26 лютого минає 90 років із дня народження одного з найбільших для українців моральних авторитетів на зламі XX–XXI століть, колишнього глави Української греко-католицької церкви, кардинала Любомира Гузара.
Він народився у міжвоєнній Польщі, значну частину життя прожив у США та Італії, але скрізь і завжди лишався українцем. Вільно спілкувався українською, польською, німецькою, англійською та італійською мовами, хоча зізнавався, що знає більше.
На верховного архієпископа Любомира Гузара 1977 року, таємно, без згоди Папи Римського, висвятив Йосип Сліпий. А потім 19 років довелося чекати підтвердження статусу єпископа.
Повернення до України в 1993 році для нього стало здійсненням заповітної мрії. Українське громадянство отримав 2001-го, вже будучи главою УГКЦ. Владика Гузар зробив чимало для відродження й утвердження авторитету Української греко-католицької церкви, яку радянська влада в 1946 році загнала в підпілля й намагалася знищити.
Кардинал Любомир очолював УГКЦ протягом десяти років, з 2001-го по 2011 рік. Домігся перенесення митрополії зі Львова до Києва, поширивши діяльність УГКЦ по всій Україні. А коли відчув, що здоров’я не дозволяє повноцінно виконувати обов’язки – став першим главою УГКЦ, який добровільно склав свої обов'язки.
«Любомир Гузар приніс в Україну досвід свободи і став зразком нерадянської людини», - відгукувався про Владику архиєпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Ігор Ісіченко.
У житті любив щирість і простоту. Спілкувався однаково рівно і з політиками, і з церковними діячами, і з простими людьми. Втративши зір наприкінці життя, надиктовував свої думки й спогади, які виходили як колонки в українських виданнях, стежив за подіями. Йому належать слова: «Свобода – це можливість робити добро».
Детальніше – у каруселі👆
Він народився у міжвоєнній Польщі, значну частину життя прожив у США та Італії, але скрізь і завжди лишався українцем. Вільно спілкувався українською, польською, німецькою, англійською та італійською мовами, хоча зізнавався, що знає більше.
На верховного архієпископа Любомира Гузара 1977 року, таємно, без згоди Папи Римського, висвятив Йосип Сліпий. А потім 19 років довелося чекати підтвердження статусу єпископа.
Повернення до України в 1993 році для нього стало здійсненням заповітної мрії. Українське громадянство отримав 2001-го, вже будучи главою УГКЦ. Владика Гузар зробив чимало для відродження й утвердження авторитету Української греко-католицької церкви, яку радянська влада в 1946 році загнала в підпілля й намагалася знищити.
Кардинал Любомир очолював УГКЦ протягом десяти років, з 2001-го по 2011 рік. Домігся перенесення митрополії зі Львова до Києва, поширивши діяльність УГКЦ по всій Україні. А коли відчув, що здоров’я не дозволяє повноцінно виконувати обов’язки – став першим главою УГКЦ, який добровільно склав свої обов'язки.
«Любомир Гузар приніс в Україну досвід свободи і став зразком нерадянської людини», - відгукувався про Владику архиєпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Ігор Ісіченко.
У житті любив щирість і простоту. Спілкувався однаково рівно і з політиками, і з церковними діячами, і з простими людьми. Втративши зір наприкінці життя, надиктовував свої думки й спогади, які виходили як колонки в українських виданнях, стежив за подіями. Йому належать слова: «Свобода – це можливість робити добро».
Детальніше – у каруселі👆
26 лютого відзначаємо День спротиву окупації Криму.
Таким чином згадуємо та вшановуємо мужність тисяч кримців, які 26 лютого 2014 року вийшли у Сімферополі на мітинг на підтримку територіальної цілісності України.
Війна Росії проти України почалася з Криму.
24 лютого 2014 року кораблі військово-морського флоту РФ, які охороняли морську акваторію в районі проведення Олімпіади, прийняли на борт у Новоросійську «зелених чоловічків» (російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків) разом із бойовою технікою та вийшли курсом на Севастополь.
25 лютого будівлю Верховної Ради Автономної Республіки Крим у Сімферополі пікетували близько 400 проросійськи налаштованих людей. Вони вимагали зняти державну символіку України, а ще – провести позачергову сесію, на якій прийняти рішення про референдум за незалежність Криму.
Щоб не допустити такого розвитку подій, 26 лютого під стінами парламенту Криму відбувся проукраїнський мітинг. На заклик Меджлісу кримськотатарського народу тисячі кримських татар, українців та представників інших національностей вийшли на мирний протест, щоб чинити спротив російській окупації та підтримати цілісність України. Мітинг зібрав від 5 до 10 тисяч учасників. Завдяки зібранню того дня кримчанам вдалося не допустити позачергового засідання парламенту та перегляду статусу автономної республіки у складі України.
💬 «…разом з українською громадою і парафіянами Київського патріархату ми були під стінами Верховної Ради Автономної Республіки Криму, робили все, що від нас залежало. Кримські татари кричали: «Аллах акбар!», українці кричали: «Україна понад усе!». Ми були разом у скрутний для нас час і захищали нашу країну від ворога, що увірвався в наше мирне життя. Ми захищали територіальну цілісність нашої держави», – це свідчення Архієпископа Климента увійшло до книги «Люди «сірої зони». Свідки російської анексії Криму 2014 року». Електронний варіант книги є у вільному доступі на сайті УІНП.
Учасникам мітингу 26 лютого довелося протистояти представникам незаконного формування «Народне ополчення Криму» та «казачих» організацій, яких спеціально мобілізували проросійські сили:
💬 «Ми бачили, як привозили з Севастополя автобуси людей, навіть не кримчан. Ми бачили, яка їх там орда була. Десь 2–3 години такого сильного спротиву, і нам вдалося відтіснити їх. Але вони залишилися все одно, біля стін Верховної Ради. Ми, фактично, перший поверх контролювали, і депутатам не вдалося проголосувати за те, за що вони намагалися — більшість не з’явилася. В принципі, це була така невеличка перемога і, на мою думку, сигнал Україні, що тут є на кого спертися, є спротив», – розповів Андрій Щекун, координатор громадської ініціативи «Євромайдан-Крим». Його свідчення увійшло до збірки «Майдан від першої особи. Регіональний вимір».
