​​Горіло в Ксені, палало. Я дуже нечасто пишу відгуки на книжки, що мені сильно не зайшли, ну бо... вільний час - штука дуже скінченна, на читання його останніми роками вічно бракує, то нащо ще годинку-дві приділяти тому, що все одно не сподобалось. Але буває таке, коли книжка бісить, коли книжка викликає фінсько-іспанський сором, коли дивишся на це й думаєш: ну така класна ідея була - і що ж з неї вийшло!

Оце-от #ПрочиталаВідписала про That Inevitable Victorian Thing - підлітковий любовно-фантастичний роман. Обогине, краще б він був просто любовним.

Шматочок на пробу:
"Анотація в That Inevitable Victorian Thing дійсно прекрасна, як зіронька. Уявімо собі Британську імперію часів королеви Вікторії. Уявімо собі правительку, яка вирішила укріплювати свою владу над чужими землями династично, але трохи не в тому сенсі, як зазвичай історично складалося. Уявімо, що та сама Вікторія І поодружувала своїх численних нащадків не з високородними аристократами чи принцами/принцесами сусідніх держав, а з представниками впливових місцевих родин Канади, Китаю, Індії. Дуже здоровими представниками впливових місцевих родин – гемофілія сама себе не розчинить. А потім її наступниця повторила цей досвід. А потім інші аристократи вирішили підхопити королівську моду, а потім вигадали генетику, винайшли богонатхненний Комп’ютер, котрим відає архієпископ Кентерберійський, і всі-всі-всі підданці імперії, над якою не сходить, пардон, не заходить сонце, почали одружуватися виключно з міркувань генетичної сумісності, не зважаючи на расу, етнічність, класове походження і всілякі інші дурниці, що тільки генофонд нації псують. І настав розквіт, і прийшли мир і благодєнствіє, і єдине, що хвилює молодь середини ХХІ століття – це щоб Сезон вдало пройшов, і щоб отой приємний молодик, з котрим ти аж двічі танцювала, вдало з тобою генами співпав.

Єп. “Оте невідворотне вікторіанство” – це шалений жанровий мікс, що поєднує мотиви сучасної янгадалтової прози, іронію на адресу регентсько-вікторіанського любовного роману, біопанкові фантастичні мотиви та дрібочку хитрозакрученої альтернативної історії. І що з цього виходить? Ну, любовний роман ще нічогенький. А от за іншими напрямками – місцями відвертий фейл".

​​Як ви й проголосували, в першу чергу до рубрики #ПрочиталаВідписала потрапляє "Розшифровка". Це такий хитро закручений роман, який є за що критикувати, але більшість його спірних особливостей не просто структурні, вони ще й спойлеро-небезпечні. Тому я пішла простим шляхом і дбайливо перерахувала все, що мені сподобалося. Від визнання провідної ролі чаю в контррозвідницькій діяльності і до блискучого перекладу.

Шматочок на пробу:
"Про шпигунські ігри. “СПЕЦАГЕНТИ БРИТАНІЯ ENTER”. Що на такий запит видасть мозок? В кращому випадку похмурі екранізації Ле Карре (окей, може, навіть самі книжки), в імовірнішому – “Збовтати, але не змішувати”. В “Розшифровці” Аткінсон береться розповісти про залаштунки шпигунської роботи, але ключове слово тут “робота”, а не “шпигунство”. Основна частина роману детально до скреготу зубів розповідає про одну конкретну спецоперацію МІ-5 – методичне гуртування навколо “підсадної качки” симпатиків нацизму. /NB: чому це важливо? Бо це 1940-й, бо британці ще не знають, що великі острови ніхто не захопить, бо хрестоматійна “П’ята колона” на слуху і її реально бояться. В післямові авторка окремо згадує про те, що зусилля персонажів можуть здаватися неадеватним ситуації порпанням в болоті дріб’язку, але факт є факт – операція була надзвичайно успішною і британська контррозвідка дійсно тримала під ковпаком більшість активних фюреролюбів. Хто ж знав, що них діло не дійде?/ Причому читачі дивляться на спецоперацію очима на позір найменш значущої шестерні – друкарки, чиє завдання – просто розшифрувати записи з “жучків”. Цієї миті холодні липкі рученята стиснуть серце кожної людини, яка колись розшифровувала інтерв’ю. Єп. Це воно. Це роман про мистецтво робити з лайна кулю, коли зверху тиснуть обставини, збоку – начальство, жодного видимого сенсу в усіх цих ретельно записаних здибанках нема, але це ж робота. Для блага Батьківщини! І триклятий сенс доведеться шукати.

