Ія Ківа
загортатись у шкіру твою як в льодяники сміху –
ніжність має стільки імен, але люди бояться любові більше,
аніж війни; носять ніж цього страху замість троянди
у серці, простромлюючи груди іншого, коли той без одежі,
без окулярів, без мови – словами також можна прикритися,
коли вітер дитячих образ пронизує аж до кісток, коли сказати
«люблю» язик відмовляється, нам добре усе це знайомо –
як сміхом придушують паростки близькості, адже програти
не хоче ніхто; і це справді смішно – трактувати любов як війну,
як руйнування власного тіла й тіла того, хто міг би зігріти краще
за будь-яку ковдру; ця відмова любити – як дурний підлітковий бунт,
як претензія на самостійність там, де один в полі не воїн,
хіба сонях згорілий, попіл збентежений, ватра надмірна;
у країні мовчання стільки розбитого скла, що ще одне дзеркало
ніхто не помітить; от тільки відбитки на шкірі не стерти
ганчіркою сліз; хіба торкатися пальцями пам’яті
як папір торкається дерева зрубаним горлом
#поезія
загортатись у шкіру твою як в льодяники сміху –
ніжність має стільки імен, але люди бояться любові більше,
аніж війни; носять ніж цього страху замість троянди
у серці, простромлюючи груди іншого, коли той без одежі,
без окулярів, без мови – словами також можна прикритися,
коли вітер дитячих образ пронизує аж до кісток, коли сказати
«люблю» язик відмовляється, нам добре усе це знайомо –
як сміхом придушують паростки близькості, адже програти
не хоче ніхто; і це справді смішно – трактувати любов як війну,
як руйнування власного тіла й тіла того, хто міг би зігріти краще
за будь-яку ковдру; ця відмова любити – як дурний підлітковий бунт,
як претензія на самостійність там, де один в полі не воїн,
хіба сонях згорілий, попіл збентежений, ватра надмірна;
у країні мовчання стільки розбитого скла, що ще одне дзеркало
ніхто не помітить; от тільки відбитки на шкірі не стерти
ганчіркою сліз; хіба торкатися пальцями пам’яті
як папір торкається дерева зрубаним горлом
#поезія
Тетяна Власова
Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.
І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.
Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.
Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.
Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».
#поезія
Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.
І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.
Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.
Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.
Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».
#поезія
Павличко
Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!
#поезія
Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!
#поезія
Василь Симоненко - Люсі
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх?
Я в них прийду до тихої друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров'ю власною зігрів.
#поезія
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх?
Я в них прийду до тихої друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров'ю власною зігрів.
#поезія
Іздрик
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
#поезія
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
#поезія
Володимир Сіренко
Ми українці – нація Тараса,
Ми – сагайдачні і кармелюки,
Коли прийшли ми – не полічиш часу,
Ми древні і безсмертні, як віки.
Нас мордували, нас тягли на плахи.
О! Скільки потекло кривавих рік!
Хотіли ополячити нас ляхи,
А росіяни зрусити навік.
Та все даремно. Знову ми і знову
Жбурляли всіх у темряву й багно,
Залишилися ми і наша мова
Настояна на сонці, як вино.
Ця мова може світ зачарувати,
В ній все – і грім, і шерехи гаїв.
У неї, мабуть, вчилися співати
Не тількі наші – курські солов’ї.
І тому їй не зникнути ніколи,
І підкоряти щирістю світи.
Ми живемо – Івани та Миколи,
І всі народи рідні нам брати.
Ми живемо, і нас не подолати,
Не покривити наші язики.
Бо є Шевченки майже в кожній хаті,
Є Сагайдачні і Кармелюки.
#поезія
Ми українці – нація Тараса,
Ми – сагайдачні і кармелюки,
Коли прийшли ми – не полічиш часу,
Ми древні і безсмертні, як віки.
Нас мордували, нас тягли на плахи.
О! Скільки потекло кривавих рік!
Хотіли ополячити нас ляхи,
А росіяни зрусити навік.
Та все даремно. Знову ми і знову
Жбурляли всіх у темряву й багно,
Залишилися ми і наша мова
Настояна на сонці, як вино.
