А ось і реакція РПЦЗ на приїзд Васси до України:
«НЬЮ-ЙОРК: 16 мая 2025 г.
Указ из Архиерейского Синода Nº 01/05/2025 епископу Сиракузскому Луке и Варваре
Георгиевне Лариной (бывшей инокине Вассе)
На заседании Архиерейского Синода, состоявшемся в Лондоне в пятницу, 26 апреля/9 мая 2025 года, ИМЕЛИ СУЖДЕНИЕ: О переписке епископа
Сиракузского Луки с инокиней Вассой (Лариной).
Читается последнее письмо епископа Луки, в котором Его Преосвященство снимает с нее рясу и клобук за непослушание.
ПОСТАНОВИЛИ: 1) Подтвердить решение епископа Сиракузского Луки.
2)Запретить бывшей инокине Вассе ношение иноческих одежд и использование имени, данного при постриге, и в своих выступлениях не выдавать себя за инокиню Русской Зарубежной Церкви.
3) Опубликовать данное решение.
О чем дается сей указ.
НИКОЛАЙ, Митрополит Восточно-Американский и Нью-Йоркский
Председатель Архиерейского Синода
КИРИЛЛ, Архиепископ Сан-Францисский и Западно-Американский
Секретарь Архиерейского Синода»
«НЬЮ-ЙОРК: 16 мая 2025 г.
Указ из Архиерейского Синода Nº 01/05/2025 епископу Сиракузскому Луке и Варваре
Георгиевне Лариной (бывшей инокине Вассе)
На заседании Архиерейского Синода, состоявшемся в Лондоне в пятницу, 26 апреля/9 мая 2025 года, ИМЕЛИ СУЖДЕНИЕ: О переписке епископа
Сиракузского Луки с инокиней Вассой (Лариной).
Читается последнее письмо епископа Луки, в котором Его Преосвященство снимает с нее рясу и клобук за непослушание.
ПОСТАНОВИЛИ: 1) Подтвердить решение епископа Сиракузского Луки.
2)Запретить бывшей инокине Вассе ношение иноческих одежд и использование имени, данного при постриге, и в своих выступлениях не выдавать себя за инокиню Русской Зарубежной Церкви.
3) Опубликовать данное решение.
О чем дается сей указ.
НИКОЛАЙ, Митрополит Восточно-Американский и Нью-Йоркский
Председатель Архиерейского Синода
КИРИЛЛ, Архиепископ Сан-Францисский и Западно-Американский
Секретарь Архиерейского Синода»
Чи припустимо робити помпезні святкування днів Ангела з урочистостями в концертних залах в час війни?
Anonymous Poll
14%
Так
86%
Ні
На подібне опитування одного з адмінів каналу надихнуло це фото.
Ми досить часто критикуємо УПЦ за подібне і не помічаємо схожого з іншого боку.
Всі щасливі, сміються, святкують, а хлопці на нулях сидять більше стадвадцяти днів і останній хєр без солі доїдають. Якщо УПЦ така пропаща, то чому справжня церква Українського народу не показує гарного прикладу?
Або хрестик зніміть, або труси надіньте.
Ми досить часто критикуємо УПЦ за подібне і не помічаємо схожого з іншого боку.
Всі щасливі, сміються, святкують, а хлопці на нулях сидять більше стадвадцяти днів і останній хєр без солі доїдають. Якщо УПЦ така пропаща, то чому справжня церква Українського народу не показує гарного прикладу?
Або хрестик зніміть, або труси надіньте.
Forwarded from Софійське Братство
#думки_вголос
Геннадій Христокін: Церква між владою і Євангелієм
Додам песимізму)) От ми скаржимося на нечемну і не цивілізовану поведінку православних, а коли вона була чемною та цивілізованою? Коли православна Церква була прикладом миру та любові? Починаючи з Старого Завіту, в Новому Завіті і всю історію Церква воювала, засуджувала, була не цивілізованою, виправдовувала війни, захищала імперії, націоналізми.... Церква була умовно мирною, лише тоді, коли мала монопольну владу і коли всі опоненти були подолані державою. Мирною і цивілізованою Церква може бути в мирних і цивілізованих країнах, де працюють закони, право, суспільний контроль, де існує релігійний плюралізм, високий рівень освіти, толерантності. Якщо цього всього немає, то Церква відзеркалює стан суспільства. Чи може вона як структура стати носієм правди, добра та миру? От були такі випадки, щоб Синоди, Собори приймали рішення і діяли у відповідності з миром і любов'ю, без осуду, без посилання опонента в пекло? Щоб Церква взяла на себе відповідальність, щоб простила, не засудила, стерпіла? Були, коли структури були пригнічені, коли були гоніння на її керівництво, а як тільки вона при владі, як тільки в неї є права і свободи, вона воює за них, воює ще гірше ніж нецерковні організації. Мир і любов можливі в діях окремих людей, а не в діях структур.
Додам оптимізму)) Тому надія є на кожного з нас, на особистості, на вчинки і власні подвиги. Ми робимо те, що маємо робити, що підказує наше серце і совість. І робимо це мирно, тримаємося золотої середини, мудро. Поки цього достатньо, а далі воно покаже. Я впевнений, що всі учасники конфліктів хочуть блага, миру, але не знають якими досягнути це засобами. Кожен діє так як уявляє собі. І в результаті війна, конфлікти, сварки. Тому не впадаємо в крайнощі і робимо свою справу)
Геннадій Христокін: Церква між владою і Євангелієм
Додам песимізму)) От ми скаржимося на нечемну і не цивілізовану поведінку православних, а коли вона була чемною та цивілізованою? Коли православна Церква була прикладом миру та любові? Починаючи з Старого Завіту, в Новому Завіті і всю історію Церква воювала, засуджувала, була не цивілізованою, виправдовувала війни, захищала імперії, націоналізми.... Церква була умовно мирною, лише тоді, коли мала монопольну владу і коли всі опоненти були подолані державою. Мирною і цивілізованою Церква може бути в мирних і цивілізованих країнах, де працюють закони, право, суспільний контроль, де існує релігійний плюралізм, високий рівень освіти, толерантності. Якщо цього всього немає, то Церква відзеркалює стан суспільства. Чи може вона як структура стати носієм правди, добра та миру? От були такі випадки, щоб Синоди, Собори приймали рішення і діяли у відповідності з миром і любов'ю, без осуду, без посилання опонента в пекло? Щоб Церква взяла на себе відповідальність, щоб простила, не засудила, стерпіла? Були, коли структури були пригнічені, коли були гоніння на її керівництво, а як тільки вона при владі, як тільки в неї є права і свободи, вона воює за них, воює ще гірше ніж нецерковні організації. Мир і любов можливі в діях окремих людей, а не в діях структур.
