#голосиУПА
💬«Перед європейськими народами стоїть питання організації збройної оборони перед новим жорстоким окупантом, – писав Дмитро Маївський наприкінці Другої світової війни. – Всі минулі сварки за межу чи історичну кривду мусять зникнути, бо на порядку дня стали великі проблеми збереження вікової національної культури, захист земляків, що вже завтра можуть стати невільниками і жертвами великої тюрми народів».
Дмитро Маївський був ерудованим, знав кілька мов, опанував військову справу на практиці, очолюючи партизанські загони, навчав однодумців конспірації у підпіллі.
У націоналістичне підпілля він прийшов у неповні 20 років. Боровся за вільну Україну проти всіх окупаційних влад, за що поплатився роками ув’язнення.
Під його керівництвом на початку Другої світової війни в 1939-му створювалася регіональна українська адміністрація у містечках та селах на Галичині. А з початком німецько-радянської війни Маївський формував та координував українське підпілля на Житомирщині та Вінниччині, займався агітацією.
У 1945-му, розуміючи неспівмірність сил повстанців і комуністичної тоталітарної машини, Маївський наполіг на переговорах із радянським урядом щодо перемир’я за умови виходу України зі складу СРСР. Однак переговори лише показали, що компроміс з комуністичним режимом неможливий.
Український підпільник проникливо охарактеризував СРСР: «Це суміш суперечностей, де штучно пов'язані ідеї інтернаціоналізму з московським імперіялістичним месіянством, ідеї демократії з диктатурою, ідеї «найгуманістичніших» утопій з диким режимом нищення всякої індивідуальности, ідеї рівности народів з першенством Росії і російського народу, ідеї федерації з деспотичним централізмом, атеїзм з використовуванням церкви для своїх цілей, протифашистські кличі з творенням власного фашизму, ідеї «миру» з крайнім мілітаризмом, заяви про невтручання в чужі внутрішні справи з імпортуванням іншим народам внутрішнього розкладу і анархії».
Загинув Дмитро Маївський у грудні 1945 року. Восени того ж року йому доручили зустрітися зі Степаном Бандерою, який вийшов на волю з нацистського концтабору, щоб прояснити питання керівництва національно-визвольним рухом. Маївському з побратимом Дмитром Грицаєм пощастило перетнути Польщу та Чехословаччину. Та на кордоні Чехословаччини і Західної Німеччини – останньому, який відділяв їх від вільного світу, підпільники потрапили в засідку чехословацької поліції. Дмитро Маївський загинув на місці.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
💬«Перед європейськими народами стоїть питання організації збройної оборони перед новим жорстоким окупантом, – писав Дмитро Маївський наприкінці Другої світової війни. – Всі минулі сварки за межу чи історичну кривду мусять зникнути, бо на порядку дня стали великі проблеми збереження вікової національної культури, захист земляків, що вже завтра можуть стати невільниками і жертвами великої тюрми народів».
Дмитро Маївський був ерудованим, знав кілька мов, опанував військову справу на практиці, очолюючи партизанські загони, навчав однодумців конспірації у підпіллі.
У націоналістичне підпілля він прийшов у неповні 20 років. Боровся за вільну Україну проти всіх окупаційних влад, за що поплатився роками ув’язнення.
Під його керівництвом на початку Другої світової війни в 1939-му створювалася регіональна українська адміністрація у містечках та селах на Галичині. А з початком німецько-радянської війни Маївський формував та координував українське підпілля на Житомирщині та Вінниччині, займався агітацією.
У 1945-му, розуміючи неспівмірність сил повстанців і комуністичної тоталітарної машини, Маївський наполіг на переговорах із радянським урядом щодо перемир’я за умови виходу України зі складу СРСР. Однак переговори лише показали, що компроміс з комуністичним режимом неможливий.
Український підпільник проникливо охарактеризував СРСР: «Це суміш суперечностей, де штучно пов'язані ідеї інтернаціоналізму з московським імперіялістичним месіянством, ідеї демократії з диктатурою, ідеї «найгуманістичніших» утопій з диким режимом нищення всякої індивідуальности, ідеї рівности народів з першенством Росії і російського народу, ідеї федерації з деспотичним централізмом, атеїзм з використовуванням церкви для своїх цілей, протифашистські кличі з творенням власного фашизму, ідеї «миру» з крайнім мілітаризмом, заяви про невтручання в чужі внутрішні справи з імпортуванням іншим народам внутрішнього розкладу і анархії».
