Водночас священники УПЦ, які належать до братства, опублікували «10 запитань» до митрополита Онуфрія щодо нинішнього статусу їхньої церкви і того, що вона робить для розриву з Москвою. Понад тисячу вірних УПЦ одразу ж підписалися під цими запитаннями, але відповідей так і не отримали. Коли ж автори («отці-підписанти») звернулися до митрополита Онуфрія з проханням про зустріч, їм відповіли, що він приймає ванну. Поки предстоятель здійснював омовіння, спільнота офіційно засудила війну Росії проти України, озвучивши позицію більшості православних українців. Наступного року Софійське братство звернулося до помісних церков із закликом засудити злочинні дії патріарха Кіріла. Деякі зі звернень було опубліковано на сайті «Public Orthodoxy».
Звісно, ці відважні заяви керівництво УПЦ сприйняло вороже. Однак з літа 2024 року в УПЦ почалися деякі зрушення. З тих чи інших причин, політичних чи внутрішніх, керівництво цієї церкви нарешті «почало зауважувати» і навіть обережно схвалювати рух діалогу. Причин для цього не бракувало. З одного боку, уряд ухвалив закон про заборону приналежності релігійних організацій до Росії. З іншого боку, у серпні Київ відвідала делегація Константинопольського патріархату, яка провела переговори з усіма сторонами міжцерковного конфлікту. Деталі переговорів поки що не розголошують, але Софійське братство у цьому процесі теж відіграло свою роль. Члени братства, ініціюючи зустріч із делегацією, поділилися з нею своїми думками про примирення, які вони роками виношували в роздумах і дискусіях.
Представники Константинополя пообіцяли взяти до уваги ці думки.
Звичайно, остаточний результат цих переговорів залежатиме насамперед від волі керівництва УПЦ, а з «волею до змін» у цій структурі, безумовно, проблеми. Але принаймні серед шляхів вирішення ситуації в керівництва УПЦ з’явилися варіанти, де діалог приймають як можливий, і воно навіть допускає звернення до зовнішніх посередників, у тому числі до Константинопольського патріарха (з яким УПЦ, слідом за Москвою, у 2018 році розірвала спілкування). Схоже, що незауважений та ігнорований рух діалогу раптом виявився наріжним каменем.
Усі ці процеси показують, що церковне життя в Україні аж ніяк не зводиться до конфлікту між «канонічними» і «патріотичними» православними християнами. Приглянувшись ближче, бачимо, що більшість українських вірних є проукраїнськими, і багато з них опираються намаганням ієрархів розділити їх на церковні партії. За статистикою 2023 року, 67% українців вважають міжконфесійні відносини спокійними або дружніми, і лише 11% визнають, що є міжконфесійна напруженість. Отже, українські вірні, за винятком жменьки прокремлівських єпископів і клириків, не потребують захисту одні від одних: усі вони потребують захисту від російської агресії.
Звісно, ці відважні заяви керівництво УПЦ сприйняло вороже. Однак з літа 2024 року в УПЦ почалися деякі зрушення. З тих чи інших причин, політичних чи внутрішніх, керівництво цієї церкви нарешті «почало зауважувати» і навіть обережно схвалювати рух діалогу. Причин для цього не бракувало. З одного боку, уряд ухвалив закон про заборону приналежності релігійних організацій до Росії. З іншого боку, у серпні Київ відвідала делегація Константинопольського патріархату, яка провела переговори з усіма сторонами міжцерковного конфлікту. Деталі переговорів поки що не розголошують, але Софійське братство у цьому процесі теж відіграло свою роль. Члени братства, ініціюючи зустріч із делегацією, поділилися з нею своїми думками про примирення, які вони роками виношували в роздумах і дискусіях.
Представники Константинополя пообіцяли взяти до уваги ці думки.
Звичайно, остаточний результат цих переговорів залежатиме насамперед від волі керівництва УПЦ, а з «волею до змін» у цій структурі, безумовно, проблеми. Але принаймні серед шляхів вирішення ситуації в керівництва УПЦ з’явилися варіанти, де діалог приймають як можливий, і воно навіть допускає звернення до зовнішніх посередників, у тому числі до Константинопольського патріарха (з яким УПЦ, слідом за Москвою, у 2018 році розірвала спілкування). Схоже, що незауважений та ігнорований рух діалогу раптом виявився наріжним каменем.
Усі ці процеси показують, що церковне життя в Україні аж ніяк не зводиться до конфлікту між «канонічними» і «патріотичними» православними християнами. Приглянувшись ближче, бачимо, що більшість українських вірних є проукраїнськими, і багато з них опираються намаганням ієрархів розділити їх на церковні партії. За статистикою 2023 року, 67% українців вважають міжконфесійні відносини спокійними або дружніми, і лише 11% визнають, що є міжконфесійна напруженість. Отже, українські вірні, за винятком жменьки прокремлівських єпископів і клириків, не потребують захисту одні від одних: усі вони потребують захисту від російської агресії.
