Вітаю на першому українському антропологічному телеграм-каналі!
Мене звати Тіна Полек, і я більше 10 років займаюсь антропологічними дослідженнями.
Сьогодні сфера моєї експертизи – це бізнес-антропологія. Тобто проведення глибоких порівняльних досліджень поведінки людей, для того щоб допомогти компаніям:
✔️ побачити, як відчувають і розуміють світ їхні споживачі з огляду на свій культурний бекграунд;
✔️ зрозуміти власну корпоративну культуру, уявлення працівників про свою роботу і виявити актуальні точки напруження всередині компанії.
Антропологія на відміну від інших суспільних наук завжди була прикладною. Колись антропологи вивчали аборигенів на віддалених островах, щоб потім колоніальні адміністрації могли ефективніше ними керувати. Сьогодні антропологи допомагають людям з різних культур краще зрозуміти один одного. Для цього антропологія пропонує власні унікальні інструменти, які дозволяють не просто спостерігати за поведінкою людей, а ставати на їхнє місце і бачити світ їхніми очима.
Для суспільства це знання важливе, наприклад, для вирішення міжкультурних конфліктів і порозуміння з тими, хто вважається «інакшим» – мігрантами, біженцями, мешканцями нетрів тощо. Для бізнесу антропологічні інструменти є незамінними в нелегкому процесі пошуку інсайтів, розумінні споживачів та налагодженні комунікації всередині компанії.
На цьому каналі я ділитимусь своїми дослідженнями, спостереженнями за культурою і поведінкою людей, прочитаними антропологічними книгами і статтями, а також роздумами щодо академічних і бізнес-антропологічних досліджень.
На каналі будуть такі рубрики:
#academia – роздуми про науку антропологію в Україні та в інших країнах.
#anthropologicalreading – короткі нотатки з прочитаного антропологічного – статей, книг, матеріалів.
#anthropologicalvideo – огляд інтерв’ю, вебінарів та антропологічних фільмів з усього світу.
#quotes – цитати великих (і маленьких) антропологів.
#reflections – спостереження за поведінкою людей і її культурними особливостями.
#thinkingoutloud – думки вголос про антропологію, культуру, людей та ідеї для майбутніх досліджень.
#anthropologicalwriting – мої публікації у медіа на антропологічну тему.
Якщо у вас виникнуть питання чи думки, якими захочеться поділитись, пишіть сюди @tina_polek. Чекатиму на фідбеки)
Мене звати Тіна Полек, і я більше 10 років займаюсь антропологічними дослідженнями.
Сьогодні сфера моєї експертизи – це бізнес-антропологія. Тобто проведення глибоких порівняльних досліджень поведінки людей, для того щоб допомогти компаніям:
✔️ побачити, як відчувають і розуміють світ їхні споживачі з огляду на свій культурний бекграунд;
✔️ зрозуміти власну корпоративну культуру, уявлення працівників про свою роботу і виявити актуальні точки напруження всередині компанії.
Антропологія на відміну від інших суспільних наук завжди була прикладною. Колись антропологи вивчали аборигенів на віддалених островах, щоб потім колоніальні адміністрації могли ефективніше ними керувати. Сьогодні антропологи допомагають людям з різних культур краще зрозуміти один одного. Для цього антропологія пропонує власні унікальні інструменти, які дозволяють не просто спостерігати за поведінкою людей, а ставати на їхнє місце і бачити світ їхніми очима.
Для суспільства це знання важливе, наприклад, для вирішення міжкультурних конфліктів і порозуміння з тими, хто вважається «інакшим» – мігрантами, біженцями, мешканцями нетрів тощо. Для бізнесу антропологічні інструменти є незамінними в нелегкому процесі пошуку інсайтів, розумінні споживачів та налагодженні комунікації всередині компанії.
На цьому каналі я ділитимусь своїми дослідженнями, спостереженнями за культурою і поведінкою людей, прочитаними антропологічними книгами і статтями, а також роздумами щодо академічних і бізнес-антропологічних досліджень.
На каналі будуть такі рубрики:
#academia – роздуми про науку антропологію в Україні та в інших країнах.
#anthropologicalreading – короткі нотатки з прочитаного антропологічного – статей, книг, матеріалів.
#anthropologicalvideo – огляд інтерв’ю, вебінарів та антропологічних фільмів з усього світу.
#quotes – цитати великих (і маленьких) антропологів.
#reflections – спостереження за поведінкою людей і її культурними особливостями.
#thinkingoutloud – думки вголос про антропологію, культуру, людей та ідеї для майбутніх досліджень.
#anthropologicalwriting – мої публікації у медіа на антропологічну тему.
Якщо у вас виникнуть питання чи думки, якими захочеться поділитись, пишіть сюди @tina_polek. Чекатиму на фідбеки)
Кількісні проти якісних
Раунд 1. Хто? vs Чому?
