицію відділення на підземне містечко дядечки Чо. Я до них заходив раз на тиждень. А то й частіше. І постійно губився в цьому В’єтконгу. Спершу я довго шукав де ж у них вхід (вночі не так то й легко побачити), потім став розумніше і просто находив їх окопчик, провалювався в нього і брів поки не знайду старшого позицій.
Пізніше всі окопи перекрили і цей прийом вже не спрацьовував. Тому довелося запам’ятати де все таки вхід. Який… ті хитруни постійно закопували і робили новий. В іншому місці. А потім вартовий з СПшки здівався і казав “лівіше, правіше, ону ту купу гілок розгрібаєш і там вхід”.
В моменти провалювання в окоп я завжди згадував Фаллоут 2. Квест в Модоку. Де ви вперше знаходите підземних жителів Ферми Привидів. Спершу ви провалюєтесь в яму. Потім вам показують де вхід. І якщо вдруге, втретє чи вдесяте ви до них приходите і провалюєтесь в яму, замість того щоб ходити через вхід, то вартовий біля ями регоче і каже: “Ну ти ж знаєш що тут є нормальний вхід, так?!”.
Частина 2: перемісти все що є, негайно вже.
Задачі залітають завжди неждано негадано. Планування в ЗСУ, це коли тобі дають туманну ідею що скоро буде якась хуйня. Потім кажуть: “значить так блять, слухай бойовий наказ.” Спершу - всі начальники які є, довго і часто питають скільки в тебе є боєздатних людей. Тільки це відбувається - десь якийсь хитрий полковник\генерал\президент придумує тобі і твоїм людям задачу. Якщо в його голові пазл складується - задача летить вниз і всі починають суєтитись.
Спершу все було норм. От вам задача, за 3 дні виведіть себе і заведіть інших. Звучало як план. Заходи заплановані, взаємодія налагоджена. Сьогодні почнем першу фазу - вивіз гнидників.
Повідомлення в чатіку: “Все хуйня, все зламалось. Сьогодні маєм вийти, а ті мають зайти. Часу до 07.00”. Таймінги придумаються на ходу, і в голові лише одна думка: “Нікого не проєбати”. Поскакали цигани: галалалалала… Тих вивозим машиною, ті виходять пішки, той водить смєнщиків, той виводить своїх. Всі бігають, суєтяться. Підар ФПВ уєбав по машині, але схибив. На виїзді підар-міномет вже не промазав і видав ляпуху біля машини. Розбивши скло, покоцавши двері і поранивши одного з солдатів. Поранення було легке, самий жирний осколок пройшов в 5 сантиметрах позаду піхотинця і лише вспоров сідушку.
Машинка своїм ходом доїхала до хатки і там вже замінили колесо. Пораненого віддали медикам і водії далі продовжили грати в гру: “хуй попадеш”. Кацап більше влучити не міг, хоча й намагався. ФПВшки падали як мішки з гавном від РЕБу, але не те щоб їх запустили дуже багато. Штучки 3. Під ранок руський здався і вже нас не чіпав. Певно ліміт мін було вичерпано - і на укропську діскотеку просто махнули рукою. Напрямок був непріоритетний, тому пішли вони нахуй ті кляті хохли. Хай їбуться.
#Чупік
Частина 1: лиши по собі все що ти нарив
Захід на нові позиції не любить ніхто. Це перетягнути тил, перебудувати логістику, відтягнути дронщиків в інший район, зібрати всі свої гнидники і їх переволокти в нове місце. І в місцях недосяжних підарським зкидам це зробити легко. А от там де слово “скид” лякає людей, провернути таку штуку вже важче. Бо це дахуя руху. З точки на точку, з сумкой, з тачкой. А кожен рух це небезпека. Під час кожного руху тебе легко виявити. А значить і одпиздити.
Також треба полишити купу майна (ну і частина піде в пройоб, тому що так вже цей світ влаштований). І саме гірше, це те, що з собою не вийде забрати окопчики. Мої солдати і сержанти за два місяці врились як кроти. Всі окопи перекриті, все замасковане (бо комбату нудно і він щодня з дрона продивлявся де і що незамасковане, також він постійно пинав мене щоб я пинав солдатів щоб вони активніше копались), усюди є вогневі, ніші під БК, нори і навіть перекритий туалет. Сморід від туалету стояв страшний, але грамотно пороблена вентиляція зменшила демедж. Смерділо лише в радіусі 15 метрів від об’єкту номер 0.
