​​До 8️⃣8️⃣-х роковин Голодомору в Україні, жертв якого вшановують кожної четвертої суботи листопада (цьогоріч — це 27 листопада) Український інститут національної пам'яті розпочинає інформаційну кампанію.

❗️Метою кампанії є вшанування жертв Голодомору в Україні та збереження пам'яті про геноцид українців комуністичним режимом в 1932–1933 році.

👶Цього року у фокусі інформаційної кампанії – діти, як найвразливіша категорія жертв сталінського геноциду. А також, те, як розмовляти з сучасними дітьми та підлітками про Голодомор, щоб не травмувати, але водночас передати пам’ять про трагедію наступним поколінням.

🕯Також Інститут закликає долучитися до акції “Запали Свічку пам'яті”. 27 листопада, після 16:00 засвітити свічку і залишити її на підвіконні в пам'ять про мільйони замучених голодом українців.

📈Інститут розробив тематичну соціальну рекламу для поширення в усіх регіонах. Також закликає усіх охочих завантажувати та поширювати матеріали.

​​💬 «Я часто спостерігала, як мати, прийшовши до міста, шукала людну вулицю. Розстеляла на тротуарі хустку, садовила на ній дитину…відходила недалеко і спостерігала, чи не забере хтось її дитину. Через деякий час вона поверталася, забирала дитину, йшла до іншої вулиці і робила те саме. Я ніколи не бачила, щоб хтось підбирав дітей. Попервах це були поодинокі випадки, аж потім перетворилися на сталий потік голодних селян…

Померлих і тих, хто помирав, накладали на спеціальні вантажівки, які їздили вулицями і вивозили їх за місто до сараїв. Ще живих там просто залишали помирати… Селяни думали, що вантажівки виділені для опіки над ними, і матері саджали на них дітей, сподіваючись, що їх годуватимуть… Я пам’ятаю…голодних дітей віком близько п’яти років, які поскоцюблювалися в нішах неподалік входу в театр і поволі помирали…» – ці та інші жахливі факти надала Тетяна Кардиналовська комісії Конгресу США у 1986 році. Жінка жила у Харкові в 1932 році й стала свідком тих подій.

Найбільш вразливою категорією жертв Голодомору 1932 – 1933 років стали діти. Згідно із дослідженнями українських демографів, внаслідок цілеспрямованої політики сталінського режиму в цей час померло понад 1, 5 млн. дітей у віці до 10 років.

Селяни намагалися дістатися міст, де голод відчувався не настільки сильно як у селах. Бо робітники та службовці отримували харчі по продовольчих картках. Тому часто матері, в надії врятувати своїх дітей, відвозили їх до міста і залишали на вокзалах, у під’їздах житлових будинків, біля лікарень, дитсадків, сиротинців. Часто ці сиротинці ставали справжніми таборами смерті для дітей.

Для боротьби з великою кількістю малолітніх безпритульних на вокзалах та на околицях міст, влада почала організовувати приймальники-розподільники. Зокрема в Києві на станції Київ-Пасажирський функціонував спеціальний вагон-приймальник. Сюди доставляли безпритульних, проводили дезсанобробку і відправляли їх до дитячих будинків, інтернатів та комун. З 1 червня по 1 серпня 1932 року через цей вагон пройшло 358 безпритульних, в основному дітей з села. На Харківському залізничному вокзалі лише за 25 травня 1933 року міліція затримала 2 тисячі дітей. Усі вони через недоїдання мали проблеми зі здоров’ям, хворіли на тиф, дистрофію.

