Відома в Черкасах стилістка-перукарка Лідія Марусенко з перших днів війни вирішила вступити до лав волонтерів Товариства Червоного Хреста України.

Лідія займалась наданням гуманітарної допомоги, працювала в якості й вантажника, й водія, але глибоко у душі сумувала за своїм покликанням — піклуватись про охайний і вишуканий зовнішній вигляд своїх клієнтів. Саме тому й почала шукати можливості знайти гідне застосування своїх професійних вмінь у волонтерстві.

«Я маю сформовану за роки професійної роботи звичку дивитись на людей поглядом перукаря. І зараз настав такий момент, коли хочеться чогось більшого, ніж просто волонтерство», — поділилась Лідія. «Я звернулася до Валентини Савченко, яка сьогодні координує дії волонтерів Черкаськоі обласної організації Червоного Хреста України, і розповіла їй про свою ідею надавати благодійні перукарські послуги людям, які знайшли другу домівку в Черкасах».

«Взагалі-то я за будь-яких обставин не забуваю нагадувати відоме твердження, що в людині однаково все має бути прекрасним: і душа, і думки, і ставлення до людей. Мені вкрай важливо бачити людські посмішки. Це мене надихає. Розумію, що зараз це не завжди є можливим серед горя і руйнувань, спричинених війною, але вирішила спробувати робити людей хоча б трошки щасливішими, змінюючи їхню зовнішність».

«Жінки і під час війни залишаються жінками! Коли вони на кілька годин повертаються до звичних, мирних речей, то забувають про свій внутрішній біль і буквально на очах розквітають. З чоловіками складніше, але їхні добрі посмішки для мене, як бальзам на душу!»

Лідія Марусенко свого часу працювала в Територіальному центрі соціальної допомоги, що опікувався літними громадянами, тож має чималий досвід роботи з самотніми та знедоленими людьми. Сьогодні вона продовжує цю місію, але вже як волонтер Червоного Хреста України.

«Я не просто виконую свою роботу, а я змінюю емоційний стан своїх відвідувачів, огортаючи їх теплом піклування. Разом з волонтерською командою Черкаської обласної організації Червоного Хреста України мені вдалося реалізувати мій проєкт міні-перукарні «за запитом» для потреб вимушено переміщених осіб».

«Раджу всім-всім нам, українцям, — кожен ранок, як прокинулись, дякувати за можливість жити, за те, що маємо їжу, радіти сонечку, і, по можливості, допомагати всім тим, хто постраждав і найбільше потребує нашої участі. Попри все, важливо завжди залишатись Людьми!»

Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#Черкаси #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer

«Боязко, коли чую прильоти. Падаєш, де стоїш. Спочатку йде адреналін, потім відчуваю агресію, а далі думаю: добре, що жива, і їду після цього працювати далі», – розповідає ТСН Наталя Харченко, веловолонтерка Харківської обласної організації Червоного Хреста України.

Щодня на велосипеді, часто під обстрілами, жінка долає близько 50 кілометрів та доставляє гуманітарну допомогу до «гарячих точок» міста. За плечима завжди рюкзак з понад 10 кілограмами гуманітарної допомоги та незліченна кількість поїздок до людей, кому ця допомога вкрай важлива. Детальніше у сюжеті ТСН ⤴️

#Харків #ThanksVolunteers #ТЧХУ #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer

«Мене мотивувало бути волонтеркою те, що у будь-якому випадку, коли щось почнеться, бути корисною і не боятися, щоб розуміти, що мені робити, аби була змога допомогти собі та іншим», – ділиться Валентина Захарченко, волонтерка Загону швидкого реагування Запорізької обласної організації Червоного Хреста України.

Вона, як і її команда волонтерів, часом працюють 24/7, щоб допомогти якомога більшій кількості людей в області. Бо сьогодні, хто б ким не був, чим би не займався до війни, щоб не любив чи звідки не був би родом, – внесок кожного є вагомою частиною до спільної перемоги.

#Запоріжжя #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer

Вчитель із Бахмута Микита Безмен проводить для юних киян та дітей внутрішньо переміщених родин уроки пластилінової анімації. Заняття проводяться на базі Подільської районної організації Червоного Хреста України в м.Києві. Сам Микита добре розуміє тривоги людей, які через війну вимушені були покинути домівки, бо на власному досвіді знає, як це — залишитися без дому і переїжджати з міста в місто. Дивіться історію нашого волонтера у відео ⤴️

Матеріал взятий на основі інтерв’ю від Наталки Марків,«Вечірній Київ».
#історіїЧХ #red_cross_volunteer
#волонтери #волонтерство

90-річна бабуся всю дорогу евакуації їхала із заплющеними очима. Рукою вона міцно тримала руку волонтерки і весь час слабким, втомленим голосом повторювала: «Страшно, мені страшно». Волонтерка не відходила ні на мить від бабусі, заспокоювала й переконувала, що тепер вона не самотня, що зараз із нею поруч волонтерка, а згодом бабусю доставлять до безпечного місця, де тихо і більше не буде так страшно.

