Доповідь Лідії Лозової на конференції “Європейська консультація зі справедливого миру”

Права людини і справедливий мир для України: церковна перспектива

Моя доповідь стосується теми пав людини і справедливого миру не з юридичної, а з церковної точки зору. Що в Церкві сприяє чи заважає сприйняттю прав людини і, відповідно, встановленню та підтримці справедливого миру, який забезпечується дотриманням цих прав? І як ситуація в Церкві стосовно цього питання впливає на дотримання прав людини і справедливого миру в суспільстві поза Церквою? Звичайно, бекграундом для моєї доповіді є війна Росії проти України сьогодні.  
Наслідком церковного ексклюзивізму та невизнання цінності свободи людини є порушення прав людини і насильство

Там, де в Церкві є орієнтація на ексклюзивізм, виняткову «канонічність» і антидіалогічність – які заохочуються й підтримуються державою – спостерігаємо жахливі порушення прав людини. Це в першу чергу стосується ексклюзивістської установки РПЦ в Росії, де забороняються та переслідуються «нетрадиційні» конфесії. 
Той самий ексклюзивізм очевидний на окупованих Росією територіях України, де знищуються – фізично, на рівні людей, і структурно – громади ПЦУ, а УПЦ силоміць перетворюють на РПЦ. 
Окрім того, ексклюзивізм є причиною міжправославного конфлікту в Україні, який найбільшою мірою пов’язаний із агресивним запереченням керівництвом УПЦ – услід за РПЦ – церковної суб’єктності ПЦУ та необхідності діалогу із Вселенським патріархатом (значною мірою через екуменічну відкритість останнього). Закрита, антиекуменічна,  антидіалогічна позиція чинного очільника УПЦ (а також багатьох єпископів, священиків і вірян) щодо інших церков України, громадянського суспільства та держави, а також очевидний канонічний зв’язок із УПЦ із церквою агресивно-імперської Росії неминуче провокує різні форми конфліктів і насильства в суспільстві і виключає можливість справедливого миру. 
⬇️⬇️⬇️

Однак ексклюзивізм також часто проявляється і в середовищі ПЦУ щодо діалогу з будь-якимипредставниками УПЦ (в тому числі патріотично і діалогічно налаштованими щодо ВП та ПЦУ), оскільки вони зазвичай огульно ототожнюються з образом колективного національного зрадника. Неувага, байдужість багатьох членів ПЦУ до порушень прав людей в УПЦ особливо симптоматична під час насильницького протистояння за храми – реальність, яка хоч і не є панівною в українському контексті, але є тривожним симптомом стану Церкви. Чому так відбувається? З одного боку, це – наслідок надзвичайно травмованого стану українського суспільства (включно з церковним), який, перш за все, провокується діями Росії. З іншого, всі «гілки» українського православ’я заражені імперським, радянським спадком Московського патріархату, головною рисою якого є домінантний ексклюзивізм.
Тут дуже важливо зауважити наступний момент: там, де церковний ексклюзивізм призводить до порушення прав людей, спостерігаємо несприйняття в Церкві ідеї прав людини як такої – окрім випадків, коли ця ідея інструменталізується задля захисту власних прав. І в РПЦ, і в УПЦ ідея прав людини вважалася і дотепер вважається фактично несумісною із християнством, оскільки історично постала з секулярного, антицерковного контексту – хоча тепер УПЦ посилено захищає своє права від порушень з боку держави. 

Однак давайте подивимося на проблему ще глибше. Глибше за несприйняття прав людини лежить несприйняття в Церкві позитивної цінності свободи людини як такої. Характерно, що в Соціальній концепції РПЦ вказано, що соціальне вчення не можна будувати навколо людини, оскільки вона схильна до гріха; основою ж соціального вчення мають бути християнські цінності, які церкві потрібно насаджувати в суспільстві за допомогою держави. Цінності в такому світогляді виступають важливішими, надійнішими за людину – що, як бачимо, закінчується жахливою російською війною проти людей заради цінностей, однією з яких виступає сакралізована «Батьківщина» (православний «русскій мір»).

Дотримання прав людини та справедливий мир можливі через визнання в Церкві позитивної цінності свободи людини, реляційного буття людини та налаштованість на діалог
Навпаки, повага до прав людини і бажання справедливого миру в Церкві можливі там, де є установка на стосунковість, «буття як спілкування», відкритість, яка виходить із позитивної цінності  даної Богом людської свободи – включно із релігійною.  Тільки з такою установкою можливе визнання в Церкві позитивної цінності прав людини.

Характерним прикладом такої установки є соціальна концепція Вселенського патріархату (документ «За життя світу: на шляху до соціального етосу Православної Церкви»), яка, на відміну від концепції РПЦ, будується не навколо цінностей, а, перш за все, навколо людини в її співпричасті з Богом та іншими людьми – незважаючи на людську гріховність. Не дивно, що через такий засадничий християнський гуманізм цілий розділ цієї концепції присвячений правам людини як не ідеальному, але найкращому з наявних способів утвердження людської гідності та свободи. 

Яку ситуацію в цьому плані ми спостерігаємо сьогодні в Україні?
На відміну від УПЦ, ПЦУ позиціонує себе як відкрита Церква.  На найвищому рівні вона заявляє про підтримку демократії, бере участь в усіх екуменічних подіях, цінує плюральність українського релігійного ландшафту, проголошує відкритість до людини і суспільства і молиться за справедливий мир (тобто благо для всіх – а не просто за «православну Батьківщину»). Більше того, на відміну від УПЦ, вона розуміє власну канонічність в адміністративному, а не духовному ключі, тобто таїнства, здійснювані в УПЦ, не проголошуються нею «безблагодатними». Як вірянка ПЦУ, я підтримую таку налаштованість і радію їй. Однак мушу також визнати, що між деклараціями і реальністю все ж існує відмінність, і нерозбірливий ексклюзивізм багатьох у ПЦУ щодо всіх членів УПЦ, а також посилене бажання ексклюзивного впливу на державу часто вступають в суперечність з тим, що проголошується. 
⬇️⬇️⬇️