В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні Слово Боже знову звертається до нашого серця і совісті: під час Літургії ми чули притчу, звернену до кожного з нас. У ній розповідається про званих на весільний бенкет.
Один Цар запросив на весільний бенкет для свого сина людей гідних за своїм походженням та званням. Але усі покликані несподівано йому почали відмовляти, виправдовуючись різними справами.
Тоді Цар розгнівався. Оскільки все вже було готове, столи накриті, він послав слуг, щоб вони покликали всіх, кого зустрінуть. Потім переодягли їх і вмили, щоб гості були присутні на урочистості у гідному вигляді і не почувалися неповноцінними.
І увійшовши до зали, він побачив людину, яка була зодягнена не в шлюбний одяг, брудною, немитою. Цар запитав його: Чому ти в такому вигляді прийшов сюди? І сказав своїм слугам: «Викиньте його назовні, там буде плач і скрегіт зубів». І завершує цю притчу Господь словами: «Бо багато званих, але мало обраних».
Ця притча не тільки зображує в стислому вигляді історію старозавітного Ізраїлю та всього людства. Адже ми знаємо, що звані, гідні з притчі — це ізраїльський народ, до якого з покоління в покоління приходили судді, пророки і говорили про його особливе покликання на землі, про те, що серед юдеїв і для них має прийти Месія. А ці каліки, жебраки, які були покликані замість перших званих — це ми з вами. Наші предки в дохристисянські часи були язичниками. Наш народ покликано на Божественну Трапезу не за своїм походженням, а лише з милості Небесного Царя.
Отже, ми бачимо, що ця притча стосується і нас, і більш того, вона має безпосереднє відношення і до сьогодення. Скільки нас сьогодні у храмі? Жменька людей. Ми живемо у багатомільйонному місті. Наш храм оточують десятки багатоповерхівок. За статистикою, близько 80-90% людей хрещені в Православ'ї, і багато з них, проходячи повз храм, хрестяться (і слава Богу!), деякі з них заходять до храму на 5-10 хвилин. Але вони не знаходять часу, як інколи і ми з вами (чого гріха таїти), щоб належне присвятити і віддати Богу. Господь не багато вимагає від нас: “Шість днів працюй, а сьомий – віддай Господу Богу твого”. І християнин, на згадку про Воскресіння Христове, у недільний день — день, коли воскрес Господь наш Ісус Христос, зобов'язаний прийти в храм, явити себе перед Богом, подякувати Господу за ті великі благодіяння або, можливо, випробування, які Господь посилає для нашого з вами спасіння. І задля підтримки духовних сил нам необхідно регулярно, часто причащатися та сповідатися… Не завжди ми віддаємо те, що маємо віддати Богу. Не завжди ми поспішаємо на бенкет віри, який Господь являє вже зараз тут, на землі, а наша участь у цьому бенкеті є запорукою участі у бенкеті у вічності, який буде в іншому, вічному житті.
Ця притча викриває нашу з вами совість, тому що багато людей, коли питаєш їх, чому вони пропускають недільні богослужіння, відповідають: «У мене дача. Влітку не можу», — це та сама земля з цієї притчі. Або інший каже: «У мене робота, як я можу? – Інший каже – у мене дружина. Я зобов'язаний…» Ця вічна притча, і вона викриває нашу совість перед Богом.
Зверніть увагу ще на людину, яка прийшла не в шлюбному одязі, хоча всіх вмивали, всім давали одяг, щоб усі почувалися гідно та не убого. А ця людина пройшла до столу повз всі необхідні процедури, тому що їй нічого не було потрібно, крім того, щоб насититися (просто кажучи набити своє черево). З такою споживчою метою вона пройшла крізь усі кордони на цей шлюбний бенкет, який влаштував Цар. Багато людей також приходять до храму: для того, щоб отримати щось від Бога, з такою споживчою метою. І вони забувають про те, що Господь кличе нас розділити з Ним Його та нашу радість. Радість з того, що ті, хто загинули, були воскрешені Богом; ті, хто були далеко, стали разом з Господом.
Якщо ми з вами йдемо на сповідь для того лише, щоб очистити свою душу від бруду і, вийшовши з храму, знову кидаємося в той самий бруд з думкою, що наступного разу прийдемо і очистимося, то це такий ж споживчий підхід та ставлення до Господа як у того, хто не захотів зодягнутися в достойний одяг на
Сьогодні Слово Боже знову звертається до нашого серця і совісті: під час Літургії ми чули притчу, звернену до кожного з нас. У ній розповідається про званих на весільний бенкет.