Додам оптимізму)) Тому надія є на кожного з нас, на особистості, на вчинки і власні подвиги. Ми робимо те, що маємо робити, що підказує наше серце і совість. І робимо це мирно, тримаємося золотої середини, мудро. Поки цього достатньо, а далі воно покаже. Я впевнений, що всі учасники конфліктів хочуть блага, миру, але не знають якими досягнути це засобами. Кожен діє так як уявляє собі. І в результаті війна, конфлікти, сварки. Тому не впадаємо в крайнощі і робимо свою справу)
Трохи історичних даних про стан справ у Волинській єпархії в повоєнний час від Володимира Борщевича.
Уповноважений у Ради у справах РПЦ у Волинській області М. Діденко у 1947 р., писав, що більшість духовенства області служить українською і спроби керуючого Волинсько-Рівненською єпархією РПЦ єпископа Варлаама (Борисевича) усунути українську мову з відправ виявились одноразовими і неефективними. За підрахунками того ж Варлаама (Борисевича) на червень 1947 р. в усіх 150 православних парафіях Крем’янеччини служилося українською, а в Волинсько-Рівненській єпархії – у 297 церковно-слов’янською, а в 388 частково чи повністю українською. Певний час радянському окупаційному режимові не вдавалось росіянізувати навчально-виховний процес у Волинській духовній семінарії в Луцьку. У 1946/1947 навчальному році предмети викладалися українською мовою. І лише після низки звільнень та шаленого тиску на адміністрацію і студентів ВДС вдалося частково запровадити викладання російською мовою. У звіті за 1953/1954 навчальний рік керівництво Волинської духовної семінарії було змушене визнати, що курс російської мови пройдено студентами у скороченому варіанті через недостатні знання мови вихованцями семінарії. Попри все українська мова, українська ідентичність жила в храмах та монастирях Волині. У 1957 р. зі 118 сестер Корецького монастиря 113 були українками за національністю. Через рік у звіті про обитель Рівненський уповноважений Ради у справах РПЦ писав про наявність серед сестер трьох груп. Одна із найвпливовіших складалась із черниць місцевого походження під керівництвом Марії Одар’євої, у минулому пов’язаної із українським підпіллям. «Ця група, без сумніву, - підсумовував уповноважений, - надихається зі сторони буржуазно-націоналістично настроєних елементів». У Дермані, який на той час вже носив радянську назву Устенське-ІІ, в 1958 р. о. Афіноген Павлюк служив українською мовою. У цей же час вірні Нового Корця вимагали від священика Давидовича служити українською. Навіть у 1964 р. парафіяльна рада Млинівської громади поставила умову священику о. В. Раксу відправляти українською.
Уповноважений у Ради у справах РПЦ у Волинській області М. Діденко у 1947 р., писав, що більшість духовенства області служить українською і спроби керуючого Волинсько-Рівненською єпархією РПЦ єпископа Варлаама (Борисевича) усунути українську мову з відправ виявились одноразовими і неефективними. За підрахунками того ж Варлаама (Борисевича) на червень 1947 р. в усіх 150 православних парафіях Крем’янеччини служилося українською, а в Волинсько-Рівненській єпархії – у 297 церковно-слов’янською, а в 388 частково чи повністю українською. Певний час радянському окупаційному режимові не вдавалось росіянізувати навчально-виховний процес у Волинській духовній семінарії в Луцьку. У 1946/1947 навчальному році предмети викладалися українською мовою. І лише після низки звільнень та шаленого тиску на адміністрацію і студентів ВДС вдалося частково запровадити викладання російською мовою. У звіті за 1953/1954 навчальний рік керівництво Волинської духовної семінарії було змушене визнати, що курс російської мови пройдено студентами у скороченому варіанті через недостатні знання мови вихованцями семінарії. Попри все українська мова, українська ідентичність жила в храмах та монастирях Волині. У 1957 р. зі 118 сестер Корецького монастиря 113 були українками за національністю. Через рік у звіті про обитель Рівненський уповноважений Ради у справах РПЦ писав про наявність серед сестер трьох груп. Одна із найвпливовіших складалась із черниць місцевого походження під керівництвом Марії Одар’євої, у минулому пов’язаної із українським підпіллям. «Ця група, без сумніву, - підсумовував уповноважений, - надихається зі сторони буржуазно-націоналістично настроєних елементів». У Дермані, який на той час вже носив радянську назву Устенське-ІІ, в 1958 р. о. Афіноген Павлюк служив українською мовою. У цей же час вірні Нового Корця вимагали від священика Давидовича служити українською. Навіть у 1964 р. парафіяльна рада Млинівської громади поставила умову священику о. В. Раксу відправляти українською.
Віктор Єленський, голова Державної служби з етнополітики та свободи совісті:
«Ми люб’язно просимо керівництво Української Православної Церкви вийти зі складу Російської Православної Церкви, зі Священного Синоду Російської Православної Церкви, тепер із так званої “Міжсоборної присутності” (дорадчий орган) Російської Православної Церкви та із Синодальної комісії Російської Православної Церкви. Це, на мою думку, абсолютно законне прохання. І закон, який ви згадали, відкрито говорить, що якщо Українська Православна Церква вийде зі складу Російської Православної Церкви, цей закон не застосовуватиметься до Української Православної Церкви. Ось і все.»
«Ми люб’язно просимо керівництво Української Православної Церкви вийти зі складу Російської Православної Церкви, зі Священного Синоду Російської Православної Церкви, тепер із так званої “Міжсоборної присутності” (дорадчий орган) Російської Православної Церкви та із Синодальної комісії Російської Православної Церкви. Це, на мою думку, абсолютно законне прохання. І закон, який ви згадали, відкрито говорить, що якщо Українська Православна Церква вийде зі складу Російської Православної Церкви, цей закон не застосовуватиметься до Української Православної Церкви. Ось і все.»
Трохи історичних даних про стан справ у Волинській єпархії в повоєнний час від Володимир Борщевич.
