США і Франція остаточно йдуть з Нігеру. Чому це важливо?
Про вивід американських військових з країни до 15 вересня йдеться у спільній заяві США і Нігеру. Це означає, що західні країни наразі практично повністю втрачають свій політичний і військовий вплив на весь регіон Сахеля, який крім Нігера включає в себе Малі, Чад, Судан і Буркіна-Фасо.
650 військових США переважно розташовані на авіабазі Air Base 10, яку завершили будувати лише 2018 року. Ще у квітні цю базу фактично взяли під частковий контроль росіяни. Міноборони США Ллойд Остін ще 10 травня зауважив, що у росіян немає доступу до американського військового обладнання. Втрата бази у Нігері означає і втрату головного опорного пункту у боротьбі з ісламізмом у Сахелі.
Весь цей карнавал почався після того як 26 липня 2023 військові усунули від влади демократичного президента Нігера Мохамеда Базума, який спирався на підтримку США і Франції. При всіх демократичних прагненнях Базум не зумів приборкати інфляцію і корупцію, тому військовий переворот стався на фоні цілком сприятливих для цього соціальних передумов.
Франція спочатку розглядає можливість провести військову операції зі звільнення Базума і протидії перевороту. Але спочатку військова хунта Нігеру зробила спільну заяву з такими саме урядами Малі і Буркіна-Фасо, що режими будуть спільно відбивати “французьку агресію”, а потім Алжир відмовив Франції у наданні повітряного простору для операції. Від ідеї довелося відмовитись.
Нова влада домоглася виводу військ Франції (які базувалися в Нігері для боротьби з тероризмом), а згодом і США. Друге сталося після того, як нова влада домовилася про співпрацю з Росією. Російські інструктори (їх у країни близько кількох сотень) мають залишити країну після того, як проведуть навчання збройних сил країни.
Останні 20 років Франція послідовно втрачала вплив в регіоні. Останнім цвяхом став провал війни проти ІДІЛ і інших радикалів в Сахелі. З 2014 до 2022 ЗС Франції безуспішно намагалися здобути рішучу перемогу над ісламістами. Але, в цілому, поступово просто згорнули операцію. Власне, виведення сил з Нігеру стало останнім етапом цього відходу.
Я вже писав, що цей процес був в тій чи іншій формі неминучим. Через зіпсовану репутацію і Франції, і США через багаторічну підтримку сумнівних режимів в регіоні.
Політика Франції в регіоні останні 60 років була схожою на нову форму колоніалізму: Франція зберегла за собою контроль над ресурсами і знаходила спільну мову з будь-якими диктатурами; диктатури отримують частину ресурсної ренти; французькі ЗС - гарант “миру” в регіоні; щоб країни і їх режими зовсім не повалилися, Франція надавала гуманітарну допомогу.
Чи була від того якась користь цим країнам? Ні. Чи була від того користь Франції? Така модель взаємодії породжувала високий рівень політичної корупції в самій Франції. Тому від такої політики було вирішено відмовитись. І з моральних, і з чисто практичних причин.
Опозиція цих країн часто шукали порятунок спочатку у СРСР, після краху СРСР - у Китаю чи інших. Російська, китайська, ісламістська пропаганда лягла на дуже сприятливий грунт. У підсумку у країнах Сахелю профранцузькі диктатури змінюються на дружні до Китаю і Росії диктатури. Єдиний експертимент Франції та США з демократіями (Нігер) не протримався і року.
Тому зараз і дії французів, і дії США можна розглядати як фіксацію збитків в не дуже привабливому для них регіоні. Бо ані у Макрона, ані у французького суспільства немає бажання (та і особливої потреби) боротися за нестабільний і відсталий регіон. Те саме стосується і США.
Тож те, що у Франції натомість формується більш проактивна позиція щодо України і безпеки Європи на фоні відходу з Африки - для нас гарна новина. Те, що США будуть все більше уваги приділяти стримуванню Китаю (і супутньо Росії) - для нас теж гарна новина. Щодо нових режимів Сахелю - ну, їм ще доведеться випробувати на собі всі переваги і недоліки дружби з РФ та КНР. Не впевнений, що їм сподобається.
Підписатися на Богданова
Про вивід американських військових з країни до 15 вересня йдеться у спільній заяві США і Нігеру. Це означає, що західні країни наразі практично повністю втрачають свій політичний і військовий вплив на весь регіон Сахеля, який крім Нігера включає в себе Малі, Чад, Судан і Буркіна-Фасо.
650 військових США переважно розташовані на авіабазі Air Base 10, яку завершили будувати лише 2018 року. Ще у квітні цю базу фактично взяли під частковий контроль росіяни. Міноборони США Ллойд Остін ще 10 травня зауважив, що у росіян немає доступу до американського військового обладнання. Втрата бази у Нігері означає і втрату головного опорного пункту у боротьбі з ісламізмом у Сахелі.
Весь цей карнавал почався після того як 26 липня 2023 військові усунули від влади демократичного президента Нігера Мохамеда Базума, який спирався на підтримку США і Франції. При всіх демократичних прагненнях Базум не зумів приборкати інфляцію і корупцію, тому військовий переворот стався на фоні цілком сприятливих для цього соціальних передумов.
Франція спочатку розглядає можливість провести військову операції зі звільнення Базума і протидії перевороту. Але спочатку військова хунта Нігеру зробила спільну заяву з такими саме урядами Малі і Буркіна-Фасо, що режими будуть спільно відбивати “французьку агресію”, а потім Алжир відмовив Франції у наданні повітряного простору для операції. Від ідеї довелося відмовитись.
Нова влада домоглася виводу військ Франції (які базувалися в Нігері для боротьби з тероризмом), а згодом і США. Друге сталося після того, як нова влада домовилася про співпрацю з Росією. Російські інструктори (їх у країни близько кількох сотень) мають залишити країну після того, як проведуть навчання збройних сил країни.
Останні 20 років Франція послідовно втрачала вплив в регіоні. Останнім цвяхом став провал війни проти ІДІЛ і інших радикалів в Сахелі. З 2014 до 2022 ЗС Франції безуспішно намагалися здобути рішучу перемогу над ісламістами. Але, в цілому, поступово просто згорнули операцію. Власне, виведення сил з Нігеру стало останнім етапом цього відходу.
Я вже писав, що цей процес був в тій чи іншій формі неминучим. Через зіпсовану репутацію і Франції, і США через багаторічну підтримку сумнівних режимів в регіоні.
Політика Франції в регіоні останні 60 років була схожою на нову форму колоніалізму: Франція зберегла за собою контроль над ресурсами і знаходила спільну мову з будь-якими диктатурами; диктатури отримують частину ресурсної ренти; французькі ЗС - гарант “миру” в регіоні; щоб країни і їх режими зовсім не повалилися, Франція надавала гуманітарну допомогу.
Чи була від того якась користь цим країнам? Ні. Чи була від того користь Франції? Така модель взаємодії породжувала високий рівень політичної корупції в самій Франції. Тому від такої політики було вирішено відмовитись. І з моральних, і з чисто практичних причин.
Опозиція цих країн часто шукали порятунок спочатку у СРСР, після краху СРСР - у Китаю чи інших. Російська, китайська, ісламістська пропаганда лягла на дуже сприятливий грунт. У підсумку у країнах Сахелю профранцузькі диктатури змінюються на дружні до Китаю і Росії диктатури. Єдиний експертимент Франції та США з демократіями (Нігер) не протримався і року.
Тому зараз і дії французів, і дії США можна розглядати як фіксацію збитків в не дуже привабливому для них регіоні. Бо ані у Макрона, ані у французького суспільства немає бажання (та і особливої потреби) боротися за нестабільний і відсталий регіон. Те саме стосується і США.
Тож те, що у Франції натомість формується більш проактивна позиція щодо України і безпеки Європи на фоні відходу з Африки - для нас гарна новина. Те, що США будуть все більше уваги приділяти стримуванню Китаю (і супутньо Росії) - для нас теж гарна новина. Щодо нових режимів Сахелю - ну, їм ще доведеться випробувати на собі всі переваги і недоліки дружби з РФ та КНР. Не впевнений, що їм сподобається.
Підписатися на Богданова
Прокурор МКС зробив запит на арешт Нетаньягу. Про що це нагадує нам усім?
Що, власне, сталося? Головний прокурор МКС Карім Ахмад Кан (він британець, народився в Единбурзі, навчався у Королівському коледжі) зробив запит на отримання ордеру на арешт трьох лідерів ХАМАС - Ісмаїла Ханії, Мухаммада Дейфа, Яхʼю Сінвара (злочини проти людяності, масові вбивства, захоплення заручників, сексуальне насилля, тортури тощо) і Нетаньягу разом з його міністром оборони Галантом (створення нестерпних умов життя включно з голодом, погрози життю і свідоме вбивство як військовий злочин, свідомі удари по районам зосередження цивільного населення тощо).
З цього йде два важливі уроки - нагадування.
Перше - іноді треба спочатку думати. Що, власне, ми як держава і робимо, коли не даємо волю емоціям і почуттю помсти. Не атакуємо навмисно і свідомо російські лікарні, садочки, школи і цивільну забудову загалом. Навіть якщо Росія намагається нас в цьому звинуватити. Не катуємо полонених і тримаємо їх згідно усіх норм міжнародного права. Не ігноруємо рекомендацій по застосуванню іноземної зброї.
Друге - цей конфлікт докорінно відрізняється від війни між Україною і Росією. Бо є найскладнішим етнорелігійним конфліктом з актуальних, а не війною між імперією і національною державою, що намагається вирватися з-під її впливу. Це варто памʼятати.
