Соня Кошкіна про Андрія Портнова:

«Ти прожив таке життя, що сьогодні багато, дуже багато людей не тільки по Києву, а й по всій Україні відкорковуватимуть найдорожче шампанське.
І це - не метафора, не перебільшення.

Ти пачками порушував карні справи,
- замовляв брудні дискредитаційні кампанії, нищив репутації,
- «по бєспрєдєлу» відбирав капітали,
- стравлював між собою людей,
- знущався і морально знищував,
- навіть руйнував родини.

Але твоє улюблене було - запроторити до вʼязниці.
Скільки моїх друзів і близьких людей втрапили за ґрати за твоєї злої волі!

Ооооо, від цього ти отримував ледь не фізичне задоволення. Тобі подобалося принижувати людей; подобалось, коли навіть сильні світу цього вимушені були перед тобою плазувати, захищаючи найдорожчих.
Створена тобою потворна система ефективно функціонувала навіть без твоєї фізичної присутності в країні.
І ось - логічний кінець.
Він був цілком прогнозований.
Ти заслужив на це, Андрію.
Лише питання часу.

***
Ми познайомилися в 2006-му. Ситуативно приятелювали, бо мешкали в сусідніх будинках в центрі міста. Якийсь час навіть машини на парковці поруч стояли.
Обравшись до Верховної Ради, ти і сформована тобою група «молодих прогресивних юристів» справляла враження цілком собі притомних людей, налаштованих на демократичний поступ в профільній сфері.
Щоправда, недовго.
Ти вивищівся до чорного демона не за часів Януковича, значно, значно раніше.
Я це добре памʼятаю.

А за Януковича, в 2012-му, ти став одним із співавторів кримінальної справи проти Lb.ua. Абсолютно невмотивованої, направленої на знищення незалежного медіа.
З абсурдними звинуваченнями, обшуками, виїмками серверів, блокуванням рахунків тощо.
Рівно 13 років тому.
Я все памʼятаю, Андрію.
Дуже добре памʼятаю.
І як ти обіцяв мене, нашого покійного Maks Levin та Олег Базар посадити «від 7 до 12».
Знаючи тебе дуже добре, я не вважала, що це - пусті погрози.
Хоча багато кому з колег тоді так здавалося. Ну, бо то ще перша половина 2012-го, ще «вегетаріанські часи» (справжнє «закручування гайок» почалося невдовзі, а ми просто стали одними з перших).
І вони публічно про це говорили. З різних, до речі, мотивів.
Це, мої хороші, я теж назавжди зафіксувала в памʼяті).

Тоді ми відбилися. Lb.ua вистояв, ми відновили повноцінну роботу.
Але ти не заспокоївся. Тобі не дали втілити задумане, тобі це дуже не сподобалось і ти переказав мені через спільних знайомих дослівно таке:
- Я її гнатиму й далі. Особисто. Я дійду до кінця.

Що ти придумав? Ти знав, що я тільки-тільки захистила дисер і вирішив, що мене треба його позбавити.
Публічно принизити. Як ти любив.
Підстави? Завжди можна вигадати. Тобі спало на думку найпростіше: плагіат. В роботі, яка була присвячена розвитку демократичної політичної культури на прикладі Lb.ua (!!) в 2010-2012 роках.
За твоєю спотвореною логікою, я її сама у себе «сплагіатила».
Ти дав грошей людям, які це впевнено «доводили».
І тим, які про це писали.
В тому числі на Обозі і УП. На чолі з Сашею Чаленко, прасті Госпаді. Не знаю, чи воно досі «бовтається» десь там в його «блогах» - гидко перевіряти. Але відвертої «чорнухи» по мені в інтернеті ти накидав чимало - грошей не шкодував.
От вона точно є досі.
Знову ж таки: це зараз - звичайна справа.
А тоді: свобода слова й «альтернативна думка». Ну, а шо?
Хіба не мав Саша Чаленко права висловитися?))))