💬 «Поблизу будинка, в якому я мешкала, стояла споруда...яку перетворили у «збірний пункт» для безпритульних, яких виловлювали на вулицях і яких після санітарного огляду розсилали по сирітських будинках. Я часто бачила, як до тої споруди під’їжджали вантажівки і як міліціонери вивантажували з них брудних, обідраних дітей. Взимку я бачила як ранком виносили на двір тіла напівголих дітей. Навантажували їх на машини і покривали брезентом. Ідучи аж до вулиці Артема, я чула як гучномовці, які висіли на кожному розі, горланили про жахливі умови, в яких жили люди в капіталістичних країнах і як чудово живуть у нашій Соціалістичній Батьківщині», – зі свідчень (№ 47) жительки Києва Варвари Діберт, які вона дала комісії Конгресу США.

Нагадаємо, що до 88-х роковин Голодомору в Україні, жертв якого вшановують кожної четвертої суботи листопада (цьогоріч — це 27 листопада) Український інститут національної пам'яті розпочинає інформаційну кампанію у фокусі якої діти, як найвразливіша категорія жертв сталінського геноциду.

Також Інститут закликає долучитися до акції “Запали Свічку пам'яті”. 27 листопада, після 16:00 засвітити свічку і залишити її на підвіконні в пам'ять про мільйони замучених голодом українців.

​​2️⃣1️⃣ листопада в Україні згадують Революцію гідності, адже цього дня почались події на Майдані 2013 року, а з різницею у дев’ять років на тому ж місці починалась Помаранчева революція.

"Вільні творити майбутнє!" гасло останніх років кампанії до Дня Гідності та Свободи. Національний музей Революції Гідності • Maidan Museum підготував соціальний відеоролик до цього дня. Пам’ятаємо, що ми українці, які вільні творити майбутнє!
#Вільні_творити_майбутнє #День_Гідності_та_Свободи

До 8️⃣8️⃣-х роковин Голодомору в Україні, жертв якого вшановують кожної четвертої суботи листопада (цьогоріч — це 27 листопада) Український інститут національної пам'яті розпочинає інформаційну кампанію у фокусі якої - діти, як найвразливіша категорія жертв сталінського геноциду.

💬Розповідаємо вам історію про Голодомор відомого письменника-фантаста, правозахисника та одного із засновників Української Гельсінської групи Олеся Бердника, якому в листопаді 1932-го ледве виповнилося шість років.

На той час його родина повернулася в родове село Кийлів, що на Київщині, яке опинилося в епіцентрі Голоду. Тут на його очах тихо згас дід, Трохим Дадович – він просто відмовився їсти, «щоб дітям більше було». Так само голодна смерть чекала іншого діда письменника, Василя Олександровича, який лишився на Херсонщині. Малого Олеся та його сестру від голоду врятував батько, коваль та вправний механізатор Павло Трохимович, який знайшов роботу на третьому селі – голова якого виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Він повірив новому ковалеві та дав продуктів авансом, щоб той міг прогодувати родину.
Дитячі спогади про Голодомор Олесь Бердник оприлюднив на початку 90-х в автобіографічному романі «Пітьма вогнища не розпалює…», і це стало однією з перших літературних згадок про Голодомор у художній літературі незалежної України.

🕯Також Інститут закликає долучитися до акції “Запали Свічку пам'яті”. 27 листопада, після 16:00 засвітити свічку і залишити її на підвіконні в пам'ять про мільйони замучених голодом українців.

https://telegra.ph/Spogadi-pro-Golodomor-Olesya-Berdnika-11-22

​​2️⃣1️⃣ листопада у селі Базар Народицької селищної територіальної громади Коростенського району Житомирської області відбулось вшанування вояків Армії УНР, які брали участь у Другому Зимовому поході та були полонені й розстріляні більшовиками поблизу села.

💬 "Ми відзначаємо день Гідності та Свободи та згадуємо сьогодні не тільки Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, але й Українську революцію 1917-1921 року. Ця пам‘ять робить нас сильними, допомагає відчути, що вільний дух непереможний, що він об‘єднує людей доброї волі навіть через багато поколінь", - зазначив голова УІНП Антон Дробович.