Єврейський народ має право на свою державу, беззаперечно. ХАМАС є терористичною організацією, беззаперечно. Але ізраїльтяни ширші за Нетаньягу, а палестинці ширші за ХАМАС. У складному етнорелігійному конфлікті рішення завжди можливе виключно за умови або діалогу, або примусу обох сторін до поступок і компромісу. Спроба вирішити його геноцидом в той чи інший бік під прикриттям “справедливої відплати” завершується зазвичай не дуже. Наприклад, ордером на аршет від МКС.
Те, що це станеться було зрозуміло після подання Південної Африки проти Ізраїлю. Це подання, до речі, теж вчить нас обережному пошуку партнерів. Бо Південна Африка, яка при всіх питаннях до поточного режиму, надто добре памʼятає співробітництво Ізраїлю з диктатурою часів апартеїду. Підтримувати режим з расовою сегрегацією, навіть неофіційно, не дуже гарна ідея.
США як головний партнер Ізраїлю не визнає це подання, це очевидно. І навіть засудить його. Тим більше що США, як і Ізраїль, Україна, Росія не ратифікували Римський статут, на основі якого діє МКС. Але і керівництво США закликало Нетаньягу проявити стриманість і не штурмувати Рафах. Місто, в якому зосереджено 1,4 млн цивільних, +1,1 млн від довоєнного населення. Закликало і зрештою заблокувало постачання наступальної зброї. В тому числі авіабомб, якими Ізраїль атакував цивільні обʼєкти у Газі.
Симпатикам Нетаньягу сумно від такого повороту. Але таке життя. Іноді треба думати не тільки про збереження влади. Міг би на прикладі свого старого знайомого, теж фігуранта справи МКС, чогось навчитися.
Підписатися на Богданова
Що, власне, сталося? Головний прокурор МКС Карім Ахмад Кан (він британець, народився в Единбурзі, навчався у Королівському коледжі) зробив запит на отримання ордеру на арешт трьох лідерів ХАМАС - Ісмаїла Ханії, Мухаммада Дейфа, Яхʼю Сінвара (злочини проти людяності, масові вбивства, захоплення заручників, сексуальне насилля, тортури тощо) і Нетаньягу разом з його міністром оборони Галантом (створення нестерпних умов життя включно з голодом, погрози життю і свідоме вбивство як військовий злочин, свідомі удари по районам зосередження цивільного населення тощо).
З цього йде два важливі уроки - нагадування.
Перше - іноді треба спочатку думати. Що, власне, ми як держава і робимо, коли не даємо волю емоціям і почуттю помсти. Не атакуємо навмисно і свідомо російські лікарні, садочки, школи і цивільну забудову загалом. Навіть якщо Росія намагається нас в цьому звинуватити. Не катуємо полонених і тримаємо їх згідно усіх норм міжнародного права. Не ігноруємо рекомендацій по застосуванню іноземної зброї.
Друге - цей конфлікт докорінно відрізняється від війни між Україною і Росією. Бо є найскладнішим етнорелігійним конфліктом з актуальних, а не війною між імперією і національною державою, що намагається вирватися з-під її впливу. Це варто памʼятати.
Єврейський народ має право на свою державу, беззаперечно. ХАМАС є терористичною організацією, беззаперечно. Але ізраїльтяни ширші за Нетаньягу, а палестинці ширші за ХАМАС. У складному етнорелігійному конфлікті рішення завжди можливе виключно за умови або діалогу, або примусу обох сторін до поступок і компромісу. Спроба вирішити його геноцидом в той чи інший бік під прикриттям “справедливої відплати” завершується зазвичай не дуже. Наприклад, ордером на аршет від МКС.
Те, що це станеться було зрозуміло після подання Південної Африки проти Ізраїлю. Це подання, до речі, теж вчить нас обережному пошуку партнерів. Бо Південна Африка, яка при всіх питаннях до поточного режиму, надто добре памʼятає співробітництво Ізраїлю з диктатурою часів апартеїду. Підтримувати режим з расовою сегрегацією, навіть неофіційно, не дуже гарна ідея.
США як головний партнер Ізраїлю не визнає це подання, це очевидно. І навіть засудить його. Тим більше що США, як і Ізраїль, Україна, Росія не ратифікували Римський статут, на основі якого діє МКС. Але і керівництво США закликало Нетаньягу проявити стриманість і не штурмувати Рафах. Місто, в якому зосереджено 1,4 млн цивільних, +1,1 млн від довоєнного населення. Закликало і зрештою заблокувало постачання наступальної зброї. В тому числі авіабомб, якими Ізраїль атакував цивільні обʼєкти у Газі.
Симпатикам Нетаньягу сумно від такого повороту. Але таке життя. Іноді треба думати не тільки про збереження влади. Міг би на прикладі свого старого знайомого, теж фігуранта справи МКС, чогось навчитися.
Підписатися на Богданова
Давайте я ще дещо поясню про Ізраїль, Палестину і війну в Газі.
Коли я пишу, що війна Росії і України (війна імперії і національної держави) докорінно відрізняється від етнорелігійного конфлікту між ізраїльтянами та палестинськими арабами, це розповсюджується і на анамнез конфлікту, і про юридичний статус сторін. Вся справа в тому, що і Україна, і Росія є усталеними державами. І навіть визнають існування одна одної навіть зараз. З чисто формальної точки зору суперечка йде про кордон між нами і ними.
У випадку Ізраїля і Палестини ми маємо наступну ситуацію: є два народи, які між собою докорінно різняться за релігійним і культурним профілем.
У цих двох народів на території постійного проживання є спільні святині (з різних причин, але святині), їх історичний міф повʼязаний зі спільними місцями і кожен з ним має історію проживання на цій території. Вони не можуть поділити історично спільний простір проживання. І обидва мають доволі грунтовні аргументи претендувати на частину або всю територію суперечки.
Ізраїль є фактично визнаною державою, юридичне існування якої підтверджуть 160 держав ООН. Держава Палестина є номінально існуючою державою, чиє існування юридично визнає 143 держави ООН. Але не визнає більшість країн Європи, США і Канада. Ізраїль фактично заперечує право палестинців на власну державу.
Кордону між територією Ізраїлю і палестинськими територіями, які б були міжнародно визнаними хоча б більшістю тих країн, які визнають обидві держави не існує в природі. Бо це не кордони між державами, а кордони між народами зі спільною територією проживання. Території, які могли б бути Палестиною - Західний берег Йордану і Газа - відрізані один від одного і перебувають де-факто у різних юридичних статусах.
Якщо ми говоримо про конфлікт Ізраїлю за поточного керівництва і ХАМАС, то ми говоримо про протистояння сторін, які принципово не визнають права на існування держав один одного.
В підсумку ми маємо доволі кончену ситуацію - коли політичне керівництво обох сторін конфлікту хоче його загострення.
1. Поміркована частина ФАТХ втратила політичний авторитет у палестинців навіть на Західному березі, бо не змогла політично домогтися незалежності. У Газі політиків від ФАТХ тупо вирізав ХАМАС. Непоміркована частина ФАТХ забила на спроби приборкати тероризм і не особливо намагалася.
2. В Ізраїлі при владі люди, які в принципі продовжують де-факто повзучу окупацію і асиміляцію тих територій, які Ізраїль ще 1978 і 1994 погодився віддати під автономне управління палестинців.
3. Це неминуче веде до зростання ескалації і ненависті. А враховуючи що і ізраїльтяни, і палестинці демографічно на позитивному тренді, молоді для етнорелігійної різанини вдосталь. Злиденні мешканці Гази і інших анклавів - ідеальний матеріал для вербування терористами, а ізраїльтян легко розкачати на бажання “справедливої помсти”.
Підсумок доволі передбачуваний: проблема не має вирішення без компромісу, до якого сторони намагалися примусити багато разів. В першу чергу, до речі, США. Ніксон. Форд. Картер. Рейган. Буш-старший. Клінтон. Обама. Байден. Навіть за підтримки Ізраїлю, всю дорогу США шукали компромісне рішення - за виключенням часів Буша-молодшого.
Не треба підтримувати ліваків з їх доволі дивним дискурсом підтримки ХАМАС, але все ж треба бути достатньо справедливим щоб визнати, що обидві сторони наразі не бажають припиняти конфлікт и шукати спільне рішення.
Настільки не бажають, що одні готові приносити в жертву цивільних, яких вони начебто хочуть звільнити. А інші готові зруйнувати важко вибудовані дипломатичні стосунки з Єгиптом чи перекреслити шлях до дипломатичного врегулювання з Саудівською Аравією, щоб ствердити свою короткострокову радикальну адженду.
І так. У всіх етнорелігійних конфліктах все складно, бо жертвами опиняються в підсумку всі. На відміну від війн між імперіями і їх вчорашніми частинами. Де все доволі лінійно. Вибачте, якщо комусь важко за межами чорно-білої картини світу. Життя складне.
Підписатися на Богданова
Коли я пишу, що війна Росії і України (війна імперії і національної держави) докорінно відрізняється від етнорелігійного конфлікту між ізраїльтянами та палестинськими арабами, це розповсюджується і на анамнез конфлікту, і про юридичний статус сторін. Вся справа в тому, що і Україна, і Росія є усталеними державами. І навіть визнають існування одна одної навіть зараз. З чисто формальної точки зору суперечка йде про кордон між нами і ними.
У випадку Ізраїля і Палестини ми маємо наступну ситуацію: є два народи, які між собою докорінно різняться за релігійним і культурним профілем.