Один Цар запросив на весільний бенкет для свого сина людей гідних за своїм походженням та званням. Але усі покликані несподівано йому почали відмовляти, виправдовуючись різними справами.
Тоді Цар розгнівався. Оскільки все вже було готове, столи накриті, він послав слуг, щоб вони покликали всіх, кого зустрінуть. Потім переодягли їх і вмили, щоб гості були присутні на урочистості у гідному вигляді і не почувалися неповноцінними.
І увійшовши до зали, він побачив людину, яка була зодягнена не в шлюбний одяг, брудною, немитою. Цар запитав його: Чому ти в такому вигляді прийшов сюди? І сказав своїм слугам: «Викиньте його назовні, там буде плач і скрегіт зубів». І завершує цю притчу Господь словами: «Бо багато званих, але мало обраних».
Ця притча не тільки зображує в стислому вигляді історію старозавітного Ізраїлю та всього людства. Адже ми знаємо, що звані, гідні з притчі — це ізраїльський народ, до якого з покоління в покоління приходили судді, пророки і говорили про його особливе покликання на землі, про те, що серед юдеїв і для них має прийти Месія. А ці каліки, жебраки, які були покликані замість перших званих — це ми з вами. Наші предки в дохристисянські часи були язичниками. Наш народ покликано на Божественну Трапезу не за своїм походженням, а лише з милості Небесного Царя.
Отже, ми бачимо, що ця притча стосується і нас, і більш того, вона має безпосереднє відношення і до сьогодення. Скільки нас сьогодні у храмі? Жменька людей. Ми живемо у багатомільйонному місті. Наш храм оточують десятки багатоповерхівок. За статистикою, близько 80-90% людей хрещені в Православ'ї, і багато з них, проходячи повз храм, хрестяться (і слава Богу!), деякі з них заходять до храму на 5-10 хвилин. Але вони не знаходять часу, як інколи і ми з вами (чого гріха таїти), щоб належне присвятити і віддати Богу. Господь не багато вимагає від нас: “Шість днів працюй, а сьомий – віддай Господу Богу твого”. І християнин, на згадку про Воскресіння Христове, у недільний день — день, коли воскрес Господь наш Ісус Христос, зобов'язаний прийти в храм, явити себе перед Богом, подякувати Господу за ті великі благодіяння або, можливо, випробування, які Господь посилає для нашого з вами спасіння. І задля підтримки духовних сил нам необхідно регулярно, часто причащатися та сповідатися… Не завжди ми віддаємо те, що маємо віддати Богу. Не завжди ми поспішаємо на бенкет віри, який Господь являє вже зараз тут, на землі, а наша участь у цьому бенкеті є запорукою участі у бенкеті у вічності, який буде в іншому, вічному житті.
Ця притча викриває нашу з вами совість, тому що багато людей, коли питаєш їх, чому вони пропускають недільні богослужіння, відповідають: «У мене дача. Влітку не можу», — це та сама земля з цієї притчі. Або інший каже: «У мене робота, як я можу? – Інший каже – у мене дружина. Я зобов'язаний…» Ця вічна притча, і вона викриває нашу совість перед Богом.
Зверніть увагу ще на людину, яка прийшла не в шлюбному одязі, хоча всіх вмивали, всім давали одяг, щоб усі почувалися гідно та не убого. А ця людина пройшла до столу повз всі необхідні процедури, тому що їй нічого не було потрібно, крім того, щоб насититися (просто кажучи набити своє черево). З такою споживчою метою вона пройшла крізь усі кордони на цей шлюбний бенкет, який влаштував Цар. Багато людей також приходять до храму: для того, щоб отримати щось від Бога, з такою споживчою метою. І вони забувають про те, що Господь кличе нас розділити з Ним Його та нашу радість. Радість з того, що ті, хто загинули, були воскрешені Богом; ті, хто були далеко, стали разом з Господом.
Якщо ми з вами йдемо на сповідь для того лише, щоб очистити свою душу від бруду і, вийшовши з храму, знову кидаємося в той самий бруд з думкою, що наступного разу прийдемо і очистимося, то це такий ж споживчий підхід та ставлення до Господа як у того, хто не захотів зодягнутися в достойний одяг на
царський бенкет.
