Галина Крук
****
прийшов до мене кіт, на грудях ліг
у сон мій, неглибокий, наче сніг
провалювався лапами всіма
аж до твердого попід снігом тла,
де мозок мій нас малював обох
на себе неподібними і бог
присутній був у всьому, так і є:
ось я, як кіт, ось кіт, як "я" моє,
і ця тонка невидима межа,
що навзамін мінятись заважа,
то сон кота у мій крадеться сон,
і тут він кіт, а я повільний сом
він ловить, я ховаюся під лід
і бог котячий мружиться, як кіт,
та сома бог, немов первинних баг,
вчить нас читати інших по губах,
мене й кота, розбуджених зі сну,
упійманих на променя блесну
#поезія
****
прийшов до мене кіт, на грудях ліг
у сон мій, неглибокий, наче сніг
провалювався лапами всіма
аж до твердого попід снігом тла,
де мозок мій нас малював обох
на себе неподібними і бог
присутній був у всьому, так і є:
ось я, як кіт, ось кіт, як "я" моє,
і ця тонка невидима межа,
що навзамін мінятись заважа,
то сон кота у мій крадеться сон,
і тут він кіт, а я повільний сом
він ловить, я ховаюся під лід
і бог котячий мружиться, як кіт,
та сома бог, немов первинних баг,
вчить нас читати інших по губах,
мене й кота, розбуджених зі сну,
упійманих на променя блесну
#поезія
Вадим Шаповалов
****
Жбурляє вiтер в моє багаття
Твої слова,
Він наше літо, неначе плаття
З тебе зірвав.
Залишся, мила, деінде пізно
Шукать тепла,
А ти підкинула ще трохи хмизу,
Й пішла.
Ми з вітром листя перекладаєм
В легкий пасьянс,
Що все зійдеться, я не чекаю,
Не та в них масть.
Не маю віри, тому не скиглю
І не молюсь...
Чи може вітер мені підкине
Чирвовий туз?
Так було в кожному із переродженнь,
Без вороття
Ідеш від мене в нерозуміння,
У небуття.
І не уникнути того закляття,
Ти зараз теж,
Підкинеш хмизу в моє багаття,
Й підеш...
#поезія
****
Жбурляє вiтер в моє багаття
Твої слова,
Він наше літо, неначе плаття
З тебе зірвав.
Залишся, мила, деінде пізно
Шукать тепла,
А ти підкинула ще трохи хмизу,
Й пішла.
Ми з вітром листя перекладаєм
В легкий пасьянс,
Що все зійдеться, я не чекаю,
Не та в них масть.
Не маю віри, тому не скиглю
І не молюсь...
Чи може вітер мені підкине
Чирвовий туз?
Так було в кожному із переродженнь,
Без вороття
Ідеш від мене в нерозуміння,
У небуття.
І не уникнути того закляття,
Ти зараз теж,
Підкинеш хмизу в моє багаття,
Й підеш...
#поезія
Василь Стус
Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
І пірвано всі приструнки — гудуть.
#поезія
Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
І пірвано всі приструнки — гудуть.
#поезія
Жадан
Всі б хотіли, а не зважився жоден.
Тим часом починається жовтень.
Ріка наповнюється водою.
Мова наповнюється тобою.
Небо робиться глибоким і темним.
Хочеться бути з тобою дотепним.
Ріка тече собі темнотою.
Мучиться своєю водою,
набирається світел і вражень.
Хочеться бути з тобою відважним.
Всім потрібна буде перерва.
Повільно освітлюються дерева,
доки ріка витікає на світло
легко, виснажено, незвикло,
в напрямку моря, в напрямку гирла.
Пам‘ятаєш, як ти говорила?
«Я колись увійду в цю пітьму глибоку.
Але що там діється - з того боку?
Часом це тішить, бентежить часом.
Мені снилося, що ми знову разом,
що ріка ховається між полинами,
що цю чорноту колись поєднає
міст за ламаними димами.