У цих двох народів на території постійного проживання є спільні святині (з різних причин, але святині), їх історичний міф повʼязаний зі спільними місцями і кожен з ним має історію проживання на цій території. Вони не можуть поділити історично спільний простір проживання. І обидва мають доволі грунтовні аргументи претендувати на частину або всю територію суперечки.
Ізраїль є фактично визнаною державою, юридичне існування якої підтверджуть 160 держав ООН. Держава Палестина є номінально існуючою державою, чиє існування юридично визнає 143 держави ООН. Але не визнає більшість країн Європи, США і Канада. Ізраїль фактично заперечує право палестинців на власну державу.
Кордону між територією Ізраїлю і палестинськими територіями, які б були міжнародно визнаними хоча б більшістю тих країн, які визнають обидві держави не існує в природі. Бо це не кордони між державами, а кордони між народами зі спільною територією проживання. Території, які могли б бути Палестиною - Західний берег Йордану і Газа - відрізані один від одного і перебувають де-факто у різних юридичних статусах.
Якщо ми говоримо про конфлікт Ізраїлю за поточного керівництва і ХАМАС, то ми говоримо про протистояння сторін, які принципово не визнають права на існування держав один одного.
В підсумку ми маємо доволі кончену ситуацію - коли політичне керівництво обох сторін конфлікту хоче його загострення.
1. Поміркована частина ФАТХ втратила політичний авторитет у палестинців навіть на Західному березі, бо не змогла політично домогтися незалежності. У Газі політиків від ФАТХ тупо вирізав ХАМАС. Непоміркована частина ФАТХ забила на спроби приборкати тероризм і не особливо намагалася.
2. В Ізраїлі при владі люди, які в принципі продовжують де-факто повзучу окупацію і асиміляцію тих територій, які Ізраїль ще 1978 і 1994 погодився віддати під автономне управління палестинців.
3. Це неминуче веде до зростання ескалації і ненависті. А враховуючи що і ізраїльтяни, і палестинці демографічно на позитивному тренді, молоді для етнорелігійної різанини вдосталь. Злиденні мешканці Гази і інших анклавів - ідеальний матеріал для вербування терористами, а ізраїльтян легко розкачати на бажання “справедливої помсти”.
Підсумок доволі передбачуваний: проблема не має вирішення без компромісу, до якого сторони намагалися примусити багато разів. В першу чергу, до речі, США. Ніксон. Форд. Картер. Рейган. Буш-старший. Клінтон. Обама. Байден. Навіть за підтримки Ізраїлю, всю дорогу США шукали компромісне рішення - за виключенням часів Буша-молодшого.
Не треба підтримувати ліваків з їх доволі дивним дискурсом підтримки ХАМАС, але все ж треба бути достатньо справедливим щоб визнати, що обидві сторони наразі не бажають припиняти конфлікт и шукати спільне рішення.
Настільки не бажають, що одні готові приносити в жертву цивільних, яких вони начебто хочуть звільнити. А інші готові зруйнувати важко вибудовані дипломатичні стосунки з Єгиптом чи перекреслити шлях до дипломатичного врегулювання з Саудівською Аравією, щоб ствердити свою короткострокову радикальну адженду.
І так. У всіх етнорелігійних конфліктах все складно, бо жертвами опиняються в підсумку всі. На відміну від війн між імперіями і їх вчорашніми частинами. Де все доволі лінійно. Вибачте, якщо комусь важко за межами чорно-білої картини світу. Життя складне.
Підписатися на Богданова
Друзі, збір!
Моя гарна знайома Аліна Сарнацька збирає свою частину збору на рюкзаки для медиків!
Треба 100.000.
Зібрано 43.000.
Давайте допоможемо!
Банка: https://send.monobank.ua/jar/3rfN93EEYL
Картка: 5375411218253875
Моя гарна знайома Аліна Сарнацька збирає свою частину збору на рюкзаки для медиків!
Треба 100.000.
Зібрано 43.000.
Давайте допоможемо!
Банка: https://send.monobank.ua/jar/3rfN93EEYL
Картка: 5375411218253875
Forwarded from Шрайк Ньюс
Міноборони РФ підготувало документ, за яким Росія має намір оголосити своїми внутрішніми морськими водами частину акваторії на сході Фінської затоки, а також поблизу міст Балтійськ і Зеленоградськ у Калінінградській області.
Для цього буде змінено географічні координати точок, що визначають положення вихідних ліній, від яких відміряють ширину територіального моря РФ, а також прилеглої зони біля узбережжя та островів.
На кордоні з Фінляндією уряд РФ має намір скоригувати координати в зоні островів Йяхі, Соммерс, Голланд, Родшер, Малий Тютерс, Вігрунд, а також поблизу північного вхідного мису річки Нарва, випливає з додатка до постанови кабміну.
На кордоні з Литвою під перегляд потрапила зона Куршської коси в Гданській затоці, райони мису Таран, мису на південь від мису Таран, а також Балтійської коси.
Чинні географічні координати, встановлені постановою Радміну СРСР від 1985 року, "не повною мірою відповідають сучасній географічній обстановці", стверджують автори проєкту.
Для цього буде змінено географічні координати точок, що визначають положення вихідних ліній, від яких відміряють ширину територіального моря РФ, а також прилеглої зони біля узбережжя та островів.
На кордоні з Фінляндією уряд РФ має намір скоригувати координати в зоні островів Йяхі, Соммерс, Голланд, Родшер, Малий Тютерс, Вігрунд, а також поблизу північного вхідного мису річки Нарва, випливає з додатка до постанови кабміну.
На кордоні з Литвою під перегляд потрапила зона Куршської коси в Гданській затоці, райони мису Таран, мису на південь від мису Таран, а також Балтійської коси.
Чинні географічні координати, встановлені постановою Радміну СРСР від 1985 року, "не повною мірою відповідають сучасній географічній обстановці", стверджують автори проєкту.
Криза народжуваності: чи зможе “перший світ” її вирішити?
Поки один з нардепів в Україні генерував креативну ідею “податку на бездітність”, the Economist випустив матеріал про подолання демографічної кризи. Ось вам ключові тези цієї статті. Спойлер - поки все не дуже.
Чому це взагалі важливо? Народження дітей створює позитивні зовнішні ефекти для суспільства. Скорочення населення означає менше інновацій, робочої сили та податкових надходжень. Навіть якщо уряди не зможуть миттєво підвищити рівень народжуваності, вони не стоятимуть без діла. Пронатальна політика лише набиратиме обертів.
Рівень народжуваності в Америці, Європі та Східній Азії впав настільки, що навіть найефективніша політика не зупинить (природного) скорочення населення.
Причини падіння народжуваності дуже складні. Вони поєднують в собі урбанізацію (відхід від традиційного аграрного і вже навіть індустріального суспільства), зниження релігійності, більше залучення жінок у продуктивну економіку тощо.
У Кореї наприклад, зниження народжуваності було ще й свідомою політикою. Падіння народжуваності, що відбулося протягом одного покоління, було приголомшливим успіхом. Так було, поки це не продовжувалося і з рішення не стало проблемою. За останні 18 років уряд Кореї витратив 270 млрд доларів (1% ВВП за цей період) на стимулювання народжуваності. Але результати вкрай скромні - кореянка, яка зараз стає фертильною, матиме в середньому лише 0,7 дитини протягом свого дітородного віку.
Уряди витрачають гроші на субсидії, щоб запобігти демографічній катастрофі. Майже кожна багата країна, як і багато країн із середнім рівнем доходу, розглядає можливість збільшення своїх зусиль, спрямованих на збільшення народжуваності. Але результати доволі скромні. Дональд Трамп пообіцяв «дитячі бонуси за новий бебі-бум», якщо він виграє переобрання. Китай пропонує стимули, починаючи від догляду за дитиною і закінчуючи податковими пільгами, щоб заохотити батьків мати трьох дітей.
Жінки середнього класу не виявляють бажання мати більше дітей. Тому спроби заохотити їх мати більше дітей навряд чи будуть успішними. Економісти вважають, що такі жінки більш впевнено планують і прогнозують своє майбутнє, ніж їхні менш забезпечені ровесниці. Їхні плани, як правило, залучають дітей лише після передбачуваного шляху в життя.
З іншого боку, молоді жінки та жінки з робітничого класу дають найкращі шанси на підвищення рівня народжуваності. Фертильність жінок з бідніших верств більше залежить від фінансових обставин, ніж у їхніх багатих ровесниць. Навіть існуюча політика багатих країн має величезний вплив на жінок з низьким доходом. Державні послуги з догляду за дітьми часто представляють собою стандарт, якого матері інакше не могли б отримати. У Ізраїлі, Норвегії, Фінляндії всі стимулюючі галузі були більш ефективні для бідніших. Натомість, коли у 2014 податкові пільги на дітей у французьких сім’ях середнього класу скоротили вдвічі, рівень народжуваності не змінився.
Стимулювання народжуваності у найбідніших має і кілька ризиків. Найкращий спосіб їх нівелювати - конвертувати стимули у покращенні життєвих умов дітей, доступу до якісної освіти та медицини. Але і така політика має відносно невеликий вплив, оскільки багато грошей отримують батьки, які мали б дітей незалежно від фінансових стимулів (наприклад, релігійні групи, - ред).
Деякі соціальні заходи також неочікувано мають зворотний ефект. Продовження відпустки по вагітності та пологах спонукає жінок відкладати народження першої дитини, бо збільшення відпустки означає посилення стигми на роботі. Гетеросексуальні пари, в яких чоловік бере батьківську відпустку, мають менше шансів народити ще одну дитину, бо деякі чоловіки вважають себе менш придатними для виховання.
