«Товарищ генеральный секретарь, произошла чудовищная ошибка!»

Якби український народ так боровся за свою незалежність, як за свою незалежність борються (чи все ж правильніше писати в лапках?) численні ієрархи та клірики МП в Україні - ми б і досі жили в УРСР 😞

«Категорично вимагаємо від першого секретаря ЦК КПУ і політбюро засудити дії союзного центру!»

«Шановний товаришу перший секретар ЦК КПУ, настав час рішуче відмежуватися від морально збанкрутілого московського політбюро!»

«Чи не слід нам звернутися до братніх комуністичних партій в інших союзних республіках щодо нашої незалежності?»

«Слід зібрати зʼїзд Інтернаціоналу, де вимагати позбавити посади союзного генсека!»

Я розумію логіку тих, хто морально вже не витримує свого звʼязку з Моспатріархією і Гундяєвим, але залишається впевненим, що єдність з РПЦ, яку вони мали дотепер - це «вірність канонам і Церкві». Бо це ніби дистанціює їх від всього зла, вчиненого Моспатріархією.

Але де логіка в намаганнях зараз позбутися підлеглості, йдучи тим «канонічним шляхом», який вигадали в Моспатріархії?!

Це ж все одно, що намагатися УРСР вивести з СРСР згідно до законів СРСР про вихід з нього. Тих, які були написані самим союзом саме для того, щоби ніхто ніколи нікуди не вийшов!

Мені цікаво: коли нарешті автори та підписанти все нових і нових заяв у стилі «товарищ генеральный секретарь, произошла чудовищная ошибка!» усвідомлять:

для того, щоби бути незалежними від РПЦ - треба просто СТАТИ НЕЗАЛЕЖНИМИ. Іншого шляху - нема.

Звернення Помісного Собору Православної Церкви України до українського народу

Дорогий український народе, брати і сестри!

Помісний Собор Православної Церкви України – вищий орган управління нашої Церкви, який складається з архієреїв, представників духовенства, чернецтва і мирян усіх областей України, включаючи тимчасово окуповані російськими агресорами українські землі – 27 липня 2023 р. зібрався у Святій Софії Київській для того, щоби підбити підсумки розвитку нашої Церкви після Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 р. і отримання нею від Вселенського Патріарха Варфоломія Томосу про автокефалію.

За цей час Православна Церква України утвердилася, долаючи численні виклики, і нині є найбільшим релігійним об’єднанням в нашій державі.

Від повноти Церкви ми дякуємо українському народу за підтримку, яку ми відчували і продовжуємо відчувати у своїй праці, в розбудові та у боротьбі проти агресії «русского міра».

Помісний Собор закликає Боже благословення на Сили оборони України, на всіх наших воїнів-захисників, які протистоять навалі російської імперії зла. Щоденно в наших храмах підносяться молитви за наших новітніх героїв. Ми просимо у Господа захисту і допомоги для воїнів у досягненні перемоги над агресором. Ми просимо зцілення та зміцнення духовних і фізичних сил для поранених.

Також ми молимося за спокій душ всіх, хто віддав своє життя у боротьбі за свободу України, всіх мирних мешканців, вбитих російськими загарбниками. Вічна пам’ять загиблим!

Попри численні труднощі, яких зазнає наш народ, ми віримо і переконані, що кожен день нашої згуртованості та нашого спротиву ворогу наближає нас до перемоги. Бо правда – на нашому боці, на боці українського народу, адже нам не треба чужого – ми лише захищаємо своє. А там де правда – там Бог. А де Бог – там перемога.

Ми усвідомлюємо, наскільки важкі виклики стоять перед усіма нами. Але вдивляючись в шлях України від часу відновлення Незалежності і дотепер ми бачимо, як часто здавалося, що за мить буде поразка. Але щоразу ми знаходили вихід здавалося би з безвихідного становища. Ми зупиняли намагання скувати український народ кайданами тиранії. Ми відстоювали своє рішення і свій вибір – бути вільним народом в спільноті вільних народів Європи.

Тому ми віримо, що і в цій страшній війні Бог не полишає і не полишить нас та приведе кремлівську тиранію до поразки і падіння.