Того дня загинули двоє громадян України. Травми вони ймовірно отримали у тисняві на площі. За допомогою до медиків звернулися 30 осіб.
ℹ️ Детальну хроніку подій можна прочитати на платформі Віртуального музею російської агресії.
27 лютого, о 5-й ранку до парламенту та уряду Криму ввійшли регулярні військові формування РФ і захопили будівлі. 28 лютого Верховна Рада Криму під «наглядом» військовослужбовців ЗС РФ проголосувала за проведення референдуму про статус Криму. Того ж дня російські підрозділи почали блокувати українські військові частини та об’єкти на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини.
16 березня 2014 року відбувся псевдореферендум про статус Криму. Цей захід, зрежисований Росією, бойкотували кримські татари та інші проукраїнськи налаштовані жителі півострова. 25 березня росіяни захопили останню військову частину, що тримала український прапор у Криму – тральник «Черкаси» ВМС України.
Відтоді триває незаконна анексія й тимчасова окупація півострова Росією. Після встановлення контролю над Кримом окупаційна влада розпочала незаконні, політично вмотивовані переслідування громадських активістів. Однією з перших і показових стала «справа 26 лютого».
#КримЦеУкраїна
Таким чином згадуємо та вшановуємо мужність тисяч кримців, які 26 лютого 2014 року вийшли у Сімферополі на мітинг на підтримку територіальної цілісності України.
Війна Росії проти України почалася з Криму.
24 лютого 2014 року кораблі військово-морського флоту РФ, які охороняли морську акваторію в районі проведення Олімпіади, прийняли на борт у Новоросійську «зелених чоловічків» (російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків) разом із бойовою технікою та вийшли курсом на Севастополь.
25 лютого будівлю Верховної Ради Автономної Республіки Крим у Сімферополі пікетували близько 400 проросійськи налаштованих людей. Вони вимагали зняти державну символіку України, а ще – провести позачергову сесію, на якій прийняти рішення про референдум за незалежність Криму.
Щоб не допустити такого розвитку подій, 26 лютого під стінами парламенту Криму відбувся проукраїнський мітинг. На заклик Меджлісу кримськотатарського народу тисячі кримських татар, українців та представників інших національностей вийшли на мирний протест, щоб чинити спротив російській окупації та підтримати цілісність України. Мітинг зібрав від 5 до 10 тисяч учасників. Завдяки зібранню того дня кримчанам вдалося не допустити позачергового засідання парламенту та перегляду статусу автономної республіки у складі України.
💬 «…разом з українською громадою і парафіянами Київського патріархату ми були під стінами Верховної Ради Автономної Республіки Криму, робили все, що від нас залежало. Кримські татари кричали: «Аллах акбар!», українці кричали: «Україна понад усе!». Ми були разом у скрутний для нас час і захищали нашу країну від ворога, що увірвався в наше мирне життя. Ми захищали територіальну цілісність нашої держави», – це свідчення Архієпископа Климента увійшло до книги «Люди «сірої зони». Свідки російської анексії Криму 2014 року». Електронний варіант книги є у вільному доступі на сайті УІНП.
Учасникам мітингу 26 лютого довелося протистояти представникам незаконного формування «Народне ополчення Криму» та «казачих» організацій, яких спеціально мобілізували проросійські сили:
💬 «Ми бачили, як привозили з Севастополя автобуси людей, навіть не кримчан. Ми бачили, яка їх там орда була. Десь 2–3 години такого сильного спротиву, і нам вдалося відтіснити їх. Але вони залишилися все одно, біля стін Верховної Ради. Ми, фактично, перший поверх контролювали, і депутатам не вдалося проголосувати за те, за що вони намагалися — більшість не з’явилася. В принципі, це була така невеличка перемога і, на мою думку, сигнал Україні, що тут є на кого спертися, є спротив», – розповів Андрій Щекун, координатор громадської ініціативи «Євромайдан-Крим». Його свідчення увійшло до збірки «Майдан від першої особи. Регіональний вимір».
Того дня загинули двоє громадян України. Травми вони ймовірно отримали у тисняві на площі. За допомогою до медиків звернулися 30 осіб.
ℹ️ Детальну хроніку подій можна прочитати на платформі Віртуального музею російської агресії.
27 лютого, о 5-й ранку до парламенту та уряду Криму ввійшли регулярні військові формування РФ і захопили будівлі. 28 лютого Верховна Рада Криму під «наглядом» військовослужбовців ЗС РФ проголосувала за проведення референдуму про статус Криму. Того ж дня російські підрозділи почали блокувати українські військові частини та об’єкти на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини.
16 березня 2014 року відбувся псевдореферендум про статус Криму. Цей захід, зрежисований Росією, бойкотували кримські татари та інші проукраїнськи налаштовані жителі півострова. 25 березня росіяни захопили останню військову частину, що тримала український прапор у Криму – тральник «Черкаси» ВМС України.
Відтоді триває незаконна анексія й тимчасова окупація півострова Росією. Після встановлення контролю над Кримом окупаційна влада розпочала незаконні, політично вмотивовані переслідування громадських активістів. Однією з перших і показових стала «справа 26 лютого».
#КримЦеУкраїна
1 березня 2023 року виповнюється 80 років Корюківській трагедії.
Селище Корюківка на Чернігівщині було найбільшим населеним пунктом у Європі, який під час Другої світової війни повністю знищили нацисти під час каральної операції.
Нацистська каральна акція щодо жителів Корюківки відбулася 1–2 березня 1943 року: воєнні злочинці вбили 6700 людей та спалили 1290 будинків.
