Ліна Костенко - І все на світі треба пережити
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще,
– Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить,
– Принаймні вік прожити як належить.
#поезія
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще,
– Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить,
– Принаймні вік прожити як належить.
#поезія
Оксана Забужко
Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.
#поезія
Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.
#поезія
Вірш від підписниці ЮНЬ sanchendrovich
Дивлюсь в вікно і бачу небо,
Прозоре й світле,наче ти,
А вчора бачив зірку,в небі,
й різниці між тобою я не міг знайти.
А що казати вже про місяць,
бо твої очі-то є він,
такі ж глибокі і невинні,мов проліски
серед зими
#поезія
Дивлюсь в вікно і бачу небо,
Прозоре й світле,наче ти,
А вчора бачив зірку,в небі,
й різниці між тобою я не міг знайти.
А що казати вже про місяць,
бо твої очі-то є він,
такі ж глибокі і невинні,мов проліски
серед зими
#поезія
Василь Симоненко – Україні
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім’ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!
#поезія
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім’ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!
#поезія
Ще один вірш від Юнчика, автор: Ігор Кулаков
***
Орки сплять у плетених гамаках
Зранку чистять зуби, жуючи ароматну паличку
Коли кінець палички перетворюється на щітку
Орки вичищають те, що залишилося з ночі
Вони вмиваються водою озера
Його назва звучить приблизно так:
Аш назг дурбатулук
Орки роблять ранкову гімнастику
Діти граються в камінь-нога
Дорослі роблять камінь-рука
Старі дивляться і згадують
Вони теж так могли
Трава була сірішою
Дерева міцнішими
Камені легшими
Деякі навіть пам'ятають британських акторів серіалу Шерлок Голмс
Які несли бутафорське кільце
Та не донесли пальці короткі
Вдень старий орк сідає на призьбі
Маленькі орченята збираються навколо
Розкривається книга
І ллються історії
Про Маріуполь Авдіївку Ізюм Соледар
– А що, існують паралельні виміри, –
Питає малий
– Не маю жодних сумнівів, –
Каже старий
Але те, що написано у цій книзі
Неймовірно
Не може бути
Світ не такий жорстокий
Орк плаче
Іде до хати
Там у шафі
Стоїть зачовгана пачка
З написом «Сіль Артемівська. Вироблено в місті Бахмут. Україна».
#поезія
***
Орки сплять у плетених гамаках
Зранку чистять зуби, жуючи ароматну паличку
Коли кінець палички перетворюється на щітку
Орки вичищають те, що залишилося з ночі
Вони вмиваються водою озера
Його назва звучить приблизно так:
Аш назг дурбатулук
Орки роблять ранкову гімнастику
Діти граються в камінь-нога
Дорослі роблять камінь-рука
Старі дивляться і згадують
Вони теж так могли
Трава була сірішою
Дерева міцнішими
Камені легшими
Деякі навіть пам'ятають британських акторів серіалу Шерлок Голмс
Які несли бутафорське кільце
Та не донесли пальці короткі
Вдень старий орк сідає на призьбі
Маленькі орченята збираються навколо
Розкривається книга
І ллються історії
Про Маріуполь Авдіївку Ізюм Соледар
– А що, існують паралельні виміри, –
Питає малий
– Не маю жодних сумнівів, –
Каже старий
Але те, що написано у цій книзі
Неймовірно
Не може бути
Світ не такий жорстокий
Орк плаче
Іде до хати
Там у шафі
Стоїть зачовгана пачка
З написом «Сіль Артемівська. Вироблено в місті Бахмут. Україна».
#поезія
Галина Крук - інверсія
втомлені квіти продають прив'ялі жінки,
день добігає до вечора, мов на останній трамвай
ось ти вже їдеш до мене з вокзалу інакший такий,
аж видається спочатку, що я тебе зовсім не знаю
але це ти, весь по шию і лікті у літі, засмаг
очі оливкові перекочуються під повіками, коли спиш
я тебе тихо повторюю, мов початкуючий маг,
боячись сотворити якусь несподівану дивовиж
літо вважає нас зрілими до найскладніших слів і чуттів
не дає ні на мить розслабитись, як у спальні комар зумкий
під вікном акація перепитує: чи я б хотіла? чи ти б хотів
повернутись туди, де кожен з нас був, як вона,
ще зелений такий?
#поезія
втомлені квіти продають прив'ялі жінки,
день добігає до вечора, мов на останній трамвай
ось ти вже їдеш до мене з вокзалу інакший такий,
аж видається спочатку, що я тебе зовсім не знаю
але це ти, весь по шию і лікті у літі, засмаг
очі оливкові перекочуються під повіками, коли спиш
я тебе тихо повторюю, мов початкуючий маг,
боячись сотворити якусь несподівану дивовиж
літо вважає нас зрілими до найскладніших слів і чуттів
не дає ні на мить розслабитись, як у спальні комар зумкий
під вікном акація перепитує: чи я б хотіла? чи ти б хотів
повернутись туди, де кожен з нас був, як вона,
ще зелений такий?