Уповноважений у Ради у справах РПЦ у Волинській області М. Діденко у 1947 р., писав, що більшість духовенства області служить українською і спроби керуючого Волинсько-Рівненською єпархією РПЦ єпископа Варлаама (Борисевича) усунути українську мову з відправ виявились одноразовими і неефективними. За підрахунками того ж Варлаама (Борисевича) на червень 1947 р. в усіх 150 православних парафіях Крем’янеччини служилося українською, а в Волинсько-Рівненській єпархії – у 297 церковно-слов’янською, а в 388 частково чи повністю українською. Певний час радянському окупаційному режимові не вдавалось росіянізувати навчально-виховний процес у Волинській духовній семінарії в Луцьку. У 1946/1947 навчальному році предмети викладалися українською мовою. І лише після низки звільнень та шаленого тиску на адміністрацію і студентів ВДС вдалося частково запровадити викладання російською мовою. У звіті за 1953/1954 навчальний рік керівництво Волинської духовної семінарії було змушене визнати, що курс російської мови пройдено студентами у скороченому варіанті через недостатні знання мови вихованцями семінарії. Попри все українська мова, українська ідентичність жила в храмах та монастирях Волині. У 1957 р. зі 118 сестер Корецького монастиря 113 були українками за національністю. Через рік у звіті про обитель Рівненський уповноважений Ради у справах РПЦ писав про наявність серед сестер трьох груп. Одна із найвпливовіших складалась із черниць місцевого походження під керівництвом Марії Одар’євої, у минулому пов’язаної із українським підпіллям. «Ця група, без сумніву, - підсумовував уповноважений, - надихається зі сторони буржуазно-націоналістично настроєних елементів». У Дермані, який на той час вже носив радянську назву Устенське-ІІ, в 1958 р. о. Афіноген Павлюк служив українською мовою. У цей же час вірні Нового Корця вимагали від священика Давидовича служити українською. Навіть у 1964 р. парафіяльна рада Млинівської громади поставила умову священику о. В. Раксу відправляти українською.
Уповноважений у Ради у справах РПЦ у Волинській області М. Діденко у 1947 р., писав, що більшість духовенства області служить українською і спроби керуючого Волинсько-Рівненською єпархією РПЦ єпископа Варлаама (Борисевича) усунути українську мову з відправ виявились одноразовими і неефективними. За підрахунками того ж Варлаама (Борисевича) на червень 1947 р. в усіх 150 православних парафіях Крем’янеччини служилося українською, а в Волинсько-Рівненській єпархії – у 297 церковно-слов’янською, а в 388 частково чи повністю українською. Певний час радянському окупаційному режимові не вдавалось росіянізувати навчально-виховний процес у Волинській духовній семінарії в Луцьку. У 1946/1947 навчальному році предмети викладалися українською мовою. І лише після низки звільнень та шаленого тиску на адміністрацію і студентів ВДС вдалося частково запровадити викладання російською мовою. У звіті за 1953/1954 навчальний рік керівництво Волинської духовної семінарії було змушене визнати, що курс російської мови пройдено студентами у скороченому варіанті через недостатні знання мови вихованцями семінарії. Попри все українська мова, українська ідентичність жила в храмах та монастирях Волині. У 1957 р. зі 118 сестер Корецького монастиря 113 були українками за національністю. Через рік у звіті про обитель Рівненський уповноважений Ради у справах РПЦ писав про наявність серед сестер трьох груп. Одна із найвпливовіших складалась із черниць місцевого походження під керівництвом Марії Одар’євої, у минулому пов’язаної із українським підпіллям. «Ця група, без сумніву, - підсумовував уповноважений, - надихається зі сторони буржуазно-націоналістично настроєних елементів». У Дермані, який на той час вже носив радянську назву Устенське-ІІ, в 1958 р. о. Афіноген Павлюк служив українською мовою. У цей же час вірні Нового Корця вимагали від священика Давидовича служити українською. Навіть у 1964 р. парафіяльна рада Млинівської громади поставила умову священику о. В. Раксу відправляти українською.
Forwarded from Софійське Братство
#інтервʼю
Релігійні переслідування в Україні? Інтерв’ю монахині Васси Ларін з Віктором Єленським, головою ДЕСС
Дорогі друзі, пропонуємо вам розшифровку та переклад українською інтервʼю Голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктора Єленського, яке він дав відомій православній богословці монахіні Вассі Ларін під час її візиту до Києва.
Читати: https://sofiyske-bratstvo.org/religijni-peresliduvannya-v-ukrayini-intervyu-monahyni-vassy-larin-z-viktorom-yelenskym-golovoyu-dess/
Релігійні переслідування в Україні? Інтерв’ю монахині Васси Ларін з Віктором Єленським, головою ДЕСС
Дорогі друзі, пропонуємо вам розшифровку та переклад українською інтервʼю Голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктора Єленського, яке він дав відомій православній богословці монахіні Вассі Ларін під час її візиту до Києва.
Читати: https://sofiyske-bratstvo.org/religijni-peresliduvannya-v-ukrayini-intervyu-monahyni-vassy-larin-z-viktorom-yelenskym-golovoyu-dess/
ЩО СОБІ ВІДТЯКТИ – РУКУ, ЧИ НОГУ?
Для неї це приблизно такий вибір. Що більш важливо – лежачі хворі, або поранені воїни, коли йдеться про збереження їх кінцівок?
Коли в коментах під її постами я читаю щось зверхньо-«експертне», недовірливе, або зневажливе, в мені розгорається вогнище інквізиції. Хоча розумію, що у більшості з цих коментаторів недовіра – реакція на те, що їх колись обманювали. Більше того, їх недовіра зрозуміла саме тому, що такі люди, як вона, сьогодні - виключна рідкість.
Ви ж знаєте, що всі благодійні фонди мають законне право на використання на власні потреби 20% зі зборів? Бо треба платити зарплатню, офіс і все таке. І всі цим правом користуються. Крім Лесіного фонду «Свої», і, можливо, ще пари-трійки подібних до неї диваків. Ну то, може, тому, що у них є якісь власні доходи, можуть собі дозволити таку розкіш? У когось – так. Леся ж давно, будучи багатодітною матір’ю, заробляє журналістикою. Але зазвичай пише вночі, бо в інший час немає на це часу, бо фонд і діти. Колись я, знаючи про це, спробував допомогти їй грошами, так і сказав, що зараз є можливість, у нас ніяких зараз потреб, візьми, тобі це більш потрібно. Категорична відмова. Кажу, візьми, ми ж друзі! Як друг, я можу і маю право тобі допомогти. Каже: Ну от якщо тобі наша дружба дорога, забери, бо це – моя принципова позиція, як друг, поважай її. Пояснила, що забезпечення сім’ї – її з чоловіком справа, вона не повинна мати бонуси з того, що мати займається благодійними проектами. А межа між малими і великими компромісами непомітна.
