Митрополита Сумського УПЦ Євлогія розпирає від нічого не значущих доводів на захист УПЦ.
Послідовним треба бути, Ваше Високопреосвященство!
Послідовним треба бути, Ваше Високопреосвященство!
ЗВЕРНЕННЯ
з нагоди третьої річниці
Собору Української Православної Церкви,
що відбувся 27 травня 2022 року у м. Києві (Феофанія)
Христос воскрес!
Щиро вітаю усіх з великим празником Світлого Христового Воскресіння, через яке Христос, наш Спаситель і Господь «нашу смерть поправ і сущим у гробах життя дарував» (тропар Пасхи).
У ці благословенні пасхальні дні ми відзначаємо третю річницю Собору Української Православної Церкви, що відбувся у місті Києві, у Свято-Пантелеімонівському монастирі, що у Феофанії.
У 2022 році, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, наша свята Церква стикнулася зі складними викликами, розв’язання яких було можливим тільки з допомогою соборного церковного розуму. І ми пішли шляхом соборності.
27 травня 2022 року у м. Києві, у Свято-Пантелеімонівському монастирі (Феофанія) відбувся Собор Української Православної Церкви, який ухвалив низку важливих рішень.
На жаль, після початку повномасштабного вторгнення Московський патріарх Кирил повністю став на бік російського політичного керівництва, послідовно виправдовуючи військову агресію проти України. Тому вже в перші тижні війни численні священники нашої Церкви почали заявляти про свою незгоду зі словами та діями патріарха Кирила. Як окремі парафії, так і цілі єпархії в різних регіонах України почали відмовлятись підносити ім’я Московського патріарха за богослужінням. У цій ситуації Священний Синод Української Православної Церкви вирішив скликати в Києві зібрання єпископів, священників, монахів та мирян для обговорення життя нашої Церкви в умовах війни.
Це зібрання розпочало свою роботу вранці 27 травня 2022 року у монастирі Феофанія. В ньому взяли участь (очно або дистанційно) єпископи, священники, ченці та миряни з усіх єпархій нашої Церкви. Отже, це зібрання мало достатній кворум, щоб стати повноцінним Собором Української Православної Церкви. Коли стало очевидним, що ідею негайного проведення Собору підтримують практично усі учасники зібрання, було вирішено того ж дня провести спочатку засідання Священного Синоду та Собору єпископів, а потім і Собору Української Православної Церкви за участі єпископів, священників, ченців та мирян, згідно прийнятого регламенту.
Цей Великий Собор розпочав роботу у другій половині дня 27 травня. Переважна більшість делегатів Собору виступила за повне відокремлення Української Православної Церкви від Московського патріархату. Саме тому Собор вніс низку принципових змін до Статуту про управління, якими було засвідчено про повну канонічну самостійність Української Православної Церкви та її однозначне відмежування від Московського патріархату. Зі статуту були вилучені всі пункти про зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою. Зокрема, постанови РПЦ більше не є підставою для діяльності нашої Церкви. Предстоятель Української Православної Церкви пожиттєво обирається єпископатом нашої Церкви та не потребує отримання благословення на своє служіння від Московського патріарха. Митрополит Київський і всієї України припинив членство у Священному Синоді РПЦ. Ім’я Московського патріарха більше не поминається за богослужінням у храмах та монастирях Української Православної Церкви.
Собор однозначно засудив російську військову агресію проти України та висловив незгоду з позицією патріарха Кирила щодо цієї війни. Собор також заявив про намір відновити в Українській Православній Церкві чин мироваріння. Крім того, делегати Собору висловились за розвиток місії нашої Церкви за кордоном серед православних українців, які внаслідок війни опинились за межами своєї Батьківщини, задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності.
Таким чином, Собор, який відбувся 3 роки тому у монастирі Феофанія, докорінно змінив життя нашої Церкви. Після 27 травня 2022 року ми більше не є частиною Московського патріархату. Собор чітко заявив про прагнення нашої Церкви до повної канонічної незалежності. І на даний момент ми вже маємо усі атрибути такої незалежності.⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️
з нагоди третьої річниці
Собору Української Православної Церкви,
що відбувся 27 травня 2022 року у м. Києві (Феофанія)
Христос воскрес!
Щиро вітаю усіх з великим празником Світлого Христового Воскресіння, через яке Христос, наш Спаситель і Господь «нашу смерть поправ і сущим у гробах життя дарував» (тропар Пасхи).
У ці благословенні пасхальні дні ми відзначаємо третю річницю Собору Української Православної Церкви, що відбувся у місті Києві, у Свято-Пантелеімонівському монастирі, що у Феофанії.
У 2022 році, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, наша свята Церква стикнулася зі складними викликами, розв’язання яких було можливим тільки з допомогою соборного церковного розуму. І ми пішли шляхом соборності.
27 травня 2022 року у м. Києві, у Свято-Пантелеімонівському монастирі (Феофанія) відбувся Собор Української Православної Церкви, який ухвалив низку важливих рішень.
На жаль, після початку повномасштабного вторгнення Московський патріарх Кирил повністю став на бік російського політичного керівництва, послідовно виправдовуючи військову агресію проти України. Тому вже в перші тижні війни численні священники нашої Церкви почали заявляти про свою незгоду зі словами та діями патріарха Кирила. Як окремі парафії, так і цілі єпархії в різних регіонах України почали відмовлятись підносити ім’я Московського патріарха за богослужінням. У цій ситуації Священний Синод Української Православної Церкви вирішив скликати в Києві зібрання єпископів, священників, монахів та мирян для обговорення життя нашої Церкви в умовах війни.
Це зібрання розпочало свою роботу вранці 27 травня 2022 року у монастирі Феофанія. В ньому взяли участь (очно або дистанційно) єпископи, священники, ченці та миряни з усіх єпархій нашої Церкви. Отже, це зібрання мало достатній кворум, щоб стати повноцінним Собором Української Православної Церкви. Коли стало очевидним, що ідею негайного проведення Собору підтримують практично усі учасники зібрання, було вирішено того ж дня провести спочатку засідання Священного Синоду та Собору єпископів, а потім і Собору Української Православної Церкви за участі єпископів, священників, ченців та мирян, згідно прийнятого регламенту.
Цей Великий Собор розпочав роботу у другій половині дня 27 травня. Переважна більшість делегатів Собору виступила за повне відокремлення Української Православної Церкви від Московського патріархату. Саме тому Собор вніс низку принципових змін до Статуту про управління, якими було засвідчено про повну канонічну самостійність Української Православної Церкви та її однозначне відмежування від Московського патріархату. Зі статуту були вилучені всі пункти про зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою. Зокрема, постанови РПЦ більше не є підставою для діяльності нашої Церкви. Предстоятель Української Православної Церкви пожиттєво обирається єпископатом нашої Церкви та не потребує отримання благословення на своє служіння від Московського патріарха. Митрополит Київський і всієї України припинив членство у Священному Синоді РПЦ. Ім’я Московського патріарха більше не поминається за богослужінням у храмах та монастирях Української Православної Церкви.
Собор однозначно засудив російську військову агресію проти України та висловив незгоду з позицією патріарха Кирила щодо цієї війни. Собор також заявив про намір відновити в Українській Православній Церкві чин мироваріння. Крім того, делегати Собору висловились за розвиток місії нашої Церкви за кордоном серед православних українців, які внаслідок війни опинились за межами своєї Батьківщини, задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності.