❗️На 1943 рік – вісім десятиліть тому – припадає найбільше спалених нацистами сіл під час німецької окупації України.
Корюківська трагедія стала найбільшою в Європі. Але для України така велика кількість жертв не була винятковою. У спаленому селі Козари Чернігівської області вбито 3908 селян. У селі Копищі на Житомирщині – до 3 тисяч; майже стільки ж у селі Кортеліси на Волині та навколишніх хуторах.
З 1941-го по 1944 рік в Україні нацистські каральні загони знищили вогнем понад 50 тисяч цивільних у понад 670 населених пунктах.
🕯Тож Корюківська трагедія – національний символ скорботи за всіма загиблими у всіх українських селах, знищених нацистами в 1941–1944 роках.
Спалюючи цілі села та брутально вбиваючи всіх жителів – від дітей до людей літнього віку, нацисти мали єдину мету – залякати й упокорити. Те ж мають на меті російські окупанти, вдаючись до тактики ракетного терору проти українців.
І злочин нацистів у Корюківці, й сучасні злочини росіян у Бучі, Ізюмі, інших окупованих містах свідчать про однакову злочинну природу їхніх організаторів – гітлерівського нацистського та путінського неонацистського режимів. Масовий терор проти цивільного населення – чи то знищенням сіл, чи то ракетними ударами та вбивствами – такі режими використовують з метою залякування суспільства, його упокорення. Цілеспрямоване руйнування цивільної інфраструктури російським агресором є таким же злочином проти мирного населення, як і дії нацистів у роки Другої світової війни.
#Корюківка
Селище Корюківка на Чернігівщині було найбільшим населеним пунктом у Європі, який під час Другої світової війни повністю знищили нацисти під час каральної операції.
Нацистська каральна акція щодо жителів Корюківки відбулася 1–2 березня 1943 року: воєнні злочинці вбили 6700 людей та спалили 1290 будинків.
❗️На 1943 рік – вісім десятиліть тому – припадає найбільше спалених нацистами сіл під час німецької окупації України.
Корюківська трагедія стала найбільшою в Європі. Але для України така велика кількість жертв не була винятковою. У спаленому селі Козари Чернігівської області вбито 3908 селян. У селі Копищі на Житомирщині – до 3 тисяч; майже стільки ж у селі Кортеліси на Волині та навколишніх хуторах.
З 1941-го по 1944 рік в Україні нацистські каральні загони знищили вогнем понад 50 тисяч цивільних у понад 670 населених пунктах.
🕯Тож Корюківська трагедія – національний символ скорботи за всіма загиблими у всіх українських селах, знищених нацистами в 1941–1944 роках.
Спалюючи цілі села та брутально вбиваючи всіх жителів – від дітей до людей літнього віку, нацисти мали єдину мету – залякати й упокорити. Те ж мають на меті російські окупанти, вдаючись до тактики ракетного терору проти українців.
І злочин нацистів у Корюківці, й сучасні злочини росіян у Бучі, Ізюмі, інших окупованих містах свідчать про однакову злочинну природу їхніх організаторів – гітлерівського нацистського та путінського неонацистського режимів. Масовий терор проти цивільного населення – чи то знищенням сіл, чи то ракетними ударами та вбивствами – такі режими використовують з метою залякування суспільства, його упокорення. Цілеспрямоване руйнування цивільної інфраструктури російським агресором є таким же злочином проти мирного населення, як і дії нацистів у роки Другої світової війни.
#Корюківка
У Харкові школу № 11 таки назвали на честь Данила Дідіка✌️🇺🇦
Депутати Харківської міськради 28 лютого проголосували за перейменування Харківської спеціалізованої школи I-III ступенів № 11 із поглибленим вивченням окремих предметів на Харківський ліцей № 11 імені Данила Дідіка.
Данило народився 27 квітня 1999 року в Харкові. Якийсь час родина жила в Німеччині, потім повернулася до рідного міста. Хлопець навчався в бізнес-гімназії, а з третього класу перевівся до 11-ї школи. Займався спортом: плаванням, самбо, дзюдо, грав у дитячій команді при футбольному клубі «Металіст». Підтримував українські патріотичні сили.
У квітні 2014-го Данило брав участь у ході за єдину Україну, яку організували футбольні фанати клубів «Металіст» та «Дніпро».
22 лютого 2015 року Данило був на патріотичному Марші єдності в Харкові. Колона пройшла не більше 100 метрів, коли стався вибух.
Данило йшов попереду, був близько до його епіцентру, помер наступного дня. Від вибуху керованої протипіхотної міни загинули ще троє – студент-першокурсник Микола Мельничук, підполковник міліції Вадим Рибальченко та активіст харківського Майдану Ігор Толмачов. Ще дев’ятеро людей постраждали.
Організатори теракту – Сергій Башликов, Віктор Тетюцький та Володимир Дворніков – були членами «Оплоту», визнаного в Україні терористичною організацією. У грудні 2019-го їх засудили до довічного ув’язнення. Та майже одразу обміняли на українських полонених.
15-річний Данило Дідік став символом української молоді, яка хоче жити у вільній, незалежній Україні. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.
До перейменування школи на честь Данила доклала зусиль ініціатива #ТакПрацюєПамять. Детальніше про це за посиланням.
#ШколаіменіДаніДідіка
Депутати Харківської міськради 28 лютого проголосували за перейменування Харківської спеціалізованої школи I-III ступенів № 11 із поглибленим вивченням окремих предметів на Харківський ліцей № 11 імені Данила Дідіка.
Данило народився 27 квітня 1999 року в Харкові. Якийсь час родина жила в Німеччині, потім повернулася до рідного міста. Хлопець навчався в бізнес-гімназії, а з третього класу перевівся до 11-ї школи. Займався спортом: плаванням, самбо, дзюдо, грав у дитячій команді при футбольному клубі «Металіст». Підтримував українські патріотичні сили.
У квітні 2014-го Данило брав участь у ході за єдину Україну, яку організували футбольні фанати клубів «Металіст» та «Дніпро».