⚔️ Вшанували 361 вояка Армії УНР військовим церемоніалом Збройних Сил Україні. У заходах взяли участь військовослужбовці Окремого президентського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького, Сил спеціальних операцій Збройних сил України, а також курсанти Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова та представники Міністерства оборони та Генерального штабу ЗСУ.

Цього року виповнюється сто років від початку масового голоду на Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. В Україні це був перший масовий голод, що став наслідком поразки Української революції 1917-1921 років.

Масштаби голоду на півдні України більшовики всіляко приховували, ведучи мову лише про «продовольчі труднощі». Нині Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України оцінює втрати українців від надсмертності в 1921-23 роках на рівні 935,8 тисяч осіб. 40% із них становили діти до 14 років.

Масовий голод пригасив і селянський повстанський рух, що ширився Україною. Більшовики це врахували. Уже за десять років вони застосують практику «впокорення голодом», організувавши в Україні штучний Голодомор-геноцид, щоб закріпити свою політику на окупованих землях.

Ролик створено Українським інститутом національної пам’яті спільно зі студією «Диваки-продакшн». У ролику використані історичні фото та відеоматеріали із фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного.

https://www.youtube.com/watch?v=CP44Ue6rGG8

​​🕯23 листопада на 97-му році життя помер у Харкові Ігор Федорович Маліцький – колишній в'язень нацистських концтаборів та вчений у галузі машинобудування.

Ігор Маліцький народився 1925 року у харківській родині службовців. До війни встиг закінчити 8 класів середньої школи. У 1943 році нацистські окупанти примусово відправили його на роботи до Німеччини. Дорогою, на території Чехословаччини, Маліцький зумів утекти, але потім його знову заарештували та відправили у в'язницю міста Кладно. Після цього Ігорю Маліцькому довелося пройти через концтабори Терезін, Аушвіц, Маутгаузен та його філію "Лінц 3". У таборах йому витатуювали номер – "188005". На початку травня 1945 року він взяв участь у повстанні та з групою в'язнів пішов назустріч Червоній армії.

До 1950 року Маліцький служив в артилерії у складі радянських військ в Австрії та Німеччині. Після демобілізації навчався у Харківському гірничому інституті, де спеціалізувався на гірничій електромеханіці. З середини 1960 років працював в Українському заочному політехнічному інституті (тепер – Українська інженерно-педагогічна академія). Опублікував понад сто наукових праць та понад 80 навчальних посібників, автор 15 авторських свідоцтв і патентів. Шість його учнів стали кандидатами технічних наук. Відзначений відомчими та державними нагородами за наукову працю.

Окрім наукової діяльності, Ігор Маліцький завжди займав активну громадянську позицію, працював з молоддю. У 2017 році підтримав звернення до президента щодо заборони експлуатації тварин у цирках та дельфінаріях. Регулярно відвідував позиції ЗСУ у зоні АТО/ООС та засуджував російську агресію проти України.

Спогади Ігоря Маліцького зафіксовані у книзі "В'язні з України в концтаборі Маутгаузен: історія та пам'ять", яка була видана за підтримки Українського інституту національної пам'яті.

🙏 Продовжуємо серію дописів про спогади людей, чиє дитинство було змарноване Голодомором 1932-33 років.

💬 Голодомор застав родину Плаксіїв у селі Маньківка на Вінниччині. Галі тоді було шість років. А ще в батьків була дворічна Марія, одинадцятирічна Явдокія та чотирнадцятирічна Фросина.
Батьки мали землю, були дуже господаровиті. Аби вижити під час колективізації, мусили віддати у колгосп худобу і весь реманент. Нові хазяї з колгоспу навіть бляху здерли з хати і накрили нею зерносховище. Якимось дивом лишилась корова – саме вона і врятувала родину. Хоча й бідували всі дуже.

