#голосиУПА

💬«Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – Василь Кук («Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950-го до 1954 року (після загибелі Романа Шухевича).

Василь Кук як член Проводу ОУН стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.

У 37 років він прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.

Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».

23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов «Юрко», який мав завдання переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно. В криївці швидко заснули. «Юрко» натиснув кнопку пристрою «Тривога», яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – «Борсук» упіймався.

Взятий у полон військами МДБ СРСР Василь Кук без вироку суду провів у тюрмах Києва й Москви шість років. У 1960-му звільнений у зв’язку з новим політичним курсом Микити Хрущова. В останні роки мешкав у Києві. Помер 2007-го, йому було 94.

Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Кука, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.

#УПА80 #БоролисяПоборемо

​​#ПатрониЗСУ

Продовжуємо розповідати про історичні постаті, на честь яких названі сучасні українські військові формування. 28 березня 2008 року 7-й бригаді тактичної авіації, яка базується в Старокостянтинові на Хмельниччині, присвоєно ім’я одного із засновників української військової авіації Петра Франка.

Петро Франко – молодший син письменника й громадського діяча Івана Франка. Народився 28 червня 1890 року в Нагуєвичах на Львівщині. В юності захопився спортом. Під час навчання у Львівській політехніці займався футболом, тенісом. Був активним учасником гімнастично-спортивного руху в Галичині. Став одним із фундаторів «Пласту».

З початком Першої світової війни Петро Франко записався до легіону Українських січових стрільців – військової частини у складі армії Австро-Угорщини. Рік прослужив четарем сотні Романа Сушка (був розвідником і кулеметником), захопився літаками. В 1916 році його як дипломованого інженера відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини. Пізніше служив у авіаційній частині на Італійському фронті, який розтягнувся вздовж тодішнього австро-італійського кордону після вступу Італії у війну 1915-го.

У листопаді 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. А 6 грудня полковник, один із організаторів Української галицької армії Дмитро Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу УГА, командиром якого став Петро Франко. Головним завданням авіації була повітряна розвідка. Франко брав участь у бойових операціях як пілот літаків-розвідників та літаків-винищувачів.

✈️ Петра Франка справедливо називають одним із батьків української військової авіації. Після проголошення в січні 1919 року Акта Злуки УНР та ЗУНР, він опікувався розбудовою аеродромів, навчанням молоді, кілька разів літав у Проскурів (нині Хмельницький), пропонуючи Директорії облаштувати там біля міста спільну авіабазу. Ще дві авіабази діяли в Красному та Стрию на Львівщині. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 воїнів та складався з трьох авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні й сотні обслуги. Симон Петлюра присвоїв Петрові Франку звання полковника армії УНР.

По завершенні воєнних дій викладав в університетах, займався науковими дослідженнями. На початку 1930-х піддався радянській агітації й переїхав до Харкова, де став очевидцем Голодомору. Але вже за кілька років зумів вирватися з СРСР і повернувся на Галичину.

Коли ж у 1939-му СРСР та Німеччина розпочали Другу світову війну та розділили Польщу, Петро Франко став заручником тоталітарного режиму. У червні 1941 року його під конвоєм посадили в потяг до Києва – і далі сліди губляться. Є документи, які дають підстави припустити, що Франка розстріляли в застінках НКВД.

🇺🇦 Льотчики 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка з 2014 року беруть участь у відбитті російської агресії проти України. У серпні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».

#БоролисяПоборемо

⚡️До 14 жовтня презентуємо відеопроєкт #Нескорені

Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.

Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити країну, ще в 2015-му. Тоді був бійцем батальйону «Січ». Виконував бойові завдання в Авдіївці та Кураховому на Донеччині. У червні 2015-го зачищав Мар’їнку від бойовиків так званої «ДНР» та російських військових. Із 2022 року служить у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила.

Михайло каже, що вважає себе нащадком не тільки упівців, а й воїнів Галицької армії, січових стрільців та всіх тих військових формувань, які боролися за незалежну Україну. До речі, він – кандидат історичних наук, автор книги «За пів кроку до перемоги. Військове будівництво та операції Галицької Армії у 1918–1919 рр.».

Рідний брат Михайлового діда, Богдан Добушовський, був стрільцем в УПА. Загинув у бою з НКВД у ніч на 19 грудня 1944 року на Львівщині.

«Для нас УПА важлива тим, що продовжила боротьбу… Ми – переможемо. За нашими плечима – сотні поколінь, які воювали за цю державу, і сотні поколінь, для яких ми повинні зберегти цю державу», – переконаний воїн.

#БоролисяПоборемо

https://www.youtube.com/watch?v=tSpZZjQ_cD4&t=4s

💬«Наша розвідка дуже добре працювала, ми знали, що завтра готовиться облава. В крайнім віддаленім кутку в селі було на постої три повстанці. Хлопці залягли на хуторі недалеко і дали на село кілька черг із кулемета. Нарешті чуєм – стріл. Дивимося – біжать облавники, позгиналися. А то недалеко, з центральної дороги все видно. Та ми й сміємося: «бач, які «герої» – десь хтось стріляє, а вони вже тікають», – Нестор Кучабський («Берест»), учасник національно-визвольного руху, автор книги «За Україну, за її волю…».

Народився 8 листопада 1928 року на Тернопільщині у селянській родині, був єдиною дитиною в сім’ї. Закінчив сім класів школи, куди щодня ходив пішки за 14 кілометрів. Далі навчання обірвала війна.

15-річним юнаком у рідному селі долучився до Організації українських націоналістів. Виходив на чергування, збирав зброю й набої, інформацію, заготовляв тару для будівництва складів і криївок. Під час німецької окупації став свідком репресій.

