Дмитро Павличко
Я за тобою навздогінці
Усе своє життя біжу;
Я впізнаю у кожній жінці
Тебе – і рідну, і чужу.
Я за тобою навдогони
Лечу, як п’яний соловій;
Я впізнаю в очах ікони
І в оці відьми поклик твій.
Не зупиняйся. Будь, як мрія,
Як видиво в миттєвім сні.
Чи ти – свята, чи ти – повія –
Не дай дізнатися мені.
#поезія
Я за тобою навздогінці
Усе своє життя біжу;
Я впізнаю у кожній жінці
Тебе – і рідну, і чужу.
Я за тобою навдогони
Лечу, як п’яний соловій;
Я впізнаю в очах ікони
І в оці відьми поклик твій.
Не зупиняйся. Будь, як мрія,
Як видиво в миттєвім сні.
Чи ти – свята, чи ти – повія –
Не дай дізнатися мені.
#поезія
Рая Троянкер
Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.
Зім’ята сукня. На обличчі мука.
Червоні плями в лєнтах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
І кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать…
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска…
Ти так молив – сьогодні стань моєю…
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, –
його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив –
соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.
О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
Нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля…
#поезія
Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.
Зім’ята сукня. На обличчі мука.
Червоні плями в лєнтах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
І кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать…
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска…
Ти так молив – сьогодні стань моєю…
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, –
його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив –
соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.
О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
Нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля…
#поезія
Катерина Калитко
У нас не буде іншої долі, інакших версій себе.
Шалене ранкове птаство вітає світло з небес -
і жевріє радість, припорошена болем.
У нас не буде іншої пам'яті з цих придорожніх сіл:
уламки горілої техніки, свіжа трава в росі,
і хтось на обрії вийшов робити в поле.
Є дихання шляху - лови його, не спиняй.
І щось угадується в серпанку нового дня,
в якому знову битися, знову лічити втрати -
це наше майбутнє з паперу і кришталю.
А що я роблю сьогодні? Так сильно тебе люблю,
аби не жаліти потім, що з нами не сталося правди.
Віддати більше, ніж маєш, і не шкодувати, і
такі на околиці міста зозулі та солов'ї,
що серце заходиться і пропускає удари.
Найдовше триватиме ніжність страшних часів.
І виграє той, хто цю землю любив і засіяв,
хто зважився жити із нашим кривавим даром.
#поезія
У нас не буде іншої долі, інакших версій себе.
Шалене ранкове птаство вітає світло з небес -
і жевріє радість, припорошена болем.
У нас не буде іншої пам'яті з цих придорожніх сіл:
уламки горілої техніки, свіжа трава в росі,
і хтось на обрії вийшов робити в поле.
Є дихання шляху - лови його, не спиняй.
І щось угадується в серпанку нового дня,
в якому знову битися, знову лічити втрати -
це наше майбутнє з паперу і кришталю.
А що я роблю сьогодні? Так сильно тебе люблю,
аби не жаліти потім, що з нами не сталося правди.
Віддати більше, ніж маєш, і не шкодувати, і
такі на околиці міста зозулі та солов'ї,
що серце заходиться і пропускає удари.
Найдовше триватиме ніжність страшних часів.
І виграє той, хто цю землю любив і засіяв,
хто зважився жити із нашим кривавим даром.
#поезія
Василь Стус - На розквітлому лузі
На розквітлому лузі
Стежка сміється.
Танцюють волошки
Під вітру спокійний прибій...
Спинися на хвилю
Отут, де красується поле,
Де мріє кульбаба,
Спинись.
На розквітлому лузі.
#поезія
На розквітлому лузі
Стежка сміється.
Танцюють волошки
Під вітру спокійний прибій...
Спинися на хвилю
Отут, де красується поле,
Де мріє кульбаба,
Спинись.
На розквітлому лузі.
#поезія
Андрій Шардін - Нуль
Чим ближче Київ, тим жвавіші очі,
Чим далі Схід, тим менш жахливий нуль.
По світу плачуть матері щоночі
За тими, хто два роки протягнув.
Чим дужче вівці, тим стигліше вурда,
Чим довше кадри, тим жвавіший кліп;
Тим більше потрапляє в театр абсурду
Життя, що почалося на нулі,
Життя, що стало відліком від смерті,
Зірки, що не опише навіть Лем...
І губляться в столичній шкереберті
Плекані та відринуті нулем.
Вони сидять, відстежуючи хмари,
Що третій рік складаються у кадр,
І сняться їм безбарвісні кошмари,
І черги, що стоять у ТЦК.
#поезія
Чим ближче Київ, тим жвавіші очі,
Чим далі Схід, тим менш жахливий нуль.
По світу плачуть матері щоночі
За тими, хто два роки протягнув.
Чим дужче вівці, тим стигліше вурда,
Чим довше кадри, тим жвавіший кліп;
Тим більше потрапляє в театр абсурду
Життя, що почалося на нулі,
Життя, що стало відліком від смерті,
Зірки, що не опише навіть Лем...
І губляться в столичній шкереберті
Плекані та відринуті нулем.
Вони сидять, відстежуючи хмари,
Що третій рік складаються у кадр,
І сняться їм безбарвісні кошмари,
І черги, що стоять у ТЦК.
#поезія
Леся Українка
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози
сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
#поезія
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози
сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
#поезія
Василь Стус – Утрачено останні сподівання…
Утрачено останні сподівання,
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй,
спалюй свій найчистіший горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра?
Дасть біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
Простуючи до смерті навмання.
#поезія
Утрачено останні сподівання,
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй,
спалюй свій найчистіший горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра?
Дасть біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
Простуючи до смерті навмання.
#поезія
Іван Франко – Як лампа розбита
Як лампа розбита,
Даремно олій доливати;
Як злодій утікне,
Даремно стайні замикати.
Як висохли води,
То пощо там мости будуєш?
Як юність минула,
То пощо з дівками жартуєш?
#поезія
Як лампа розбита,
Даремно олій доливати;
Як злодій утікне,
Даремно стайні замикати.
Як висохли води,
То пощо там мости будуєш?
Як юність минула,
То пощо з дівками жартуєш?
#поезія
Василь Симоненко
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю -
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою себе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання - у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію -
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
#поезія
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю -
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою себе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання - у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію -
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
#поезія
Євген Плужник
Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади…
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди!
Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий!
Що розпач той? Річ марна і пуста!
…Як пізно ми серця свої спинили!
…Як роз’єднали рано ми вуста!
О, друже мій! Останні трачу сили,
В країні тій уявній живучи,
Де образ твій, утрачений і милий,
Де голос твій… Мовчи!
Мовчи!
Мовчи!
#поезія
Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади…
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди!
Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий!
Що розпач той? Річ марна і пуста!
…Як пізно ми серця свої спинили!
…Як роз’єднали рано ми вуста!
О, друже мій! Останні трачу сили,
В країні тій уявній живучи,
Де образ твій, утрачений і милий,
Де голос твій… Мовчи!
Мовчи!
Мовчи!
#поезія