Іще якась собака образувалась.

В житті, в світі, в оточуючому просторі, відбувається багато фігні. Деяка фігня доволі проста, побутова навіть. Деяка – значна, явно більша за тебе, але непокоюча. Неважливо, наскільки велика твоя залученість в ній, важливо діяти. Відповідно своїм пепеконанням, і своїм можливостям. І неодмінно ти втомишся, і неодмінно тобі треба буде відпочивати. І важливо продовжувати робити свій вклад в це твоє життя...

...Й іноді, слідуючи вищеописаній думці, я відчуваю себе, наче я "blinking in and out of existence"
І це дещо дивне і дещо некомфортне, неприємне відчуття.
Прямо зараз я відчуваю себе наче я намагаюсь блінкнуть ін, але ще не до кінця це зробила. І або цей блінк затягнеться на довго, або мені доведеться просто дозволити якійсь частині інформації стати інформаційним шумом і сподіватись, що важливе випливе таки пізніше, а не намагатись продратись через усю інформацію, яку я пропустила під час свого блінк ауту.
Недосконала стратегія.
Але вади стають очевиднішими.
Їх можна буде обробити пізніше.
А поки – ось таке спостереження.
...
🤷

Канхфєта подружані.
За те, шо молодець.
(канхфєта – уявна;
падруга – ріальна)

Іноді, скетч канхфєти – це все, що вдається, з малювання, за день. Те, що збирався робити, як розігрів перед роботою, виявляється самою роботою.

Цю канхфєту я малювала приблизно півтори години. Наче й по приколу, а наче і сер'йозно. І я навмисне уникаю слова "витратила часу", тому що я його не витрачала, а вкладала. Час матеріальний і він має присмак думок, дій і сенсу, який ми вкладаємо, з чим ми ассоціюємо його. Можливо, це не зовсім час а більше спогади, але доля правди залишається в сказаному.

Не знаю, чи погано, що я відмовляюсь шкодувати через те, що не змогла більше, але я вперто продовжую "виховувати з себе справжнього художника", в сотий раз, по колу чи по спіралі, чи по синусоїді, чи хрін зна, чим ще, але я точно не шкодую, що я півтори години малювала канхфєту по пріколу (але також – від усієї душі).

Цьом в щічку і добраніч

Лежати в ліжку, в темряві, перед сном, слухаючи розсип цвіркунів за вікном – як своєрідна форма крихітних радощів життя.

Спонтанний спогад:

Я не пам'ятаю як, але колись я прийшла до висновку, що одна найважливіша речовина в нашому органічному існуванні – це, по суті, попіл; а ще одна, ще більш незамінна, без якої ніхто не здатний існувати навіть хвилини – невпинно і невідворотно перетворює на попіл нас.

Так і живу з цим.

Я так часто і так багато намагаюсь бути дуже сильною і дуже класною, і так багато складаюсь під вагою власних потуг, що це, напевне, мало б вже набриднуть або відвернуть мене від цього. Але за рахунок СДУГу багато чого на початку відчуваєть так, наче це вперше, і я згадую, що щось подібне вже ставалося й не однораазово, коли мене пригружає виснаження. Або не згадую.

Але от зараз, поки я із запізненням шурую на роботу, я раптом згадую, що зі школи в мене була "група", що в універі мене буквально треба було ледь не відкачувати, коли я спробувала пробігти всього-навсього коло нормативу, що я, насправді, буквально з народження була слабкувата... і раптом, дивлячись на те, де я зараз, з тим, що я маю від природи, мені немає за що картати себе, немає чого соромитись, і також є багато речей, якими я можу пишатися. Й це теж варто згадувать, раз за разом.

Сьогодні черговий привіт з моїх архівів.

Не пам'ятаю, який курс, але задача була — плакат на тему збереження історичних пам'яток.

Я пам'ятаю, як перебирала фотографії з місць, занедбаних і похмурих, і відчуття ностальгії за чимось, з чим я, по суті, ніколи не була пов'язана.

А це от я дістала з загашника осінь

Нічого робочого, окрім крісла, на цьому кадрі немає.

(🐈 вона тепла, вона ніжна, вона мурчить, сама застрибнула на руки і сама дуже смішно і дуже рішуче вмостилась, і я не можу їй супротивитись, ну просто не можу)