У 2006 році видав книгу пам’яті «За Україну, за її волю…», де згадує події, свідком яких став під час національно-визвольної боротьби.

Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Нестора Кучабського, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.

#УПА80 #БоролисяПоборемо

#Нескорені

Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.

Друга історія відеопроєкту – Михайла Стецика «Рена». Михайло – командир підрозділу «Карпатська Січ», який воює з російськими окупантами на півдні України. До цього, у 2017–2018 роках, захисник брав участь у бойових діях на сході країни, зокрема в боях за Широкине поблизу Маріуполя у складі 8-го окремого добровольчого батальйону «Аратта».

Брат Михайлового прадіда – Василь Андрусяк (псевдо – «Різун», «Ґрегіт») був полковником Української повстанської армії. Його участі у збройному підпіллі передували участь у «Пласті», товариствах «Просвіта» та «Сокіл», Організації українських націоналістів, ув’язнення польською та радянською владами. У 1940 році радянська влада вивезла в Сибір батьків Василя, сестру Марію та дружину брата з малими дітьми. Батько з матір’ю загинули в засланні.

З початку 1944 року Василь Андрусяк командував куренем УПА «Скажені», який вступав у бої і з німцями, і з радянськими підрозділами. А з січня 1945-го – командир тактичного відтинку «Чорний ліс» (Івано-Франківщина). Василь Андрусяк був одним із найкращих бойових командирів УПА-Захід. Загинув у бою з енкаведистами в Чорному лісі 24 лютого 1946 року. А його сім’ю радянська влада репресувала. Дружину Євгенію засудили до 10 років ув’язнення і заслання. Син опинився у дитячому будинку, звідки його всиновив і вивіз у Росію офіцер Міністерства держбезпеки Корсаков. Після звільнення в 1950-х Євгенія спершу розшукала сина, а потім через суд домоглася відновлення батьківських прав.

#БоролисяПоборемо

*******
Партнер проєкту – Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Виробництво – Prosto production.

https://www.youtube.com/watch?v=TGhBBMWopn8

​​14 жовтня ми відзначаємо День захисників і захисниць. Це день тих, хто боровся і бореться за свободу, за Україну!🇺🇦

Ця пам’ятна дата унаочнює зв’язок між різними поколіннями. Сучасні воїни продовжують і примножують давні військові традиції, шанують військове побратимство і взаємовиручку, схиляють голови перед полеглими та віншують героїзм живих.

Історія цього свята має давню традицію. Покрову Пресвятої Богородиці відзначали козаки, за що свято отримало другу назву – Козацька Покрова. Українське військо 1917–1921 років зберігало козацькі військові традиції у назвах військових частин, структурі, прапорах, одностроях. 14 жовтня 1942-го є символічним днем створення Української повстанської армії. Цьогоріч відзначаємо 80 років цієї події.

Після того, як Росія розпочала гібридну агресію проти України, вшанування захисників і захисниць стало не просто даниною пам’яті минулого чи красивою традицією. Це жива й важлива частина нашого сьогодення.

14 жовтня ми дякуємо! Тим, хто своєю нескореною боротьбою в минулому зробив можливими існування та незалежність України сьогодні. Тим, хто зараз відстоює її у запеклих битвах. Дякуємо й віримо, що в наш час ця боротьба завершиться остаточною перемогою!

#БоролисяПоборемо

#Нескорені

Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Третя, завершальна, історія відеопроєкту «Нескорені» – Василя Арсенича «Зірки». Захищати Україну від російської агресії Василь пішов у 2017-му. До 2019 року включно воював у районі Павлополя, Чермалика та Новотроїцького на Донеччині у складі першого окремого батальйону добровольчого корпусу «Правий сектор». З 2022-го – солдат підрозділу «Карпатська Січ», який воює з російськими окупантами на півдні країни.

Василь – нащадок повстанців, які боролися за незалежність України в середині XX століття. Всі четверо братів із родини Арсеничів брали участь у збройному підпіллі. Троє з них – Антон, Михайло та Микола Арсеничі загинули в боях або в ув’язненні. Вижив лише Степан – та й він пройшов через 10 років радянських таборів.

Один із братів – Микола Арсенич був творцем військової розвідки ОУН, одним із дев’яти генералів Української повстанської армії та єдиним генералом безпеки УПА. Тривалий час його особистість і біографія були засекреченими спершу Організацією українських націоналістів, а після загибелі генерала – радянською владою.

У 1939 році Микола Арсенич брав участь у створенні контррозвідки ОУН. А з 1941-го – Служби безпеки ОУН. У лютому 1943 року, коли формувалася Українська повстанська армія, Микола Арсенич дбав про розбудову в ній системи внутрішньої безпеки.
Радянські каральні органи посилено розшукували очільника повстанської служби безпеки. Для його ліквідації Міністерство держбезпеки створило влітку 1946 року спеціальну групу чекістів. Врешті їм вдалося оточити криївку в лісі на Тернопільщині, в якій перебував Арсенич. Микола не здався в полон. Він із дружиною застрелились у криївці.

«Історія складається так, що нам знову доводиться боротися з тим же ворогом. Ми відстоюємо не тільки незалежність, суверенітет, а й щось глибше», – каже нащадок родини Арсеничів Василь.

#БоролисяПоборемо

P.S. Партнер проєкту – Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Виробництво – Prosto production.

https://www.youtube.com/watch?v=UN7wARGQWlQ

​​​​#ПатрониЗСУ

Продовжимо розповідати, на честь кого сьогодні названі бригади Збройних сил України.