Public Orthodoxy
Appeal of the participants of the interchurch dialogue in St. Sophia of Kyiv to the bishops, clergy, and faithful of the Ukrainian…
Saint Sophia Cathedral Complex, Kyiv. Credit: iStock.com/ShevchenkoAndrey No official dialogue has thus far been established between the Ukrainian Orth
о. Костянтин Шевченко з ПЦУ згадує:
«Знаю цього священника з дитинства, бо до того як прийняти священицький сан він був вчителем історії в моїй школі. Скажу так, вчитель він гарний і я був його улюбленцем серед учнів, але не дивлячись на гарне відношення до мене, він не дуже позитивно відносився до того, що маленький хлопчик з Б-класу ходив до церкви Київського Патріархату. Чому? Бо він на той період був іподияконом при херсонському митрополиті УПЦ МП Іоанні.
Пробув він у школі не довго, бо сам він був теж людиною специфічною, зі своїми тарганами в голові, але не дивлячись на це мені було якось навіть сумно, що він пішов зі школи, бо викладав предмет по всесвітній історії досить таки цікаво.
Пересікалися з ним після того часто, бо жили в одному районі. Але після однієї бесіди, яка відбулася десь років 10 назад, ця людина викликала у мене огиду.
Якось він йшов на требу, чи то похорон чи то освячення, і зайшов до нас «безблагодатних» КП-шників купити у Церковну Лавку вугілля та ладан. Чому до нас? Бо він жив поруч із нашим храмом в кількох хвилинах пішої ходи. І ось він побачив мене біля храму, та почав агітувати такими словами: «Ти же понимаешь, что УПЦ КП - безблагодатные раскольники. Давай я поговорю с Владыкой Иоанном и мы назначим встречу, я тебя хорошо зарекомендую. Владыка даст благословение и поедешь учиться в Санкт-Петербургскую духовную академию. Получишь хорошее образование и будешь находится в лоне конической Православной Церкви.» Я йому делікатно відмовив, бо я вже не вперше стикався з агресивною агітацією зі сторони УПЦ МП, по відношенню до моєї приналежності до УПЦ КП. Він мені сказав на мою відмову так: «Нельзя быть членом раскольников. Лучше покайся и вернись к телу Христовому.» Я з ним попрощався, побажав усього найкращого.
Після цієї бесіди, ми ще не раз стикалися, але вже не спілкувалися зовсім. Бо не було про що спілкуватися. І то добре.
Тепер все на своїх місцях. Я би взагалі здивувався, якщо він би залишився на деокупованій території.
Скільки разів такі подібні Ланцеви із середовища УПЦ МП намагалися руйнувати віру людей іншої Православної конфесії? І чому вони потім дивуються, що їх «гонять?» Бо можливо вони самі сіяли зерна роздору, ненависті та розділення християн по сортам лайна? Тепер хай вони пожинають плоди своєї праці і несуть за це повну відповідальність перед Богом, суспільством і державою. Бог не дурень і не кишеньковий Покемон, яким можна кидатися направо і наліво.
Розкидали каміння, тепер час їх збирати.»
«Знаю цього священника з дитинства, бо до того як прийняти священицький сан він був вчителем історії в моїй школі. Скажу так, вчитель він гарний і я був його улюбленцем серед учнів, але не дивлячись на гарне відношення до мене, він не дуже позитивно відносився до того, що маленький хлопчик з Б-класу ходив до церкви Київського Патріархату. Чому? Бо він на той період був іподияконом при херсонському митрополиті УПЦ МП Іоанні.
Пробув він у школі не довго, бо сам він був теж людиною специфічною, зі своїми тарганами в голові, але не дивлячись на це мені було якось навіть сумно, що він пішов зі школи, бо викладав предмет по всесвітній історії досить таки цікаво.
Пересікалися з ним після того часто, бо жили в одному районі. Але після однієї бесіди, яка відбулася десь років 10 назад, ця людина викликала у мене огиду.
Якось він йшов на требу, чи то похорон чи то освячення, і зайшов до нас «безблагодатних» КП-шників купити у Церковну Лавку вугілля та ладан. Чому до нас? Бо він жив поруч із нашим храмом в кількох хвилинах пішої ходи. І ось він побачив мене біля храму, та почав агітувати такими словами: «Ти же понимаешь, что УПЦ КП - безблагодатные раскольники. Давай я поговорю с Владыкой Иоанном и мы назначим встречу, я тебя хорошо зарекомендую. Владыка даст благословение и поедешь учиться в Санкт-Петербургскую духовную академию. Получишь хорошее образование и будешь находится в лоне конической Православной Церкви.» Я йому делікатно відмовив, бо я вже не вперше стикався з агресивною агітацією зі сторони УПЦ МП, по відношенню до моєї приналежності до УПЦ КП. Він мені сказав на мою відмову так: «Нельзя быть членом раскольников. Лучше покайся и вернись к телу Христовому.» Я з ним попрощався, побажав усього найкращого.