«Ви маєте це зараз якось прибрати/виправити», - кажуть мені мої студенти, - «Адже є люди, які не знають цієї вашої історії і вони тому вірять».
Так, студенти мають рацію. Але, чесно, мені настільки бридко, що ніяк не можу себе примусити зайнятися питанням.
Хоча б Вікіпедію осилити (яку ти не втомлювався правити по мені до останнього). Є, до речі, тут хтось з українського офісу? Ну, бо коли там написано, що я поїхала з України після початку вторгнення й досі не повернулася, а виправити це ніяк неможливо - то, вибачте, смішно)))

В результаті, Шевченківський районний суд позбавив мене дисертації на підставі … ні, не плагіату (бо, ясно, його там не було), а через … увага….⬇️⬇️⬇️⬇️

«Відсутність в тексті дисертації наукової новизни».
Це - офіційне формулювання.
Спитаєте, як районний суд може визначати не/наявність «наукової новизни».
Портнов знав відповідь).
Памʼятаю ще бігборди по Києву, на яких ти це писав. В тому числі, неподалік від мого дому. І дому моїх батьків. Я все дуже добре памʼятаю, Андрію.

Та історія дійсно сильно по мені вдарила. Чого приховувати.
Тому коли ті ж студенти питають щось на кшталт «а як ви справляєтесь зі стресом від хейтерських коментарів в мережі?» або «чи не боїтесь ви «шакалячого експресу?», я тільки посміхаюсь.
Слава Богу, ви не знаєте, що таке хейт, мої милі).

Ясно, що після перемоги Революції гідності вищі судові інстанції весь той брєд відмінили, мене було поновлено в правах.
Формально.
«За спиною» багато хто досі пригадує мені ту історію. 
Ти зробив свою чорну справу, Андрію, ти міг тішитися.
Хоча, саме наперекір цьому твоєму шаленству, я відучилася за кордоном за новою спеціальністю (вчилася англійською, але по ходу ще засвоїла італійську), наново написала роботу - щоб вже точно не виникало ні в кого ніяких питань.
І вже девʼять років щасливо викладаю. В тому числі, я є запрошеним професором Карлового університету в Празі.
Не знаю, чи мала б я таке завзяття нині, якби ти з таким азартом не взявся мене тоді знищувати.
Я виявилася сильнішою, Андрію.
І тобі це не давало спокою до останнього.

***
Десь наприкінці 2014-го - на початку 2015-го, спільний знайомий сказав дослівно таке:
- Ви маєте помиритися.
- Серйозно? Вибач, але я з ним не сварилася. Тобі нагадати, що було?
- Він зараз в Москві, йому дуже погано. Він просить дозволу тобі подзвонити.
- Та ти що? А шо сі стало?!
Я - добросердечна ідіотка, тому відповіла:
- Мій номер не міняється з 2002-го року. На відміну від ваших. Ви обоє це знаєте.
- Ти пишеш книгу про Майдан.
- Може, ти пропонуєш, шоб я його проінтервʼювала? Виправдала?
- Ні…. Але… Але ж ти можеш принаймні послухати, що він скаже.

Ти зателефонував наступного дня.
- Привіт. Це я.
- Впізнала по голосу. Чого ти телефонуєш?
- Я би хотів вибачитися.
- Вибачитися за що? За те, що ледь не знищив моє видання? За те, що намагався звезти мене з розуму; що поливав брудом так, як взагалі важко уявити (повторюсь, як для 2012-го року, кампанія по мені особисто була реально безпрецедентною. Навіть зараз так мало хто «розгортає баян»); за те, що таким же брудом облив моїх колег, членів родини, які взагалі ні до чого?
- Пробач. Це - все, що я можу сказати. Пробач мене.
- Я не можу тебе пробачити, Андрію. Не можу. Але у мене до тебе питання.
- Кажи.
- Дивись. В 2012-му мені було 26 років. Коли то все почалося, ще навіть 25. Я - шеф-редактор незалежного медіа. Ти - заступник голови Офісу Президента, тобі щось близько сорока (точно я не памʼятаю). Ми з тобою явно в неспівставних вагових категоріях. Так, я - не остання людина, але ти - сильніший і більший за мене в рази. В рази. Чому ти з таким завзяттям мене переслідував? Я ж особисто тобі нічого не зробила. Якби у нас з тобою ще б були якісь шури-мури і я б тобі відмовила, таку реакцію ще можна було б, принаймні, пояснити, але ж ні!
- Ти написала на сайті, що то я причетний до спроби закрити Lb.ua.
- А хіба це неправда?
- Правда.
- То які претензії? Я не мала захищати себе і своїх людей?! Ти, заступник керівника Офісу Президента, перший віце-премʼєр, перший заступник генерального прокурора і помічник Президента - кожен зі своїх мотивів - закрутили проти незалежного ЗМІ надуману карну справу. Ви всім, на нашому прикладі, хотіли показати, де місце незалежних ЗМІ в цій країні. Я не мала захищатися??? Ти серйозно?
- Все так.
- То чому? Чому ти вже й потім, коли справу закрили, за відсутністю просто підстав, ти продовжував воювати зі мною особисто?! Це ж просто неспівмірні сили!!!, - на диво, я говорила дуже спокійно.
Андрій мовчав.
- Пробач мене.
- Мені не потрібні твої вибачення. Я щиро хочу зрозуміти логіку. Можеш пояснити?
Він знов довго мовчав і нарешті видав:
- Ти ж мене знаєш: я затятий. Як щось втовкмачу собі в голову… Я завжди такий був. Ти пробачиш?
- Вибач, але ні.⬇️

