Юрій Чорноморець пише:

«Не всім сподобалося, що Синод розкритикував самочинну діяльність одного з впливових архієреїв. Іншим ця критика навпаки видається цілком виправданою. Між тим, це прекрасний привід задуматися над соборністю і братською взаємодією в соборі єпископів та ширше - в Церкві. І також прекрасний привід задуматися над змістом всієї діяльності – соборної та несоборної, архієрейської та неархієрейської. І тут у мене кілька сумних суб’єктивних спостережень.

По-моєму, в постановах Синоду прекрасним є посилання на 34 апостольське правило, згідно з яким будь-яких єпископ помісної церкви має все робити разом з Предстоятелем. Нагадаємо, що згідно з цим правилом Предстоятель також все має робити разом з єпископами, і брак цієї взаємодії – це те, що відчуває єпископат, хоча й боїться про це говорити.

Як раз перевага митрополита Епіфанія як кандидата на Предстоятеля трохи більше 6 років тому – це було вміння працювати з командами, вміння не лише дружити з єпископами, а й вміння робити величезні проєкти разом з священиками і мирянами. Це все відмічалося у діяльності митрополита Епіфанія і як другої людини в УПЦ КП і як ректора КПБА, але все це не у повній мірі проявляється сьогодні. Практично всі єпископи, священики і миряни відчують дистанцію між собою і Предстоятелем та його найближчими помічниками, всі жаліють за командним духом минулих років і усі бояться почати про це говорити.

Сьогодні очевидно, що єпископи, священики і миряни хочуть відчувати свою важливість для помісної церкви і потрібно організовувати загальноцерковні рухи, підтримувати всіх здібних людей в ПЦУ, показувати, що керівництво ПЦУ відкрите до людей та їх думок, а не все знає заздалегідь. ПЦУ повинно зберегти самовідчуття себе як спільноти і розвинути життя цієї спільноти так, щоб всі її члени відчували загальний рух. Лише діяльна участь в живій спільноті, яка цінує кожного, хто у неї входить та служить всьому суспільству і людству великими практичними справами зараз у добу постмодерну спонукає до релігійної активності простих священників і мирян.

Не відчуваючи долученості люди опускають руки і часом це стосується навіть дуже високопоставлених діячів помісної церкви.

Особливо важливо долучати до загальноцерковних рухів тих єпископів, священиків та мирян, які «з характером» і які у межах своєї області влади далекі від соборноправності. Адже прості люди опустять руки і нічого не робитимуть. Чи ж зроблять все самі, що можливо зробити. А ось люди «з характером» можуть перевернути гори, якщо їх підтримувати і зруйнувати все навколо, якщо їх пригнічувати. Тим більше, що люди з характером діють чи хоча б намагаються діяти в часи коли інші просто несуться за течією.

Отже, згідно з рішеннями Синоду єпископи мають більше орієнтуватися на норму «все робимо разом з Предстоятелем». Але Предстоятель та його невелике оточення, які фактично керують ПЦУ і впевнені, що краще за всіх розуміють куди і як потрібно рухатися кожної хвилини – чи вони готові до більшої взаємодії з єпископами, до того, щоб нічого не робити без єпископів?

І головне питання, яке турбує всіх: а чим наповнена вся ця діяльність єпископату сьогодні? Чи гідно ведуть себе архіреї та священники в ці часи випробувань? Церковним лідерам необхідно повернутися до відчуття власної історичної відповідальності. Церковні лідери дискутують про те, якими можуть бути зображення меценатів і якими вони не можуть бути.

Священники і миряни розмірковують над тим, а як зображають церковних та світських лідерів на нових іконах і наскільки це доречно чи крінжово виглядає. Але якби у церковних лідерів була історична відповідальність ніхто б під час війни взагалі не розписував би собори! Ніхто б не замовляв нові богослужбові шати, ніхто б не дарував би панагій та хрестів. Служити ближньому який є у потребі – зараз безліч приводів щодня є перед нашими очима. ПЦУ виглядає на фоні УПЦ як самарянин, якого дійсно турбують рани суспільства, але в цілому все ще привід задуматися над пріоритетами. Хоч ПЦУ виглядає як самарянин, але ще не має вигляду апостола Петра чи апостола Павла.⬇️⬇️⬇️