Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
Командир батальйону 95 ОДШб, Герой України Євген Шаматалюк «Шаман» на війні з 2014 року, від початку збройної агресії рф. Приймав бої у ДАПі, Волновасі, Слов’янську, Дмитрівці та інших гарячих точках Донбасу. З початку березня 2022 року захищає країну на Ізюмському напрямку, який залишається одним із найгарячіших.
– Ворог тут працює з усього наявного озброєння, яке в нього є. Це піхота, бойові машини, танки, артилерія, вогнеметні системи, такі як ТОС «Буратино», «Солнцепек», а також активно застосовує БПЛА. Раніше активно застосовував авіацію, зараз її вже набагато менше – завдяки нашій ППО, – говорить Євген. – Боїться ворог і нашої артилерії. Зараз кількість артилерії збільшилась, постійно наносимо вогневе ураження. Противник несе великі втрати, але, разом із тим, проводить активну ротацію, підтягує резерви. Кількість підрозділів, які штурмують наші позиції, я вже навіть не можу перерахувати, тому що вони постійно змінюються. Після їхніх невдалих спроб вони вже або дезертирують, відмовляються виконувати накази, або їх відводять десь в тили для перекомплектації тощо. Полонені розповідають, що їхні командири ставлять завдання, мовляв, якщо ви візьмете цей населений пункт, то вас завтра міняють і ви повертаєтеся до росії. Їхні солдати наскільки деморалізовані, що підняти їх до бою можна лише таким чином.
«Шаман» з болем розповідає про жахи, які доводиться переживати цивільному населенню через російських загарбників.
– Ми стали свідками того, як російський танк розстріляв автобус із цивільними людьми, які евакуювалися з Ізюму. Не передати словами відчуття, коли бачиш жінок, дітей, літніх людей, які просто хочуть врятуватись від війни, а їх вбивають… Ким треба бути, щоб просто розстрілювати мирних людей?! Ми намагались надавати допомогу, прикривати людей, здійснювали евакуацію з того автобуса, забирали людей під обстрілами, надавали свою техніку, вивозили їх у безпечне місце, – згадує командир.
– Ми завжди намагаємося здійснювати евакуацію цивільних. Вивозимо всіх, хто бажає. Деколи наполягаємо, проводимо роз’яснювальну роботу серед місцевих про необхідність евакуації. Було б набагато легше воювати, якби цивільні люди відразу залишали населені пункти, коли ми їх просимо. Тоді було б набагато менше жертв і серед цивільного населення, і серед військових. Але, на жаль, це не всі ще розуміють.
Розповідаючи про бої, в яких бере участь його підрозділ, «Шаман» наполегливо просить не називати його героєм. Мовляв, справжні герої – це його бійці.
– Я захоплююся ними. Вони кожен день роблять неймовірні вчинки, віддають найдорожче, що в них є. Але ніхто не сумнівається в правильності своїх дій. У доцільності оборони України, – підкреслює легендарний комбат. – Ті завдання, які вони виконують, інколи за межею можливого, але люди дають відсіч, навіть коли на якомусь напрямку противник переважає. Основний фактор – бойовий дух. Мої люди воюють до останнього. Противник йде великими силами і потім відступає. Наші не відступають ніколи.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Командир батальйону 95 ОДШб, Герой України Євген Шаматалюк «Шаман» на війні з 2014 року, від початку збройної агресії рф. Приймав бої у ДАПі, Волновасі, Слов’янську, Дмитрівці та інших гарячих точках Донбасу. З початку березня 2022 року захищає країну на Ізюмському напрямку, який залишається одним із найгарячіших.
– Ворог тут працює з усього наявного озброєння, яке в нього є. Це піхота, бойові машини, танки, артилерія, вогнеметні системи, такі як ТОС «Буратино», «Солнцепек», а також активно застосовує БПЛА. Раніше активно застосовував авіацію, зараз її вже набагато менше – завдяки нашій ППО, – говорить Євген. – Боїться ворог і нашої артилерії. Зараз кількість артилерії збільшилась, постійно наносимо вогневе ураження. Противник несе великі втрати, але, разом із тим, проводить активну ротацію, підтягує резерви. Кількість підрозділів, які штурмують наші позиції, я вже навіть не можу перерахувати, тому що вони постійно змінюються. Після їхніх невдалих спроб вони вже або дезертирують, відмовляються виконувати накази, або їх відводять десь в тили для перекомплектації тощо. Полонені розповідають, що їхні командири ставлять завдання, мовляв, якщо ви візьмете цей населений пункт, то вас завтра міняють і ви повертаєтеся до росії. Їхні солдати наскільки деморалізовані, що підняти їх до бою можна лише таким чином.
«Шаман» з болем розповідає про жахи, які доводиться переживати цивільному населенню через російських загарбників.