Однак окрім зовнішніх викликів перед нами всіма стоять і виклики внутрішні.

Лише в єдності – наша сила. Коли ми разом – ми перемагаємо. А коли ворогу вдається нас розсварити і поділити – тоді Україна опинялася в біді.

Ми всі дуже різі, але у всіх справжніх дітей України є спільна мета – вільна, соборна, суверенна, процвітаюча Україна. Та Україна, про яку мріяли і за яку боролися численні покоління наших предків. Та Україна, за майбутнє якої зараз проливають кров наші новітні герої. Та Україна, яку ми зобов’язані зробити кращою, щоби передати наступним поколінням.

Саме тому як Церква ми знову підносимо свій голос проти гріха корупції. Це зло вражає всі суспільства та всі держави. Але в умовах, коли український народ напружує всі свої сили для досягнення перемоги, коли ціна одного дня свободи – пролита кров і обірвані життя, спокушатися на корупцію – особливо аморально. Нагадуємо усім, кого манить до наживи біс – навіть якщо вас не покарає людський закон, перед Богом ви неодмінно дасте відповідь, і суд для вас буде суворий. Тому зупиніться, розкайтеся, не примножуйте зла!

Дорогі брати і сестри!

Ми дякуємо всім, хто сприяє звільненню України від окупації «русскім міром», цією злою і єретичною ідеологією, що виправдовує геноцид нашого народу. Перемога у цій боротьбі залежить від кожного особисто. Відкидати російську пропаганду, плекати і захищати рідну українську мову, звільняти релігійні святині і душі людські від московської омани – все це кожен з нас не лише може, але і повинен робити, щоби в цілому український народ міг досягти успіху в спротиві агресору.

Ми вдячні українській державі за вже зроблені кроки із захисту релігійного простору України від гібридної агресії.

Помісний Собор засвідчує, що наступними необхідними кроками ми бачимо остаточне звільнення двох визначних православних українських святинь, Печерської та Почаївської Лавр, від контролю «русского міра», а також ухвалення законодавства, яке заборонятиме російським центрам втручатися в релігійне життя України.

Православна Церква України засвідчує свою відкритість до діалогу з тими православними в нашій державі, які поки що залишаються прив’язаними до РПЦ. Ми наполягаємо на діалозі без попередніх умов, щирому і конструктивному, метою якого має бути єднання всіх православних в Україні, як це визначене Томосом про автокефалію.

Дорогі українці!

Серед різних рішень, ухвалених Собором, є одне, про яке ми особливо хочемо сповістити вам. З 1 вересня Православна Церква України переходить на новий календарний стиль та буде використовувати для обчислення нерухомих свят новоюліанський календар, як це роблять більшість Помісних Православних Церков. Водночас ми нікого не примушуємо до календарних змін, зберігаючи за громадами право там, де цього бажає більшість, дотримуватися звичного календаря.

Дорогі брати і сестри!

Нехай Господь благословить кожного з вас і весь наш народ мудрістю, успіхом у добрих справах, однодумністю, перемогою і тривалим справедливим миром. А ми, як Помісна Церква, будемо надалі робити все від нас залежне, щоби кожен, хто бажає, міг долучитися до родини Православної Церкви України і пишатися, засвідчуючи, що це – моя Церква.

Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Від імені Помісного Собору –

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

27 липня 2023 р.,
Собор Святої Софії, м. Київ

https://www.pomisna.info/uk/document-post/zvernennya-pomisnogo-soboru-pravoslavnoyi-tserkvy-ukrayiny-do-ukrayinskogo-narodu/

Роби що можеш в обставинах, які є. Цим правилом я керуюся та іншим раджу.

Мене цікавили віра в Бога і життя Церкви тоді, коли це зовсім не було модним, а навпаки - вважалося чимось ганебним і «нерадянським».

Я ходив на мітинги Народного Руху ще тоді, коли він офіційно мав додаток в назві «за перебудову». Я купляв газети, видані у Литві, де вже відверто критикували радянську дійсність та закликали до незалежності.