Загинув Дмитро Маївський у грудні 1945 року. Восени того ж року йому доручили зустрітися зі Степаном Бандерою, який вийшов на волю з нацистського концтабору, щоб прояснити питання керівництва національно-визвольним рухом. Маївському з побратимом Дмитром Грицаєм пощастило перетнути Польщу та Чехословаччину. Та на кордоні Чехословаччини і Західної Німеччини – останньому, який відділяв їх від вільного світу, підпільники потрапили в засідку чехословацької поліції. Дмитро Маївський загинув на місці.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
👍19❤7
#ПатрониЗСУ
Яків Гандзюк – славетний уродженець Вінниччини, український військовий діяч, генерал-майор, один із засновників Українського війська в період Української революції 1917–1921 років. Його ім’я із травня 2020 року носить 59-та окрема мотопіхотна бригада Сухопутних військ ЗСУ.
Яків Гандзюк народився 1873-го в селі Багринівці Вінницького району. Свій військовий шлях розпочав у 22 роки рядовим. У 1895-му закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище, отримав звання підпрапорщика.
Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. Під час одного з боїв, опинившись в оточенні, Гандзюк вихопив знамено з рук прапороносця й повів бійців у атаку. Підрозділ вирвався з оточення. Схожих епізодів у його військовій службі були десятки. Як говорив Ганзюк: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем стане противник».
Відзначився Яків Гандзюк і в боях Першої світової війни. Як згадував майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський: «Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним».
У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив Якова Гандзюка медаллю «Мілітер». Усього за мужність та героїзм він отримав 7 бойових орденів.
З початком Української революції у 1917 році Яків Гнадзюк узявся до розбудови українських збройних сил. Після українізації 34-го корпусу, який назвали 1-м Українським корпусом, спочатку командував дивізією, згодом очолив корпус. У першій більшовицько-українській війні корпус Гандзюка прикривав західний напрямок, роззброїв ті військові частини російської імперської армії, в яких більшовики підняли бунт.
9 лютого 1918 року Яків Гандзюк разом із керівниками штабу корпусу намагались автомобілем проїхати до Києва, але потрапили у полон до більшовиків. Бранців привезли до резиденції командувача червоних військ Михайла Муравйова, який запропонував їм перейти на бік більшовиків, але всі рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал Гандзюк. – І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами». Муравйов наказав розстріляти генералів.
🇺🇦 Сьогодні справу генерала Якова Гандзюка продовжує 59-а окрема мотопіхотна бригада з Гайсина, що на Вінниччині. З 2015 року вона дає відсіч російському агресору. Нині на Херсонщині, знищує особовий склад та бронетехніку противника.
#БоролисяПоборемо
Яків Гандзюк – славетний уродженець Вінниччини, український військовий діяч, генерал-майор, один із засновників Українського війська в період Української революції 1917–1921 років. Його ім’я із травня 2020 року носить 59-та окрема мотопіхотна бригада Сухопутних військ ЗСУ.
Яків Гандзюк народився 1873-го в селі Багринівці Вінницького району. Свій військовий шлях розпочав у 22 роки рядовим. У 1895-му закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище, отримав звання підпрапорщика.
Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. Під час одного з боїв, опинившись в оточенні, Гандзюк вихопив знамено з рук прапороносця й повів бійців у атаку. Підрозділ вирвався з оточення. Схожих епізодів у його військовій службі були десятки. Як говорив Ганзюк: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем стане противник».
Відзначився Яків Гандзюк і в боях Першої світової війни. Як згадував майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський: «Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним».
У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив Якова Гандзюка медаллю «Мілітер». Усього за мужність та героїзм він отримав 7 бойових орденів.
З початком Української революції у 1917 році Яків Гнадзюк узявся до розбудови українських збройних сил. Після українізації 34-го корпусу, який назвали 1-м Українським корпусом, спочатку командував дивізією, згодом очолив корпус. У першій більшовицько-українській війні корпус Гандзюка прикривав західний напрямок, роззброїв ті військові частини російської імперської армії, в яких більшовики підняли бунт.
