Парадний бургонет Христиана ІІ електора Саксонського, вироблений в Аугсбурзі у перші роки 17 століття.
Вражає поєднання пишного ранньобарокового декору із золотом, різьбленням і дорогоцінним камінням із формою грубого військового шолому.
Вражає поєднання пишного ранньобарокового декору із золотом, різьбленням і дорогоцінним камінням із формою грубого військового шолому.
Forwarded from Едуард Юрченко
Державність козацької доби нерідко сприймається, як республікансько-демократична. Насправді, це має під собою надзвичайно обмежені підстави. По перше, треба розрізняти устрій козацтва, як, власне, січову та гетьмансько-козацьку державність, яка народилась в ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
В першому випадку можна впевнено казати про державне утворення орденського типу (на кшталт Тевтонського або Лівонського орденів), яке некоректно ототожнювати з республікою в звичайному розумінні цього слова. В другому випадку ситуація стає ще більш красномовною: від самого початку утворення Козацької держави на Городовій Україні в еволюції гетьманської влади чітко проглядаються монархічні тенденції. З перших років гетьманування Богдана Хмельницького джерела фіксують титулування його як суверенного монарха — «Dux Cohortium Zaporoviensium», «Princeps», «Божою милостею великий государь Великия Росии» та ін.
Подібні тенденції зберігались і при наступних гетьманах, тому цілком правомірним видається порівняння гетьманства з елекційними (виборними) монархіями тогочасних країн Європи. Ще більш виразно монархічний характер гетьманської влади проявлявся в ті періоди, коли окремі гетьмани здійснювали спроби встановлення спадкового гетьманства з перспективою утворення володарської династії в козацькій Україні.
В першому випадку можна впевнено казати про державне утворення орденського типу (на кшталт Тевтонського або Лівонського орденів), яке некоректно ототожнювати з республікою в звичайному розумінні цього слова. В другому випадку ситуація стає ще більш красномовною: від самого початку утворення Козацької держави на Городовій Україні в еволюції гетьманської влади чітко проглядаються монархічні тенденції. З перших років гетьманування Богдана Хмельницького джерела фіксують титулування його як суверенного монарха — «Dux Cohortium Zaporoviensium», «Princeps», «Божою милостею великий государь Великия Росии» та ін.
Подібні тенденції зберігались і при наступних гетьманах, тому цілком правомірним видається порівняння гетьманства з елекційними (виборними) монархіями тогочасних країн Європи. Ще більш виразно монархічний характер гетьманської влади проявлявся в ті періоди, коли окремі гетьмани здійснювали спроби встановлення спадкового гетьманства з перспективою утворення володарської династії в козацькій Україні.
Що, власне, тут неправильно, окрім того, що усе.
Папєрше, жоден козацький гетьман чи кошовий отаман ніколи не був суверенним монархом, тому що — сюрпрайз мазафака! — був васалом або короля Польщі і господаря ВКЛ, або московського царя, або шведського короля, або турецького султана безпосередньо чи через кримського хана. Через характер організації козацької бутності, головкозак був кимось типу італійського кондот'єра, що збирав і організовував наймані війська, а також відповідав за них перед замовником. Чи міг бути гетьман/кошовий шляхетного походження — легко! Більш того, майже завжди і був. Чи міг бути низького походження — теоретично, міг.
По-друге, козацька спільнота 16-17 і першої чверті 18 століть не була суворо ієрархічною, тому що козаки називали себе рицарями і, власне, більшу частину свого існування мітили у шляхетську верству. Зважаючи на те, що вони мавпували найближчу модель шляхти, а саме польску шляхетську демократію, де кожен пан Засранський, у якого є лише шабля, гонор і старі чоботи, був номінально рівний коронним гетьманам і канцлерам, інакше просто і бути не могло. Ієрархія почала формуватися лише у 1660-х роках, коли більша частина козаків прийняла московське підданство і старшина, а також заможні роди, побачили можливість стати новою аристократією у новій державі. Ну там з'явились тіж Кочубеї, Шидловські, Розумовські, тощо, з яких за кілька поколінь сформувалась аристократія молодої Російської імперії.