Про абсурд. Оця сюжетна лінія “Покажемо щось велике очима упосліджених, котрі бачать лише фрагмент мозаїки” чудово працює сама по собі. Але там, де можна було б написати міцну соціальну прозу про долю й значення найменш значущих (і, так, у ті часи йшлося переважно про жінок), Кейт Аткінсон іде іншим шляхом, трішечки підкручує оптику й пише прекрасний роман абсурду. По-перше, цінність всього, що роблять пташенята гнізда містера Ґіббонса, дещо… Неочевидна. По-друге, неперевершеною розшифрувальницею Джульєтту робить не тільки спритний розум, але й багата уява. В химернуватій логіці роману принцип “Недочув, то добреше” зі зневажливої характеристики перетворюється на найвищу професійну чесноту. Так, Джульєтта недочуває, а дбайливо дібрані інформатори переважно нічого цікавого для держави не розказують. Але скептицизм, уміння вибудовувати логічні ланцюги та всепереможний монтаж можуть зробити з нудезного звіту щось таке, з чогось бодай якась користь буде. І щоб остаточно закріпити враження “В першу чергу розраховуй на реципієнта”, в паралельній хронолінії Аткінсон влаштовує свою героїню працювати на БіБіСі. В освітню редакцію. Купа людей, що не мають жодного стосунку до педагогіки, вигадують, як зацікавити дітлахів історією. Упс. Поправочка. Вигадують, що саме дітлахи мають дізнатися про історію. Від сюжету “Популярна історія як інструмент пропаганди” часом волосся погрожувало емігрувати з голови (бо як вдуматися – це направду дуже страшно), але як жеж прекрасно все це змальовано! Хоча ні, абсурдистський флер шпигунських ігор все ж таки перемагає. В книжці є прекрасна, як перша зоря, сцена, де героїню відправляють в гніздо Ворога інфільтруватися і вона якоїсь миті розуміє, що більшість присутніх може виявитися такими ж подвійними агентами, як вона. А можуть і ні. І чи варто спокушатися на сумніви?".

​​Вирішила завести нову нечасту рубричку - про книжки, які вчать дітей страшному слову з літери Ф. Ага, я про фемінізм. Нонфікшен подібний у нас вже не прям в асортименті, але є між чим обирати, а от художки - на три сльозинки. Енівей, дещо знайти можна. Тож #ПрочиталаВідписала про одну з книжок з британського видавничого проєкту "Челсі-вок, 6". Ту, котра про суфражисток.

Шматочок на пробу:
"Про жанр. “Дівчата за право вибору” – це така собі премила й характерно молодшопідліткова повість про поворотне для дорослішання літо в житті 12-річної Поллі. Авторка дбайливо проводить героїню та читачів через низку виховних “чекпойнтів”, дозволяючи спостерігачам робити власні висновки. В кількох випадках Поллі вчиняє доволі по-дурному й зустрічається із закономірними наслідками. І навіть очікуваний для жанру щасливий фінал не створює враження цукеркового царства – протягом майже двох сотень сторінок головна героїня вчиться отому самому вмінню розрізняти те, що можеш змінити, і те, з чим на якийсь час треба змиритися.

Про сюжет. Надворі літо-1914, і життя Поллі просто не може не змінитися (вона ще просто не уявляє – наскільки). По-перше, її мама вагітна, й всі розповідають дівчинці, що тепер вона буде старшою сестричкою – та вона не впевнена, як до цього ставитися. По-друге, родина її найкращої подруги переїжджає до курортного містечка, і тепер Поллі в Лондоні сама-самісінька (не рахувати ж того противного Моріса з першого поверху, правильно?). По-третє, до квартири поверхом вище заїжджають нові сусідки, і тут раптом дві “старі діви” (тм) виявляються молодими й симпатичними жінками, які не приховують скандальну таємницю. Вайолет та Едвіна – суфражистки. І якщо Вайолет – прихильниця ненасильницького спротиву, то Едвіну щойно випустили зі в’язниці – на умовно-дострокових умовах, відновитися після голодування. Отак боротьба жінок за право голосувати, про яку Поллі досі чула переважно через невдоволене гмикання старших, отримує обличчя. А Поллі тепер має старших подруг, які не беруть її на кпини за мрію стати мандрівницею-дослідницею. Як і будь-яка неофітка, Поллі починає гарячково шукати способи прислужитися шляхетній справі. І виходить це в неї… по-всякому".