80-річний дідусь з ампутованою ногою лежить на одному з місць евакуаційного авто Червоного Хреста України. З речей у нього лише два невеличкі пакети, сімейний фотоальбом та милиці. Він міцно тримає фотоальбом й говорить, що у війні може не все згорить, маючи на увазі місця поховання предків на Батьківщині. Спогади й фото – поки це те, що в нього залишилося.

50-річна Ольга говірлива й дорогою багато розповідала історій. Відчуття, що розказувала про все на світі. Навіть поділилися тим, як вчила італійську, та як її мати і бабуся навчили вишивати. Жінка з дитячим церебральним паралічем виїжджає з обстрілів та авіаударів з волонтерами Червоного Хреста України до безпечного місця, де можна без страху втілювати у життя отримані навички.

Щира і безпосередня, як дитина,
89-річна Лідія, сідаючи в авто Червоного Хреста України «Серце Праги» (так назвають авто волонтери, адже воно надійшло до України від колег з Чехії) сказала, що співатиме. І справді, всю дорогу евакуації вона ніжним голосом співала пісні.

Того дня волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України евакуювали 15 людей. Це 15 життів, 15 історій про життя, досвід, перемоги, поразки і 15 бажань жити далі – у безпеці, мирі і перемозі.

З такими історіями щодня зустрічаються волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України під час винюконання своєї місії на сході України. Дякуємо за світлини й матеріал Tania Romaniuk.

#Донецьк #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЗШР #ЧХзшр

Волонтери Червоного Хреста України надали прихисток жінці, яка тікала від війни. Пані Любов пережила страшні й небезпечні події. Свою історію з життя в охопленому війною місті, про те як переживала обстріли та що в решті змусило покинути рідний Сєверодонецьк, жінка розповіла Червоному Хресту України.

Ми раді, що пані Любов наважилася покинути небезпеку, чим вберегла своє життя. Зараз жінка перебуває у безпечному місці, де її забезпечують усім необхідним, у тому числі психосоціальною підтримкою, волонтери Червоного Хреста України.

Ми – поруч.

#іваноФранківськ #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ

Під час однієї з евакуаційних місій Загону швидкого реагування Червоного Хреста України 10-річна дівчинка подарувала волонтерам на знак подяки ось цей малюнок. Зображені декілька будинків, поля та ліс – це дім маленької Христі, яка живе з сім’єю в одному з населених пунктів біля лінії розмежування.

«Діти та їхнє майбутнє – те, заради чого хочеться не здаватися та продовжувати боротися, не страшно недосипати, не бачити місяцями рідних і коханих, та, ризикуючи життям, займатися тим, чим займаємося щодня ми з колегами з Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України», – пише на своїй сторінці Tania Romaniuk.

На основі матеріалів Tania Romaniuk.
#Донецьк #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЗШР #ЧХзшр #RDRT

«У кінці березня я уже не могла сидіти вдома. Прийшла до Червоного Хреста України та залишила їм номер телефону. Сказала, щоб телефонували будь-коли, –завжди готова допомагати», – ділиться своєю історією Діана Арсієнко, волонтерка Вишгородської районної організації Червоного Хреста України (Київська область). «Наступного дня мене запросили допомогти».
 
«У 2016 році в мене загинув батько на війні. Було тяжко, але нам допомагали, і часто, зовсім незнайомі люди. І от зараз я вже доросла, настав той час, коли потрібно добро повертати – допомагати людям, як колись допомогли моїй сім’ї.
 
До війни я навчалася, працювала адміністратором у салоні краси, хотіла пов’язати з цим своє життя, але розумію, що це почекає, є речі важливіші».

#Вишгород #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
#red_cross_volunteer #ЧХВишгород

Волонтери Загону швидкого реагування Червоного Хреста України доставили ліки та інші речі першої необхідності на Чорнобильську АЕС. За словами в.о. головного інженера ЧАЕС все це вкрай необхідно, адже майже 800 працівників станції потребують належного догляду.

«Необхідний мінімум ліків на станції є, але працівники виснажені, багато хто пережив полон та потребує додаткового медичного обслуговування, ліків. Тому ми дуже вдячні Червоному Хресту України за надану допомогу», — Олександр Тітарчук, в.о. головного інженера ЧАЕС.

Ми захоплюємося людьми, які попри нелюдські умови й відсутність найнеобхіднішого, не полишили своєї справи та працюють задля нашої з вами безпеки. Червоний Хрест України продовжує свою гуманітарну місію допомоги українцям.

Ми - поруч.