– Ми стали свідками того, як російський танк розстріляв автобус із цивільними людьми, які евакуювалися з Ізюму. Не передати словами відчуття, коли бачиш жінок, дітей, літніх людей, які просто хочуть врятуватись від війни, а їх вбивають… Ким треба бути, щоб просто розстрілювати мирних людей?! Ми намагались надавати допомогу, прикривати людей, здійснювали евакуацію з того автобуса, забирали людей під обстрілами, надавали свою техніку, вивозили їх у безпечне місце, – згадує командир.
– Ми завжди намагаємося здійснювати евакуацію цивільних. Вивозимо всіх, хто бажає. Деколи наполягаємо, проводимо роз’яснювальну роботу серед місцевих про необхідність евакуації. Було б набагато легше воювати, якби цивільні люди відразу залишали населені пункти, коли ми їх просимо. Тоді було б набагато менше жертв і серед цивільного населення, і серед військових. Але, на жаль, це не всі ще розуміють.
Розповідаючи про бої, в яких бере участь його підрозділ, «Шаман» наполегливо просить не називати його героєм. Мовляв, справжні герої – це його бійці.
– Я захоплююся ними. Вони кожен день роблять неймовірні вчинки, віддають найдорожче, що в них є. Але ніхто не сумнівається в правильності своїх дій. У доцільності оборони України, – підкреслює легендарний комбат. – Ті завдання, які вони виконують, інколи за межею можливого, але люди дають відсіч, навіть коли на якомусь напрямку противник переважає. Основний фактор – бойовий дух. Мої люди воюють до останнього. Противник йде великими силами і потім відступає. Наші не відступають ніколи.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
Героїчний опір України російській навалі бойовий медик Костянтин порівнює з подіями з серіалу «Гра престолів».
– Ми – воїни на Стіні, які ведуть боротьбу проти суцільного мороку зла, – говорить він.
До 24 лютого Костянтин працював стоматологом, займався приватною медичною практикою. На початку повномасштабного вторгнення приєднався до тероборони столиці, а щойно ворог пішов з Київщини, продовжив службу у 80-й ОДШБр.
Евакуація та надання домедичної допомоги пораненим – щоденна робота бойового медика, часом доводиться виїжджати по кілька разів на день. Багатогодинна «тиша в ефірі» - справжнє щастя для евакуаційного екіпажу, адже це означає, що всі бійці живі-здорові.
– Так чи інакше, ми постійно на зв’язку, готові до виїзду будь-якої хвилини, бо евакуюємо бійців не тільки зі своїх підрозділів, а й з сусідніх бригад, – пояснює Костянтин. – Допомагаємо й цивільним, які також звертаються до нас. Не відмовляємо, звичайно, тому що у селах на лінії фронту залишаються, здебільшого, люди літнього віку, про яких нікому подбати.
Велика війна принесла вже багато горя й руйнувань, разом із тим, вона була неминучою, упевнений медик.
– Вона мала бути. Це війна за європейські цінності, свободу й демократію проти російського тоталітаризму, – стверджує він. – Хочеться здобути перемогу, закрити питання незалежності України раз і назавжди, повернутися до своєї родини і жити в сильній, багатій, некорумпованій країні.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Героїчний опір України російській навалі бойовий медик Костянтин порівнює з подіями з серіалу «Гра престолів».
– Ми – воїни на Стіні, які ведуть боротьбу проти суцільного мороку зла, – говорить він.
До 24 лютого Костянтин працював стоматологом, займався приватною медичною практикою. На початку повномасштабного вторгнення приєднався до тероборони столиці, а щойно ворог пішов з Київщини, продовжив службу у 80-й ОДШБр.
Евакуація та надання домедичної допомоги пораненим – щоденна робота бойового медика, часом доводиться виїжджати по кілька разів на день. Багатогодинна «тиша в ефірі» - справжнє щастя для евакуаційного екіпажу, адже це означає, що всі бійці живі-здорові.
– Так чи інакше, ми постійно на зв’язку, готові до виїзду будь-якої хвилини, бо евакуюємо бійців не тільки зі своїх підрозділів, а й з сусідніх бригад, – пояснює Костянтин. – Допомагаємо й цивільним, які також звертаються до нас. Не відмовляємо, звичайно, тому що у селах на лінії фронту залишаються, здебільшого, люди літнього віку, про яких нікому подбати.
Велика війна принесла вже багато горя й руйнувань, разом із тим, вона була неминучою, упевнений медик.
– Вона мала бути. Це війна за європейські цінності, свободу й демократію проти російського тоталітаризму, – стверджує він. – Хочеться здобути перемогу, закрити питання незалежності України раз і назавжди, повернутися до своєї родини і жити в сильній, багатій, некорумпованій країні.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
Коли вранці 24 лютого мешканці Маріуполя прокинулися від вибухів, мало хто міг уявити, що російські окупанти за лічені місяці перетворять квітуче місто на руїни.