Покаятися означає змінити себе, перестати робити гріховні справи. Покаятися — це означає стати новою, іншою людиною — такою, якою нас хоче бачити Господь.
«Багато званих, — робить висновок Спаситель, — але мало обраних». Мало не тому, що Господь так суворо підходить до обранців, а тому, що люди не знаходять за необхідне пожертвувати своїм часом, якимось уподобанням у цьому житті заради Господа. Не знаходять необхідним прийти до Бога для того, щоб поділити з Ним свою радість, а часом приходять, щоб чисто споживацьки отримати щось від Нього.
Ця притча дуже важлива для нас. І необхідно час від часу згадувати про неї. Церква згадує під час Літургії цю притчу двічі на рік — сьогодні і незадовго до Різдва Христового. Церква привертає нашу увагу двічі на рік до цієї притчі під час богослужіння, щоб ми задумалися про своє місце в Церкві, про своє місце в цьому світі і для того, щоби ми змінилися. Амінь.
Покаятися означає змінити себе, перестати робити гріховні справи. Покаятися — це означає стати новою, іншою людиною — такою, якою нас хоче бачити Господь.
«Багато званих, — робить висновок Спаситель, — але мало обраних». Мало не тому, що Господь так суворо підходить до обранців, а тому, що люди не знаходять за необхідне пожертвувати своїм часом, якимось уподобанням у цьому житті заради Господа. Не знаходять необхідним прийти до Бога для того, щоб поділити з Ним свою радість, а часом приходять, щоб чисто споживацьки отримати щось від Нього.
Ця притча дуже важлива для нас. І необхідно час від часу згадувати про неї. Церква згадує під час Літургії цю притчу двічі на рік — сьогодні і незадовго до Різдва Христового. Церква привертає нашу увагу двічі на рік до цієї притчі під час богослужіння, щоб ми задумалися про своє місце в Церкві, про своє місце в цьому світі і для того, щоби ми змінилися. Амінь.
В ім'я Отця і Сина та Святого Духа.
Сьогодні, брати і сестри, під час Літургії ми чули дивовижне Євангеліє — про воскресіння Спасителем померлого юнака, якого вже несли на цвинтар (Лк. 7:11–16).
Люди по-різному ставляться до смерті. Віруюча людина, бачачи похоронну процесію, зупиниться, помолиться, подумає про своє життя. Невіруюча постарається якнайшвидше відвернути погляд від покійника, кудись піти і не згадувати про цю зустріч. Чому? Тому що в розумінні невіруючої людини її життя, з усіма її радощами та втіхами, закінчиться дерев'яною скринею, в яку її покладуть і опустять на два метри в землю. І, відповідно, все її життя — жахлива нісенітниця, ніби глузування з нього, адже все, що людина будує, закінчиться цим, і все, чого вона прагне, приведе її сюди ж, до дерев'яної скрині.
Віруюча ж людина чудово розуміє, що її особистість, її «я» не може бути знищено і що буття особистості не закінчується в момент відходу душі від тіла. Вона розуміє, що смерть — благо для людини, тому що в цей момент її душа звільняється від брудної, з'їденої гріхами своєї плоті. Власне, Господь і попустив смерть для того, щоб людина, яка з'єдналася з гріхом під час першого гріхопадіння, не перебувала в такому стані вічно.
Також для віруючої людини очевидно, що земне життя — це час для підготовки душі до іншого життя, життя, де не буде гріха, сліз, смерті, а буде нескінченна радість спілкування з Господом і людьми, які догодили Богові. Тому віруюча людина, зустрічаючись зі смертю, стає мудрішою. І що частіше зустрічається зі смертю, то стає більш мудрішою. Є такі професії, представники яких бачать смерть щодня: наприклад лікарі реанімації.
Перед очима священика в один день, буває, проходять усі найважливіші моменти життя людини: священик хрестить, після цього вінчає, а потім звершує поховання. Святі отці кажуть, що бачити смерть корисно. Коли людина щодня зустрічається зі смертю, вона по-іншому дивиться на життя. Для кожної істинно віруючої людини — напевно, кожен це відчував — корисно пройти по цвинтарю, почитати епітафії і замислитися над тим, що ті, хто тут спочивають так само, як ми, будували свої плани, раділи життю, але настав час, і Господь покликав їх, як покличе та кожного з нас.
