#FightForUkraine
Найбільший спортивний американський канал NFL Network у прайм-таймі перед Суперболом показав фільм «Who if not us» про спортсменів Української ліги американського футболу, які загинули на війні. Одним з героїв цього фільму був Данило Богуславський.
Данило народився 1990 року у Харкові, однак через рік родина хлопця перебралась в Ужгород. Тут Данило закінчив школу, а згодом вивчав фінанси у Львівській комерційній академії.
У 2019 році Данило долучився до ІТ-компанії JustAnswer, де займався облаштуванням та відкриттям нових офісів, через що постійно їздив у відрядження з рідного Ужгорода.
«Його найбільший проєкт – відкриття нового офісу у Львові, де Данило займався всім: від побудови архітектури розташування мереж до роботи з постачальниками. Данило робив більше, ніж потребували чи просили. Недооцінював, наскільки його люблять. Хотів, щоб його пам'ятали найкращим», – згадує керівниця Дениса Надія Семен.
Окрім роботи в ІТ-сфері, Данило активно займався спортом. Він був гравцем клубу з «Ужгородські лісоруби» з яким тричі ставав чемпіоном України з американського футболу. Окрім того, Данило активно пропагандою розвитком американського футболу, зокрема розвитком Закарпатської федерації цього виду спорту.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Служив на посаді помічника гранатометника. Брав участь в боях на південному напрямку. Загинув у бою в районі села Нова Кам’янка, під час визволення Херсонщини. За заповітом Данила, частину його праху поховали на Алеї Слави в Ужгороді, а іншу розвіяли у важливих для нього місця, зокрема над звільненим Херсоном.
В пам’ять про Данила Богуславського ІТ-компанія JustAnswer заснувала стипендію в Українському католицькому університеті.
Найбільший спортивний американський канал NFL Network у прайм-таймі перед Суперболом показав фільм «Who if not us» про спортсменів Української ліги американського футболу, які загинули на війні. Одним з героїв цього фільму був Данило Богуславський.
Данило народився 1990 року у Харкові, однак через рік родина хлопця перебралась в Ужгород. Тут Данило закінчив школу, а згодом вивчав фінанси у Львівській комерційній академії.
У 2019 році Данило долучився до ІТ-компанії JustAnswer, де займався облаштуванням та відкриттям нових офісів, через що постійно їздив у відрядження з рідного Ужгорода.
«Його найбільший проєкт – відкриття нового офісу у Львові, де Данило займався всім: від побудови архітектури розташування мереж до роботи з постачальниками. Данило робив більше, ніж потребували чи просили. Недооцінював, наскільки його люблять. Хотів, щоб його пам'ятали найкращим», – згадує керівниця Дениса Надія Семен.
Окрім роботи в ІТ-сфері, Данило активно займався спортом. Він був гравцем клубу з «Ужгородські лісоруби» з яким тричі ставав чемпіоном України з американського футболу. Окрім того, Данило активно пропагандою розвитком американського футболу, зокрема розвитком Закарпатської федерації цього виду спорту.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Служив на посаді помічника гранатометника. Брав участь в боях на південному напрямку. Загинув у бою в районі села Нова Кам’янка, під час визволення Херсонщини. За заповітом Данила, частину його праху поховали на Алеї Слави в Ужгороді, а іншу розвіяли у важливих для нього місця, зокрема над звільненим Херсоном.
В пам’ять про Данила Богуславського ІТ-компанія JustAnswer заснувала стипендію в Українському католицькому університеті.
#FightForUkraine
Роман Ткаченко був урбаністом та пам’яткоохоронцем, який опікувався київськими мозаїками. Його стараннями вдалось зберегти чимало пам’яток культури в Києві.
Роман Ткаченко народився 29 липня 2000 року. Виріс на столичному районі Березняки, що на Лівому березі Києва. Після школи, вивчав історію та археологію в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Паралельно з навчанням займався історичною реконструкцією та виступав у студентському театрі «Борисфен», окрім того, був активним учасником ініціативи «Україна без сміття». Поєднував навчання з роботою у Музеї «Становлення української нації».