22 лютого 2015 року Данило був на патріотичному Марші єдності в Харкові. Колона пройшла не більше 100 метрів, коли стався вибух.
Данило йшов попереду, був близько до його епіцентру, помер наступного дня. Від вибуху керованої протипіхотної міни загинули ще троє – студент-першокурсник Микола Мельничук, підполковник міліції Вадим Рибальченко та активіст харківського Майдану Ігор Толмачов. Ще дев’ятеро людей постраждали.
Організатори теракту – Сергій Башликов, Віктор Тетюцький та Володимир Дворніков – були членами «Оплоту», визнаного в Україні терористичною організацією. У грудні 2019-го їх засудили до довічного ув’язнення. Та майже одразу обміняли на українських полонених.
15-річний Данило Дідік став символом української молоді, яка хоче жити у вільній, незалежній Україні. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.
До перейменування школи на честь Данила доклала зусиль ініціатива #ТакПрацюєПамять. Детальніше про це за посиланням.
#ШколаіменіДаніДідіка
#світзнами 🇸🇰🇺🇦
До роковин російського широкомасштабного вторгнення Інститут памʼяті народу Словаччини оприлюднив звернення, в якому засудив агресію РФ та закликав підтримувати Україну.
Ділимося ключовими тезами зі звернення:
⏩ Агресія Росії проти України є злочином проти миру. Збройні сили Російської Федерації відповідальні за кричущі злочини проти людства та воєнні злочини, скоєні в Україні, чим повертають у Європу XXI століття методи Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна.
⏩ Російській агресії передувала – і досі супроводжує її – контрольована державою фальсифікація історії. Представники Російської Федерації заперечують причетність Радянського Союзу до розв'язання Другої світової війни, а також заперечують або приховують злочини, скоєні Радянським Союзом до, під час і після Другої світової війни, в тому числі злочини, вчинені на території України.
⏩ Російська дезінформація та пропаганда є загрозою. Вона маніпулює громадською думкою, підважує довіру суспільства до інституцій, руйнує демократію і верховенство права.
Інститут памʼяті народу Словаччини закликав не поширювати пропаганду режиму Путіна, а підтримувати допомогу Україні, яка «захищається від неспровокованої та несправедливої російської агресії».
🤝 Дякуємо колегам з Ústav pamäti národa за підтримку та позицію.
🔍Текст звернення англійською на сайті УІНП.
До роковин російського широкомасштабного вторгнення Інститут памʼяті народу Словаччини оприлюднив звернення, в якому засудив агресію РФ та закликав підтримувати Україну.
Ділимося ключовими тезами зі звернення:
⏩ Агресія Росії проти України є злочином проти миру. Збройні сили Російської Федерації відповідальні за кричущі злочини проти людства та воєнні злочини, скоєні в Україні, чим повертають у Європу XXI століття методи Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна.
⏩ Російській агресії передувала – і досі супроводжує її – контрольована державою фальсифікація історії. Представники Російської Федерації заперечують причетність Радянського Союзу до розв'язання Другої світової війни, а також заперечують або приховують злочини, скоєні Радянським Союзом до, під час і після Другої світової війни, в тому числі злочини, вчинені на території України.
⏩ Російська дезінформація та пропаганда є загрозою. Вона маніпулює громадською думкою, підважує довіру суспільства до інституцій, руйнує демократію і верховенство права.
Інститут памʼяті народу Словаччини закликав не поширювати пропаганду режиму Путіна, а підтримувати допомогу Україні, яка «захищається від неспровокованої та несправедливої російської агресії».
🤝 Дякуємо колегам з Ústav pamäti národa за підтримку та позицію.
🔍Текст звернення англійською на сайті УІНП.
УІНП
Інститут памʼяті народу Словаччини засудив агресію РФ та закликав підтримувати Україну
Інститут памʼяті народу Словаччини засудив військову агресію Росії проти України, порівнявши злочини проти людства та воєнні злочини, скоєні російською армією,...
Як Росія знищує Харків архітектора Бекетова
3 березня виповнюється 161 рік від дня народження архітектора Олексія Бекетова. Саме за його проєктами розбудовувався #Харків наприкінці ХІХ – початку XX століть.
Олексій Бекетов – харківʼянин. Його батько Микола Бекетов був ученим, академіком, належав до основоположників фізичної хімії.
Олексій навчався в Харківському реальному училищі та приватній художній школі Марії Раєвської-Іванової. Фах архітектора здобув у Петербурзькій академії мистецтв. З 1890 року викладав у Харківському технологічному інституті. Загалом Олексій Бекетов був знаним у Харкові педагогом та співпрацював із багатьма навчальними закладами міста: художнім училищем та інститутом, інженерно-будівельним інститутом, інститутом комунального будівництва.
Крім архітектури, малював пейзажі, зокрема, створив низку пейзажів Криму.
Помер Олексій Бекетов у 1941 році в окупованому нацистами Харкові.
За його проєктами збудовано понад 40 громадських та житлових будівель Харкова у неоренесансному чи модерному стилі.
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року російська армія почала нищити Харків, а з ним – і творчу спадщину Олексія Бекетова. У каруселі 👆 розповідаємо про архітектурні роботи Бекетова, які найбільше постраждали впродовж минулого року.
#russiaruinsculture
#stoprussia
#russiadestroys
3 березня виповнюється 161 рік від дня народження архітектора Олексія Бекетова. Саме за його проєктами розбудовувався #Харків наприкінці ХІХ – початку XX століть.
Олексій Бекетов – харківʼянин. Його батько Микола Бекетов був ученим, академіком, належав до основоположників фізичної хімії.
Олексій навчався в Харківському реальному училищі та приватній художній школі Марії Раєвської-Іванової. Фах архітектора здобув у Петербурзькій академії мистецтв. З 1890 року викладав у Харківському технологічному інституті. Загалом Олексій Бекетов був знаним у Харкові педагогом та співпрацював із багатьма навчальними закладами міста: художнім училищем та інститутом, інженерно-будівельним інститутом, інститутом комунального будівництва.
