ФБ сторінка Древлеправославна Буковина пише:

🔔 Храм, що зачинили від своєї громади...
Вже майже 2 роки віряни Храму Різдва Христового м. Чернівці Древлеправославної Церкви України, вул. Ореста Криворучка, 40, більше 200 осіб — не можуть потрапити до своєї святині..

Ще в серпні 2023 року громада одноголосно ухвалила рішення про зміну канонічної приналежності до Древлеправославної Церкви України. Це рішення було законно оформлене й підтверджене усіма судовими інстанціями — аж до Верховного Суду України - https://reyestr.court.gov.ua/Review/125191670.

Але що маємо сьогодні? 🙁

Колишній настоятель разом із кількома прибічниками (приблизно 10 осіб) самовільно утримують храм, не допускаючи більшість парафіян. Вони продовжують подавати скарги, листи, маніпулювати печатками та називати себе громадою "русской православной старообрядческой церкови" — попри чіткі рішення судів.

📌 Громада подала позов до суду, щоб припинити незаконні перешкоди у користуванні храмом, що належить саме їй. Справа вже розглядається у Шевченківському райсуді.
Поки тривають суди, ми молимось в орендованому приміщенні, де збирається 60-80 людей. Ми — свідомі українці, християни, і ми молимось за нашу державу, за воїнів, за мир.

🙏 Ми щиро сподіваємось на справедливість.
🙏 Ми мріємо повернутись до свого храму.
🙏 Ми не шукаємо конфлікту, ми шукаємо правди.

Отець Андрій Шиманович попереджає про маніпуляції і спекуляції від СПЖ на основі його нещодавнього інтерв'ю каналу Віче.

Представники СПЖ (Спілка православних журналістів) насмикали необхідних для них цитат із мого вчорашнього інтерв'ю на каналі "Віче", переклали на російську мову, додали свої власні, суттєво радикалізовані й тенденційні коментарі та опублікували у себе в Telegram без посилання на першоджерело. Публікація в ТГ містить посилання на їхній сайт, але він заблокований.

Такий підхід можна назвати будь-як, але це точно не добросовісна і професійна журналістика. І тут не важливо, чи ти православний, чи католицький, чи єговістський медійник. Ти або професіонал, або пропагандист. Наголошу, що текст зі мною ніхто не узгоджував, я його не погоджував і він не відповідає моїй позиції щодо міжконфесійного діалогу. Закликаю представників СПЖ, які читатимуть цей допис, бути православними християнами не лише у назві свого ресурсу, а й у своїй повсякденній діяльності.

Прошу поширити цей допис, щоб про мою особисту позицію щодо цього випадку знала якомога більша кількість людей.

Мобілізований священик УПЦ протоієрей Іван Поліщук розмірковує про події в житті Православ'я.

Як складаються пазли, або роздуми про майбутній, новий період церковної історії.

Пригадалося мені, коли вчив в семінарії Загальну Церковну Історію, то нам казали, що вона ділиться на чотири основних періоди: від П'ятидесятниці до Міланського Едикту, від Міланського Едикту до Великого Розколу, від Великого Розколу до падіння Константинополя і від падіння Константинополя до нашого часу. Швидше за все, в скорому часі з'явиться п'ятий період.

Як я це бачу? Якщо цікаво, то читайте далі.