🤬 Холівари між кількісними і якісними методами дослідження суспільства тривають, напевне, від самої їхньої появи. Прибічники й одних, й інших завжди знаходять достатню кількість аргументів, щоб до хрипу дискутувати зі своїми опонентами. Інтелектуальні двобої між big data і thick data звісно не збирають стадіони глядачів, але провокують у фахівців таке емоційне напруження і викиди адреналіну, що їм позаздрили б і Клички, і Майк Тайсон.
🤼♂️ Любителі кількісних методів кладуть у нокдаун прихильників якісних методів питаннями на кшталт «А яка у вас вибірка?». Тоді як любителі якісних роблять хук справа, звинувачуючи кількісників у тому, що їхніми спрощеними інтерпретаціями реальності не видно реальних людей.
🥱 При цьому прихильники кількісних методів зневажливо говорять про те, що якісними займаються нездари, які просто не знають математики. А прихильники якісних зверхньо нагадують про те, що в анкетах люди дають лише соціально очікувані відповіді, а тому не можна їм вірити.
💯 Звісно, як і в кожній подібній дискусії правда завжди посередині, і жодну зі сторін приймати не варто. Бо в соціальних дослідженнях кількісні і якісні методи – це про зовсім різні завдання. Кількісні можуть дати відповідь на питання «Хто?», «Скільки?», а якісні – на питання «Як?» і «Чому?» Насправді їхні компетенції навіть не перетинаються.
❗️Тому коли нас цікавить, скільки людей вважає бренд Х крутим, нам однозначно до кількісників. А от коли потрібно з’ясувати, що таке крутість або чому вона важлива для підлітків – пора робити якісне дослідження.
#thinkingoutloud
#researchmethods
Раунд 1. Хто? vs Чому?
🤬 Холівари між кількісними і якісними методами дослідження суспільства тривають, напевне, від самої їхньої появи. Прибічники й одних, й інших завжди знаходять достатню кількість аргументів, щоб до хрипу дискутувати зі своїми опонентами. Інтелектуальні двобої між big data і thick data звісно не збирають стадіони глядачів, але провокують у фахівців таке емоційне напруження і викиди адреналіну, що їм позаздрили б і Клички, і Майк Тайсон.
🤼♂️ Любителі кількісних методів кладуть у нокдаун прихильників якісних методів питаннями на кшталт «А яка у вас вибірка?». Тоді як любителі якісних роблять хук справа, звинувачуючи кількісників у тому, що їхніми спрощеними інтерпретаціями реальності не видно реальних людей.
🥱 При цьому прихильники кількісних методів зневажливо говорять про те, що якісними займаються нездари, які просто не знають математики. А прихильники якісних зверхньо нагадують про те, що в анкетах люди дають лише соціально очікувані відповіді, а тому не можна їм вірити.
💯 Звісно, як і в кожній подібній дискусії правда завжди посередині, і жодну зі сторін приймати не варто. Бо в соціальних дослідженнях кількісні і якісні методи – це про зовсім різні завдання. Кількісні можуть дати відповідь на питання «Хто?», «Скільки?», а якісні – на питання «Як?» і «Чому?» Насправді їхні компетенції навіть не перетинаються.
❗️Тому коли нас цікавить, скільки людей вважає бренд Х крутим, нам однозначно до кількісників. А от коли потрібно з’ясувати, що таке крутість або чому вона важлива для підлітків – пора робити якісне дослідження.
#thinkingoutloud
#researchmethods
Кількісні проти якісних
Раунд 2. Формалізація досліджень
❓ Дослідження є важливим елементом маркетингу будь-якої компанії. Але як упевнитись, що дослідники зробили роботу якісно і не дозволили собі надто вільні інтерпретації? Справедливим рішенням буде контроль усього процесу дослідження. Але щоб цей контроль був ефективним, слід його максимально формалізувати і визначитись з критеріями оцінки.
🤷🏻♀️ І тут мушу визнати: кількісні методи значно краще можуть відповідати цим вимогам. А тому виходять з двобою із якісними беззаперечними переможцями. Утім окремі якісні методи зуміли ефективно пристосуватися до маркетингового запиту щодо формальності. Наприклад, фокус-групи, глибинні інтерв’ю можуть відповідати критеріям вибірки, мати конкретну кількість і тривалість у часі.
💼 Але формалізовані методи прекрасно працюють з формальними речами. Якщо нас цікавлять питання на зразок: «у яких ситуаціях ви п’єте какао?» - це одне. Тут фокус-група буде ефективною. А от якщо ми прагнемо дізнатись, що таке дім і затишок для українців, і чи може какао як продукт вбудуватися до вже існуючих культурних кодів, тут формальних відповідей буде замало.