Одні викопали маленькі зручні опорнічки, одні на голому пагорбі в’єбали здоровенний підземний комплекс, а треті здуру, і по приколу, перекопали к хуям собачим всю посадку. Перетворивши позицію відділення на підземне містечко дядечки Чо. Я до них заходив раз на тиждень. А то й частіше. І постійно губився в цьому В’єтконгу. Спершу я довго шукав де ж у них вхід (вночі не так то й легко побачити), потім став розумніше і просто находив їх окопчик, провалювався в нього і брів поки не знайду старшого позицій.
Пізніше всі окопи перекрили і цей прийом вже не спрацьовував. Тому довелося запам’ятати де все таки вхід. Який… ті хитруни постійно закопували і робили новий. В іншому місці. А потім вартовий з СПшки здівався і казав “лівіше, правіше, ону ту купу гілок розгрібаєш і там вхід”.
В моменти провалювання в окоп я завжди згадував Фаллоут 2. Квест в Модоку. Де ви вперше знаходите підземних жителів Ферми Привидів. Спершу ви провалюєтесь в яму. Потім вам показують де вхід. І якщо вдруге, втретє чи вдесяте ви до них приходите і провалюєтесь в яму, замість того щоб ходити через вхід, то вартовий біля ями регоче і каже: “Ну ти ж знаєш що тут є нормальний вхід, так?!”.
Частина 2: перемісти все що є, негайно вже.
Задачі залітають завжди неждано негадано. Планування в ЗСУ, це коли тобі дають туманну ідею що скоро буде якась хуйня. Потім кажуть: “значить так блять, слухай бойовий наказ.” Спершу - всі начальники які є, довго і часто питають скільки в тебе є боєздатних людей. Тільки це відбувається - десь якийсь хитрий полковник\генерал\президент придумує тобі і твоїм людям задачу. Якщо в його голові пазл складується - задача летить вниз і всі починають суєтитись.
Спершу все було норм. От вам задача, за 3 дні виведіть себе і заведіть інших. Звучало як план. Заходи заплановані, взаємодія налагоджена. Сьогодні почнем першу фазу - вивіз гнидників.
Повідомлення в чатіку: “Все хуйня, все зламалось. Сьогодні маєм вийти, а ті мають зайти. Часу до 07.00”. Таймінги придумаються на ходу, і в голові лише одна думка: “Нікого не проєбати”. Поскакали цигани: галалалалала… Тих вивозим машиною, ті виходять пішки, той водить смєнщиків, той виводить своїх. Всі бігають, суєтяться. Підар ФПВ уєбав по машині, але схибив. На виїзді підар-міномет вже не промазав і видав ляпуху біля машини. Розбивши скло, покоцавши двері і поранивши одного з солдатів. Поранення було легке, самий жирний осколок пройшов в 5 сантиметрах позаду піхотинця і лише вспоров сідушку.
Машинка своїм ходом доїхала до хатки і там вже замінили колесо. Пораненого віддали медикам і водії далі продовжили грати в гру: “хуй попадеш”. Кацап більше влучити не міг, хоча й намагався. ФПВшки падали як мішки з гавном від РЕБу, але не те щоб їх запустили дуже багато. Штучки 3. Під ранок руський здався і вже нас не чіпав. Певно ліміт мін було вичерпано - і на укропську діскотеку просто махнули рукою. Напрямок був непріоритетний, тому пішли вони нахуй ті кляті хохли. Хай їбуться.
Крадущийся підар, затаівшийся пітух
#Чупік
Поки піхота на характері закріплялася і робила перші спроби заритися, поки логістика бідкалася шукаючи маршрут де шанс отримати пизди менше, і де хитрий пітух не розкидав ПМН і ПФМ…
Вся двіжуха плавно перемістилася в сусідню посадку. Біля нашої густої, царської посадки стояла посадочка менш густенька. Вірніше - викошена к хуям собачим стрічечка лісополоси. Де колись були дерева. Сторчаки дивилися в небо, те що було їх кронами - валялося поряд. Вся посадка була всіяна норами, ямками і недолугими окопами.