Ще одну можливість для зниження демографічних викликів створює наука. Три десятиліття тому жінки, яким зараз за 40, стали фертильними. Це може трохи компенсувати демографічний розрив - але покладатися тільки на це марно.
Підписатися на Богданова
Поки один з нардепів в Україні генерував креативну ідею “податку на бездітність”, the Economist випустив матеріал про подолання демографічної кризи. Ось вам ключові тези цієї статті. Спойлер - поки все не дуже.
Чому це взагалі важливо? Народження дітей створює позитивні зовнішні ефекти для суспільства. Скорочення населення означає менше інновацій, робочої сили та податкових надходжень. Навіть якщо уряди не зможуть миттєво підвищити рівень народжуваності, вони не стоятимуть без діла. Пронатальна політика лише набиратиме обертів.
Рівень народжуваності в Америці, Європі та Східній Азії впав настільки, що навіть найефективніша політика не зупинить (природного) скорочення населення.
Причини падіння народжуваності дуже складні. Вони поєднують в собі урбанізацію (відхід від традиційного аграрного і вже навіть індустріального суспільства), зниження релігійності, більше залучення жінок у продуктивну економіку тощо.
У Кореї наприклад, зниження народжуваності було ще й свідомою політикою. Падіння народжуваності, що відбулося протягом одного покоління, було приголомшливим успіхом. Так було, поки це не продовжувалося і з рішення не стало проблемою. За останні 18 років уряд Кореї витратив 270 млрд доларів (1% ВВП за цей період) на стимулювання народжуваності. Але результати вкрай скромні - кореянка, яка зараз стає фертильною, матиме в середньому лише 0,7 дитини протягом свого дітородного віку.
Уряди витрачають гроші на субсидії, щоб запобігти демографічній катастрофі. Майже кожна багата країна, як і багато країн із середнім рівнем доходу, розглядає можливість збільшення своїх зусиль, спрямованих на збільшення народжуваності. Але результати доволі скромні. Дональд Трамп пообіцяв «дитячі бонуси за новий бебі-бум», якщо він виграє переобрання. Китай пропонує стимули, починаючи від догляду за дитиною і закінчуючи податковими пільгами, щоб заохотити батьків мати трьох дітей.
Жінки середнього класу не виявляють бажання мати більше дітей. Тому спроби заохотити їх мати більше дітей навряд чи будуть успішними. Економісти вважають, що такі жінки більш впевнено планують і прогнозують своє майбутнє, ніж їхні менш забезпечені ровесниці. Їхні плани, як правило, залучають дітей лише після передбачуваного шляху в життя.
З іншого боку, молоді жінки та жінки з робітничого класу дають найкращі шанси на підвищення рівня народжуваності. Фертильність жінок з бідніших верств більше залежить від фінансових обставин, ніж у їхніх багатих ровесниць. Навіть існуюча політика багатих країн має величезний вплив на жінок з низьким доходом. Державні послуги з догляду за дітьми часто представляють собою стандарт, якого матері інакше не могли б отримати. У Ізраїлі, Норвегії, Фінляндії всі стимулюючі галузі були більш ефективні для бідніших. Натомість, коли у 2014 податкові пільги на дітей у французьких сім’ях середнього класу скоротили вдвічі, рівень народжуваності не змінився.
Стимулювання народжуваності у найбідніших має і кілька ризиків. Найкращий спосіб їх нівелювати - конвертувати стимули у покращенні життєвих умов дітей, доступу до якісної освіти та медицини. Але і така політика має відносно невеликий вплив, оскільки багато грошей отримують батьки, які мали б дітей незалежно від фінансових стимулів (наприклад, релігійні групи, - ред).
Деякі соціальні заходи також неочікувано мають зворотний ефект. Продовження відпустки по вагітності та пологах спонукає жінок відкладати народження першої дитини, бо збільшення відпустки означає посилення стигми на роботі. Гетеросексуальні пари, в яких чоловік бере батьківську відпустку, мають менше шансів народити ще одну дитину, бо деякі чоловіки вважають себе менш придатними для виховання.
Ще одну можливість для зниження демографічних викликів створює наука. Три десятиліття тому жінки, яким зараз за 40, стали фертильними. Це може трохи компенсувати демографічний розрив - але покладатися тільки на це марно.
Підписатися на Богданова
Forwarded from Європа тут | Європейська правда
Норвегія визнає Палестинську державу
Прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре заявив, що його країна визнає Палестинську державу.
Через 75 років після того, як Норвегія визнала Ізраїль державою, Норвегія стала 144-ю країною ООН, яка також визнала Палестину.
Визнання набуде чинності 28 травня.
Він обґрунтовує це тим, що Палестинська держава абсолютно необхідна для встановлення миру на Близькому Сході.
Ізраїль відкликав своїх послів з Ірландії та Норвегії для "термінових консультацій" у середу через рішення двох країн визнати Палестинську державу.
ЄвроПравда | Youtube | Facebook | X | Telegram
Прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре заявив, що його країна визнає Палестинську державу.
Через 75 років після того, як Норвегія визнала Ізраїль державою, Норвегія стала 144-ю країною ООН, яка також визнала Палестину.
Визнання набуде чинності 28 травня.
Він обґрунтовує це тим, що Палестинська держава абсолютно необхідна для встановлення миру на Близькому Сході.
Ізраїль відкликав своїх послів з Ірландії та Норвегії для "термінових консультацій" у середу через рішення двох країн визнати Палестинську державу.
ЄвроПравда | Youtube | Facebook | X | Telegram
Юрій Богданов
Норвегія визнає Палестинську державу Прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре заявив, що його країна визнає Палестинську державу. Через 75 років після того, як Норвегія визнала Ізраїль державою, Норвегія стала 144-ю країною ООН, яка також визнала Палестину.…
Нетаньягу творить історію!
Бо довбойоб.
Демократія завдає удар у відповідь: США послаблюють позиції Китаю і Росії в Африці завдяки Кенії.
Сьогодні Байден оголосить Кенію “ключовим союзником США поза НАТО” під час першого за 15 років візиту президента цієї країни, обраного 2022 Вільяма Руто, до США. Це має зменшити вплив Китаю і Росії у Східній Африці.
Кенія стане однією з 19 країн — і першою в Африці на південь від Сахари — яка отримає від США статус ключового союзника поза НАТО». Це передбачає вищий рівень співпраці зі США у сфері безпеки, хоча й не передбачає жодних конкретних оборонних гарантій.
Такий дружній крок до Кенії буде відповіддю на розміщення 1000 кенійських поліцейських у Гаїті, де США збирають міжнародну коаліцію для стабілізації цієї країни. Після вбивства президента Жовенеля Моіса в липні 2021 року Гаїті потонув у політичному і безпековому хаосі. США пообіцяли виділити 300 млн доларів на покриття витрат на очолювані Кенією сили безпеки. Додаткові контингенти надішлють Чад, Ямайка та Бангладеш. США намагаються уникнути прямого втручання, щоб не наражати себе на звинувачення в окупації країни. Тому резолюцію ООН буде очолювати Кенія.
Але головне - це черговий крок на зменшення впливу Китаю на Кенію і на регіон загалом. Бо Китай всіма силами намагається закріпитися у Східній Африці. Це важливо з кількох причин. По-перше, присутність у Східній Африці (Кенія, Танзанія, Мозамбік) - це доступ до ресурсів регіону. Нафти, газу і металів. По-друге, контроль над регіоном є елементом відразу двох напрямків зовнішньої політики КНР:
1. Впливу Китаю на маршрут з Азії в Європу через Суецький канал. Саме тут - у Джибуті - розміщено єдину закордонну базу китайських військових.
2. Оточення Індії “оксамитовим намистом”. Що це таке? Це концепція китайської зовнішньої політики, за яким навколо Індії має бути створено військову інфраструктуру, а також цілий комплекс прокитайських режимів. Підтримка Пакистану, створення портових потужностей на Шрі-Ланці, витіснення індійських військових з Мальдівських островів, база у Джибуті, яка гіпотетично блокує Червоне море, економічна і політична присутність у Східній Африці. Звісно, це намисто набагато більше схоже на зашморг для повішення.
З 2008 року Китай фінансував багато проектів у Кенії, вкладаючи в інфраструктуру і навіть трохи в медицину і освіту. Однак чим більше був обсяг проєктів, тим більше виникало проблем. Серед проблем - расизм китайських спеціалістів, корупційні скандали, контрабанда китайських товарів в обхід кенійської митниці, демпінгування цін на промислові товари (нечесна конкуренція з місцевою промисловістю) і, звісно, дипломатія боргової пастки.
Наприклад, Китай взяв у заставу кенійський порт Момбаса і кенійські ЗМІ порівнювали це з історією порту у Шрі-Ланці, який Китай тупо віджав в якості “плати за борги”. Аналогічно сталося з портом у Джибуті, міжнародним аеропортом і національною телекомпанією у Замбії, а Танзанія взяла ще грошей у Пекіну щоб перекрити попередній борг за порт Багамойо. Це і є формою неоколоніалізму. Так, Китай і Росія розповідають про “колоніалізм Заходу”, але самі діють ще більш підступно.
Керівництво Кенії під тиском громадськості і опозиції поступово почало згортати найбільш токсичні проекти. Новий президент, обраний 2022 року - Вільям Руто - інтенсифікував контакти зі США. Ще його попередник надав США дозвіл використовувати свою територію для боротьби з терористами в Сомалі. Крім того, Кенія - одна з країн Африки, яка послідовно і активно підтримує Україну.