🗝 Антропологічні дослідження потрібні тоді, коли компанія працює з новими продуктами або ситуаціями, коли перебуває у пошуку інсайтів для стратегій, тобто у випадках, де маркетинг не має готових гіпотез і конкретних очікувань. Такі дослідження ніколи не впишуться у формальні рамки. Тому антропологічна робота у полі вимагає гнучкості, неформальності та, якби дивно це не звучало – несподіванок. Бо саме у них криються безцінні інсайти. А надмірний контроль закриває шляхи до занурення в життя людей на потрібну глибину.
❗️ Формалізація без сумніву є справедливою необхідністю у ситуаціях, коли дослідження вирішує класичні поточні завдання компанії, але в антропологічній роботі з нестандартними проблемами аудиторії вона може виявитися згубною і для глибини дослідження, і для його якості.
🤔 А що ви думаєте про неформальність в антропологічних дослідженнях?
#thinkingoutloud
#researchmethods
Раунд 2. Формалізація досліджень
❓ Дослідження є важливим елементом маркетингу будь-якої компанії. Але як упевнитись, що дослідники зробили роботу якісно і не дозволили собі надто вільні інтерпретації? Справедливим рішенням буде контроль усього процесу дослідження. Але щоб цей контроль був ефективним, слід його максимально формалізувати і визначитись з критеріями оцінки.
🤷🏻♀️ І тут мушу визнати: кількісні методи значно краще можуть відповідати цим вимогам. А тому виходять з двобою із якісними беззаперечними переможцями. Утім окремі якісні методи зуміли ефективно пристосуватися до маркетингового запиту щодо формальності. Наприклад, фокус-групи, глибинні інтерв’ю можуть відповідати критеріям вибірки, мати конкретну кількість і тривалість у часі.
💼 Але формалізовані методи прекрасно працюють з формальними речами. Якщо нас цікавлять питання на зразок: «у яких ситуаціях ви п’єте какао?» - це одне. Тут фокус-група буде ефективною. А от якщо ми прагнемо дізнатись, що таке дім і затишок для українців, і чи може какао як продукт вбудуватися до вже існуючих культурних кодів, тут формальних відповідей буде замало.
🗝 Антропологічні дослідження потрібні тоді, коли компанія працює з новими продуктами або ситуаціями, коли перебуває у пошуку інсайтів для стратегій, тобто у випадках, де маркетинг не має готових гіпотез і конкретних очікувань. Такі дослідження ніколи не впишуться у формальні рамки. Тому антропологічна робота у полі вимагає гнучкості, неформальності та, якби дивно це не звучало – несподіванок. Бо саме у них криються безцінні інсайти. А надмірний контроль закриває шляхи до занурення в життя людей на потрібну глибину.
❗️ Формалізація без сумніву є справедливою необхідністю у ситуаціях, коли дослідження вирішує класичні поточні завдання компанії, але в антропологічній роботі з нестандартними проблемами аудиторії вона може виявитися згубною і для глибини дослідження, і для його якості.
🤔 А що ви думаєте про неформальність в антропологічних дослідженнях?
#thinkingoutloud
#researchmethods
Чому люди дарують подарунки?
🎁 З початком перших польових досліджень в різних куточках світу антропологи постійно стикалися з практикою дарування. Вона зустрічалася в різних суспільствах, мала колосальну кількість ритуальних варіацій і при цьому всюди була одним з базових елементів повсякденної взаємодії людей.
🤓 Спершу антропологи вважали, що дар має таке важливе місце тільки серед племен аборигенів, а в ринковій економіці він поступово втратить своє значення. Однак сьогодні ми можемо легко пересвідчитися в тому, як сильно вони помилились у своїх прогнозах. Люди постіндустріальної доби продовжують регулярно обмінюватися ритуальними дарами – на Різдво і Новий рік, на День народження і на День закоханих, на зустрічах з іноземними делегаціями і на побаченнях, а ще в тисячах інших щоденних ситуацій. Практика дарування не відійшла у минуле тому, що сьогодні вона продовжує успішно виконувати свою основну функцію – допомагає налагоджувати і закріплювати стосунки між людьми.
☝️ Мало хто задумується над тим, яку складну соціальну дію ми виконуємо, коли даруємо людині подарунок. Адже дар – це не просто спосіб зробити приємне, дар передусім сигналізує про наше бажання продовжити соціальні контакти з цією людиною в майбутньому. Тому дар – це завжди про обов’язок. Тобто теоретично він добровільний, але насправді ховає в собі аж три соціальні обов’язки:
1️⃣ обов’язок давати;
2️⃣ обов’язок приймати;
3️⃣ обов’язок повертати.
🥳 При цьому в кожній культурі люди ретельно стежать за тим, щоб подарунок був релевантним до конкретної соціальної ситуації. Згадайте, як ви вибираєте подарунок начальнику і найкращому другові. При виборі дару ми враховуємо цілу низку критеріїв, які допоможуть зробити його максимально відповідним і доречним до контексту дарування (вік, стать, статус, вартість тощо).