– Я один із тих, хто сподівався, що страшніше, ніж у 2014-2015 роках, не буде. Думав, що постріляють трішки, та й усе, – зізнається маріуполець Іван. – Але обстріли лише посилювалися. Того дня, коли прилетіло у мій двір, я усвідомив, що попереду – пекло. Люди лишали будинки і тікали з речами вглиб Маріуполя. Ми не знали, куди біжимо, головне – подалі від смерті. Боляче було спостерігати, як усе, що наживалося роками, знищується в один момент. Коли почалися сильні обстріли по всьому місту, забрав маму та виїхав разом з нею. Тато зміг приєднатися до нас пізніше, був змушений виїжджати через окуповані території, бо гуманітарних коридорів не було.
Знаєте, страшно, коли ти їдеш по своїй землі, а всюди ворожі війська зі зброєю, блок-пости з російськими та «днрівськими» прапорами. Тоді я відчув, як в мені народжується ненависть до ворога. У той момент я пообіцяв собі, що буду нищити росіян.
Виїхавши з Маріуполя, хлопець став на облік як переселенець і одразу мобілізувався до 53-ї ОМБр.
– Хто ж буде звільняти моє місто, як не я? Я хочу додому, побратими теж, тому, як би це важко не було, ми маємо боротись, – упевнений Іван.
Йому й досі важко змиритися з тим, що росіяни фактично знищили його улюблений Маріуполь.
– Знаєте, останні 6 років Маріуполь розвивався шаленими темпами. Місто квітло: оновили транспорт, реставрували будинки, відремонтували вулиці. Чисто все довкола, парки, фонтани, море поруч – живи й радій. А зараз там усюди лише попіл… Немає води, світла. росіяни – це руйнівники і кати, – каже Іван. – Їм не потрібні були люди, заводи, інфраструктура. Їх цікавила лише земля, дорога на Крим. Я завжди думаю про це, коли берусь за зброю. Розумію, що маю вбити ворогів, лише так ми станемо вільні. У росіян війна заради війни. А ми знаємо, за кого та за що боремось. В цьому і різниця між нами.
До речі, Іван з гордістю каже, що з початком повномасштабного вторгнення росії принципово перейшов на українську мову.
– Російська – мова мого ворога. Тому я твердо вирішив, що більше не буду нею користуватися. А от нашу рідну мову треба плекати. Радіо, телебачення, газети – всюди має бути українська мова, – запевняє Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Коли вранці 24 лютого мешканці Маріуполя прокинулися від вибухів, мало хто міг уявити, що російські окупанти за лічені місяці перетворять квітуче місто на руїни.
– Я один із тих, хто сподівався, що страшніше, ніж у 2014-2015 роках, не буде. Думав, що постріляють трішки, та й усе, – зізнається маріуполець Іван. – Але обстріли лише посилювалися. Того дня, коли прилетіло у мій двір, я усвідомив, що попереду – пекло. Люди лишали будинки і тікали з речами вглиб Маріуполя. Ми не знали, куди біжимо, головне – подалі від смерті. Боляче було спостерігати, як усе, що наживалося роками, знищується в один момент. Коли почалися сильні обстріли по всьому місту, забрав маму та виїхав разом з нею. Тато зміг приєднатися до нас пізніше, був змушений виїжджати через окуповані території, бо гуманітарних коридорів не було.
Знаєте, страшно, коли ти їдеш по своїй землі, а всюди ворожі війська зі зброєю, блок-пости з російськими та «днрівськими» прапорами. Тоді я відчув, як в мені народжується ненависть до ворога. У той момент я пообіцяв собі, що буду нищити росіян.
Виїхавши з Маріуполя, хлопець став на облік як переселенець і одразу мобілізувався до 53-ї ОМБр.
– Хто ж буде звільняти моє місто, як не я? Я хочу додому, побратими теж, тому, як би це важко не було, ми маємо боротись, – упевнений Іван.
Йому й досі важко змиритися з тим, що росіяни фактично знищили його улюблений Маріуполь.
– Знаєте, останні 6 років Маріуполь розвивався шаленими темпами. Місто квітло: оновили транспорт, реставрували будинки, відремонтували вулиці. Чисто все довкола, парки, фонтани, море поруч – живи й радій. А зараз там усюди лише попіл… Немає води, світла. росіяни – це руйнівники і кати, – каже Іван. – Їм не потрібні були люди, заводи, інфраструктура. Їх цікавила лише земля, дорога на Крим. Я завжди думаю про це, коли берусь за зброю. Розумію, що маю вбити ворогів, лише так ми станемо вільні. У росіян війна заради війни. А ми знаємо, за кого та за що боремось. В цьому і різниця між нами.
До речі, Іван з гордістю каже, що з початком повномасштабного вторгнення росії принципово перейшов на українську мову.
– Російська – мова мого ворога. Тому я твердо вирішив, що більше не буду нею користуватися. А от нашу рідну мову треба плекати. Радіо, телебачення, газети – всюди має бути українська мова, – запевняє Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