Галина Плаксій прожила 80 років, виховала трьох дітей. Одна з них – відома поетка Наталка Поклад. Саме вона і записала спогади мами про ті страшні часи

🕯Також закликаємо долучитися до акції “Запали Свічку пам'яті”. 27 листопада, після 16:00 засвітити свічку і залишити її на підвіконні в пам'ять про мільйони замучених голодом українців.

https://telegra.ph/Spogadi-pro-Golodomor-Galini-Plaks%D1%96j-11-24

Цього року виповнюється 75 років масовому голоду 1946-47 років.

Причиною голоду стала сукупність факторів, серед яких страшна посуха, повоєнна розруха та відсутність чоловічих рук для обробки землі, припинення постачання продовольства із США в рамках ленд-лізу. А також – показове рішення Радянського Союзу відправляти зерно країнам Східної Європи, які теж постраждали від посухи, щоб довести світу переваги комунізму.

За оцінками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України у 1946-47 роках надсмертність в Україні перевищила 700 тисяч осіб, більше чверті жертв – діти до 14 років. Багато свідків штучного голоду 1946-47 років досі живі.

Ролик створено Українським інститутом національної пам’яті спільно зі студією «Диваки-продакшн».

У ролику використані історичні фото та відеоматеріали із фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного та матеріали виставки «Lend-lease – зброя перемоги. Що замовчувала радянська пропаганда?».

https://www.youtube.com/watch?v=X0k4LHPVHUg&t=5s

🙏 Продовжуємо серію дописів про спогади людей, які в дитячому віці пережили жахи Голодомору 1932-33 років.

Письменник і журналіст, автор книг «Київські фрески» та «Неопалима купина» Сергій Плачинда пережив Голодомор на Кіровоградщині, в селі Масляниківка. В червні 1933-го йому виповнилося п’ять років. Із дітей з усього села в живих лишилося двоє: він і сусідська дівчина Оля. Від смерті їх оберігали всім селом.

💬«Мій батько був серед перших, хто в Україні заговорив про Голодомор, свідком якого був. Ще у 1947-му році. За спогадами батька, в газеті «Кіровоградська правда» оголосили конкурс на найкраще оповідання. Батько написав три: два про війну, а третє – про свого діда Максима. Його розкуркулили, і в 1933-му він поїхав у Єлисаветград роздобути для онука шматок хліба. Діда по дорозі зарізали і з’їли. Публікації оповідання батько не дочекався. Пішов до голови журі конкурсу Віктора Яроша. Той сказав: "Дорогий Серьожа, візьми свій рукопис, винеси його через чорний вхід, щоб ніхто не бачив. А потім спусти в клозет". Про це батько напише лише через півстоліття. Теж – одним із перших», - згадувала його дочка, журналістка Галина Плачинда.

Сам Сергій Петрович неодноразово розповідав у численних інтерв’ю про жахливі картини, які зберегла його дитяча пам’ять. Зокрема у інтерв’ю газеті «Нація і держава», 16 червня 2010 року

https://telegra.ph/Spogadi-pro-Golodomor-Serg%D1%96ya-Plachindi-11-26

​​🙏Меморіальні заходи на вшанування жертв Голодомору 1932 – 1933 років, масових штучних голодів 1921 – 1923 та 1946 – 1947 років відбудуться на території Національного музею Голодомору-геноциду у Києві (вул. Лаврська,3).

Програма заходів:

📌15:30 - Молитва за вбитими голодом за участі глав українських церков на площі біля Свічі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду у Києві
📌16:00 - Загальнонаціональна хвилина мовчання.
📌16:01 - Звернення Президента України Володимира Зеленського у День пам’яті жертв голодоморів. Акція «Запали Свічку пам’яті»

❗️Долучитися до заходів може кожен бажаючий. Просимо дотримуватися обмежувальних заходів: одягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема захисних масок, дотримання між учасниками фізичної дистанції не менш як 1,5 метра та врахування необхідності вакцинації для запобігання поширення захворювання.