Після цієї бесіди, ми ще не раз стикалися, але вже не спілкувалися зовсім. Бо не було про що спілкуватися. І то добре.
Тепер все на своїх місцях. Я би взагалі здивувався, якщо він би залишився на деокупованій території.
Скільки разів такі подібні Ланцеви із середовища УПЦ МП намагалися руйнувати віру людей іншої Православної конфесії? І чому вони потім дивуються, що їх «гонять?» Бо можливо вони самі сіяли зерна роздору, ненависті та розділення християн по сортам лайна? Тепер хай вони пожинають плоди своєї праці і несуть за це повну відповідальність перед Богом, суспільством і державою. Бог не дурень і не кишеньковий Покемон, яким можна кидатися направо і наліво.
Розкидали каміння, тепер час їх збирати.»
Друком вийшла нова книга релігійного публіциста Дениса Таргонського "Бог серед людей".
Передпрезентаційне замовлення видання можна зробити за телефоном (097) 0072603 або за посиланням:
http://mvfund.org/vidannya/1025-boh-sered-liudei-denys-tarhonskyi
Передпрезентаційне замовлення видання можна зробити за телефоном (097) 0072603 або за посиланням:
http://mvfund.org/vidannya/1025-boh-sered-liudei-denys-tarhonskyi
о. Авакум Давиденко пише про чудернацьку традицію почитання мощей:
«Антоний Великий Египетский (251-356 г.) и святитель Афанасий Великий (295-373 г.), авторитетные столпы Церкви четвертого века, строго осуждали почитание и поклонение мощам. Это опасное, языческое направление в церкви тогда уже входило в моду. Чтобы предотвратить темные массы от такой опасности, они приказывали замуровать в стены храмов все сохранившиеся до того времени останки мучеников, и ни в коем случае не допускать поклонения им.
Из книги «История христианской Церкви» (том II, глава VIII,§§87,88) мы узнаем «Житие Антония» – описанное Афанасием в послании к инокам, пребывающим в чужих странах. Сначала поклонение мощам умерших мучеников встретило сопротивление. Отец монашества Антоний (умер в 356 г.)распорядился перед смертью, чтобы его тело было похоронено в неизвестном месте, тем самым заявив явный протест против поклонения мощам. Святитель Афанасий рассказывает об этом с одобрением; сам он запер несколько полученных им реликвий, чтобы они были недосягаемы для идолопоклонства.
Далее рассмотрим немного детальнее эти события и в частности историю происхождения культа поклонения мощам умершим, и борьбу с этим заблуждением в ранней Церкви: Египтяне имеют обычай – совеpшая чин погpебения над телами скончавшихся уважаемых ими людей и особенно святых мучеников обвив их пеленами, не пpедавать земле, а возлагать на ложах и хpанить у себя в домах, полагая, что этим воздают чествование отшедшим.
Преподобный Антоний Великий многокpатно пpосил епископов запpетить это миpянам, сам убеждал миpян и делал выговоpы женщинам, говоpя: «Незаконно это и вовсе неблагочестно. Ибо тела Патpиаpхови Пpоpоков доныне хpанятся в гpобницах, и самое тело Господне положено было во гpоб, и пpиваленный камень скpывал оное, пока не воскpес в тpетий день». Говоpя же это, показывал он, что незаконно поступает тот, кто тела скончавшихся, даже и святые, не пpедает по смеpти земле. Ибо что досточестнее и святее Господня тела? Посему многие, выслушав это, стали потом тела умеpших пpедавать земле и, научившись у Антония,благодаpили за сие Господа.
Так же обратим внимание на предсмертное завещание Антония, которое сохранено для нас: Антоний же, зная этот обычай и опасаясь, чтобы не поступили так и с его телом, пpостившись с монахами, пpебывавшими на внешней гоpе, поспешил отшествием и, пpишедши во внутpеннюю гоpу, где обыкновенно пpебывал, чеpез несколько месяцев впал в болезнь. Тогда, пpизвав бывших пpи нем (было же их двое: они жили с ним на внутpенней гоpе, подвизаясь уже пятнадцать лет и пpислуживая Антонию по пpичине стаpости его), сказал им:
«Аз, как написано,отхожду в путь отцов (Нав. 23, 14). Ибо вижу, что зовет меня Господь... и если имеете попечение о мне и помните, как об отце, то не попустите, чтобы кто-либо взял тело мое в Египет и положил у себя в доме; во избежание сего удалился я в гоpу и пpишел сюда. Знаете, как всегда поpицал я делающих это и убеждал оставить такой обычай. Пpедайте тело мое погpебению и скpойте под землею. Да соблюдено будет вами сие мое слово, чтобы никто не знал места погpебения тела моего, кpоме вас одних, потому что в воскpесение меpтвых пpииму оное от Спасителя нетленным.