Ім’я князя Данила 24-та бригада, яка дислокується в Яворові на Львівщині, отримала у травні 2001 року. А з 2017-го вона має назву – 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила. Неофіційно її називають королівською.

Патрон цієї бригади – князь Данило Романович – один із найяскравіших історичних діячів Середньовіччя. Перша на Русі коронована особа, видатний воїн і реформатор, який будував державу в часи міжусобиць та монголо-татарської навали.

Данило Романович був нащадком Володимира Мономаха. Його батько, Роман Мстиславович, загинув у битві, коли сину було 4 роки. Дитинство й отроцтво князя пройшли при дворі угорського короля Андрія ІІ. Ще підлітком Данило почав правити частиною Волинських земель. Його першим військовим і політичним успіхом стало відвоювання західних земель Волинського князівства упродовж 1220-х.

У 1223-му Данило брав участь у битві на річці Калці проти монголів, був поранений. У 1238 році розгромив тевтонських рицарів під містом Дорогочин (нині – територія Польщі). Того ж року князь поширив свою владу на Галичину.

🗡 Вершиною військового мистецтва Данила стала битва під Ярославом у 1245 році. Він розгромив одного з претендентів на Галицьке князівство Ростислава Михайловича, якого підтримували галицьке боярство, угорські і польські війська. Допоки авангард Данила стримував натиск першої лінії ворога, він з основними силами здійснив обхідний маневр і атакував угорців, які були у резерві. Це вирішило долю битви і боротьби за Галичину, яка тривала 40 років.

⚔️ Данило був реформатором війська. Поряд із легкоозброєними кіннотниками-лучниками розвивав важкоозброєну кінноту за європейськими лицарськими зразками. Заслугою князя є й початок кам’яного оборонного будівництва на землях Русі.

У 1240 році ординці хана Батия пройшли кривавим вихором землями держави Данила Романовича, зруйнували Київ, інші міста. Лише деяким фортецям, як Кременцю чи заснованому князем Даниліву, вдалося відбитись.

У 1245 році князь Данило змушений був визнати залежність від хана Батия, проте не припинив протистояння монголам. Він заручився підтримкою Папи Римського Інокентія IV і прагнув організувати хрестовий похід проти Орди. У 1252-му війська Данила завдали поразки монголам біля Бакоти на Дністрі та біля Кременця.

🤴 У жовтні 1253 року в Дорогочині папський легат Опізо коронував Данила Романовича на короля Русі.
У наступні роки руський король розпочинає звільняти від ординців території Поділля та Волині. Але європейські правителі не підтримали заклику Папи до хрестового походу – й Данило лишився сам на сам із ворогом. У 1259 році велике ординське військо під проводом Бурундая вдерлося на Галичину й Волинь. Сили були нерівні. Щоб уберегти міста від розорення, на вимогу ординців довелось зруйнувати захисні мури Львова, Володимира, Луцька та кількох інших міст. Вціліла тільки королівська столиця Холм, де в 1264 році король Данило Романович помер.

🇺🇦 Бійці 24-ї королівської бригади з літа 2014-го брали участь у боях за Красний Лиман, Лисичанськ, вели бої в Георгіївці й Лутугиному, Новосвітлівці та Хрящуватому, під Луганським аеропортом. Нині завдають ворогу значних втрат на Луганщині та інших ділянках фронту. У травні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».

​​Майже щодня отримуємо звістки про знайдені на звільнених територіях нові й нові поховання вбитих і закатованих цивільних українців.

Трагічна історія старости села Мотижин на Київщині Ольги Сухенко та її родини, що їх російські військові вбили наприкінці березня, була однією з перших, інформація про яку гучно розійшлася всередині країни та за її межами.

Віртуальний музей російської агресії зібрав детальну інформацію про окупацію Мотижина, діяльність старости у цей час та злочин російських окупантів щодо неї, її родини та щодо інших мешканців громади, які чинили спротив агресору.
Читайте за посиланням.

⬛⬜⬛⬜⬛⬜⬛⬜⬛⬜

Almost every day, there are news from Ukraine about the burials of tortured and killed civilians found on the territories liberated from the Russian occupiers.

The tragic story of Olha Sukhenko, the village mayor of Motyzhyn, and her family, killed by Russians during the occupation of the Kyiv region was one of the first wide-spread ones both in Ukraine and abroad.

The Virtual Museum of Russian Aggression published the detailed information about the occupation of Motyzhyn, Olha Sukhenko's position and actions during that time and the crime committed by the Russians against Sukhenko family and other members of the community who resisted the occupation.

To read the article please follow the link

#stoprussia #russianwarcrimes #WarCrimes #росіявбиває #росія_вбиває

​​Євген Храпко – легендарний бойовий медик, який стояв біля витоків української тактичної медицини.

Зокрема, саме він доклав чимало зусиль, щоб замість «санітарного інструктора», цього радянського пережитку, в Україні з’явилася спеціальність «бойовий медик». Після повномасштабного вторгнення Росії здійснив понад 100 виїздів на евакуацію. Коли йшлося про порятунок життів, Євген був готовий їхати у самісіньке пекло.

До 2014 року Євген Храпко не мав стосунку до медицини. Родом із Миколаєва, за освітою був інженером-програмістом. Але коли розпочалася війна на сході країни, добровільно пішов в АТО бойовим медиком.

Навчався на парамедика спершу в Харкові, а в 2015-му пройшов спеціалізовані курси в Литві. Євген постійно вчився, паралельно навчав інших і займався розвитком тактичної медицини в Україні.