В країні останні 10-15 років доволі успішно як для Африки проходять інституційні реформи, країна найбільш успішною південніше Сахари за розбудовою інституцій. Ця нова угода між Кенією і США сильно вдарить по планам Китаю у Східній Африці. Коротше, спостерігаємо, це цікаво.
Підписатися на Богданова
Сьогодні Байден оголосить Кенію “ключовим союзником США поза НАТО” під час першого за 15 років візиту президента цієї країни, обраного 2022 Вільяма Руто, до США. Це має зменшити вплив Китаю і Росії у Східній Африці.
Кенія стане однією з 19 країн — і першою в Африці на південь від Сахари — яка отримає від США статус ключового союзника поза НАТО». Це передбачає вищий рівень співпраці зі США у сфері безпеки, хоча й не передбачає жодних конкретних оборонних гарантій.
Такий дружній крок до Кенії буде відповіддю на розміщення 1000 кенійських поліцейських у Гаїті, де США збирають міжнародну коаліцію для стабілізації цієї країни. Після вбивства президента Жовенеля Моіса в липні 2021 року Гаїті потонув у політичному і безпековому хаосі. США пообіцяли виділити 300 млн доларів на покриття витрат на очолювані Кенією сили безпеки. Додаткові контингенти надішлють Чад, Ямайка та Бангладеш. США намагаються уникнути прямого втручання, щоб не наражати себе на звинувачення в окупації країни. Тому резолюцію ООН буде очолювати Кенія.
Але головне - це черговий крок на зменшення впливу Китаю на Кенію і на регіон загалом. Бо Китай всіма силами намагається закріпитися у Східній Африці. Це важливо з кількох причин. По-перше, присутність у Східній Африці (Кенія, Танзанія, Мозамбік) - це доступ до ресурсів регіону. Нафти, газу і металів. По-друге, контроль над регіоном є елементом відразу двох напрямків зовнішньої політики КНР:
1. Впливу Китаю на маршрут з Азії в Європу через Суецький канал. Саме тут - у Джибуті - розміщено єдину закордонну базу китайських військових.
2. Оточення Індії “оксамитовим намистом”. Що це таке? Це концепція китайської зовнішньої політики, за яким навколо Індії має бути створено військову інфраструктуру, а також цілий комплекс прокитайських режимів. Підтримка Пакистану, створення портових потужностей на Шрі-Ланці, витіснення індійських військових з Мальдівських островів, база у Джибуті, яка гіпотетично блокує Червоне море, економічна і політична присутність у Східній Африці. Звісно, це намисто набагато більше схоже на зашморг для повішення.
З 2008 року Китай фінансував багато проектів у Кенії, вкладаючи в інфраструктуру і навіть трохи в медицину і освіту. Однак чим більше був обсяг проєктів, тим більше виникало проблем. Серед проблем - расизм китайських спеціалістів, корупційні скандали, контрабанда китайських товарів в обхід кенійської митниці, демпінгування цін на промислові товари (нечесна конкуренція з місцевою промисловістю) і, звісно, дипломатія боргової пастки.
Наприклад, Китай взяв у заставу кенійський порт Момбаса і кенійські ЗМІ порівнювали це з історією порту у Шрі-Ланці, який Китай тупо віджав в якості “плати за борги”. Аналогічно сталося з портом у Джибуті, міжнародним аеропортом і національною телекомпанією у Замбії, а Танзанія взяла ще грошей у Пекіну щоб перекрити попередній борг за порт Багамойо. Це і є формою неоколоніалізму. Так, Китай і Росія розповідають про “колоніалізм Заходу”, але самі діють ще більш підступно.
Керівництво Кенії під тиском громадськості і опозиції поступово почало згортати найбільш токсичні проекти. Новий президент, обраний 2022 року - Вільям Руто - інтенсифікував контакти зі США. Ще його попередник надав США дозвіл використовувати свою територію для боротьби з терористами в Сомалі. Крім того, Кенія - одна з країн Африки, яка послідовно і активно підтримує Україну.
В країні останні 10-15 років доволі успішно як для Африки проходять інституційні реформи, країна найбільш успішною південніше Сахари за розбудовою інституцій. Ця нова угода між Кенією і США сильно вдарить по планам Китаю у Східній Африці. Коротше, спостерігаємо, це цікаво.
Підписатися на Богданова
Forwarded from Шрайк Ньюс
Оцінка: станом на травень 2024 року Росія має стратегічну перевагу. Але російське вікно можливостей повільно закривається, - генерал-майор (у відставці) Мік Раян
Прогрес України в боротьбі з російськими хижаками має вимірюватися не лише останнім російським наступом, якому присвячено левову частку повідомлень у ЗМІ. Проводяться різноманітні кампанії, що постійно розвиваються, які разом мають на меті досягти перемоги України над Росією.
Але станом на травень 2024 року Росія має стратегічну перевагу у цій війні. Вона використовує свої переваги в розмірах, вогневій потужності та зв'язки з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю для проведення різноманітних наземних і повітряних наступальних операцій, щоб відволікти українські сили, утримати їх в обороні, запобігти відновленню наступального потенціалу та спроєктувати стратегічний наратив по всьому світу про "неминучу російську перемогу".
Однак Росія навряд чи максимально використала можливості, які вона отримала за останні шість місяців для використання відносно ослабленої України. Навіть в умовах відчайдушної нестачі артилерійських боєприпасів і засобів протиповітряної оборони, військово-цивільної кризи в українському командуванні, а також нестачі військ у багатьох фронтових з'єднаннях, Росія все ще спроможна проводити лише виснажливі операції з великою кількістю власних жертв. Звісно, росіяни роблять це на семи різних напрямках, але територіальні здобутки (за винятком Харківської наступальної операції) були мінімальними порівняно з тими зусиллями, які росіяни доклали, щоб здобути ці додаткові ділянки української території.
Можливо, єдиною сферою, де росіяни максимально використали ситуацію за останні кілька місяців, є їхня кампанія з завдання ударів по українському енергетичному сектору. Збільшивши кількість атак і розвиваючи свою тактику в той час, коли українці відчувають нестачу ракет ППО, Росія завдала значного удару по енергопостачанню України.
Російське вікно можливостей повільно закривається. З відновленням потоку американської військової допомоги, посиленням допомоги з боку європейських країн (хоча потрібно більше "посилення") і початком використання Україною нещодавно прийнятого закону про мобілізацію співвідношення сил в Україні зміниться протягом наступних місяців. Хоча на війні не буває впевненості, українці майже напевно зможуть відбити нинішні та найближчі наступальні операції Росії.
За останні кілька місяців українці також продемонстрували здатність розширювати свої оперативні й стратегічні ударні кампанії. Очевидно, що вони триватимуть. Хоча акцент на оперативні удари, ймовірно, є найкращим способом зменшити російську перевагу в живій силі та вогневій потужності, прагнення України змусити Путіна змінити свій стратегічний розрахунок, завдавши удару по його джерелах іноземних доходів на нафтоекспортних об'єктах, швидше за все, залишиться пріоритетним для українського уряду.
Залишаються питання щодо майбутнього наземної війни.
Справжнє питання полягає в тому, чи зможе Україна також реформувати свою підготовку, створити нові формування, посилити координацію на вищому рівні між численними формуваннями, розробити нову наступальну тактику і накопичити достатню кількість боєприпасів та іншого військового майна для проведення наступальних операцій з метою повернення захоплених територій наприкінці 2024 або у 2025 році. Це тема для іншого дня. Але вона, безсумнівно, привертає увагу декого в українському Генштабі вже зараз.
Аналіз повністю - посилання.
Прогрес України в боротьбі з російськими хижаками має вимірюватися не лише останнім російським наступом, якому присвячено левову частку повідомлень у ЗМІ. Проводяться різноманітні кампанії, що постійно розвиваються, які разом мають на меті досягти перемоги України над Росією.
Але станом на травень 2024 року Росія має стратегічну перевагу у цій війні. Вона використовує свої переваги в розмірах, вогневій потужності та зв'язки з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю для проведення різноманітних наземних і повітряних наступальних операцій, щоб відволікти українські сили, утримати їх в обороні, запобігти відновленню наступального потенціалу та спроєктувати стратегічний наратив по всьому світу про "неминучу російську перемогу".
Однак Росія навряд чи максимально використала можливості, які вона отримала за останні шість місяців для використання відносно ослабленої України. Навіть в умовах відчайдушної нестачі артилерійських боєприпасів і засобів протиповітряної оборони, військово-цивільної кризи в українському командуванні, а також нестачі військ у багатьох фронтових з'єднаннях, Росія все ще спроможна проводити лише виснажливі операції з великою кількістю власних жертв. Звісно, росіяни роблять це на семи різних напрямках, але територіальні здобутки (за винятком Харківської наступальної операції) були мінімальними порівняно з тими зусиллями, які росіяни доклали, щоб здобути ці додаткові ділянки української території.
Можливо, єдиною сферою, де росіяни максимально використали ситуацію за останні кілька місяців, є їхня кампанія з завдання ударів по українському енергетичному сектору. Збільшивши кількість атак і розвиваючи свою тактику в той час, коли українці відчувають нестачу ракет ППО, Росія завдала значного удару по енергопостачанню України.
Російське вікно можливостей повільно закривається. З відновленням потоку американської військової допомоги, посиленням допомоги з боку європейських країн (хоча потрібно більше "посилення") і початком використання Україною нещодавно прийнятого закону про мобілізацію співвідношення сил в Україні зміниться протягом наступних місяців. Хоча на війні не буває впевненості, українці майже напевно зможуть відбити нинішні та найближчі наступальні операції Росії.