Ось тільки моста в цьому місці немає».
Жовтень теж перемерзне згодом.
Хочеться бути з тобою не згодним.
Що там із того боку, пташе?
Знають усі. Жоден не скаже.
#поезія
Всі б хотіли, а не зважився жоден.
Тим часом починається жовтень.
Ріка наповнюється водою.
Мова наповнюється тобою.
Небо робиться глибоким і темним.
Хочеться бути з тобою дотепним.
Ріка тече собі темнотою.
Мучиться своєю водою,
набирається світел і вражень.
Хочеться бути з тобою відважним.
Всім потрібна буде перерва.
Повільно освітлюються дерева,
доки ріка витікає на світло
легко, виснажено, незвикло,
в напрямку моря, в напрямку гирла.
Пам‘ятаєш, як ти говорила?
«Я колись увійду в цю пітьму глибоку.
Але що там діється - з того боку?
Часом це тішить, бентежить часом.
Мені снилося, що ми знову разом,
що ріка ховається між полинами,
що цю чорноту колись поєднає
міст за ламаними димами.
Ось тільки моста в цьому місці немає».
Жовтень теж перемерзне згодом.
Хочеться бути з тобою не згодним.
Що там із того боку, пташе?
Знають усі. Жоден не скаже.
#поезія
Дарʼя Лісіч
дорослі: зібрання. сузірʼя. отари.
швидкі одиниці, сповільнені пари.
навколишній галас, хвилина у тиші.
«на каву? давай, але трохи пізніше»
позичені фрази, напружені дії.
приток кофеїну, стрибок аритмії
«колись буде просто»
скоріше б у постіль.
на вулиці. в дзеркалі. всюди - дорослі.
#поезія
дорослі: зібрання. сузірʼя. отари.
швидкі одиниці, сповільнені пари.
навколишній галас, хвилина у тиші.
«на каву? давай, але трохи пізніше»
позичені фрази, напружені дії.
приток кофеїну, стрибок аритмії
«колись буде просто»
скоріше б у постіль.
на вулиці. в дзеркалі. всюди - дорослі.
#поезія
Калитко
Ці міста дарували вугілля й сіль.
І коли всі йшли – то пішли не всі,
хтось лишився бути чорнóземом.
Тут був дім, у домі було вікно,
фото в рамці, де в повних строях –
молода прабаба з сестрою.
У річок були вагота і плюскіт.
Звідси рідним слали квапливий плюсик.
На речах залежався порох.
Попідтинню пройшовся ворог.
І тому не вагайся, стріляй на звук.
Хай молитва гніву в дитячих вухах
застигає гарячим воском.
Пляма крові коло кіоску –
там колись був хліб і пряники теж.
Ребра вулиці чорні після пожежі.
Вітер носить попіл книжковий.
І червона вуглина мови
пам'ятає стукіт брудних чобіт,
і покотиться у великий світ,
і усе там раптом підпалить.
І лише виноград п'ятипалий
ще стуляє докупи стіни чиїсь.
Ці міста і довгі за них бої –
наче скалки під нігті віри.
Попід вікна ходить голодний звір,
він хапає і забирає,
якщо стомлено спати скраю.
І тому хоч ріж себе, та не спи.
Покоти вуглину через степи,
хай ця мова зробиться криком.
Над містами, як прапори,
хто не вийшов, не захотів, не встиг,
хто збирає попіл спалених книг.
Покоти вуглину через гаї,
відшукай своїх, позбирай своїх.
Ми жили тут і далі житимем.
Маєш мову – так і скажи їм.
#поезія
Ці міста дарували вугілля й сіль.
І коли всі йшли – то пішли не всі,
хтось лишився бути чорнóземом.
Тут був дім, у домі було вікно,
фото в рамці, де в повних строях –
молода прабаба з сестрою.
У річок були вагота і плюскіт.