​​Щось у мене підзатягнувся період дитячих читань, але часом тому причина - не лише бажання від робочої даркухи відпочити. Дякувати БукБоксу встигла прочитати дві рідкісні пташки - молодшопідліткові книжки з числа номінанток на Міфопоетичну премію, котрі зненацька видали українською. Сьогодні #ПрочиталаВідписала про "Серафіну і Чорну мантію" - пригодницький готичний горорець для меншеньких.

Шматочок на пробу:
"Пару місяців тому я читала Small Spaces Кетрін Арден і все думала: а чи видає у нас хтось горори (ну або бодай містику) для середнього шкільного віку? Виявляється, Ранок видає. “Серафіна і Чорна мантія” – це доволі типова пригодницька готика для молодших підлітків. Загадковий маєток, загадковий ліс навкруги, загадкове чудовисько, що підстерігає найбеззахисніших, і сміливі діти, котрі його обов’язково переможуть – все як в кращих домах і маєтках. Та поміж інших братів-сестер за жанром “Серафіну” виділяє кілька особливостей:

🐀 головна героїня. Уже перша сцена, де з’являється Сера, створює цікавий настрій: дівчинка голіруч ловить щурів й міркує, що от зараз вона продумано робить, виносить на край маєтку і відпускає, бо коли раніше вбивала, якось трохи негарно виходило. “Пробачте, ш-ш-шо?” – ледь не вдавилася знана гризунолюбка я. А ось так. Роберт Бітті поволеньки й дуже обережно змальовує доста нестандартну героїню. Дуже скоро стає очевидно, що Серафіна – не зовсім людина, але найцікавіше тут інше. Найцікавіше, як саме автор вибудовує ПОВ Іншої. Серафіна фізично вирізняється поміж людей, у неї інші інтереси й схильності, але головне – всі уявлення про звичайне життя в неї суто теоретичні, з книжок, і дівчинка цього цілковито свідома. Моменти, коли вона намагається мімікрувати під звичайну людину, ретельно аналізує, яку манеру розмови обрати, чи вона не помилилася і взагалі – люди таке роблять? – безцінні.

🏰 антураж. Дія книжки (власне, це серія книжок) відбувається у знаковій локації. Білтмор цілковито реальний, дуже незвичний і досі відкритий для публіки в усій своїй неоготичній красі. І в романі він не просто відбуває обов’язкову програму “Місце Дії” (тм). Бітті там-сям вплітає дрібні історичні й побутові подробиці, з яких можна дізнатися, чому і як збудували маєток, яке значення він мав для тамтешніх околиць (здоровезний багатійський дім як містотворче підприємство – це… екзотично), як взагалі організоване життя настільки велетенської господи… Коротше кажучи, якщо раптом душа попросить “Абатство Даунтон” з містикою – це сюди".

​​І продовжуємо розмову про несподівані переклади з числа номінанток на Міфопоетичну премію. Цього разу #ПрочиталаВідписала про "Дракона із шоколадним серцем" - казкову повість з виразним присмаком виробничого роману.

Шматочок на пробу:
"“Дракон із шоколадним серцем“, зберігаючи загальний шарм європейської чарівної казки (причому Стефані Берджис послідовно спирається радше на німецьку, аніж на англосаксонську традицію), тим не менш доволі зухвало міксує жанри. Крім усього іншого ми тут маємо:

😡 роман виховання незручної дитини. Якщо Серафіна, про яку я вже вище згадувала – просто незвичайна відлюдниця, то героїня цього роману – та сама Інша, яка своєю Інакшістю насолоджується. Взявши за героїню юну драконку, авторка не просто оприявнює перед читачами певну абсурдність людських звичаїв, строго стратифікованого суспільства чи дещо кульгавої політичної системи. Вона ще й уповні використовує можливість показати послідовно вредну дитину. Авантюрина – запальна, хвалькувата, нахабна, грубувата, вона зростала зі впевненістю, що виросте в найстрашнішого хижака на світі, то навіщо ці умовності? Гамць – і жодних проблем! Тож з одного боку, Берджис потроху проводить свою персонажку тим самим шляхом соціалізації, котрий “Словами воно бува ефективніше”. З іншого – її героїня впевнена в собі, в міру агресивна, дуже добре знає, чого хоче від життя й не готова цим поступатися. Хлопців-героїв з такими стартовими умовами – хоч греблю гати. А от дівочих рольових моделей – не так вже й багато. І оцим: ви так кажете bossy наче в тому є щось погане – ця книжечка й цінна.