👩❤️👨 Наприклад, уявімо соціальну ситуацію «перше побачення». У нашій культурі релевантним даром на першому побаченні є квіти 🌷. Зазвичай чоловік їх дарує, а жінка – приймає. Прийнявши квіти, жінка погоджується провести разом певний час. Але це не зобов’язує її ні до наступного побачення, ні до спільних дітей і онуків. А якщо на перше побачення чоловік подарує жінці, скажімо, автомобіль 🚘. Що відбудеться в такому випадку? Вочевидь жінка розцінить цей дар як обов'язок зовсім іншого рівня. Напевно вона добре подумає перш ніж взяти на себе таке зобов’язання. І цілком ймовірно, що вона скористається правом відмовитися від подібного дару, адже автомобіль абсолютно нерелевантний до соціальної ситуації «перше побачення». А, значить, порушує неписані правила культури і відкриває опцію відмови від обов’язків приймати та повертати. Цікаво, що нерівнозначність дару і обов’язку засуджується в усіх суспільствах, адже дар має скріплювати взаємні наміри, а не провокувати стосунки залежності.
👂 Традиції дарообміну різняться по всьому світу. Деякі з них є для нас очевидними, а деякі можуть здатися, як мінімум, дивними. У цьому відео я розказую про класичний антропологічний кейс – колоритну і видовищну традицію потлачу в північноамериканських індіанців. Підозрюю, що першою реакцією на цю інформацію буде обурення і засудження марнотратства. Але дослухайте до кінця, і ви пересвідчитесь у тому, що зміст традицій часто є зовсім не таким, яким здається на перший погляд. А кожна соціальна дія має свій внутрішній зміст, зрозумілий носіям культури і недоступний чужинцям. До речі, в українців теж є такі традиції. Але про це згодом.
#anthropologicalvideo
#thinkingoutloud
🎁 З початком перших польових досліджень в різних куточках світу антропологи постійно стикалися з практикою дарування. Вона зустрічалася в різних суспільствах, мала колосальну кількість ритуальних варіацій і при цьому всюди була одним з базових елементів повсякденної взаємодії людей.
🤓 Спершу антропологи вважали, що дар має таке важливе місце тільки серед племен аборигенів, а в ринковій економіці він поступово втратить своє значення. Однак сьогодні ми можемо легко пересвідчитися в тому, як сильно вони помилились у своїх прогнозах. Люди постіндустріальної доби продовжують регулярно обмінюватися ритуальними дарами – на Різдво і Новий рік, на День народження і на День закоханих, на зустрічах з іноземними делегаціями і на побаченнях, а ще в тисячах інших щоденних ситуацій. Практика дарування не відійшла у минуле тому, що сьогодні вона продовжує успішно виконувати свою основну функцію – допомагає налагоджувати і закріплювати стосунки між людьми.
☝️ Мало хто задумується над тим, яку складну соціальну дію ми виконуємо, коли даруємо людині подарунок. Адже дар – це не просто спосіб зробити приємне, дар передусім сигналізує про наше бажання продовжити соціальні контакти з цією людиною в майбутньому. Тому дар – це завжди про обов’язок. Тобто теоретично він добровільний, але насправді ховає в собі аж три соціальні обов’язки:
1️⃣ обов’язок давати;
2️⃣ обов’язок приймати;
3️⃣ обов’язок повертати.
🥳 При цьому в кожній культурі люди ретельно стежать за тим, щоб подарунок був релевантним до конкретної соціальної ситуації. Згадайте, як ви вибираєте подарунок начальнику і найкращому другові. При виборі дару ми враховуємо цілу низку критеріїв, які допоможуть зробити його максимально відповідним і доречним до контексту дарування (вік, стать, статус, вартість тощо).
👩❤️👨 Наприклад, уявімо соціальну ситуацію «перше побачення». У нашій культурі релевантним даром на першому побаченні є квіти 🌷. Зазвичай чоловік їх дарує, а жінка – приймає. Прийнявши квіти, жінка погоджується провести разом певний час. Але це не зобов’язує її ні до наступного побачення, ні до спільних дітей і онуків. А якщо на перше побачення чоловік подарує жінці, скажімо, автомобіль 🚘. Що відбудеться в такому випадку? Вочевидь жінка розцінить цей дар як обов'язок зовсім іншого рівня. Напевно вона добре подумає перш ніж взяти на себе таке зобов’язання. І цілком ймовірно, що вона скористається правом відмовитися від подібного дару, адже автомобіль абсолютно нерелевантний до соціальної ситуації «перше побачення». А, значить, порушує неписані правила культури і відкриває опцію відмови від обов’язків приймати та повертати. Цікаво, що нерівнозначність дару і обов’язку засуджується в усіх суспільствах, адже дар має скріплювати взаємні наміри, а не провокувати стосунки залежності.