Таким чином, Собор, який відбувся 3 роки тому у монастирі Феофанія, докорінно змінив життя нашої Церкви. Після 27 травня 2022 року ми більше не є частиною Московського патріархату. Собор чітко заявив про прагнення нашої Церкви до повної канонічної незалежності. І на даний момент ми вже маємо усі атрибути такої незалежності.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Наша Церква самостійно вирішує усі питання свого внутрішнього та зовнішнього життя: відкриває нові єпархії, обирає єпископів та предстоятеля без втручання з боку інших Помісних Церков, самостійно виготовляє святе Миро для власних потреб, відкриває парафії за кордоном.
Ми сподіваємось, що уся родина Автокефальних Помісних Церков морально підтримає нас, схвалить нашу канонічну незалежність та відзначить її належною відзнакою.
Священна історія свідчить, що Церковні Собори, які відстоюють та захищають чистоту віри та християнської моралі, керуються благодаттю Святого Духа, Який наставляє нас на всяку істину(Ін. 16, 13), і нас втішає те, що у ці складні часи, коли Україна проходить через один з найскладніших періодів у своїй історії, Господь не залишає нас, а продовжує вести нас до Свого Царства.
І сьогодні, коли ми святкуємо третю річницю Собору Української Православної Церкви, закликаю усіх до підсиленної молитви за нашу Батьківщину Україну, за її народ та за наших воїнів, які ціною власного життя боронять свою рідну землю. Також закликаю усіх до молитви за нашу Церкву, щоб Господь підтримав нас в час цих важких випробувань, допоміг нам зрозуміти, в чому є воля Божа, блага, угодна і досконала (Рим. 12, 2), та надав сили для втілення Його волі в нашому житті.
Закликаю на всіх нас Боже благословення.
+ ОНУФРІЙ
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ, ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
м. Київ
Ми сподіваємось, що уся родина Автокефальних Помісних Церков морально підтримає нас, схвалить нашу канонічну незалежність та відзначить її належною відзнакою.
Священна історія свідчить, що Церковні Собори, які відстоюють та захищають чистоту віри та християнської моралі, керуються благодаттю Святого Духа, Який наставляє нас на всяку істину(Ін. 16, 13), і нас втішає те, що у ці складні часи, коли Україна проходить через один з найскладніших періодів у своїй історії, Господь не залишає нас, а продовжує вести нас до Свого Царства.
І сьогодні, коли ми святкуємо третю річницю Собору Української Православної Церкви, закликаю усіх до підсиленної молитви за нашу Батьківщину Україну, за її народ та за наших воїнів, які ціною власного життя боронять свою рідну землю. Також закликаю усіх до молитви за нашу Церкву, щоб Господь підтримав нас в час цих важких випробувань, допоміг нам зрозуміти, в чому є воля Божа, блага, угодна і досконала (Рим. 12, 2), та надав сили для втілення Його волі в нашому житті.
Закликаю на всіх нас Боже благословення.
+ ОНУФРІЙ
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ, ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
м. Київ
На Рівненщині знищили старовинний храм XVIII століття. Деякі джерела повідомляють що він належав ПЦУ.
У селі Забороль місцеві жителі повністю знесли дерев'яний храм Іоанна Хрестителя (1762 року), розпилявши його бензопилами на дрова. Про це повідомив мистецтвознавець Микола Бендюк на своїй сторінці у Facebook.
За його словами, територія, де стояв храм, вже вирівняна тракторами, при цьому виявлено фрагменти черепів та людських кісток. Бендюк проводить паралелі з подібним знищенням церкви XVIII століття в селі Розваж понад десять років тому, за яке ніхто не поніс покарання.
Мистецтвознавець також згадав недавнє руйнування культурного шару та усипальниці XVIII століття в Острозі. Ці випадки викликають занепокоєння щодо систематичного знищення історичних пам'яток та відсутності відповідальності. Цікаво, що перед знесенням церкву Іоанна Хрестителя обшили вагонкою.
У селі Забороль місцеві жителі повністю знесли дерев'яний храм Іоанна Хрестителя (1762 року), розпилявши його бензопилами на дрова. Про це повідомив мистецтвознавець Микола Бендюк на своїй сторінці у Facebook.
За його словами, територія, де стояв храм, вже вирівняна тракторами, при цьому виявлено фрагменти черепів та людських кісток. Бендюк проводить паралелі з подібним знищенням церкви XVIII століття в селі Розваж понад десять років тому, за яке ніхто не поніс покарання.
Мистецтвознавець також згадав недавнє руйнування культурного шару та усипальниці XVIII століття в Острозі. Ці випадки викликають занепокоєння щодо систематичного знищення історичних пам'яток та відсутності відповідальності. Цікаво, що перед знесенням церкву Іоанна Хрестителя обшили вагонкою.
Православ'я: сестра Васса про міжюрисдикційні війни, канони, віру і війну
https://youtube.com/watch?v=Xp6nE2EjUWw&si=X-1P7uh0Rmc7RNuk
https://youtube.com/watch?v=Xp6nE2EjUWw&si=X-1P7uh0Rmc7RNuk
YouTube
Православ'я: сестра Васса про міжюрисдикційні війни, канони, віру і війну
У цьому випуску «ВІЧЕ» ми говоримо з сестрою Вассою — православною монахинею, богословкою і тонким аналітиком сучасного християнства. Чи вичерпали себе старі форми віри? Як жити Євангелієм у світі, де правда розпорошена, а мораль — фрагментована? Чи має…
Максим Остапенко, директор державного заповідника «Києво-Печерська Лавра» звільнений:
«Цей день мав бути іншим.
Поки ми готували масштабну виставку в Лаврі, я отримав новину, яка була несподіванкою — наказом Міністерство культури та стратегічних комунікацій України мене звільнено з посади керівника Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра».
Без пояснень.
Без попереджень.
Без жодних офіційних зауважень щодо моєї роботи.
Останні тижні ширились чутки про закулісну боротьбу за контроль над Лаврою. Ми відчували тиск. Очевидно, комусь стало незручно від того, що ми вголос говорили про необхідність очищення Лаври від імперських наративів. Комусь заважала правда. Комусь — наша принциповість.
Але ця новина не стала поразкою. Вона — ще одне підтвердження, що ми рухаємося у правильному напрямку.
Сподіваюсь, завтра хоча б отримаю пояснення для себе особисто і для колективу, що відбувається.»
«Цей день мав бути іншим.
Поки ми готували масштабну виставку в Лаврі, я отримав новину, яка була несподіванкою — наказом Міністерство культури та стратегічних комунікацій України мене звільнено з посади керівника Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра».
Без пояснень.
Без попереджень.
Без жодних офіційних зауважень щодо моєї роботи.
Останні тижні ширились чутки про закулісну боротьбу за контроль над Лаврою. Ми відчували тиск. Очевидно, комусь стало незручно від того, що ми вголос говорили про необхідність очищення Лаври від імперських наративів. Комусь заважала правда. Комусь — наша принциповість.
Але ця новина не стала поразкою. Вона — ще одне підтвердження, що ми рухаємося у правильному напрямку.
Сподіваюсь, завтра хоча б отримаю пояснення для себе особисто і для колективу, що відбувається.»
Соня Кошкіна про Андрія Портнова:
«Ти прожив таке життя, що сьогодні багато, дуже багато людей не тільки по Києву, а й по всій Україні відкорковуватимуть найдорожче шампанське.
І це - не метафора, не перебільшення.
Ти пачками порушував карні справи,
- замовляв брудні дискредитаційні кампанії, нищив репутації,
- «по бєспрєдєлу» відбирав капітали,
- стравлював між собою людей,
- знущався і морально знищував,
- навіть руйнував родини.
Але твоє улюблене було - запроторити до вʼязниці.