Крім архітектури, малював пейзажі, зокрема, створив низку пейзажів Криму.
Помер Олексій Бекетов у 1941 році в окупованому нацистами Харкові.
За його проєктами збудовано понад 40 громадських та житлових будівель Харкова у неоренесансному чи модерному стилі.
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року російська армія почала нищити Харків, а з ним – і творчу спадщину Олексія Бекетова. У каруселі 👆 розповідаємо про архітектурні роботи Бекетова, які найбільше постраждали впродовж минулого року.
#russiaruinsculture
#stoprussia
#russiadestroys
#FightForUkraine
Григорій Янченко — відомий у Херсоні волонтер. З 2014 року він збирав гроші на потреби Збройних сил України біля херсонського торговельного центру «Фабрика».
«Дядя Гриша», як його називають херсонці та військові, яким він допомагає, народився в містечку Ічні на Чернігівщині. Навчався в Авдіївському профтехучилищі та працював на будівництві місцевого коксохімічного заводу. Згодом, ще в радянський час, служив у повітряно-десантних військах. Після демобілізації переїхав до Херсона, працював на будівництві. З часом старі рани, які Янченко отримав на військовій службі, дали про себе знати. Григорій переніс 34 операції. Йому ампутували обидві ноги та частину пальців рук.
Після того як у 2014 році Росія розпочала військову агресію проти України, Григорій Янченко дуже хотів чимось допомогти українським захисникам. Саме тому зважився на збір грошей просто на вулиці.
💬 «Найважче було зважитися на це морально. Я ж ніколи не був «попрошайкою», все життя працював, ніколи ні в кого нічого не просив, розраховував тільки на себе. Заспокоював себе, що це я прошу гроші не для себе, а для хлопців, які нас захищають. Мені дуже хотілося їм хоч чимось допомогти. Якби в мене була хоч одна нога чи пальці на руках, щоб стріляти, я був би з ними. А так – роблю, що можу і як можу», – розповідав волонтер.
З червня 2014-го, крім збору коштів для військових, Григорій Янченко возив на фронт продовольство та необхідний інвентар. До початку широкомасштабного вторгнення він разом з іншими волонтерами об’їздив чи не всю зону бойових дій на Донбасі.
У 2015 році Григорія Янченка відзначили званням «Почесний житель Херсону» за волонтерську діяльність.
На початку тимчасової окупації Херсону росіянами чоловік залишився в місті. Навіть в окупації продовжив збирати гроші на ЗСУ! Щоранку він приїздив у людні місця. Вмикав на колонці українські пісні та збирав пожертви. Місцеві його знали. Знали також, для кого він збирає кошти.
💬 «Кожного дня я виїжджав наче на мінне поле: зранку все могло бути добре, але чи повернешся ти ввечері — невідомо», — згадував волонтер.
Григорій Янченко планував дочекатися звільнення Херсону в місті. Та наприкінці вересня 2022-го отримав погрози від співробітника російського ФСБ. Григорію вдалося евакуюватися до Запоріжжя. Там він зупинився у волонтерському центрі «Солдатський привал» та продовжив збирати гроші на ЗСУ.
До Херсону повернувся в листопаді, після звільнення ❤️🇺🇦
Григорій Янченко – один з героїв книги «Волонтери: сила небайдужих» Наталки Позняк-Хоменко, виданої Українським інститутом національної памʼяті. Електронний варіант книги є у вільному доступі.
❗️ Український інститут національної памʼяті продовжує збирати свідчення про людяні та мужні діяння під час російсько-української війни. Детальна інформація про збір за посиланням.
Григорій Янченко — відомий у Херсоні волонтер. З 2014 року він збирав гроші на потреби Збройних сил України біля херсонського торговельного центру «Фабрика».
«Дядя Гриша», як його називають херсонці та військові, яким він допомагає, народився в містечку Ічні на Чернігівщині. Навчався в Авдіївському профтехучилищі та працював на будівництві місцевого коксохімічного заводу. Згодом, ще в радянський час, служив у повітряно-десантних військах. Після демобілізації переїхав до Херсона, працював на будівництві. З часом старі рани, які Янченко отримав на військовій службі, дали про себе знати. Григорій переніс 34 операції. Йому ампутували обидві ноги та частину пальців рук.
Після того як у 2014 році Росія розпочала військову агресію проти України, Григорій Янченко дуже хотів чимось допомогти українським захисникам. Саме тому зважився на збір грошей просто на вулиці.
💬 «Найважче було зважитися на це морально. Я ж ніколи не був «попрошайкою», все життя працював, ніколи ні в кого нічого не просив, розраховував тільки на себе. Заспокоював себе, що це я прошу гроші не для себе, а для хлопців, які нас захищають. Мені дуже хотілося їм хоч чимось допомогти. Якби в мене була хоч одна нога чи пальці на руках, щоб стріляти, я був би з ними. А так – роблю, що можу і як можу», – розповідав волонтер.
З червня 2014-го, крім збору коштів для військових, Григорій Янченко возив на фронт продовольство та необхідний інвентар. До початку широкомасштабного вторгнення він разом з іншими волонтерами об’їздив чи не всю зону бойових дій на Донбасі.
У 2015 році Григорія Янченка відзначили званням «Почесний житель Херсону» за волонтерську діяльність.
На початку тимчасової окупації Херсону росіянами чоловік залишився в місті. Навіть в окупації продовжив збирати гроші на ЗСУ! Щоранку він приїздив у людні місця. Вмикав на колонці українські пісні та збирав пожертви. Місцеві його знали. Знали також, для кого він збирає кошти.
💬 «Кожного дня я виїжджав наче на мінне поле: зранку все могло бути добре, але чи повернешся ти ввечері — невідомо», — згадував волонтер.