Якщо в нашій посадці на 3х мертвих кацапів припадав 1 мертвий ЗСУшнік, то в цій посадці суцільно домінувало кладовище поціновувачів путіна. В кожній норі було по пару жмурів, в кожному окопі чи поруч з ним лежало тіло якогось Івана, котрого начальство переконало що у “хахлов птічєк нєт”, “можна ідті”, “єслі нє ми то хто” ну і класичне “піздуй впєрьод іначє я тєбя абнулю”. Івани як зачаровані йшли в посадку і дохли на підходах, на “Тешці” (Т образне сполучення посадок), або в самій цій посадці. З 6 кацапів до підар-посадки добігав 1. Решта дохла і ставала підножним кормом. Рідкісні щасливчики трьохсотились, залазили в нори, ловили єбалом ФПВшки і все одно здихали.
На кінець тижня на 4х моїх трьохсотих припадало вже більше 20 дохлих пітухів.
Батальйон хуярив дронами як міг. Міномети теж не відставали. А івани все ще продовжували перти. Йобнуті. Коли у нас щось не получається - ми змінюємо підхід. Їздили на бмп - відгребли, прочапали пішки маршрут, відгребли - знайшли новий маршрут, змінили час.
У кацапа план був один - вночі заходять, вдень заходять. Вранці і ввечері намагаються забігти до моїх в посадку. Повторити. Це вже настільки увійшло у звичку, що почався тупо шаблонний геноцид русні.
Вечірній підар:
Пару кацапів зашкєрилось в норах підар-посадки. До моїх їм було бігти 50 метрів. Дрони втратили їх слід і тепер закидали гранати в кожну нору яку бачили. Час від часу після вибуху кацап вискакував з норки і намагався переховатись. На такого бідосю одразу ж круками злітались всі хто є, і щойно він тіхарився в нову нору - туди залітала ФПВшка і забирала його життя. Але декілька особо живучих індивидів потім відкопались і втекли восвоясі (чи принаймні пробували і здохли).
Вже почало темніти. І тут з нори вискочив пєтух. І побіг в посадку до моїх. Забігши всередину він знайшов перший окопчик що йому трапився і там зашкєрився. Замаскувався гілочками і зробив вигляд що все так і було. Але десяток прицільних скидів переконали його що це переміщення не залишилось без уваги. Спершу кацап відстрілювався від дронів, потім вже просто лежав в норі і конав. Доки на голову не впала бімба.
І така картина повторювалася щоранку і щовечора. Підар, що якимось чудом зашкєрився від дронів, забігає в нашу посадку. Біжить як ведмідь, лама гілляки і лякає мою піхоту. Піхота одразу ж скеровує туди дрони, і ті пітуха вбивають. Причому вражина не штурмує, не намагається вбити всіх клятих хохлів. Ні. Вони просто забігають в ліс і шкєряться. Без води, їжі і будь чого вони можуть тижнями сидіти в норі і носу не висовувати. Зрідка підар-мавік кидає їм пляшку води. І якщо наші дронарі випасли де цей акт роспошти мав місце - то вояж росіянина закінчувався швидше ніж той би хотів.
Інколи моя піхота сиділа в сусідній норі з пітухом. Такого пітуха потім залітала і зачищала група зачистки. Валєра сидів в 50 метрах від моїх два тижні. Соломон - тиждень. Але в результаті їх всіх виявили і вбили. Посадка стала нашою. Але…
Утрєнній пітух:
Ситуація та сама. З нори вилітає підарок, автомат в одній руці, спальнік в іншій - і побіг. Біг швидко. Забіг в нашу посадку. Підбіга до однієї нори - там жмур. Підбіг до іншої - там теж жмур. Перечепився об єгозу, встав і побіг, знайшов бліндаж. Почав щемитися - там 2 жмура стирчать в проході, вибіг, побіг далі. Побачив нору - підбіг, з нори висунувся мій піхотинець і метрів з 5 випустив в підара весь магазин. Той мішком лайна впав. Загребуча рука облапала жмура, попиздили все шо в нього було і відштовхнули в сторону. Через пару годин вилізли і віднесли в сусідню нору.
#Чупік
Поки піхота на характері закріплялася і робила перші спроби заритися, поки логістика бідкалася шукаючи маршрут де шанс отримати пизди менше, і де хитрий пітух не розкидав ПМН і ПФМ…
Вся двіжуха плавно перемістилася в сусідню посадку. Біля нашої густої, царської посадки стояла посадочка менш густенька. Вірніше - викошена к хуям собачим стрічечка лісополоси. Де колись були дерева. Сторчаки дивилися в небо, те що було їх кронами - валялося поряд. Вся посадка була всіяна норами, ямками і недолугими окопами.