Скільки моїх друзів і близьких людей втрапили за ґрати за твоєї злої волі!
Ооооо, від цього ти отримував ледь не фізичне задоволення. Тобі подобалося принижувати людей; подобалось, коли навіть сильні світу цього вимушені були перед тобою плазувати, захищаючи найдорожчих.
Створена тобою потворна система ефективно функціонувала навіть без твоєї фізичної присутності в країні.
І ось - логічний кінець.
Він був цілком прогнозований.
Ти заслужив на це, Андрію.
Лише питання часу.
***
Ми познайомилися в 2006-му. Ситуативно приятелювали, бо мешкали в сусідніх будинках в центрі міста. Якийсь час навіть машини на парковці поруч стояли.
Обравшись до Верховної Ради, ти і сформована тобою група «молодих прогресивних юристів» справляла враження цілком собі притомних людей, налаштованих на демократичний поступ в профільній сфері.
Щоправда, недовго.
Ти вивищівся до чорного демона не за часів Януковича, значно, значно раніше.
Я це добре памʼятаю.
А за Януковича, в 2012-му, ти став одним із співавторів кримінальної справи проти Lb.ua. Абсолютно невмотивованої, направленої на знищення незалежного медіа.
З абсурдними звинуваченнями, обшуками, виїмками серверів, блокуванням рахунків тощо.
Рівно 13 років тому.
Я все памʼятаю, Андрію.
Дуже добре памʼятаю.
І як ти обіцяв мене, нашого покійного Maks Levin та Олег Базар посадити «від 7 до 12».
Знаючи тебе дуже добре, я не вважала, що це - пусті погрози.
Хоча багато кому з колег тоді так здавалося. Ну, бо то ще перша половина 2012-го, ще «вегетаріанські часи» (справжнє «закручування гайок» почалося невдовзі, а ми просто стали одними з перших).
І вони публічно про це говорили. З різних, до речі, мотивів.
Це, мої хороші, я теж назавжди зафіксувала в памʼяті).
Тоді ми відбилися. Lb.ua вистояв, ми відновили повноцінну роботу.
Але ти не заспокоївся. Тобі не дали втілити задумане, тобі це дуже не сподобалось і ти переказав мені через спільних знайомих дослівно таке:
- Я її гнатиму й далі. Особисто. Я дійду до кінця.
Що ти придумав? Ти знав, що я тільки-тільки захистила дисер і вирішив, що мене треба його позбавити.
Публічно принизити. Як ти любив.
Підстави? Завжди можна вигадати. Тобі спало на думку найпростіше: плагіат. В роботі, яка була присвячена розвитку демократичної політичної культури на прикладі Lb.ua (!!) в 2010-2012 роках.
За твоєю спотвореною логікою, я її сама у себе «сплагіатила».
Ти дав грошей людям, які це впевнено «доводили».
І тим, які про це писали.
В тому числі на Обозі і УП. На чолі з Сашею Чаленко, прасті Госпаді. Не знаю, чи воно досі «бовтається» десь там в його «блогах» - гидко перевіряти. Але відвертої «чорнухи» по мені в інтернеті ти накидав чимало - грошей не шкодував.
От вона точно є досі.
Знову ж таки: це зараз - звичайна справа.
А тоді: свобода слова й «альтернативна думка». Ну, а шо?
Хіба не мав Саша Чаленко права висловитися?))))
«Ви маєте це зараз якось прибрати/виправити», - кажуть мені мої студенти, - «Адже є люди, які не знають цієї вашої історії і вони тому вірять».
Так, студенти мають рацію. Але, чесно, мені настільки бридко, що ніяк не можу себе примусити зайнятися питанням.
Хоча б Вікіпедію осилити (яку ти не втомлювався правити по мені до останнього). Є, до речі, тут хтось з українського офісу? Ну, бо коли там написано, що я поїхала з України після початку вторгнення й досі не повернулася, а виправити це ніяк неможливо - то, вибачте, смішно)))
В результаті, Шевченківський районний суд позбавив мене дисертації на підставі … ні, не плагіату (бо, ясно, його там не було), а через … увага….⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️
«Ти прожив таке життя, що сьогодні багато, дуже багато людей не тільки по Києву, а й по всій Україні відкорковуватимуть найдорожче шампанське.
І це - не метафора, не перебільшення.
Ти пачками порушував карні справи,
- замовляв брудні дискредитаційні кампанії, нищив репутації,
- «по бєспрєдєлу» відбирав капітали,
- стравлював між собою людей,
- знущався і морально знищував,
- навіть руйнував родини.
Але твоє улюблене було - запроторити до вʼязниці.
Скільки моїх друзів і близьких людей втрапили за ґрати за твоєї злої волі!
Ооооо, від цього ти отримував ледь не фізичне задоволення. Тобі подобалося принижувати людей; подобалось, коли навіть сильні світу цього вимушені були перед тобою плазувати, захищаючи найдорожчих.
Створена тобою потворна система ефективно функціонувала навіть без твоєї фізичної присутності в країні.
І ось - логічний кінець.
Він був цілком прогнозований.
Ти заслужив на це, Андрію.
Лише питання часу.
***
Ми познайомилися в 2006-му. Ситуативно приятелювали, бо мешкали в сусідніх будинках в центрі міста. Якийсь час навіть машини на парковці поруч стояли.
Обравшись до Верховної Ради, ти і сформована тобою група «молодих прогресивних юристів» справляла враження цілком собі притомних людей, налаштованих на демократичний поступ в профільній сфері.
Щоправда, недовго.
Ти вивищівся до чорного демона не за часів Януковича, значно, значно раніше.
Я це добре памʼятаю.
А за Януковича, в 2012-му, ти став одним із співавторів кримінальної справи проти Lb.ua. Абсолютно невмотивованої, направленої на знищення незалежного медіа.
З абсурдними звинуваченнями, обшуками, виїмками серверів, блокуванням рахунків тощо.
Рівно 13 років тому.
Я все памʼятаю, Андрію.
Дуже добре памʼятаю.
І як ти обіцяв мене, нашого покійного Maks Levin та Олег Базар посадити «від 7 до 12».
Знаючи тебе дуже добре, я не вважала, що це - пусті погрози.
Хоча багато кому з колег тоді так здавалося. Ну, бо то ще перша половина 2012-го, ще «вегетаріанські часи» (справжнє «закручування гайок» почалося невдовзі, а ми просто стали одними з перших).
І вони публічно про це говорили. З різних, до речі, мотивів.
Це, мої хороші, я теж назавжди зафіксувала в памʼяті).
Тоді ми відбилися. Lb.ua вистояв, ми відновили повноцінну роботу.
Але ти не заспокоївся. Тобі не дали втілити задумане, тобі це дуже не сподобалось і ти переказав мені через спільних знайомих дослівно таке:
- Я її гнатиму й далі. Особисто. Я дійду до кінця.
Що ти придумав? Ти знав, що я тільки-тільки захистила дисер і вирішив, що мене треба його позбавити.
Публічно принизити. Як ти любив.
Підстави? Завжди можна вигадати. Тобі спало на думку найпростіше: плагіат. В роботі, яка була присвячена розвитку демократичної політичної культури на прикладі Lb.ua (!!) в 2010-2012 роках.
За твоєю спотвореною логікою, я її сама у себе «сплагіатила».
Ти дав грошей людям, які це впевнено «доводили».
І тим, які про це писали.
В тому числі на Обозі і УП. На чолі з Сашею Чаленко, прасті Госпаді. Не знаю, чи воно досі «бовтається» десь там в його «блогах» - гидко перевіряти. Але відвертої «чорнухи» по мені в інтернеті ти накидав чимало - грошей не шкодував.