Думаю, що закінчення четвертого періоду церковні історики поставлять десь на 1990 рік як приблизний початок розпаду СРСР і початок утворення Української Помісної Церкви. А можливо це буде й раніше, наприклад 1914 рік, початок І-ої Світової Війни, не знаю.
Потім поясню чому саме згадав про автокефальні рухи саме в Україні.
Почну здалека. Якщо проаналізувати період Великого Розколу, то 1051 рік став просто вишенькою на торті, а сам процес почався ще давніше на декілька сотень років, зокрема із суперечок часів патріаршества Ігнатія й Фотія. На мою скромну думку, саме перехід від першого до другого періоду найбільш підходитиме як аналогія до майбутнього переходу між четвертим і п'ятим періодами.
Отже... На днях Сербський патріарх Порфирій сказав відкрито про те, про що багато хто здогадувався. А саме, про політичну орієнтацію сербської церкви і бачення майбутніх всеправославних перспектив. Як висловився супроводжуючий патріарха архієрей що сидів поруч про козирі, то вони витягнули ще одну карту розкривши ім'я патріарха Феофіла, як симпатика курсу який веде в церковній політиці РПЦ і одночасно заручника фінансових вливань російських грошей в його патріархію. Тут можна додати ще сміливо додавати ім'я патріарха Антіохійського Іоанна. РПЦ, якщо проаналізувати, з давніх пір йде шляхом узурпації церковної влади. Патріарх Никон збудував Новий Ієрусалим під Москвою, митрополит Антоній Храповицький в часи І-ої Світової казав, що російська армія має зробити те, що не зробила трохи раніше, тобто дійти до Константинополя. Цілком вірогідно, що відновлення патріаршества в Російській Церкві митрополит Антоній бачив саме в Константинополі, щоб російський патріарх став Вселенським об'єднавши в собі дві церковні столиці. Цю ж карту і розігрував Сталін у 1948 році, коли в ювілей автокефалії РПЦ скликав в Москву східних патріархів і продавлював для московського патріарха титул вселенського. Один Бог і архіви КДБ знають скільки тільки коштовних старовинних панагій було подаровано східним патріархам, не рахуючи грошей і харчів хороших. Думаєте Джугашвілі різко увірував як благоразумний розбійник, чи згадав своє семінарське минуле? Як би не так. Це робилось, щоб утвердити амбіції себе як правителя-переможця над нацизмом ще зі сторони релігії. Проте експеримент виявився невдалим і після провалу надій покладених на ювілей між владою СРСР і РПЦ знову пішов холодок, який поволі став кригою в часи Хрущова.
І ось тепер РПЦ і російська влада пробують завершити вдало чергову спробу гегемонії церковної влади в Православному світі. Така собі нова серія старого фільму м'яко кажучи. Для цього сьогодні підходить президент Путін який себе вважає не гіршим за Сталіна і патріарх Кирило, учень митрополита Никодима Ротова, який марив перетворити РПЦ на мініаналог РКЦ з Православним всесвітнім Папою на чолі.

До чого ж тут Українське питання? Ситуація з церквою в Україні стала таким собі рубіконом. Тридцять років Москва правдами-неправдами, грошами і анафемами глушила будь-які проавтокефальні намагання в Україні для створення помісної церкви не даючи їй вийти на рівень визнанності в світовому Православ'ї. Понтифікат Кирила Гундяєва означився чи не щорічними візитами в Київ та одиночними в інші єпархії України. Були думки навіть з часом зробити Київ своїм патріаршим осередком. Така стратегія працювала і по людській логіці мала б працювати, але все в світі має початок і кінець. Майдан і подальші події пригальмували ці амбіції, а видача Томосу показала Москві що треба діяти рішуче.

Константинополь посмів відступити від тону заданого Москвою і спромігся, ризикнув, визнати автокефалію в Україні. Також її визнали й декілька інших Помісних Церков. Особливо болючим для РПЦ було визнання від Олександрійського патріарха. Його прикормлювали не слабше і за Єрусалимського, і за Антіохійського, і за Сербського. Згадаємо як часто він бував і в Росії, і в Україні. Звичайно ж не за спасибі, звичайно ж за підтримку Православ'я в Африці. І саме тому, РПЦ полізла на його канонічну територію, бо вкладені гроші не дали жаданої вигоди. І щоб вкусити якомога болючіше РПЦ робить розкол у Африці. Питання Африки і розкольної діяльності там РПЦ це окрема тема для окремих роздумів.

Патріарх Кирило мріє втілити мрію свого вчителя, який відкрито говорив: "Что такое этот Константинополь? Одно название. А вот Рим, вечный город". Ця мрія патріарха Кирила співпадає з волею російського президента і вони обоє марширують до своєї мрії.