Якщо в нашій посадці на 3х мертвих кацапів припадав 1 мертвий ЗСУшнік, то в цій посадці суцільно домінувало кладовище поціновувачів путіна. В кожній норі було по пару жмурів, в кожному окопі чи поруч з ним лежало тіло якогось Івана, котрого начальство переконало що у “хахлов птічєк нєт”, “можна ідті”, “єслі нє ми то хто” ну і класичне “піздуй впєрьод іначє я тєбя абнулю”. Івани як зачаровані йшли в посадку і дохли на підходах, на “Тешці” (Т образне сполучення посадок), або в самій цій посадці. З 6 кацапів до підар-посадки добігав 1. Решта дохла і ставала підножним кормом. Рідкісні щасливчики трьохсотились, залазили в нори, ловили єбалом ФПВшки і все одно здихали.
На кінець тижня на 4х моїх трьохсотих припадало вже більше 20 дохлих пітухів.
Батальйон хуярив дронами як міг. Міномети теж не відставали. А івани все ще продовжували перти. Йобнуті. Коли у нас щось не получається - ми змінюємо підхід. Їздили на бмп - відгребли, прочапали пішки маршрут, відгребли - знайшли новий маршрут, змінили час.
У кацапа план був один - вночі заходять, вдень заходять. Вранці і ввечері намагаються забігти до моїх в посадку. Повторити. Це вже настільки увійшло у звичку, що почався тупо шаблонний геноцид русні.
Вечірній підар:
Пару кацапів зашкєрилось в норах підар-посадки. До моїх їм було бігти 50 метрів. Дрони втратили їх слід і тепер закидали гранати в кожну нору яку бачили. Час від часу після вибуху кацап вискакував з норки і намагався переховатись. На такого бідосю одразу ж круками злітались всі хто є, і щойно він тіхарився в нову нору - туди залітала ФПВшка і забирала його життя. Але декілька особо живучих індивидів потім відкопались і втекли восвоясі (чи принаймні пробували і здохли).
Вже почало темніти. І тут з нори вискочив пєтух. І побіг в посадку до моїх. Забігши всередину він знайшов перший окопчик що йому трапився і там зашкєрився. Замаскувався гілочками і зробив вигляд що все так і було. Але десяток прицільних скидів переконали його що це переміщення не залишилось без уваги. Спершу кацап відстрілювався від дронів, потім вже просто лежав в норі і конав. Доки на голову не впала бімба.
І така картина повторювалася щоранку і щовечора. Підар, що якимось чудом зашкєрився від дронів, забігає в нашу посадку. Біжить як ведмідь, лама гілляки і лякає мою піхоту. Піхота одразу ж скеровує туди дрони, і ті пітуха вбивають. Причому вражина не штурмує, не намагається вбити всіх клятих хохлів. Ні. Вони просто забігають в ліс і шкєряться. Без води, їжі і будь чого вони можуть тижнями сидіти в норі і носу не висовувати. Зрідка підар-мавік кидає їм пляшку води. І якщо наші дронарі випасли де цей акт роспошти мав місце - то вояж росіянина закінчувався швидше ніж той би хотів.
Інколи моя піхота сиділа в сусідній норі з пітухом. Такого пітуха потім залітала і зачищала група зачистки. Валєра сидів в 50 метрах від моїх два тижні. Соломон - тиждень. Але в результаті їх всіх виявили і вбили. Посадка стала нашою. Але…
Утрєнній пітух:
Ситуація та сама. З нори вилітає підарок, автомат в одній руці, спальнік в іншій - і побіг. Біг швидко. Забіг в нашу посадку. Підбіга до однієї нори - там жмур. Підбіг до іншої - там теж жмур. Перечепився об єгозу, встав і побіг, знайшов бліндаж. Почав щемитися - там 2 жмура стирчать в проході, вибіг, побіг далі. Побачив нору - підбіг, з нори висунувся мій піхотинець і метрів з 5 випустив в підара весь магазин. Той мішком лайна впав. Загребуча рука облапала жмура, попиздили все шо в нього було і відштовхнули в сторону. Через пару годин вилізли і віднесли в сусідню нору.
Упирі.
Архів за жовтень 2023го.
#Чупік
Інколи відчуваєш себе героєм фільму Термінатор. Але не Кайлом Різом, не Джоном Коннором, і не Т800/1000. Відчуваєш себе отим безіменним хлопаком з армії супротиву машинам, що бігає поміж згорівших авто по купам черепів. Куп черепів немає, а є розйобана посадка, купи сміття, згоряні машини, обірвана/обригана снаряга минулих жителів цієї позиції (росіян). Десь з під якоїсь розчовпаної ями смердить жмурятиною, але то може бути і хороший східний сусід, а може бути і склад торішнього тушняка щедро приправлений мишачими і щурячими жмурами.