Делая вывод мы можем с полной уверенностью сказать, что поклонение мощам не имеет не только основания в Священном Писании, но также активно осуждалось в ранней Церкви, потому как в первых веках люди имели правдивое знание о языческом происхождении оного и потому активно с ним боролись...»
«Антоний Великий Египетский (251-356 г.) и святитель Афанасий Великий (295-373 г.), авторитетные столпы Церкви четвертого века, строго осуждали почитание и поклонение мощам. Это опасное, языческое направление в церкви тогда уже входило в моду. Чтобы предотвратить темные массы от такой опасности, они приказывали замуровать в стены храмов все сохранившиеся до того времени останки мучеников, и ни в коем случае не допускать поклонения им.
Из книги «История христианской Церкви» (том II, глава VIII,§§87,88) мы узнаем «Житие Антония» – описанное Афанасием в послании к инокам, пребывающим в чужих странах. Сначала поклонение мощам умерших мучеников встретило сопротивление. Отец монашества Антоний (умер в 356 г.)распорядился перед смертью, чтобы его тело было похоронено в неизвестном месте, тем самым заявив явный протест против поклонения мощам. Святитель Афанасий рассказывает об этом с одобрением; сам он запер несколько полученных им реликвий, чтобы они были недосягаемы для идолопоклонства.
Далее рассмотрим немного детальнее эти события и в частности историю происхождения культа поклонения мощам умершим, и борьбу с этим заблуждением в ранней Церкви: Египтяне имеют обычай – совеpшая чин погpебения над телами скончавшихся уважаемых ими людей и особенно святых мучеников обвив их пеленами, не пpедавать земле, а возлагать на ложах и хpанить у себя в домах, полагая, что этим воздают чествование отшедшим.
Преподобный Антоний Великий многокpатно пpосил епископов запpетить это миpянам, сам убеждал миpян и делал выговоpы женщинам, говоpя: «Незаконно это и вовсе неблагочестно. Ибо тела Патpиаpхови Пpоpоков доныне хpанятся в гpобницах, и самое тело Господне положено было во гpоб, и пpиваленный камень скpывал оное, пока не воскpес в тpетий день». Говоpя же это, показывал он, что незаконно поступает тот, кто тела скончавшихся, даже и святые, не пpедает по смеpти земле. Ибо что досточестнее и святее Господня тела? Посему многие, выслушав это, стали потом тела умеpших пpедавать земле и, научившись у Антония,благодаpили за сие Господа.
Так же обратим внимание на предсмертное завещание Антония, которое сохранено для нас: Антоний же, зная этот обычай и опасаясь, чтобы не поступили так и с его телом, пpостившись с монахами, пpебывавшими на внешней гоpе, поспешил отшествием и, пpишедши во внутpеннюю гоpу, где обыкновенно пpебывал, чеpез несколько месяцев впал в болезнь. Тогда, пpизвав бывших пpи нем (было же их двое: они жили с ним на внутpенней гоpе, подвизаясь уже пятнадцать лет и пpислуживая Антонию по пpичине стаpости его), сказал им:
«Аз, как написано,отхожду в путь отцов (Нав. 23, 14). Ибо вижу, что зовет меня Господь... и если имеете попечение о мне и помните, как об отце, то не попустите, чтобы кто-либо взял тело мое в Египет и положил у себя в доме; во избежание сего удалился я в гоpу и пpишел сюда. Знаете, как всегда поpицал я делающих это и убеждал оставить такой обычай. Пpедайте тело мое погpебению и скpойте под землею. Да соблюдено будет вами сие мое слово, чтобы никто не знал места погpебения тела моего, кpоме вас одних, потому что в воскpесение меpтвых пpииму оное от Спасителя нетленным.
Делая вывод мы можем с полной уверенностью сказать, что поклонение мощам не имеет не только основания в Священном Писании, но также активно осуждалось в ранней Церкви, потому как в первых веках люди имели правдивое знание о языческом происхождении оного и потому активно с ним боролись...»
Forwarded from Софійське Братство
#бібліотека
Послання. Проповіді. Статті. Єпископ Гавриїл Кризина
У видавництві «Волинські обереги» побачила світ книжкова збірка друга Софійського братства професора, доктора богословських наук, Преосвященного єпископа Рівненського і Сарненського Гавриїла Кризина «Послання. Проповіді. Статті», яка складається з богословських, гомілетичних та історичних праць, написаних та виголошених ним за період архієрейського служіння.
Докладніше: https://www.facebook.com/share/p/161sRyBdGf/
Послання. Проповіді. Статті. Єпископ Гавриїл Кризина
У видавництві «Волинські обереги» побачила світ книжкова збірка друга Софійського братства професора, доктора богословських наук, Преосвященного єпископа Рівненського і Сарненського Гавриїла Кризина «Послання. Проповіді. Статті», яка складається з богословських, гомілетичних та історичних праць, написаних та виголошених ним за період архієрейського служіння.
Докладніше: https://www.facebook.com/share/p/161sRyBdGf/
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Херувимська пісня київським ізводом у виконанні гурту "Божичі".
