ніхао усім
я завжди думала, що просто люблю книжки, хоч і не читала їх часто. майже кожна книга з «прочитаного» викликає у мені емоції: від радості й гиготіння до роздратування, а то й сліз. мені до вподоби сюжети з перчинкою, трилери з моторошними подіями, аби розвантажись після важкого дня, та найбільше чіпляє історичне та «засновано не реальних подіях». часом хочеться висловитись після останньої сторінки, але не маю в оточенні однодумців. не скажу, що я завзята читака, але мені капець як подобається копати глибше, аналізувати героїв, дізнаватися цікавинки про авторів, фіксувати інсайти після книжки й ділитись тим, що могло б комусь ще стати у пригоді. гадаю, тут буде книжково, себто (мені до душі це слівце) думально, іноді хаотично, але таки щиро й з гумором
я завжди думала, що просто люблю книжки, хоч і не читала їх часто. майже кожна книга з «прочитаного» викликає у мені емоції: від радості й гиготіння до роздратування, а то й сліз. мені до вподоби сюжети з перчинкою, трилери з моторошними подіями, аби розвантажись після важкого дня, та найбільше чіпляє історичне та «засновано не реальних подіях». часом хочеться висловитись після останньої сторінки, але не маю в оточенні однодумців. не скажу, що я завзята читака, але мені капець як подобається копати глибше, аналізувати героїв, дізнаватися цікавинки про авторів, фіксувати інсайти після книжки й ділитись тим, що могло б комусь ще стати у пригоді. гадаю, тут буде книжково, себто (мені до душі це слівце) думально, іноді хаотично, але таки щиро й з гумором
📖 «Скляний замок», Джаннетт Воллс
книга зачепила мене до кісток. я не раз відкладала її з жахом та розчаруванням, бо коли, здавалося б, гірше нема куди, виявлялося, що є.. тут ми не просто дізнаємося про дівчинку, яка зростала у бідності, але й маємо змогу дослідити деструктивні сімейні патерни, бо батьки авторки це саме ті дорослі, які так ніколи й не подорослішали.
книга зачепила мене до кісток. я не раз відкладала її з жахом та розчаруванням, бо коли, здавалося б, гірше нема куди, виявлялося, що є.. тут ми не просто дізнаємося про дівчинку, яка зростала у бідності, але й маємо змогу дослідити деструктивні сімейні патерни, бо батьки авторки це саме ті дорослі, які так ніколи й не подорослішали.
я вловила, що обоє батьків мали свої психологічні рани. вони обоє уникали відповідальності за дітей та «драпали», коли пахло смаженим. батько – алкоголік, який, швидше всього, стикнувся з насильством з боку матері в дитинстві, шукав легкого заробітку й марив про замок, а тому й замість дому будував мрії. його плани “скляного замку” – фантазії, які відривали його від буденності чорно-білим мисленням: умови будівництва мають бути «або ідеальними, або взагалі ніякими». він розповідав дітям історії, змальовуючи себе у них героєм, але постійно підводив їх й не дотримувався обіцянок.
мати – художниця, метою якої було не творити, а тікати. її бунт проти власної матері та ролі «доньки вчительки» був настільки сильним, що навіть думка про те, що її мама мала рацію стосовно неї, вселяло страх перетворитися на «правильну (як мама)», що в результаті зробило її безвідповідальною та емоційно холодною. їй куди важливіше було зберегти сімейну землю, а не нагодувати й подбати про хороші умови для дітей. та що там казати, вона навіть сама про себе не була здатна подбати: жити на вулиці було комфортніше, бо так не потрібно було перейматися тим, де взяти гроші, аби забезпечити собі гідне життя. її ніколи не хвилювала думка інших про неї й умови, в яких вони жили, але вона також була байдужою до дітей, які голодували, мерзли, зазнавали цькувань, домагань та образ.