Звідси рідним слали квапливий плюсик.
На речах залежався порох.
Попідтинню пройшовся ворог.
І тому не вагайся, стріляй на звук.
Хай молитва гніву в дитячих вухах
застигає гарячим воском.
Пляма крові коло кіоску –
там колись був хліб і пряники теж.
Ребра вулиці чорні після пожежі.
Вітер носить попіл книжковий.
І червона вуглина мови
пам'ятає стукіт брудних чобіт,
і покотиться у великий світ,
і усе там раптом підпалить.
І лише виноград п'ятипалий
ще стуляє докупи стіни чиїсь.
Ці міста і довгі за них бої –
наче скалки під нігті віри.
Попід вікна ходить голодний звір,
він хапає і забирає,
якщо стомлено спати скраю.
І тому хоч ріж себе, та не спи.
Покоти вуглину через степи,
хай ця мова зробиться криком.
Над містами, як прапори,
хто не вийшов, не захотів, не встиг,
хто збирає попіл спалених книг.
Покоти вуглину через гаї,
відшукай своїх, позбирай своїх.
Ми жили тут і далі житимем.
Маєш мову – так і скажи їм.
#поезія
Микола Вінграновський
* * *
Така, як всі — босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих перехожих,
Така, як всі, — з накинутим плащем.
Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.
Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.
Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, — лиш крила з-за плечей.
#поезія
* * *
Така, як всі — босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих перехожих,
Така, як всі, — з накинутим плащем.
Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.
Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.
Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, — лиш крила з-за плечей.
#поезія
Іван Андрусяк – складаю ці залякані слова…
складаю ці залякані слова
немов дитина кубики складає
задарма степ тікатиме з сенаю
його чекає та сама жорства
однакі мари у цієї мли
зійшло вікно і пельку мохом вкрило
а ти мені хоч дерева налий
лише такого щоб не говорило
#поезія
складаю ці залякані слова
немов дитина кубики складає
задарма степ тікатиме з сенаю
його чекає та сама жорства
однакі мари у цієї мли
зійшло вікно і пельку мохом вкрило
а ти мені хоч дерева налий
лише такого щоб не говорило
#поезія
Микола Вінграновський - Моя Осінь
Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.
Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.
Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.
#поезія
Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.
Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.
Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.
#поезія
Катерина Калитко
Поміж опалим листям і сивою ниткою диму,
поміж бродінням вин і сутінковим дощем
тихо снуються дороги, якими сюди прийшли ми:
світло гіркаве, металеве, прощенне.
Гілка шипшини гойдає краплі криваві.
Гуси летять високо. Яблука прохолодні.
Сходить княгиня у сад бути в своєму праві:
дивну любов носити, як жар на долоні.
Щоби й далі спалахувало – близько, зухвало, мовчки –
сіро-зелене сяйво глибокого погляду,
Господи, я віддаю тобі і життя, і письмо,
я увійду без сорочки до твоєї господи,
я увійду без імені. Хто впізнає мене –
той і пояснить, хто я така і звідки.
Доки він дивиться цими очима в небо,
доти й триває нова історія світу.
#поезія
Поміж опалим листям і сивою ниткою диму,
поміж бродінням вин і сутінковим дощем
тихо снуються дороги, якими сюди прийшли ми:
світло гіркаве, металеве, прощенне.
Гілка шипшини гойдає краплі криваві.
Гуси летять високо. Яблука прохолодні.
Сходить княгиня у сад бути в своєму праві:
дивну любов носити, як жар на долоні.
Щоби й далі спалахувало – близько, зухвало, мовчки –
сіро-зелене сяйво глибокого погляду,
Господи, я віддаю тобі і життя, і письмо,
я увійду без сорочки до твоєї господи,
я увійду без імені. Хто впізнає мене –
той і пояснить, хто я така і звідки.
Доки він дивиться цими очима в небо,
доти й триває нова історія світу.
#поезія