От вона точно є досі.
Знову ж таки: це зараз - звичайна справа.
А тоді: свобода слова й «альтернативна думка». Ну, а шо?
Хіба не мав Саша Чаленко права висловитися?))))
«Ви маєте це зараз якось прибрати/виправити», - кажуть мені мої студенти, - «Адже є люди, які не знають цієї вашої історії і вони тому вірять».
Так, студенти мають рацію. Але, чесно, мені настільки бридко, що ніяк не можу себе примусити зайнятися питанням.
Хоча б Вікіпедію осилити (яку ти не втомлювався правити по мені до останнього). Є, до речі, тут хтось з українського офісу? Ну, бо коли там написано, що я поїхала з України після початку вторгнення й досі не повернулася, а виправити це ніяк неможливо - то, вибачте, смішно)))
В результаті, Шевченківський районний суд позбавив мене дисертації на підставі … ні, не плагіату (бо, ясно, його там не було), а через … увага….
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
«Відсутність в тексті дисертації наукової новизни».
Це - офіційне формулювання.
Спитаєте, як районний суд може визначати не/наявність «наукової новизни».
Портнов знав відповідь).
Памʼятаю ще бігборди по Києву, на яких ти це писав. В тому числі, неподалік від мого дому. І дому моїх батьків. Я все дуже добре памʼятаю, Андрію.
Та історія дійсно сильно по мені вдарила. Чого приховувати.
Тому коли ті ж студенти питають щось на кшталт «а як ви справляєтесь зі стресом від хейтерських коментарів в мережі?» або «чи не боїтесь ви «шакалячого експресу?», я тільки посміхаюсь.
Слава Богу, ви не знаєте, що таке хейт, мої милі).
Ясно, що після перемоги Революції гідності вищі судові інстанції весь той брєд відмінили, мене було поновлено в правах.
Формально.
«За спиною» багато хто досі пригадує мені ту історію. 
Ти зробив свою чорну справу, Андрію, ти міг тішитися.
Хоча, саме наперекір цьому твоєму шаленству, я відучилася за кордоном за новою спеціальністю (вчилася англійською, але по ходу ще засвоїла італійську), наново написала роботу - щоб вже точно не виникало ні в кого ніяких питань.
І вже девʼять років щасливо викладаю. В тому числі, я є запрошеним професором Карлового університету в Празі.
Не знаю, чи мала б я таке завзяття нині, якби ти з таким азартом не взявся мене тоді знищувати.
Я виявилася сильнішою, Андрію.
І тобі це не давало спокою до останнього.
***
Десь наприкінці 2014-го - на початку 2015-го, спільний знайомий сказав дослівно таке:
- Ви маєте помиритися.
- Серйозно? Вибач, але я з ним не сварилася. Тобі нагадати, що було?
- Він зараз в Москві, йому дуже погано. Він просить дозволу тобі подзвонити.
- Та ти що? А шо сі стало?!
Я - добросердечна ідіотка, тому відповіла:
- Мій номер не міняється з 2002-го року. На відміну від ваших. Ви обоє це знаєте.
- Ти пишеш книгу про Майдан.
- Може, ти пропонуєш, шоб я його проінтервʼювала? Виправдала?
- Ні…. Але… Але ж ти можеш принаймні послухати, що він скаже.
Ти зателефонував наступного дня.
- Привіт. Це я.
- Впізнала по голосу. Чого ти телефонуєш?
- Я би хотів вибачитися.
- Вибачитися за що? За те, що ледь не знищив моє видання? За те, що намагався звезти мене з розуму; що поливав брудом так, як взагалі важко уявити (повторюсь, як для 2012-го року, кампанія по мені особисто була реально безпрецедентною. Навіть зараз так мало хто «розгортає баян»); за те, що таким же брудом облив моїх колег, членів родини, які взагалі ні до чого?
- Пробач. Це - все, що я можу сказати. Пробач мене.
- Я не можу тебе пробачити, Андрію. Не можу. Але у мене до тебе питання.
- Кажи.
- Дивись. В 2012-му мені було 26 років. Коли то все почалося, ще навіть 25. Я - шеф-редактор незалежного медіа. Ти - заступник голови Офісу Президента, тобі щось близько сорока (точно я не памʼятаю). Ми з тобою явно в неспівставних вагових категоріях. Так, я - не остання людина, але ти - сильніший і більший за мене в рази. В рази. Чому ти з таким завзяттям мене переслідував? Я ж особисто тобі нічого не зробила. Якби у нас з тобою ще б були якісь шури-мури і я б тобі відмовила, таку реакцію ще можна було б, принаймні, пояснити, але ж ні!
- Ти написала на сайті, що то я причетний до спроби закрити Lb.ua.
- А хіба це неправда?
- Правда.
- То які претензії? Я не мала захищати себе і своїх людей?! Ти, заступник керівника Офісу Президента, перший віце-премʼєр, перший заступник генерального прокурора і помічник Президента - кожен зі своїх мотивів - закрутили проти незалежного ЗМІ надуману карну справу. Ви всім, на нашому прикладі, хотіли показати, де місце незалежних ЗМІ в цій країні. Я не мала захищатися??? Ти серйозно?
- Все так.
- То чому? Чому ти вже й потім, коли справу закрили, за відсутністю просто підстав, ти продовжував воювати зі мною особисто?! Це ж просто неспівмірні сили!!!, - на диво, я говорила дуже спокійно.
Андрій мовчав.
- Пробач мене.
- Мені не потрібні твої вибачення. Я щиро хочу зрозуміти логіку. Можеш пояснити?
Він знов довго мовчав і нарешті видав:
- Ти ж мене знаєш: я затятий. Як щось втовкмачу собі в голову… Я завжди такий був. Ти пробачиш?
- Вибач, але ні.⬇️
Це - офіційне формулювання.
Спитаєте, як районний суд може визначати не/наявність «наукової новизни».
Портнов знав відповідь).
Памʼятаю ще бігборди по Києву, на яких ти це писав. В тому числі, неподалік від мого дому. І дому моїх батьків. Я все дуже добре памʼятаю, Андрію.
Та історія дійсно сильно по мені вдарила. Чого приховувати.
Тому коли ті ж студенти питають щось на кшталт «а як ви справляєтесь зі стресом від хейтерських коментарів в мережі?» або «чи не боїтесь ви «шакалячого експресу?», я тільки посміхаюсь.
Слава Богу, ви не знаєте, що таке хейт, мої милі).
Ясно, що після перемоги Революції гідності вищі судові інстанції весь той брєд відмінили, мене було поновлено в правах.
Формально.
«За спиною» багато хто досі пригадує мені ту історію. 
Ти зробив свою чорну справу, Андрію, ти міг тішитися.
Хоча, саме наперекір цьому твоєму шаленству, я відучилася за кордоном за новою спеціальністю (вчилася англійською, але по ходу ще засвоїла італійську), наново написала роботу - щоб вже точно не виникало ні в кого ніяких питань.
І вже девʼять років щасливо викладаю. В тому числі, я є запрошеним професором Карлового університету в Празі.
Не знаю, чи мала б я таке завзяття нині, якби ти з таким азартом не взявся мене тоді знищувати.
Я виявилася сильнішою, Андрію.
І тобі це не давало спокою до останнього.
***
Десь наприкінці 2014-го - на початку 2015-го, спільний знайомий сказав дослівно таке:
- Ви маєте помиритися.
- Серйозно? Вибач, але я з ним не сварилася. Тобі нагадати, що було?
- Він зараз в Москві, йому дуже погано. Він просить дозволу тобі подзвонити.