По-третє, титул Dux Cohortium Zaporoviensium можна трактувати не більше, ніж герцога чи удільного князя. Тому що, якби там було щось більше, то за традицією тих місць батько Хмель назвався би Dominus або господар, як то було із титуляцію Молдови, Трансильванії, Литви, Волощини і, навіть, Москви. А тих князів і герцогів у підпорядкуванні королям і імператорам було як собак нерізаних. Більш того, коли почалась друга ітерація гетьманської влади у 1918 році, титул Скоропадського вважали рівним саме герцогу і великому князю.
Ну а про спадковість правління, це ж наші рідні кумівство і корупція.
Папєрше, жоден козацький гетьман чи кошовий отаман ніколи не був суверенним монархом, тому що — сюрпрайз мазафака! — був васалом або короля Польщі і господаря ВКЛ, або московського царя, або шведського короля, або турецького султана безпосередньо чи через кримського хана. Через характер організації козацької бутності, головкозак був кимось типу італійського кондот'єра, що збирав і організовував наймані війська, а також відповідав за них перед замовником. Чи міг бути гетьман/кошовий шляхетного походження — легко! Більш того, майже завжди і був. Чи міг бути низького походження — теоретично, міг.
По-друге, козацька спільнота 16-17 і першої чверті 18 століть не була суворо ієрархічною, тому що козаки називали себе рицарями і, власне, більшу частину свого існування мітили у шляхетську верству. Зважаючи на те, що вони мавпували найближчу модель шляхти, а саме польску шляхетську демократію, де кожен пан Засранський, у якого є лише шабля, гонор і старі чоботи, був номінально рівний коронним гетьманам і канцлерам, інакше просто і бути не могло. Ієрархія почала формуватися лише у 1660-х роках, коли більша частина козаків прийняла московське підданство і старшина, а також заможні роди, побачили можливість стати новою аристократією у новій державі. Ну там з'явились тіж Кочубеї, Шидловські, Розумовські, тощо, з яких за кілька поколінь сформувалась аристократія молодої Російської імперії.
По-третє, титул Dux Cohortium Zaporoviensium можна трактувати не більше, ніж герцога чи удільного князя. Тому що, якби там було щось більше, то за традицією тих місць батько Хмель назвався би Dominus або господар, як то було із титуляцію Молдови, Трансильванії, Литви, Волощини і, навіть, Москви. А тих князів і герцогів у підпорядкуванні королям і імператорам було як собак нерізаних. Більш того, коли почалась друга ітерація гетьманської влади у 1918 році, титул Скоропадського вважали рівним саме герцогу і великому князю.
Ну а про спадковість правління, це ж наші рідні кумівство і корупція.
PS. Те, що тов. Юрченко шукає монархічні традиції української влади, взагалі дуже весело. З одного боку, монархія на українській землі була. Навіть, не одна. Навіть, Корибут-Вишневецький був королем Речі Посполитої. З іншого, це досить добре влізає у по-радянському лівуватий погляд на історико-політичні процеси. Типу, українців обділили, не дали їм поцарювати, ображали, утискали, і взагалі!
Але, якщо подивитись на історію держав, до складу яких входила сучасна Україна, то виявляються смішні речі. Наприклад, у середині 17 століття, після Переяславської ради, українці присягали царю Олексію особисто. Натурально емісари ходили хуторами і збирали присяги. Або те, що дочки Миколи ІІ на урочистості вдягали уніформу слобідських полків, але це вже інша історія.
Але, якщо подивитись на історію держав, до складу яких входила сучасна Україна, то виявляються смішні речі. Наприклад, у середині 17 століття, після Переяславської ради, українці присягали царю Олексію особисто. Натурально емісари ходили хуторами і збирали присяги. Або те, що дочки Миколи ІІ на урочистості вдягали уніформу слобідських полків, але це вже інша історія.