👂 Традиції дарообміну різняться по всьому світу. Деякі з них є для нас очевидними, а деякі можуть здатися, як мінімум, дивними. У цьому відео я розказую про класичний антропологічний кейс – колоритну і видовищну традицію потлачу в північноамериканських індіанців. Підозрюю, що першою реакцією на цю інформацію буде обурення і засудження марнотратства. Але дослухайте до кінця, і ви пересвідчитесь у тому, що зміст традицій часто є зовсім не таким, яким здається на перший погляд. А кожна соціальна дія має свій внутрішній зміст, зрозумілий носіям культури і недоступний чужинцям. До речі, в українців теж є такі традиції. Але про це згодом.
#anthropologicalvideo
#thinkingoutloud
YouTube
Найдавніша традиція людства: чому ми даруємо подарунки
Здавалося б, ми даруємо подарунки, бо існує безліч приводів — від ювілеїв, річниць до ділових переговорів. Але вчені іншої думки. Культурні антропологи стверджують, що це найдавніша традиція, яка існує у кожного народу. І в історії були приклади, коли заборона…
Згадала баба, як дівкою була
📜 У кожній культурі є набір правил і норм, які регламентують поведінку в певному віці. Те, що дівчата одягають в 16, «не може собі дозволити» жінка в 40. Зустрічатися з друзями щодня ок, коли тобі 17, а от в 50 – це вже щось ненормальне. Звідки беруться ці правила? І як ми знаємо, що краще робити, а що – ні, у свої 10-20-30-80 років?
👩❤️👨 Антропологи можуть навести 1000 прикладів, які доводять, що вікові норми неоднакові в різних культурах і в різні історичні періоди. Скажімо, у ХІХ ст. українські жінки в середньому виходили заміж у 16-20 років. А якщо ж вони цього не робили, то називалися «старими дівками» або іншими образливими прізвиськами і зазнавали суспільного осуду. У сучасній Німеччині шлюб після 30, а то й ближче до 40 вважається абсолютно нормальним, і ніхто ні з кого не глузує. Зрештою, цілком нормальною вважається і відсутність шлюбу в принципі.
❓Чому ж більшість людей в конкретних культурах поводяться схожим чином? Чому українці засуджували (гаразд, давайте на чистоту – і досі засуджують) незаміжніх жінок, а німці – ні?
❗️ А тому що люди поводяться так, як на їхню думку, в такій ситуації повелися б інші люди. У такий спосіб ми постійно співвідносимо наші дії з діями інших, намацуємо «правильну відповідь» і відтворюємо культурні шаблони.
☝️Що це означає для антропологів? А те, що наше бачення правильності або неправильності поведінки є соціальним конструктом, тобто результатом того, як люди спільно уявляють реальність. Українці доіндустріального часу сконструювали соціальний світ, де шлюб є обов’язковим для людини певного віку. Ця конструкція закріпилась в традиції і обросла ритуалами. А далі можна просто рухатись по шаблону. І світ буде чітким і зрозумілим. Тож те, що ми вважаємо реальністю насправді є реальністю, створеною нами.
👩🎓 Так само, наприклад, соціально сконструйованим є уявлення про віковий етап студентства у житті. По-перше, у сучасній українській культурі він має чіткі рамки – 16-17 - 23-25 років. І в ці рамки аж ніяк не вписується бажання отримати освіту літературознавця, скажімо, в 50. По-друге, у нас майже сформувалась традиція обов’язкової вищої освіти. Бо ж люди віддають своїх дітей на навчання не заради знань, а «бо так прийнято», «всі так роблять», і «мало-що, хай краще буде вже той диплом». А уявіть ситуацію, коли дитина після школи не вступає до університету протягом року чи двох – для більшості старшого покоління це сприйматиметься як програш і змарновані кілька років життя.
👶👧👱♀️👵 Я про те, що в кожному віці ми поводимося так, як вважаємо, що мають поводитися люди в такому віці. Ці уявлення формуються в нас під впливом нашого оточення, спостереження за іншими людьми та спілкування з ними. Бо для кожного віку є свої соціальні очікування. У 60 не знайомляться з новими людьми, а сидять вдома з онуками. У 18 не в’яжуть шкарпетки, а тусуються на вечірках. Зате в 40 жодних вечірок, бо треба збиратися сім’ями у гостях або на природі.
🏗 Але жодне з цих правил не є вічним. Світ змінюється, старі конструкції руйнуються, а на їхньому місці виростають нові, які свого часу теж буде зруйновано. Бо соціальний світ, на відміну від природи, - це виключно наших рук справа. А значить ми можемо на нього впливати і робити наші конструкції більш справедливими і відповідними сучасним умовам життя.
#thinkingoutloud
#reflections
📜 У кожній культурі є набір правил і норм, які регламентують поведінку в певному віці. Те, що дівчата одягають в 16, «не може собі дозволити» жінка в 40. Зустрічатися з друзями щодня ок, коли тобі 17, а от в 50 – це вже щось ненормальне. Звідки беруться ці правила? І як ми знаємо, що краще робити, а що – ні, у свої 10-20-30-80 років?