За останні кілька місяців українці також продемонстрували здатність розширювати свої оперативні й стратегічні ударні кампанії. Очевидно, що вони триватимуть. Хоча акцент на оперативні удари, ймовірно, є найкращим способом зменшити російську перевагу в живій силі та вогневій потужності, прагнення України змусити Путіна змінити свій стратегічний розрахунок, завдавши удару по його джерелах іноземних доходів на нафтоекспортних об'єктах, швидше за все, залишиться пріоритетним для українського уряду.
Залишаються питання щодо майбутнього наземної війни.
Справжнє питання полягає в тому, чи зможе Україна також реформувати свою підготовку, створити нові формування, посилити координацію на вищому рівні між численними формуваннями, розробити нову наступальну тактику і накопичити достатню кількість боєприпасів та іншого військового майна для проведення наступальних операцій з метою повернення захоплених територій наприкінці 2024 або у 2025 році. Це тема для іншого дня. Але вона, безсумнівно, привертає увагу декого в українському Генштабі вже зараз.
Аналіз повністю - посилання.
Сьогодні росіяни знищили одне з підприємств-типографій видавництва Vivat.
Якщо ви хочете зробити щось корисне для себе (купити книгу) і для країни (підтримати правильний бізнес), ви знаєте що робити.
Якщо ви хочете зробити щось корисне для себе (купити книгу) і для країни (підтримати правильний бізнес), ви знаєте що робити.
Forwarded from Трафальгарська площа
Звинувачений у шпигунстві британець несподівано помер
Нещодавно звинувачений у шпигунстві на користь влади Гонконгу британський морпіх Меттью Тріккетт, про затримання якого я писав нещодавно, знайдений мертвим в парку.
Смерть Тріккетта описується як «незрозуміла».
Шпигунство на користь Китаю шкодить вашому здоровʼю.
А якщо серйозно, то в разі, якщо до смерті британця причетні китайські спецслужби, нас очікує ескалація в британо-китайських стосунках
Нещодавно звинувачений у шпигунстві на користь влади Гонконгу британський морпіх Меттью Тріккетт, про затримання якого я писав нещодавно, знайдений мертвим в парку.
Смерть Тріккетта описується як «незрозуміла».
Шпигунство на користь Китаю шкодить вашому здоровʼю.
А якщо серйозно, то в разі, якщо до смерті британця причетні китайські спецслужби, нас очікує ескалація в британо-китайських стосунках
Telegram
Трафальгарська площа
Затримані чергові китайські шпигуни
Останнім часом це перетворюється на рутину, як з'являється чергове повідомлення про затримання китайських шпигунів.
Так вчора було затримано трьох осіб, яких звинувачено у шпигунській діяльності на користь влади Гонконгу.…
Останнім часом це перетворюється на рутину, як з'являється чергове повідомлення про затримання китайських шпигунів.
Так вчора було затримано трьох осіб, яких звинувачено у шпигунській діяльності на користь влади Гонконгу.…
Юрій Богданов
Звинувачений у шпигунстві британець несподівано помер Нещодавно звинувачений у шпигунстві на користь влади Гонконгу британський морпіх Меттью Тріккетт, про затримання якого я писав нещодавно, знайдений мертвим в парку. Смерть Тріккетта описується як «незрозуміла».…
Отут я писав про активізацію китайської шпигунської мережі в Європі і її вплив на політику. Раджу прочитати, актуальність лише зростає.
Друзі, треба деякий час щоб трохи підкорегувати свій медіа-план щодо цього каналу, довгочитів і каналу на YouTube.
Бо через купу роботи хочеться поєднати регулярність, доречність, ваш і мій інтерес до роботи тут. Тому візьму кілька днів паузи подумати.
Крім ЦИКЛУ ПРО КОРЕЮ.
Він буде виходити, перша частина - в понеділок.
Бо через купу роботи хочеться поєднати регулярність, доречність, ваш і мій інтерес до роботи тут. Тому візьму кілька днів паузи подумати.
Крім ЦИКЛУ ПРО КОРЕЮ.
Він буде виходити, перша частина - в понеділок.
Південна Корея, її дива і демони.
Частина 1. Трагічна історія і спустошення Корейської війни.
Коли говорять про “економічні дива”, завичай намагаються проштовхнути якусь ідеологічну концепцію, яка просто пояснює як економічні дива відбуваються. Хтось торгує лібералізм, хтось “диктатуру розвитку”, хтось зводить все до чудодійних інституцій і ще більш чудодійної демократії.
Але проблема в тому, що “економічні дива” зазвичай зовсім не дива. Вони продукти складного історичного пошуку і важких трагічних надзусиль, які породжують як блискучі, так і трагічні наслідки. А спроба бачити в них тільки гарне дуже нагадує спробу розглядати велику і складну картину дуже вибірково, з підгонкою реальності під бажаний висновок.
Історія стрибку Південної Кореї зі статусу найбіднішої в світі до статусу ТОП 15 економік є найкращою ілюстрацією сказаного вище. Власне, ми про цей стрибок і будемо говорити. Сьогодні - в першій частині - про те, як Південна Корея підійшла в 1960 рік в статусі найбіднішої країни нашої планети, зруйнованої і глибоко травмованої.
Гарного читання!
Patreon
Друкарня
Частина 1. Трагічна історія і спустошення Корейської війни.
Коли говорять про “економічні дива”, завичай намагаються проштовхнути якусь ідеологічну концепцію, яка просто пояснює як економічні дива відбуваються. Хтось торгує лібералізм, хтось “диктатуру розвитку”, хтось зводить все до чудодійних інституцій і ще більш чудодійної демократії.
Але проблема в тому, що “економічні дива” зазвичай зовсім не дива. Вони продукти складного історичного пошуку і важких трагічних надзусиль, які породжують як блискучі, так і трагічні наслідки. А спроба бачити в них тільки гарне дуже нагадує спробу розглядати велику і складну картину дуже вибірково, з підгонкою реальності під бажаний висновок.
Історія стрибку Південної Кореї зі статусу найбіднішої в світі до статусу ТОП 15 економік є найкращою ілюстрацією сказаного вище. Власне, ми про цей стрибок і будемо говорити. Сьогодні - в першій частині - про те, як Південна Корея підійшла в 1960 рік в статусі найбіднішої країни нашої планети, зруйнованої і глибоко травмованої.
Гарного читання!
Patreon
Друкарня
Про Латиніну і всіх інших.
Російська опозиція на третьому році повномасштабної війни може бути розділена на 4 групи:
1. Російські націоналісти, які хочуть бачити Росію не імперією, а національною державою, заснованою на концепції громадянської нації. Вони представлені в легіоні “Свобода России” і в “Русском добровольческом корпусе”, і невеликою групою притомних публіцистів. Це єдина опозиція, яка бачить Росію в такому форматі, з яким Україна довгостроково може мати справу як з цивілізованим сусідом. Вони наші партнери, що доводять справою.
2. Російські ліві європейського типу (соціал-демократи, неомарксисти). Вони проти війни з ідеологічних міркувань, але вони маргінали. Нам на них пофіг.
3. Російські шовіністи і фашисти, для яких Путін недостатньо фашист і шовініст. Типаж Гіркіна. Це наші вороги. Розмовляти з ними нема про що.
4. Російські “ліберальні імперці”. Вони хочуть бачити Росію імперією. Вони хочуть бачити оточення Росії як поле впливу. Вони бачать Україну як країну, яка може бути “гарною Росією”, якщо велика Росія не може бути “гарною Росією”. Це наші підступні вороги. Латиніна - серед цих людей. Розмовляти з ними нема про що.
Окрема категорія - це ті представники національних республік, які хочуть незалежності від РФ. Вони НЕросійська опозиція, але вони теж наші партнери.
Якось так бачу.
Підписатися на Богданова
Російська опозиція на третьому році повномасштабної війни може бути розділена на 4 групи:
1. Російські націоналісти, які хочуть бачити Росію не імперією, а національною державою, заснованою на концепції громадянської нації. Вони представлені в легіоні “Свобода России” і в “Русском добровольческом корпусе”, і невеликою групою притомних публіцистів. Це єдина опозиція, яка бачить Росію в такому форматі, з яким Україна довгостроково може мати справу як з цивілізованим сусідом. Вони наші партнери, що доводять справою.
2. Російські ліві європейського типу (соціал-демократи, неомарксисти). Вони проти війни з ідеологічних міркувань, але вони маргінали. Нам на них пофіг.
3. Російські шовіністи і фашисти, для яких Путін недостатньо фашист і шовініст. Типаж Гіркіна. Це наші вороги. Розмовляти з ними нема про що.
4. Російські “ліберальні імперці”. Вони хочуть бачити Росію імперією. Вони хочуть бачити оточення Росії як поле впливу. Вони бачать Україну як країну, яка може бути “гарною Росією”, якщо велика Росія не може бути “гарною Росією”. Це наші підступні вороги. Латиніна - серед цих людей. Розмовляти з ними нема про що.
Окрема категорія - це ті представники національних республік, які хочуть незалежності від РФ. Вони НЕросійська опозиція, але вони теж наші партнери.
Якось так бачу.
Підписатися на Богданова
Теза «Ми будували імперію разом» абсурдна.
Просто тому, що українців і росіян як спільнот у сучасному розумінні не існувало під час створення імперії.
Незалежно від того вважаєте ви імперію чимось гарним чи поганим. Не конкретну імперію (російську, римську, британську), а імперію як концепт. Імперії завжди є продуктом вузьких еліт, а нації навіть як «вигадана спільнота» конструкт набагато глибший.
