Василь Стус
В мені уже народжується Бог,
і напівпам’ятний, напівзабутий,
немов і не в мені, а скраю смерті,
куди живому зась — мій внук і прадід —
пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу. Удвох існую,
коли нікого. I гримить біда,
мов канонада. Він опорятунок,
я ж білоусто мовлю: порятуй,
Мії Господи. Опорятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам. Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти. Прагне
рятуючи донищити мене,
аби на протязі, на буряних вітрах
я вийшов сам із себе, наче шабля
виходить з піхов. Хоче вийти геть,
щоб згасла свічка болю. Щоби тьма
впокорення мене порятувала
інобуттям. Iножиттям. Найменням
уже невласним: ось він, той загал,
яким кермує той шалений Бог,
котрий в мені воліє народитись
(а я ще тую свічку посвічу,
аби мені не смеркло передчасно,
просвітлої дороги свічка чорна —
неначе перемога крадькома).
#поезія
В мені уже народжується Бог,
і напівпам’ятний, напівзабутий,
немов і не в мені, а скраю смерті,
куди живому зась — мій внук і прадід —
пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу. Удвох існую,
коли нікого. I гримить біда,
мов канонада. Він опорятунок,
я ж білоусто мовлю: порятуй,
Мії Господи. Опорятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам. Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти. Прагне
рятуючи донищити мене,
аби на протязі, на буряних вітрах
я вийшов сам із себе, наче шабля
виходить з піхов. Хоче вийти геть,
щоб згасла свічка болю. Щоби тьма
впокорення мене порятувала
інобуттям. Iножиттям. Найменням
уже невласним: ось він, той загал,
яким кермує той шалений Бог,
котрий в мені воліє народитись
(а я ще тую свічку посвічу,
аби мені не смеркло передчасно,
просвітлої дороги свічка чорна —
неначе перемога крадькома).
#поезія
Дарʼя Лісіч
ти під вікном не стоїш,
зліва на ліжку – не я.
час проповзатиме між
нами, неначе змія.
відстань лягатиме між
нами, як східний кордон.
ти може тáкож спиш?
спи.
хтось плекає твій сон.
#поезія
ти під вікном не стоїш,
зліва на ліжку – не я.
час проповзатиме між
нами, неначе змія.
відстань лягатиме між
нами, як східний кордон.
ти може тáкож спиш?
спи.
хтось плекає твій сон.
#поезія
Сергій Мартинюк
Чи думаєш ти про мене, коли читаєш вірші?
В метро, в парку Шевченка... темніє раніше,
І ні з ким розділити радість рядків удатних,
Чи думаєш ти про мене, коли лягаєш спати?..
Бо я думаю про тебе, як на стільці електричному
Сиджу на лавці солом'янській, у вирі столичному
Гублю час, мовчки вечеряю, аби не гірше...
Думаю про тебе, коли пишу ці вірші
Коли поливають асфальти серпневі розпечені,
Коли між нами означено-особові речення,
Коли скльоване птахами літо п'яно тікає,
А осінь настає першого вересня, розсипає
Світло зернисте провулками принишклими,
І мені хочеться стати твоєю книжкою,
Димом з комину над твоїм берегом,
Механічним цитрусом сонця вгорі
Чи думаєш ти про мене, коли не пишеш мені?
За здоров'я - свічку, за любов - ліпше дві,
Зима буде довгою, тож гукай, коли край,
Чи думаєш ти про мене? Навряд, і нехай
#поезія
Чи думаєш ти про мене, коли читаєш вірші?
В метро, в парку Шевченка... темніє раніше,
І ні з ким розділити радість рядків удатних,
Чи думаєш ти про мене, коли лягаєш спати?..
Бо я думаю про тебе, як на стільці електричному
Сиджу на лавці солом'янській, у вирі столичному
Гублю час, мовчки вечеряю, аби не гірше...
Думаю про тебе, коли пишу ці вірші
Коли поливають асфальти серпневі розпечені,
Коли між нами означено-особові речення,
Коли скльоване птахами літо п'яно тікає,
А осінь настає першого вересня, розсипає
Світло зернисте провулками принишклими,
І мені хочеться стати твоєю книжкою,
Димом з комину над твоїм берегом,
Механічним цитрусом сонця вгорі
Чи думаєш ти про мене, коли не пишеш мені?