Ми живемо, але душею не відчуваємо плину часу, бо ми всі жителі вічності, саме для вічності створив нас Господь; і ми навіть не помітимо, коли настане момент, коли й нас з вами, так само як і цього юнака з сьогоднішнього євангельського читання, проводжатимуть в останню путь родичі та друзі.
Святі отці кажуть: «Пам'ятай остання твоя, тобто пам'ятай про смерть, і навіки не згрішиш», бо розумітимеш, що за кожне слово, кожен вчинок доведеться відповідати на Страшному суді.
***
Господь, наближаючись до міста Наїн, побачив страшну похоронну процесію. Чому страшну? Тому що коли ховають людину, яка вже віджила свій вік, прожила, як каже нам Святе Письмо, 70, від сили 80 років, то це одна справа. А коли виносять у труні людину, якій, здавалося, ще б жити і радіти, і радувати інших, але її життя трагічно чи через хворобу обірвалося, то це, звичайно, гірко і страшно. І ще страшніше те, що за труною йшла вдова, жінка, яка поховала свого чоловіка і тепер, убита горем, іде за труною свого сина.
Дві процесії йдуть назустріч одна одній. На чолі однієї – покійник, на чолі іншої – Життя. І Той, Хто сказав: «Я є Шлях, і Істина, і Життя» (Ів. 14:6), не міг пройти повз похоронну процесію, Він повинен був хоча б слово сказати. І Бог Слово сказав своє слово. Господь звернувся до вдови: «Не плач». Коли в труні лежить твоя надія, любов і радість, слово «не плач» мало тішить. Однак це слово було сказано Богом Словом, що має дієву, цілющу силу. І Господь доторкнувся до труни і звернувся до юнака: «Тобі кажу: устань!» — це вже друге слово Господа, звернене до цієї похоронної процесії. І хлопець підвівся, почав говорити. «І віддав його Ісус, — каже нам Євангеліє, — матері його».
Сьогодні, брати і сестри, під час Літургії ми чули дивовижне Євангеліє — про воскресіння Спасителем померлого юнака, якого вже несли на цвинтар (Лк. 7:11–16).
Люди по-різному ставляться до смерті. Віруюча людина, бачачи похоронну процесію, зупиниться, помолиться, подумає про своє життя. Невіруюча постарається якнайшвидше відвернути погляд від покійника, кудись піти і не згадувати про цю зустріч. Чому? Тому що в розумінні невіруючої людини її життя, з усіма її радощами та втіхами, закінчиться дерев'яною скринею, в яку її покладуть і опустять на два метри в землю. І, відповідно, все її життя — жахлива нісенітниця, ніби глузування з нього, адже все, що людина будує, закінчиться цим, і все, чого вона прагне, приведе її сюди ж, до дерев'яної скрині.
Віруюча ж людина чудово розуміє, що її особистість, її «я» не може бути знищено і що буття особистості не закінчується в момент відходу душі від тіла. Вона розуміє, що смерть — благо для людини, тому що в цей момент її душа звільняється від брудної, з'їденої гріхами своєї плоті. Власне, Господь і попустив смерть для того, щоб людина, яка з'єдналася з гріхом під час першого гріхопадіння, не перебувала в такому стані вічно.
Також для віруючої людини очевидно, що земне життя — це час для підготовки душі до іншого життя, життя, де не буде гріха, сліз, смерті, а буде нескінченна радість спілкування з Господом і людьми, які догодили Богові. Тому віруюча людина, зустрічаючись зі смертю, стає мудрішою. І що частіше зустрічається зі смертю, то стає більш мудрішою. Є такі професії, представники яких бачать смерть щодня: наприклад лікарі реанімації.
Перед очима священика в один день, буває, проходять усі найважливіші моменти життя людини: священик хрестить, після цього вінчає, а потім звершує поховання. Святі отці кажуть, що бачити смерть корисно. Коли людина щодня зустрічається зі смертю, вона по-іншому дивиться на життя. Для кожної істинно віруючої людини — напевно, кожен це відчував — корисно пройти по цвинтарю, почитати епітафії і замислитися над тим, що ті, хто тут спочивають так само, як ми, будували свої плани, раділи життю, але настав час, і Господь покликав їх, як покличе та кожного з нас.