🕯Український інститут національної пам’яті закликає вшанувати пам’ять убитих голодом у Голодоморі 1932 – 1933 років та долучитися до акції “Запали Свічку пам'яті” і 27 листопада запалити свічку і залишити її на підвіконні своїх домівок у пам'ять про мільйони вбитих голодом українців

Він стояв біля джерел українського фанку, диско та попмузики, яку радянська влада намагалась накривати однорідною вивіскою "естрадна музика". Сьогодні своє 70-річчя святкував би український співак та Герой України Назарій Яремчук.

Народився Назарій Яремчук у селі Рівня, що на Буковині, у сільській багатодітній родині. Батьки Яремчука були артистичними людьми: батько співав в церковному хорі, а мати грала в Народному театрі. Дванадцятирічним Назарій втратив батька, і мати була змушена віддати сина навчатись в школу-інтернат.

У 1969 році Яремчук працює сейсмологом в геологічній експедиції, того ж року керівник вокально-інструментального ансамблю "Смерічка" Левко Дутковський запрошує 18-річного тенора у колектив. За рік виконавець вступає на географічний факультет Чернівецького університету та знайомиться з молодим композитором та студентом медінституту Володимиром Івасюком, який написав перший шлягер для гурту "Смерічка" - "Червона рута".

За рік Яремчук спільно з колегою по ВІА "Смерічка" Василем Зінкевичем та тоді молодою викладачкою Чернівецького культосвітнього училища Софією Ротару знімається у телемюзиклі "Червона рута", що приніс широку популярність гурту та можливість займатись професійно музикою в СРСР.

У 1975 році популярний ансамбль переживав партійні цькування за нерадянський характер музики. Врешті-решт - Василь Зінкевич переїжджає до Луцька, де виступає у гурті "Світязь", а Яремчук починає працювати старшим інженером на катедрі економічної географії Чернівецького університету. Однак любов до музики взяла гору і зовсім скоро Яремчук повертається до філармонії.

За три роки співаку присвоюють звання заслуженого артиста. В цей період ВІА активно гастролює в Чехословаччині та Східній Німеччині. Однак під кінець 1970-тих популярність гурту падає, зокрема через постійні зміни складу. Після повернення в гурт Левка Дутковського, "Смерічка" вкотре переорганізовується і в ансамблі лишається лише Назарій Яремчук та Павло Дворський.

У 1980-тих у складі "Смерічки" Яремчук активно гастролює Радянським Союзом та бере участь у низці музичних фестивалів. Також Яремчук неодноразово дає концерти в зоні бойових дій в Афганістані та в зоні ліквідації наслідків аварії Чорнобильської АЕС.

Після відновлення Незалежності України у 1991 році, Яремчук веде активну гастрольну діяльність закордоном, насамперед в місцях, де є велика активна українська діаспорна громада - Канаді, США, Бразилії. В цей час артист знайомиться зі своїм старшим братом Дмитром, який був членом мельниківської ОУН та зумів мігрувати до Канади в 1940-х роках. Йому та іншим мігрантам Яремчук присвятив пісню "Лелека з України".

У 1993 році артист дізнався, що хворіє на онкологію. Попри всі зусилля західних фахівців з медицини, здоров'я співака було не повернути. Помер Назарій Яремчук 1995 року. Як справжній артист він виступав до останніх днів свого життя. У 1996 році Назарія Яремчука посмертно нагороджено Шевченківською премією.

​​1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України.

На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності.

Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі. У ньому взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «За».

Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

Уже наступного дня, 2 грудня, Україну визнали перші дві держави - Канада та Польща. За ними до кінця тижня - Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Болівія, Аргентина, Болгарія, Куба, Хорватія, Чехословаччина.

Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України, на яких главою держави був обраний Леонід Кравчук (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%), а на третьому місці опинився Левко Лук’яненко (4,49%). Загалом балотувалися 6 кандидатів.