🥣 виробничий роман. Я серйозно! В реалізмі цей піджанр вже не торт, а тут він раптом бере – і віднаходить себе у фентезі для середнього шкільного віку. Дякувати письменниці, дракони в неї доволі нестандартні, тож Авантюринина пристрасть проявляється не в тому, аби понапихати в печеру якнайбільше какао-бобів, а в тому, щоб навчитися мистецтву. Або в її випадку – ремеслу. Начувайтеся, любі читачі, слинка тектиме декалітрами. Берджис ретельно розповідає і про весь цикл роботи над шоколадними смаколиками, і про організацію малого бізнесу у висококонкурентному середовищі, про піар-стратегії малим коштом і навіть про те, як боротися з корупцією, що цей малий бізнес намагається притрамбувати. Так, антураж цілковито казковий, але не сказати, що геть невпізнаваний. Не знаю, можливо, для цільової аудиторії це трохи нуднувато, але я всі розділи про роботу в шоколадній майстерні читала з превеликим задоволенням".

​​Щойно дочитала останні букбоксівські книжки - й кабанчиком помчала читати свіжесенький-гарячесенький роман Наталки Сняданко. Отже #ПрочиталаВідписала про "Перше слідство імператриці". Це було яскраво, але трохи задушно. Ви чули про інфодампи? Начувайтеся!

Шматочок на пробу:
"Від перших розділів “Першого слідства імператриці” (no pun intended) захоплювало дух і стискалося серденько. Обогинечко, нормальна белетристика! Не Великий Український Роман, а захопливе читання, криптоісторичний детектив з динамічним сюжетом, коротенькими розділами, яскравими ПОВами, декалітрами направду цікавих подробиць, майстерно розкидані загадки-гачечки, що ж нам іще треба для щастя? Ви не повірите. Притомний сторітелінг.

👍 Сильний бік “Першого слідства” – сюжет: авантюрний, жвавий, барвистий, він хутко стрибає між мальовничими локаціями, шелестить шовками, пахне пожовклим папером історичних документів, має легкий присмак жовчі, що підкочує під горло при думці про те, наскільки обмеженою в правах і можливостях була на позір наймогутніша жінка в державі, тягне за собою на аркані й розгортає павичевий хвіст: “Дивіться, дивіться, я і таке умію, і сяке, і в сімейну драму, і в трилер, і в комедію, і в детектив, правда, я золотко?”. Правда.

💤 Слабкий бік “Першого слідства” – манера цей сюжет реалізовувати. Часом складалося враження, що якось ввечері “Слідство” пішло випити не-зовсім-чаю із “Забуттям” Тані Малярчук і так від похмілля й не відійшло. Шок-контент: я – людина, котра читає на рік кількадесят кілограмів посереднього фентезі, давно, дуже давно не зустрічалась із настільки всеохопним інфодампом. У цьому випадку не йдеться про “просто” погано дозований виклад нової інформації, це не купа, це трясовина, Меотійське болото (нехай простить мене рідненьке Азовське морько!), котрим бредеш-бредеш по коліно і все думаєш: а пірнати коли будемо? А не будемо. Наталка Сняданко дуже густо нашпиговує оповідь історичними подробицями, вона скоромовкою пояснює всі переливи складних стосунків при цісарському дворі, занурює в контекст з ультразвуковою швидкістю, вивалює читачам на голову розлогі пояснення, чим спосіб життя Сіссі відрізнявся від середньоаристократичного, і чим саме була такою незвичайною юна імператриця, котра не хотіла жити за загальноприйнятими правилами і була значно ближчою до наших сучасниць, аніж до своїх (ні, це не мої глибокодумні роздуми над котроюсь сторінкою, це Доротея, героїня “сучасної” лінії дбайливо оголошує словами через рот). І майже все тут робиться через діалоги".

​​Найстрашніше читання цього року. Куди там горорам! #ПрочиталаВідписала про "Долаючи тишу" - збірку розповідей жінок - активних учасниць УПА.