9 лютого 1918 року Яків Гандзюк разом із керівниками штабу корпусу намагались автомобілем проїхати до Києва, але потрапили у полон до більшовиків. Бранців привезли до резиденції командувача червоних військ Михайла Муравйова, який запропонував їм перейти на бік більшовиків, але всі рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал Гандзюк. – І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами». Муравйов наказав розстріляти генералів.
🇺🇦 Сьогодні справу генерала Якова Гандзюка продовжує 59-а окрема мотопіхотна бригада з Гайсина, що на Вінниччині. З 2015 року вона дає відсіч російському агресору. Нині на Херсонщині, знищує особовий склад та бронетехніку противника.
#БоролисяПоборемо
👍22🔥3❤2
Щоб краще зрозуміти витоки та феномен #УПА, потрібно «повернутися» в часі на два десятиліття назад і простежити, як розвивався національний рух у 1920–1930-х, після поразки визвольних змагань періоду Української революції.
Саме про це розповідає доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка Іван Патриляк, а сьогодні ще військовослужбовець ЗСУ👇
☑️ як Організація українських націоналістів виникла на основі Української військової організації, сформованої ветеранами армій УНР та ЗУНР
☑️ у який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період між світовими війнами
☑️ як змінювалася ОУН, опинившись на території Радянського Союзу з початком Другої світової війни
☑️ як і чому вдалося розбудувати мережу ОУН у Центральній, Східній та Південній Україні після початку німецько-радянської війни
Детально в інтерв'ю
#упа80 #БоролисяПоборемо
https://youtu.be/3dsg9-I2_Y0
Саме про це розповідає доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка Іван Патриляк, а сьогодні ще військовослужбовець ЗСУ👇
☑️ як Організація українських націоналістів виникла на основі Української військової організації, сформованої ветеранами армій УНР та ЗУНР
☑️ у який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період між світовими війнами
☑️ як змінювалася ОУН, опинившись на території Радянського Союзу з початком Другої світової війни
☑️ як і чому вдалося розбудувати мережу ОУН у Центральній, Східній та Південній Україні після початку німецько-радянської війни
Детально в інтерв'ю
#упа80 #БоролисяПоборемо
https://youtu.be/3dsg9-I2_Y0
YouTube
Інтерв’ю з істориком про ОУН у підрадянській Україні
✅ Як Організація українських націоналістів виникла на основі Української військової організації, сформованої ветеранами армій УНР та ЗУНР
✅ У який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період…
✅ У який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період…
👍21
Росія, лютуючи через поразки на полі бою, традиційно вдається до ракетного терору.
Але мусимо зберігати мужність і стійкість, бо в нас нема іншого шляху, як здолати цього ворога. Тож віримо в Сили оборони України та підтримуємо ЗСУ!
А ми тим часом продовжуємо розповідати про видатних полководців, на честь яких названі сучасні українські військові формування.
#БоролисяПоборемо🇺🇦
3-тя бригада оперативного призначення Національної гвардії України з 14 жовтня 2020 року носить ім'я полковника Петра Болбочана. Саме під командуванням цього талановитого полководця в 1918-му українські війська звільнили від російських більшовиків Київ, Лівобережжя та Крим.
💬«Ми довго обирали з-поміж полководців, які боролися за незалежну Україну, чиїм ім’ям назвати бригаду. Петро Болбочан закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище та брав участь у визволенні Харкова, тож вибрали його», – згадує командир бригади полковник Олександр Буравков.
Петро Болбочан міг піти душпастирським шляхом, адже народився в родині священника, навчався в духовній семінарії. Але згодом змінив рясу на однострій. Доля закинула його на Слобожанщину. 1909 року став випускником Чугуївського піхотного юнкерського училища.
На початок Першої світової війни він вже мав чималий досвід: керував школою прапорщиків, був командиром розвідників, кулеметного підрозділу, полковим ад’ютантом. Під час війни служив у 38-му Тобольському полку. Нагороджений орденами.
Після повалення монархії Петро Болбочан включився у розбудову української армії. В листопаді 1917 року з добровольців-українців був сформований Перший український республіканський полк. Утім, проіснував він недовго. З ініціативи більшовиків був роззброєний, а казарми знищені. Наступним кроком стало створення Республіканського куреня, який згодом реорганізували у 2-й Запорізький піший курінь – один із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР.