Що на мою думку вийде в сухому залишку? Бог святий знає, а ми можемо тільки ловити імпульси від процесів які відбуваються. Думаю, що повторення великої схизми близько, але тільки трохи по іншому. Два Вселенських патріарха, два всесвітніх православних релігійних центри, які як два магніти з різними полюсами відштовхуючись один від одного притягнуть до себе менші Помісні Церкви. В принципі коротко, але ємко цю думку я почув з одіозної заяви патріарха Порфирія. І я впевнений, що досить скоро Помісні Церкви визначаться, який із вселенських патріархів їм ментально ближче. Головне мати за основу Христа і Євангеліє, а не папірці з мертвими американськими президентами.

П'ятий період церковної історії на старті. Нова сторінка, нові реалії, новий вибір Помісних Церков і країн, від президентів й патріархів, до сільських парафій з людьми.

За мир усього світу, за добрий стан святих Божих церков і за з'єднання всіх, Господу помолимось!!!

Наступ РПЦ.

​​о. Сергій Прокопчук з УПЦ:

«Вчора нашу громаду м. Вараш сколихнули новини навколо Спасо-Преображенського собору.

Для мене цей храм особливо рідний. В ньому я робив перші кроки християнського життя. Тут я познайомився зі своєю дружиною, вінчався, хрестив своїх дітей. Ще будучи пономарями, ми з друзями любили залишатися перед Пасхою на ніч в храмі. Хтось з молоді читав серед церкви молитви, а ми великою юрбою прибирали у вівтарі, готуючись до свята Пасхи.

Тоді, як і зараз, в храмі було багато молоді, дітей. Чудові хора: дитячий, чоловічий, молодіжний, архиєрейський. Недільна школа не вміщала всіх бажаючих....

В той рік, коли я вирішив вступати на навчання до семінарії нас було четверо друзів. Нам було легко прийняти таке відповідальне рішення, бо в той час у різних семінаріях навчалось добрий десяток наших товаришів з парафії, ми відчували їхню підтримку. А в храмі для нас був приклад чорирьох чудових священників: о. Миколай, о. Віктор, о. Володимир та диякон Василій.

Після 5 років навчання я одружився на дівчині, котру знав з дитинства, бо ми разом ходили з нею до нашої церкви, разом співали в хорі, разом колядували на Різдво Христове і гуляли, співаючи українських пісень, навколо міста. В той рік ще 3 пари наших друзів з Собору побралися.
Коли я навчався в семінарії, то на інших дівчат навіть не заглядався, бо знав, що наші поліські дівчата найкращі. Не помилився....

Я дякую Богу, що він благословив мене на служіння у рідному краї в селі поблизу міста, в Старій Рафалівці. 20 років свого служіння я відчуваю підтримку Бога, рідної землі і чудових людей рідного міста і села. 20 років я покладав зусилля для розбудови своєї парафії, вчителював у школах. Ми разом з громадою та благодійниками створили при храмі Музей історії духовності рідного краю...
Так само і кожен священник у своїй парафії в міру своїх сил і здібностей служить Богу і людям....

Але в одну мить ми стаємо "московськими попами", "агентами кремля", "ворогами народу". Влада ініціює "заборони", політикани роблять на цьому піар, а одурманені інформаційною пропагандою люди, починають вбачати у своєму сусідові, родичу, колезі - ворога.....

Знаходиться сто "законних" приводів засудити, висилети в московію, вигнати з рідної землі, з рідного храму....

Дуже легко у фейсбуці лайкнути під постом "геть московських посіпак" "в боротьбі за Українську Церкву". Набагато важче жити і знати, що завдяки твоєму лайку, твоїм словам і діям хтось не зможе у рідному для нього храмі помолитися за здоровя своєї дитини, за спокій своїх батьків, за збереження життя свого чоловіка-воїна.

Чи хотів би ти, щоб твоя дитина сиділа за партою недільної школи з якої вигнали іншу дитину?

Чи буде звучати спів церковного хору в храмі звідки вигнали хористів чотирьох церковних хорів?

Чи зможеш ти, пономаре, виходити зі свічкою яку ти відібрав у іншої дитини?

Чи прийде радість на твою душу, коли ти будеш причащатися Святих Христових Таїнств на амвоні з якого вигнали таку ж як ти віруючу людину?