Шматочок на пробу:

"Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.
Нотатки на берегах:
📌 більшість опитаних в партизанці виконували ролі агітаторок, зв’язкових та організаторок місцевих осередків. Далі – медсестри й шпигунки, учасниць безпосередніх боїв буквально кілька. Це, з одного боку, пояснюється й загальним розподілом ролей в підпілля, але вік учасниць на це теж впливає, бо багато хто згадував про старших товаришок, які ого-ого, а вони самі… ну, не всі й стріляти встигли чи захотіли навчитися

📌 мене трохи дивувало, але мало яка розповідь торкалася мотивації дівчат (більшість респонденток 1925-1928 років народження, от і рахуємо, скільки їм було навіть на момент приходу Других Совєтів, а багато хто ще “за німців” в партизанку пішли). Тобто, незалежна Україна як основна мета – це очевидність і даність, а от індивідуальні причини переважно поміж рядків треба видивлятися. І, ні, “за коханим” – вкрай рідкісний сценарій. Більшість, очевидно, йшла слідом за старшими родичами – причому сильно старшими вони були нечасто, переважно – старші на кілька років брати-сестри, хто – за компанію з друзями/ подругами, когось вербували прицільно, інших брали, бо на вишкіл багато кого брали"

​​#ПрочиталаВідписала про свіженький (щойно в травні з друку) роман своєї улюбленої малайзійської письменниці. Його умовно характеризуються як "Хіпстерка VS магічний реалізм". Прикольне читання. З одного боку - дуже екзотичне, з іншого - майже як рідне.

Шматочок на пробу:
"Про магію. Отже, якщо з хіпстеркою все більш-менш передбачувано, то магічна складова в романі організована…. А, власне, як маніфестація магічного мислення. Цзень Чо робить просту, але дуже ефективну й ефектну штуку – вона гранично актуалізує забобони й народні вірування. От уявімо, що завтра вранці ми прокидаємося й дізнаємося, що в сусідньому парку дійсно живе мавка, що оту червону помаду і справді поцупила домовичка, що жінок з порожніми відрами реально варто оминати, бо то непереливки буде, а всі дрібні ритуали, замовляння й прокльони працюють і то безвідмовно. Найсильніша складова роману – якраз цей образ світу, котрий змінився й не змінився водночас, він повниться магією, але це магія повсякдення, те, що люди ще пам’ятають, але вже забувають в це вірити. Вірніше, не всі, бо письменниця підкреслює: те, що для її молодої героїні – повна нісенітниця, для старших поколінь – звичні реалії, на які вже не дуже зважаєш, але в умі тримаєш – про всяк випадок, зайвим воно не буде. І тим не менш, на скажену казку цей світ не перетворюється. Повсякденні проблеми нікуди не зникають, привид з прикрою вдачею до болю нагадує всіх авторитарних “Я краще за тебе, гівно мале, знаю” бабусь, а у вчинках богині можна побачити потребу в хорошій такій, тривалій психотерапії – ну, це якщо життя набридло. І от саме тому я й згадала на початку, що дуже хотіла би прочитати щось подібне на українському матеріалі. Бо в нас воно теж ще не встигло глибоко пірнути, воно – оце відчуття магічності світу – десь поруч, і дуже цікаво було б його розворушити.

Про реальність. Широко прославили Цзень Чо романи про магію в умовно регентській Англії, але починала творчий шлях вона з магічно-реалістичних оповідань про рідну Малайзію (нині письменниця живе у Великій Британії). І Black Water Sister – це блискуче переосмислення мотивів її ранньої творчості. Трохи відсторонений погляд головної героїні дозволяє і критично оцінити те, що той погляд бачить, і наново віднайти вже майже втрачене коріння. Та от де цікава штука. Джесс дивиться на навколишню реальність очима людини, що виросла в країні першого світу. Це дає матеріал для подвійного очуднення: а) екзотична (в тому числі – для більшості читачів) культура; б) незвичні правила суспільної гри. Але для потенційних українських читачів (богинечко, #ябпереклала, але ж кому воно треба) цей просякнутий китайсько-малайзійськими забобонами та віруваннями світ може виявитися значно ближчими, ніж чекаєш. Конфлікти батьків і дітей, патерни поведінки старших поколінь, контраст між життям багатих та бідних, корупція, контроль олігархів над медіа, божечки, та тут навіть забудовники з кримінальним присмаком – просто рідні-ріднесенькі, і коли героїня недооцінює певні… кхгм… культурні особливості, українська читачка в моїй особі підкочує очі й питає: “Дівчино, звідки ти така наївна й темна? А, з Америки…”. Чого тільки варта майже сатирична лінія з місцевим королем хіпстерських кав’ярень – сином бандюкуватого олігарха, котрий привіз оце із Заходу свіжі віяння і зараз розкаже татові, як правильно бізнес організувати. Нє, ну тато дасть дитині погратися, але…"

​​"Драконова Перлина" взяла й посунула всі блогові плани. #ПрочиталаВідписала про пригоди бешкетної лисички-куміхо в далекому космосі.

