о. Aнатолій Слинько з ПЦУ на щось натякає:

«Хай язичницький дух панування відійде з храму!
* * *
Притча про шлях пастиря і пасомих

Було колись у благословенній долині село. Стояв у тому селі старовинний храм, збудований руками предків і збережений молитвами поколінь. Там служив пастир, який з дитинства зростав при вівтарі. Він не був досконалим, але прагнув бути всім для всіх, як вчив апостол Павло. Любив він храм, дбав про нього, навчав дітей, правив молитви, не шукаючи ні слави, ні вигоди.

Та одного дня, коли громада вирішила йти шляхом правди, відкинувши неправду з півночі, з’явився чоловік. Виглядав ревним: бігав, клопотався, волав про любов до краю, до храму, до істини. Люди довірились йому, бо виглядав палким.
Але не довго залишався цей чоловік слугою — він захотів стати паном. Почав ставити себе над пастирем, рахувати всі свої пожертви, ніби монети на терезах Божої справедливості. Казав: "Я зробив більше, ніж усі до мене!" — забуваючи про руки предків, що піднімали храм до небес ще до його народження.

Привів до храму світських урядників, і ті стали керувати, як на ринку: "Говори про те, що подобається людям, не про гріх і покаяння. Служи, але слухайся". А коли пастир обурювався — відповідали: "Ми маємо владу, а не ти". Вони почали давати настанови: про що пастир має говорити, як служити, кого слухати. Не благословення стало основою — а дозвіл. А коли щось йшло не по їхньому — приходили обвинувачення: «не так витрачаєш гроші», «надто дорогі книги купив», «чому не узгодив свої кроки з нами».

Одного разу вмить настав зимний день, а з ним — морозна ніч. І хтось нишком зірвав знак з храмових дверей, вистрелив у дзвіницю, залив замок клеєм — аби не було служби. А згодом той, кого всі вже вважали лідером, зухвало заявив: "Це я зробив. І не каюсь".

Пастир тоді спитав його: "Як можеш стояти у храмі, коли сам його зневажив?" Але той лише знизав плечима, а люди — аплодували.

Тоді пастир зробив те, що ніколи не хотів: пішов. Не з гніву, а щоб не зганьбити святе, не дати розколу посіятись. І в тиші, як Іов на попелі, молився: "Господи, вчини, щоб Церква залишалась Церквою, а не місцем слави людської. Хай язичницький дух панування відійде з храму, а Дух Святий знову поселиться в серцях".

Продовження буде...»

Про особливість проповіді Воскресіння Христа.

Жаль, не існує зараз святої інквізиції.

#свято
Софійський братчик отець Андрій Пінчук: Великдень у Норвегії

«6 комун.
6 храмів.
6 пасхальних богослужінь.
Одна радість Воскресіння».

Під час Божественної літургії з нагоди урочистого акту проголошення автокефалії Православної церкви в Польщі 17 вересня 1925 р. єпископу Олексієві доручили виголосити слово. Промова була присвячена внутрішнім і зовнішнім чинникам проголошення автокефалії.

Головною причиною зовнішнього характеру владика назвав відновлення незалежної польської держави, а серед внутрішніх – моральний занепад вірних. Саме необхідність якомога швидше віддалити вірних Православної церкви в Польщі від впливу вогнища морального розвалу – Радянської Росії – спонукала шукати самостійної форми управління церковним організмом.

Важливо, що Вселенську патріархію Олексій (Громадський) назвав материнською для православних українців і білорусів у Другій Речі Посполитій.

Автор: Володимир Борщевич, професор Рівненської духовної семінарії.

Судячи по витримках з цієї праці, які дозовано викидають на фб, помітно що книга написана грунтовно і цікаво.

Доречі, приблизно років 20 тому, було піднято мощі митрополита Олексія. Готувалася канонізація як священномученика, вивчалось житіє та діяльність і все наче йшло добре. Мощі знаходились інкогніто в церкві прп. Іова Почаївського що при дзвіниці Кременецького жіночого монастиря. Проте, все залізло в довгий ящик. Канонізація застопорилась і як розповідають, декілька років тому мощі знову таємно поховали.

Не канонізували через діяльність і політичну неблагонадійність по відношенню до РПЦ?

На фото могила митрополита Олексія біля дзвіниці Богоявленського монастиря в Кременці.

А чи не забагато бере на себе ця ТГ-помийка?

Після слів, що захист України це "захист" інакших слів для них немає.

Щоб їсти Український хліб, жити в Українській столиці і так ненавидіти Україну. Добре що хоч є високі матерії, якими прикривають своє убожество як фіговим листочком. Чудовиська. Не інакше...

Слабо подібний текст відправити як відкритий лист московському патріарху?