- Та ти що? А шо сі стало?!
Я - добросердечна ідіотка, тому відповіла:
- Мій номер не міняється з 2002-го року. На відміну від ваших. Ви обоє це знаєте.
- Ти пишеш книгу про Майдан.
- Може, ти пропонуєш, шоб я його проінтервʼювала? Виправдала?
- Ні…. Але… Але ж ти можеш принаймні послухати, що він скаже.
Ти зателефонував наступного дня.
- Привіт. Це я.
- Впізнала по голосу. Чого ти телефонуєш?
- Я би хотів вибачитися.
- Вибачитися за що? За те, що ледь не знищив моє видання? За те, що намагався звезти мене з розуму; що поливав брудом так, як взагалі важко уявити (повторюсь, як для 2012-го року, кампанія по мені особисто була реально безпрецедентною. Навіть зараз так мало хто «розгортає баян»); за те, що таким же брудом облив моїх колег, членів родини, які взагалі ні до чого?
- Пробач. Це - все, що я можу сказати. Пробач мене.
- Я не можу тебе пробачити, Андрію. Не можу. Але у мене до тебе питання.
- Кажи.
- Дивись. В 2012-му мені було 26 років. Коли то все почалося, ще навіть 25. Я - шеф-редактор незалежного медіа. Ти - заступник голови Офісу Президента, тобі щось близько сорока (точно я не памʼятаю). Ми з тобою явно в неспівставних вагових категоріях. Так, я - не остання людина, але ти - сильніший і більший за мене в рази. В рази. Чому ти з таким завзяттям мене переслідував? Я ж особисто тобі нічого не зробила. Якби у нас з тобою ще б були якісь шури-мури і я б тобі відмовила, таку реакцію ще можна було б, принаймні, пояснити, але ж ні!
- Ти написала на сайті, що то я причетний до спроби закрити Lb.ua.
- А хіба це неправда?
- Правда.
- То які претензії? Я не мала захищати себе і своїх людей?! Ти, заступник керівника Офісу Президента, перший віце-премʼєр, перший заступник генерального прокурора і помічник Президента - кожен зі своїх мотивів - закрутили проти незалежного ЗМІ надуману карну справу. Ви всім, на нашому прикладі, хотіли показати, де місце незалежних ЗМІ в цій країні. Я не мала захищатися??? Ти серйозно?
- Все так.
- То чому? Чому ти вже й потім, коли справу закрили, за відсутністю просто підстав, ти продовжував воювати зі мною особисто?! Це ж просто неспівмірні сили!!!, - на диво, я говорила дуже спокійно.
Андрій мовчав.
- Пробач мене.
- Мені не потрібні твої вибачення. Я щиро хочу зрозуміти логіку. Можеш пояснити?
Він знов довго мовчав і нарешті видав:
- Ти ж мене знаєш: я затятий. Як щось втовкмачу собі в голову… Я завжди такий був. Ти пробачиш?
- Вибач, але ні.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Не можу.
- Як я можу виправити те, що сталось?
- Ніяк. І ти це чудово знаєш. Просто зникни назавжди із життя мого і мого видання. Якщо ти зараз щиро говориш, у що я не вірю, то, от прошу: зникни та й усе.
- Добре. Пробач ще раз.
Більше ми ніколи не спілкувалися.
Як вже згодом зʼясувалося (пояснили ті ж спільні знайомі): він не мав наміру вибачатися, йому було важливо переконатися, шо я, та такі, як я, після перемоги Революції Гідності не подаватимуть проти нього колективного позову)))).
Моя звірина чуйка і тут мене не зрадила).
***
Обіцянки, звичайно, ти не дотримав.
Періодично накидував нам та іншим незалежним ЗМІ свої ідіотські позови ні про що.
Навіть після втечі ти зберіг контроль над частиною судової системи, тож всі ми тобі регулярно програвали.
Восстаннє - позавчора.
Але то було востаннє, Андрію).
І, да, срати щодо мене в інтернеті - без приводу, просто так, бо тобі це подобалось, хоча ти тоді й обіцяв більше так не робити - ти теж більше не будеш.
А те, що вже є, я таки якось зберусь із силами та вичищу.
Знаєш, я вважаю себе людиною віруючою, але намагаюсь цим особливо на хизуватися.
На відміну, до речі, від тебе))). Але всієї моєї віри не вистачає, щоб сказати: «йди з миром». Хочеться сказати «гори в пеклі». Хоча не впевнена, що таких як ти навіть в пекло приймають.
Апеляції там нема - ти не зможеш «порішати», як звик.
Я пишу цей пост, будучи абсолютно впевненою, що твоє вбивство - не імітація.
І не «операція прикриття».
Ти отримав те, що заслужив. Як кажуть у вас в Московському патріархаті, «Бог нє Тімошка, відіт нємножко».
В якості ілюстрації - та сама «заглушка» на нашому сайті.
Літо 2012 року.»
- Як я можу виправити те, що сталось?
- Ніяк. І ти це чудово знаєш. Просто зникни назавжди із життя мого і мого видання. Якщо ти зараз щиро говориш, у що я не вірю, то, от прошу: зникни та й усе.
- Добре. Пробач ще раз.
Більше ми ніколи не спілкувалися.
Як вже згодом зʼясувалося (пояснили ті ж спільні знайомі): він не мав наміру вибачатися, йому було важливо переконатися, шо я, та такі, як я, після перемоги Революції Гідності не подаватимуть проти нього колективного позову)))).
Моя звірина чуйка і тут мене не зрадила).
***
Обіцянки, звичайно, ти не дотримав.
Періодично накидував нам та іншим незалежним ЗМІ свої ідіотські позови ні про що.
Навіть після втечі ти зберіг контроль над частиною судової системи, тож всі ми тобі регулярно програвали.
Восстаннє - позавчора.
Але то було востаннє, Андрію).
І, да, срати щодо мене в інтернеті - без приводу, просто так, бо тобі це подобалось, хоча ти тоді й обіцяв більше так не робити - ти теж більше не будеш.
А те, що вже є, я таки якось зберусь із силами та вичищу.
Знаєш, я вважаю себе людиною віруючою, але намагаюсь цим особливо на хизуватися.
На відміну, до речі, від тебе))). Але всієї моєї віри не вистачає, щоб сказати: «йди з миром». Хочеться сказати «гори в пеклі». Хоча не впевнена, що таких як ти навіть в пекло приймають.
Апеляції там нема - ти не зможеш «порішати», як звик.
Я пишу цей пост, будучи абсолютно впевненою, що твоє вбивство - не імітація.
І не «операція прикриття».
Ти отримав те, що заслужив. Як кажуть у вас в Московському патріархаті, «Бог нє Тімошка, відіт нємножко».
В якості ілюстрації - та сама «заглушка» на нашому сайті.
Літо 2012 року.»
Професор КДА УПЦ Володимир Бурега філігранно вбиває цвяхи у труну московської патріархії:
«Володимир Бурега: До питання про механізми створення автокефальних Церков (у контексті сучасного статусу УПЦ)
Протягом останніх десятиліть у світовому православ’ї точаться напружені дискусії навколо можливих механізмів створення нових автокефальних Церков. Ці дискусії показали, що, з одного боку, між Помісними Церквами немає принципових розбіжностей у розумінні сутності інституту автокефалії. Але, з іншого боку, у світовому православ’ї відсутня єдність у питанні про порядок надання автокефалії. Сьогодні у православному богослов’і та канонічному праві співіснують кілька різних поглядів на можливий механізм створення нових автокефальних Церков.