👩❤️👨 Антропологи можуть навести 1000 прикладів, які доводять, що вікові норми неоднакові в різних культурах і в різні історичні періоди. Скажімо, у ХІХ ст. українські жінки в середньому виходили заміж у 16-20 років. А якщо ж вони цього не робили, то називалися «старими дівками» або іншими образливими прізвиськами і зазнавали суспільного осуду. У сучасній Німеччині шлюб після 30, а то й ближче до 40 вважається абсолютно нормальним, і ніхто ні з кого не глузує. Зрештою, цілком нормальною вважається і відсутність шлюбу в принципі.
❓Чому ж більшість людей в конкретних культурах поводяться схожим чином? Чому українці засуджували (гаразд, давайте на чистоту – і досі засуджують) незаміжніх жінок, а німці – ні?
❗️ А тому що люди поводяться так, як на їхню думку, в такій ситуації повелися б інші люди. У такий спосіб ми постійно співвідносимо наші дії з діями інших, намацуємо «правильну відповідь» і відтворюємо культурні шаблони.
☝️Що це означає для антропологів? А те, що наше бачення правильності або неправильності поведінки є соціальним конструктом, тобто результатом того, як люди спільно уявляють реальність. Українці доіндустріального часу сконструювали соціальний світ, де шлюб є обов’язковим для людини певного віку. Ця конструкція закріпилась в традиції і обросла ритуалами. А далі можна просто рухатись по шаблону. І світ буде чітким і зрозумілим. Тож те, що ми вважаємо реальністю насправді є реальністю, створеною нами.
👩🎓 Так само, наприклад, соціально сконструйованим є уявлення про віковий етап студентства у житті. По-перше, у сучасній українській культурі він має чіткі рамки – 16-17 - 23-25 років. І в ці рамки аж ніяк не вписується бажання отримати освіту літературознавця, скажімо, в 50. По-друге, у нас майже сформувалась традиція обов’язкової вищої освіти. Бо ж люди віддають своїх дітей на навчання не заради знань, а «бо так прийнято», «всі так роблять», і «мало-що, хай краще буде вже той диплом». А уявіть ситуацію, коли дитина після школи не вступає до університету протягом року чи двох – для більшості старшого покоління це сприйматиметься як програш і змарновані кілька років життя.
👶👧👱♀️👵 Я про те, що в кожному віці ми поводимося так, як вважаємо, що мають поводитися люди в такому віці. Ці уявлення формуються в нас під впливом нашого оточення, спостереження за іншими людьми та спілкування з ними. Бо для кожного віку є свої соціальні очікування. У 60 не знайомляться з новими людьми, а сидять вдома з онуками. У 18 не в’яжуть шкарпетки, а тусуються на вечірках. Зате в 40 жодних вечірок, бо треба збиратися сім’ями у гостях або на природі.
🏗 Але жодне з цих правил не є вічним. Світ змінюється, старі конструкції руйнуються, а на їхньому місці виростають нові, які свого часу теж буде зруйновано. Бо соціальний світ, на відміну від природи, - це виключно наших рук справа. А значить ми можемо на нього впливати і робити наші конструкції більш справедливими і відповідними сучасним умовам життя.
#thinkingoutloud
#reflections
Навіщо люди структурують свою рутину?
⏰ Кожна культура ділить час на буденний і сакральний. На це звертали увагу ледь не всі класики антропології, і в цьому немає нічого нового. Однак сьогодні мені хотілося б поговорити про те, як ми структуруємо буденний час і які лайфхаки виробляємо для того, щоб впорядкувати свій день. А головне – як це все пов’язано з культурою, у якій ми живемо.
❓Спершу давайте зупинимось на тому, навіщо нам взагалі структурувати своє повсякдення. Відповідь лежить на поверхні, однак все не так просто, як здається на перший погляд.
🤔 Ми створюємо шаблони для своїх буденних днів, тому що це дозволяє нам відчувати їхню нормальність, а значить – уникати стресу, бо нормальне – це передбачуване. Але рутина – це не так про стандартний індивідуальний день, як про стандартний колективний день. Бо уявлення про нормальне і не нормальне – базовий елемент будь-якої культури. Жити нормальним, згідно з уявленням своєї культури, життям – означає структурувати свій день плюс/мінус так само, як це роблять інші люди. У такий спосіб ми інтегруємось у суспільство і знаходимо в ньому своє місце. Рутина «як у всіх» - свідчення того, що «всі» - нас приймають, що ми є частиною цієї культури.
👉 Ну і суто практичне: структурувати час – це дуже зручно. Коли доба ділиться на ранок, день, вечір і ніч. Коли робочий день має свій початок, потім перерву на обід, а потім кінець і відпочинок. Коли час структурований, це не вимагає він нас надмірних зусиль, щоб вигадувати послідовності дій і додатково себе дисциплінувати.
📅 Однак навіть рутина періодично зазнає змін. І про це я розкажу вже завтра у наступному пості.