Як же працює фонд? Знайшлися люди, які хотіли допомогти саме розвитку фонду, окрім пожертвувань на його проекти. Вони сьогодні фінансують зарплатні робітників і витрати фонду. О, Господи, віддай їм сторицею! Я пам’ятаю, як Леся раділа, коли з’явилась пропозиція постійного фінансування однієї такої ставки (і не її власної, власну вона змогла отримати значно пізніше). Плюс гранти. Тобто, принцип такий: якщо збір на поранених, то 100 % йде саме на поранених.
Лесі вдалося зібрати навколо себе таких же ідейних «фанатиків», як і вона сама. Бо я питав про розмір цих зарплат.
Ось мій власний досвід перехрещування з орбітою «Своїх»:
Я був на Флорівській, де вона створила хаб допомоги біженцям у 2014. Я бачив, що це було. Не тільки їжа та речі, а й ліки, пошук житла і багато шо ще. Системно, і масштаби…
Під час ковіду, лише лікарні Сум отримали від її фонду 50 кисневих концентраторів. А людей, які врятували своїх близьких, взявши концентратори у фонді – безліч. І це була ризикована допомога, бо не раз вона купувала концентратори, виходячи з об’єктивних потреб, а не з належної суми на рахунку. Тобто в борг, під власну відповідальність, але на невеличкі терміни. Вихопив один з таких епізодів, коли сума боргу стала новим піком – півтора, чи два мільйони. І як вона сказала: «Мабуть, я вже збожеволіла… Як їх віддавати?!»
⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️
Для неї це приблизно такий вибір. Що більш важливо – лежачі хворі, або поранені воїни, коли йдеться про збереження їх кінцівок?
Коли в коментах під її постами я читаю щось зверхньо-«експертне», недовірливе, або зневажливе, в мені розгорається вогнище інквізиції. Хоча розумію, що у більшості з цих коментаторів недовіра – реакція на те, що їх колись обманювали. Більше того, їх недовіра зрозуміла саме тому, що такі люди, як вона, сьогодні - виключна рідкість.
Ви ж знаєте, що всі благодійні фонди мають законне право на використання на власні потреби 20% зі зборів? Бо треба платити зарплатню, офіс і все таке. І всі цим правом користуються. Крім Лесіного фонду «Свої», і, можливо, ще пари-трійки подібних до неї диваків. Ну то, може, тому, що у них є якісь власні доходи, можуть собі дозволити таку розкіш? У когось – так. Леся ж давно, будучи багатодітною матір’ю, заробляє журналістикою. Але зазвичай пише вночі, бо в інший час немає на це часу, бо фонд і діти. Колись я, знаючи про це, спробував допомогти їй грошами, так і сказав, що зараз є можливість, у нас ніяких зараз потреб, візьми, тобі це більш потрібно. Категорична відмова. Кажу, візьми, ми ж друзі! Як друг, я можу і маю право тобі допомогти. Каже: Ну от якщо тобі наша дружба дорога, забери, бо це – моя принципова позиція, як друг, поважай її. Пояснила, що забезпечення сім’ї – її з чоловіком справа, вона не повинна мати бонуси з того, що мати займається благодійними проектами. А межа між малими і великими компромісами непомітна.
Як же працює фонд? Знайшлися люди, які хотіли допомогти саме розвитку фонду, окрім пожертвувань на його проекти. Вони сьогодні фінансують зарплатні робітників і витрати фонду. О, Господи, віддай їм сторицею! Я пам’ятаю, як Леся раділа, коли з’явилась пропозиція постійного фінансування однієї такої ставки (і не її власної, власну вона змогла отримати значно пізніше). Плюс гранти. Тобто, принцип такий: якщо збір на поранених, то 100 % йде саме на поранених.
Лесі вдалося зібрати навколо себе таких же ідейних «фанатиків», як і вона сама. Бо я питав про розмір цих зарплат.
Ось мій власний досвід перехрещування з орбітою «Своїх»:
Я був на Флорівській, де вона створила хаб допомоги біженцям у 2014. Я бачив, що це було. Не тільки їжа та речі, а й ліки, пошук житла і багато шо ще. Системно, і масштаби…
Під час ковіду, лише лікарні Сум отримали від її фонду 50 кисневих концентраторів. А людей, які врятували своїх близьких, взявши концентратори у фонді – безліч. І це була ризикована допомога, бо не раз вона купувала концентратори, виходячи з об’єктивних потреб, а не з належної суми на рахунку. Тобто в борг, під власну відповідальність, але на невеличкі терміни. Вихопив один з таких епізодів, коли сума боргу стала новим піком – півтора, чи два мільйони. І як вона сказала: «Мабуть, я вже збожеволіла… Як їх віддавати?!»
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Я не раз звертався, запитуючи допомогу для паліативних хворих знайомих (підгузки, пелюшки, протипролежневий матрас і разне інше). І цю допомогу «Свої» завжди давали. Не раз бачив, як найближчі цих хворих плачуть, отримуючи цю допомогу, бо їм здавалося, що вони у повній самоті зі своїми нікому не потрібними «лежачими». Знаю, як ридали мої друзі, Ілля (з неоперабельною саркомою вагою кілограмів на 30, яка почала розкладатися) та його мама Тетяна, коли разом зі специфічними засобами догляду, про які вони попросили, приїхали за 400 км двоє «Своїх», які ще й навчили, що і як треба робити. І замість запрошеного, привезли, мабуть, вдвічі більше, сказавши: а ще вам знадобиться ось це, і це, і ось це…
Іще знаю, що безліч часу в минулому вона та «Свої» витратили на спроби спонукати державу ефективно вирішувати системні проблеми (наприклад, закупівля титанових імплантів). Не знаю, чи не менше клерки МОЗу тоді проводили часу у стінах цієї установи…
Хто читає її, знає, що на початку війни вона пішла в київське ТРО, а потім – в ЗСУ, мінером. Сказала, в цьому бачить практичну можливість забезпечити майбутнє своїх дітей. Паралельно навчала такмеду. Отримала контузію. Потім перенесла важку операцію, після якої вже не могла фізично повернутися на службу.
Наскільки я її знаю, вона керується глибоким співчуттям та солідарністю з тими, хто потребує допомоги. А не підживленням комплексу спасателя, як дехто, кому на місці не сидиться, якщо спасати нікого. Не піднесенням власного добродійства. Тобто, спокійно жила б, якщо б інші, або держава ці проблеми вирішили замість «Своїх». Те, що вона стільки всього вивозила і витримує, мене досі дивує. Але і знаю, що їй це непросто дається. Впевнений - вона витримає та вивезе ще багато всього, для більшості надмірного та неможливого, але не це. Не відмову від одного з цих напрямків! Бо вона така – вона сприймає ті біди, з якими стикається, як зону власної відповідальності. Розумію, що мій допис не сколихне хвилі. Це буде крапля у бочці необхідного. Але, як Леся стверджує, більшість у зборах закривають саме краплі, невеликі донати, а не каністри великих. Але нехай ця крапля стане постійною, щомісячним автоплатежем!