Над головою кружляють дрони, променями смерті, слава богу, не шмаляють, вже добре, але постійно зайобує черговий АГС. Ще човпуть з рпг і ГПшками, але зазвичай неприцільно і лише грають на нерви. А от АГС із е біч. У відповідь наші човпуть їх. Так само, тим само. Інколи успішно, інколи не дуже. Весь передній край шкєриться вдень. Лише перебігаючи коли кудись ну дуже треба.
ФПВ і мавіки з зкидами, з обох сторін, заєбали. Ніколи не знаєш де чий і коли чуєш дрон, то пришвидшуєшся, якщо кудись йшов, або шкєришся поглибше, якщо сидиш там де плануєш. З тилу не завжди прилітають свої. Хитрі пілоти залітають з іншої сторони, потім підкрадаються з тилу і роблять вигляд що свої в дошку. А як висунешся - підлетить і кине бімбу.
Збросніків періодично збивають, від фпв понароблювали Г і Z образних входів, понакривались дошками і сітками. Від газових гранат всі рятуються протигазами, але їх кидають нечасто. Раз в тиждень +/-.
Але ця вся безпілотна залупа паралізувала роботу вдень повністю. Звісно, можна вилізти і почати копати на характері, але якщо протягом 15хв не получиш пиздов з АГСа - вважай що пощастило.
Періодично вискакуєш з бліндажика і кидаєш пару ляпок з рпг по півникам. Щоб пацани були в тонусі. Раз на 10-20 пострілів когось трьохсотиш. А то й рідше. Стовбичити по 15 хвилин і, наприклад, копати - дурних мало. Тому зазвичай люд ловиш на перебіжках. А там зреагувати вчасно - складно, всі бігають від укриття до укриття. 3 хвилинки перебіг. Зашкєрився в хаті чи бліндажові, перекурив, побіг далі. Росіянці часто роблять довші перебіжки, але їх за це досить часто карають. З часом вчаться, і зловити когось вдень стає складніше. Але ротації в них теж є, і час од часу якийсь неляканий довбойоб падає замертво від міномету чи агсу (чи МКшки, але довбню якось похуй чим його вбило).
Якщо біля бліндажа є рух - ти отримуєш понаднормових піздюлєй з усіх наявних засобів. Тому всі намагаються не привертати увагу. Стріляєш більше ніж треба - втихомирять мінометом. Часто бігаєш на пісікаки - мавік з зкидами частіше жужжатиме над головою, і не дочекавшись жертви кине тобі бімбу на дах бліндажу, на лопати чи рюкзак.
Пісікаки всі привчились робити вночі. Якщо ну дуже треба - пляшка чи цинк в поміч. Тому пити з пляшки підозрілого сітро на передку я б не радив. Ми всі схожі на айтішніків аутсорсерів, що працюють вночі і сплять вдень. Через що виїзджаючи в тил на помитись все одно тусуєшся вночі як далбайоб. Годуючи комарі коли є можливість пошпілить в комп. Чи поковиряти снарягу. По будільніку встаєш вдень і чапаєш в місто за піцою чи в магаз. При умові що такі блага цивілізації є поряд.
Вночі позиції оживають. Брак нічних бпла робить це можливим, та й сусіди влаштували вражині наступ, тому вся увага нічних дронів не в нас. Що добре.
Також росіяни люблять вночі влаштувати припадок логістики, і порушувати хитку тишу ніхто не хоче. Бо є купа роботи на ніч.
Окупанти намагаються нагнати штурмовиків, але більшу їх частину вночі забомблюють в кам'яний вік мавіками. Човпуть артою і тими самими агсами. І повторюється все знову. Доки не закінчаться нічні мавіки, чи штурмовики у росіян.
А поки у сусідів йде двіжуха, можна покопати. Окопи вночі ростуть, вдень окупант бачить як росте процент жиров у маслі і човпе нас. Бо вночі треба човпти укропів які теж налазять на позиції у сусідів і створюють можливість Валерію Залужному погриміти казаном над головами ворогів.
Архів за жовтень 2023го.