Професор КДА УПЦ Володимир Бурега філігранно вбиває цвяхи у труну московської патріархії:

«Володимир Бурега: До питання про механізми створення автокефальних Церков (у контексті сучасного статусу УПЦ)

Протягом останніх десятиліть у світовому православ’ї точаться напружені дискусії навколо можливих механізмів створення нових автокефальних Церков. Ці дискусії показали, що, з одного боку, між Помісними Церквами немає принципових розбіжностей у розумінні сутності інституту автокефалії. Але, з іншого боку, у світовому православ’ї відсутня єдність у питанні про порядок надання автокефалії. Сьогодні у православному богослов’і та канонічному праві співіснують кілька різних поглядів на можливий механізм створення нових автокефальних Церков.

У цьому повідомленні я спробую поміркувати про ті фактори, які впливають на створення нових автокефальних Церков і як це стосується сучасного статусу Української Православної Церкви.
Розуміння церковної незалежності могло суттєво змінюватися в різні періоди історії. Наприклад, в правилах Першого Вселенського Собору усі митрополії представлені як канонічно незалежні. Як писав відомий візантійський каноніст патріарх Федор Вальсамон, «в давнину митрополити усіх єпархій були автокефальними (ὅτι τὸ παλαιὸν πάντες οἱ τῶν ἐπαρχιῶν μητροπολῖται αὐτοκέφαλοι ἦσαι) та приймали хіротонії від своїх власних Синодів».

Очевидно, у IV ст. незалежні митрополії існували принаймні в межах імперських діоцезів, яких на початку IV ст. було 12, а до кінця століття їх стало 15. Однак, у V-VI ст. майже усі ці митрополії опинилася у підпорядкуванні п’яти великим патріархатам, сформувавши так звану пентархію.
Сучасне уявлення про автокефальні Церкви оформилося протягом останніх двох століть. З ХІХ ст. нормою вважається надання автокефалій Церквам у межах національних держав. Це вплинуло і на уявлення про те, які саме фактори впливають на створення нових автокефальних Церков. Сьогодні такими факторами вважаються:
Державна незалежність регіону, який претендує на автокефалію;
Національна самобутність цього регіону та його географічна віддаленість від Церкви-Матері.
Я б навіть сказав, що фактор державної незалежності відіграє вирішальну роль у створенні нових автокефальних Церков. Як тільки на карті світу з’являється нова незалежна держава, автоматично постає питання і про отримання нею церковної незалежності. Зокрема, у ХІХ ст. так було в історії Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, а у ХХ ст. — в історії Польщі, Чехословаччини, Албанії. На межі ХХ-ХХІ ст. фактор державної незалежності є визначальним і в дискусіях навколо автокефалії Православних Церков в Україні та Північній Македонії.

Однак, у другій половині ХХ ст. окрім названих трьох факторів нерідко вказують і певні додаткові фактори, які також можуть впливати на процес отримання церковної незалежності.
Тут я свідомо пошлюся на Московського патріарха Алексія І (Симанського, 1877-1970), якій у 1948 р. у своїй доповіді на нараді Предстоятелів та представників автокефальних Церков спробував сформулювати ці додаткові фактори. На його думку, першим додатковим фактором проголошення автокефалії може бути загроза чистоті православної віри, яка походить від керівництва Церкви-Матері. А другим додатковим фактором патріарх Алексій вважав залежність Церкви-Матері від державної влади, яка сповідує антихристиянські погляди і тим самим загрожує як кіріархальній Церкві, так і усім її складовим частинам.