Я памʼятаю і події у Тбілісі, і вбивства у Вільнюсі, й інші прояви агонії совка. Вся моя родина навесні 1991 р. проголосувала проти «обновленного Союза, в котором в полной мере будут соблюдаться права человека». І хоча я ще не мав права голосу, але дуже радів результатам референдуму 1 грудня 1991 р.

Я свідомо належав до єдиної парафії у моєму місті, яка вийшла з МП ще 1992 року. І я свідомо ще 30 років тому обрав шлях викриття неправди Моспатріархії та розвінчання її пропаганди. Бо ще тоді усвідомлював важливість духовної незалежності України та необхідність позбутися накинутого нашому народу ярма.

Моя перша мова - російська. Вона звучала всюди навколо в моїх рідних Черкасах, де з 33-х шкіл була лише одна (!) з українською мовою викладання. Але ще 1990-го я малював у зошиті тризуб і читав «Історію» Грушевського. Я повноцінно оволодів українською завдяки семінарії Української Церкви. Я - жертва русифікації, але не змирився з цим, а за власним переконанням змінив те, на що мене прирекла імперія зла.

Я за все життя жодної ночі не провів у Росії, лише тричі був там з необхідності, але завжди планував так, щоби якнайшвидше звідти поїхати. Бо завжди знав - Москва ворогує проти нас і хоче нашого знищення. І чим менше мати з нею спільного - тим краще.

Понад 15 років маю досвід діалогу з МП у дуже різних форматах. Вести його треба, і реальність доводить, що спілкування дає добрі плоди навіть тоді, коли для їхнього зростання треба багато часу. Але ніколи не слід забувати про злу природу самої системи Моспатріархії - цього потворного породження імперії та совка.

—

Тому мені не треба доводити, за яке майбутнє боротися, які ідеали підтримувати, яких принципів дотримуватися. Бо усе своє свідоме життя я намагаюся робити те, що можу, в обставинах, які склалися. І ті речі, до розуміння яких багато хто приходить лиш тепер - я знав від юнацтва.

Саме тому я радію реальним досягненням, бачачи, наскільки нам усім разом вдалося змінити Україну на краще. Звісно, що тут ще дуже далеко до ідеалу. Але я добре памʼятаю 89-91 роки та в якому багні ми були тоді, я бачу приклад сусідів, які в болоті совка не лише застрягли, але й провалилися в нього ще глибше.

І тому я вмію цінувати вже досягнуте, щоби не посипати голову попелом і не впадати у депресію від того, що «все не так». Бо «все так як треба» - не буде ніколи.

Але зараз точно краще, ніж в совку і там, куди нео-совок дістався.

Завершу допис словами Звернення Помісного Собору ПЦУ до українського народу:

«Попри численні труднощі, яких зазнає наш народ, ми віримо і переконані, що кожен день нашої згуртованості та нашого спротиву ворогу наближає нас до перемоги. Бо правда – на нашому боці, на боці українського народу, адже нам не треба чужого – ми лише захищаємо своє. А там де правда – там Бог. А де Бог – там перемога.

Ми усвідомлюємо, наскільки важкі виклики стоять перед усіма нами. Але вдивляючись в шлях України від часу відновлення Незалежності і дотепер ми бачимо, як часто здавалося, що за мить буде поразка. Але щоразу ми знаходили вихід здавалося би з безвихідного становища. Ми зупиняли намагання скувати український народ кайданами тиранії. Ми відстоювали своє рішення і свій вибір – бути вільним народом в спільноті вільних народів Європи.

Тому ми віримо, що і в цій страшній війні Бог не полишає і не полишить нас та приведе кремлівську тиранію до поразки і падіння.

Однак окрім зовнішніх викликів перед нами всіма стоять і виклики внутрішні.

Лише в єдності – наша сила. Коли ми разом – ми перемагаємо. А коли ворогу вдається нас розсварити і поділити – тоді Україна опинялася в біді.

Ми всі дуже різі, але у всіх справжніх дітей України є спільна мета – вільна, соборна, суверенна, процвітаюча Україна. Та Україна, про яку мріяли і за яку боролися численні покоління наших предків. Та Україна, за майбутнє якої зараз проливають кров наші новітні герої. Та Україна, яку ми зобов’язані зробити кращою, щоби передати наступним поколінням.»