Саме у керівництві «запорожцями» розкрився військовий талант Болбочана. Це було успішне визволення Києва від більшовиків у лютому 1918-го, а згодом і всієї Лівобережної України.
Кульмінацією військового генія Петра Болбочана стала операція по звільненню Криму від більшовиків навесні 1918 року. Стрімке та успішне форсування озера Сиваш відкрило шлях до Джанкоя та Сімферополя.
Наприкінці 1918 року, вже за Директорії, більшовики знову рушили війною на Україну. Болбочан тоді керував лівобережним фронтом, який розтягнувся на 600 кілометрів. Полковник наголошував, що «це військо [більшовики] воює з ідеєю українства»☝️
Тоді, століття тому, українські війська були змушені відступати. Болбочан задля збереження солдат віддав наказ про відступ до Кременчука. «Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті», – так у щоденнику записав Євген Чикаленко 24 січня 1919 року, через два дні після арешту половника.
Петра Болбочана розстріляли 22 червня 1919 року. До страти його засудив військово-польовий суд за буцімто спробу державного перевороту та зраду. Полковник став жертвою політичних інтриг, на його долі відбилася вся неоднозначність і трагічність перших визвольних змагань. Так завершилося життя офіцера, якого любили солдати, боялися вороги та вшановують нащадки.
✊ Гвардійці 3-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України імені полковника Петра Болбочана, як і їхній патрон 100 років тому, з перших годин повномасштабного вторгнення захищали Харків і звільняють Харківщину від російських загарбників.
#ПатрониЗСУ
Але мусимо зберігати мужність і стійкість, бо в нас нема іншого шляху, як здолати цього ворога. Тож віримо в Сили оборони України та підтримуємо ЗСУ!
А ми тим часом продовжуємо розповідати про видатних полководців, на честь яких названі сучасні українські військові формування.
#БоролисяПоборемо🇺🇦
3-тя бригада оперативного призначення Національної гвардії України з 14 жовтня 2020 року носить ім'я полковника Петра Болбочана. Саме під командуванням цього талановитого полководця в 1918-му українські війська звільнили від російських більшовиків Київ, Лівобережжя та Крим.
💬«Ми довго обирали з-поміж полководців, які боролися за незалежну Україну, чиїм ім’ям назвати бригаду. Петро Болбочан закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище та брав участь у визволенні Харкова, тож вибрали його», – згадує командир бригади полковник Олександр Буравков.
Петро Болбочан міг піти душпастирським шляхом, адже народився в родині священника, навчався в духовній семінарії. Але згодом змінив рясу на однострій. Доля закинула його на Слобожанщину. 1909 року став випускником Чугуївського піхотного юнкерського училища.
На початок Першої світової війни він вже мав чималий досвід: керував школою прапорщиків, був командиром розвідників, кулеметного підрозділу, полковим ад’ютантом. Під час війни служив у 38-му Тобольському полку. Нагороджений орденами.
Після повалення монархії Петро Болбочан включився у розбудову української армії. В листопаді 1917 року з добровольців-українців був сформований Перший український республіканський полк. Утім, проіснував він недовго. З ініціативи більшовиків був роззброєний, а казарми знищені. Наступним кроком стало створення Республіканського куреня, який згодом реорганізували у 2-й Запорізький піший курінь – один із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР.
Саме у керівництві «запорожцями» розкрився військовий талант Болбочана. Це було успішне визволення Києва від більшовиків у лютому 1918-го, а згодом і всієї Лівобережної України.
Кульмінацією військового генія Петра Болбочана стала операція по звільненню Криму від більшовиків навесні 1918 року. Стрімке та успішне форсування озера Сиваш відкрило шлях до Джанкоя та Сімферополя.
Наприкінці 1918 року, вже за Директорії, більшовики знову рушили війною на Україну. Болбочан тоді керував лівобережним фронтом, який розтягнувся на 600 кілометрів. Полковник наголошував, що «це військо [більшовики] воює з ідеєю українства»☝️
Тоді, століття тому, українські війська були змушені відступати. Болбочан задля збереження солдат віддав наказ про відступ до Кременчука. «Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті», – так у щоденнику записав Євген Чикаленко 24 січня 1919 року, через два дні після арешту половника.