Роман був активним учасником громадського руху збереження пам’яток культури в Києві. Насамперед його цікавило збереження київських мозаїк. Разом з однодумцями Роману вдалось реалізувати відновлення мозаїк Ади Рибачук та Володимира Мельниченка на Київському автовокзалі та мозаїкової композиції на будинку спортивного клубу «Рубін».
Також Роман спільно з ініціативою «Києве, мий» відновив мозаїчне панно авторства Ірини Перово. Окрім того, урбаніст сприяв тому, щоб було збережене мозаїкове панно у вітрині магазину «Казка».
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив у 112 бригаді ТРО. Брав участь в обороні Києва. Загинув 31 травня 2022 року селищі Есхар Харківської області. Поховали Романа на Лісовому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
Роман Ткаченко був урбаністом та пам’яткоохоронцем, який опікувався київськими мозаїками. Його стараннями вдалось зберегти чимало пам’яток культури в Києві.
Роман Ткаченко народився 29 липня 2000 року. Виріс на столичному районі Березняки, що на Лівому березі Києва. Після школи, вивчав історію та археологію в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Паралельно з навчанням займався історичною реконструкцією та виступав у студентському театрі «Борисфен», окрім того, був активним учасником ініціативи «Україна без сміття». Поєднував навчання з роботою у Музеї «Становлення української нації».
Роман був активним учасником громадського руху збереження пам’яток культури в Києві. Насамперед його цікавило збереження київських мозаїк. Разом з однодумцями Роману вдалось реалізувати відновлення мозаїк Ади Рибачук та Володимира Мельниченка на Київському автовокзалі та мозаїкової композиції на будинку спортивного клубу «Рубін».
Також Роман спільно з ініціативою «Києве, мий» відновив мозаїчне панно авторства Ірини Перово. Окрім того, урбаніст сприяв тому, щоб було збережене мозаїкове панно у вітрині магазину «Казка».
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив у 112 бригаді ТРО. Брав участь в обороні Києва. Загинув 31 травня 2022 року селищі Есхар Харківської області. Поховали Романа на Лісовому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
#FightForUkraine
Алла «Рута» Пушкарчук у 2014 році долучилась до добровольчого руху. З початком повномасштабного вторгнення, бувши журналісткою та редакторкою, Алла разом з своїм коханим Максимом вдруге стала на захист України. Загинула 25 квітня внаслідок ворожого обстрілу на Донбасі.
Алла Пушкарчук народилась у селі Сокіл на Волині. Вивчала редактуру у Київському національному університеті культури і мистецтв та театрознавство в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
З початком російської агресії на Донбасі у 2014 році долучилась до «Правого сектору». Була фотокореспонденткою та репортеркою в 5-му окремому батальйоні Української добровольчої армії. Її репортаж «Поворот праворуч» увійшов в 10-ку фіналістів Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. 2017 року – із серією фотографій з війни Алла увійшла в число переможців XIX Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День».
Після демобілізації, у 2018 році, працювала у виданні «Український Тиждень», де пройшла кар’єрний шлях від новинарки до культурної оглядачки. Згодом займалась піаром видавництва «Комора». У 2021 стала випусковою редакторкою одного з найповажніших українських книжкових видань «Читомо». Опікувалась новинним відділом та проєктом «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який присвячений письменникам і журналістам України та світу, яких переслідують через їхні політичні переконання, насамперед на окупованих Росією територіях.
З початком повномасштабного вторгнення, Алла разом зі своїм коханим Максимом долучились до Сил оборони. Пара служила мінометниками у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Мріяла після війни відкрити власну книгарню, яка б нагадувала її домашню бібліотеку. Загинула 25 квітня внаслідок обстрілу
«Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє. Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди. Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі», — згадує про Руту головний редактор «Українського Тижня» та військовослужбовець Дмитро Крапивенко.
Алла «Рута» Пушкарчук у 2014 році долучилась до добровольчого руху. З початком повномасштабного вторгнення, бувши журналісткою та редакторкою, Алла разом з своїм коханим Максимом вдруге стала на захист України. Загинула 25 квітня внаслідок ворожого обстрілу на Донбасі.