Григорій Янченко планував дочекатися звільнення Херсону в місті. Та наприкінці вересня 2022-го отримав погрози від співробітника російського ФСБ. Григорію вдалося евакуюватися до Запоріжжя. Там він зупинився у волонтерському центрі «Солдатський привал» та продовжив збирати гроші на ЗСУ.
До Херсону повернувся в листопаді, після звільнення ❤️🇺🇦
Григорій Янченко – один з героїв книги «Волонтери: сила небайдужих» Наталки Позняк-Хоменко, виданої Українським інститутом національної памʼяті. Електронний варіант книги є у вільному доступі.
❗️ Український інститут національної памʼяті продовжує збирати свідчення про людяні та мужні діяння під час російсько-української війни. Детальна інформація про збір за посиланням.
Україна потребує реформи державної системи свят, але така реформа має бути комплексною та системною❗️
Напередодні #8березня в українському суспільстві загострюється дискусія, чи повинна ця дата залишатися вихідним днем і державним святом загалом. Ставлення до цього з боку громадян все ще неоднозначне, як показало проведене в застосунку #Дія опитування. За оприлюдненими результатами, майже 62% із 2,1 млн учасників опитування проголосували за те, щоб зберегти вихідний. Ще майже 33% – за те, щоб цей день був робочим. І 5% не визначилися зі своїм ставленням.
Проте дискусія довкола 8 березня є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
До повномасштабного вторгнення фахівці Українського інституту національної памʼяті брали участь у напрацюванні законопроєкту «Про свята, памʼятні дати та скорботні дні». Восени 2021 року документ проходив громадське обговорення. Проте робота не була завершена у звʼязку з широкомасштабною війною. Вочевидь, вона потребує продовження.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому першопочатково це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну і послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із точки зору походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську і пострадянську традицію «свята весни й краси». Проте чи варто відмовлятися і від правозахисного аспекту цієї дати, який був основоположним?
8 березня може повністю зникнути з українського календаря дат. Або стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення першопочаткових змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час. І залишитися датою, яка щороку буде нагодою проаналізувати, якого поступу ми досягаємо в захисті прав людини.
🔸🔸🔸🔸🔸
Нагадаємо, традиція відзначення окремої дати, яка б акцентувала увагу на відсутності рівності між чоловіками та жінками (перш за все у питаннях виборчих та трудових прав), з’являється на початку ХХ століття у США з ініціативи тамтешніх феміністок та соціалісток. Повноцінно на міжнародному рівні відзначається після 1977 року, відколи Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції №32/142 ухвалила відповідне рішення, в якому закликала «всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних та національних традицій та звичаїв будь-який день року Днем ООН за права жінок та міжнародний мир».
Напередодні #8березня в українському суспільстві загострюється дискусія, чи повинна ця дата залишатися вихідним днем і державним святом загалом. Ставлення до цього з боку громадян все ще неоднозначне, як показало проведене в застосунку #Дія опитування. За оприлюдненими результатами, майже 62% із 2,1 млн учасників опитування проголосували за те, щоб зберегти вихідний. Ще майже 33% – за те, щоб цей день був робочим. І 5% не визначилися зі своїм ставленням.
Проте дискусія довкола 8 березня є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
До повномасштабного вторгнення фахівці Українського інституту національної памʼяті брали участь у напрацюванні законопроєкту «Про свята, памʼятні дати та скорботні дні». Восени 2021 року документ проходив громадське обговорення. Проте робота не була завершена у звʼязку з широкомасштабною війною. Вочевидь, вона потребує продовження.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому першопочатково це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну і послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із точки зору походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську і пострадянську традицію «свята весни й краси». Проте чи варто відмовлятися і від правозахисного аспекту цієї дати, який був основоположним?
8 березня може повністю зникнути з українського календаря дат. Або стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення першопочаткових змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час. І залишитися датою, яка щороку буде нагодою проаналізувати, якого поступу ми досягаємо в захисті прав людини.
🔸🔸🔸🔸🔸
Нагадаємо, традиція відзначення окремої дати, яка б акцентувала увагу на відсутності рівності між чоловіками та жінками (перш за все у питаннях виборчих та трудових прав), з’являється на початку ХХ століття у США з ініціативи тамтешніх феміністок та соціалісток. Повноцінно на міжнародному рівні відзначається після 1977 року, відколи Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції №32/142 ухвалила відповідне рішення, в якому закликала «всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних та національних традицій та звичаїв будь-який день року Днем ООН за права жінок та міжнародний мир».
#НематеріальнаСпадщинаУкраїни
У березні виповнюється 15 років, як Україна ратифікувала Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, яку держави-члени ЮНЕСКО ухвалили у 2003-му.
За ці 15 років 5 елементів нематеріальної культурної спадщини України були включені до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини людства.
Якщо Світова спадщина ЮНЕСКО приділяє увагу видатним матеріальним культурним цінностям, які вважають надбанням усього людства, то нематеріальна культурна спадщина – це про знання і традиції.
Концепція нематеріальної спадщини виникла в 1990 роках. Розробка Конвенції про її охорону тривала з 2001 до 2003 року. Згідно з документом, до нематеріальної культурної спадщини належать:
🔸усні традиції та форми вираження, в тому числі мова як носій нематеріальної культурної спадщини;
🔸виконавські мистецтва;
🔸звичаї, обряди, свята;
🔸знання та звичаї, що стосуються природи та всесвіту;
🔸знання та навички, пов'язані з традиційними ремеслами.
Які 5 елементів нематеріальної культурної спадщини родом з України вже включені до Списку ЮНЕСКО, дізнавайтеся з каруселі👆
У Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини значно більше – 62.