У 2016-му за контрактом пішов служити в ЗСУ, пройшов шлях від солдата до сержанта. Євген Храпко був одним із небагатьох, хто закінчив програми Combat Medic 68W, Army Basic Instructor Course та курси лідерства від збройних сил США для молодших офіцерів медичної служби.

2017 року Євген Храпко очолив розробку та впровадження якісних навчальних програм з тактичної медицини у ЗСУ та розробку навчальної програми для нової спеціальності «бойовий медик». Займався підготовкою інструкторського складу. Колеги кажуть, що саме з нього почалося системне навчання тактичній медицині у Збройних силах.

Перед вторгненням Євген із дружиною Тетяною, яку зустрів на медичному тренінгу, та її сином від першого шлюбу жили в Харкові. Тож саме там Євген прийшов до військкомату, щоб знову піти на фронт бойовим медиком. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді, яка обороняла Харків. За кілька місяців понад 100 разів виїздив на евакуацію поранених. Євген був готовий боротися за життя кожного українця та їхати в самісіньке пекло, якщо йшлося про порятунок.

11 червня він вкотре мчав на евакуацію поранених на «нуль», але не доїхав. Автомобіль швидкої підірвали росіяни. Бойовому медику було 37.

🖤🇺🇦
#FightForUkraine

​​19 жовтня російські окупаційні сили вчинили акт вандалізму – демонтували пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 років та політичних репресій у Маріуполі😡

Цей пам’ятний знак встановили в 2004 році. Скульптурна композиція була розташована у сквері на вулиці Університетській неподалік від драмтеатру, який у березні розбомбила російська авіація. Відкрили постамент з ініціативи маріупольського історико-просвітницького товариства «Меморіал». На невисокому, розділеному на дві частини прямокутному постаменті з чорного й червоного граніту було зображене перев'язане стрічкою колосся і колючий дріт, які символізували репресивну комуністичну тоталітарну систему.

Це свідчить лише про те, що сучасний російський режим є правонаступником попередніх режимів у Москві у їхніх злочинах проти людяності та українського народу – прокоментував акт вандалізму міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко:

💬 «Голодомор окупанти використовують і сьогодні проти українців на окупованих територіях та в полоні. Нічого не змінилось. Убивці залишаються вбивцями».

Росія системно знищує українську культурну спадщину, яку не може привласнити, – від руйнації пам’яток внаслідок обстрілів до показового нищення книг, як було зі спаленням бібліотеки при храмі Петра Могили в тому ж Маріуполі. Перетворюючи неугодні книжки на попіл, російські окупанти наслідують не лише комуністичний режим, а й нацистський у гітлерівській Німеччині.

З руйнування пам’ятника російські ресурси зробили пропагандистське «шоу». Так, державне інформагентство «РІА Новості» зняло великий пропагандистський репортаж із коментарями викладачів-колаборантів з Донецького національного університету Артема Бобровського та Приазовського державного технічного університету Ольги Шмачкової, які розповідали псевдонаукові теорії про заперечення Голодомору-геноциду. Водночас представниця колаборантської організації «Молода республіка» Євгенія Кротова заявила, що руйнування меморіалу «це не війна з пам’ятниками, а прибирання символу дезінформації на державному рівні»🤯

Росія зачищає символічний простір всюди, куди приходить. Війна, яку рашисти ведуть із культурною спадщиною та національною пам’яттю, вкотре оприявнює їхню мету – знищити український народ. І фізично, засипаючи нас бомбами та кулями. І духовно, знищивши саму ідею українства та будь-яку пам’ять про нас.

#голодомор #геноцид #маріуполь #warcrimes #russiaruinsculture

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

350 років тому народився гетьман Пилип Орлик – сподвижник Івана Мазепи, співавтор першої Конституції України, одна з найвеличніших і найтрагічніших фігур в українській історії. Він став першим лідером української політичної еміграції і майже 30 років провів у вигнанні, до кінця життя намагаючись використати найменший шанс, щоб об’єднати Європу проти російської агресії і звільнити Україну від московського ярма.

Він був справжнім європейцем по духу і бачив Україну як частину Європи. Знав вісім мов, а ще давньогрецьку і латину. Був учнем відомого філософа, поета і богослова Стефана Яворського. Пройшов шлях від писаря Київської духовної консисторії до Генерального писаря та гетьмана Війська Запорозького.

Він став довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. Прагнучи повернення Україні колишніх вольностей і суб’єктності в європейській політиці, підтримав гетьмана у його планах піти на союз із шведами проти Петра І, за його дорученням вів листування з Карлом ХІІ.
Після поразки шведів у битві під Полтавою разом з Іваном Мазепою, козацькою старшиною та козаками відступив до Бендер, на територію Османської імперії. Ці «мазепинці», як їх пізніше назвали історики, були першою українською політичною еміграцією.
Після смерті Мазепи 5 квітня 1710 року на спільній раді старшини та козацтва за участі представників османського султана і шведського короля Карла ХІІ Пилипа Орлика обрали гетьманом (у вигнанні).

Тоді ж були проголошені «Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького», відомі також як Бендерські пакти, або як Конституція Пилипа Орлика, де кордони Гетьманщини визначалися відповідно до Зборівського договору 1649 року, прописувалися демократичні механізми співіснування між станами. Тут були параграфи, які забороняли підкуп і встановлювали виборність посад та обмеження зловживань старшинських урядовців, а також пункт, який захищав права козацьких вдів та жінок на час перебування чоловіка на війні чи в поході. Протектором та гарантом непорушності законів Конституції виступав король Швеції.