Алла Пушкарчук народилась у селі Сокіл на Волині. Вивчала редактуру у Київському національному університеті культури і мистецтв та театрознавство в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
З початком російської агресії на Донбасі у 2014 році долучилась до «Правого сектору». Була фотокореспонденткою та репортеркою в 5-му окремому батальйоні Української добровольчої армії. Її репортаж «Поворот праворуч» увійшов в 10-ку фіналістів Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. 2017 року – із серією фотографій з війни Алла увійшла в число переможців XIX Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День».
Після демобілізації, у 2018 році, працювала у виданні «Український Тиждень», де пройшла кар’єрний шлях від новинарки до культурної оглядачки. Згодом займалась піаром видавництва «Комора». У 2021 стала випусковою редакторкою одного з найповажніших українських книжкових видань «Читомо». Опікувалась новинним відділом та проєктом «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який присвячений письменникам і журналістам України та світу, яких переслідують через їхні політичні переконання, насамперед на окупованих Росією територіях.
З початком повномасштабного вторгнення, Алла разом зі своїм коханим Максимом долучились до Сил оборони. Пара служила мінометниками у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Мріяла після війни відкрити власну книгарню, яка б нагадувала її домашню бібліотеку. Загинула 25 квітня внаслідок обстрілу
«Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє. Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди. Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі», — згадує про Руту головний редактор «Українського Тижня» та військовослужбовець Дмитро Крапивенко.
#FightForUkraine
Віталій Дерех - Герой України, який двічі ставав на захист незалежності. Військовий загинув у бою минулого року.
Віталій Дерех народився у Тернополі 1987 року. З дитинства хлопець цікавився навколишнім світом та в шкільні роки відвідав усі гуртки, окрім музичної школи. З семи років був членом Пласту. Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні.
Після школи Віталій вивчав редактуру у Галицькому коледжі імені В’ячеслава Чорновола та Академії друкарства. Згодом працював репортером у тернопільській газеті «20 хвилин». Любив створювати гонзо-репортажі, які межували з перфомансом. Наприклад, Дерех плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди або ж вибирався пожити у ромському таборі на околиці Тернополя. Все це заради правдивого та соковитого матеріалу.
Репортерство привело Віталію до експедиції у Східну Африку. Хлопець відвідав Танзанію, Кенію, острови Занзібар та Мадагаскар. Писав звідти репортажі про життя в африканських громадах.
У 2014 році брав участь у Революції гідності. 20 лютого під час боїв на Інститутській рятував людей. Після перемоги Революції добровольцем відправився у зону бойових дій на Донбасі. Служив у розвідці батальйону «Айдар». Брав участь в боях за Щастя та Металіст. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році, працював рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. Активно займався спортом та альпінізмом, продовжував розбудовувати пластунську спільноту.
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в розвід рейдах в підконтрольні російській армії територіях Київщини та Житомирщини. Згодом очолив протитанкове відділення у 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Брав участь в боях на Луганщині. З самого ранку 28 травня 2022 року під час обстрілу позицій поблизу селища Луганське в Бахмутському районі. 8 липня 2023 року нагороджений званням Героя України посмертно.
Український інститут національної пам’яті спільно з коханою Дариною Веретюк змогли зберегти спогади Віталія Дереха у форматі відеоісторії.
Також читайте про життя Віталія Дереха у великому матеріалі Цифрового архіву Майдану.
Віталій Дерех - Герой України, який двічі ставав на захист незалежності. Військовий загинув у бою минулого року.
Віталій Дерех народився у Тернополі 1987 року. З дитинства хлопець цікавився навколишнім світом та в шкільні роки відвідав усі гуртки, окрім музичної школи. З семи років був членом Пласту. Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні.
Після школи Віталій вивчав редактуру у Галицькому коледжі імені В’ячеслава Чорновола та Академії друкарства. Згодом працював репортером у тернопільській газеті «20 хвилин». Любив створювати гонзо-репортажі, які межували з перфомансом. Наприклад, Дерех плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди або ж вибирався пожити у ромському таборі на околиці Тернополя. Все це заради правдивого та соковитого матеріалу.