Чи добре тобі буде жити з сусідом, котрого ти позбавив затишку рідної церкви?

Чи може у Вараші не хватає храмів для молитви?

Може священникам не має місця де служити?

Може в нашому місті від цього вирішиться більше проблем і люди стануть краще жити?

Дуже легко повадитися на привабливі лозунги політиканів і аферистів, але як потім жити з тими, кому ми своїми словами і діями причинемо біль. Бо ж ті кого сьогодні назначили бути "ворогами" нікуди звідси не поїдуть. Бо це також наша земля, наше місто, наш духовний простір.

Можна голосно вигукувати "В боротьбі за Українську Церкву" але більш важливо розбудовувати своїми добрими християнськими вчинками справжню Христову Церкву в Україні.»

Аще піп нехрещений буде…

#руйнування_міфів #діалоги
Діалоги УПЦ-ПЦУ: чи благодатна ПЦУ та її таїнства?

Чи є Таїнства в ПЦУ дійсними? Чи діє благодать без повного визнання? А можливо, ми просто заручники старих ран і нової геополітики?

На каналі ВІЧЕ — «Діалог між священниками УПЦ і ПЦУ», створений у співпраці з Софійським братством та фондом Renovabis.

У цьому випуску — діалог ведуть ієрей Ростислав Хрупчик (УПЦ) та протоієрей Віталій Кузьмич (ПЦУ).

📌 Обговорюємо:

Хіротонії та апостольську спадкоємність: де закінчується канон, а де починається політика?

Чи можна заперечити благодать, якщо звершуються повноцінні Таїнства?

Визнання ПЦУ: процес чи перепона?

Що розділяє — віра чи страх перед єдністю?

Цей випуск — спроба чесно подивитися в очі один одному, не ховаючись за гаслами й кліше. Чи можлива єдність українського православ’я?

Дивитись: https://youtube.com/watch?v=IIA2_PoEZik&si=j-phcfkNc1zBIPbE

Ясно-понятно😂😂😂

Денацифіковано ще один храм УПЦ.

Вознесенський храм в с. Новотроїцьке на Донеччині. 1893 - 2025.
Совєцькі безбожники відтяли куполи, а їх наступники зруйнували весь храм вщент.

Azvaбаділі🤬🤬🤬🤬

ПРО НАБОЛІЛЕ
З просторів fb

Я не зараховую себе до осіб, що люблять наелектризовувати напругу (особливо у часі війни), звинувачувати когось чи сіяти міжконфесійні чвари. Та все ж важко про це змовчати! Нещодавно натрапив у мережі на книгу богослужбового Октоїха (т.зв. восьмогласник) видання києво-печерської лаври 2018 року. Спочатку подумав, що це звичайне свіже церковно-словʼянське видання. Але ж ні! Це октоїх з паралельним російським перекладом! Про такі переклади я звісно знав і все б нічого якби це було, скажімо, у Москві чи Петербурзі. Але це видання печерської лаври у Києві і до того ж вийшло воно доволі великим накладом.
Для поінформованості: московити мають фактично усі переклади богослужбових текстів на російську мову (не впевнений щоправда у їх якості), однак у богослужінні продовжують вживати майже виключно церковно-словʼянську мову. Зрештою це їх справа!

Хочу наголосити що синод РПЦвУ на початку 2000-х прийняв рішення про можливість використання у богослужінні української мови, якщо цього забажає парафіяльна громада. Але, ой лишенько, такої книги як Октоїх з паралельним українським перекладом чомусь так і не було видано. То ж питання а як можна було благословляти перехід при потребі на українську мова без богослужбових перекладів! Відповідь проста: це був черговий цинічний посил для суспільства, що мовляв, бачите, ми відкриті до української мови, ми даємо змогу молитися рідною мовою. Хоча насправді окремих священників цієї структури в Україні нещадно клеймили навіть за саме прагнення перейти на т.зв. київський ізвод (українську вимову) церковно-словʼянської мови. Якісь явно подвійні стандарти!