Святійша горе-дипломатія


Священник Сергій Баршай, Софійський братчик

Останній московський кейс із сербським патріархом Порфирієм у черговий раз підтверджує гіпотезу про те, що у сучасній міжправославній політиці, як правило, майже немає місця для християнської моралі, а є лише голі розрахунки та цинізм, замаскований під любов. Здавалося б, кому, як не сербам, сьогодні варто було б зрозуміти біль українців — адже вони й досі пам’ятають недавні жахи війни, коли гинули люди та руйнувались храми і монастирі.
Так, усі знають що серби здавна є великими москвофілами. Але принаймні на рівні еліт (не лише політичних, а й церковних) все-ж-таки потрібно діяти не тільки обертаючись на минулі приклади, а й виходячи з сьогоднішніх політичних і геополітичних реалій. А сьогодні давній сербський друг Росія є всесвітнім злодієм і саме виходячи з цього, вибудовують свою сучасну зовнішню діяльність у тому числі й усі Помісні православні Церкви.
Зрозуміло, що сьогодні якогось прямого засудження від Сербської церкви свого оскаженілого російського «брата» за напад на Україну годі було й чекати. Але візит на рівні Предстоятеля до Москви – це вже занадто. Цивілізований світ (релігійний у т.ч.) сьогодні одностайний принаймні в тому, що РФ (РПЦ зокрема) – це токсичне угрупування, з яким бажано не мати ніяких стосунків. 
Патріарх Порфирій – людина з вищою богословською освітою та значним досвідом монастирського управління. Здавалося, мав би розуміти що таке добро, а що – зло. Проте, у бесіді з Путіним (опублікованій у вигляді стенограми на сайті моспатріархії) він, звичайно, ніяк не торкається теми російсько-української війни. А з приводу причин для більшої інтеграції Сербії з Росією називає лише політичні мотиви і аж ніяк не духовні: «иногда может быть… надежда… у сербов … зависит больше от России, русской политики, чем от сербской…
Мое желание и большинства в нашей Церкви, что в перспективе, если будет новое геополитическое разделение, чтобы были близко в этом русском окружении».
Тобто, сьогодні Сербському предстоятелю байдуже, що сучасна Росія на чолі з її обома очільниками (світським і церковним) – то країна-вбивця, на совісті якої уже мільйони невинно загублених людей. Що це країна, яка сьогодні робить непридатними для життя величезні території (з храмами і монастирями, до речі) і погрожує війною ще багатьом державам, обіцяючи все здорове на землі перетворити на радіоактивний попіл. Як для священнослужителя, монаха, богослова, врешті-решт первосвятителя – для нього це нічого не значить. Він просто хоче дружити – хай і з поганими, але сильними і грізними – дядьками, бути «в этом русском окружении», щоб почуватися спокійно під таким бандитським «дахом» (цікаво, до речі, якою буде реакція на таку дипломатію сербського політикуму і громадськості). 
І досить відверто в цьому контексті висловився його супутник,  митрополит Новосадський Іриней: «наша маленькая лодка, плавая в беспокойном море, должна быть всегда привязана за великий русский корабль». Тобто, любов, віра, мораль, християнські засади, якісь хоча б слова на захист таких же, як і ми православних українців – це не на часі. Головне добре прив’язати свій човник. Тільки владики, мабуть, забули про недавню долю того горезвісного «русского корабля». А то як би і їхньому плавзасобу не піти вслід за ним.

Джерело https://sofiyske-bratstvo.org/svyatijsha-gore-dyplomatiya/

Яка мудра дівчинка!

Для тих, хто не знає англійську.

Дублююємо.

Нажміть на відео.

о. Миколай Попльотаний з УПЦ:

«"Історична" зустріч Анни та Каїафи або чому патріархи обирають "Рим" замість Євангелія😥 Коли прийде Син Людський, чи знайде Він віру на землі?!»

Це - відомий патріот Малоросії, росії і Італії. Сьогодні він святкує гробки. Але ніхто його не привітає.

Привітайте бідну говорящу голову УПЦ.

На окупованих роzією територіях України в Луганську та області тепер відкрито пропагується іслам.

Тетяна Деркач:

Щодо заяв Сербського патріарха та прирівнювання "русского мира" до православного світу, в якому б він хотів бачити Сербську церкву у випадку глобального перерозподілу.
Не можна виключати, що це перші дзвоники великої трансформації вселенського православ'я. Є ймовірність, що після завершення поточного раунду російсько-української війни частина помісних церков (плюс неканонічні церкви типу Коптської) визнає центром православ'я Москву і фактично разом з нею створить нову православну "ойкумену". Інші залишаться з Константинополем. І це нарешті розв'яже Константинополю руки переформатувати вселенське православ'я, відмовившись від історичної моделі, яка перетворилась на конфедерацію національних церков. Той факт, що половина помісних церков знаходиться на Балканах, бо виникла внаслідок російсько-турецьких війн, стане анахронізмом.
Чи треба роздирати собі обличчя і впадати у відчай? Ні. Проблема для нас в тому, що Україна знаходиться якраз на розломі цих світів. І нам треба буде обрати, з ким будуть наші церкви. Бути одночасно і там, і там не вийде.

Ворожнеча чи братерство: куди рухається українське православ'я? Гість - о. Олександр Клименко

У новому випуску канал Віче продовжує аналізувати православне життя України. Гість — протоієрей Олександр Клименко, настоятель Софронівської парафії міста Березань Бориспільської Єпархії УПЦ.

У бесіді обговорюються болючі теми, які натомість потребують вирішення у суспільстві:

• Чи справді існують заборони на спільне богослужіння вірян ПЦУ і УПЦ?
• Чому зростає число молоді в ПЦУ і як на це реагує УПЦ?
• Як подолати підсвідоме взаємне зневажання між парафіянами обох церков?
• Чи є спільне почергове богослужіння шляхом до примирення українського православ'я?

Програму створення за підтримки Софійського братства та фонду "Реновабіс"

https://youtube.com/watch?v=0SEebO59SKs&si=gGQQ5thgX-8fg7a9