Нагадаю, що у 1948 р. відбулося святкування 500-річчя автокефалії Московської митрополії. Тому патріарх Алексій у своїй доповіді спирався, перш за все, на досвід Церкві у московській державі XV століття. У 1439 р. Константинопольська Церква уклала в унію з Римським престолом. Тому в Москві вважали, що від Константинополя як Матері-Церкви походить загроза збереженню чистоти православної віри. Відповідно, митрополія у Москві почала прагнути повної незалежності «от подверженной тогда колебаниям Греческой Церкви». Крім того, у 1453 р. Константинополь був завойований турками-османами.⬇️⬇️⬇️

Замість Візантійської імперії була створена Османська держава на чолі з султаном-мусульманином, якому підкорялася і Константинопольська патріархія. Так виник ще один важливий фактор: призначення митрополитів до Москви мали б відтепер погоджуватися з мусульманським (тобто нехристиянським) правителем. Звісно, що це було неприйнятним для державної влади у Москві і сприяло остаточному відокремленню Московської митрополії від Константинопольської Церкви.

У 1960-ті рр. професор Олександр Боголєпов (1886-1980), який мешкав в Америці, аналізуючи доповідь патріарха Алексія, спробував надати цим додатковим факторам універсального виміру і застосовати їх до Північноамериканської митрополії. Професор Боголєпов вказував, що після приходу до влади в Росії більшовиків Московська патріархія опинилася під контролем атеїстичного політичного режиму. Він пише: «Тиск комуністичної влади на Російську Церкву виявився навіть сильнішим, ніж колишній тиск мусульман на Константинопольський патріархат». Тому підкорення московському церковному центру становило реальну загрозу і для канонічного устрою митрополії в Північній Америці, і для її свободи віросповідання, і навіть для чистоти православної віри. Оскільки опосередковано митрополія опинялася під контролем атеїстичного радянського уряду, який вів свідому боротьбу проти Церкви. В цій ситуації Північноамериканська митрополія «не мала альтернативи створенню повністю незалежної від Московської патріархії системи управління». Саме це і поклало початок формуванню автокефальної Церкви в Північній Америці та Канаді.

Таким чином, професор Боголєпов, розвиваючи думки патріарха Алексія І, сформулював ще одне вкрай важливе доповнення до традиційних критеріїв створення нових автокефалій. У ХХ ст. одним із факторів створення нових незалежних Церков стало прагнення вийти з-під контролю тоталітарних держав, які підкорили собі вище керівництво Церков-Матерів. Розвиваючи цю тезу Боголєпова, можна сказати, що в разі, коли в державі, на території якої знаходиться Церква-Матір, формується авторитарний чи тоталітарний політичний режим, який підкоряє собі церковне управління, то ті церковні області, які знаходяться на території інших держав, мають не тільки право, але й обов’язок відокремитися від Церкви-Матері. Це відокремлення дозволяє зберегти неушкодженими канонічний устрій та внутрішню свободу Церкви.
Тези професора Боголєпова звучать особливо актуально в сучасній Україні. Ми бачимо, що Православна Церква в Росії опинилася під повним контролем авторитарної держави, яка активно перетворюється на класичний диктаторський режим. Російське державне керівництво розв’язало війну проти України. Ця війна ведеться відверто злочинними методами та має на меті не просто завоювання України, але й повне знищення самої української національної ідентичності. При цьому і московський патріарх Кирил, і багато інших російських єпископів і священників неодноразово висловлювали повну підтримку російської військової агресії проти України.

В цій ситуації ми маємо застосувати саме ті критерії, про які писав професор Боголєпов. Для мене є цілком очевидним, що Церква в Росії, яка сьогодні повністю підтримує військову агресію, становить пряму загрозу і канонічному устрою, і свободі Православної Церкви на території України. І сама ця загроза вже є достатньою підставою для припинення канонічної підлеглості Української Православної Церкви Московському патріархату.
Висловлю і ще одну важливу для мене тезу. Я вважаю, що фактична підтримка патріархом Кирилом військової агресії проти України і навіть оголошення цієї агресії «священною війною» є моральним злочином. Виправдання російського мілітаризму вступає у пряме протиріччя з Євангельською мораллю. І саме тому патріарх Кирил просто втрачає легітимність як церковний пастир.

Церковні канони лише допомагають реалізувати в житті Церкви моральні норми, закріплені у Євангелії. Тому канони мають підпорядковуватися нормам християнської моралі. Якщо ж церковний ієрарх публічно підтримує те, що не відповідає заповідям Христа, він втрачає легітимність навіть без посилання на певні канони Соборів.⬇️⬇️⬇️