А поки питання: чим для вас є ваша рутина?
#thinkingoutloud
⏰ Кожна культура ділить час на буденний і сакральний. На це звертали увагу ледь не всі класики антропології, і в цьому немає нічого нового. Однак сьогодні мені хотілося б поговорити про те, як ми структуруємо буденний час і які лайфхаки виробляємо для того, щоб впорядкувати свій день. А головне – як це все пов’язано з культурою, у якій ми живемо.
❓Спершу давайте зупинимось на тому, навіщо нам взагалі структурувати своє повсякдення. Відповідь лежить на поверхні, однак все не так просто, як здається на перший погляд.
🤔 Ми створюємо шаблони для своїх буденних днів, тому що це дозволяє нам відчувати їхню нормальність, а значить – уникати стресу, бо нормальне – це передбачуване. Але рутина – це не так про стандартний індивідуальний день, як про стандартний колективний день. Бо уявлення про нормальне і не нормальне – базовий елемент будь-якої культури. Жити нормальним, згідно з уявленням своєї культури, життям – означає структурувати свій день плюс/мінус так само, як це роблять інші люди. У такий спосіб ми інтегруємось у суспільство і знаходимо в ньому своє місце. Рутина «як у всіх» - свідчення того, що «всі» - нас приймають, що ми є частиною цієї культури.
👉 Ну і суто практичне: структурувати час – це дуже зручно. Коли доба ділиться на ранок, день, вечір і ніч. Коли робочий день має свій початок, потім перерву на обід, а потім кінець і відпочинок. Коли час структурований, це не вимагає він нас надмірних зусиль, щоб вигадувати послідовності дій і додатково себе дисциплінувати.
📅 Однак навіть рутина періодично зазнає змін. І про це я розкажу вже завтра у наступному пості.
А поки питання: чим для вас є ваша рутина?
#thinkingoutloud
New normal, old normal і very old normal
🧘♀️ Минулого разу я розмірковувала про рутину і про те, як ми її структуруємо. Головна думка стосувалось того, що шаблони нашого повсякденного життя завжди відображають уявлення про нормальність у культурі, частиною якої ми є. Сьогодні мені хочеться проілюструвати цю думку прикладами, а ще показати, як змінюється рутина, і як разом із нею виникають нові уявлення про те, яке повсякдення вважати нормальним.
Very old normal
🧑🌾 До середини ХХ ст. більшість українців були селянами, і до 1930-х років повсякденне життя цих селян мало відрізнялося від того, яким воно було за 100 чи 200 років до того. Ритм залежав від пір року і тривалості сонячного дня. Ранок починався зі сходом сонця, адже зі сходом сонця прокидалася худоба, яку треба було годувати.
🐓 А далі залежно від сезону і від статі: в жінок свій ритм, в чоловіків – свій. Улітку – обробіток поля і городництво, взимку – ремонт знарядь праці, прядіння і ткацтво. Ну це все я спрощую, звісно, але суть зрозуміла.
Old normal
👩🏫 У ХХ ст. більшість українців стали містянами, і ритм життя у них змінився. Люди почали «ходити на роботу». І донедавна день людини середнього віку був нормальним, коли ранок починався о 8 і з кави. А далі за шаблоном: відвести дитину в садочок, піти на роботу, по дорозі зайти в магазин, забрати дитину, приготувати вечерю, вкласти дитину спати і подивитись серію серіальчику.
🥱 Звучить не дуже цікаво, правда? Але дні повного занудства нам абсолютно необхідні. Вони створюють відчуття безпеки, адже коли все, як завжди, можна розслабитись, бо нічого екстраординарного точно не станеться.
New normal
👨💻 Ті люди, які в 2020 перейшли на віддалену роботу, зіткнулися з тим, що їм довелося самостійно, без колективних уявлень про нормальне, наново структурувати свій день. Це означає, що кожна компанія зусиллями не лише керівництва, але і працівників, виробляла власні правила гри. І ці правила дуже сильно відрізняються. Бо в одних компаніях після 18.00 люди вимикають комп’ютери, в інших – вдень прокрастинують, а потім працюють ночами. Десь люди відчувають свободу вийти протягом робочого дня на прогулянку, десь знаходять в проміжку між зумами можливість помити вікна.
🥴 Але давайте згадаємо, як було спочатку карантину? Від денної прогулянки робилось трохи не по собі, правда? Здавалось, що ти прогулюєш робочий день, наче школяр урок ненависної алгебри. З часом ці практики увійшли до нового шаблону і стали частиною рутини, а отже, частиною структури.
Is it normal?
🖥 Але цікаво ось що: віддалена робота всеодно вимагає певних дзвоників, які поділять день на частини. Особисто я, наприклад, відштовхуюсь від прийомів їжі і серіальчиків, які я під свої сніданки, обіди і вечері дивлюсь. Без серіальчику ритуал здається не завершеним - немає сигналу розпочати роботу. І в більшості людей так само: вони створюють свої власні лайфхаки, що допомагають структурувати день. Хтось гуляє із собакою, хтось зранку купує каву в кав’ярні біля дому, хтось робить фізичні вправи.
