Від початку над владою богів нависла загроза знищення. Одін, Володар Богів і Людей, привів у світ багато могутніх воїнів, котрих зібрав у Вальгаллі, щоби вони стали його побратимами в Останній Битві. Він особливо виокремлює одну родину - Вольсунґів, - усі члени якої є його обраними воїнами, а один - Сіґурд, син Сіґмунда, повинен очолити всіх, стати їхнім проводирем ув Останній День; адже Одін сподівається, що від Сіґурдової руки Змій урешті згине, а відтак настане можливість створити новий світ.
Цього не здатний здійснити ніхто з Богів, а лише той, хто спершу жив на Землі як смертний і помер (цей мотив особливої ролі Сіґурда є винаходом сучасного поета або ж інтерпретацією скандинавських джерел, де він не є очевидним).
Зло, проте, слід шукати не лише серед завжди недремного воїнства Ворогів Богів і Людей. Його можна знайти й у самому Асґарді в особі Локі, через чиї вчинки, свавільні чи просто пустотливі або й відверто зловмисні, завжди порушувалися чи зазнавали краху наміри та надії Одіна.
І все-таки ми бачимо, як Локі невідступно йде світом ліворуч від Одіна, а той ані не докоряє йому, ні не проганяє, ні не відмовляється від допомоги його хитрості. Праворуч від Одіна простує інша постать, безіменна тінь. Здавалося би, поет (гадаючи, що північні боги лише відтворюють у посиленому вигляді поведінку людей у цьому ворожому світі) узяв цю стару легенду за символ людських розважливості й мудрості та їхніх незмінних супутників - глупоти і злоби, які завдають першим поразки, щоби викликати до життя ще величніший героїзм і ще глибшу мудрість, аніж початкові; тим часом праворуч завжди йде тінь, яка не належить ані Одінові, ні Локі, а є з певного погляду Судьбою, справжньою історією, що далебі замішана з обох. Утім, Одін є повелителем Трьох, і остаточний результат радше скидатиметься на надію Одіна, ніж на злобу (короткозорішу за надію) Локі. Одін подеколи ословлює це, кажучи, що надія зорить далі за позірні катастрофи цього світу.
Хоча всіх Óдінових обранців спіткає лихий кінець або й, урешті, смерть, це лише побільшить значущість їхнього кінцевого призначення в Останній Битві».

Джон Роналд Руел Толкін
примітки до "Легенди про Сіґурда і Ґудрун"

Цікаву паралель знаходить Крістофер Толкін в коментарях до "Легенди про Сіґурда і Ґудрун". Це подібність між драконоборцями Сіґурдом і Туріном. Що ще раз доводить той факт, що без "Едди" ніколи не існувало б "Володаря Перснів".

"Образи з «Völuspá» підпорядковано цілкомсамобутній темі, адже віщунка стверджує , що доля світу і результат Останньої Битви залежатимуть від присутності одного безсмертного, «що смерти зазнав, / та знову не вмре»; а це — Сіґурд, «змієборець, / чий прабатько Одін», і воїни в обладунках чекають цього «обранця Світу» у Вальгаллі. З батькової пояснювальної нотатки стає зрозуміло, що Одін покладає надію на Сіґурда як на того, хто Останнього Дня вб'є наймогутнішого з-поміж усіх зміїв — Міðgarðsormr (див. строфу 12 і нижче), — і що завдяки Сіґурдові стане можливим відновлення світу.
«Оцей мотив особливої ролі Сіґурда це винахід сучасного поета», твердить батько в тому самому короткому тексті. Зв'язок із його власною міфологією видається мені щонайменше дуже вірогідним: він полягає у тому, що Турінові Турамбару, вбивці могутнього дракона Ґлаурунґа, також роковано було особливу долю, бо в Останній Битві саме йому судилося збити з ніг Темного Володаря Морґота своїм чорним мечем. На цю таємничу концепцію натрапляємо в ранньому «Сказанні про Турамбара» (1919 рік чи й раніше), а повторно вона з'являється як пророцтво в текстах «Сильмариліона» 1930-х років; зокрема, у «Квента Нолдорінва» читаємо: «То чорний меч Туріна завдасть Мелко [Moрґотові] смерті й остаточної згуби; і так помстяться за себе діти Гуріна й усі люди». Показово, що на певну форму цієї концепції натрапляємо у стислому есеї, який батько написав наприкінці життя й у якому сказано, що Андрет Відунка з Дому Беора напророкувала, що «Турін ув Останній Битві повстане з Мертвих і, перш ніж полишити Кола Світу навіки, кине виклик Величному Драконові Морґота Анкалоґону Чорному та завдасть йому смертельного удару». Надзвичайне перетворення Туріна бачимо також і у статті «Анналів Аману», де мовлено, що величне сузір'я Менелмакар Лучник Небесний (Оріон) «було знаком Туріна Турамбара, який прийде у світ, і провістям Останньої Битви, що гряде в кінці Днів»".