Постійно пересвідчуюсь, що українське суспільство небайдуже до богословських питань і цікавиться релігійною проблематикою. Однак цей попит задовольняється далеко не повною мірою. За деякими похвальними винятками, українські ЗМІ не йдуть далі обговорення міжпартійної боротьби українських юрисдикцій. Безперечно, це наріжна тема. Але все ж замикатися лише на локальному і злободенному – означає ізолюватися, втрачати універсальний вимір. Тому дуже радує поява в українському інформаційному сегменті такого потужного міжнародного ресурсу як сайт Центру православних християнських студій Фордемського університету. Створення української версії цього порталу дає змогу українцям стежити за новинами світового православ’я. Зокрема, українська проблематика є однією з найбільш обговорюваних (до речі, там уже є й два моїх тексти). А поява сторінки Публічного православ’я на Фейсбуці дозволяє реагувати на ці події, виступи і думки – впевнена, що це обапільно цінно.
Дарина Морозова, доктор богослов'я, член правління Софійського Братства
Дарина Морозова, доктор богослов'я, член правління Софійського Братства
Дарʼя Морозова про древній церковнмй фемінізм:
«СПІВАЙ У СЕБЕ В ВАННІЙ
(Єроним і Пелагій чубляться за жіночі голоси)
Знайшла цікавезний уривок, де Єроним шпетить Пелагія за фемінізм у богослужінні)) Контекст такий. У IV ст. православні діячі починають заводити солодкоголосі жіночі хори, щоб не відставати за кількістю переглядів від медійних гностиків, маркіонітів та інших єретиків. Пальма першості тут належала сирійцям: найбільш відомим є хор дів св. Єфрема Сирина, який дозволяв собі навіть писати ортодоксальні кавери на хітові мелодії єретиків Бардесана і Гармонія. Але уже наприкінці IV ст. гору бере токсично-маскулінна течія, що велить жінкам замовкнути. Мене особливо вбила пропозиція Кирила Єрусалимського, щоби жінки, підспівуючи під час Літургії, лише «ворушили губами», аби їх зовсім не було чути. І от на цьому тлі обурений Єроним пише своєму "ліпшому ворогу" Пелагію:
Поправді твоя ліберальність (liberalitatis*) така велика, що, аби здобути прихильність своїх амазонок (Amazonas), ти пишеш інде, буцімто «жінки також мають володіти знанням Закону» – хоча апостол навчає, що жінкам у церкві належить мовчати, а якщо чогось не знають, хай запитують удома своїх чоловіків. І тобі мало надавати своїм вірянкам знання Писань, ти ще й насолоджуєшся їхніми голосами та співом! Ти навіть наводиш веління (зі Святого Письма) в тому сенсі, що і жінки повинні співати Богові. Авжеж, хто не знає, що жінкам належить співати (psallendum) у своїх спальнях – подалі від скупчення чоловіків і натовпу конгрегації? Поістині ти дозволяєш те, чого не личить: вони притязають із авторитетом учителя на те, що мали би робити сором’язливо, без жодних свідків.
Єроним, Contra Pelagianos 1, 25; PL 23:519.
*Цікаве слово liberalitas вказує не лише на лібералізм, а й на спосіб мислення вільної людини, великодушність, доброзичливість, люб’язність. Тобто Пелагія чи то обзивають «ліберастом», чи то дражнять «джентельменом»)) Квастен - у якого я й поцупила цю красу - перекладає: “you are so gallant” (J. Quasten, Music and Worship in Pagan and Christian Antiquity, 1983, 82, 112).
Іл.: Амазонка з мозаїки в Едессі (нині Шанліурфа, Туреччина), V-VI ст.
P.S. Мене спитали, про яких "амазонок" мова. Висловом "Amazonas tuas" Єроним вказує на дівчат і вдовиць із найзнатніших римських родин, типу Аніціїв, що становили "цільову аудиторію" Пелагія. Доти монополію на духовну опіку над знатними дівчатами зберігав якраз Єроним...»