Російською…

Отакий артефакт полишили по собі ті, хто ще місяць перед цим перебував у Преображенському соборі Білої Церкви, хоча ще у травні, після рішення міської ради, втратив на це законне право.

Це - фото розкладу служінь, яке залишилося у понамарці. Там, куди миряни зазвичай не заходять - тільки служителі.

В липні 2023 року, в Білій Церкві, в юрисдикції, яка з кожної праски та чайника голосить, що вони «вже не МП» - розклад РОСІЙСЬКОЮ мовою.

Отак вони і у всьому: там, де людське око не дуже бачить, вони своєї російської ідентичності навіть не ховають.

P.S. Там само, у понамарці та ризниці - плакат про те, якого кольору облачення в які свята слід вдягати. Затверджений «+МА» - тобто «митрополит Августин». Дата - 2020 р. Теж російською.

А потім хтось дивується, що посол РФ в ООН захищає МП в Білій Церкві? Вони просто рятують разом «Титанік» «русскава міра».

Побачивши, що і цього року зʼявляються вітання зі «святом», якого НЕМАЄ в Церковному календарі, хочу нагадати, що Православна Церква вшановує ЛИШЕ три Різдва - Христове, Богородиці та Іоана Хрестителя (25 грудня / 7 січня; 8/21 вересня та 24 червня / 7 липня).

Чому лише три свята мають назву Різдво і чому святих вшановують не у звʼязку з днями їхнього народження - можна прочитати у проповіді Блаженнійшого Митрополита Епіфанія на свято Різдва Іоана Хрестителя:

«Протягом року лише три спогади, три святкові події, які урочисто вшановуються, мають зв’язок з народженням – це прославлення Різдва Христового, Різдва Діви Марії Богородиці та Різдва Іоана Хрестителя.

Немає нікого іншого, навіть серед великих угодників Божих, чиє народження би вшановувалося і прославлялося. Бо всі дні пам’яті святих пов’язані не з початком, а із завершенням їхнього життя – це дні їхнього мирного упокоєння чи мученицької смерті, їхнього прославлення в лику святих чи віднайдення або перенесення їхніх мощей.

Так є тому, що насправді не народження людини в світ цей визначає її життя, але народження для вічності. Бо коли нова людина народжується на світ, то скажіть – чия це заслуга, її самої чи її батьків? Кожна розумна людна скаже, що це заслуга батьків, яких Бог благословляє народити нове життя. А дитина, немовля, завжди народжується немічною, безпорадною. Новонароджений потребує постійної опіки та догляду. І лише зростаючи протягом багатьох років дитина наповнюється досвідом та знаннями, розвивається тілесно і духовно.

А коли людина проживе життя, виявить свою волю і утвердиться у добрі, виконуючи заповіді Божі, коли через віру і добрі діла засвідчить відданість Творцю та єдність з Ним – тоді вона, хоча і відходить тимчасово від світу цього, але насправді народжується для вічності. І тому саме цей момент є підсумком її власного життя та досягнень. Тоді вже справді можна говорити про її чесноти або навпаки – про гріхи та пристрасті, можна зважити добрі та злі вчинки, за які належить їй прийняти чи винагороду, обіцяну Богом для праведників, чи покарання, призначене для грішників.

Тому ми і вшановуємо святих не в дні їхнього земного народження, але в дні, коли вони народилися для вічності.»

У звʼязку з переходом ПЦУ на новоюліанський календар вшанування Усікновення глави Іоана Хрестителя буде цього року звершене 30 серпня, в середу.

Усікновення - постовий день, тому логічним є звершити його в постовий день, найближчий до новоюліанської дати (29 серпня). Безпосередньо 29 серпня за старим стилем буде звершене вшанування Нерукотворного Образу, тому сполучити два святкування - неможливо.

Відповідне рішення в рамках імплементації календарної реформи було ухвалене Священним Синодом:

«Ухвалено на засіданні Священного Синоду 14 липня 2023 року

Рішення №25

Священного Синоду Української Православної Церкви
(Православної Церкви України)

«Про внесення змін до Церковного календаря Православної Церкви України»

За поданням синодальної Календарної комісії Священний Синод вирішив:

1. Внести до офіційного Церковного календаря Православної Церкви України зміни згідно до пропозицій синодальної Календарної комісії (за додатком).