Батьків Одін, як і давній його прототип, збирає «обраних» у Вальгаллі, щоби ті стали його сподвижниками в час Раґнарьоку, та в «Пісні про Вольсунґів» він виступає проти Сіґмунда, Сіґурдового батька, і робить його беззбройним під час останнього бою, коли того й убивають. У скандинавській легенді озвучено вірування, що Одін віроломний, сповнений сумнівів і понурий, він прагне, щоб одноплемінці боролися між собою, відвертається від своїх улюбленців в останню мить і вбиває своїх обранців має підстави для такої поведінки: йому треба взяти своє, йому потрібні його улюбленці, щоби перетривати Раґнарьок.
Проте з розмаїтого комплексу ідей, що ними оточила Одіна сива давнина Півночі, натякаючи на нашарування мінливих вірувань і символів, у батьковому творі проступає Бог, який мало зберіг у собі тієї підлої, понурої та загадкової божественності стародавніх писань: бог війни, володар валькірій; призвідця шаленства;посвячений, володар розбишак, саможертовник, майстер брудної магії, натхненник поезії; змінювач подоби, одноокий старець, віроломний друг і в Останній День жертва Вовка, яка «вічно блукатиме, / провидячи горе». На думку мого батька, з огляду на його власну поему та на його трактування старої легенди, Одін є символом здорового глузду та мудрості на противагу злобі й нерозважності Локі, тож видається найбільше подібним до Манве у власній батьковій міфології; до того ж, він обох їх називає «Володарями Богів і Людей».

Крістофер Толкін
Коментарі до "Легенди про Сіґурда і Ґудрун"

Odin Shape Shifter - Sculptures by Inuit Artist Abraham Anghik Ruben

Нещодавно зробив цікаву нічну знимку і все думав під яким приводом її опублікувати.
І от сьогодні мені написала Катя з видавництва "Стилет і стилос" і надіслала вірш Тракля зі збірки яка зараз на передзамовленні і готується до видання. Ідеальний метч.

Одним словом: ексклюзив!

БЛИЗЬКІСТЬ СМЕРТІ

О вечоре, що гуляєш
У темних селах дитинства.
Ставок серед пасовищ
Повний примарних зітхань скорботи.

O лісе, що легко примружуєш очі брунатні,
Коли із самотніх кістлявих рук
Витікає пурпур твоїх радісних днів.

O близькосте смерті! Дай помолитися нам.
Цієї ночі на ніжних подушках
Закохані,
Пожовклі від ладану,
Заплющують тонкі повіки.

Переклад Олександра Андрієвського

Ось така моторошна краса, якою славився легендарний австрійський експресіоніст. Більше - в майбутньому виданні.


А ваш план дій наступний.
Підписуєтесь на канал Каті:
https://t.me/chaos_ordonee

І передзамовляєте книгу:
https://stiletto.com.ua/catalog/#ptoduct-7132

Як на мене, саме зараз пора підтримувати такі рідкісні інтелектуальні проєкти.

Dennis Scholl

А на фоні слухаю це:

https://youtu.be/GpHRL9l0kG8?si=RB6CtpnNVOCYfAui

Albrecht Durer

Сьогодні всесвітній день книги й авторського права і в моїй бібліотеці дійсно солідне і відповідне до дати поповнення! Вся ця краса вмістилася в одну посилку, яку я з приємною важкістю приніс додому.
Три розкішні великоформатні томини Тита Лівія, а також Тукідід і Гомер в англійських перекладах.
Велетенську насолоду викликає один лише вигляд цих скарбів, а про інтелектуальне, духовне та естетичне збагачення під час читання я взагалі мовчу...

"Hавряд чи треба добирати звучні похвали на адресу «першого професійного історика» Тита Лівія це ім'я саме себе хвалить. Нагадаю лише рамкові віхи його життя. Народжений 59 року до н. е. на півночі Італії в провінційному містечку Патавій (суч. Падуя), Лівій, як і багато вихідців із тогочасного «середнього» соціального стану вершників, виїхав шукати щастя до столиці десь у 30-х роках до н. е., коли вщухли майже столітні громадянські війни, і за принципату Октавіана Августа врешті утвердився омріяний мир. Припускають, що свій твір він почав писати в Римі наприкінці 20-х років до н. е., і тоді ж ця робота привернула увагу Августа, який надалі протегував Лівію аж до своєї смерти в 14-му році н. е. Відомо, що потому Лівій повернувся до Падуї та невдовзі, у 17-му році, помер і був там похований.
Мешкаючи в Римі, Лівій не посідав жодних урядницьких чи військових посад. Усе його життя було присвячено єдиній меті творенню праці, що дійшла до нас під умовною назвою «Ab urbe condita libri CXLII>>>> <<Від заснування Міста 142 книги». Попри гучну славу серед сучасників, до нової доби дійшло тільки 35 книг: від першої по десяту (події до 292 року до н. е.) й від 21-ї по 45-ту (від початку Другої Пунійської війни з Ганібалом до 167 року до н. е.). Це пояснюють як грандіозним обсягом тексту, так і тим, що в VI ст. римський папа, святий Григорій Великий, буцімто звелів попалити списки твору через наявні тут численні оповідки про «ідольські марновірства». Правда це чи легенда, але ранньосередньовічні копії тексту дійсно походять із єдиного збереженого початку V ст. Оцінили вишукану латину Лівія вже рукопису кінця IV.
в Середньовіччі, де він перетворився на «шкільного автора», а в добу Ренесансу дійшло й до замилування стильовою досконалістю «солодкомовного» тексту. Отож не дивно, що найраніше друковане видання твору побачило світ у Римі близько 1469 року...

Наталя Яковенко
Післямова до першого тому "Книги І-V"