Ну й собраття та сестри – віруючі, взиграйте трохи молитовними м’язами, щоб Господь послав «Своїм» тих, хто може вагомо донатити, і нехай колись держава проллє достатньо на потреби паліативних хворих, зневічених та ветеранів! Подасть їм сил та Свою допомогу і тим, хто опікується їх потребами!
Пишу все це, як свідчення того, що «Своїм» можна довіряти повністю.
П.С. Якщо чесно, мені навіть важко було називати себе в тексті Лесіним другом, бо чим далі, тим більше вважаю це незаслугованою честю. Бо знаю - вбога в очах Бога поміркована стриманість моєї доброти і благословенне її «божевілля»! Щиро її люблю. Міг би ще про неї хорошого написати, але побоююсь прильоту від неї)) І мій уклін Ірині, Полі, Владу, Віталіку, та всім іншим співробітникам «Своїх»!
Іще знаю, що безліч часу в минулому вона та «Свої» витратили на спроби спонукати державу ефективно вирішувати системні проблеми (наприклад, закупівля титанових імплантів). Не знаю, чи не менше клерки МОЗу тоді проводили часу у стінах цієї установи…
Хто читає її, знає, що на початку війни вона пішла в київське ТРО, а потім – в ЗСУ, мінером. Сказала, в цьому бачить практичну можливість забезпечити майбутнє своїх дітей. Паралельно навчала такмеду. Отримала контузію. Потім перенесла важку операцію, після якої вже не могла фізично повернутися на службу.
Наскільки я її знаю, вона керується глибоким співчуттям та солідарністю з тими, хто потребує допомоги. А не підживленням комплексу спасателя, як дехто, кому на місці не сидиться, якщо спасати нікого. Не піднесенням власного добродійства. Тобто, спокійно жила б, якщо б інші, або держава ці проблеми вирішили замість «Своїх». Те, що вона стільки всього вивозила і витримує, мене досі дивує. Але і знаю, що їй це непросто дається. Впевнений - вона витримає та вивезе ще багато всього, для більшості надмірного та неможливого, але не це. Не відмову від одного з цих напрямків! Бо вона така – вона сприймає ті біди, з якими стикається, як зону власної відповідальності. Розумію, що мій допис не сколихне хвилі. Це буде крапля у бочці необхідного. Але, як Леся стверджує, більшість у зборах закривають саме краплі, невеликі донати, а не каністри великих. Але нехай ця крапля стане постійною, щомісячним автоплатежем!
Ну й собраття та сестри – віруючі, взиграйте трохи молитовними м’язами, щоб Господь послав «Своїм» тих, хто може вагомо донатити, і нехай колись держава проллє достатньо на потреби паліативних хворих, зневічених та ветеранів! Подасть їм сил та Свою допомогу і тим, хто опікується їх потребами!
Пишу все це, як свідчення того, що «Своїм» можна довіряти повністю.
П.С. Якщо чесно, мені навіть важко було називати себе в тексті Лесіним другом, бо чим далі, тим більше вважаю це незаслугованою честю. Бо знаю - вбога в очах Бога поміркована стриманість моєї доброти і благословенне її «божевілля»! Щиро її люблю. Міг би ще про неї хорошого написати, але побоююсь прильоту від неї)) І мій уклін Ірині, Полі, Владу, Віталіку, та всім іншим співробітникам «Своїх»!
А ось і сповідь самої Лесі Літвінової:
Ну, штош… Цей день колись мав настати. Багато років ми працювали на межі власних можливостей. Абсолютно без перебільшення. Здається, ми досягли точки, коли варто чесно сказати - ми не вигрібаємо більше.
Сьогодні у нас була одна з найважчих внутрішніх розмов. Суть звелась до наступного: ми не вигрібаємо - ні фізично, ні по грошах, ні по людях - ніяк. Треба чимось жертвувати.
- Техніка посипалась. Нам треба поновити парк і відремонтувати все, що можливо. Або закривати паліативну підтримку.
- Ну, спробуй під це окремо зібрати гроші.
- Три-чотири мільйона? Під ремонт дихальної техніки я ці гроші буду збирати півроку. Не менше. Тоді доведеться зупинити збори на поранених.
- Тоді давайте відмовлятись від допомоги пораненим. Бо паліативом крім нас ніхто системно не займається. Тим більше, що збори все одно йдуть мляво.
- А імплантами хто займається системно? Ну, зупинились ми. Вони куди далі йдуть?
- Тоді давайте спробуємо взяти на роботу професійного фандрайзера. Хай ногами ходить по потенційних донорах і намагається зібрати гроші.
- За 15 000 на місяць? А давайте. Хочу подивитись хто прийде на такі умови і скільки зможе зібрати.
- Тоді треба один з проектів закривати. І виходити в паблік з чесною комунікацією. Вибір невеликий - або паліатив, або поранені.
- А давайте я, нарешті, ляжу в дурку? А ви замість мене будете писати, що нам потрібні гроші і моє психічне здоровʼя коштує… Ой, бл@, стільки воно не коштує.
Я не готова сьогодні сказати яким з проектів доведеться жертвувати. Мені треба переспати з цією думкою. І бажано не одну ніч. Бо вибір між «хай вони не дихають» і «хай вони не ходять» - абсолютно садистський. І вибір доведеться робити не голосуванням по фонду, а мені особисто. Бо хто все це розпочав - той і відповідає. Той потім, доречі, і живе з цим вибором.
А поки я намагаюсь всидіти на двох хитких стільцях одночасно - спробуйте відтягти це рішення хочаб на якийсь час. Бо воно вдарить не по мені. А по тим, кому доведеться відповідати голосом «вибачте, ми більше цим не займаємось».
https://www.facebook.com/share/19SQXwz2er/?mibextid=wwXIfr
Ну, штош… Цей день колись мав настати. Багато років ми працювали на межі власних можливостей. Абсолютно без перебільшення. Здається, ми досягли точки, коли варто чесно сказати - ми не вигрібаємо більше.
Сьогодні у нас була одна з найважчих внутрішніх розмов. Суть звелась до наступного: ми не вигрібаємо - ні фізично, ні по грошах, ні по людях - ніяк. Треба чимось жертвувати.
- Техніка посипалась. Нам треба поновити парк і відремонтувати все, що можливо. Або закривати паліативну підтримку.