#поезія
Вадим Шаповалов - Після Дощу
Після цього дощу
Не настане полегшення,
Сподівались, що ми
Будем пить досхочу,
Він приніс лише бруд,
І у нашім помешканні
Стало темно і вогко
Від того дощу.
Ненадовго затримався
Мій апокаліпсис,
Темні крила розкрились
За моїм плечем,
Встигну я согрішити,
Не встигну покаятись,
Молитви, як ганчірки
Шмагає дощем.
В ранок ледь розвиднìлось.
Брудною водою
Заскорузлі гріхи
Ми змиваєм з облич.
Сумно й невідворотньо,
Хромою ходою,
Гонить хмари і душі
Старий погонич.
Він загляне у вікна
Туманом примарним,
У ту мить, коли ми
Не чекали його,
Дасть хвилину на сбори -
Благатиму марно
І отримаю ляпас
Сирим батогом.
#поезія
Після цього дощу
Не настане полегшення,
Сподівались, що ми
Будем пить досхочу,
Він приніс лише бруд,
І у нашім помешканні
Стало темно і вогко
Від того дощу.
Ненадовго затримався
Мій апокаліпсис,
Темні крила розкрились
За моїм плечем,
Встигну я согрішити,
Не встигну покаятись,
Молитви, як ганчірки
Шмагає дощем.
В ранок ледь розвиднìлось.
Брудною водою
Заскорузлі гріхи
Ми змиваєм з облич.
Сумно й невідворотньо,
Хромою ходою,
Гонить хмари і душі
Старий погонич.
Він загляне у вікна
Туманом примарним,
У ту мить, коли ми
Не чекали його,
Дасть хвилину на сбори -
Благатиму марно
І отримаю ляпас
Сирим батогом.
#поезія
Василь Симоненко – Українська мелодія
Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.
Не мелодія — збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.
А ввижається — там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.
#поезія
Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.
Не мелодія — збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.
А ввижається — там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.
#поезія
Юлія Баткіліна
Щастя миті одної простеньке.
Наливаєш холодного чаю.
Акуратно, і склянка не тенькне.
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Я не плачу і навіть не гуглю
“як повіки під ранок склепити”.
Кожень день наростає, мов гуркіт,
а тоді ударяє у спину.
Я пливу, як гаряче повітря,
як невчасне недовге цвітіння,
Пізнє сонце висмикує вістря
із моєї слабенької тіні.
Варіантів тепер небагато:
це прикмета і місця, і часу.
Я танцюю. А в голову гатить:
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати?
#поезія
Щастя миті одної простеньке.
Наливаєш холодного чаю.
Акуратно, і склянка не тенькне.
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Я не плачу і навіть не гуглю
“як повіки під ранок склепити”.
Кожень день наростає, мов гуркіт,
а тоді ударяє у спину.
Я пливу, як гаряче повітря,
як невчасне недовге цвітіння,
Пізнє сонце висмикує вістря
із моєї слабенької тіні.
Варіантів тепер небагато:
це прикмета і місця, і часу.
Я танцюю. А в голову гатить:
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати кричати?
Як мені перестати?
#поезія
Плужник
Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.
От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду…
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти…
Відчинив я осені господу!
Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте живу. Журюсь, обідаю…
О, – болить мені, єдина! Чуєш?
#поезія
Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.
От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду…
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти…
Відчинив я осені господу!
Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте живу. Журюсь, обідаю…
О, – болить мені, єдина! Чуєш?
#поезія
Людмила Галінська
Приблудився серпень кострубатий,
весь такий скуйовджений, аж страх.
Вільний, босий, трохи бородатий,
мов засмаглий циган у степах.
Пахнув сіном, полином пожухлим,
пізнім медом, яблуком, тютюном.
Копирсався києм зашкарублим
в стиглім збіжжі, граючись зерном.
Приволік з собою пані Спеку,
висушили мак. Вже торохтить...
Визбирали ложками із глека
воду всю. І сухо, аж рипить...
Смажили боки рапатим грушам,
розганяли ос та комашню.
Шарпали в сливок заспані душі,
створюючи хаос й метушню...
Бавились. Бо скільки того літа?
Ген, з-за рогу осінь в черевиках
топче жовту стежку поміж жита
і золотить листя на осиках...
#поезія
Приблудився серпень кострубатий,
весь такий скуйовджений, аж страх.
Вільний, босий, трохи бородатий,
мов засмаглий циган у степах.
Пахнув сіном, полином пожухлим,
пізнім медом, яблуком, тютюном.
Копирсався києм зашкарублим
в стиглім збіжжі, граючись зерном.
Приволік з собою пані Спеку,
висушили мак. Вже торохтить...
Визбирали ложками із глека
воду всю. І сухо, аж рипить...
Смажили боки рапатим грушам,
розганяли ос та комашню.
Шарпали в сливок заспані душі,
створюючи хаос й метушню...
Бавились. Бо скільки того літа?
Ген, з-за рогу осінь в черевиках
топче жовту стежку поміж жита
і золотить листя на осиках...
#поезія