Так само доволі абсурдно протягувати існування націй і боротьбу цих націй до Київської Русі чи «єгипетського полону». Просто тому, що ідея нації як сталого концепту і ідея імперії як концепту не поєднуються. Точніше, вони суперечать одна одній і вступають у прямий конфлікт. Власне, тому що класична імперія формує трохи іншу форму ідентичності. Власне, підданого імперії.
Нація це не тільки і не стільки мова, не тільки і не стільки етнос, не тільки і не стільки домінуюча релігія, це набагато більш складне явище, яке неможливе без політичної складової.
Імперія і імперська ідентичність теж явище складне, але при цьому далеке від національної. Бо етнічна приналежність для імперії взагалі не мала значення аж до появи націоналізму як політичної концепції. Навіть релігійна - не завжди. Так, в Російській імперії чи Османській імперії для того, щоб отримати важливу посаду треба було сповідувати офіційну релігію (хоча в обох випадках - не без виключень), але головним завжди була лояльність до імперії як такої. Етнічне різноманіття людей, які займали провідні посади - просто вражаюче. Вірмени, албанці, греки, серби, болгари, турки. Росіяни, німці, українці, французи, татари, балтійці, італійці, шотландці.
Коли на базі згасання релігійної ідентичності і розвитку капіталізму (який витісняв традиційний феодалізм) почали формуватися сучасні нації Західної Європи (перші нації - саме там, так), вони протиставляли себе традиційному феодальному ієрархічному суспільству.
Коли нації почали формуватися у Центральній і Східній Європі - вони в якості ворога логічно обирали імперії, частиною яких були. Навіть поява сучасних німців та сучасних італійців як націй - це протистояння їх імперіям. Німців - Парижу і Відню. Італійців - Відню. Що не завадило їм потім забажати самим стати імперіями, щоправда колоніальними. А не континентальными.
Найкраще конфлікт “нація - імперія” ілюструють Османська і Російська імперії. Націоналізм ламав традиційний для імперій ієрархічний формат, де еліти будь-якої етнічності могли влаштуватися в порядок денний за виявлення затверджений форм лояльності. Націоналізм і концепція націй обʼєднувала еліти (бо на всіх імперських посад не вистачить) і простий народ (бо центральна імперська влада завжди сприймається як чужа) в спільному інтересі досягнення самоуправління. На що імперія, відповідно, має відповідати. І крім обмежень у бій йде форма імперського націоналізму - шовінізм.
Суть шовінізму полягає в постулаті переваги одного народу над іншими народами з метою обґрунтування свого «права» на їхню дискримінацію або пригнічення. От Ленін критикував «великорусский шовинизм» саме як форму виродженої імперськості, яка виправдовувала саме існування імперії. Те саме було у Британії, яка виправдовувала несправедливе панування над Індією словами Кіплінга про «тягарем білої людини». Так само було з Османською, Французькою колоніальною та іншими імперіями. Вищою формою шовінізму стане нацизм.
Тому боротьба України проти Росії, як і наша війна - це війна нації, що бореться за незалежність (української нації) проти імперії, яка набула найбільш потворних шовіністичних форм (Російської). Росія вдруге стала саме шовіністичною імперією, вперше це сталося за пізньої Російської імперії Алєксандра ІІІ і Ніколая ІІ.
А те що у нас колись справді було спільне минуле (яке не завжди було станом війни) і люди з українською етнічністю зіграли у побудові імперії значну роль не має зараз взагалі ніякого значення. Греки теж Османам імперію будувати допомагали. А потім з нею воювали. Та й сучасна Туреччина побудована Ататюрком на запереченні імперської османської ідентичності. Такі справи.
Підписатися на Богданова
Просто тому, що українців і росіян як спільнот у сучасному розумінні не існувало під час створення імперії.
Незалежно від того вважаєте ви імперію чимось гарним чи поганим. Не конкретну імперію (російську, римську, британську), а імперію як концепт. Імперії завжди є продуктом вузьких еліт, а нації навіть як «вигадана спільнота» конструкт набагато глибший.
Так само доволі абсурдно протягувати існування націй і боротьбу цих націй до Київської Русі чи «єгипетського полону». Просто тому, що ідея нації як сталого концепту і ідея імперії як концепту не поєднуються. Точніше, вони суперечать одна одній і вступають у прямий конфлікт. Власне, тому що класична імперія формує трохи іншу форму ідентичності. Власне, підданого імперії.
Нація це не тільки і не стільки мова, не тільки і не стільки етнос, не тільки і не стільки домінуюча релігія, це набагато більш складне явище, яке неможливе без політичної складової.
Імперія і імперська ідентичність теж явище складне, але при цьому далеке від національної. Бо етнічна приналежність для імперії взагалі не мала значення аж до появи націоналізму як політичної концепції. Навіть релігійна - не завжди. Так, в Російській імперії чи Османській імперії для того, щоб отримати важливу посаду треба було сповідувати офіційну релігію (хоча в обох випадках - не без виключень), але головним завжди була лояльність до імперії як такої. Етнічне різноманіття людей, які займали провідні посади - просто вражаюче. Вірмени, албанці, греки, серби, болгари, турки. Росіяни, німці, українці, французи, татари, балтійці, італійці, шотландці.
Коли на базі згасання релігійної ідентичності і розвитку капіталізму (який витісняв традиційний феодалізм) почали формуватися сучасні нації Західної Європи (перші нації - саме там, так), вони протиставляли себе традиційному феодальному ієрархічному суспільству.
Коли нації почали формуватися у Центральній і Східній Європі - вони в якості ворога логічно обирали імперії, частиною яких були. Навіть поява сучасних німців та сучасних італійців як націй - це протистояння їх імперіям. Німців - Парижу і Відню. Італійців - Відню. Що не завадило їм потім забажати самим стати імперіями, щоправда колоніальними. А не континентальными.
Найкраще конфлікт “нація - імперія” ілюструють Османська і Російська імперії. Націоналізм ламав традиційний для імперій ієрархічний формат, де еліти будь-якої етнічності могли влаштуватися в порядок денний за виявлення затверджений форм лояльності. Націоналізм і концепція націй обʼєднувала еліти (бо на всіх імперських посад не вистачить) і простий народ (бо центральна імперська влада завжди сприймається як чужа) в спільному інтересі досягнення самоуправління. На що імперія, відповідно, має відповідати. І крім обмежень у бій йде форма імперського націоналізму - шовінізм.
Суть шовінізму полягає в постулаті переваги одного народу над іншими народами з метою обґрунтування свого «права» на їхню дискримінацію або пригнічення. От Ленін критикував «великорусский шовинизм» саме як форму виродженої імперськості, яка виправдовувала саме існування імперії. Те саме було у Британії, яка виправдовувала несправедливе панування над Індією словами Кіплінга про «тягарем білої людини». Так само було з Османською, Французькою колоніальною та іншими імперіями. Вищою формою шовінізму стане нацизм.
Тому боротьба України проти Росії, як і наша війна - це війна нації, що бореться за незалежність (української нації) проти імперії, яка набула найбільш потворних шовіністичних форм (Російської). Росія вдруге стала саме шовіністичною імперією, вперше це сталося за пізньої Російської імперії Алєксандра ІІІ і Ніколая ІІ.
А те що у нас колись справді було спільне минуле (яке не завжди було станом війни) і люди з українською етнічністю зіграли у побудові імперії значну роль не має зараз взагалі ніякого значення. Греки теж Османам імперію будувати допомагали. А потім з нею воювали. Та й сучасна Туреччина побудована Ататюрком на запереченні імперської османської ідентичності. Такі справи.
Підписатися на Богданова
Україна і Світ: Куди все несеться і що з цим робити?
Світ складається з невизначеності приблизно на 100%. Той період стабільності, який стався з Північною Америкою і Європою після Другої Світової війни - виключення, а не правило. Як бачимо, навіть найсталіші суспільства переживають складну соціальну, демографічну, світоглядну кризу. В цих умовах нам як людям всередині процесу доводиться бути вкрай терплячими.
У якому стані зараз Україна? Не дуже. І морально, і матеріально. Всі втомилися. Звісно, геть у різному ступені. Але втома відчувається у всіх. Втома породжує роздратування. Страх - злість. І індивідуальну, і колективну. На ворога, на власних і іноземних політиків, на співгромадян. Та нас страхує саморегульованість суспільних процесів в демократії.
У якому стані зараз Росія? Хоче зробити вигляд що ОК. Але насправді - не дуже. Враховуючи базові переваги в масштабах і ресурсу, якщо вона не може швидко цю перевагу реалізувати - ця перевага є не такою великою, як росіяни хочуть вдати. Росія продовжує грати у великий блеф власної нездоланності. Але боїться навіть розмов про іноземні війська в Україні і дозволу бити по її території.
Що там Китай? Китай, з одного боку, переживає найбільшу економічну кризу з часів початку “економічного дива”. А з іншого - продовжує політику на підрив довіри між США і Європою і атаки на демократію. Сі намагається балансувати, уникаючи прямих постачань зброї Росії і говорячи, що Китай бажає миру. Але при цьому Китай є найбільшим постачальником Росії товарів подвійного призначення, верстатів, мікроелектроніки.
У якому стані зараз наші союзники? З одного боку - все ще триває невизначеність через небажання прямої ескалації і через політичні виклики (вибори - 2024 в США) і складний баланс сил у світі. З іншого - “червоні лінії” переглядаються. Як під тиском обставин (новий наступ Росії з території Росії), так і тому що старі “червоні лінії” ні до чого не призвели. Світовий гегемон не може визначитися як поєднати боротьбу з внутрішніми проблемами і зовнішніми викликами.