2. У зв’язку з рішенням про впровадження з 1 вересня 2023 р. в Православній Церкві України новоюліанського календаря, яке має бути затверджене Помісним Собором, запропонувати громадам пам’ять Усікновення глави Іоана Хрестителя перенести з 11 вересня на 30 серпня 2023 р. – в постовий день, який є найближчим до дати за новоюліанським календарем (29 серпня).

ЕПІФАНІЙ,

Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Православної Церкви України»

Про штучне свято «різдва Миколая»

Враховуючи, що порівняно значна кількість дописувачів наполягає на тому, що слід не лише святкувати «різдво святого Миколая», але і вбачають в цьому якийсь нібито знак особливої «української традиції», яка нібито була «пригнічена рішеннями російського Синоду», доведеться знову повернутися до теми і дати низку пояснень.

1. Давня церковна традиція не знає свята «різдва святого Миколая». Жодних свідчень того, щоби ані в часи близькі до земного життя святого, ані у пізніші існувало би таке святкування - немає. Нічого подібного не існувало ані в епоху Вселенських Соборів, ані в пізніший візантійський час. Абсолютно всі згадки про це «свято» повʼязані виключно з Руссю.

2. Ані в Церквах грецької, ані в Церквах словʼянської традиції, так само, як і в Румунській, Грузинській - немає такого святкування.

Що вже саме собою змушує ставити питання - чому шанування народження святого Миколая як церковного свята невідоме саме там, де він жив і служив? Святого Миколая шанує весь християнський світ - чому ж тоді його «різдво» жодною Церквою не встановлене офіційно і святкується приблизно так, як «день святого Валентина» - на рівні квазіцеркрвної міфології?

3. Існує лише три святкування Різдва, про два з яких прямо відомо з Євангелія - Христове та Предтечі, а про третє - Богородиці - відомо з Передання, яке прийняте всією Церквою. Обставини цих народжень - виняткові, прямо повʼязані зі здійсненням волі Божої та із тайною боговтілення.

Нічого подібного, при всій повазі до святого Миколая, його народження не позначує - це є звичайне народження дитини. Інакше слід визнати, що святий Миколай нібито має в Церкві значення, еквівалентне значенню Богородиці та Предтечі - що не можна вважати вірним. Адже він хоча і широко шанований, але все ж лише один з сотень святителів, тобто святих ієрархів. Чому саме його народження має особливо шануватися, а не якогось іншого святителя - наприклад, всіх Трьох Святителів? Лише тому, що його пошанування більш поширене, ніж інших святителів?

4. Існує невідомо ким складений текст «служби свята», при чому церковнословʼянською мовою, але він в певних моментах копіює структуру служби Різдва Богородиці. Тим самим святий Миколай в цих текстах ставиться ніби на один рівень з Пречистою Дівою. Хіба від Миколая воплотився Христос? Очевидно, що ні.

5. Поширюються «ікони різдва Миколая». Але якщо уважно придивитися, то це або цілком нові (а зараз в стилі ікони можуть намалювати все, що завгодно), або фрагменти старовинних ікон - так звані «клейма». Тобто це не окремі ікони, а супровідні зображення, які по краю головної ікони описують різні моменти з життя святого. Очевидно, що святий Миколай народився - як і всі люди народжуються, і момент його народження у благочестивих батьків зображали на клеймі біля ікони святого. Але клеймо - це не повноцінна окрема ікона, і тому не може бути доказом існування окремого свята.

6. До кожного свята Різдва, яке справді вшановуються Церквою, існує ще й додаткове свято - зачаття. Є свято зачаття Предтечі, є свято зачаття праведною Анною Богородиці. Є і свято зачаття Спасителя від Святого Духа і Діви Марії - це свято Благовіщення. Чи вкажуть прихильники святкування «різдва святого Миколая» також на «свято» його зачаття? Навіть вони про таке не кажуть.