Ця Конституція була не лише декларативною. Заручившись підтримкою Швеції та Османської імперії, Пилип Орлик у 1711 році з 16-тисячним військом, у якому були запорожці, буджацькі татари, шведи і поляки під командуванням Юзефа Потоцького, почав визвольний похід на Україну.

Орлика підтримало багато українців на Правобережжі. По дорозі гетьман розсилав прокламації, в яких пояснював, чим загрожує московське панування і закликав підніматися на боротьбу. І на звільнених територіях починали діяти «Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У березні, після кількох переможних битв військо Орлика підійшло до Білої Церкви і почало осаду.

І тут сталося непередбачуване. Татари, стомлені довгою осадою, знялися і повернулися додому, грабуючи по дорозі українські села і забираючи великий ясир. Правобережні козаки, які приєдналися до Орлика, кинулися рятувати свої родини і мститися за наругу. За короткий час із 16-тисячного війська лишилося 3 тисячі, з якими Орлик змушений був відступити до Бендер.

Наступні 30 років перебував в еміграції, намагаючись знайти підтримку ідеї української державності у володарів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Прусії. Але без сильного війська це здобути було практично нереально.

«Орлик старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі», – писав історик Дмитро Дорошенко. Пізніше об’єднати європейських монархів в антимосковську коаліцію намагався і його син, Григір Орлик.

Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 року у тодішній столиці Молдови Яссах. Крім Конституції залишив по собі кілька збірників віршів польською і «Щоденник подорожнього» польською та французькою, який він вів з 1720 по 1733 рік.

​​75 років тому, 21 жовтня 1947-го, радянські спецслужби розпочали депортацію десятків тисяч мешканців заходу України. Цей злочин увійшов в історію під назвою операція «Запад».

Упродовж п’яти днів насильно вивезли на Схід понад 26 тисяч родин воїнів Української повстанської армії та членів Організації українських націоналістів. Усього – понад 77 тисяч людей з Волинської, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької й тодішніх Дрогобицької і Станіславської областей.

Людей везли до Сибіру та Казахстану. Депортуючи родини повстанців, радянська влада сподівалася знищити український визвольний рух. Думала, що таким чином позбавить національне підпілля бази й підтримки.

Депортованих не попередили про переселення, у них практично не було часу підготуватися чи зібратися. Узагалі підготовка до операції відбувалась у режимі конспірації. Проте чутки, що готуються депортації, все ж розійшлися. Залізничники помітили, що сконцентровано велику кількість порожніх вагонів. Але люди думали, що виселятимуть чи то «куркулів», чи то євреїв, які подали заяви на виїзд у Румунію і Палестину.

Звично для радянської репресивної машини кількість облікових справ сімей, яких планували депортувати, перевищувала визначені квоти. Чекісти підготували й резервні (!)🤯 сім’ї, які мали виселити, якщо не вдасться виявити якусь із запланованих родин.

Виконання операції «Запад» забезпечили працівники спецслужб і силових відомств з інших регіонів радянської України, тодішньої території Росії, зокрема з Чечні й Дагестану, а також з Молдови, Вірменії, Грузії, Азербайджану. Загальне керівництво операцією покладалося на міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка та заступника міністра державної безпеки Радянського Союзу Огольцова.

У більшості областей чекістам вдалося провести депортацію за один день – 21 жовтня. Лише в деяких гірських районах Станіславської області виселення затягнулося на кілька днів. Останній ешелон вирушив на Схід зі станції Заболотів 26 жовтня.

Уже на початку грудня 1947-го голові Ради народних комісарів УРСР Хрущову доповідали про активізацію підпільної боротьби. ☝️Хоча своєї мети операцією «Запад» радянська влада не досягнула, вона продовжила вдаватися до примусових виселень.

❗️Сьогодні депортації як інструмент досягнення цілей використовує Росія у війні проти України.

ℹ️ Депортація або насильницьке переміщення населення є злочином проти людства відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

Графіка на ілюстрації – це дереворит повстанського художника Ніла Хасевича про депортації до Сибіру.

​​#ПатрониЗСУ

36-та окрема бригада морської піхоти з липня 2019 року носить ім’я Михайла Білинського. Розповідаємо, ким він був👇

Михайло Білинський народився у 1883 році неподалік містечка Золотоноша Полтавської губернії (нині Черкаська область), у священницько-дворянській родині. Закінчив Другу київську гімназію, а згодом – Лазаревський інститут східних мов у Москві. Там вивчив арабську, вірменську, перську, турецьку, татарську та грузинську мови, пройшов практичний курс зі східної каліграфії.

По закінченню інституту у 1906 році розпочав військову службу юнкером на кораблі «Рига» Балтійського флоту. Відтоді й до 1917-го Білинський зростав на військовій службі з невеликою перервою між 1911 і 1914 роками. Під час Першої світової війни служив на Балтійському флоті Російської імперії. Отримав нагороди і став помічником командира 2-го Балтійського флотського екіпажу.

У 1917-му в Російській імперії почалась революція, а з нею – підйом національно-визвольних рухів. Український рух розпочався й у війську. Тоді ж Михайло Білинський разом із лейтенантом Святославом Шрамченком створили серед матросів-українців Український військово-морський революційний штаб Балтійського флоту. До жовтня 1917-го штаб домігся українізації трьох бойових кораблів. 12 жовтня на цих кораблях були підняті синьо-жовті прапори. Штаб об’єднав понад 12 тисяч матросів-українців. Щоправда, після приходу до влади більшовиків кораблі довелося покинути, а екіпажі Білинський суходолом вивів до України.