У цьому повідомленні я спробую поміркувати про ті фактори, які впливають на створення нових автокефальних Церков і як це стосується сучасного статусу Української Православної Церкви.
Розуміння церковної незалежності могло суттєво змінюватися в різні періоди історії. Наприклад, в правилах Першого Вселенського Собору усі митрополії представлені як канонічно незалежні. Як писав відомий візантійський каноніст патріарх Федор Вальсамон, «в давнину митрополити усіх єпархій були автокефальними (ὅτι τὸ παλαιὸν πάντες οἱ τῶν ἐπαρχιῶν μητροπολῖται αὐτοκέφαλοι ἦσαι) та приймали хіротонії від своїх власних Синодів».
Очевидно, у IV ст. незалежні митрополії існували принаймні в межах імперських діоцезів, яких на початку IV ст. було 12, а до кінця століття їх стало 15. Однак, у V-VI ст. майже усі ці митрополії опинилася у підпорядкуванні п’яти великим патріархатам, сформувавши так звану пентархію.
Сучасне уявлення про автокефальні Церкви оформилося протягом останніх двох століть. З ХІХ ст. нормою вважається надання автокефалій Церквам у межах національних держав. Це вплинуло і на уявлення про те, які саме фактори впливають на створення нових автокефальних Церков. Сьогодні такими факторами вважаються:
Державна незалежність регіону, який претендує на автокефалію;
Національна самобутність цього регіону та його географічна віддаленість від Церкви-Матері.
Я б навіть сказав, що фактор державної незалежності відіграє вирішальну роль у створенні нових автокефальних Церков. Як тільки на карті світу з’являється нова незалежна держава, автоматично постає питання і про отримання нею церковної незалежності. Зокрема, у ХІХ ст. так було в історії Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, а у ХХ ст. — в історії Польщі, Чехословаччини, Албанії. На межі ХХ-ХХІ ст. фактор державної незалежності є визначальним і в дискусіях навколо автокефалії Православних Церков в Україні та Північній Македонії.
Однак, у другій половині ХХ ст. окрім названих трьох факторів нерідко вказують і певні додаткові фактори, які також можуть впливати на процес отримання церковної незалежності.
Тут я свідомо пошлюся на Московського патріарха Алексія І (Симанського, 1877-1970), якій у 1948 р. у своїй доповіді на нараді Предстоятелів та представників автокефальних Церков спробував сформулювати ці додаткові фактори. На його думку, першим додатковим фактором проголошення автокефалії може бути загроза чистоті православної віри, яка походить від керівництва Церкви-Матері. А другим додатковим фактором патріарх Алексій вважав залежність Церкви-Матері від державної влади, яка сповідує антихристиянські погляди і тим самим загрожує як кіріархальній Церкві, так і усім її складовим частинам.
Нагадаю, що у 1948 р. відбулося святкування 500-річчя автокефалії Московської митрополії. Тому патріарх Алексій у своїй доповіді спирався, перш за все, на досвід Церкві у московській державі XV століття. У 1439 р. Константинопольська Церква уклала в унію з Римським престолом. Тому в Москві вважали, що від Константинополя як Матері-Церкви походить загроза збереженню чистоти православної віри. Відповідно, митрополія у Москві почала прагнути повної незалежності «от подверженной тогда колебаниям Греческой Церкви». Крім того, у 1453 р. Константинополь був завойований турками-османами.⬇️ ⬇️ ⬇️
«Володимир Бурега: До питання про механізми створення автокефальних Церков (у контексті сучасного статусу УПЦ)
Протягом останніх десятиліть у світовому православ’ї точаться напружені дискусії навколо можливих механізмів створення нових автокефальних Церков. Ці дискусії показали, що, з одного боку, між Помісними Церквами немає принципових розбіжностей у розумінні сутності інституту автокефалії. Але, з іншого боку, у світовому православ’ї відсутня єдність у питанні про порядок надання автокефалії. Сьогодні у православному богослов’і та канонічному праві співіснують кілька різних поглядів на можливий механізм створення нових автокефальних Церков.
У цьому повідомленні я спробую поміркувати про ті фактори, які впливають на створення нових автокефальних Церков і як це стосується сучасного статусу Української Православної Церкви.
Розуміння церковної незалежності могло суттєво змінюватися в різні періоди історії. Наприклад, в правилах Першого Вселенського Собору усі митрополії представлені як канонічно незалежні. Як писав відомий візантійський каноніст патріарх Федор Вальсамон, «в давнину митрополити усіх єпархій були автокефальними (ὅτι τὸ παλαιὸν πάντες οἱ τῶν ἐπαρχιῶν μητροπολῖται αὐτοκέφαλοι ἦσαι) та приймали хіротонії від своїх власних Синодів».
Очевидно, у IV ст. незалежні митрополії існували принаймні в межах імперських діоцезів, яких на початку IV ст. було 12, а до кінця століття їх стало 15. Однак, у V-VI ст. майже усі ці митрополії опинилася у підпорядкуванні п’яти великим патріархатам, сформувавши так звану пентархію.
Сучасне уявлення про автокефальні Церкви оформилося протягом останніх двох століть. З ХІХ ст. нормою вважається надання автокефалій Церквам у межах національних держав. Це вплинуло і на уявлення про те, які саме фактори впливають на створення нових автокефальних Церков. Сьогодні такими факторами вважаються:
Державна незалежність регіону, який претендує на автокефалію;
Національна самобутність цього регіону та його географічна віддаленість від Церкви-Матері.
Я б навіть сказав, що фактор державної незалежності відіграє вирішальну роль у створенні нових автокефальних Церков. Як тільки на карті світу з’являється нова незалежна держава, автоматично постає питання і про отримання нею церковної незалежності. Зокрема, у ХІХ ст. так було в історії Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, а у ХХ ст. — в історії Польщі, Чехословаччини, Албанії. На межі ХХ-ХХІ ст. фактор державної незалежності є визначальним і в дискусіях навколо автокефалії Православних Церков в Україні та Північній Македонії.
Однак, у другій половині ХХ ст. окрім названих трьох факторів нерідко вказують і певні додаткові фактори, які також можуть впливати на процес отримання церковної незалежності.
Тут я свідомо пошлюся на Московського патріарха Алексія І (Симанського, 1877-1970), якій у 1948 р. у своїй доповіді на нараді Предстоятелів та представників автокефальних Церков спробував сформулювати ці додаткові фактори. На його думку, першим додатковим фактором проголошення автокефалії може бути загроза чистоті православної віри, яка походить від керівництва Церкви-Матері. А другим додатковим фактором патріарх Алексій вважав залежність Церкви-Матері від державної влади, яка сповідує антихристиянські погляди і тим самим загрожує як кіріархальній Церкві, так і усім її складовим частинам.
Нагадаю, що у 1948 р. відбулося святкування 500-річчя автокефалії Московської митрополії. Тому патріарх Алексій у своїй доповіді спирався, перш за все, на досвід Церкві у московській державі XV століття. У 1439 р. Константинопольська Церква уклала в унію з Римським престолом. Тому в Москві вважали, що від Константинополя як Матері-Церкви походить загроза збереженню чистоти православної віри. Відповідно, митрополія у Москві почала прагнути повної незалежності «от подверженной тогда колебаниям Греческой Церкви». Крім того, у 1453 р. Константинополь був завойований турками-османами.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
КДАіС
Доповідь проректора з науково-богословської роботи професора Буреги Володимира Вікторовича «До питання про механізми створення…
Якщо ж церковний ієрарх публічно підтримує те, що не відповідає заповідям Христа, він втрачає легітимність навіть без посилання на певні канони Соборів
Замість Візантійської імперії була створена Османська держава на чолі з султаном-мусульманином, якому підкорялася і Константинопольська патріархія. Так виник ще один важливий фактор: призначення митрополитів до Москви мали б відтепер погоджуватися з мусульманським (тобто нехристиянським) правителем. Звісно, що це було неприйнятним для державної влади у Москві і сприяло остаточному відокремленню Московської митрополії від Константинопольської Церкви.