#Київ #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом
#історіїЧХ #ЧХзшр #ЧХКиїв

Любов та турбота про ближніх через покоління.

Ця історія про волонтерів Червоного Хреста України, пані Ірину, яка понад 30 років допомагає людям, та юну Настю. Настя з самого дитинства знаходиться поруч із волонтерами Червоного Хреста України і ці спогади називає найтеплішими.

Сьогодні дівчина доглядає за тими, хто не може цього робити самостійно. Колись невідомі люди стали для неї рідними, чому молода дівчина безмежно радіє.

«Воно гріє душу. Ти приходиш і розумієш, що людина тебе любить, цінує і ти потрібен цій людині», - каже Настя.

Ми безмежно пишаємося, що колись Настя доєдналася до волонтерів Червоного Хреста України, яких сьогодні понад 8000. Всі ми щоденно працюємо задля допомоги нашій великій родині українців.

Ми - поруч!

#redcrossukraine #Ukraine #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer #ЧХісторії

«У нашому осередку зібралися однодумці – я 30 років займаюся громадською діяльністю, очолюю спілку людей з інвалідністю. Як тільки дізналася, що Червоний Хрест України набирає волонтерів, оразу запропонувала свою допомогу», – ділиться Наталія Безпалько, волонтерка Червоного Хреста України в Кам‘янець-Подільському.

«Найбільша радість для мене – це робота з дітьми. Червоний Хрест України дав мені цю можливість. Тому поєдную приємне з корисним: займаюся з дітками, поки батьки вирішують свої проблеми».

#КамянецьПодільський #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer #ЧХісторії

Коли розпочалася війна, 42-річний Микола Бурбала гостював у друзів.

«Приїхали в гості до друзів, і почалася війна. Додому було небезпечно повертатися, а тут хотілося бути корисним, тому став волонтером Червоного Хреста України», – розповідає Микола. Чоловік приїхав гостювати до Вишгорода на Київщини з м.Покровська, Донецької області.
 
«У мене вся сім’я – волонтери: діти допомагають військовим, а я – тут. Кожен на своєму місці. Чим більше кожен з нас зробить, тим швидше все закінчиться і можна буде повернутися додому, до звичного життя».

#Вишгород #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer #ЧХісторія #ЧХВишгород

38-річна Наталія Дмитренко – банківський співробітник, яка від початку війни вимушена була переїхати до безпечнішого міста країни, тікаючи від обстрілів та небезпеки у Курахові. Опинившись у Кам’янець-Подільському жінка розпочала волонтерити у Червоному Хресті України, адже мала досвід й знала, як і кому може допомагати.

«Я переселенка вже вдруге. У 2014 з родиною виїхала з Донецької області в м. Курахове, але тут нас знову наздогнала війна», – розповідає Наталія, волонтерка Кам‘янець-Подільської організації Червоного Хреста України.

«У мене двоє діток – близнята по 11 років. Тому, коли почалася війна, вирішили не ризикувати та евакуюватися».

По приїзду у нове місто, жінка звернулася до місцевого осередку Червоного Хреста України, аби запропонувати свою допомогу для підтримки постраждалих українців.
 
«У Червоному Хресті України я також вдруге. З 2016 допомагала в Донецькій області, на лінії розмежування у Мар’їнці, Красногорівці, Карлівці, неподалік Пісок. Тому знайома з волонтерством не на словах.
 
Тепер допомагаю тут, бо як кажуть, знаю як і навіщо. Людям всюди однаково потрібна допомога, працюємо з надією, що все це скоро закінчиться».

#КамянецьПодільський #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer

Коли почався обстріл, жінка пасла свою худобу на полі. Для Катерини Іванівни кози були, мов рідні діти.

«У мене їх три: чорненьку звати Зіронька, в неї на лобі зірочка; біленьку – Білосніжка, а руденьку – Берізка. Такі лагідні кізки, безрогі», – розповідала Катерина Іванівна волонтерці дорогою до безпечнішого місця. «Дуже їжею перебирають: зранку одну траву їдять, в обід – іншу, а ввечері – третю. А, коли на землю, що впаде, – вони не візьмуть, навіть надкушене яблуко не візьмуть».

«Коли обстріляли, я впала в траву. Потім дивлюся – я уся в крові: фартух в крові, сукня в крові».

Під час артобстрілу Сіверська жінка отримала поранення стегна та рук.

«Мене військовий знайшов. Сказав, що у лікарню треба. Я не хотіла, бо, а що ж кози мої? Та солдат сказав, що кози будуть, а мене може не бути. І привіз мене до медчастини».