Шматочок на пробу:
"Про героїню. Власне, як це часто буває з молодшопідлітковими текстами – мотивація до дій у багатьох випадках заступає героїні характер. Тим не менш, головна персонажка в автора вийшла дуже яскрава – авантюрна, але при цьому в міру розважлива, по-підлітковому егоїстична, але не геть-чисто позбавлена сумління, дуже спостережлива і в міру вредна. Спостерігати за стосунками Мін з навколишньою реальністю дуже цікаво, тим більше, що письменник створює для неї особливі обставини, коли героїні доводиться постійно співвідносити себе із навколишнім світом. Перший бар’єр – лисяча сутність, яку в родині Мін прийнято цілковито переховувати. Другий бар’єр – подоби, котрі дівчинка змушена міняти, як ті рукавички. Вчасно реагувати на чужі імена, враховувати вплив “позичених” тіл на власні рухи, миттю переключатися між варіантами і будувати стратегію поведінки в залежності від того, що саме хочуть побачити чи почути співрозмовники… Чималенькою мірою “Драконова перлина” – це шпигунський трилер для меншеньких. Так, тут багато що не дуже всерйоз, так, героїні щастить неймовірно, але з потенціал Мін письменник готовий вичавлювати по максимуму, особливо, зважаючи на фінал та те, куди прямуватиме анонсована друга книжка. А ще ж є третій бар’єр – ті самі Чари, контроль над розумом живих істот, меж та специфіки яких самій Мін не відомі. Доводиться вчитися на ходу, але об’єктів, на щастя, не бракує. Але, знову ж таки, як часто буває з настільки героєзалежними текстами, практично всі інші персонажі роману – це статисти. Вони яскраві, часом – викликають співчуття чи інтерес, але їхня головна функція – вчасно подавати героїні репліку чи просувати її вперед сюжетом.

Про світ. От світ – це, мабуть, найцікавіший елемент цього тексту для дорослих читачів. На перший погляд, “Драконова перлина” – це стандартна космоопера: давно-давно людство розселилося по численних планетах, є підступний Зовнішній Ворог, підступні нехороші свої політики, хоробрі космічні сили, ще підступніші найманці, джентльменський набір технологій майбутнього, включно зі своєю версією гіперпросторових подорожей – усе, як годиться. Тільки є одне “але”. У цьому світі є магія. Різноманітні духи-перевертні – це не просто люди із суперздібностями (почнімо з того, що вони – не люди), вони уповні відіграють свою фольклорну роль, не є всесильними і саме життя їхнє підпорядковане законам магії. Але не тільки їхнє. Розповідаючи про пригоди головної героїні, Юн Ха Лі розвішує багато гачечків для шанувальників далекосхідного фольклору, але коли мова зайшла про “ці” космічних кораблів – я вже почала шаленіти від захвату. Єп, космічні кораблі на, грубо кажучи, магічному ходу, енергію котрих треба підтримувати в рівновазі. Саме цим інженери й займаються, а ви думали? Фактично письменник переносить в далекий космос прадавні легенди, і вони чудово там почуваються, починаючи з того, яку шкоду космічному флоту може завдати традиційний голодний дух і не закінчуючи тим, якими є плюси, мінуси, підводні камені тигра-перевертня на капітанському містку".

​​Тільки вимовте кодове слово "Ретелінг" - і Ксені вже поруч нема, Ксеня помчала читати. #ПрочиталаВідписала про "Котигорошку" від БараБуки - збірку переосмислень казок від восьми українських письменниць. Сподобалось мені не все (бо більше люблю ті ретелінги, які не тільки сюжет дефрагментують, але й із самою схемою, що в його основі лежить, вміють працювати), але загалом збірка дуже приємна і симпатична.

Шматочок на пробу:
"Загалом хороші ретелінги працюють на різних рівнях, і казки з цієї збірки – не виключення. Хтось з авторок освіжає і осучаснює старий сюжет, актуалізуючи його для сучасних читачів – і вносячи відповідні зміни. Скажімо, Змій з “Котигорошки” Саши Кочубей – інстаблогер (лекція про те, чому це не така вже й проста робота, додається), князівна Анна з казки Мії Марченко зі своїм Змієм спілкується за допомогою електронного перекладача, а Сірка… перепрошую, Грея з однойменної казки Валентини Вздульської господарі відправили доживати вік до притулку, звідки волелюбний пес чкурнув до лісу.