У 1960-ті рр. професор Олександр Боголєпов (1886-1980), який мешкав в Америці, аналізуючи доповідь патріарха Алексія, спробував надати цим додатковим факторам універсального виміру і застосовати їх до Північноамериканської митрополії. Професор Боголєпов вказував, що після приходу до влади в Росії більшовиків Московська патріархія опинилася під контролем атеїстичного політичного режиму. Він пише: «Тиск комуністичної влади на Російську Церкву виявився навіть сильнішим, ніж колишній тиск мусульман на Константинопольський патріархат». Тому підкорення московському церковному центру становило реальну загрозу і для канонічного устрою митрополії в Північній Америці, і для її свободи віросповідання, і навіть для чистоти православної віри. Оскільки опосередковано митрополія опинялася під контролем атеїстичного радянського уряду, який вів свідому боротьбу проти Церкви. В цій ситуації Північноамериканська митрополія «не мала альтернативи створенню повністю незалежної від Московської патріархії системи управління». Саме це і поклало початок формуванню автокефальної Церкви в Північній Америці та Канаді.
Таким чином, професор Боголєпов, розвиваючи думки патріарха Алексія І, сформулював ще одне вкрай важливе доповнення до традиційних критеріїв створення нових автокефалій. У ХХ ст. одним із факторів створення нових незалежних Церков стало прагнення вийти з-під контролю тоталітарних держав, які підкорили собі вище керівництво Церков-Матерів. Розвиваючи цю тезу Боголєпова, можна сказати, що в разі, коли в державі, на території якої знаходиться Церква-Матір, формується авторитарний чи тоталітарний політичний режим, який підкоряє собі церковне управління, то ті церковні області, які знаходяться на території інших держав, мають не тільки право, але й обов’язок відокремитися від Церкви-Матері. Це відокремлення дозволяє зберегти неушкодженими канонічний устрій та внутрішню свободу Церкви.
Тези професора Боголєпова звучать особливо актуально в сучасній Україні. Ми бачимо, що Православна Церква в Росії опинилася під повним контролем авторитарної держави, яка активно перетворюється на класичний диктаторський режим. Російське державне керівництво розв’язало війну проти України. Ця війна ведеться відверто злочинними методами та має на меті не просто завоювання України, але й повне знищення самої української національної ідентичності. При цьому і московський патріарх Кирил, і багато інших російських єпископів і священників неодноразово висловлювали повну підтримку російської військової агресії проти України.
В цій ситуації ми маємо застосувати саме ті критерії, про які писав професор Боголєпов. Для мене є цілком очевидним, що Церква в Росії, яка сьогодні повністю підтримує військову агресію, становить пряму загрозу і канонічному устрою, і свободі Православної Церкви на території України. І сама ця загроза вже є достатньою підставою для припинення канонічної підлеглості Української Православної Церкви Московському патріархату.
Висловлю і ще одну важливу для мене тезу. Я вважаю, що фактична підтримка патріархом Кирилом військової агресії проти України і навіть оголошення цієї агресії «священною війною» є моральним злочином. Виправдання російського мілітаризму вступає у пряме протиріччя з Євангельською мораллю. І саме тому патріарх Кирил просто втрачає легітимність як церковний пастир.
Церковні канони лише допомагають реалізувати в житті Церкви моральні норми, закріплені у Євангелії. Тому канони мають підпорядковуватися нормам християнської моралі. Якщо ж церковний ієрарх публічно підтримує те, що не відповідає заповідям Христа, він втрачає легітимність навіть без посилання на певні канони Соборів.⬇️ ⬇️ ⬇️
У 1960-ті рр. професор Олександр Боголєпов (1886-1980), який мешкав в Америці, аналізуючи доповідь патріарха Алексія, спробував надати цим додатковим факторам універсального виміру і застосовати їх до Північноамериканської митрополії. Професор Боголєпов вказував, що після приходу до влади в Росії більшовиків Московська патріархія опинилася під контролем атеїстичного політичного режиму. Він пише: «Тиск комуністичної влади на Російську Церкву виявився навіть сильнішим, ніж колишній тиск мусульман на Константинопольський патріархат». Тому підкорення московському церковному центру становило реальну загрозу і для канонічного устрою митрополії в Північній Америці, і для її свободи віросповідання, і навіть для чистоти православної віри. Оскільки опосередковано митрополія опинялася під контролем атеїстичного радянського уряду, який вів свідому боротьбу проти Церкви. В цій ситуації Північноамериканська митрополія «не мала альтернативи створенню повністю незалежної від Московської патріархії системи управління». Саме це і поклало початок формуванню автокефальної Церкви в Північній Америці та Канаді.
Таким чином, професор Боголєпов, розвиваючи думки патріарха Алексія І, сформулював ще одне вкрай важливе доповнення до традиційних критеріїв створення нових автокефалій. У ХХ ст. одним із факторів створення нових незалежних Церков стало прагнення вийти з-під контролю тоталітарних держав, які підкорили собі вище керівництво Церков-Матерів. Розвиваючи цю тезу Боголєпова, можна сказати, що в разі, коли в державі, на території якої знаходиться Церква-Матір, формується авторитарний чи тоталітарний політичний режим, який підкоряє собі церковне управління, то ті церковні області, які знаходяться на території інших держав, мають не тільки право, але й обов’язок відокремитися від Церкви-Матері. Це відокремлення дозволяє зберегти неушкодженими канонічний устрій та внутрішню свободу Церкви.
Тези професора Боголєпова звучать особливо актуально в сучасній Україні. Ми бачимо, що Православна Церква в Росії опинилася під повним контролем авторитарної держави, яка активно перетворюється на класичний диктаторський режим. Російське державне керівництво розв’язало війну проти України. Ця війна ведеться відверто злочинними методами та має на меті не просто завоювання України, але й повне знищення самої української національної ідентичності. При цьому і московський патріарх Кирил, і багато інших російських єпископів і священників неодноразово висловлювали повну підтримку російської військової агресії проти України.
В цій ситуації ми маємо застосувати саме ті критерії, про які писав професор Боголєпов. Для мене є цілком очевидним, що Церква в Росії, яка сьогодні повністю підтримує військову агресію, становить пряму загрозу і канонічному устрою, і свободі Православної Церкви на території України. І сама ця загроза вже є достатньою підставою для припинення канонічної підлеглості Української Православної Церкви Московському патріархату.
Висловлю і ще одну важливу для мене тезу. Я вважаю, що фактична підтримка патріархом Кирилом військової агресії проти України і навіть оголошення цієї агресії «священною війною» є моральним злочином. Виправдання російського мілітаризму вступає у пряме протиріччя з Євангельською мораллю. І саме тому патріарх Кирил просто втрачає легітимність як церковний пастир.
Церковні канони лише допомагають реалізувати в житті Церкви моральні норми, закріплені у Євангелії. Тому канони мають підпорядковуватися нормам християнської моралі. Якщо ж церковний ієрарх публічно підтримує те, що не відповідає заповідям Христа, він втрачає легітимність навіть без посилання на певні канони Соборів.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
КДАіС
Доповідь проректора з науково-богословської роботи професора Буреги Володимира Вікторовича «До питання про механізми створення…
Якщо ж церковний ієрарх публічно підтримує те, що не відповідає заповідям Христа, він втрачає легітимність навіть без посилання на певні канони Соборів
Саме тому, як на мене, Українська Православна Церква навесні 2022 р. не тільки мала право відокремитися від Московського патріархату, але й була прямо зобов’язана це зробити заради збереження чистоти православної віри та моралі, для збереження своєї гідності та внутрішньої свободи.