Уособлення кредо "Живи швидко, помри молодим" датсько-французький аристократ і воєнчальний Йосія фон Рантцау (Josias von Rantzau).
Майже усе життя сабжа пройшло у Тридцятилітній війні, де він отримав більш як 60 поранень, втратив око, ліву руку і ліву ногу, встиг повоювати на боці штатгальтера Моріца Оранського, датського короля Крістіана IV, зі шведами під знаменами Густава Адольфа. Від шведів перебіг до імперців, але невдовзі повернувся назад, трошки повоював і став губернатором Страсбурга, порулити обороною містечка Андернах від іспанців і потрапити у почт шведського дипломата Акселя Оксенштерна.
Так, у 1635 році тов. Рантцау опинився з посольством у Франції, де якимось чином познайомився з королем Людовику XIII, вразив його своє надзвичайно багатою біографією, як для 25 років, і отримав пропозицію перейти на французьку службу у якості полковника. Таким чином, Йосія отримав полк піхоти, переважно, німецького походження, і можливість повернутися до рідної стихії. Там він трошки повоював, зробив деяку кар'єру, оженився на кузині, а у 1637 році отримав патент командира і полк німецькомовних рейтар. І завертілося.
При облозі міста Доль в регіоні Франш-Конте, Йосія втратив око і вухо. Потім успішно зняв облогу з Сен-Жан-де-Лон в Бургундії, взяв участь у деяких кампаніях, здебільшого, у Фландрії, вислужився до генерал-лейтенанта і звільнився у 1638 році.
Тут треба сказати, що чувак це був дуже лютий, сам рубався охоче і завзято, але командиром був ніяким. Тож король його відпустив у Данію, де той мирно жив до 1640 року, але йому стало нудно. Тож сабж повернувся у Францію, підтвердив патент і поїхав знижувати популяцію іспанців.
Під час облоги фортеці Аррас Рантцау втратив руку і ногу, нажаль, я не знаю, за яких обставин, але досить швидко повернувся до строю, замовив протези і 18 травня 1642 року під час битви при Оннекурі отримав чотири поранення і потрапив у іспанський полон. У полоні наш герой пробув близько року, поки його не викупив маршал Жан-Батіст де Бюд, граф Гебріан.
Так, Рантцау встиг взяти участь у доленосній битві при Рокруа (1643 рік, неуки) в якості табірного маршалу - в армії Франції тих часів це другий після маршалу - і командиру полку кінноти, потім ще трошки повоював, та 17 листопада того ж року маршалу Гебріану відірвало фальконетним ядром руку при облозі Ротвейля, а за тиждень він помер від гангрени. Вакантне місце зайняв Рантцау, але номінально маршалом Франції так і не став.
Фартило Йосі недовго і вже 24 грудня 1643 року його військо, що квартирувало у німецькому містечку Тутлінген, отримало по сраці від імперців під проводом Франца фон Мерсі і розбіглося. Рантцау потрапив у полон, але невдовзі звільнився і знову почав рулити французькими військами. А фон Мерсі за два роки загинув.
У 1644 році Рантцау отримує під своє керівництво усі французькі сили у Фландрії, захоплює кілька міст, стає губернатором і, в решті решт, 30 червня записується у католики, що дає йому право отримати посаду маршала Франції і на додачу - ще й стати очільником фортеці Дюнкерк. До 1648 року Рантцау досить успішно воює у Нідерландах, захоплює майже усі міста на узбережжі Фландрії, але в жовтні зазнає поразки під Мюнстером і згодом потрапляє в іспанський полон після невдачі при Діксмюнде.
Звільнившись після укладання Вестфальского миру, Рантцау повертається до Франції і стає ворогом кардинала Мазаріні. Як тільки почалась Фронда, Мазаріні викликав Йосю до Парижа і закрив у Бастилії за звинуваченням у зраді. За кілька місяців славетного вояку таки виправдали і звільнили, але осадочєк остался і 14 вересня 1650 Йосія фон Рантцау помер за місяць до свого 41 дня народження.