Але ж церковна наука свідчить, що поява нової особи стається в момент зачаття, а не народження! Народження є лише переміною стану вже існуючої нової людини, а не появою її в самому бутті. Наприклад, Предтеча вже в утробі поклонився зачатому Спасителю, про що свідчить Євангеліє від Луки. Відсутність шанування «зачаття Миколая» також свідчить про штучність вшанування його «різдва».

7. В минулому більшість відомих згадок про святкування такого свята повʼязані з територією сучасної Московії. Тому в світлі фактів намагання повʼязати «різдво Миколая» нібито з саме українською традицією - штучне і не має належного обґрунтування.

Синод в часи Катерини ІІ заборонив таке святкування не через боротьбу з українськими унікальними традиціями, а через боротьбу із забобонами та невіглаством, яке як було, так і залишається поширеним в РПЦ.

8. Нова поява святкування цілковито повʼязана з середовищем МП - хоча в офіційному календарі РПЦ немає такого свята, але нібито існувало благословення Алєксія ІІ святкувати для тих, хто хоче. І саме російські церковні ресурси (як шовіністичне «Православіє.ру», наприклад) рекламує це святкувнння. Тому і з цієї точки зору нічого питомо українського в цьому святкуванні нема - якраз навпаки.

9. І останнє - в Церковному календарі ПЦУ, який є офіційним документом, що затверджується соборними рішеннями, як і всі зміни та доповнення до нього, немає і ніколи не було свята «різдва Миколая». Тому його запровадження подекуди - це самодіяльність, яка на мою думку походить від необізнаності чи недостатнього розуміння всіх аспектів справи.

На тему сьогоднішнього читання з Першого послання ап. Павла до Коринфян.

Зрозуміло, що спільнота ФБ не дорівнює суспільству. Тим більше коли йдеться про вільний чи невільний відбір стрічки користувача - кожен так чи інакше створює власну інформаційну бульбашку.

Але все ж користувачі є певним зрізом суспільних настроїв.

Так от, вперта тенденція прагнути дозволити все, що ще недавно було неприйнятним, мені особисто нагадує поведінку підлітка, який вважає, що БУТИ дорослим і ПОВОДИТИ себе як деякі дорослі - це одне й те саме. І якщо станеш робити те, що зазвичай дітям не дозволяють - то оце і є ознака дорослого життя.

Не досвід.

Не відповідальність за себе та інших.

Не самодисципліна.

Не праця.

А можливість вживати грубу лексику. Палити. Вживати спиртне. Мати статеві стосунки без обовʼязків. Ігнорувати дорослих та заперечувати досвід і традиції попередніх поколінь. Раз дорослі це собі дозволяють - то і ти, коли це робитимеш, стаєш дорослим. Так думають…

От і у нас чомусь думають, що коли в заможних демократичних країнах вписано в закони шкідливі людські звички й пристрасті, та ще й на них «держава заробляє» - то і українське суспільство, коли легалізує всі пороки та пристрасті й стане на цьому «заробляти» через податки - то воно теж вже «доросле».

Наслідування пороків дорослих - не робить дитину дорослою. А робить її лише порочним підлітком.

Наслідування пороків, поширених в інших, більш заможних країнах, не зробить Україну більш розвиненою, демократичною і заможною - вона лишатиметься бідною, корумпованою і депресивною, але ще більше зануреною в пороки.

Ну а сподіватися, що податкова експлуатація людських залежностей - ігроманії, порноманії, наркоманії, тощо - збагатить бюджет, це все одно, що вселяти в алкоголіка надію, ніби чим більше він питиме - тим багатшим стане, бо зможе здати за гроші більшу кількість пустих пляшок …

2006 року брав інтервʼю у колишнього прес-секретаря патріарха Алєксія ІІ Євгена Комарова. Він був свідком багатьох подій першої половини 1990-х років.

Так от, він розповідав, що Алєксій під час поїздок в єпархії вимагав найбільшої кількості присутніх на його службах. «Массовість, массовість!» - дослівна цитата.

А ще мав у блокнотику порівняння кількості поїздок своїх і папи Івана Павла ІІ - і постійно не міг «догнати» за числом. Що його засмучувало.

Одна з ознак «русскава міра» - гонитва за зовнішністю. Більше, масовіше. Більше пафосу. Бо саме в цьому вони вбачають сутність: «хто більший, той і правильніший».