Я вважаю, що саме на цьому ґрунті Українська Православна Церква мала б сьогодні будувати свою ідентичність. Саме такий підхід відповідає і нормам християнської етики, і канонічній традиції Православної Церкви.
Джерело: kdais.kiev.ua
Я вважаю, що саме на цьому ґрунті Українська Православна Церква мала б сьогодні будувати свою ідентичність. Саме такий підхід відповідає і нормам християнської етики, і канонічній традиції Православної Церкви.
Джерело: kdais.kiev.ua
КДАіС
Доповідь проректора з науково-богословської роботи професора Буреги Володимира Вікторовича «До питання про механізми створення…
Якщо ж церковний ієрарх публічно підтримує те, що не відповідає заповідям Христа, він втрачає легітимність навіть без посилання на певні канони Соборів
Промосковські помийки ТГ-канали, які, як вони кажуть, відносяться до УПЦ пишуть характерні речі викриваючи своє справжнє лице.
Чим ближче до 27 травня тим сильніше їх ковбасить "штоб чєво нє вишла" такого не підконтрольного їм, як три роки тому. І хай це був більше пшик, як казав одинвєлікій комбінатор протоієрей, але все одно за цей пшик треба було віддуватися перед білокукольним чортом, який міг псіханути і своїх вєрних чад обізвати раскольнікамі. Ще не так давно, перед повномасштабкою, пєрший митрополит-синодал не запитавши нікого, від імені всіх говорив, що "УПєЦе влаштовує той канонічний статус в якому вона є і ніякої автакєфалії нам нє трєба". І ось підконтрольні цьому чорту церковні і навколоцерковні ЗМІ говорять про те, про що він сам і його прибічники не можуть сказати в голос. Там багато різних слів і речень, але всі вони мають одну фразу-почерк. Обмотайтеся хоч в прапори, служіть на вишиватних антимінсах, а автокефалія не припинить ганєнія на саму найканонічну. Тобто для них рух для унезалежнення від Москви це не задля примирення давньої ворожнечі всередині, незалежності і єдності Українського Православ'я, а щоб солодкі синодальні дупці їх високопреосвященств сиділи в теплі, добрі і вчасно отримували конвертики, ласку кєлєйніків чи кєлєйніц, а не гівновози під храмами. Бо ж сьогодні попередили, а завтра дивися, з-за угла, зненацька возведуть в сан копроніма.
Збоченці духовні, в яких немає ніякої Правди, а є тількиідол pyZміра кананічєская правда нашей церкві, на вівтар якої вони готові принести цілий Український народ. Ця "ананічєская правда" не має нічого спільного ні з Христом, ні з Його Законом, хоча це насправді їх не цікавить, допоки православний піпл хаває про ганєнія. Поки приміряє себе під катакомби дивлячись сором'язливими поглядами на німби мучеників у місяцесловах. Гірко буде приходити тільки усвідомлення, а воно рано чи пізно прийде, що простий церковний народ обманутий тими, кому свято вірили слухаючи з амвонів. Бо вийде що не по Хуану самбрера, тобто нє па Сєнькє шапка, а тільки саме дурномученичество.
Чим ближче до 27 травня тим сильніше їх ковбасить "штоб чєво нє вишла" такого не підконтрольного їм, як три роки тому. І хай це був більше пшик, як казав один
Збоченці духовні, в яких немає ніякої Правди, а є тільки
Forwarded from Духовний Фронт України
У той час як Українська Православна Церква (УПЦ в єдності з МП) наполягає на своїй незалежності від Московського патріархату та заперечує факти поминання московського патріарха Кирила у своїх храмах і монастирях, з окупованого Севастополя надходять тривожні сигнали, які ставлять під сумнів ці заяви. Ставропігійний чоловічий монастир на честь преподобного Паїсія…
https://df.news/2025/05/22/poky-upts-mp-zaiavliaie-pro-nezalezhnist-u-ii-stavropihijnykh-monastyriakh-proslavliaiut-rosiiu-ta-srsr/
https://df.news/2025/05/22/poky-upts-mp-zaiavliaie-pro-nezalezhnist-u-ii-stavropihijnykh-monastyriakh-proslavliaiut-rosiiu-ta-srsr/
Духовний Фронт України
Поки УПЦ (МП) заявляє про незалежність — у її ставропігійних монастирях прославляють Росію та СРСР
У той час як Українська Православна Церква (УПЦ в єдності з МП) наполягає на своїй незалежності від Московського патріархату та заперечує факти поминання московського патріарха Кирила у своїх храмах і монастирях, з окупованого Севастополя надходять тривожні…
Архієреїв УПЦ збирають 27 травня у Києві на 3-тю річницю Феофанії.
Що там буде?
Нічого там не буде.
Митрополит Онуфрій просто вирішив звірити настрої і вектор руху.
Так що не розганяйте марних очікувань.
Митрополиту Антонію Паканічу, який читає наш канал- привіт.
Що там буде?
Нічого там не буде.
Митрополит Онуфрій просто вирішив звірити настрої і вектор руху.
Так що не розганяйте марних очікувань.
Митрополиту Антонію Паканічу, який читає наш канал- привіт.
Forwarded from Нікому крім нас
І ще раз про УПЦ.
Архієреї цієї церкви як мінімум двічі (в двох поколіннях!) власноруч зарубали реальний шанс на канонічну автокефалію: в 1991/92, коли проміняли шанс на автокефалію на можливість здихатися Філарета і в 2018, коли не прийшли на собор (де б отримали більшість і свого предстоятеля) аби не порушувати статус-кво своєї «монополії на канонічність» (яку врешті все одно втратили).
При тому собором в Феофанії УПЦ підтвердили, що автокефалія їм потрібна.
То що ж робити?
Як на мене є дуже простий і чіткий шлях для УПЦ, якщо вони дійсно хочуть автокефалії. І це навіть не приєднання до ПЦУ (це було б логічно, але не реалістично).
Визнайте свої помилки і виправте їх шляхом поновлення євхаристійного спілкування з Константинополем. І вже з цього може початись реальний процес. Не швидкий, але зрозумілий.
А не оці от заяви до річниці соборів і інфантильне бажання, щоб абстрактне світове православʼя зібралось на собор і все для вас вирішило.
Архієреї цієї церкви як мінімум двічі (в двох поколіннях!) власноруч зарубали реальний шанс на канонічну автокефалію: в 1991/92, коли проміняли шанс на автокефалію на можливість здихатися Філарета і в 2018, коли не прийшли на собор (де б отримали більшість і свого предстоятеля) аби не порушувати статус-кво своєї «монополії на канонічність» (яку врешті все одно втратили).
При тому собором в Феофанії УПЦ підтвердили, що автокефалія їм потрібна.
То що ж робити?
Як на мене є дуже простий і чіткий шлях для УПЦ, якщо вони дійсно хочуть автокефалії. І це навіть не приєднання до ПЦУ (це було б логічно, але не реалістично).
Визнайте свої помилки і виправте їх шляхом поновлення євхаристійного спілкування з Константинополем. І вже з цього може початись реальний процес. Не швидкий, але зрозумілий.
А не оці от заяви до річниці соборів і інфантильне бажання, щоб абстрактне світове православʼя зібралось на собор і все для вас вирішило.