Зокрема, сюди входять такі традиційні ремесла, як карпатське ліжникарство (виготовлення ліжників – товстих вовняних виробів, якими вкриваються чи застеляють меблі) та бортництво (різновид бджільництва, поширений на півночі Житомирщини та Рівненщини, коли бджіл розводять у бортях – видовбаних колодах, як навішують на дерева у лісі). Або ж традиція рослинного килимарства села Решетилівка на Полтавщині, пісенна традиція села Лука поблизу Києва, гуцульська писанка та рецепт аяклака – м’ясного пиріжка, який готують караїми Мелітополя.
У каруселі використані матеріали Міністерства культури та інформаційної політики України 👆
У березні виповнюється 15 років, як Україна ратифікувала Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, яку держави-члени ЮНЕСКО ухвалили у 2003-му.
За ці 15 років 5 елементів нематеріальної культурної спадщини України були включені до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини людства.
Якщо Світова спадщина ЮНЕСКО приділяє увагу видатним матеріальним культурним цінностям, які вважають надбанням усього людства, то нематеріальна культурна спадщина – це про знання і традиції.
Концепція нематеріальної спадщини виникла в 1990 роках. Розробка Конвенції про її охорону тривала з 2001 до 2003 року. Згідно з документом, до нематеріальної культурної спадщини належать:
🔸усні традиції та форми вираження, в тому числі мова як носій нематеріальної культурної спадщини;
🔸виконавські мистецтва;
🔸звичаї, обряди, свята;
🔸знання та звичаї, що стосуються природи та всесвіту;
🔸знання та навички, пов'язані з традиційними ремеслами.
Які 5 елементів нематеріальної культурної спадщини родом з України вже включені до Списку ЮНЕСКО, дізнавайтеся з каруселі👆
У Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини значно більше – 62.
Зокрема, сюди входять такі традиційні ремесла, як карпатське ліжникарство (виготовлення ліжників – товстих вовняних виробів, якими вкриваються чи застеляють меблі) та бортництво (різновид бджільництва, поширений на півночі Житомирщини та Рівненщини, коли бджіл розводять у бортях – видовбаних колодах, як навішують на дерева у лісі). Або ж традиція рослинного килимарства села Решетилівка на Полтавщині, пісенна традиція села Лука поблизу Києва, гуцульська писанка та рецепт аяклака – м’ясного пиріжка, який готують караїми Мелітополя.
У каруселі використані матеріали Міністерства культури та інформаційної політики України 👆
Як в СРСР 8 березня перетворилося з Міжнародного дня робітниць у свято мам, весни й краси👇
Часто можна почути, що Міжнародний жіночий день #8березня – це суто комуністичне свято, нав’язане більшовиками. Однак, в самому СРСР ставлення до 8 березня було різним, а дата пережила кілька трансформацій на догоду більшовицькій пропаганді.
Російські більшовики запровадили 8 березня як державне свято у 1921 році. Головною ініціаторкою цього стала діячка міжнародного феміністичного руху та більшовичка Олександра Коллонтай. Вона переконала більшовицького лідера Володимира Леніна зробити 8 березня державним святом.
Однак, це не був Міжнародний жіночий день чи Міжнародний день за права жінок, як його відзначають у світі. Це був Міжнародний день робітниць. Саме так у своїй програмній статті «охрестив» 8 березня Володимир Ленін. Радянська більшовицька пропаганда використала рух за емансипацію жінок у світі для посилення мобілізації жінок на важкі промислові та сільськогосподарські виробництва.
Образ колгоспниці, яка розриває зв’язок зі старим світом патріархального села та працює на благо соціалізму, впроваджуючи колективізацію, активно поширювався в часи Сталіна.
«Селянко, рви старого сітки, грамотною будь, працюй у раді, сядь за книгу, не бійся, неписьменність навчанням бий. Лише В.К.П. (Всеросійська комуністична партія – ред.) не в словах, а насправді веде селянок до щасливої мети… Чим удома терпіти дитячий садок, з матерями налагоджуй дитячий будинок. Селянкам стійким, випробуваним, чесним, у лавах комуністичної партії місце», – закликали пропагандистські плакати до 8 березня.
За Сталіна почали експлуатувати образ матері в пропаганді. Тоталітарний режим потребував великої кількості людського ресурсу, а відтак – великої кількості народжених дітей. Саме тому в 1940 роках спершу вводять «податок на бездітність» (його скасували лише наприкінці 1980-х), а згодом у системі нагород Радянського Союзу формується лінійка нагород за народження дітей: звання «Мати-героїня», орден «Материнська слава» в трьох ступенях та медаль Материнства у двох ступенях.
Після Другої світової війни 8 березня з дня емансипації жінки через працю почав потроху трансформуватися в «день жіночності та краси». Зокрема, на пропагандистських плакатах жінку зображали ще в уніформі та з елементами робочого інвентарю, але все частіше з квітами. Змінювалось і звертання з соціально-професійного (селянка, колгоспниця, робітниця) на більш нейтральне «дорогі жінки».
У 1965 році 8 березня як Міжнародний жіночий день офіційно став не лише державним святом, а й вихідним у СРСР (до цього день вважався святковим, але робочим). До влади прийшов Леонід Брежнєв, а з ним і так звані «застійні роки», коли радянська влада формувала нову ідеологію «другого світу» та «радянського способу життя». Свято 8 березня в цьому наративі займало особливе місце на рівні з «Днем Перемоги». Комуністична партія почала активно пропагувати тезу про те, що в СРСР будь-яка нерівність між чоловіком та жінкою подолана. Саме тоді у вжитку навіть на рівні офіційних привітань почали з’являтися поняття «свято жіночності та краси» і «жінка – окраса колективу».
Саме комуністичне керівництво СРСР «застійного періоду» перетворило для радянських громадян Міжнародний жіночий день з памʼятної дати про права жінок на свято «усіх жінок» із застіллями, квітами та подарунками. А потім ця «традиція» перекочувала у країни пострадянського простору. Повернення Міжнародному жіночому дню первинного правозахисного змісту, який був вихолощений у радянський час, також є одним з елементів відходу від радянського тоталітарного спадку.
На цю ж тему радимо статтю з коментарями істориків на УП.Життя.