«СПІВАЙ У СЕБЕ В ВАННІЙ
(Єроним і Пелагій чубляться за жіночі голоси)
Знайшла цікавезний уривок, де Єроним шпетить Пелагія за фемінізм у богослужінні)) Контекст такий. У IV ст. православні діячі починають заводити солодкоголосі жіночі хори, щоб не відставати за кількістю переглядів від медійних гностиків, маркіонітів та інших єретиків. Пальма першості тут належала сирійцям: найбільш відомим є хор дів св. Єфрема Сирина, який дозволяв собі навіть писати ортодоксальні кавери на хітові мелодії єретиків Бардесана і Гармонія. Але уже наприкінці IV ст. гору бере токсично-маскулінна течія, що велить жінкам замовкнути. Мене особливо вбила пропозиція Кирила Єрусалимського, щоби жінки, підспівуючи під час Літургії, лише «ворушили губами», аби їх зовсім не було чути. І от на цьому тлі обурений Єроним пише своєму "ліпшому ворогу" Пелагію:
Поправді твоя ліберальність (liberalitatis*) така велика, що, аби здобути прихильність своїх амазонок (Amazonas), ти пишеш інде, буцімто «жінки також мають володіти знанням Закону» – хоча апостол навчає, що жінкам у церкві належить мовчати, а якщо чогось не знають, хай запитують удома своїх чоловіків. І тобі мало надавати своїм вірянкам знання Писань, ти ще й насолоджуєшся їхніми голосами та співом! Ти навіть наводиш веління (зі Святого Письма) в тому сенсі, що і жінки повинні співати Богові. Авжеж, хто не знає, що жінкам належить співати (psallendum) у своїх спальнях – подалі від скупчення чоловіків і натовпу конгрегації? Поістині ти дозволяєш те, чого не личить: вони притязають із авторитетом учителя на те, що мали би робити сором’язливо, без жодних свідків.
Єроним, Contra Pelagianos 1, 25; PL 23:519.
*Цікаве слово liberalitas вказує не лише на лібералізм, а й на спосіб мислення вільної людини, великодушність, доброзичливість, люб’язність. Тобто Пелагія чи то обзивають «ліберастом», чи то дражнять «джентельменом»)) Квастен - у якого я й поцупила цю красу - перекладає: “you are so gallant” (J. Quasten, Music and Worship in Pagan and Christian Antiquity, 1983, 82, 112).
Іл.: Амазонка з мозаїки в Едессі (нині Шанліурфа, Туреччина), V-VI ст.
P.S. Мене спитали, про яких "амазонок" мова. Висловом "Amazonas tuas" Єроним вказує на дівчат і вдовиць із найзнатніших римських родин, типу Аніціїв, що становили "цільову аудиторію" Пелагія. Доти монополію на духовну опіку над знатними дівчатами зберігав якраз Єроним...»
Forwarded from НЕ капелан☦
⬆️⬆️⬆️⬆️⬆️⬆️⬆️
Хочу дати невелике пояснення.
Влітку я мав заочне відспівування. Тіло чоловіка поховане десь в Авдіївці. Його син воював на той час в ЗСУ а до мене звернулася наречена воїна. Вона попросила відспівати її свекра. Його просили евакуюватися, він відмовлявся, бо хата і дві квартири. Перший раз він чудом вижив, після того як неподалік вибухнуло. Його просила вся родина евакуйовуватися, бо хотіли щоб він жив. Вдруге його привалило тими стінами, за які він тримався. Одиниці які лишились жити на його вулиці, у дворі обійстя його й поховали.
Ось така історія. Життя вище стін і всього, треба триматися за життя як за Божий дар. Все ж інше наживне.
Допоможи нам усім Господи, в потрібний момент робити правильний вибір.
Хочу дати невелике пояснення.
Влітку я мав заочне відспівування. Тіло чоловіка поховане десь в Авдіївці. Його син воював на той час в ЗСУ а до мене звернулася наречена воїна. Вона попросила відспівати її свекра. Його просили евакуюватися, він відмовлявся, бо хата і дві квартири. Перший раз він чудом вижив, після того як неподалік вибухнуло. Його просила вся родина евакуйовуватися, бо хотіли щоб він жив. Вдруге його привалило тими стінами, за які він тримався. Одиниці які лишились жити на його вулиці, у дворі обійстя його й поховали.
Ось така історія. Життя вище стін і всього, треба триматися за життя як за Божий дар. Все ж інше наживне.
Допоможи нам усім Господи, в потрібний момент робити правильний вибір.
Архієреї УПЦ: голова Синодального відділу
у справах сім'ї Пантелеймон (Поворознюк), Горлівський митрополит Митрофан (Нікітін), вікарії Донецької єпархії - Амвросій (Скобіола) та Варсонофій (Винниченко), колишній митрополит Івано-Франківський Серафим (Залізницький),взяли участь у богослужінні до дня інтронізації московського патріарха Кіріла гундяєва.
у справах сім'ї Пантелеймон (Поворознюк), Горлівський митрополит Митрофан (Нікітін), вікарії Донецької єпархії - Амвросій (Скобіола) та Варсонофій (Винниченко), колишній митрополит Івано-Франківський Серафим (Залізницький),взяли участь у богослужінні до дня інтронізації московського патріарха Кіріла гундяєва.
Фіма Цеценбогель про таємні святинькі:
«Древний прекрасный боян
Мишкин зуб
В конце 2011 года по благословению cтарцев и при поддержке Фонда состоится принесение в Москву глубоко почитаемой в нашем народе святыни - частицы зуба медведя преподобного Серафима Саровского.
Как известно, преподобный имел обычай кормить приходившего к нему медведя хлебом. После кончины старца привыкший к святыне медведь поселился при одном из основанных преподобным Серафимом скитов. Сестры ухаживали за ним, а медведь, которого все прозвали "Серафимушкин Мишка", своим ревом отваживал от обители лихих людей. Окрестные крестьяне почитали Мишку. Говорили, что прикосновение его мохнатой лапы исцеляло, по вере, от ушных болезней.