Гундяєв - квінтесенція цієї гонитви за пафосом масовки. Таке враження, що він теж чи то прагне догнати папу, чи щось собі довести через внутрішні комплекси.

Коли Христа розпинали - масовка кричала «розіпни». Коли Христос воскрес - свідками були лише декілька людей.

Памʼятаю, в якій убогості, в маленьких хатках збиралися на служби громади Української Церкви три десятиліття тому. На столиках під зачиненими дверима храмів молилися. А МП пафосно поглядав з висоти своєї «масовки».

Але з малого стада Бог зростив велику Церкву. Натомість МП і далі мислить категоріями масовки і ніяк неможе звикнути, що головне - правда, а не кількість. Буде правда - раніше чи пізніше вона збере і людей.

(Роздуми щодо чергової хвилі МП-хайпу в мережі)

Сердечний біль у свято Преображення: у центр Чернігова російські сатаністи спрямували ракету. Поруч з місцем влучання, серед інших громадських будівель - храм, останній, збудований на Руси перед монгольською навалою. Який постраждав під час нацистської окупації. Тепер зазнав ушкоджень, але вже від російських нелюдів.

Загинули та поранені люди. Жодної військової мети чи доцільності не видно - лише логіка терору і залякування, нищення і вбивства.

Нехай Господь оберне на їхню голову все, чого вони заслуговують, і дасть немилосердним вбивцям немилосердний осуд!

Спокій душам жертв терору. Зцілення - пораненим. Україні - перемоги над імперією зла.

Господи, помилуй 🙏

Представники Московського патріархату в Україні наполегливо переконують, що вони «вже» не мають звʼязку з Московським патріархатом і від нього «незалежні».

Але їм вірять в цьому хіба що найбільш наївні. Бо навіть самі собі представники МПвУ не вірять.

Черговий доказ системної брехні, яку МПвУ поширює понад рік - на цьому фото.

22 серпня митрополит МП в Умані Пантелеймон освятив престол в с. Яблунівка на Лисянщині ( https://eparhia-uman.org.ua/item/3627-keruiuchyi-umanskoiu-ieparkhiieiu-zvershyv-osviachennia-prestolu-v-s-yablunivka )

На звороті престольної дошки митрополит завірив такий напис (що характерно - російською (!) мовою):

«Во славу Святыя Единосущныя Нераздельныя Троицы Отца, и Сына, и Святаго Духа: создася, утвердися и осятися храм сей в веси сей Яблунивке, Лисянского благочиния, Уманской епархии в честь св. ап. Иоанна Богослова, священнодействия Богу содействующу при Святейшем Патриархе Московском и всея Руси Кирилле, Блаженнейшем Митрополите Киевстем и всея Украины Онуфрие, Высокопреосвященнейшем Пантелеимоне, митрополите Уманском и Звенегородском, в лето от Рождества Христова 2023 августа в 9 день. Да пребудет в храме сем Благодать Святаго Духа до скончания века».

Отже, сам Пантелеймон із прісними не вірить ані в те, що «УПЦ - незалежна від МП», ані в те, що Гундяєв - вже не їхній патріарх. Він завіряє свою і своєї структури приналежність до МП на найбільш священному предметі храму - Святому Престолі. Завіряє імʼя Гундяєва, як свого патріарха - того Гундяєва, який благословив російські війська «асвабаждать Украіну» від українців.

З благословення якого ці нелюди вбили, серед тисяч інших, ракетним ударом і мешканців мирної Умані.

Пантелеймон та іже с нім НЕ ВІРЯТЬ у свою незалежність від МП. Але про людське око далі казатимуть, що їм слід вірити.

Так чинили в давнину єретики-гностики, які мали два види вчення: одне для «профанів», тобто для публічного сповіщення, метою якого було прикривати свою єресь, а інше - для «гностиків», тобто тих, хто достойний дізнатися істинне вчення, що суперечило публічно оголошуваному.

Такою ж бачимо і єресь «русского міра» - профанам будуть говорити одне, але для втаємничених надалі триматимуться зовсім іншого…

P.S. Фото з дошкою з сайту оперативно забрали після розголосу, але ж правду це все одно не сховає.