Ця мова може світ зачарувати,
В ній все – і грім, і шерехи гаїв.
У неї, мабуть, вчилися співати
Не тількі наші – курські солов’ї.
І тому їй не зникнути ніколи,
І підкоряти щирістю світи.
Ми живемо – Івани та Миколи,
І всі народи рідні нам брати.
Ми живемо, і нас не подолати,
Не покривити наші язики.
Бо є Шевченки майже в кожній хаті,
Є Сагайдачні і Кармелюки.
#поезія
Катерина Калитко
Котиться літо з гірки. Перестигає вишня.
Жовта зіниця повні над Києвом і над нами.
Не блукати нам більше вже ні шляхами колишніми,
ні краями казковими, ні спокійними снами.
Тонко, терпко триває посмак долі вишневої.
Ходить війна над містом із рокітливим звуком.
Але іскриться повітря. Але пульсує небо.
Люди сміються під липами в надвечірніх провулках,
носять жмутки аїру - при порозі залишать.
Ластів'ята крізь сутінки ще скрикують з висоти.
Як же я вірю в тихе світло твоє найближче.
Інших кликала срібними - тебе назву золотим.
Вишні - як рани Христові. Досі слухаєш, Отче?
Ми дорослі й спустошені після такої школи.
Але тече Дніпро. І я люблю тебе, отже,
ти не помреш сьогодні.
Ти не помреш ніколи.
#поезія
Котиться літо з гірки. Перестигає вишня.
Жовта зіниця повні над Києвом і над нами.
Не блукати нам більше вже ні шляхами колишніми,
ні краями казковими, ні спокійними снами.
Тонко, терпко триває посмак долі вишневої.
Ходить війна над містом із рокітливим звуком.
Але іскриться повітря. Але пульсує небо.
Люди сміються під липами в надвечірніх провулках,
носять жмутки аїру - при порозі залишать.
Ластів'ята крізь сутінки ще скрикують з висоти.
Як же я вірю в тихе світло твоє найближче.
Інших кликала срібними - тебе назву золотим.
Вишні - як рани Христові. Досі слухаєш, Отче?
Ми дорослі й спустошені після такої школи.
Але тече Дніпро. І я люблю тебе, отже,
ти не помреш сьогодні.
Ти не помреш ніколи.
#поезія
Олена Теліга - Літо
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!
#поезія
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!
#поезія
Галина Крук
чи та гроза була? чи я собі згадала
із того, що давно без вороття?
де дощ ішов на нас дев'ятим валом
і накривало, боже, накривало
жагою, при якій усього мало -
і часу, і любові, і життя
не повертай ніколи в ті краї,
ще щастя залишилося стояти
як чапля в болотах, смішна, цибата,
де піст духовний, м'ята і ч'ябата
чия ти, каро дорога? чия ти?
не каже, лиш бажання - як рої
спокусо, мокра з ніг до голови,
в якому місці сну тебе лишити
невинною і винною за все,
що сталося із нами тої миті,
як грім розлігся гулко понад страх
тебе не взяти чи тебе не мати,
і понад первородний страх утрати,
і понад забуття смертельний гріх
#поезія
чи та гроза була? чи я собі згадала
із того, що давно без вороття?
де дощ ішов на нас дев'ятим валом
і накривало, боже, накривало
жагою, при якій усього мало -
і часу, і любові, і життя
не повертай ніколи в ті краї,
ще щастя залишилося стояти
як чапля в болотах, смішна, цибата,
де піст духовний, м'ята і ч'ябата
чия ти, каро дорога? чия ти?
не каже, лиш бажання - як рої
спокусо, мокра з ніг до голови,
в якому місці сну тебе лишити
невинною і винною за все,
що сталося із нами тої миті,
як грім розлігся гулко понад страх
тебе не взяти чи тебе не мати,
і понад первородний страх утрати,
і понад забуття смертельний гріх
#поезія
Л. Голота - Липень
Смачно! Злипаються губи,
Бджілка закінчує лет.
Літечко, красне і любе,
Липень, солодкий, як мед.
#поезія
Смачно! Злипаються губи,
Бджілка закінчує лет.
Літечко, красне і любе,
Липень, солодкий, як мед.
#поезія