В 1914 году, накануне праздника Изнесения честнаго пояса Пресвятой Богородицы, послушница Анна Ж., проживавшая тогда в ските, к своему страху услышала, как медведь человеческим голосом проговорил: "Скорби, скорби будут на Руси!" Послушница поведала об этом тогдашней настоятельнице обители, игумение Митридаде, которая велела ей никому более того не сказывать, прибавив, что в тот же день ей явился во сне сам преподобный Серафим с тем же грозным предупреждением. Вскоре Мишка умер, и сестры похоронили его у западной стены монастыря, а один из зубов медведя отдали священнику соседней деревенской церкви. В 1925 году обитель была закрыта и подверглась разорению, однако и после этого люди продолжали тайно посещать могилку Мишки, получая, по вере своей, исцеления. Когда безбожные власти прознали об этом, они разорили могилку, погрузили останки медведя на баржу и затопили ее в Охотском море, так что от них остался лишь зуб, сохраненных приходским батюшкой. Во время Великой отечественной войны сына батюшки, Константина Л., призвали в армию, и священник отдал святыню ему. Всю войну прошел "попович" на передовой, и, на удивление сослуживцев, ни разу не был даже ранен! В 1944 году об удивительном солдате узнал сам маршал Жуков. Он вызвал Константина в свою ставку, распросил обо всём. Получив честные ответы, маршал удивился, и отпустил его, наградив медалью. Но на пол-дороге в расположение части солдата догнал интендант Жукова, Николай М. (как выяснилось через много лет, он уже тогда был тайным монахом), и от имени полководца попросил частицу Мишкиного зуба. Константин не отказал. Как рассказывали, маршал прикрепил частицу святыни под оклад Казанской иконы Божией Матери, которую он всю войну возил с собой. За два месяца до окончания войны Константин был контужен и попал в немецкий плен. Его хотели расстрелять, но оказалось, что один из немецких офицеров каким-то образом прослышал о Мишке, и очень удивился, увидав частицу его зуба. Он спас Константина и переправил его в Мюнхен, где сын священника был освобожден наступающими американцами. Константин уже готовился вернуться на Родину, когда во сне ему явился сам Мишка и сказал: "В Россию тебе пути нет!" Константин очень опечалился, но не решился ослушаться. Американские власти переправили Константина в США, где он женился на русской эмигрантке (как стало известно позже, дальней родственнице Мотовилова), и стал жить в одном из провинциальных городков. Там он устроил домашнюю часовню, где и поместил частицу святого зуба. Рассказывают, известный американский старец, о. Серафим Роуз, окончательно решил принять православную веру именно после поездки к Константину (они были знакомы по работе) и молитвы перед святыней. Это же обстоятельство повлияло и на выбор подвижником своего иноческого имени. С тех пор многие из духовных чад о. Серафима часто посещали Константина, а один состоятельный православный американец даже пожертвовал украшенный ковчежец, в котором стали хранить зуб.
Самое известное чудо от святыни произошло в 1979 году. Тогда Москва готовилась к Олимпийским играм, причем Брежнев хотел сделать эмблемой Олимпиады собаку. Как-то ночью Константину снова явился Мишка и сказал: "Власти России хотят сделать символом Олимпиады нечистое животное.⬇️ ⬇️ ⬇️
«Древний прекрасный боян
Мишкин зуб
В конце 2011 года по благословению cтарцев и при поддержке Фонда состоится принесение в Москву глубоко почитаемой в нашем народе святыни - частицы зуба медведя преподобного Серафима Саровского.
Как известно, преподобный имел обычай кормить приходившего к нему медведя хлебом. После кончины старца привыкший к святыне медведь поселился при одном из основанных преподобным Серафимом скитов. Сестры ухаживали за ним, а медведь, которого все прозвали "Серафимушкин Мишка", своим ревом отваживал от обители лихих людей. Окрестные крестьяне почитали Мишку. Говорили, что прикосновение его мохнатой лапы исцеляло, по вере, от ушных болезней.