Ми живемо, але душею не відчуваємо плину часу, бо ми всі жителі вічності, саме для вічності створив нас Господь; і ми навіть не помітимо, коли настане момент, коли й нас з вами, так само як і цього юнака з сьогоднішнього євангельського читання, проводжатимуть в останню путь родичі та друзі.
Святі отці кажуть: «Пам'ятай остання твоя, тобто пам'ятай про смерть, і навіки не згрішиш», бо розумітимеш, що за кожне слово, кожен вчинок доведеться відповідати на Страшному суді.
***
Господь, наближаючись до міста Наїн, побачив страшну похоронну процесію. Чому страшну? Тому що коли ховають людину, яка вже віджила свій вік, прожила, як каже нам Святе Письмо, 70, від сили 80 років, то це одна справа. А коли виносять у труні людину, якій, здавалося, ще б жити і радіти, і радувати інших, але її життя трагічно чи через хворобу обірвалося, то це, звичайно, гірко і страшно. І ще страшніше те, що за труною йшла вдова, жінка, яка поховала свого чоловіка і тепер, убита горем, іде за труною свого сина.
Дві процесії йдуть назустріч одна одній. На чолі однієї – покійник, на чолі іншої – Життя. І Той, Хто сказав: «Я є Шлях, і Істина, і Життя» (Ів. 14:6), не міг пройти повз похоронну процесію, Він повинен був хоча б слово сказати. І Бог Слово сказав своє слово. Господь звернувся до вдови: «Не плач». Коли в труні лежить твоя надія, любов і радість, слово «не плач» мало тішить. Однак це слово було сказано Богом Словом, що має дієву, цілющу силу. І Господь доторкнувся до труни і звернувся до юнака: «Тобі кажу: устань!» — це вже друге слово Господа, звернене до цієї похоронної процесії. І хлопець підвівся, почав говорити. «І віддав його Ісус, — каже нам Євангеліє, — матері його».
***
Ось ці цілющі слова, які Ісус сказав матері та її синові, — «Не плач» і «Устань!» - Через століття звернені і до кожної людини. Ми повинні повстати від гріхів, щоб почути, що Господь говорить нам у Євангелії. А Спаситель каже: «Я є Шлях і Істина, і Життя» (Ів. 14:6); «Я є воскресіння та Життя. І хто вірує в Мене, якщо й помре, то оживе» (Ів. 11:25); «Той, хто вірує в Мене на суд, не приходить, але перейшов від смерті в життя» (Ів. 5:24). Ці слова особливо актуальні і звучні сьогодні, в день воскресіння Христового. І щонеділі ми згадуємо не тільки воскресіння Христове, а й про те, що наше з вами воскресіння відкривається воскресінням Господа нашого Ісуса Христа.
Загальне воскресіння настане як для віруючих, так і для невіруючих, як для знаючих, так і для тих, хто не знає і не хоче знати про нього. І нам потрібно проводити своє життя таким чином, щоб загальне воскресіння стало для нас воскресінням у Царство Небесне, на радість і вічне спілкування з Богом. Амінь
Ось ці цілющі слова, які Ісус сказав матері та її синові, — «Не плач» і «Устань!» - Через століття звернені і до кожної людини. Ми повинні повстати від гріхів, щоб почути, що Господь говорить нам у Євангелії. А Спаситель каже: «Я є Шлях і Істина, і Життя» (Ів. 14:6); «Я є воскресіння та Життя. І хто вірує в Мене, якщо й помре, то оживе» (Ів. 11:25); «Той, хто вірує в Мене на суд, не приходить, але перейшов від смерті в життя» (Ів. 5:24). Ці слова особливо актуальні і звучні сьогодні, в день воскресіння Христового. І щонеділі ми згадуємо не тільки воскресіння Христове, а й про те, що наше з вами воскресіння відкривається воскресінням Господа нашого Ісуса Христа.
Загальне воскресіння настане як для віруючих, так і для невіруючих, як для знаючих, так і для тих, хто не знає і не хоче знати про нього. І нам потрібно проводити своє життя таким чином, щоб загальне воскресіння стало для нас воскресінням у Царство Небесне, на радість і вічне спілкування з Богом. Амінь
Притча про званих на вечерю, яку розповів Господь звернена і до кожного з нас. Адже і ми в числі покликаних на невечірню вечерю радсті...