У Києві, який став столицею Української Народної Республіки, Михайло Білинський брав участь у створенні Генерального секретарства морських справ. Пізніше, під час Гетьманату, долучився до Морського міністерства, а вже за часів Директорії, в грудні 1918 року, очолив Міністерство морських справ УНР.

Білинський як міністр розпочав організацію двох гардемаринських шкіл – у Миколаєві й Кам’янці-Подільському, а також виділив гроші на завершення будівництва законсервованих на корабельнях Миколаєва військових суден і навіть підводних човнів.

Однак у лютому 1919 року розвитку українського флоту завадила ситуація на фронтах. Більшовицька Росія розпочала наступ проти УНР, а причорноморські міста зайняли війська Антанти, відрізавши УНР від моря.
Михайло Білинський запропонував очільнику Директорії УНР Симону Петлюрі сформувати задля повернення флоту полки морської піхоти. Розпочав створення дивізії морської піхоти УНР, головною силою якої став 1-й Гуцульський полк. На чолі дивізії кілька місяців брав участь у боях проти більшовицьких і білогвардійських військ. Узимку 1919 року Білинський з морськими піхотинцями взяв участь у Першому зимовому поході Армії УНР.

Весною 1920-го він очолив Міністерство внутрішніх справ УНР і комісію з розробки Конституції Української держави. У жовтні 1921 року став начальником цивільного управління штабу Повстанської армії генерал-хорунжого Юрка Тютюнника. Разом із Волинською групою вирушив у Другий зимовий похід Армії УНР.

17 листопада 1921 року в бою під Малими Миньками на Житомирщині вже поранений міністр УНР, батько української морської піхоти Михайло Білинський до останнього вів вогонь по ворогу. Останній набій залишив собі, щоб не потрапити у більшовицький полон.

🇺🇦 36-та окрема бригада морської піхоти імені Михайла Білинського сформована у 2015 році на основі військових частин, виведених з окупованого Криму. Базується у Миколаєві. Брала участь у російсько-українській війні на сході країни. Після повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року бійці 36-ї бригади обороняли Миколаїв. Один із її підрозділів разом із бійцями полку «Азов» тримали оборону на «Азовсталі» в оточеному Маріуполі. Нині морські піхотинці відвойовують українські території на Херсонщині.

Цього понеділка – вісім місяців, як триває повномасштабна війна Росії проти України.

Довгих 243 дні наші Сили оборони протистоять російському агресору та окупанту, рятують життя, відстоюють незалежність України та не дозволяють знищувати все українське.

Цього ж дня, 24 жовтня, відзначають Міжнародний день Організації Об’єднаних Націй – установи, яку створили держави-переможці у Другій світовій війні, щоб забезпечити дотримання певних правил гри на міжнародній арені й запобігати війнам, геноцидам та порушенням прав і свобод людини.

Однак, нещодавнє минуле показало, що ООН так само не готова реагувати на виклики сучасності, як і її попередниця Ліга Націй, бездіяльність і слабкість якої, зокрема, уможливили початок Другої світової війни.

Більш детально по це читайте у матеріалі на сайті УІНП👇

https://tinyurl.com/mrxcnbes

​​У перший день повномасштабної збройної агресії росіяни атакували міжнародний аеропорт «Антонов» у Гостомелі. Масований авіаційний удар і повітряний десант мали забезпечити плацдарм для наступу, відкрити російським військам шлях на Київ. Однак план яскравого й переконливого бліцкригу реалізувався лише в російській міфотворчості.

Бої за аеропорт тривали понад 10 днів.

Росіяни зустріли організований опір, відтак скоїли низку воєнних злочинів у Гостомелі, завдали значних руйнувань, зокрема й найбільшому та найпотужнішому у світі транспортному літаку «Мрія», який створили українці.

Погодинний аналіз того, як розгорталися події довкола Гостомеля у перші дні повномасштабного вторгнення, у матеріалі на сайті Віртуальний музей російської агресії


On the first day of the full-scale armed invasion of Ukraine, the Russians attacked the Antonov International Airport in Hostomel. A massive air strike and airborne assault were intended to provide a defended forward position for Russia’s offensive and open the way for Russian troops to take Kyiv. However, Russian plans to execute an impactful and lasting blitzkrieg would never be realized.

The battle for the airport lasted for more than 10 days.

The Russians encountered organized resistance, and therefore committed a number of war crimes in Hostomel. These crimes caused significant destruction, including that of the world's largest and most powerful transport aircraft - "Mriya" (“Dream”) - which had been manufactured by Ukraine.
To read the detail analysis of events around Hostomel in the first days of the Russian full-scale invasion please follow the link.

​​#ПатрониЗСУ

Продовжуємо розповідати, на честь кого сьогодні названі бригади Збройних сил України👇

З 14 жовтня 2019 року 14-та окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ має ім’я князя Романа Великого.

▫️ Роман Мстиславич – полководець та політичний діяч, один із наймогутніших руських князів кінця XII – початку XIII століття, якого також називають Романом Великим.
▫️ Князь правив, зокрема, у Володимирі на Волині – там нині дислокується 14-та бригада.
▫️ У 1199 році Роман Мстиславич додав до своїх володінь, крім Волинської землі, Галицьку. Засноване ним таким чином Галицько-Волинське князівство вважається однією з форм української державності у добу Середньовіччя.

⚔️ Роман Великий усе життя провів у війнах. Був сином свого часу, тож силою зброї відстоював свої володіння і владу, яку зміцнював і розширював у протиборстві з іншими руськими князями та володарями середньовічних князівств на території сучасної Польщі. А також воював з ятвягами і половцями.
⚔️ Його бойовим хрещенням стала перемога в 1170 році під Новгородом над військом Андрія Боголюбського, який за рік до того розорив Київ.
⚔️ На межі XII – XIII століть князь здійснив кілька вдалих походів у степ проти половців. Його битви з кочівниками оспівані у Галицько-Волинському літописі: «Він кинувся на поганих, як лев, переходив землю їх, як орел, а хоробрий був, як тур».