- Ну, спробуй під це окремо зібрати гроші.
- Три-чотири мільйона? Під ремонт дихальної техніки я ці гроші буду збирати півроку. Не менше. Тоді доведеться зупинити збори на поранених.
- Тоді давайте відмовлятись від допомоги пораненим. Бо паліативом крім нас ніхто системно не займається. Тим більше, що збори все одно йдуть мляво.
- А імплантами хто займається системно? Ну, зупинились ми. Вони куди далі йдуть?
- Тоді давайте спробуємо взяти на роботу професійного фандрайзера. Хай ногами ходить по потенційних донорах і намагається зібрати гроші.
- За 15 000 на місяць? А давайте. Хочу подивитись хто прийде на такі умови і скільки зможе зібрати.
- Тоді треба один з проектів закривати. І виходити в паблік з чесною комунікацією. Вибір невеликий - або паліатив, або поранені.
- А давайте я, нарешті, ляжу в дурку? А ви замість мене будете писати, що нам потрібні гроші і моє психічне здоровʼя коштує… Ой, бл@, стільки воно не коштує.
Я не готова сьогодні сказати яким з проектів доведеться жертвувати. Мені треба переспати з цією думкою. І бажано не одну ніч. Бо вибір між «хай вони не дихають» і «хай вони не ходять» - абсолютно садистський. І вибір доведеться робити не голосуванням по фонду, а мені особисто. Бо хто все це розпочав - той і відповідає. Той потім, доречі, і живе з цим вибором.
А поки я намагаюсь всидіти на двох хитких стільцях одночасно - спробуйте відтягти це рішення хочаб на якийсь час. Бо воно вдарить не по мені. А по тим, кому доведеться відповідати голосом «вибачте, ми більше цим не займаємось».
https://www.facebook.com/share/19SQXwz2er/?mibextid=wwXIfr
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
І знову про чудову Лесю Літвінову.
🫀 Це, мабуть, моя улюблена фотографія на тему паліативу. Вона про турботу і підтримку. Саме тоді, коли "всі відмовились". Хай побуде тут. Бо сьогодні буде довгий текст про паліатив.
"Від нас відмовились лікарі" - найчастіше, що ми чуємо від новеньких підопічних фонду. Зазвичай це говориться з образою і розпачем. І не зовсім є правдою. Палітивний пацієнт - це людина, у якої неможливе лікування основного діагнозу. І тому на певному етапі його профільний лікар ( онколог, невролог, хіруг і т.п) каже "Нажаль, далі я безсилий". І це чиста правда. Саме цей лікар дійсно далі безсилий. Далі настає черга лікаря паліативної допомоги.
Вже з цього моменту наступають певні проблеми. Бо нормальних лікарів паліативної допомоги в країні так небагато, що майже всі знайомі між собою. А більшість тих, хто формально називається паліативними лікарями нічого не тямлять в цьому, нажаль. Універсалів, які розуміються на знеболенні, нутритивній підтримці, стомах, респіраторці, позиціонуванні і далі за списком - по пальцях перерахувати. Тих, хто вміє вдома вести пацієнта на ШВЛ, або хоча б чув слово "відкашлювач" - майже немає.
Тому, що робить лікар, який теоретично є лікарем паліативної допомоги, коли у нього пацієнт починає задихатись, або критично втрачати вагу, або не може впоратись з судомами, дисфагією, чи больовим синдромом? Вірно. Намагається покласти людину в стаціонар. І тут проблеми заходять на нове коло. Бо паліативне відділення - це поточні медикаменти, заміна памперсів і годування. У найкращему варіанті - кисень. Лежи і чекай смерті. бо більше там робити нема чого. Пацієнт, який потребує BIPAP, або ШВЛ - це реанімація. А якщо мова йде не про ситуативну проблему? А про повну втрату функції дихання? Йому жити в реанімації? Реанімація, доречі, з цим абсолютно не згодна.
Ну і, на додачу - паліативний стан може продовжуватись роками. Це не про останній тиждень життя. І протягом всього цього шляху пацієнт продовжує потребувати системної щоденної допомоги. І при цьому може продовжувати жити разом з родиною вдома. А в багатьох випадках - працювати. І, страшно, сказати, мати якісь інші потреби окрім знеболення, або сечових катетерів. Сходити в театр, наприклад. Або зробити манікюр. Або погратись з домашнім улюбленцем, чи допомогти з домашнім завданням дитині.
⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️
🫀 Це, мабуть, моя улюблена фотографія на тему паліативу. Вона про турботу і підтримку. Саме тоді, коли "всі відмовились". Хай побуде тут. Бо сьогодні буде довгий текст про паліатив.
"Від нас відмовились лікарі" - найчастіше, що ми чуємо від новеньких підопічних фонду. Зазвичай це говориться з образою і розпачем. І не зовсім є правдою. Палітивний пацієнт - це людина, у якої неможливе лікування основного діагнозу. І тому на певному етапі його профільний лікар ( онколог, невролог, хіруг і т.п) каже "Нажаль, далі я безсилий". І це чиста правда. Саме цей лікар дійсно далі безсилий. Далі настає черга лікаря паліативної допомоги.
Вже з цього моменту наступають певні проблеми. Бо нормальних лікарів паліативної допомоги в країні так небагато, що майже всі знайомі між собою. А більшість тих, хто формально називається паліативними лікарями нічого не тямлять в цьому, нажаль. Універсалів, які розуміються на знеболенні, нутритивній підтримці, стомах, респіраторці, позиціонуванні і далі за списком - по пальцях перерахувати. Тих, хто вміє вдома вести пацієнта на ШВЛ, або хоча б чув слово "відкашлювач" - майже немає.
Тому, що робить лікар, який теоретично є лікарем паліативної допомоги, коли у нього пацієнт починає задихатись, або критично втрачати вагу, або не може впоратись з судомами, дисфагією, чи больовим синдромом? Вірно. Намагається покласти людину в стаціонар. І тут проблеми заходять на нове коло. Бо паліативне відділення - це поточні медикаменти, заміна памперсів і годування. У найкращему варіанті - кисень. Лежи і чекай смерті. бо більше там робити нема чого. Пацієнт, який потребує BIPAP, або ШВЛ - це реанімація. А якщо мова йде не про ситуативну проблему? А про повну втрату функції дихання? Йому жити в реанімації? Реанімація, доречі, з цим абсолютно не згодна.
