⬆️ Також за участю українських вчених відбувся потужний триденний міжнародний симпозіум в Румунії, проведений з благословення Патріарха і Синоду Румунської Православної Церкви. Важливо, що там весь нинішній рік був оголошений роком прп. Паїсія. Також нещодавно у Бельгії в католицькому абатстві Шеветонь, де діє своєрідний центр з вивчення східнохристиянської традиції, мною було проведено просвітницький вечір, приурочений до 300-річчя прп. Паїсія Величковського. Крім того, 28 листопада в колишньому «козацькому» Іллінському скиті на Афоні, заснованому прп. Паїсієм в 1757 році, ми також провели урочистості з нагоди дня пам’яті та 300-річчя українського святого. Тобто, хоч і скромно, але ювілей ми таки відзначили.

— Чи є у спадку Паїсія Величковського якісь філософські ідеї, які найбільше заслуговують на увагу?

— Паїсій, відроджуючи морально-етичні засади ісихазму, наполягав на потребі постійного внутрішнього самовдосконалення. Це головний мотив його настанов. Але таке морально-духовне самовдосконалення він розглядав не як насилля над особистістю, а як добровільну творчу дію людини. Однією з обов’язкових умов цього він вважав духовну просвіту і казав: «прилепися всією душeю твоєю до читання книжного, бо це є їжа душі, це прикраса, це життя та відновлення розуму, і підкріплення».

На переконання Паїсія, шлях до Бога лежить через пізнання себе, що можливо через очищення власного серця. Для Паїсія серце — основа буття та джерело життя, центр душевних почуттів та орган думки, воно ж вольовий центр усіх творчих поривів особистості та осередок мудрості.

Паїсій, як і Сковорода, був прибічником метафізики серця та цілісного розуміння людської природи, відзначаючи особливу роль серця як живого осередку душі. Йому він приділяє ключове значення. Він навчає учнів «дії розумом у серці», щоб «ум зберігав серце, і був постійно всередині його, і звідти, тобто з глибини серця, посилав молитву до Бога». Проте для нього це не просто теоретичні міркування, але особистий шлях реалізації на практиці власних переконань. Очищення серця як осередку морального і духовного життя людини; «поєднання» розуму та серця, або «зведення» розуму в серце; і безперервна сердечна, або «умна» молитва — це те, чого він навчає інших власним прикладом.

На жаль, практичне застосування цієї ісихастської традиції та настанов святого Паїсія на сьогодні фактично втрачене. Сьогодні українське чернецтво перебуває в такому ж стані внутрішнього занепаду, як і в добу зародження секуляризації XVIII ст. Втративши власний містичний досвід і практику, православне чернецтво втрачає своє обличчя, призначення і сенс. А без нього і сама Українська Церква перестає бути самою собою. Адже не обрядність і зовнішні атрибути, а саме внутрішня містична спадщина східного християнства є однією з головних ознак українського православ’я. Тому спадщина прп. Паїсія Величковського та потреба її відродження тепер набувають особливої актуальності. Вона ж є запорукою й духовного єднання православних українців.

Source: https://afon.org.ua/uk/interviu/spadshchyna-paisiia-velychkovskoho-ie-zaporukoiu-dukhovnoho-iednannia-pravoslavnykh-ukraintsiv-serhii-shumylo.html

о. Богдан Огульчанский пише про псевдосвятих Петра і Февронію:

«Петро і Февронія - цілком мітологічні персонажі. Як про реальних осіб - історії сказати нічого.

Але їхнім мітологічним житієм рпz стверджує, що шлюб:

1) вимушений акт боротьби з хіттю;
2) єдина його задача - породити "подвижників" (послушників) для монастиря і/або салдатіков для царя.

Свій довг виконали, або дітей нема - марш по монастирях, і щоб одне одного і у вічі не бачили )).

Для нас він збоченець.

Для синоду УПЦ - герой.

​​Мерзотник та ще один єпископ- зрадник УПЦ Гедеон Харон дав на болотах інтервʼю:

«Все 20 лет я отстаивал православные храмы УПЦ, Московского патриархата.