З медичного закладу Загін швидкого реагування Червоного Хреста України забрав жінку та транспортував до евакуаційного потягу Лікарі без кордонів. Дорогою Катерина Іванівна весь час називала волонтерку Тетяну «донею» й розказувала далі про своє життя:

«У підвал я занесла тільки документи на будинок і фотографії, щоб зберегти. Люди несли речі, а я думаю: речі – наживні, треба фотографії рятувати. У мене фотокартки батька, дідуся, навіть прадідуся є. Фото 1905 року! Треба ж моїм дітям, онукам історію роду знати, от і врятувала. У мене четверо дітей, дев'ятеро онуків і вже троє правнуків. От дивитимуться ці фотографії і будуть знати минуле своє».

Під час поїздки Катерині Іванівні подзвонила донька: «Доця, я у машині лежу і на небо дивлюся. Цілую тебе, люблю тебе, радість моя».

Тетяна, волонтерка Загону швидкого реагування, що була всю дорогу поруч з Катериною Іванівною, погладжувала сіду голівку жінки, витираючи крадькома сльози, та думала: скільки ж ще таких Катерин змушені були покинути рідні місця, в яких прожили практично все життя. Та, незважаючи на все, віримо, що попри все Катерина Іванівна повернеться в свій рідний, вільний від тимчасової окупації Сіверськ, і знову буде щасливо жити із своїми кізками.

Матеріал: Tania Romaniuk.
#redcrossukraine #Ukraine #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом
#історіїЧХ

«Від початку війни, моя родина активно допомагала Червоному Хресту України. Ми навіть віддали наш єдиний бронежилет, бо розуміли, що волонтерам він потрібніший», – розповідає Олександр Яцун, волонтер Вишгородської районної організації Товариства Червоного Хреста України.

«Я точно знав, що стану волонтером, чекав лише закінчення екзаменів. І ось я тут, щасливий, що потрапив до загону швидкого реагування. Мене завжди цікавила медицина, а тут є змога здобути безцінний досвід надання першої допомоги.
 
Бонусом звичайно є вдячність людей, навіть, коли про це не кажуть особисто, –це видно по очах. Кожен такий випадок він відкладається в голові і змушує працювати і допомагати далі».

#redcrossukraine #Ukraine #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЧХісторія #ЧХволонтер

Ілля Винокуров через війну вимушений був переїхати з рідного Харкова до Кам‘янець-Подільського. У вільний час хлопець волонтерить у місцевій організації Товариства Червоного Хреста України.

«Я не можу сказати, що я волонтер: допомагаю не кожного дня, тільки коли є потреба – «ситуаційний-волонтер», можна так сказати.
 
Допомагаю переважно фізично. Якщо потрібно щось розвантажити чи завантажити, мені телефонують і за 15 хв я на місці. Я знаю, що чим швидше я прийду і справлюся, тим швидше люди отримають допомогу, – це мене мотивує.
 
Кожен повинен допомагати по можливості. Все повинно бути щиро, з бажанням, – тоді це буде на користь всім»

#ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЧХКамянецьПодільський
#red_cross_volunteer #ЧХісторія

Віра Власенко тривалий час жила під обстрілами. Вона бачила біль та смерть навколо. Зрештою не витримала і евакуювалася.

Зараз жінці допомагають та підтримують волонтери Червоного Хреста України. Про її історію, як пережила складні часи у Миколаєві, дивіться у відеосюжеті.

#Миколаїв #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЧХМиколаїв #ЧХісторія

«Я став волонтером буквально тиждень тому. Можливості повернутися в рідне місто немає, там кожного дня обстріли, тому вирішив допомагати таким людям, як я», – розповідає 27-річний художник з Краматорську Даніїл Крук. Зараз хлопець знайшов прихисток у Вишгороді на Київщині та почав допомагати іншим разом з Вишгородською районною організацією Червоного Хреста України.
 
«До війни працював в ресторані адміністратором. Власник закладу дозволив розмістити там свою галерею та у вільний час навчати дітей малювати.
 
Коли виїжджав з міста думав лише про те, як врятувати сім’ю, тому картини залишилися у Краматорську. Але тепер з’явилася ідея повернути картини і продати їх, а виручені кошти направити на допомогу дітям у Донецьку область».

#Вишгород #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
#red_cross_volunteer #ЧХісторії

Історія Лариси Єжовкіної, пенсіонерки, яка під час війни долучилася до волонтерства

Лариса Єжовкіна до початку війни працювала на місцевому підприємстві у Черкасах. Але з перших днів повномасштабного вторгнення вирішила, що має робити більше для допомоги людям. Ставши волонтером Черкаської обласної організації Товариства Червоного Хреста України, Лариса почала надавати допомогу людям у «Банку одягу».

Свою мотивацію пояснює досить просто: «Я люблю допомагати людям. І я розумію, чому вони до нас звертаються».

Ми — поруч!

#Черкаси #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом
#історіїЧХ #red_cross_volunteer #ЧХЧеркаси #ЧХісторія