Моїми улюбленими персонажами третього тому епопеї Пруста є лікарі. Так, епізодичні, але ж як вдало вималювані, живіших персонажів зустрінеш хіба в житті.
А ось один з найкращих - неперевершений майстер констатації агонії доктор Д'єлафуа:

"Доктор Д’єлафуа, мабуть, був великий лікар, чудовий викладач; окрім тих характерних ролей, які він виконував блискуче, він грав ще одну і в ній протягом сорока років не знав собі рівних; ця роля така сама своєрідна, як роля резонера, скарамуша чи шляхетного батька, зводилася до констатації агонії або смерти. Його ім’я було запорукою того, що він у цьому амплуа і на слизькому не спіткнеться, і коли служниця виголошувала: «Пан Д’єлафуа!» — вам здавалося, ніби ставлять Мольєра. Гоноровитості постави відповідала невловна гнучкість його напрочуд стрункої фігури. Гарне обличчя пашіло менше своєю вродою лише через болісну подію. Убраний у гожий чорний сурдут, професор зайшов, стриманий у своєму сумі; він не висловив співчуття, бо воно пролунало б нещиро, не допустився бодай найменшої нетактовности. При смертній постелі саме він, а не дук Ґермантський показав себе великим паном. Він оглянув бабусю, не докучаючи їй і поводя-чися надзвичайно коректно з лікарем-ординатором, а потім шепнув кілька слів моєму батькові й шанобливо вклонився матері. Я відчував, що батько мало не сказав їй: «Професор Д’єлафуа». Але професор, щоб не бентежити її, вже відвернувся і чудово розіграв відхід, попереду, з найприроднішою міною, взявши з собою конверта. Він нібито його й не бачив, і ми аж самі похопилися, чи ж уручено йому гонорар, бо він його кудись тицьнув зі спритністю штукаря, не тільки не втрачаючи нічого від свого гонору, а навіть ще більше гоноруючись: бачте, який я, відомий лікар-консультант, у довгому сурдуті з шовковими вилогами, з прегарною головою, сповненою шляхетного жалю. Його спокій і жвавість свідчили про те, що хай би його й чекало сто таких-от візит, він не хоче виказувати жодного поспіху. Бо був він живий образ такту, розуму, доброти. Цієї незвичайної людини вже нема на світі. Інші лікарі, інші професори, мабуть, не поступаються йому, а чимось, може, й перевищують його. Проте «амплуа», в якому його знання, його фізичні дані, його добре виховання забезпечували йому постійний успіх, уже нема, а все через брак наступників."

Марсель Пруст "Ґермантська сторона"
Переклад Анатоля Перепаді

На фото - батько Пруста, відомий французький епідеміолог та гігієніст Адріан Ахілл Пруст.

Тільки дуже уважний читач Пруста помітить продовження гри зі смаками, образами та звуками в третьому томі. Популярна культура розжувала і поширила серед мас сцену з мадленкою та липовим чаєм, але ж бо гляньте на цей ні чим не гірший епізод з чашкою шоколаду, серпанком туману і шумом калорифера:

"Хоча це діялося звичайної осінньої неділі, я цього дня відчував себе відродженим, життя кликало мене кудись, бо вранці, потому як довго стояло на годині, упав холодний туман, а розвіявся він аж десь опівдні. Отож зміни погоди досить, щоб перетворити світ і нас самих. Раніше, коли у коминкові завивав вітер, я дослухався, як він стукає в затулу, з не меншим хвилюванням, ніж коли б, подібно до славетних ударів смичка, що ними починається «Симфонія до мінор», то був невблаганний поклик таємничої долі. Будь-яка зміна у природі перетворює і нас, гармонізуючи з новим ликом світу наші прагнення, пробуджені ним. Як я продер очі, туман перекинув мене з істоти відцентрової, якою ми буваємо, коли сонячно, у скоцюрблену людину, яка мріє про коминок і про поділене з кимось ложе, у мерзлякуватого Адама, що шукає якоїсь доматорки Єви.
Між сірим і лагідним кольором вранішніх піль та смаком чашки шоколаду я розташував усю одрубність фізичного, розумового й духовного життя, привезеного з собою десь рік тому до Донсьє-ра, життя скріпленого, як печаттю, довгастим лисим пагорбом, завжди присутнім переді мною, навіть коли був невидимий, і зітканого з безлічі утіх, які так розминалися з усіма іншими і про які розповісти друзям було годі, бо сама візерунчаста тканина вражень, які інструментували їх, давала мені про них, і то завиграшки, точніше уявлення, ніж ті події, про які я міг би розповісти. Завдяки цьому новий світ, куди занурив мене туман, був світом мені знайомим (що увірогіднювало його ще більше) і лише на якийсь час забутим (що повертало йому всю його свіжість). Я міг роздивлятися картини туману, підказані мені пам’яттю, скажімо: «Ранок у Донсьєрі», або мого першого дня, проведеного в касарні, або — іншим разом — у поблизькому замку, куди Сен-Лу привіз мене на цілу добу: на світанку, перш ніж знов прилягти, я розпинав фіранки, і мені було видно з вікна казарми — кавалериста, а з вікна замку (на вузесенькій пасмузі між ставом і лісом, потонулим в одностайній і плинній м’якості мли) — візничого, що чистив збрую, як буває видно поодинокі, ледве помітні для ока, змушеного пристосовуватися до таємничої розмитосте смерку, фігури, що проступають на стертій фресці.
Сьогодні я розглядав ці спогади, не встаючи з ліжка, бо надумав поніжитися, поки, користаючи з відсутносте батьків, які вирушили на кілька днів до Комбре, я виберуся ввечері до маркізи де Вільпарізіс подивитися домашню виставу. Після їхнього повернення я навряд щоб зміг піти до маркізи. Моя мати з таким пієтетом шанувала бабусину пам’ять, що визнавала тільки добровільні й щирі ознаки жалю; піти до маркізи вона мені б не боронила, але зганила б мене. А ось якби я написав їй у Комбре і попросив поради, то не дістав би у відповідь журливих рядків: «Як хочеш, ти вже дорослий, сам знаєш, як поводитися», — навпаки: вона дорікала б собі, що покинула мене в Парижі самого, і, міряючи мою гризоту своєю гризотою, побажала б, щоб я розважився (хоча собі цього не дозволила б), та ще й умовила б себе, що бабуся, яка дбала передусім про моє здоров’я і моє самопочуття, неодмінно послала б мене розважитися.
Зранку затоплено новий водяний калорифер. Його неприємний, якийсь гикливий звук не мав жодного зв’язку з моїми донсьєрськими спогадами. А проте його теперішній тривалий контакт у мені з тими спогадами зріднив його з ними — і то так, що нині щоразу, коли я, (трошки) відзвичаївшись від центрального опалення, знов чую його шум, ці спогади оживають."