Репортерство привело Віталію до експедиції у Східну Африку. Хлопець відвідав Танзанію, Кенію, острови Занзібар та Мадагаскар. Писав звідти репортажі про життя в африканських громадах.
У 2014 році брав участь у Революції гідності. 20 лютого під час боїв на Інститутській рятував людей. Після перемоги Революції добровольцем відправився у зону бойових дій на Донбасі. Служив у розвідці батальйону «Айдар». Брав участь в боях за Щастя та Металіст. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році, працював рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. Активно займався спортом та альпінізмом, продовжував розбудовувати пластунську спільноту.
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в розвід рейдах в підконтрольні російській армії територіях Київщини та Житомирщини. Згодом очолив протитанкове відділення у 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Брав участь в боях на Луганщині. З самого ранку 28 травня 2022 року під час обстрілу позицій поблизу селища Луганське в Бахмутському районі. 8 липня 2023 року нагороджений званням Героя України посмертно.
Український інститут національної пам’яті спільно з коханою Дариною Веретюк змогли зберегти спогади Віталія Дереха у форматі відеоісторії.
Також читайте про життя Віталія Дереха у великому матеріалі Цифрового архіву Майдану.
#FightForUkraine
Ірина «Чека» Цибух народилась 1 червня 1998 року у Львові. Навчалась у Львівській політехніці.
На початку російсько-української війни долучилась до добровольчого підрозділу бойових медиків «Госпітальєри» та брала участь у бойових виїздах на Донбас, однак згодом повернулась до цивільного життя.
У 2017 році долучилась до команди Суспільного мовника. Розвивала локальну журналістику, готувала міжрегіональні спец ефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, займалась медіатренерством.
Повномасштабне вторгнення Ірина зустріла у Краматорську, де презентувала власний документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії.
Повернулась на Київщину та вдруге долучилась до «Госпітальєрів». Брала участь в обороні Київщині, боях на Півдні та Харківщині. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців надавала домедичну допомогу. Врятувала життя не одному українському воїну.
«Перші поранені в Києві… Ліси Ірпіня. Перший мінометний обстріл ми разом чудом пережили лежачи в одній ямі. Перевозили поранених із Барашівки до Києва. Побували в Херсонський області… Чуть не підірвались на ТМках в Пущі Водиці… Катались по другій лінії в пірожке Нової Пошти… Ніколи не забуду тебе», – згадував про Ірину її побратим Арсеній Сухомлін.
Ірина загинула під час ротації на Харківщині. До 26-річчя вона не дожила двох днів. Похована на Марсовому полі у Львові.
Ірина «Чека» Цибух народилась 1 червня 1998 року у Львові. Навчалась у Львівській політехніці.
На початку російсько-української війни долучилась до добровольчого підрозділу бойових медиків «Госпітальєри» та брала участь у бойових виїздах на Донбас, однак згодом повернулась до цивільного життя.
У 2017 році долучилась до команди Суспільного мовника. Розвивала локальну журналістику, готувала міжрегіональні спец ефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, займалась медіатренерством.
Повномасштабне вторгнення Ірина зустріла у Краматорську, де презентувала власний документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії.
Повернулась на Київщину та вдруге долучилась до «Госпітальєрів». Брала участь в обороні Київщині, боях на Півдні та Харківщині. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців надавала домедичну допомогу. Врятувала життя не одному українському воїну.
«Перші поранені в Києві… Ліси Ірпіня. Перший мінометний обстріл ми разом чудом пережили лежачи в одній ямі. Перевозили поранених із Барашівки до Києва. Побували в Херсонський області… Чуть не підірвались на ТМках в Пущі Водиці… Катались по другій лінії в пірожке Нової Пошти… Ніколи не забуду тебе», – згадував про Ірину її побратим Арсеній Сухомлін.
Ірина загинула під час ротації на Харківщині. До 26-річчя вона не дожила двох днів. Похована на Марсовому полі у Львові.