Незважаючи на величезну кількість поранень і значний військовий досвід, доконали Йосика пияцтво - професійне захворювання військових того часу - і хвороба нирок. Нащадків, як і гучної слави, Йосія фон Рантцау не залишив. Хоча за життя був справжньою зіркою, а злі язики кажуть, що ще й батьком Людовіка XIV.
Майже усе життя сабжа пройшло у Тридцятилітній війні, де він отримав більш як 60 поранень, втратив око, ліву руку і ліву ногу, встиг повоювати на боці штатгальтера Моріца Оранського, датського короля Крістіана IV, зі шведами під знаменами Густава Адольфа. Від шведів перебіг до імперців, але невдовзі повернувся назад, трошки повоював і став губернатором Страсбурга, порулити обороною містечка Андернах від іспанців і потрапити у почт шведського дипломата Акселя Оксенштерна.
Так, у 1635 році тов. Рантцау опинився з посольством у Франції, де якимось чином познайомився з королем Людовику XIII, вразив його своє надзвичайно багатою біографією, як для 25 років, і отримав пропозицію перейти на французьку службу у якості полковника. Таким чином, Йосія отримав полк піхоти, переважно, німецького походження, і можливість повернутися до рідної стихії. Там він трошки повоював, зробив деяку кар'єру, оженився на кузині, а у 1637 році отримав патент командира і полк німецькомовних рейтар. І завертілося.
При облозі міста Доль в регіоні Франш-Конте, Йосія втратив око і вухо. Потім успішно зняв облогу з Сен-Жан-де-Лон в Бургундії, взяв участь у деяких кампаніях, здебільшого, у Фландрії, вислужився до генерал-лейтенанта і звільнився у 1638 році.
Тут треба сказати, що чувак це був дуже лютий, сам рубався охоче і завзято, але командиром був ніяким. Тож король його відпустив у Данію, де той мирно жив до 1640 року, але йому стало нудно. Тож сабж повернувся у Францію, підтвердив патент і поїхав знижувати популяцію іспанців.
Під час облоги фортеці Аррас Рантцау втратив руку і ногу, нажаль, я не знаю, за яких обставин, але досить швидко повернувся до строю, замовив протези і 18 травня 1642 року під час битви при Оннекурі отримав чотири поранення і потрапив у іспанський полон. У полоні наш герой пробув близько року, поки його не викупив маршал Жан-Батіст де Бюд, граф Гебріан.
Так, Рантцау встиг взяти участь у доленосній битві при Рокруа (1643 рік, неуки) в якості табірного маршалу - в армії Франції тих часів це другий після маршалу - і командиру полку кінноти, потім ще трошки повоював, та 17 листопада того ж року маршалу Гебріану відірвало фальконетним ядром руку при облозі Ротвейля, а за тиждень він помер від гангрени. Вакантне місце зайняв Рантцау, але номінально маршалом Франції так і не став.
Фартило Йосі недовго і вже 24 грудня 1643 року його військо, що квартирувало у німецькому містечку Тутлінген, отримало по сраці від імперців під проводом Франца фон Мерсі і розбіглося. Рантцау потрапив у полон, але невдовзі звільнився і знову почав рулити французькими військами. А фон Мерсі за два роки загинув.
У 1644 році Рантцау отримує під своє керівництво усі французькі сили у Фландрії, захоплює кілька міст, стає губернатором і, в решті решт, 30 червня записується у католики, що дає йому право отримати посаду маршала Франції і на додачу - ще й стати очільником фортеці Дюнкерк. До 1648 року Рантцау досить успішно воює у Нідерландах, захоплює майже усі міста на узбережжі Фландрії, але в жовтні зазнає поразки під Мюнстером і згодом потрапляє в іспанський полон після невдачі при Діксмюнде.
Звільнившись після укладання Вестфальского миру, Рантцау повертається до Франції і стає ворогом кардинала Мазаріні. Як тільки почалась Фронда, Мазаріні викликав Йосю до Парижа і закрив у Бастилії за звинуваченням у зраді. За кілька місяців славетного вояку таки виправдали і звільнили, але осадочєк остался і 14 вересня 1650 Йосія фон Рантцау помер за місяць до свого 41 дня народження.