За здоров'я - свічку, за любов - ліпше дві,
Зима буде довгою, тож гукай, коли край,
Чи думаєш ти про мене? Навряд, і нехай
#поезія
Іванна Скиба-Якубова
***
...а над дорогою сидів чоловік без серця.
сильний такий чоловік.
стала коло нього навколішки,
поклала голову йому на коліна,
засунула руку собі під сорочку,
засунула руку собі межи ребер,
витягла своє серце,
дала йому в руки, кажу:
потримай, поки я сходжу за хлібом.
поклала йому своє серце в долоні,
витерла об стегна руки
та й відійшла.
стою на тінистій стороні вулиці,
раз-по-раз виглядаю з-за рогу,
потай вглядаюся:
що там робить чоловік з моїм серцем?
чи пестить, як пташеня,
чи набиває як м’ячиком?
але він сидить до мене спиною —
я не бачу.
#поезія
***
...а над дорогою сидів чоловік без серця.
сильний такий чоловік.
стала коло нього навколішки,
поклала голову йому на коліна,
засунула руку собі під сорочку,
засунула руку собі межи ребер,
витягла своє серце,
дала йому в руки, кажу:
потримай, поки я сходжу за хлібом.
поклала йому своє серце в долоні,
витерла об стегна руки
та й відійшла.
стою на тінистій стороні вулиці,
раз-по-раз виглядаю з-за рогу,
потай вглядаюся:
що там робить чоловік з моїм серцем?
чи пестить, як пташеня,
чи набиває як м’ячиком?
але він сидить до мене спиною —
я не бачу.
#поезія
Микола Вінграновський
Вже сказано “ні” в одлетілому літі,
Хоч вчора-звечора було іще “так”,
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів та опався знервований мак.
Ідеш чи стоїш, але слово за слово,
Ідеш чи стоїш — за літами літа.
Не встиг оглянутись, як слово солоно
На сон твій, на крок, на літа обліта.
#поезія
Вже сказано “ні” в одлетілому літі,
Хоч вчора-звечора було іще “так”,
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів та опався знервований мак.
Ідеш чи стоїш, але слово за слово,
Ідеш чи стоїш — за літами літа.
Не встиг оглянутись, як слово солоно
На сон твій, на крок, на літа обліта.
#поезія
Галина Крук
***
доки коник серпня дострибає до вечора
хай ніхто тут не буде загнаний чи приречений
зупинятися на півслові, для життя короткому
з молоком на губах не обсохлим, якщо вірити ротному
і на нашому березі, де вночі глухо ухкало,
там де вдень гучно бахкало, там, де риб розполохало
хай не станеться нічого злого із них жодному,
ні звірові, ні птахові, ні чийомусь синові,
ні синові господньому
а в очах так зелено, ніби сонце вдарило
на дорогах курява, від приклАду гАряче
крапля між лопатками, з-за ріки зарево,
і так жити хочеться, ніби ще й не пробував
#поезія
***
доки коник серпня дострибає до вечора
хай ніхто тут не буде загнаний чи приречений
зупинятися на півслові, для життя короткому
з молоком на губах не обсохлим, якщо вірити ротному
і на нашому березі, де вночі глухо ухкало,
там де вдень гучно бахкало, там, де риб розполохало
хай не станеться нічого злого із них жодному,
ні звірові, ні птахові, ні чийомусь синові,
ні синові господньому
а в очах так зелено, ніби сонце вдарило
на дорогах курява, від приклАду гАряче
крапля між лопатками, з-за ріки зарево,
і так жити хочеться, ніби ще й не пробував
#поезія
Жадан
Торкатись так, як торкаються книг.
Перших рядків протоптаний сніг.
Зимова сповільнюється течія.
Хто це читає тебе?
Це я.
Хто це читає тебе, як вірш?
Облиш, говориш,
просиш, облиш.
Останні з прочитаних таємниць –
гострі метафори твоїх ключиць.
Читати родимки і хребці
кольору олова в молоці,
Брайль, прочитаний навмання,
пальців отримане знання.
Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.
Мов книгу, читати її вночі.
Теплих вен її довгий шов,
список тих, хто від неї пішов.
Як торкаються сторінок,
списаних іменами жінок,
знайдених в шафах записників,
з адресами зраджених чоловіків.
Це я читаю тебе, як письмо,
це я говорю до тебе – пітьмо,
граматико зчитаних передпліч,
шрифтів твоїх вереснева ніч.
Мово, якою я мовчу,
мово дихання і плачу,
мово ліній на тихій руці.
Сидять при столі
мовчазні
читці.