Часто можна почути, що Міжнародний жіночий день #8березня – це суто комуністичне свято, нав’язане більшовиками. Однак, в самому СРСР ставлення до 8 березня було різним, а дата пережила кілька трансформацій на догоду більшовицькій пропаганді.
Російські більшовики запровадили 8 березня як державне свято у 1921 році. Головною ініціаторкою цього стала діячка міжнародного феміністичного руху та більшовичка Олександра Коллонтай. Вона переконала більшовицького лідера Володимира Леніна зробити 8 березня державним святом.
Однак, це не був Міжнародний жіночий день чи Міжнародний день за права жінок, як його відзначають у світі. Це був Міжнародний день робітниць. Саме так у своїй програмній статті «охрестив» 8 березня Володимир Ленін. Радянська більшовицька пропаганда використала рух за емансипацію жінок у світі для посилення мобілізації жінок на важкі промислові та сільськогосподарські виробництва.
Образ колгоспниці, яка розриває зв’язок зі старим світом патріархального села та працює на благо соціалізму, впроваджуючи колективізацію, активно поширювався в часи Сталіна.
«Селянко, рви старого сітки, грамотною будь, працюй у раді, сядь за книгу, не бійся, неписьменність навчанням бий. Лише В.К.П. (Всеросійська комуністична партія – ред.) не в словах, а насправді веде селянок до щасливої мети… Чим удома терпіти дитячий садок, з матерями налагоджуй дитячий будинок. Селянкам стійким, випробуваним, чесним, у лавах комуністичної партії місце», – закликали пропагандистські плакати до 8 березня.
За Сталіна почали експлуатувати образ матері в пропаганді. Тоталітарний режим потребував великої кількості людського ресурсу, а відтак – великої кількості народжених дітей. Саме тому в 1940 роках спершу вводять «податок на бездітність» (його скасували лише наприкінці 1980-х), а згодом у системі нагород Радянського Союзу формується лінійка нагород за народження дітей: звання «Мати-героїня», орден «Материнська слава» в трьох ступенях та медаль Материнства у двох ступенях.
Після Другої світової війни 8 березня з дня емансипації жінки через працю почав потроху трансформуватися в «день жіночності та краси». Зокрема, на пропагандистських плакатах жінку зображали ще в уніформі та з елементами робочого інвентарю, але все частіше з квітами. Змінювалось і звертання з соціально-професійного (селянка, колгоспниця, робітниця) на більш нейтральне «дорогі жінки».
У 1965 році 8 березня як Міжнародний жіночий день офіційно став не лише державним святом, а й вихідним у СРСР (до цього день вважався святковим, але робочим). До влади прийшов Леонід Брежнєв, а з ним і так звані «застійні роки», коли радянська влада формувала нову ідеологію «другого світу» та «радянського способу життя». Свято 8 березня в цьому наративі займало особливе місце на рівні з «Днем Перемоги». Комуністична партія почала активно пропагувати тезу про те, що в СРСР будь-яка нерівність між чоловіком та жінкою подолана. Саме тоді у вжитку навіть на рівні офіційних привітань почали з’являтися поняття «свято жіночності та краси» і «жінка – окраса колективу».
Саме комуністичне керівництво СРСР «застійного періоду» перетворило для радянських громадян Міжнародний жіночий день з памʼятної дати про права жінок на свято «усіх жінок» із застіллями, квітами та подарунками. А потім ця «традиція» перекочувала у країни пострадянського простору. Повернення Міжнародному жіночому дню первинного правозахисного змісту, який був вихолощений у радянський час, також є одним з елементів відходу від радянського тоталітарного спадку.
На цю ж тему радимо статтю з коментарями істориків на УП.Життя.
«..Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»©️
9 березня 1814 року на Черкащині народився художник і поет Тарас Шевченко.
Кобзаря без перебільшення називають національним поетом – співцем і символом поневоленого народу, що бореться за свободу.
Найкращим підтвердженням цьому слугує те, наскільки близький Шевченко нам сьогодні. Тарас виглядав абсолютно органічно в образі майданівця, який поширювали під час Революції гідності. Його цитували протестувальники. Пронизана символізмом світлина бюста Кобзаря з простреленою головою у Бородянці на початку широкомасштабного російського вторгнення розлетілася медіа та відгукнулася багатьом українцям. Як і відео зі звільненої Балаклії, коли українські військові знімають російський плакат, а під ним – портрет Кобзаря з його відомим «Борітеся – поборете».
Два століття тому Тарас Шевченко повстав проти Російської імперії у культурному сенсі. Сьогодні українці протистоять тому ж імперському рецидиву. Тож нічого дивного, що Кобзар так по-живому присутній у критичні для народу моменти.
З нашого боку важливо – вміти читати його так само по-справжньому та глибоко, як він відчував свій народ і країну.
#Шевченко
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»©️
9 березня 1814 року на Черкащині народився художник і поет Тарас Шевченко.
Кобзаря без перебільшення називають національним поетом – співцем і символом поневоленого народу, що бореться за свободу.
Найкращим підтвердженням цьому слугує те, наскільки близький Шевченко нам сьогодні. Тарас виглядав абсолютно органічно в образі майданівця, який поширювали під час Революції гідності. Його цитували протестувальники. Пронизана символізмом світлина бюста Кобзаря з простреленою головою у Бородянці на початку широкомасштабного російського вторгнення розлетілася медіа та відгукнулася багатьом українцям. Як і відео зі звільненої Балаклії, коли українські військові знімають російський плакат, а під ним – портрет Кобзаря з його відомим «Борітеся – поборете».
Два століття тому Тарас Шевченко повстав проти Російської імперії у культурному сенсі. Сьогодні українці протистоять тому ж імперському рецидиву. Тож нічого дивного, що Кобзар так по-живому присутній у критичні для народу моменти.
З нашого боку важливо – вміти читати його так само по-справжньому та глибоко, як він відчував свій народ і країну.
#Шевченко