​​#анонс
6 грудня, у День Збройних сил України, разом із Жіночим ветеранським рухом та Національним музеєм історії України у Другій світовій війні проведемо показ відео з проєкту «Жінки, які загинули за Україну» 🇺🇦 та дискусію «Жінки в українській визвольній боротьбі у 20–21 століттях. Чи місце жінки в армії?» 📣👇

З 2014 року на російсько-українській війні загинули 20 хоробрих захисниць. Водночас навіть за останні сім років жодна жінка-військовослужбовиця не була нагороджена найвищою державною нагородою «Герой України». У цьому році Жіночий ветеранський рух зробив подання на присвоєння цього найвищого звання трьом героїням відеопроєкту: Ірині Шевченко, Сабіні Галицькій та Наталії Хоружій. Кожна з них загинула на російсько-українській війні, рятуючи життя інших.

У День Збройних сил України ми хочемо спільно поговорити про жінку на війні:
▫️ чи (не)жіноча справа війна?
▫️ що мотивує жінок добровільно йти захищати свою країну?
▫️ чи жінка в армії – це феномен лише останніх років?
▫️ чи користуються жінки в сучасній українській армії тими ж повноваженнями і правами, що й чоловіки?

6 грудня, початок о 16:30
Де: Національний музей історії України у Другій світовій війні (Київ, вул. Лаврська, 27)

Розпочнемо подію показом фільму про Катерину Носкову. Катерина воювала у складі 57 окремої мотопіхотної бригади, загинула в серпні 2015 року під Горлівкою, рятуючи пораненого під мінометним обстрілом. Їй було 26.

Після показу відбудеться презентація відеопроєкту і панельна дискусія «Жінки в українській визвольній боротьбі у 20–21 століттях. Чи місце жінки в армії?».

Учасники:

☑️ Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті;
☑️ Тетяна Швидченко, кандидатка історичних наук, засновниця освітньої організації «Експертний корпус», модераторка розмови;
☑️ Андріана Арехта, ветеранка;
☑️ Андрій Козинчук, військовий психолог;
☑️ Оксана Іванців, правозахисниця, громадська активістка, засновниця проєкту «Що таке пам’ятати».

​​💥Світ ловив його та не спіймав. Сьогодні 299 років з дня народження видатного українського філософа та літератора Григорія Савовича Сковороди.

🌿Син козака-шинкаря, Сковорода студіював науки у Києво-Могилянській академії. Викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, а згодом став мандрівним вчителем на Слобожанщині. Вів життя аскета та відмовлявся бути придворним мислителем при російській імператриці Катерині.

🤔Власну філософію описував у піснях, байках та діалогах. За життя не надрукував жодного твору. Філософські пошуки спрямував навколо етики. У своїх поглядах опирався на хитросплетіння біблійного вчення та античної філософії, зокрема стоїцизму та неоплатонізму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання. Придумав ідею "сродної праці", яка базується на принципі, що щастя людини можливе лише коли вона робить справу, яка до душі.

❗️Ось лише кілька влучних афоризмів Григорія Савовича Сковороди.

✅З усіх утрат втрата часу найтяжча.

✅Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.

✅З видимого пізнавай невидиме.

✅Чисте небо не боїться блискавки та грому.

​​🎥🇺🇦 Видатний режисер, класик європейського кіноавангарду, збирач української документальної спадщини. Сьогодні в рубриці #ЄвропаЦеМи розповідаємо про Ежена Деслава.

Справжнє ім’я одного з найкращих кіносценаристів Європи – Євген Слабченко. Він народився у 1899 році у селянській родині в містечку Таганча на Черкащині. Ще змалку хлопець захопився скаутським рухом. Навчаючись у Білоцерківській гімназії, Євген став одним із засновників дружин бой-скаутів у Наддніпрянщині. А згодом створив першу дружину українських скаутів у Києві.

Під час революційних подій 1917–1921 років Слабченко був у найближчому оточенні лідерів Української революції Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Його включили до складу Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки у США, в якій він пропрацював близько півроку.