Незважаючи на величезну кількість поранень і значний військовий досвід, доконали Йосика пияцтво - професійне захворювання військових того часу - і хвороба нирок. Нащадків, як і гучної слави, Йосія фон Рантцау не залишив. Хоча за життя був справжньою зіркою, а злі язики кажуть, що ще й батьком Людовіка XIV.
Останні кілька днів то в одному, то в іншому містах пиздять адептів партії одного російського блогера. Що не може не радувати, бо це ж справжнє повернення до доброї барокової традиції — голосувати шаблями. Тож, порадуйте пана Заглобу і проголосуйте на наступних виборах як шляхтич.
#MakeUkraineBaroccoAgain
#MakeUkraineBaroccoAgain
Зважаючи на останні події (спалах курва чуми у Монголії(!!!), мода на теренах колишньої Речі Посполитої наступного сезону має бути інспірована Голуховським списком. Нехай бидло і далі носить свої пухани Зе Норс Фейс, а прогресивна молодь має попросити у мами грошей на червону делію, жовті чобітки і шапку с фазанячими перами!
Трошки відійдемо від апокаліптичного ретрофутуризму і подивимось на дійсно гарні речі.
Цей комплект, створений у перші роки 17 століття, досить гарно репрезентує технологічні рішення "осені зброї плитової" — епохи, після якої вживання лат різко скорочується. Оскільки цей обладунок є бойовим, на що красномовно вказують сліди від куль, важить він досить небагато — усього лише 60 фунтів або 27 кг, що менше, ніж викладка піхотинця у ХХ столітті, — а також не має жодних прикрас.
Оскільки комплект оснащений дещо архаїчним закритим шоломом з заборолом типу 'split visor', можна припустити, що обладунок походить з Нідерландів, Франції або Англії, у той час як у німецьких та італійських країнах були поширені більш відкриті варіанти, зокрема меметичні савоярди-тотенкопфи. Автор світлин не вказує на походження, але я певен, що саме Нідерланди, тому що у ті часи іспанці (з якими йшла 80-річна війна) досить активно використовували кінноту зі списами, а така форма захисту обличчя найкраще пристосована саме для протидії таранам.
Але і на такому архаїчному предметі вже відчувається цайтгайст і, найголовніше, широке поширення вогнепальної зброї. По-перше, нагрудна частина обладунку має подвійне бронювання, від якого відмовилися протягом Тридцятилітньої війни, покликане забезпечити не лише достатню товщину, але й певний характер деформації плит при потраплянні кулі. По-друге, забороло має невеличку підпорку, — придивіться уважно — покликану зафіксувати забороло після першої сутички для більш зручної стрільби з пістолетів.
https://www.instagram.com/p/CCTPxcZHN4R/
Цей комплект, створений у перші роки 17 століття, досить гарно репрезентує технологічні рішення "осені зброї плитової" — епохи, після якої вживання лат різко скорочується. Оскільки цей обладунок є бойовим, на що красномовно вказують сліди від куль, важить він досить небагато — усього лише 60 фунтів або 27 кг, що менше, ніж викладка піхотинця у ХХ столітті, — а також не має жодних прикрас.
Оскільки комплект оснащений дещо архаїчним закритим шоломом з заборолом типу 'split visor', можна припустити, що обладунок походить з Нідерландів, Франції або Англії, у той час як у німецьких та італійських країнах були поширені більш відкриті варіанти, зокрема меметичні савоярди-тотенкопфи. Автор світлин не вказує на походження, але я певен, що саме Нідерланди, тому що у ті часи іспанці (з якими йшла 80-річна війна) досить активно використовували кінноту зі списами, а така форма захисту обличчя найкраще пристосована саме для протидії таранам.