В 1914 году, накануне праздника Изнесения честнаго пояса Пресвятой Богородицы, послушница Анна Ж., проживавшая тогда в ските, к своему страху услышала, как медведь человеческим голосом проговорил: "Скорби, скорби будут на Руси!" Послушница поведала об этом тогдашней настоятельнице обители, игумение Митридаде, которая велела ей никому более того не сказывать, прибавив, что в тот же день ей явился во сне сам преподобный Серафим с тем же грозным предупреждением. Вскоре Мишка умер, и сестры похоронили его у западной стены монастыря, а один из зубов медведя отдали священнику соседней деревенской церкви. В 1925 году обитель была закрыта и подверглась разорению, однако и после этого люди продолжали тайно посещать могилку Мишки, получая, по вере своей, исцеления. Когда безбожные власти прознали об этом, они разорили могилку, погрузили останки медведя на баржу и затопили ее в Охотском море, так что от них остался лишь зуб, сохраненных приходским батюшкой. Во время Великой отечественной войны сына батюшки, Константина Л., призвали в армию, и священник отдал святыню ему. Всю войну прошел "попович" на передовой, и, на удивление сослуживцев, ни разу не был даже ранен! В 1944 году об удивительном солдате узнал сам маршал Жуков. Он вызвал Константина в свою ставку, распросил обо всём. Получив честные ответы, маршал удивился, и отпустил его, наградив медалью. Но на пол-дороге в расположение части солдата догнал интендант Жукова, Николай М. (как выяснилось через много лет, он уже тогда был тайным монахом), и от имени полководца попросил частицу Мишкиного зуба. Константин не отказал. Как рассказывали, маршал прикрепил частицу святыни под оклад Казанской иконы Божией Матери, которую он всю войну возил с собой. За два месяца до окончания войны Константин был контужен и попал в немецкий плен. Его хотели расстрелять, но оказалось, что один из немецких офицеров каким-то образом прослышал о Мишке, и очень удивился, увидав частицу его зуба. Он спас Константина и переправил его в Мюнхен, где сын священника был освобожден наступающими американцами. Константин уже готовился вернуться на Родину, когда во сне ему явился сам Мишка и сказал: "В Россию тебе пути нет!" Константин очень опечалился, но не решился ослушаться. Американские власти переправили Константина в США, где он женился на русской эмигрантке (как стало известно позже, дальней родственнице Мотовилова), и стал жить в одном из провинциальных городков. Там он устроил домашнюю часовню, где и поместил частицу святого зуба. Рассказывают, известный американский старец, о. Серафим Роуз, окончательно решил принять православную веру именно после поездки к Константину (они были знакомы по работе) и молитвы перед святыней. Это же обстоятельство повлияло и на выбор подвижником своего иноческого имени. С тех пор многие из духовных чад о. Серафима часто посещали Константина, а один состоятельный православный американец даже пожертвовал украшенный ковчежец, в котором стали хранить зуб.
Самое известное чудо от святыни произошло в 1979 году. Тогда Москва готовилась к Олимпийским играм, причем Брежнев хотел сделать эмблемой Олимпиады собаку. Как-то ночью Константину снова явился Мишка и сказал: "Власти России хотят сделать символом Олимпиады нечистое животное.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Этого нельзя допустить! Если они так поступят, на игры в числе западных спортсменов приедут убийцы, и русским правителям настанет конец!" Константин не знал, что ему делать. Однако среди почитателей Мишкиного зуба нашлись влиятельные люди, которые устроили тайную поездку Константина в Москву и встречу с самим Брежневым. Оказалось, что Леонид Ильич был тайным верующим, и даже слышал о Мишке. Беседа с Константином убедила его немедленно заменить символ Олимпиады на медведя, так что в следующем году, когда начались игры, никто из западных спорстсменов по разным причинам на них не приехал.
Вскоре после этих событий Константин умер, и его домовая часовня была преобразована в Серафимовский скит. Наконец, стало возможно принесение святыни в Россию. Братия скита, являющегося одним из духовных центров американского православия, после долгого убеждения, согласились отпустить любимую святыню в Москву. Здесь частица Мишкиного зуба пробудет всего 2 дня - 31 декабря 2011 года и 1 января 2012 года. В новогоднюю ночь ковчежец с частицей на самолете 12 раз обнесут вокруг нашей столицы, чтобы благодать свяыни достигла и тех, кто по возрасту или здоровью не сможет приложиться к ней лично. 1 января у Мишкиного зуба совершит литургию и молебен сонм русских архипастырей, а уже вечером того же дня ковчежец отправится в обратно на американскую землю. Однако с частицы зуба снимут 12 слепков, которые будут особым образом освящены и разосланы по наиболее чтимым обителям Русской Православной Цекрви.»
Вскоре после этих событий Константин умер, и его домовая часовня была преобразована в Серафимовский скит. Наконец, стало возможно принесение святыни в Россию. Братия скита, являющегося одним из духовных центров американского православия, после долгого убеждения, согласились отпустить любимую святыню в Москву. Здесь частица Мишкиного зуба пробудет всего 2 дня - 31 декабря 2011 года и 1 января 2012 года. В новогоднюю ночь ковчежец с частицей на самолете 12 раз обнесут вокруг нашей столицы, чтобы благодать свяыни достигла и тех, кто по возрасту или здоровью не сможет приложиться к ней лично. 1 января у Мишкиного зуба совершит литургию и молебен сонм русских архипастырей, а уже вечером того же дня ковчежец отправится в обратно на американскую землю. Однако с частицы зуба снимут 12 слепков, которые будут особым образом освящены и разосланы по наиболее чтимым обителям Русской Православной Цекрви.»