Задачею для нас і наших партнерів є зрушити цей специфічний баланс в наш бік. Сьогодні стало відомо, що Байден розглядає відразу два інструменти підтримати Україну:
1. Ввести санкції проти Китаю за постачання ключових технологій Москві.
2. Скасувати обмеження на використання американської зброї малого радіусу для атак по території РФ.
Ці кроки означатимуть значну ескалацію політики Байдена, який намагається допомогти Україні і при цьому уникнути прямої конфронтації з Росією і КНР. Але навіть один з цих кроків здатен сильно змінити баланс в бік України.
Головна новина для нас наразі - розблокування дискусії про іноземні війська в Україні хоч у формі інструкторів, хоч у формі миротворців. Це загалом зміщує дискусію про допомогу в позитивний дискурс.
Крім того, відновлюються і масштабуються програми підтримки. Шрайк сьогодні порахував, що з червня і до кінця року ми будемо отримувати по 150-180 тисяч снарядів на місяць. Що забезпечить нам 5-6 тис пострілів на день. Що, враховуючи більшу точність нашої артилерії, дуже непогано. Рекордні пакети допомоги надають Швеція, Франція, Іспанія, Данія, Нідерланди. Шведи взагалі літаки ДРЛО передають.
Але це все не вказує на якийсь позитивний тренд прямо зараз. Бо втрачений час не повернеш. Важкі і ризиковані політично і безпеково рішення ухвалюються повільно. Тому наразі ситуація залишається вкрай невизначеною.
В таких умовах основою нашої політики - терпіти і робити мінімум відвертих дурниць. Фактично стратегія України і Путіна зараз стали дуже подібні щодо очікувань. Він чекає що ми впадемо або умов для вигідних йому перемовин. Ми чекаємо подібного - падіння режиму чи зміни обставин для перемовин. За такого балансу зазвичай сторони рано чи пізно йдуть на перемовини на умовах, які не влаштовують обох.
Але наша ключова задача - зберегти державу і її життєздатність. Це вже буде перемогою. Є заради чого терпіти і чекати можливості вистрибнути з війни.
Підписатися на Богданова
Світ складається з невизначеності приблизно на 100%. Той період стабільності, який стався з Північною Америкою і Європою після Другої Світової війни - виключення, а не правило. Як бачимо, навіть найсталіші суспільства переживають складну соціальну, демографічну, світоглядну кризу. В цих умовах нам як людям всередині процесу доводиться бути вкрай терплячими.
У якому стані зараз Україна? Не дуже. І морально, і матеріально. Всі втомилися. Звісно, геть у різному ступені. Але втома відчувається у всіх. Втома породжує роздратування. Страх - злість. І індивідуальну, і колективну. На ворога, на власних і іноземних політиків, на співгромадян. Та нас страхує саморегульованість суспільних процесів в демократії.
У якому стані зараз Росія? Хоче зробити вигляд що ОК. Але насправді - не дуже. Враховуючи базові переваги в масштабах і ресурсу, якщо вона не може швидко цю перевагу реалізувати - ця перевага є не такою великою, як росіяни хочуть вдати. Росія продовжує грати у великий блеф власної нездоланності. Але боїться навіть розмов про іноземні війська в Україні і дозволу бити по її території.
Що там Китай? Китай, з одного боку, переживає найбільшу економічну кризу з часів початку “економічного дива”. А з іншого - продовжує політику на підрив довіри між США і Європою і атаки на демократію. Сі намагається балансувати, уникаючи прямих постачань зброї Росії і говорячи, що Китай бажає миру. Але при цьому Китай є найбільшим постачальником Росії товарів подвійного призначення, верстатів, мікроелектроніки.
У якому стані зараз наші союзники? З одного боку - все ще триває невизначеність через небажання прямої ескалації і через політичні виклики (вибори - 2024 в США) і складний баланс сил у світі. З іншого - “червоні лінії” переглядаються. Як під тиском обставин (новий наступ Росії з території Росії), так і тому що старі “червоні лінії” ні до чого не призвели. Світовий гегемон не може визначитися як поєднати боротьбу з внутрішніми проблемами і зовнішніми викликами.
Задачею для нас і наших партнерів є зрушити цей специфічний баланс в наш бік. Сьогодні стало відомо, що Байден розглядає відразу два інструменти підтримати Україну:
1. Ввести санкції проти Китаю за постачання ключових технологій Москві.
2. Скасувати обмеження на використання американської зброї малого радіусу для атак по території РФ.
Ці кроки означатимуть значну ескалацію політики Байдена, який намагається допомогти Україні і при цьому уникнути прямої конфронтації з Росією і КНР. Але навіть один з цих кроків здатен сильно змінити баланс в бік України.
Головна новина для нас наразі - розблокування дискусії про іноземні війська в Україні хоч у формі інструкторів, хоч у формі миротворців. Це загалом зміщує дискусію про допомогу в позитивний дискурс.
Крім того, відновлюються і масштабуються програми підтримки. Шрайк сьогодні порахував, що з червня і до кінця року ми будемо отримувати по 150-180 тисяч снарядів на місяць. Що забезпечить нам 5-6 тис пострілів на день. Що, враховуючи більшу точність нашої артилерії, дуже непогано. Рекордні пакети допомоги надають Швеція, Франція, Іспанія, Данія, Нідерланди. Шведи взагалі літаки ДРЛО передають.
Але це все не вказує на якийсь позитивний тренд прямо зараз. Бо втрачений час не повернеш. Важкі і ризиковані політично і безпеково рішення ухвалюються повільно. Тому наразі ситуація залишається вкрай невизначеною.
В таких умовах основою нашої політики - терпіти і робити мінімум відвертих дурниць. Фактично стратегія України і Путіна зараз стали дуже подібні щодо очікувань. Він чекає що ми впадемо або умов для вигідних йому перемовин. Ми чекаємо подібного - падіння режиму чи зміни обставин для перемовин. За такого балансу зазвичай сторони рано чи пізно йдуть на перемовини на умовах, які не влаштовують обох.
Але наша ключова задача - зберегти державу і її життєздатність. Це вже буде перемогою. Є заради чого терпіти і чекати можливості вистрибнути з війни.
Підписатися на Богданова
Forwarded from Прайс Тайм
Швеція, що ж ти робиш з нами))
Це напевно найкращий пакет для наших Збройних Сил за останній рік! Так, американський пакет більший і дорожчий, але там все в основному наземне та просто ракети повітря-повітря. Але тут - просто імба для нашого повітряного простору і початок повітряного паритету з заболоттям)
Нам передадуть мінімум два літаки (на офіційному сайті уряду Швеції йдеться саме про літаки, в множині) ДРЛВ - ASC 890!! Це просто бетонний фундамент перед отриманням F-16)
Коли я говорив на стрімах, що дуже важливо які саме Блоки F-16 нам передадуть, бо там головне бортова РЛС з відповідною дальністю - то вказував, що в наших ВПС немає літаків ДРЛВ, які б могли давати цілевказання для літаків із слабшими РЛС.
І тепер, вперше за наші 33 роки незалежності - у нас з'являться літаки Дального РадіоЛокаційного Виявлення!! Так, це не російський А-50 чи натівський Авакс, але дуже і дуже суттєве підсилення нашої повітряної обізнаності та вже подальшої вогневої спроможності!
Щоб не плутались з назвами і цифрами поясню трохи тут, а все решта розкажу ввечері на стрімі Військового телебачення в 19.00.
Отже, назва комплексу ДРЛВ - ASC 890. Побудований на літаку (хоч і старий та знятий в виробництва, але економний) Saab 340. Цифри 890 не просто в назві - вони взяті з назви радару (як бачите він не круговий як в Авакса чи А-50) PS-890 Erieye, який має огляд по 150 градусів в кожну сторону.
Радості немає меж. Ми матимемо скоро власні літаки ДРЛВ, заболоття вже в шоці)))
П.С. А ще в цьому пакеті - ракети 120Б та більше 200 бронетранспортерів))
Це напевно найкращий пакет для наших Збройних Сил за останній рік! Так, американський пакет більший і дорожчий, але там все в основному наземне та просто ракети повітря-повітря. Але тут - просто імба для нашого повітряного простору і початок повітряного паритету з заболоттям)
Нам передадуть мінімум два літаки (на офіційному сайті уряду Швеції йдеться саме про літаки, в множині) ДРЛВ - ASC 890!! Це просто бетонний фундамент перед отриманням F-16)
Коли я говорив на стрімах, що дуже важливо які саме Блоки F-16 нам передадуть, бо там головне бортова РЛС з відповідною дальністю - то вказував, що в наших ВПС немає літаків ДРЛВ, які б могли давати цілевказання для літаків із слабшими РЛС.
І тепер, вперше за наші 33 роки незалежності - у нас з'являться літаки Дального РадіоЛокаційного Виявлення!! Так, це не російський А-50 чи натівський Авакс, але дуже і дуже суттєве підсилення нашої повітряної обізнаності та вже подальшої вогневої спроможності!
Щоб не плутались з назвами і цифрами поясню трохи тут, а все решта розкажу ввечері на стрімі Військового телебачення в 19.00.
Отже, назва комплексу ДРЛВ - ASC 890. Побудований на літаку (хоч і старий та знятий в виробництва, але економний) Saab 340. Цифри 890 не просто в назві - вони взяті з назви радару (як бачите він не круговий як в Авакса чи А-50) PS-890 Erieye, який має огляд по 150 градусів в кожну сторону.
Радості немає меж. Ми матимемо скоро власні літаки ДРЛВ, заболоття вже в шоці)))
П.С. А ще в цьому пакеті - ракети 120Б та більше 200 бронетранспортерів))