СЬогодні день народження Анатолія Базилевича — графіка, найбільш знаного за його ілюстраціями до «Енеїди» Івана Котляревського (найбільш перевидаваної), які сміливо можна назвати класикою української книжкової графіки. Більше ілюстрацій до Енеїди на Uartlib

А ось стаття-коспект на Читомо до теми «Кого ще треба знати з українських графіків»

Передпродаж зіну про український розпис

Дизайнери Денис Гончерук і Даня Шульга випускають «Розпис зін» про український розпис як візуальний код, що говорить формою, кольором і ритмом. Це результат дослідження регіональних стилів, інтуїтивного опрацювання орнаментів учасниками опен-колу та спроба побачити, як розпис відчувається поза рамками шаблонів.
У зіні — тексти, візуальні рефлексії, міркування та експерименти, щоб підсвітити тему, чи може дизайнер зберігти (або повернути) розпису його унікальну ідентичність і власний голос в контексті комерційної примітивізації та гомогенізації.

78 сторінок, А5. У комплекті — 4 листівки та плакат, який буде доступний лише під час передпродажу.
Шукайте більше деталей та підтримайте проєкт, передзамовивши зін в інстаграмі @rozpys.zine.

Світ очима Шевченка
В Києві, в парку Шевченка, що на бульварі Шевченка, біля пам'ятника Шевченку (навпроти КНУ ім. Шевченка) поставили п'ятиметровий бюст Шевченка з інтерактивною інсталяцією всередині, де можна побачити понад 1100 локацій «очима» пам'ятників Шевченка зі всього світу.

Збираю опінії: від «вау-кітч» і «жлобство як національна ідея» і «застаріла візуальна апропріація поп-культурної кунсової іронії для промоції укркультури» до «нічого не можу з собою зробити, мені подобається»? А яка ваша?

В продовження теми ☝️
Давно вже напрошувалось якесь таке аранжування Шевченка.
Не як ікони, не як мема. Чистий голос в «оптичній тиші».
Тепер нарешті буде в Основах.
Stay tuned

Підтримайте збір на спешл штуки для ГУР і такмед для Азову. Детальніше про збір тут

А за донат від 100 гривень можна виграти оцей розпис зін ☝️
1 грудня о 19:30 автори проведуть лайв в інстаграмі, де розкажуть детальніше про проєкт, процес та особливості створення, а також навіщо це все.

Плануйте вечір вівторка, 13 січня, 19:00

Design for Ukraine презентуватимуть результати дослідження (я трошки допомагав на перших стадіях) професійної етики в українському дизайні. Основні питання було зосереджено навколо побуту щоденної практики — взаємодії з клієнтами, індивідуальними межами відповідальності, оплатою (або не оплатою) праці, конкуренцією і недоброчесністю, авторськими правами тощо. Трохи — прямих питань про соціальну відповідальність дизайну, війну, освіту, вплив ШІ.

😼Я з нетерпінням чекаю не так результатів, скільки самої публікації результатів, оскільки це відправна точка для подальшої навігації з питаннями «Де ми знаходимось і як тут опинились?». Які структурні нерівності проявляє це опитування, що вважається «нормою» і хто саме унормовує, яку модель дизайнера відображає. А найцікавіше для мене — що саме залишилось поза фокусом. Але поки без спойлерів.😼

13 січня, 19:00 в Зумі
За попередньою реєстрацією

Історія з Постановою про посилення ролі української мови в утвердженні Української держави оголює цікавий парадокс, який багато що говорить про справжнє місце, відведене дизайнеру і дизайну в державній уяві. Хоч документ охоплює широкий перелік мовних і правових питань, для публічної комунікації саме шрифт призначили головним символом ініціативи. Тоді як про саму професію дизайнера (шрифтового як мінімум) в усьому цьому процесі говорять напрочуд мало.

У тексті постанови фігурують законодавці, лінгвісти, академії, комісії, органи, процедури. Дизайнери як професійна група — відсутні. Бо рекомендацію розробки «єдиного стандарту» адресовано… Кабміну. Туманні натяки на дизайнерів з’являються хіба що в публічних коментарях до новини — у формі розмитих образів «представників середовища, що генерує шрифти», «митців» і «художників, що вигадують візерунки». Навіть коли на радіо з’являється коментар реального шрифтового дизайнера Богдана Гдаля, його редукують до ілюстратора — тобто знову виводять із поля професійної суб’єктності і видимості.

У цій логіці дизайн існує ніби сам по собі — як щось самоявлене, як образ, як символ. Але не як процес і не як професія. Держава готова говорити про стандарт і про суверенітет, але не готова говорити про того, хто має цей стандарт створювати. Дизайнер тут не фігурує ані як фахівець, ані як носії експертизи, ані як учасник ухвалення рішень.

Особливо показово, що риторика «національного шрифту» з’являється в системі, де типовий державний стандарт уже існує. У Прикінцевих положеннях Закону «Про правотворчу діяльність» прямо зафіксовано використання шрифту e-Ukraine для державних веб-ресурсів, але він ніколи не описувався в категоріях національної ідентичності. Якщо припустити, що нова ініціатива стосується лише друкованих документів, виникає дивне розщеплення: цифровий стандарт залишається суто технічним інструментом, а друкований раптом отримує статус «національного». У такій логіці складно зрозуміти, що тут є стандартом, а що — символом. Категорія національного з’являється не як результат послідовної типографічної політики, а як комунікаційний жест, що радше затемнює предмет розмови, ніж прояснює його.

Не менш показовою є й відсутність розмови про процедури. У постанові майже немає пояснень щодо того, як саме мають залучатися фахівці, за якими критеріями відбиратимуться рішення, які стандарти маються на увазі і хто нестиме відповідальність за результат. А ще — усі інші учасники процесу діють у межах своїх інституційних ролей і бюджетів. Дизайн же знову опиняється в зоні невизначеної, слабо захищеної праці і вочевидь волонтерства.

Можливо, ця історія не так про шрифт, як про дещо глибше. Про те, що держава охоче користується дизайном як інструментом публічної легітимації, але досі не готова визнати дизайнера як повноцінного учасника власних рішень.

Про держзакупівлі дизайну
Симптоматично, що за умов активного ринку, який налічує тисячі фахівців і сотні студій, а також формально відкритої процедури, участь в аукціоні на розробку айдентики для 📯Укрпошти взяло всього 5 (!) учасників. Мені спало на думку два трактування такого числа.

Перше — аукціон майже не був видимий для профсередовища. Інформацію про тендер можна нагуглити хіба що за прямим запитом, а новини трапляються переважно на фінансових і закупівельних платформах, що явно поза очевидними просторами, де дизайнери зазвичай шукають роботу. Припускаю, що для багатьох цей аукціон просто не існував, не був сформульований мовою професії і не подавався як запрошення до участі в осмисленому проєкті. Про яке залучення професіоналів тоді взагалі може йтися.

Друге трактування — свідоме небажання мати справу з державним замовником, засноване на досвіді, упередженні або (хочеться вірити) свідомій позиції економічного самозахисту. Адже модель закупівлі, яка ставить на одну товарну полицю складну інтелектуальну працю і офісне обладнення або пальне — шлях до прекаризації професії. Додамо сюди ціновий критерій відбору замість розрізнення експертизи, відсутність діалогу, асиметрію відповідальності і гарантовану публічну токсичність після оголошення результатів роботи. Профспілка би обурилась (але в нас нема профспілок).

Обидва симптоми — про структурну проблему видимості і захищеності професії.

Як у вас? Ви не знали про тендер? Чи знали і свідомо не брали участь? Чи не знали, але хотіли б?