🛡 Роман Мстиславич реформував своє військо за західноєвропейським зразком: замінив кольчуги на вдосконалений панцир із залізними нагрудниками, звичайну кінноту перетворив на важкоозброєну лицарську.
На початку 1200-х років Роман Великий не раз заволодівав Києвом. Таким чином столиця Русі увійшла до сфери впливу галицько-волинського князя. Літописець назвав його «володарем Руської землі».

Загинув Роман Великий у битві 1205 року. За кілька десятиліть його син Данило переміг у боротьбі за спадщину батька та зміцнив створене ним князівство. А через 49 років по смерті Романа – прийняв корону і став першим королем Русі.

14-та окрема механізована бригада імені князя Романа Великого на передовій з першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 8 березня 2022 року в бою біля селища Макарова на Київщині три танкові екіпажі бригади підбили шість російських танків.
Командир бригади полковник Олександр Охріменко став одним із перших п’яти захисників України, яких нагородили відзнакою Президента України «Хрест бойових заслуг». Бійці 14-ї ОМБр боронили державу на Донеччині, героїчно проявили себе під час звільнення від ворога Харківської області🇺🇦

​​Олексій Кісілішин двічі ставав на захист України, а в проміжку між військовою службою присвятив своє життя порятунку тварин.

Олексій був відомим зоозахисником та кіпером – доглядальником тварин не лише в рідному Маріуполі, а й у всій Україні. Він розводив вдома змій, ящірок та павуків, а також рятував диких тварин, які потрапили в біду.

Маріупольці часто тегали Олексія в соцмережах, коли знаходили поранених чи хворих тварин, – і зоокіпер завжди приходив на допомогу. Деяких тварин він виходжував і відпускав у дике середовище. А тих, які вже не змогли б жити в природі, лишав собі або передав іншим досвідченим зоокіперам. Серед виходжених Кісілішиним тварин, зокрема, слабозрячий лебідь, який зараз живе в Межигір’ї на Київщині. А перед початком повномасштабного вторгнення він опікувався долею шакала, який прибився в Маріуполь.

Також Олексій активно популяризував зоокіперство. Зокрема, розповідав для маріупольських медіа про безпечність вужів в Азовському морі. Брав активну участь в екологічних акціях протесту в рідному місті.

З початком російсько-української війни в 2014 році, Олексій Кісілішин вступив до лав батальйону «Азов» та брав участь в обороні Маріуполя, боях за Іловайськ та Широкинській операції. Повернувшись зі служби, він продовжив зоозахисну та зоокіперську діяльність. Відкрив приватний центр реабілітації диких тварин. Перед цим їздив отримувати професійні навички та досвід у Краківський зоопарк, де, зокрема, працював із великими хижаками, як то леви й тигри.

А після повномасштабного російського вторгнення Олексій Кісілішин знову повернувся на службу в полк Національної гвардії «Азов». Захищав Маріуполь, з іншими оборонцями міста перебував на Азовсталі. Навіть в умовах важких оборонних боїв Кісілішин знаходив час на турботу про покинутих тварин. Після виходу з Азовсталі потрапив у полон. Олексія разом із багатьма іншими оборонцями Маріуполя утримували в колонії в Оленівці. Загинув внаслідок російського теракту 29 липня 2022 року.

У пам’ять про Олексія Кісілішина всеукраїнський гуманістичний рух за права тварин UAnimals створив грантову програму підтримки невеликих притулків, щоб Олексій міг рятувати тварин навіть після смерті🖤🇺🇦

#FightForUkraine

​​27 жовтня минає 85 років з початку масових розстрілів в урочищі #Сандармох у Росії, які стали трагічним символом українського «Розстріляного відродження».

За п'ять ночей із 27 жовтня до 4 листопада 1937 року вбили 1111 в'язнів, серед яких – українські політики, вчені, письменники, митці, священники. Пам’ять про Сандармох допомагає нам розуміти, що Росія сьогодні застосовує ті самі криваві сталінські практики на окупованих українських територіях – страчує кулями в потилиці невинних людей зі зв'язаними руками.

5 фактів про масові розстріли в урочищі Сандармох та пам'ять про них⬇️

1️⃣ Лісове урочище Сандармох у Карелії стало спеціальною територією, яку органи НКВД використовували для масових страт. У 1937–1938 роках там були вбиті й поховані в'язні Соловецького й Біломорсько-Балтійського таборів, місцеві жителі, спецпоселенці. Сандармох став братською могилою для близько дев'яти тисяч розстріляних людей 60 національностей і дев'яти релігійних конфесій.

2️⃣ У 1937 році тюрми й табори СРСР були переповнені. Але звільнити навіть тих, у кого закінчувався термін ув’язнення, режим не хотів: у суспільство повернулися б свідки нелюдських тортур. Тим часом маховик репресій радянським режимом власних громадян лише наростав. Масові розстріли у Сандармоху стали частиною Великого терору в СРСР, що розпочався влітку 1937-го й тривав до листопада 1938 року. Чистки відбувалися і в тюрмах, куди також спускали ліміти на репресії. Так, ліміт на розстріл в’язнів Соловецької тюрми був 1825 осіб. Тих, хто не потрапив у групу із 1111 розстріляних у Сандармосі, вбили трохи згодом, у грудні 1937 року – на початку 1938-го.

