My angel,
My poor fall angel.
Я бачу твої підняті руки,
Я бачу твої розплестанні крила.
Я бачу як ти летиш,
Я чую як ти кричиш.

Із першим снігом я піду.
Із першим квітом я прийду.

Розбите в гармонії серце,
В холоді зимових ночей.
Все щастя в середині б'ється,
Поки сльози льються з очей.

Душа твоя в попелі, в перці.
Не даєш торкнутись грудей.
Точніше того, що поміж ребер,
Там тихий бездонний тунель.

Боїшся, що назавжди не лишуся,
В одну ніч, як всі я піду.
Обіцяти щось не візьмуся,
Але й від тебе я не відійду.

Вчора вночі я підписав угоду з дияволом. Я остаточно прийняв це. Вчора, о 2:07, я назавжди розписався в своєму контракті й закрив сторінку минулого.
Останньою краплею була нестримна тяжкість буття.
Я стояв і курив цигарки біля в ходу в метро. Обідній час звичайного буднього дня. Місто гуло. Машини їхали повз мене. Я намагався дивитися в бік ботанічного саду. Вітер зaдував попіл на мій капелюх, але я продовжував дивитися. Бо один лише погляд на це місто й на цих людей, віддався нудотою всередині й головним болем. Вся моя підсвідомість бойкотувала проти цього. І я зрозумів, що з мене годі. Мій дім залишався позаду. Я йду в нікуди. Бо тут я скоріше за все помру. В своєму порожньому ліжку, на старій постільній білизні. Дияволом став я сам.
Того самого дня, я забув ким я був. Хаос. Він поглинув мене. Мої очі стали порожніми, але потім знову наповнилися. Коло замкнулося. Але щось в мені вмерло й більше не схотіло вертатися назад. За нового себе, я заплатив частинкою минулого життя.

Я- це той, хто мене направляє. Я- це той, хто обирає. Марно перекладати відповідальність й сподіватися, що хтось тебе врятує. Це все марно. Але знаєш, що дійсно варте? Життя. Життя таке, яке воно є. Найбільше щастя його мати. А я так даремно його не цінував. Допоки не відчув цю мить, мить, коли рветься мотузка... Я відчув, що настав час дослухатися до себе.

Ось так нещадно, у вогнищі палкому.
Ти знищувала все, не дивлячись на втому.
Розчарувавшись в собі, зневірившись у всьому.
Пішла від раю в ад, на зустріч духу злому.

Його ти добре знаєш,
Він тихо дремлить в тобі.
"Скажи, чого бажаш?"-
Питає він в жалобі.

-"Бажаю помінятися, з тобою я ролями,
Помінятись всім, в тому числі болями."
-"Тобі так буде легше, такий я шлях приймаю.
Спи тихо, моє серце, тебе я забираю."

Втеча. Або лише спроба на втечу. Відчуття, як за твоєю спиною зачиняються двері й в той самий час відкриваються нові. Порожнеча. Порожнеча й ти. Її сині очі вдивляються в твої зелені. Потім змішуються й знову стають на місця. Пристрасть. Її гострі зуби і вигнуті стегна. Відраза. Твої синці під очима й обвітрені губи. Дві сторони однієї медалі. Дві сторони: твої дії та наслідки. Втрата. Сльози й заперечення. Прийняття. Спокій й рівновага. Завжди дві сторони. Завжди рука об руку. Порожнеча та її переповнення.
Вона. Вона цілує тебе, язиком проводить по твоєму. Занурює руку в твоє волосся. Вона. Сидить й плаче на ліжку. Вона. Дістає сигарету наче в її руках меч. Вона дивиться на світ проте бачить лише сцену. Вона чи ти? Хто ти? Хто ти, коли в тобі страх? Хто ти, коли в тобі рішучість? Хто ти, коли в тобі жага? Хто ти, коли в тобі нічого? Ти. Лише ти.

Що ти накоїла, що ти наробила? Де опинилася, кого розлюбила? Кого несвідомо, за двором залишила? Кого випадково, до дому пустила? Нема випадковості, й нема оправдання. І в результаті одному, одне покарання. Все рівно на сльози, все рівно на болі. Тебе не обирають, не обирають ніколи. На тебе все рівно. На тебе "без образно". Всім однаково. І всім так відразно. Красива лиш в радості. Нещасна усюди. Куди не піди- цураються люди .
Тебе захистили. Тебе полюбили .
А потім так само,
За воротами лишили.

Я віддаю. Віддаю до останку. Милуйся мною. Милуйся до ранку. А коли перші півні, прокричать на світанку, ти мене забереш. Забереш до останку.
Мальвіна, бери, бери мою душу. Я тобі віддаю. Віддаю свою душу. По волі. Без болі. Я так вирішив собі. Ти можеш іти. Й не обертайся ніколи.

Цікаво, чи існує на землі місце, яке я можу назвати додом?

Дім. В мене його нема. Його відняли, сказавши: "все, забудь, й не дивлячись в обличчя: його нема. Він тільки тобі сниться." Дому, його в мене нема. Нема кохання. Вірності. Нічого. Я тут сама. У клітці власно створених ілюзії. Я тут сама. У вирії конфузій. Кожен день. Бо я завжди не та. Не надто чиста. Мила. І легка. Бо я це я. Тому і не така. Бо я це я. Тому я не потрібна. Мені й тобі від цього так огидно. Бо я це я. І часом не потрібна. Бо я це я. Така мала й вірна.