Марсель Пруст "Ґермантська сторона"
Переклад Анатоля Перепаді

Pieter Bruegel

Пруст пише про колекціонування жінок. Дотепно читати такі роздуми, знаючи, що це писав содоміт. А звернемось за допомогою до дядечка Фройда і все стає абсолютно очевидним та прозорим, адже вкінці Пруст порівнює збирання жінок з колекціонуванням підзорних труб. Продовгуватих предметів. Ще ніколи цей шпигун в домі любові не був настільки близьким до розкриття)

"Звичайно, розумніше важити своєю головою ради жінок, ніж ради поштових марок, старих табатирок чи навіть картин і статуй. Але тільки на прикладі інших колекцій ми мали б збагнути, що добре мати не одну жінку, а багато жінок. Уроче поєднання дівчини з узмор’ям, з позаплітуваними косами церковної статуї, з ритовиною, з усім тим, через що ми любимо у дівчині, при її поДві, гарну картину, ці поєднання не дуже сталі. Досить пожити з жінкою довше, і ви перестанете бачити в ній те, за що її покохали; а втім, знову злучити розщеплене на частини можуть ревнощі. По довгім спільнім житті я бачив ув Альбертині найзвичайнісіньку жіночку, але досить було їй зійтися з якимось бальбецьким знайомим, і я знову втілював у ній, стоплював з нею пляж та прибійне шумовиння. Але ми вже не пориваємо своїх очей на такі повторні поєднання, від них тільки мліє і щемить наше серце. Відновлення дива в такій небезпечній формі небажане. Але я забіг наперед. А поки що не можу не побиватися, що колись дав маху і не зібрав колекції жінок, як збирають колекцію давніх прозорних труб, серед яких, хоч яка багата колекція, завжди знайдеться місце ще для однієї, найрідкіснішої."

Марсель Пруст "Ґермантська сторона"
Переклад Анатоля Перепаді

Творення Єви в Пруста.
Як істиний прустоман і скрупульозний вичитувач епопеї, я згадав, що цей епізод автор вже раніше згадував - на самому початку першого тому "На Сваннову сторону" у "Комбре", аж ось, мотив отримує розвиток в "Ґермантській стороні". Погляньте, як аутоеротизм перетворюється в потяг до іншої. Власне, в цьому і прихована психологічна попідоснова характерів Пруста - вивірений і логічний розвиток особистості.

"Іноді, подібно до Єви з Адамового ребра, поки я дрімав, народжувалася жінка з мого незручно зігнутого стегна. її творило передчуття близької насолоди, а мені ввижалося, що це мене потішає вона сама. Тіло моє, відчуваючи в тілі жінки власне тепло, прагнуло близькості, і я прокидався. Інші люди, здавалося мені, зараз далеко-далеко, а ця жінка, від якої я щойно відірвався, була тут, поряд, щока пашіла від її поцілунку, а моє тіло нило від ваги жіночого тіла. Коли в неї були риси жінки, яку знав уявки, я ладен був усе віддати, щоб побачити її ще раз: так вирушають у мандри ті, кому не терпиться нарешті побачити омріяне місто, їм здається, ніби справді можна тішитися чарами уяви. Потроху спогад про неї блякнув, я забував цю вимріяну дівчину."

Марсель Пруст "На Сваннову сторону"
Переклад Анатоля Перепад

"Я мріяв про те, аби моє тіло зливалося з якоюсь іншою матеріяльною й теплою субстанцією, а ще про те, аби з’єднатися своїм витягнутим тілом із якоюсь точкою окремішнього тіла: так тіло Євине ледве ногами тримається Адамового стегна, щодо чийого тіла вона стоїть майже сторчма на романських горорізьбах бальбець-кого собору, ці барельєфи шляхетно і погідно символізують, майже як на античному фризі, створення жінки; Богові там скрізь товаришать, ніби двоє міністрантів, двоє янголят, у яких пізнаємо на всьому фасаді бабинця — ці крилаті творіння літа пурхають у повітрі, заскочені зненацька, але помилувані зимою — амурів Геркулануму, які ожили в XIII сторіччі і летять останнім летом, утомленим, а проте не позбавленим своєї грації."

Марсель Пруст "Ґермантська сторона"
Переклад Анатоля Перепаді