3️⃣ Довгий час доля соловецьких в'язнів була невідома. Влада всіляко приховувала злочин. На запити рідних давали брехливі відповіді, навіть у реабілітаційних довідках кінця 50-х років минулого століття вказували дати смерті 1942–1943 роки. Правда розкрилася 1997-го, коли активісти російського «Меморіалу» знайшли документи та списки загиблих. У Сандармоху провели розкопки й перепоховання. 27 жовтня того року відбулося перше вшанування пам’яті розстріляних.

4️⃣ 27 жовтня 1997 року в’язень радянських концтаборів, письменник і філософ Євген Сверстюк привіз у Сандармох дерев’яний хрест роботи Миколи Малишка. У 2005-му на його місці встановили пам’ятник – 3-метровий козацький хрест із написом «Убієнним синам України». Його вирізали з карельського світло-сірого граніту київські скульптори Микола Малишко й Назар Білик.

5️⃣ В урочищі Сандармох вбили українську культурну, наукову та політичну еліту – тих, кого називають «Розстріляним відродженням». Загинули, зокрема, поети-неокласики Микола Зеров та Павло Филипович, прозаїк Михайло Яловий, драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, історик Матвій Яворський, літературознавець Антін Крушельницький та його сини Остап і Богдан, політики й громадські діячі Михайло Полоз та Володимир Чехівський. Було знищене ціле покоління в українській культурі.

#великийтерор
#розстріляневідродження

28 жовтня встановлена пам’ятна дата – День визволення України від фашистських загарбників. Вона ґрунтується на радянському міфологізованому наративі про Другу світову війну.

Пояснюємо, що не так із цією датою👇

🔻 По-перше, вона неточна.
Останні бої з нацистськими окупантами на території сучасної України завершилися майже на місяць пізніше. 28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за місто Чоп. Боротьба на цій ділянці тривала до 25–26 листопада – саме тоді нацистські окупанти залишили територію України в її сучасних кордонах. Але оскільки Закарпаття увійшло до складу УРСР, згідно з міждержавним договором, влітку 1945 року, в Радянському Союзі склалася традиція відзначати дату «визволення» України раніше.

🔻 По-друге і важливіше, що насправді вигнання нацистів не стало для України остаточним визволенням.
Українські землі залишалися під владою радянського тоталітарного режиму ще майже пів століття. Це супроводжувалося масовими злочинами – репресіями та депортаціями, зокрема сотень тисяч українців і поляків. З очищеного від німців Криму ще в 1944 році московський режим депортував місцевих греків, болгар, вірмен та цілий кримськотатарський народ.

У 1946–1947 роках внаслідок штучного масового голоду загинуло до мільйона мешканців України.
Задля придушення національно-визвольного руху на заході України були вбиті, ув’язнені, депортовані сотні тисяч людей. Зокрема, про операцію «Запад».

Утисків прав і переслідувань зазнали особи, які перебували на окупованій території, остарбайтери, полонені червоноармійці.
Тож вигнання нацистських поневолювачів не принесло Україні справжньої свободи.

🔻 По-третє, називати нацистських окупантів фашистами – це підхід, властивий радянській та сучасній російській пропаганді. Саме радянська пропаганда почала використовувати назву «фашисти» на позначення усіх супротивників і до початку, і після Другої світової війни. Тоді як щодо Німеччини періоду правління Адольфа Гітлера коректно вживати термін «нацизм» чи «націонал-соціалізм».

Міф про визволення України також спростовує ролик із серії #ВійнаіМіф.

Джерело: видання Українського інституту національної пам’яті «Війна і міф. Невідома Друга світова».

​​#ПатрониЗСУ

Харківський національний університет Повітряних сил, що готує захисників українського неба, названий на честь Івана Кожедуба.

Це – один із найвідоміших українських повітряних асів. Кожедуб був найрезультативнішим льотчиком-винищувачем «союзників» (держав-учасниць Антигітлерівської коаліції) під час Другої світової війни.

Народився майбутній льотчик 8 червня 1920 року в селі Ображіївка на Сумщині в родині церковного старости. У 1934-му вступив до школи робітничої молоді у Шостці, потім продовжив навчання в Шосткинському хіміко-технологічному технікумі, паралельно займався в аероклубі. У 1941 році Кожедуб закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків, залишився там після закінчення льотним інструктором. У перші роки німецько-радянської війни готував майбутніх пілотів на евакуації в Казахстані, а вже з березня 1943-го відправився на фронт.

Перший бойовий виліт майбутнього аса відбувся 26 березня 1943 року, проте він ледь не закінчився трагічно: літак Кожедуба отримав значні пошкодження в бою, а на підльоті до своїх позицій його обстріляла власна зенітна артилерія. Через майже три місяці – 6 липня 1943 року він почав відлік своїх бойових перемог, збивши перший німецький літак.

До кінця війни гвардії майор Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 64 літаки противника. Щоправда, формально їх було на два більше, бо навесні 1945 року Кожедуб помилково збив два американські літаки, які прийняли його винищувач за німецький. Пройшовши майже всі основні наступальні операції радянської армії на Східному фронті, Кожедуб за звитягу та професіоналізм тричі був нагороджений званням Героя Радянського Союзу. На його рахунку в тому числі збиття новітнього німецького реактивного літака Me.262.

Після закінчення Другої світової війни Іван Кожедуб поїхав на навчання до Військово-повітряної академії, а пізніше командував авіадивізією під час Корейської війни 1950–1953 років, пілоти якої збили майже 200 американських винищувачів у небі над Кореєю.

Помер майстер повітряних боїв 8 серпня 1991 року.