Хтось переосмислює і дає нове (справедливіше, сучасніше, чесніше, яскравіше, кумедніше – залежить від мети) завершення (ви колись хотіли, щоб в Колобка краще життя склалося? Анастасія Лавренішиніа подбала про наші мрії) або принципово змінює умови (так, ви правильно вгадали, Котигорошка Саші Кочубей – дівчинка, але без старших братів і тут не обійшлося).

Хтось переносить візерунок казки на принципово іншу канву. У “Кірі” Аліни Штефан сюжет розгортається на тлі тераформування далеких планет, і її “кривенька качечка” – це жива, але дуже незвичайна істота. А героїня-Розумниця Оксани Лущевської згадує про свою пращурку, перед якою стояли оті самі проблеми “не йти, не їхати, ні босою, ні взутою”, але сама Марі розв’язує геть інші – впізнаваніші й цікавіші для її однолітків (наприклад, згадує про тестування “Покемон Гоу”).

А хтось зберігає не тільки подобу сюжету чи наративну схему, але й осердя казки – ритуальність чи деякі ініціаційні моделі. Так, Галина Ткачук переповідає події “Івасика-Телесика” очима Зміючки Оленки, зберігаючи основні “цеглинки”, влаштовуючи своїй героїні по-своєму традиційне випробування, і приходить в плюс-мінус ту ж саму точку, тільки… в режимі “Жодна Змія не постраждала”. А Аня Хромова взагалі дає інструкцію з виживання в казковому світі, що виплетає спільну нитку з численних казкових сюжетів “До потойбіччя і назад”.

​​#ПрочиталаВідписала про "Смак радянського" Олени Стяжкіної. Дуже тематичне читання до Дня захисників і захисниць вийшло - навіть через їжу видно, наскільки нелюдьського за духом і формою режиму ми позбулися. І не тільки ж в комунізмі справа, дослідниця дуже наочно пояснює, як скажімо, на харчових звичках українців відбивалися і Голодомори, і Другі Совєти, і навіть колоніальне присвоєння борщу.

Шматочок на пробу:
"Це “монографія з людським обличчям“. Мене як читачку більше порадувала б дещо інша пропорція між теоретичною частиною та посиланнями на его-документи, а ще буквально ілюстративного матеріалу книжці добряче бракує. З цього можна було б зробити розкішний науково-популярний “кофітейбл” з шикарними картинками та інфографікою. Сподіваюся, що хтось таки візьметься.

Й оскільки переповідати зміст навіть цікавезних монографій – справа доволі невдячна, просто поділюся з вами тизерами – про що можна прочитати в книжці:

🍳про те, як змінювались патерни харчування протягом досліджуваного періоду (а як простіше – коли почали нав’язувати “не жили добре, нема чого й починати”) і як це проявлялося зокрема в кінематографі
🍳про гендерний розподіл обов’язків навколо кухні, як на жінок навісили реально обтяжливу за совка другу зміну і чи йшлося тут про емансипацію
🍳про черги як ідейні та послідовні пожирачі вільного часу (менше в людців вільного часу – державі спокійніше)
🍳про святість калорій і те, в яких соціальних колах жінки мусили “стежити за собою”, а кого від цього обов’язку звільняли
🍳про дихотомію рибного питання: чому одні рибні наїдки – це престижно й круто, а інші – фу фігня, котам віддайте
🍳про каральну кулінарію дитячих садків (богинечко, над розділом про примус до їжі я ледь не ридала)
🍳взагалі про кількапоколінневі психологічні травми навколо їжі та їди. А ще про “голодуючих дітей Африки” як привід згадати про Голодомор, не згадуючи про Голодомор
🍳про натуральну культурну апропріацію національних кухонь на користь загальнорадянської: заберемо порівняно просте й смачне і зробимо вигляд, що це майже російське, а що, ні?
🍳про конструювання “капіталістичних” рецептів, які мали дуже мало спільного зі справжніми кухнями країн Заходу
🍳про престижність та символізм, коли треба мати і показувати, а смак – діло десяте
про ринки й те, в яких містах там витрачали більше грошей (і чому)
🍳про ікру, манку з комочками, рибні дні в їдальнях, кефір як символ невибагливого здорового харчування, м’ясо з м’ясом як істинно робочу чоловічу їжу (тільки не захоплюйтесь!) та хліб як приблизно все"

Пссст, а кому Прекрасну епоху, Париж і запаморочливі сукенки? #ПрочиталаВідписала трішки про премилий мальопис "The Prince and the Dressmaker".