Ну і, на додачу - паліативний стан може продовжуватись роками. Це не про останній тиждень життя. І протягом всього цього шляху пацієнт продовжує потребувати системної щоденної допомоги. І при цьому може продовжувати жити разом з родиною вдома. А в багатьох випадках - працювати. І, страшно, сказати, мати якісь інші потреби окрім знеболення, або сечових катетерів. Сходити в театр, наприклад. Або зробити манікюр. Або погратись з домашнім улюбленцем, чи допомогти з домашнім завданням дитині.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Крім того, у нас в країні медична і соціальна складові допомоги відірвані одна від одної. Тобто лікар може сказати, що пацієнту потрібно колісне крісло, або ходунки, або прикроватний стілець, або противпролежневий матрац, або функціональне ліжко, або відсмоктувач, кисневий концентратор, СРАР, ШВЛ і далі за списком. Але дати не може. Бо в нього їх немає.
Часину з цього списку можна отримати в соціальній службі, пройшовши сім кіл пекла. Якщо пощастить оформити інвалідність. І якщо буде в наявності. Медичну техніку взяти взагалі нема де. Хіба в оренду за гроші, або придбати собі самостійно. Нажаль, якісний паліатив - це дуже дорого. Навіть якщо не рахувати дороговартісну техніку, на банальні підгузки-пелюшки-системи-розчини- харчування суми летять космічні.
Якщо все це уявити в комплексі, досить легко зрозуміти звідки береться "від нас всі відмовились"....
....Від самого початку роботи напрямку "паліатив" в фонді ми намагались зробити так, аби ми і були тим місцем, де "ти не один, ми поряд". Місцем, де можна отримати весь необхідний пакет допомоги - психолог, лікар, медсестра, консультації і допомогу в облаштуванні побуту, медичне харчування, підгузки, ліжка, дихальну техніку і багато іншого.
Це та модель, про яку я мрію в масштабах держави. Але, нажаль, і до повномасштабної війни це було складно штовхати вперед. А зараз - у держави пріорітет вижити. А якість життя тих, хто не буде працювати на Перемогу, а буде лише витягати ресурс - нажаль, сильно не на першому плані.
Тут я могла б почати маніпулювати і розповідати про тих, хто поповнив ряди паліативних пацієнтів внаслідок важких поранень, або непролікованих хронічних хвороб під час несення служби. Але не буду. Бо і без мене є розумники, які носяться з ідеєю "військового паліатива". І тут я категорично проти. Бо не розумію чому вкладати гроші в списаного бійця, який має онкологічний діагноз - ок, а в того, хто не зміг піти воювати через такий саме діагноз - ні. Доступ до допомоги має бути рівним для всіх.
Досить довгий час, насправді, нас рятував ковід. Якщо буде коректно так говорити. Бо парк респіраторної техніки ми наростили саме в цей період. Порахувати кількість техніки зараз досить складно. Бо частина залишилась на окупованих територіях, частина загинула під бомбардуваннями, частина згоріла в пожежах, частина разом з користувачами виїхала за кордон. Але загальна кількість - десь біля 2 000 одиниць. Зараз потрошку вона починає сипатись і просити ремонта, або заміни. А я ж вже говорила, що паліатив - це дуже дорого?
З пацієнтами, нажаль, процес зворотній - вони сипляться на нас як з мішка і з кожним днем їх більшає. Обирати кому допомагати, а кому - ні, ми не здатні. Тому поки діємо за принципом черги.
- Вибачте, підгузків в наявності зараз немає, але очікуємо на наступному тижні.
- Ні, нажаль, крісла колісного зараз немає, але ми поставили Вас в чергу
- Медичне харчування очікуємо днями, почекайте будь ласка.
Я б дуже не хотіла цей проект звертати. Дуже. Бо це - те, що ми дійсно любимо. І дуже добре вміємо. Але є кілька проблем.
Гранти на таку діяльність отримати неможливо. Точніше не так, отримати грант на паліатив цілком реально - наприклад, на інформаційні друковані буклети, на соціальну рекламу, на тренінги для лікарів, на круглі столи, на конференції і на купу інших речей. Жодна з яких в результаті не має практичної цінності. Ті самі кілька притомних лікарів, які і так весь час спілкуються, вчергове зустрінуться, один одному розкажуть про проблеми і розійдуться до наступного круглого столу. Друковані буклети ляжуть на стійку в реєстратурі. Соціальна реклама нікого не зачепить, окрім тих самих пацієнтів.
Держава таку діяльність фінансувати не буде. Бо нібито вона і так щось робе. Те, що воно зроблено аби як - то вже деталі. На папері у нас достатньо паліативних відділень, а лікар паліативної допомоги є на кожному кроці. Ну, або сімейник, який виконує його функції.
Великі донори ніби і не проти нам допомагати, але вони всі до єдиного хочуть фото-звітність. От лежить людина, а поряд з нею стоять памперси. От інша людина на нашому ліжку.
Часину з цього списку можна отримати в соціальній службі, пройшовши сім кіл пекла. Якщо пощастить оформити інвалідність. І якщо буде в наявності. Медичну техніку взяти взагалі нема де. Хіба в оренду за гроші, або придбати собі самостійно. Нажаль, якісний паліатив - це дуже дорого. Навіть якщо не рахувати дороговартісну техніку, на банальні підгузки-пелюшки-системи-розчини- харчування суми летять космічні.
Якщо все це уявити в комплексі, досить легко зрозуміти звідки береться "від нас всі відмовились"....
....Від самого початку роботи напрямку "паліатив" в фонді ми намагались зробити так, аби ми і були тим місцем, де "ти не один, ми поряд". Місцем, де можна отримати весь необхідний пакет допомоги - психолог, лікар, медсестра, консультації і допомогу в облаштуванні побуту, медичне харчування, підгузки, ліжка, дихальну техніку і багато іншого.
Це та модель, про яку я мрію в масштабах держави. Але, нажаль, і до повномасштабної війни це було складно штовхати вперед. А зараз - у держави пріорітет вижити. А якість життя тих, хто не буде працювати на Перемогу, а буде лише витягати ресурс - нажаль, сильно не на першому плані.
Тут я могла б почати маніпулювати і розповідати про тих, хто поповнив ряди паліативних пацієнтів внаслідок важких поранень, або непролікованих хронічних хвороб під час несення служби. Але не буду. Бо і без мене є розумники, які носяться з ідеєю "військового паліатива". І тут я категорично проти. Бо не розумію чому вкладати гроші в списаного бійця, який має онкологічний діагноз - ок, а в того, хто не зміг піти воювати через такий саме діагноз - ні. Доступ до допомоги має бути рівним для всіх.