Добре пригадую дискусії, які ще від 90-х років точилися у середовищі українських православних церков. Блаженіший Онуфрій, глава РПЦвУ, відповідаючи на запитання журналіста щодо можливості використання української мови зокрема відповів, що "не треба плутати яєшню з даром Божим”, підкреслюючи що, мовляв, українська мова це така собі звичайна яєшня. Щоби бути мовою церкви ("даром Божим") українській мові до цього далеко.

Нещодавно натрапив у мережі на Reels, як у Чернівцях у соборі РПЦвУ співали "Христос воскрес" на різних мовах, а румунською навіть цілі богослужбові частини, тоді як українською не заспівали навіть тропар “Христос воскрес”. Навряд чи вони не знають що переклади на сучасну румунську мову у Румунії було здійснено щойно на початку 19ст. Між іншим було це зроблено під тиском тодішньої румунської влади, яка поставила питання дуже категорично. І перші переклади були відверто неякісні. Мова тут йде про звичайну румунську мову, не якусь давню сакральну мову. Але московитам все одно - румунською на Буковині можна молитися, а українською - зась!

Поневолені віковою російською пропагандою представники РПЦвУ і гадки не мають про те, що українська є однією з найбагатших серед європейських мов зокрема щодо лексем, словозамін, синонімічних груп і з кожним десятиліттям усе більш впевнено віднаходить себе у літургійних текстах українських церков візантійської традиції через творення перекладів і написання нових богослужбових текстів.

Хочу теж пригадати дешеві міфи, які цинічно поширюються духовенством і вірянами РПЦвУ:

1) Українська мова - неблагодатна. Молитися нею гріх.
2) Українська мова поступається красою зворотів і її складно адаптувати до високої мови богослужіння.
3) В українській мові відсутні вивірені часом і традицією догматичні терміни і звороти.
4) Церковно-словʼянська мова - це мова святих Кирила і Методія. Її не можна змінювати.

Спробую відповісти на ці міфи:
1) Мова в принципі не може бути неблагодатною. Бог і його благодать є вільними. У міру поширення християнських місій серед нехристиянізованих народів поняття сакральної мови, зокрема у останні століття, було глибоко переосмислене і набуло цілком іншого сенсу. Мова є даром Божим для кожної народу, а тому Бог чує і розуміє будь-яку мову.

2) Про красу, глибину, патетичність української мови я вже частково вище згадував. Так, правда, що процес адаптації української мови триває. Зрешою цей процес не мав би ніколи припинятися, бо кожне покоління має право і обовʼязок відчитувати церковне Передання. Це частина природнього духовного процесу. Я переконаний, що українська мова з плином часу буде все глибше віднаходитись у візантійському богослужінні. Для цього потрібні час, праця і чимало творчого дерзновення.
3) Щодо догматичних термінів і складних літургійних зворотів: значна частина таких віронавчальних формул були свого часу створені з нуля у певному контексті. У певному сенсі вони були породженням епохи. Отож вона мають свою складну, інколи контроверсійну історію творення і еволюцій. Якщо це було складно раніше, то чому вважати тепер, що ми не маємо права іти тим самим шляхом.
4) І останнє: подвиг Кирила і Методія власне і полягав в інкультурації багатющої візантійської літургійної спадщини на словʼянський ґрунт. Отож, бути вірними їх досвіду - це іти тим самим шляхом перекладацького подвижництва, а не сакралізувати богослужбові зразки минулого.

А тим часом прикро вчергове пересвідчуватися, що зрушення у головах людей з РПЦвУ не спостерігається і на полицях релігійних магазинів все ще можна знайти ось такі книги, де "содержаться тексты песнопений с параллельным русским переводом".

Якщо ви не приготували мені такий торт, то навіть не приходьте в катакомби вітати мене з днем ангела

Тетяна Деркач:

«Якщо і вправду це та сама панагія митрополита Володимира, яку у нього викрали, то це сигнал від патріарха Кирила УПЦ: нікуди ви, смерди, не подінетеся. Ваш артефакт висить на мені. Магічна свідомість, абсолютно. Не здивуюсь, якщо він змінить свій титул на "Московський, Київський та всієї Русі".»