#Чупік
Інколи відчуваєш себе героєм фільму Термінатор. Але не Кайлом Різом, не Джоном Коннором, і не Т800/1000. Відчуваєш себе отим безіменним хлопаком з армії супротиву машинам, що бігає поміж згорівших авто по купам черепів. Куп черепів немає, а є розйобана посадка, купи сміття, згоряні машини, обірвана/обригана снаряга минулих жителів цієї позиції (росіян). Десь з під якоїсь розчовпаної ями смердить жмурятиною, але то може бути і хороший східний сусід, а може бути і склад торішнього тушняка щедро приправлений мишачими і щурячими жмурами.
Над головою кружляють дрони, променями смерті, слава богу, не шмаляють, вже добре, але постійно зайобує черговий АГС. Ще човпуть з рпг і ГПшками, але зазвичай неприцільно і лише грають на нерви. А от АГС із е біч. У відповідь наші човпуть їх. Так само, тим само. Інколи успішно, інколи не дуже. Весь передній край шкєриться вдень. Лише перебігаючи коли кудись ну дуже треба.
ФПВ і мавіки з зкидами, з обох сторін, заєбали. Ніколи не знаєш де чий і коли чуєш дрон, то пришвидшуєшся, якщо кудись йшов, або шкєришся поглибше, якщо сидиш там де плануєш. З тилу не завжди прилітають свої. Хитрі пілоти залітають з іншої сторони, потім підкрадаються з тилу і роблять вигляд що свої в дошку. А як висунешся - підлетить і кине бімбу.
Збросніків періодично збивають, від фпв понароблювали Г і Z образних входів, понакривались дошками і сітками. Від газових гранат всі рятуються протигазами, але їх кидають нечасто. Раз в тиждень +/-.
Але ця вся безпілотна залупа паралізувала роботу вдень повністю. Звісно, можна вилізти і почати копати на характері, але якщо протягом 15хв не получиш пиздов з АГСа - вважай що пощастило.
Періодично вискакуєш з бліндажика і кидаєш пару ляпок з рпг по півникам. Щоб пацани були в тонусі. Раз на 10-20 пострілів когось трьохсотиш. А то й рідше. Стовбичити по 15 хвилин і, наприклад, копати - дурних мало. Тому зазвичай люд ловиш на перебіжках. А там зреагувати вчасно - складно, всі бігають від укриття до укриття. 3 хвилинки перебіг. Зашкєрився в хаті чи бліндажові, перекурив, побіг далі. Росіянці часто роблять довші перебіжки, але їх за це досить часто карають. З часом вчаться, і зловити когось вдень стає складніше. Але ротації в них теж є, і час од часу якийсь неляканий довбойоб падає замертво від міномету чи агсу (чи МКшки, але довбню якось похуй чим його вбило).
Якщо біля бліндажа є рух - ти отримуєш понаднормових піздюлєй з усіх наявних засобів. Тому всі намагаються не привертати увагу. Стріляєш більше ніж треба - втихомирять мінометом. Часто бігаєш на пісікаки - мавік з зкидами частіше жужжатиме над головою, і не дочекавшись жертви кине тобі бімбу на дах бліндажу, на лопати чи рюкзак.
Пісікаки всі привчились робити вночі. Якщо ну дуже треба - пляшка чи цинк в поміч. Тому пити з пляшки підозрілого сітро на передку я б не радив. Ми всі схожі на айтішніків аутсорсерів, що працюють вночі і сплять вдень. Через що виїзджаючи в тил на помитись все одно тусуєшся вночі як далбайоб. Годуючи комарі коли є можливість пошпілить в комп. Чи поковиряти снарягу. По будільніку встаєш вдень і чапаєш в місто за піцою чи в магаз. При умові що такі блага цивілізації є поряд.
Вночі позиції оживають. Брак нічних бпла робить це можливим, та й сусіди влаштували вражині наступ, тому вся увага нічних дронів не в нас. Що добре.
Також росіяни люблять вночі влаштувати припадок логістики, і порушувати хитку тишу ніхто не хоче. Бо є купа роботи на ніч.
Окупанти намагаються нагнати штурмовиків, але більшу їх частину вночі забомблюють в кам'яний вік мавіками. Човпуть артою і тими самими агсами. І повторюється все знову. Доки не закінчаться нічні мавіки, чи штурмовики у росіян.
А поки у сусідів йде двіжуха, можна покопати. Окопи вночі ростуть, вдень окупант бачить як росте процент жиров у маслі і човпе нас. Бо вночі треба човпти укропів які теж налазять на позиції у сусідів і створюють можливість Валерію Залужному погриміти казаном над головами ворогів.