Я розкажу вам історію. Історію правдиву. Про дівчину що любила любити. Життя, людей, світ. Але вони її не любили. Ця історія до болі правдива та болюча, ця історія честна, як саме буття.
Давайте подумаємо про факти, наукові, чи знали ви, що дофаміновий рівень, природній, який виробляє наш мозок, різниця в кожного, тому комусь навіть жити із собою важче, бо його не вистачає щоб бути щасливим, от і депресій так багато, і меланхолій. І комусь любити важче. Але не їй. Їй вистачало цього, проблема що любила вона не тих і не то, необережно ставилася до свого серця, і уявляла те чого насправді не було. Романтизувала все навколо. Але завжди була для цього світу нетака, чи то її забагато, чи то її замало. Так непомітно вона згубила себе у цьому вирії. Згубила на попелищі. Слухаючи як льється вода в душі, цей звук відчувався як грім, і весь світ здається забув що таке любов. Загруз у війнах і безглузді. Забув що таке краса, забув що таке мудрість, забув що таке милосердя, забув як це, створювати нове.
Згвалтована. Може я не маю права цього казати, але це те, що я відчуваю. Я хочу щоб цей світ зупинився, озирнувся через плече і пішов в зворотньому напрямку, пішов на зустріч життю, а не пеклу, не покладав стільки зусиль на безглуздя. Але найпрекрасніше, що в цьому світі для мене немає місця, може в тому, іншому, воно знайдеться?

Глава закінчена. Немає більше ілюзій. Не всі здатні бачить красу.
Твоїми устами говорть Іуда. З тобою в могилу іду.

I’m falling — don’t look.
The door is closed tight.
Don’t turn back, my love,
I’ll fade with the night.

I’ll walk into silence, the grove is my way,
You’ll walk to your heaven — calm, far away.

I’ll be there beside you — don’t turn, don’t see,
I’m walking behind you — let it just be.
I’m haunted by sorrow — forgive me, it’s true,
I’ll leave this world hollow — before it breaks you.

I know you will miss me, remember and dream,
You’ll wonder — where am I, with whom, it may seem.
But I’ll go alone, with no grief, no plea,
Just water and pain will walk with me.
And when by the river your thoughts will lie,
Think softly of me — with the trees and the sky.

Колись ми були щасливими. Допоки нам не відрубали крила

Зима прийшла. А сніг розстанувов.
На зовню вийшов увесь бруд.
Зима прийшла. А ти зів'янув.
На зовню вийшов увесь блуд.

Було все чисто. Білим увінчано.
Не стало гірше. Просто розірвано.
На шматя душу, шкіру, і легені.
Мій попіл цигарок, й твої думки в мучені.

Незнання — дурням, це ганьба. У погребі захована вона...

Я з’їхала з глузду, напевно. Світ, здається, починає давати тріщину, його реальність розповзається по клаптях. От знаєте, як в інтернеті є відео з іронією: «коли все добре, але лампа починає дивно виглядати»? У мене ж навпаки: все ніби прокинулося від якоїсь омани — і дзеркало дивне, і лампа дивна.

До чого я це веду: може, то не жарти? Чи то я божеволію потроху, чи ми таки в симуляції живемо. Я знайшла фото за лютий, ще до початку війни. На фото — навушники, такі самі, як зараз у мене. Що тут дивного, скажете ви? А те, що це повна дурня: свої я купила два роки тому, маю чек і гарантію. Тоді в мене жодних бездротових навушників не було, тільки провідні — я точно знаю, бо це була вічна проблема. Тоді що це, в біса, таке? І чому мої нові навушники виглядають як ті, що на фото, яких тоді не було?

Якийсь «кіт Шредінгера»: якщо не думати про це, видаєшся нормальною, але коли замислюєшся — дах їде потроху.

Нотатки на пам'ять.

Люди часто помиляються. Це нам притаманна риса. Якби ми не помилялися, то ніколи б нічого не дізналися чи не так? Не помиляються тільки дурні насправді. Не як образа. Просто вимір об'єму сірої речовини в черпній порожнині.

Сьогодні день дощовий, сірий. О шостій годині ранку, бачила як луна сідали на горизонті поміж двух гір. Велика, жовта. Підсвічувала собою, як вогняне сонце Єгипту у сутінковий час. Виглядало це магічно та тривожно. Зловила себе на думці неприродності цього дива, наче у фентезі фільмі. Несвідоме ставиш під сумнів реальність існуючого світу та часу. Примарлива година. Люди не дарма кажуть не дивитися на такі луни, вони щось пробуджують у підсвідомості, щось первинне та темне.

Але та луна мала якесь сумне тепло, наче у всьому світі лишилася я та вона, у своєму заході. Сон після того теж був якийсь темний, із відчуттям що цієї, саме цієї, луни не буде більше. Наче на хвилинку, я побачила її самотню душу, світившу сама для себе у порожньому, застигшому світі. Мені здалося наче вона була рада побачити й мене. Мою так само самотню душу, у цьому порожньому світі.

Цікаво, так взагалі можна казати про Луну? Я то все розумію, космічне тіло, а не живе. Але вона для мене завжди була більш близька, аніж сонце. Більш щира, чи що?) Шкода що я її більше не зустріну, саме цю луну.

Колись ми мріяли не здаватися, допоки не зазирнули у власний омут. Колись ми обходили його стороною, цуралися, намагалися його забути, ізолювати, стерти і перебороти. Бо він викликав тільки біль.

Мій омут лазурового, із зеленим переливом кольору. Кольору першого весняного цвіту. В ньому легко захлинутися як і мені, так і усім, хто у нього потрапляє. А може і ні? Може саме у ньому сила...

Стільки ж скільки краси, у кожному стільки ж болю.

А час на патетику існує, коли в тебе забагато часу ;)