Досить довгий час, насправді, нас рятував ковід. Якщо буде коректно так говорити. Бо парк респіраторної техніки ми наростили саме в цей період. Порахувати кількість техніки зараз досить складно. Бо частина залишилась на окупованих територіях, частина загинула під бомбардуваннями, частина згоріла в пожежах, частина разом з користувачами виїхала за кордон. Але загальна кількість - десь біля 2 000 одиниць. Зараз потрошку вона починає сипатись і просити ремонта, або заміни. А я ж вже говорила, що паліатив - це дуже дорого?
З пацієнтами, нажаль, процес зворотній - вони сипляться на нас як з мішка і з кожним днем їх більшає. Обирати кому допомагати, а кому - ні, ми не здатні. Тому поки діємо за принципом черги.
- Вибачте, підгузків в наявності зараз немає, але очікуємо на наступному тижні.
- Ні, нажаль, крісла колісного зараз немає, але ми поставили Вас в чергу
- Медичне харчування очікуємо днями, почекайте будь ласка.
Я б дуже не хотіла цей проект звертати. Дуже. Бо це - те, що ми дійсно любимо. І дуже добре вміємо. Але є кілька проблем.
Гранти на таку діяльність отримати неможливо. Точніше не так, отримати грант на паліатив цілком реально - наприклад, на інформаційні друковані буклети, на соціальну рекламу, на тренінги для лікарів, на круглі столи, на конференції і на купу інших речей. Жодна з яких в результаті не має практичної цінності. Ті самі кілька притомних лікарів, які і так весь час спілкуються, вчергове зустрінуться, один одному розкажуть про проблеми і розійдуться до наступного круглого столу. Друковані буклети ляжуть на стійку в реєстратурі. Соціальна реклама нікого не зачепить, окрім тих самих пацієнтів.
Держава таку діяльність фінансувати не буде. Бо нібито вона і так щось робе. Те, що воно зроблено аби як - то вже деталі. На папері у нас достатньо паліативних відділень, а лікар паліативної допомоги є на кожному кроці. Ну, або сімейник, який виконує його функції.
Великі донори ніби і не проти нам допомагати, але вони всі до єдиного хочуть фото-звітність. От лежить людина, а поряд з нею стоять памперси. От інша людина на нашому ліжку.
От пацієнт з гастростомою і ящиком харчування. Боротись з цим ми втомились. Якщо треба окремо пояснювати, що людина, втрачаєчи здоров'я не має втрачати ще й гідність, то нічого не треба пояснювати. Простіше сказати - дякую, нам нічого не треба.
Тримається воно виключно на тих, хто розуміє про що вся ця історія. І на тих, хто допомагає фінансово, або якимись корисними речами.
Минулого тижня я відверто була впенена, що далі шансів викрутитись немає. От жодного. Бо у мене закінчились кисневі концентратори. І ВІРАР теж. От просто порожні полиці. І ціла купа заявок, на які невідомо що казати окрім "спробуйте не дихати, поки я думаю". Але в найскладніші дні нам надійшло кілька апаратів з Запоріжжя від фонду "Щаслива дитина" і ще кілька десятків з Одеси від "Корпорації Монстрів".
Ввечорі в п'ятницю я відчувала те, що відчували протестувальники на Майдані на світанку 19 лютого, коли доїхала Львівська Сотня. Я сиділа над цими апаратами і розуміла, що я не одна. Як би я не втомилась - я не одна. І що ще кілька тижнів ми протримаємось. А там, можливо, станеться ще якесь диво.
Чим нам можна допомогти? Звичайно, грошима. Рахунки будуть в коментарях. Зверніть увагу, що вони відрізняються від тих, які на поранених.
Але це не єдиний з можливих варіантів. Раптом у Вас вдома стоїть з ковідних часів робочий кисневий концентратор, або залишилось колісне крісло, або якимось дивом лежить пачка дорослих підгузків, або пелюшок, або ще щось корисне в догляді - відправте нам Новою Поштою за наш рахунок, будь ласка.
Петропавлівська Борщагівка, НП 1, 050 253 99 37 Бо БФ "СВОЇ".
Тримається воно виключно на тих, хто розуміє про що вся ця історія. І на тих, хто допомагає фінансово, або якимись корисними речами.
Минулого тижня я відверто була впенена, що далі шансів викрутитись немає. От жодного. Бо у мене закінчились кисневі концентратори. І ВІРАР теж. От просто порожні полиці. І ціла купа заявок, на які невідомо що казати окрім "спробуйте не дихати, поки я думаю". Але в найскладніші дні нам надійшло кілька апаратів з Запоріжжя від фонду "Щаслива дитина" і ще кілька десятків з Одеси від "Корпорації Монстрів".
Ввечорі в п'ятницю я відчувала те, що відчували протестувальники на Майдані на світанку 19 лютого, коли доїхала Львівська Сотня. Я сиділа над цими апаратами і розуміла, що я не одна. Як би я не втомилась - я не одна. І що ще кілька тижнів ми протримаємось. А там, можливо, станеться ще якесь диво.
Чим нам можна допомогти? Звичайно, грошима. Рахунки будуть в коментарях. Зверніть увагу, що вони відрізняються від тих, які на поранених.
Але це не єдиний з можливих варіантів. Раптом у Вас вдома стоїть з ковідних часів робочий кисневий концентратор, або залишилось колісне крісло, або якимось дивом лежить пачка дорослих підгузків, або пелюшок, або ще щось корисне в догляді - відправте нам Новою Поштою за наш рахунок, будь ласка.
Петропавлівська Борщагівка, НП 1, 050 253 99 37 Бо БФ "СВОЇ".
Дивлячись на цю картинку згадалася стара семінарська хохма часів пізньої совдепії почута від одного мастітого протоієрея в паламарці одного монастиря після літійної запивки.
Вонмєм. Мір всєм.
І чрєву твоєму.
Прємудрость.
Проткнімнє глаз трєтій Бродіт прізрак по Європє, прізрак комунізма.
Стіх: Пролєтарії всєх стран соєдіняйтєсь.
Прємудрость: Соборного посланія Лєоніда Ілліча чтєніє.
Дарагия таваріщі...
І було б воно смішно, аби не так сумно. Проте ось такими членствами і знімаються маски ватників по світі.
Вонмєм. Мір всєм.
І чрєву твоєму.
Прємудрость.
Проткнімнє глаз трєтій Бродіт прізрак по Європє, прізрак комунізма.
Стіх: Пролєтарії всєх стран соєдіняйтєсь.
Прємудрость: Соборного посланія Лєоніда Ілліча чтєніє.
Дарагия таваріщі...
І було б воно смішно, аби не так сумно. Проте ось такими членствами і знімаються маски ватників по світі.