Ніхто не скаже,
ніхто не здасть.
Зчитують книгу твоїх зап’ясть.
Зчитують шрамів родинні листи.
Це ти, говорять, боже, це ти.
Це ти являєш тканину письма,
з якої прописується зима,
в яку врізаються навесні
літери – приголосні і голосні.
Це ти даєш імена, це ти
виводиш, мов світло з темноти,
голоси із глибоких мовчань.
Я не розумію твоїх повчань.
Граматико подиву і зими.
Хто це кохає всю ніч? Це ми.
Повільно дочитую до кінця.
Світло торкається її лиця.
#поезія
Торкатись так, як торкаються книг.
Перших рядків протоптаний сніг.
Зимова сповільнюється течія.
Хто це читає тебе?
Це я.
Хто це читає тебе, як вірш?
Облиш, говориш,
просиш, облиш.
Останні з прочитаних таємниць –
гострі метафори твоїх ключиць.
Читати родимки і хребці
кольору олова в молоці,
Брайль, прочитаний навмання,
пальців отримане знання.
Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.
Мов книгу, читати її вночі.
Теплих вен її довгий шов,
список тих, хто від неї пішов.
Як торкаються сторінок,
списаних іменами жінок,
знайдених в шафах записників,
з адресами зраджених чоловіків.
Це я читаю тебе, як письмо,
це я говорю до тебе – пітьмо,
граматико зчитаних передпліч,
шрифтів твоїх вереснева ніч.
Мово, якою я мовчу,
мово дихання і плачу,
мово ліній на тихій руці.
Сидять при столі
мовчазні
читці.
Ніхто не скаже,
ніхто не здасть.
Зчитують книгу твоїх зап’ясть.
Зчитують шрамів родинні листи.
Це ти, говорять, боже, це ти.
Це ти являєш тканину письма,
з якої прописується зима,
в яку врізаються навесні
літери – приголосні і голосні.
Це ти даєш імена, це ти
виводиш, мов світло з темноти,
голоси із глибоких мовчань.
Я не розумію твоїх повчань.
Граматико подиву і зими.
Хто це кохає всю ніч? Це ми.
Повільно дочитую до кінця.
Світло торкається її лиця.
#поезія
Юлія Мусаковська
***
Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш: небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.
#поезія
***
Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш: небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.
#поезія
Дарʼя Лісіч
малюють напружені губи
у мене на шиї сліди.
якщо їх колись там не буде –
я буду у себе. завжди.
як з часом ці губи не схочуть
моє вимовляти ім’я.
я знаю, що лишиться точно –
у мене завжди буду я.
#поезія
малюють напружені губи
у мене на шиї сліди.
якщо їх колись там не буде –
я буду у себе. завжди.
як з часом ці губи не схочуть
моє вимовляти ім’я.
я знаю, що лишиться точно –
у мене завжди буду я.
#поезія
Юлія Мусаковська
ніхто до того так не цілував
схилившись обійнявши ззаду плечі
долаючи глибоку тишу вплав
впустивши страх неначе повний глечик
по шиї догори безтямний шлях
чи золотим дощем чи сонцем пізнім
он сокіл над верхівками закляк
сторожові хорти порвали прив’язь
вони наздоженуть за мить за дві
і пошматують на криваве клоччя
а поки стій загорнена в сувій
бо руки розімкнутися не хочуть
такий ясний такий солодкий жаль
здається ось пітьма послабить натиск
і раптом трісне кам’яна скрижаль
найгірше це впізнати й не зізнатись
тремтять на грудях леза голосів
ще вічність дай нехай він доколише
чи обернись побачити обличчя
щоб скам’яніти до кінця часів
#поезія
ніхто до того так не цілував
схилившись обійнявши ззаду плечі
долаючи глибоку тишу вплав
впустивши страх неначе повний глечик
по шиї догори безтямний шлях
чи золотим дощем чи сонцем пізнім
он сокіл над верхівками закляк
сторожові хорти порвали прив’язь
вони наздоженуть за мить за дві
і пошматують на криваве клоччя
а поки стій загорнена в сувій
бо руки розімкнутися не хочуть
такий ясний такий солодкий жаль
здається ось пітьма послабить натиск
і раптом трісне кам’яна скрижаль
найгірше це впізнати й не зізнатись
тремтять на грудях леза голосів
ще вічність дай нехай він доколише
чи обернись побачити обличчя
щоб скам’яніти до кінця часів
#поезія