☝️ От тільки одна заувага: кожен такий лайфхак має бути релевантним культурі, у якій ми живемо. Наприклад, якби крім серіалу я випивала з кожним прийомом їжі пляшку пива, колеги мене б точно не зрозуміли. Утім, як і сусіди, друзі та родичі. Так само мене б ніхто не зрозумів, якби я структурувала свій день викиданням сміття з вікна на перехожих.
❗️Наше повсякдення завжди відображає культуру, у якій ми живемо. І кожне нове нормальне з часом перетворюється на старе, як тільки зміниться контекст, у якому живуть люди.
❓А як ви структуруєте свою рутину? Поділіться власними лайфхаками в коментарях.
#thinkingoutloud
🧘♀️ Минулого разу я розмірковувала про рутину і про те, як ми її структуруємо. Головна думка стосувалось того, що шаблони нашого повсякденного життя завжди відображають уявлення про нормальність у культурі, частиною якої ми є. Сьогодні мені хочеться проілюструвати цю думку прикладами, а ще показати, як змінюється рутина, і як разом із нею виникають нові уявлення про те, яке повсякдення вважати нормальним.
Very old normal
🧑🌾 До середини ХХ ст. більшість українців були селянами, і до 1930-х років повсякденне життя цих селян мало відрізнялося від того, яким воно було за 100 чи 200 років до того. Ритм залежав від пір року і тривалості сонячного дня. Ранок починався зі сходом сонця, адже зі сходом сонця прокидалася худоба, яку треба було годувати.
🐓 А далі залежно від сезону і від статі: в жінок свій ритм, в чоловіків – свій. Улітку – обробіток поля і городництво, взимку – ремонт знарядь праці, прядіння і ткацтво. Ну це все я спрощую, звісно, але суть зрозуміла.
Old normal
👩🏫 У ХХ ст. більшість українців стали містянами, і ритм життя у них змінився. Люди почали «ходити на роботу». І донедавна день людини середнього віку був нормальним, коли ранок починався о 8 і з кави. А далі за шаблоном: відвести дитину в садочок, піти на роботу, по дорозі зайти в магазин, забрати дитину, приготувати вечерю, вкласти дитину спати і подивитись серію серіальчику.
🥱 Звучить не дуже цікаво, правда? Але дні повного занудства нам абсолютно необхідні. Вони створюють відчуття безпеки, адже коли все, як завжди, можна розслабитись, бо нічого екстраординарного точно не станеться.
New normal
👨💻 Ті люди, які в 2020 перейшли на віддалену роботу, зіткнулися з тим, що їм довелося самостійно, без колективних уявлень про нормальне, наново структурувати свій день. Це означає, що кожна компанія зусиллями не лише керівництва, але і працівників, виробляла власні правила гри. І ці правила дуже сильно відрізняються. Бо в одних компаніях після 18.00 люди вимикають комп’ютери, в інших – вдень прокрастинують, а потім працюють ночами. Десь люди відчувають свободу вийти протягом робочого дня на прогулянку, десь знаходять в проміжку між зумами можливість помити вікна.
🥴 Але давайте згадаємо, як було спочатку карантину? Від денної прогулянки робилось трохи не по собі, правда? Здавалось, що ти прогулюєш робочий день, наче школяр урок ненависної алгебри. З часом ці практики увійшли до нового шаблону і стали частиною рутини, а отже, частиною структури.
Is it normal?
🖥 Але цікаво ось що: віддалена робота всеодно вимагає певних дзвоників, які поділять день на частини. Особисто я, наприклад, відштовхуюсь від прийомів їжі і серіальчиків, які я під свої сніданки, обіди і вечері дивлюсь. Без серіальчику ритуал здається не завершеним - немає сигналу розпочати роботу. І в більшості людей так само: вони створюють свої власні лайфхаки, що допомагають структурувати день. Хтось гуляє із собакою, хтось зранку купує каву в кав’ярні біля дому, хтось робить фізичні вправи.
☝️ От тільки одна заувага: кожен такий лайфхак має бути релевантним культурі, у якій ми живемо. Наприклад, якби крім серіалу я випивала з кожним прийомом їжі пляшку пива, колеги мене б точно не зрозуміли. Утім, як і сусіди, друзі та родичі. Так само мене б ніхто не зрозумів, якби я структурувала свій день викиданням сміття з вікна на перехожих.
❗️Наше повсякдення завжди відображає культуру, у якій ми живемо. І кожне нове нормальне з часом перетворюється на старе, як тільки зміниться контекст, у якому живуть люди.
❓А як ви структуруєте свою рутину? Поділіться власними лайфхаками в коментарях.
#thinkingoutloud