Після цієї роботи Євген залишився в Європі. Жив у Відні, Празі, потім переїхав до Парижа, де в 1920-х розпочалася його кінокар’єра. У цей час Євген захопився кіно – популярним на той час видом мистецтва – та став слухачем навчальної кіностудії.

Окрім кінематографії, Слабченко активно займався літературною та журналістською діяльністю, а згодом зайняв чільне місце серед кінокритиків того часу. Свої матеріали він підписував творчим псевдонімом – Ежен Деслав: французьке de slave, що означає «зі слов’ян».

🎞 У 1927 році відбувся тріумфальний дебют молодого кінорежисера зі стрічкою «Старі замки». Далі з’явилися його експериментальні фільми «Марш машин», «Електричні ночі» та «Монпарнас», яким судилося увійти до класики кіноавангарду.

Під час Другої світової війни митець виїхав до Канади, де зацікавився проблемою збереження документальної спадщини українців. Повернувшись до Франції, Слабченко розпочав активну роботу над пошуком українознавчих матеріалів та архівів, залучаючи до цієї справи своїх співвітчизників.

📚 Станом на червень 1962 року Світова бібліотека україніки Євгена Слабченка налічувала понад 4000 книжок про Україну та українську культуру вісімнадцятьма мовами світу. Вже у 1963 році митець започаткував приватну книгозбірню у Ніцці, яка стала доступною для всіх охочих. Цим він прагнув відкрити Україну світу, інтегрувати українську культуру в західноєвропейський простір та засвідчити її багатовікову історичну спадщину. А також українець заснував у Франції Товариство друзів українського кіно.

Проте головною справою свого життя Євген Слабченко називав написану ним «Дипломатичну історію України». На жаль, ця книга не встигла вийти в світ за життя автора, який раптово помер восени 1966 року. Лише у 2016 році ця праця була видана українським видавництвом «Кліо» на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України. А також вже за незалежності земляки віддали шану режисеру та промоутеру українського кіно й української культури, заснувавши у Білій Церкві кінофестиваль сучасного експериментального кіно «Деслав Сінема Фест».

P.S. Рубрику про історичні та культурні зв'язки України з іншими європейськими країнами Український інститут національної пам'яті веде спільно з Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

​​«Немає загадки таланту, є вічна загадка любові».

Це слова одного з найбільш проникливих новелістів із покоління шістдесятників – Григора Тютюнника. Сьогодні, 5 грудня, виповнюється 90 років від його дня народження.

Доля приготувала письменнику чимало випробувань. Шестирічним він втратив батька, якого заарештували в 1937-му за доносом сусіда – більше рідні його так і не побачили, не збереглося ні фото, ні могили. Хлопця забрала до себе на виховання родина старшого батькового брата Филимона на Луганщину. Там він навчився розмовляти і писати російською. У Харківський університет вступав саме на російську філологію, і перші свої твори писав російською мовою.

До рідної мови повернула дружина Людмила, теж родом із Полтавщини, а також старший брат-письменник, який в одному із листів дорікнув Григорові: «От ти пишеш по-російськи… Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!».

В літературу Григір Тютюнник прийшов уже досить зрілою людиною – після тридцяти. А до того були «робітничі університети»: Зіньківське ремісниче училище, «щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день», які рятували його і маму під час голоду 1946–1947 років; робота на заводі Малишева в Харкові, звідки втік, захворівши на сухоти, за що відсидів 4 місяці у колонії; колгосп; будівництво шахти під Дебальцевим; чотири роки в армії на Далекосхідному флоті; вчителювання на Донбасі.

Весь цей життєвий досвід пізніше вилився у його новелах. Як сказав Тютюнник одному доскіпливому літератору, який намагався випитати секрет його творчості: «Є! Передаю секрет: біль. Повна душа болю».

Болючими стали для письменника і 1970-ті, коли його ім’я партноменклатура занесла до «чорного списку» і заборонила друкувати або нещадно цензурувала. Його намагалися «перевиховати», за ним стежило КГБ, його рукописи повертали, навіть не пояснюючи причину відмови. Тютюнник важко переживав це. Одного разу він з болем кинув: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?».