вони хотіли вільного життя, але в ньому не було любові, а діти були баластом, який завадим їм жити так, як вони того бажали
💡 після останньої сторінки я відчула спустошення й злість. було нестерпно дивитися на те, як діти беруть на себе роль батьків молодшим брату та сестрі й відчувають провину за те, що не змогли про них подбати краще. я досі роздумую про те, чому деякі люди обирають не бути батьками тоді, коли вже ними стали, свідомо прирікаючи дітей на біль та страждання. й мене душать сльози, бо попри усе ці діти знайшли своє місце й досягли своїх мрій, але скільки ще дітей, які зростають у подібних сімʼях, йдуть стопами батьків, не змінюючи нічого й прирікають своїх дітей на те ж саме?
мати – художниця, метою якої було не творити, а тікати. її бунт проти власної матері та ролі «доньки вчительки» був настільки сильним, що навіть думка про те, що її мама мала рацію стосовно неї, вселяло страх перетворитися на «правильну (як мама)», що в результаті зробило її безвідповідальною та емоційно холодною. їй куди важливіше було зберегти сімейну землю, а не нагодувати й подбати про хороші умови для дітей. та що там казати, вона навіть сама про себе не була здатна подбати: жити на вулиці було комфортніше, бо так не потрібно було перейматися тим, де взяти гроші, аби забезпечити собі гідне життя. її ніколи не хвилювала думка інших про неї й умови, в яких вони жили, але вона також була байдужою до дітей, які голодували, мерзли, зазнавали цькувань, домагань та образ.
вони хотіли вільного життя, але в ньому не було любові, а діти були баластом, який завадим їм жити так, як вони того бажали
«Я засмучена не тим, що сумуватиму за тобою. Я засмучена, бо ти поїдеш до Нью-Йорка, а я залишуся тут. Це несправедливо.»
💡 після останньої сторінки я відчула спустошення й злість. було нестерпно дивитися на те, як діти беруть на себе роль батьків молодшим брату та сестрі й відчувають провину за те, що не змогли про них подбати краще. я досі роздумую про те, чому деякі люди обирають не бути батьками тоді, коли вже ними стали, свідомо прирікаючи дітей на біль та страждання. й мене душать сльози, бо попри усе ці діти знайшли своє місце й досягли своїх мрій, але скільки ще дітей, які зростають у подібних сімʼях, йдуть стопами батьків, не змінюючи нічого й прирікають своїх дітей на те ж саме?
📚 «Вчитель» Фріди Мак-Фадден
очікувала звичайний психологічний трилер про жахливого чоловіка, який бреше, маніпулює і, звісно, щось приховує, пле кінцівка буквально знищила мене.
я не переказуватиму сюжет і намагатимусь уникати спойлерів. хочу поділитися емоціями та інсайтами.
попри те, що книга читається легко – бо цікавість бере гору – мені доводилося змушувати себе читати після деяких сцен. було дискомфортно. місцями огидно. але й невідривно цікаво. я ковтнула історію за день, а тому відношу подібні книги до так званої, вигаданої мною, рубрики #легкіемоції – читається легко через цікавість, а кінцівка залишає важкий осад.
це книга про правду, яка неприємна. про те, як складно визнати, що у кожного своя темна кімната. насамкінець, про те, як ми хочемо вірити в чіткий поділ на “добрих” і “поганих”, бо це заспокоює: є поганці, що завдають болю, і жертви, якій ми співчуваємо; це здається правильним, але книга дає зрозуміти, що навіть найбезневинніші мають свої таємниці.
очікувала звичайний психологічний трилер про жахливого чоловіка, який бреше, маніпулює і, звісно, щось приховує, пле кінцівка буквально знищила мене.
я не переказуватиму сюжет і намагатимусь уникати спойлерів. хочу поділитися емоціями та інсайтами.
попри те, що книга читається легко – бо цікавість бере гору – мені доводилося змушувати себе читати після деяких сцен. було дискомфортно. місцями огидно. але й невідривно цікаво. я ковтнула історію за день, а тому відношу подібні книги до так званої, вигаданої мною, рубрики #легкіемоції – читається легко через цікавість, а кінцівка залишає важкий осад.
це книга про правду, яка неприємна. про те, як складно визнати, що у кожного своя темна кімната. насамкінець, про те, як ми хочемо вірити в чіткий поділ на “добрих” і “поганих”, бо це заспокоює: є поганці, що завдають болю, і жертви, якій ми співчуваємо; це здається правильним, але книга дає зрозуміти, що навіть найбезневинніші мають свої таємниці.