Когда же УПЦ Московского патриархата объявила о своей независимости, я не подписывал согласие, потому что выходить из состава Московского патриархата – неправильно, это мое религиозное убеждение, потому что Россия – моя родина.

Недавно я написал прошение на имя Святейшего патриарха с просьбой принять меня в состав РПЦ.

Если говорить о епископате, то нужно понимать, что есть, к моему большому сожалению, и те, кто поддерживает киевский режим. Причем не просто молятся – каждый должен молиться за страну, за воинство, а Господь разберется – а помогают. Есть те, кто просто молчит, но у них выхода нет. Ведь у них там храмы, люди, дети, школы. Представляете, какая у них ответственность! Он сказал что-то, а завтра к нему пришли из СБУ, и все отобрали, а ведь могут и жизни лишить. Я знаю в Донбассе батюшку, которого, когда российская армия отошла, и пришли фашисты, их ведь даже украинцами не назовешь, заставили ложкой копать себе могилу!

Я думаю, что ситуация с Почаевской лаврой будет зависеть от российского фронта. Если Господь благословит, и будут продвижения на фронте, то, конечно, захватить Почаевскую лавру не удастся, потому что у них совершенно другие заботы будут.

Если президентов можно менять, то патриарх – это сердце, душа Киевской Руси, за ним стоит Церковь Христова, и это навсегда. И те, кто его не поминает, совершают грех, потому что они выходят из благодати.»

*****
Ще раз: подібні думки та ненависть до України носить в собі Антоній Паканіч, Лука Запорізький, Павло Лаврський, Іоасаф екс-Кіровоградський, Іонафан Тульчинський, Сергій Аніцой, Феодосій Черкаський, Антоній Пухкан, Клімент Ніженський і де-які інші архієреї, які давно втратили віру, насилують Церкву, знущаються над Євангелієм, і мріють тільки про це: мати необмежену владу над чахнущими від обожання цих пройдисвітів вірними, нескінченні можливості для аристократичного і порочного життя, ручних спонсорів та депутатів для задоволення їхніх фінансових потреб.

Вони давно перетворилися на божевільну гидотну банду виродків з панагіями.

І УПЦ має їх здихатись.

Інакше вони знищать Церкву.

Прокидайтеся, вірні!

Визнаю: треба було самому порахувати кількість відвідин митрополитом Павлом Дальніх Печер і поспілкуватися з більшою кількістю братії. Прибрав попередній пост. На скріні з коментів попереднього допису було видно про відвідини Дальніх печер двічі на рік. Припускаю, що були відвідини, які не знайшли відображення на сайті Лаври.

Вибачаюсь перед митрополитом Павлом та перед читачами каналу за публікацію не до кінця перевіреної інформації.

Харків залишився без памʼятника схимонаху Олексію, якого на болотах неосвічені московити кличуть Олександром Невським.

Питання ось в чому.

Будь-який святий входить в історію Церкви і в церковні святці зі своїм останнім прижиттєвим іменем: мирянин входить з імʼям, яке йому дали при хрещенні, монах входить з імʼям, яке йому дали при монашому постризі, а схімонах - з імʼям, яке йому дали при постризі в схіму.

Князь Олександр Невський закінчив своє життя не Олександром і не князєм. Він зрікся свого князівського тітулу і майна та мав увійти в історію Церкви як схимонах Олексій.

А знаєте, чому ми не бачимо в Церкві схимонаха Олексія, зате бачимо князя Олександра Невського?

Так, звісно, в цьому є якась неповага до останньої волі схимонаха Олексія. Але головне не в цьому.

Головне це те, що РПZ всупереч традиції канонізації та в угоду владі і її мілітаристським імперським амбіціям використала схимонаха Олексія для просування войовничо-захватницьких наративів російської влади під виглядом шанування Олександра Невського.

Я зараз не розглядаю питання історичної доречності цієї канонізації та її обгрунтованості. Тут можна дискутувати. Я тільки звернув Вашу увагу на маленький аспект, який свідчить про істинну мету канонізації цього князя.

І у звʼязку з цим у мене питання: чим пояснюється канонізація з іменем, яке сама Церква відмінила?

Лавра сьогодні.

Прийшло багато людей.