Шматочок на пробу:
"Прекрасна епоха і вогні Парижа, декаданс і абсент, новітні економічні виклики й розквіт нових форматів мистецтва. А до чого тут підлітки? Історія, написана й намальована Джен Вон, крутиться навколо 16-річного бельгійського принца Себастіяна, котрий не хоче шукати наречену, а хоче… Платтячок. Отаке в принца приховане хобі: в бальних сукнях матері він почувається іншою людиною – кращою, сміливішою, такою, яка може витримати всі виклики, до яких готують спадкоємця трону, а він постійно сумнівається, що не витягне, що він не схожий на свого видатного батька і тільки все зіпсує. Проте материни сукні – строгі й елегантні, а Себастіянове самовираження потребує чогось інакшого, чогось яскравішого, чогось такого, що уповні відповідає цій божевільно-лихоманковій епосі. І якось на балу в Парижі він бачить роботу юної модистки Френсіс…"

Уся краса тут: https://bit.ly/3L3RSdD

Здається, пан Бронхіт нарешті мене відпустив у вільне плавання, отже вперше за місяць з'явилось бодай трохи сил на давні блогові борги. Серед них - пост про начебто ідилічну літню книжку, яка все одно знаходить шлях нагадати про війну (здається, паралелі переслідують уже буквально всюди). #ПрочиталаВідписала про "Літо в Бескидах" - артбук, що я ним милувалася, над ним сплакалася і ще трішки позлилася.

Шматочок на пробу:

"Батьки Терки лишають її на… сусідку. Щоправда, бабця Текля живе далеченько – вона єдина мешканка закинутого сільця поблизу, але що там дитині на велосипеді через ліс, ррраз – і на місці! Так от, бабця Текля – з лемків, вона там-сям прохоплюється про те, як тут люди жили колись, про те, що вони розмовляли іншою мовою, мали інший триб життя, ходили до інакшої церкви (ондечки стоять ті церкви закинути та напівзруйновані), а потім тих людей виселили, але колишня вчителька Текля знайшла спосіб повернутися й доживати віку в рідній місцині, яка перетворилась для неї на населену привидами пустку.

Оскільки ми бачимо події очима дитини, яка в усьому шукає розваги, трагедія Теклі не так б’є обухом по голові, як штрикає голкою. Та й сама літня жінка не виливає на дитину все, що могла б, либонь, вилити, а м’яко залучає до лемківських звичаїв, вбачаючи в малій таку собі умовну спадкоємицю – хай не по крові, але в любові до цього краю. І все ж припускаю, що польськими й українськими читачами цей сюжет може читатися трохи по-різному. Бо, скажімо, там, де Терка, яка росте за соціалізму й “бога нема”, залазить до церкви й дивується, як там все влаштовано, можна відчитати шматочок наративу “Кляті комуністи проти релігії”, а можна звернути увагу на те, що церква – ой яка не католицька… Не знаю, можливо, це велика війна загострила сприйняття оцього мотиву нагло висмикнутого коріння, але зараз, цього літа, начебто світла історія дитячих пустощів точиться слізьми та кров’ю. І болем за людей, що жили в тих Низьких Бескидах, але їх змусили покинути свій дім".

Довгопост отут: https://bit.ly/3ziHtpb

#ПрочиталаВідписала: я так загубилася в часі й просторі, що геть забула перепостити в блог невеличкий відгук на "Галант", який писала була для патронів. Щиро перепрошую, осьо він вже є: https://bit.ly/3nvIcla

Шматочок на пробу:
"На перший погляд невеличкий роман Вікторії Шваб вирішив водночас вдягнути все найкраще з класичних готичних кліше: сирітка-неборака, глуха глушина, моторошний маєток, ще моторошніший сад при маєтку, доброзичливі слуги VS непривітні господарі, привиди, загадкова фамільна хвороба (вампіри? перевертні? що з цими Пріорами не так, бо точно щось не так!), просте людське фамільне божевілля й океан розгубленості посеред ворожого середовища. Але, на відміну від класики, Олівія діє не за класичними канонами. Вона не така хвацька, як Ноемі з “Мексиканської готики“, але їй нема чого втрачати, тож вона готова терпіти нестерпного кузена, страшних привидів (а вони її дійсно лякають), загадкові натяки на прокляття, аби тільки зрозуміти – що саме сталося з її матір’ю, чому вона втекла з дому. І хто батько Олівії? І що сталося? І взагалі – навіщо в саду дивні ворота, якщо їх не можна відчинити?"

PS: у мене британське видання, але внутрішнім оформленням (ілюстрації та вкладений щоденник матері Олівії) вони з американським збігаються, здається, обидва варіанти робив один художник)