Але і на такому архаїчному предметі вже відчувається цайтгайст і, найголовніше, широке поширення вогнепальної зброї. По-перше, нагрудна частина обладунку має подвійне бронювання, від якого відмовилися протягом Тридцятилітньої війни, покликане забезпечити не лише достатню товщину, але й певний характер деформації плит при потраплянні кулі. По-друге, забороло має невеличку підпорку, — придивіться уважно — покликану зафіксувати забороло після першої сутички для більш зручної стрільби з пістолетів.
https://www.instagram.com/p/CCTPxcZHN4R/
Instagram
Armourphotographer
This is an heavy cuirassier’s armor from around 1610. In this suit it clearly can be seen the efforts which were made to reinforce armor to such an extent that it also offers protection against firearms. The breastplate of this armor shows four dents from…
Жарти жартами, а там у Любліні демо версію нової Речі Посолитої запилили. 2020 рік — це просто ЗНО з історії якесь
Дуже сумний привід щось тут написати. Деймос був, вважайте, хрещеним батьком цього каналу. Сподіваюся, що книжки за його редактурою дочекаються мене у Харкові
Forwarded from Авангард (АКС)
24 березня, в ході контрнаступу української армії, штурму с. Лук'янівка, на лівому березі Києва, загинув Сергій Заїковський, друг Деймос.
Він був 2-м номером у протитанковому розрахунку, у складі протитанкового взводу 1 батальону ОПСП ЗСУ Азов. Разом із 1-м номером, другом Шкіпером (Денис Котенко), на правому фланзі атаки на с. Лук'янівка, зустрів бій із танком: відбулася танкова дуель українського танка та декількох російських. Розрахунок Деймоса та Шкіпера знаходився поряд, щоб знищити ворожий танк.
В ході бою, постріл з танку влучив в місце неподалік, обоє загинули на місці. Tретій, друг Славян, був уражений осколками та важко поранений. Бойова задача була виконана, російські війська знищено, населений пункт – наш.
Деймос – головний ідеолог Авангарду, перекладач книжок видавництв Пломінь та Nuovi Arditi, правий ідеаліст. Правих інтелектуалів-самоучок такого рівня в Україні важко знайти, він був справжнім дорогоцінним скарбом для усієї нашої нації.
Справжні поети, мислителі, письменники – це люди дії, усе інше – це кабінетне запилене барахло. Тому він свідомо обрав шлях воїна, хотів жити як воїн та померти як воїн.
Як і увесь керівний склад Авангарду, він був зацікавлений у індоєвропейській релігійності. За декілька днів до смерті, у особистій розмові він висловився: «Чого взагалі думати про небезпеку, якщо ти закрив очі, як уві сні, а потім - переродився?».
Побачимося у інших втіленнях, брате!
Він був 2-м номером у протитанковому розрахунку, у складі протитанкового взводу 1 батальону ОПСП ЗСУ Азов. Разом із 1-м номером, другом Шкіпером (Денис Котенко), на правому фланзі атаки на с. Лук'янівка, зустрів бій із танком: відбулася танкова дуель українського танка та декількох російських. Розрахунок Деймоса та Шкіпера знаходився поряд, щоб знищити ворожий танк.
В ході бою, постріл з танку влучив в місце неподалік, обоє загинули на місці. Tретій, друг Славян, був уражений осколками та важко поранений. Бойова задача була виконана, російські війська знищено, населений пункт – наш.
Деймос – головний ідеолог Авангарду, перекладач книжок видавництв Пломінь та Nuovi Arditi, правий ідеаліст. Правих інтелектуалів-самоучок такого рівня в Україні важко знайти, він був справжнім дорогоцінним скарбом для усієї нашої нації.
Справжні поети, мислителі, письменники – це люди дії, усе інше – це кабінетне запилене барахло. Тому він свідомо обрав шлях воїна, хотів жити як воїн та померти як воїн.
Як і увесь керівний склад Авангарду, він був зацікавлений у індоєвропейській релігійності. За декілька днів до смерті, у особистій розмові він висловився: «Чого взагалі думати про небезпеку, якщо ти закрив очі, як уві сні, а потім - переродився?».
Побачимося у інших втіленнях, брате!