​​о. Сергій Желудков, «Літургійні нотатки»:

«Інтелігентні християни із сумом зізнавалися мені, що не впізнають спадкоємця апостолів у літургійній фігурі російського єпископа. Ці незліченні жести благословень, що їх надає архієрей з усякого дріб'язкового приводу, безперервне цілування в нього рук, поклони, біганина з омофором, світильниками, рипідами, орлецами, - уся ця раболіпна метушня навколо єпископа спотворює саму суть церковного Богослужіння, перетворюючи його на форменний "культ особистості", на служіння "владиці". З духовенства ніхто не молиться, всі бояться - як би не помилитися в церемоніях. Святитель і сам перебуває в полоні у сущих дрібниць цього ритуалу людинослужіння.

На ікони Спасителя, Божої Матері, угодників кадять тричі, а архієрею - тричі по тричі. На перші три кадіння він відповідає благословенням однією рукою, але йому продовжують кадити; на другі три кадіння він ще раз благословляє двома руками, нібито забороняючи цим жестом обридле кадіння. У цьому та інших подібних моментах, якими рясніє архієрейська служба, немає жодної літургійної краси - навпаки, в них присутні руйнівні елементи смішного. Щось сталося з усіма нами, вже вийшли ми з того віку, коли ці церемонії могли комусь подобатися. Сьогодні вони не надихають нас у храмі - навпаки, вони принижують святителя.

Не дивно, що вже майже не знаходиться віруючих молодих людей, охочих брати участь в архієрейському церемоніалі. А без цілої свити прислужників наш єпископ, за наявного чину, абсолютно безпорадний і, можна сказати, "недійсний". Іноді в таких випадках архієрей, принижуючи сан пресвітерів, змушує їх прислуговувати собі за іподияконів. Іноді один і той самий незамінний келейник бігає навколо єпископа, намагаючись встигнути за двох іподияконів, посошника, книгодержця... Жалюгідне видовище. Один архієрей благав благочестивих священиків, недостатньо уважних до ритуалу: "Ви вже, будь ласка, не моліться - це не ваша справа, я за всіх помолюся". Але й архієрею ніколи молитися, йому доводиться раз у раз командувати під час Божественної служби: "Кланяйтеся мені! Беріть у мене благословення! Зніміть з мене омофор!"... Бог дасть - скоро саме життя церковне змусить архієреїв зайнятися виправленням свого ритуалу.»

Мені завжди смішно, коли бачу де-яких архієреїв, які немов божевільні павліни, примушують весь храм, народ, іподияконів та священників кружитися навколо них замість того, щоб обʼєднувати всіх навколо Христової Чаші.

Жалюгідні люди, які забули, для чого були призвані і поставлені в єпископський чин.

Але є і такі архієреї, поруч з якими відчуваєш радість Воскресіння, які, як справжні нащадки апостолів, несуть мир Божий та втіху Церкві та вірним.

Радий, що особисто знайомий з де-якими зі справжніх архієреїв Божих.

Я так розумію, що, якщо всі мітри на місці, митрополита Анатолія Сарненського на свято не запрошували?

Чи він поки що спеціалізується тільки на протоієрейських мітрах?

Сьогодні, у неділю, о 19.00 запрошую до свого фб на стрім.

Поговоримо про насущні церковні справи.

https://www.facebook.com/profile.php?id=100001981718431

Освячення храму в Свято- Покровському скіту с. Маринівка Одеської єпархії.

Гарно там.

Тільки кільки днів тому писав про монастирську пожежну бригаду:
https://t.me/veseliy_pip/3332

Тут блогєр Праміха підкотив трохи реперсько-лаврської їжі для крінжофілів.

Десь в куточку тихенько ридає Емінем.

Насолоджуйтеся!

В турецькому Ізмірі (древня Смірна) турки влаштували дискотеку в приміщенні колишнього православного храму св. Вукола Смірнського.

Не можна так.

Приєднуйтеся!

Ми почали прямий ефір.

https://www.facebook.com/profile.php?id=100001981718431

Нетішин Шепетівської єпархії УПЦ на Хмельниччині. Собор на честь «Неопалимої купини».

Боже, як це розвидіти?

Дякую (насправді - ні) всім тим, хто в синоді УПЦ наближав ці події.