У 1980-му році наче ситуація змінилася – Григору Тютюннику присудили премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу». Втім, «приручити» письменника так і не вдалося: у ніч із 5 на 6 березня 1980-го Григір Тютюнник наклав на себе руки. У руці він стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть».

​​3️⃣0️⃣ років - Збройним Сила України!

❗️Цей день відзначається щорічно 6 грудня - в день ухвалення закону України "Про Збройні сили України".

⚔️Збройні Сили України - це військове формування, на плечах яких оборона України та захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

❤️Дякуємо захисникам України, які стоять на сторожі нашого спокою, адже держава існує допоки є ті, хто готовий її захищати. Спокій наших осель та мирне небо, море та тверда земля під ногами - це ваша заслуга.

🎊 Вітаємо з 30-річчям Збройні Сили України!🎉

🙏Віримо у ЗСУ!

​​Вау-новина:
Віртуальний музей російської агресії назвали кращою ініціативою у сфері історичної пам’яті стосовно російської збройної агресії 🙌

До Міжнародного дня прав людини 10 грудня Коаліція організацій, що опікується захистом прав постраждалих від конфлікту, відзначила найважливіші ініціативи у сфері захисту прав постраждалих від збройного конфлікту в Україні.
Дякуємо коаліції та всім партнерам проєкту 🤝

​​1️⃣1️⃣грудня вшановуємо пам'ять євреїв Криму та кримчаків, які стали жертвами геноцидної політики Третього Райху.

🕎Згідно з переписом населення 1939 року, в Криму проживало 65 452 євреї, з яких, ймовірно, понад 7 тисяч - були кримчаками. Кримчаки - це окрема етнолінгвістична спільнота єврейського населення, котрі говорять кримськотатарською мовою і є одним з корінних народів Криму.

😢Більшість представників єврейського та кримчацького населення розстріляла айнзацгрупа "Д" поліції безпеки СД під командуванням оберфюрера СС Отто Олендорфа.

🙏Після вигнання нацистів із Криму живими лишалось лише 499 осіб. Однак, серед жителів Криму були й ті, хто під страхом смерті, рятував євреї та кримчаків. Наразі відомо 68 імен Праведників народів світу з Криму

📸На фото "поле смерті" під Сімферополем. Джерело: Радіо Свобода.

​​Пам’ятаєте, у липні цього року вийшла стаття Путіна про буцімто «історичну єдність» українців і росіян, яка наробила чимало галасу?
На нещодавньому Київському безпековому форумі відомий американський історик Тімоті Снайдер проаналізував цю статтю – про що вона насправді? чому з’явилася саме зараз, через 7 років після нападу на Україну? 🧐

Ось лише найцікавіші тези:

🔹 Немає історії Росії, яку може розповісти пан Путін. Він може розповісти історію про певні взаємовідносини з Україною, які з певних «містичних» причин зіпсувалися.

🔸 У викладі Путіна Україна та Білорусь в цій історії відіграють роль своєрідних милиць. Росія не може розповісти історію про саму себе, тож ця історія ґрунтується на інших народах.

🔹 Росія на чолі з Путіним вторглася в Україну, аби могти розповісти щось на кшталт історії про те, хто такі росіяни. І ця історія, що жахливо для Росії, – тотально негативна.

🔸 Пан Путін – старіючий лідер деспотичного режиму. Деспотичного режиму, який провалився у власних прагненнях. Він не зміг зробити Росію незалежним гравцем міжнародної політики, натомість Росія стала залежною від Китаю. І він не зміг зблизити Росію та Україну. Навпаки – напавши на Україну, Росія на довгий час стала ворогом. Тож на цьому етапі кар’єри Путіну залишається лише приховувати ці провали за брехнею.

Поширюємо виступ з дозволу організаторів Київського безпекового форуму↙️
Текстова версія