Петра Болбочана розстріляли 22 червня 1919 року. До страти його засудив військово-польовий суд за буцімто спробу державного перевороту та зраду. Полковник став жертвою політичних інтриг, на його долі відбилася вся неоднозначність і трагічність перших визвольних змагань. Так завершилося життя офіцера, якого любили солдати, боялися вороги та вшановують нащадки.
✊ Гвардійці 3-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України імені полковника Петра Болбочана, як і їхній патрон 100 років тому, з перших годин повномасштабного вторгнення захищали Харків і звільняють Харківщину від російських загарбників.
#ПатрониЗСУ
❤21🔥3👍1
14 жовтня до Дня захисників і захисниць України та 80-ї річниці створення Української повстанської армії проведемо п’ятигодинний онлайн-марафон «Голоси боротьби».
Програма події ⤵️
🔸 Відкриє марафон відеопроєкт «Нескорені».
У трьох роликах проєкту нащадки воїнів УПА генерала Миколи Арсенича, командира Василя Андрусяка та стрільця Богдана Добушовського – Василь Арсенич, Михайло Стецик та Михайло Галущак відповідно, які сьогодні боронять Україну від російської агресії на передовій, розкажуть родинну історію, про своїх предків та загалом про зв’язок із попереднім поколінням борців за українську державність і незалежність.
🔹 У рамках інформаційного проєкту «Голоси УПА» глядачі зможуть почути відеоспогади про звитяги та боротьбу повстанців. Кількахвилинні відео зі спогадами учасників національно-визвольної боротьби середини XX століття створені інститутом на основі розлогих відеосвідчень, записаних Центром досліджень визвольного руху.
🔸 Спеціально для марафону історики та дослідники Української повстанської армії Іван Патриляк, Марина Мірзаєва, Микола Посівнич та Леся Онишко прочитають півгодинні лекції про різні аспекти історії УПА – від розповіді про зародження армії та її фронт у перші місяці до участі жінок у визвольній боротьбі.
🔹 А також прямо з передової російсько-української війни в ефір марафону включаться фронтмен гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, фронтмен гурту «Юркеш» Юрій Юрченко та гурт «Веремій».
Модеруватимуть подію співробітниця Українського інституту національної пам’яті Тетяна Бойко та дослідниця повстанських рухів, співробітниця Національного музею Революції Гідності Олеся Онишко.
🔴 Де дивитися ⤵️
▶️ на ютуб-каналах Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Революції Гідності
▶️ фейсбук-сторінках Національного музею Революції Гідності, Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану та Українського інституту національної пам’яті
Онлайн-марафон завершить 10-денну інформаційну кампанію Українського інституту національної пам’яті до 80-річчя УПА та Дня захисників і захисниць України, яка проходить під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».
Детальніше про неї тут.
#БоролисяПоборемо #УПА80 #голосиУПА
Програма події ⤵️
🔸 Відкриє марафон відеопроєкт «Нескорені».
У трьох роликах проєкту нащадки воїнів УПА генерала Миколи Арсенича, командира Василя Андрусяка та стрільця Богдана Добушовського – Василь Арсенич, Михайло Стецик та Михайло Галущак відповідно, які сьогодні боронять Україну від російської агресії на передовій, розкажуть родинну історію, про своїх предків та загалом про зв’язок із попереднім поколінням борців за українську державність і незалежність.
🔹 У рамках інформаційного проєкту «Голоси УПА» глядачі зможуть почути відеоспогади про звитяги та боротьбу повстанців. Кількахвилинні відео зі спогадами учасників національно-визвольної боротьби середини XX століття створені інститутом на основі розлогих відеосвідчень, записаних Центром досліджень визвольного руху.
🔸 Спеціально для марафону історики та дослідники Української повстанської армії Іван Патриляк, Марина Мірзаєва, Микола Посівнич та Леся Онишко прочитають півгодинні лекції про різні аспекти історії УПА – від розповіді про зародження армії та її фронт у перші місяці до участі жінок у визвольній боротьбі.
🔹 А також прямо з передової російсько-української війни в ефір марафону включаться фронтмен гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, фронтмен гурту «Юркеш» Юрій Юрченко та гурт «Веремій».
Модеруватимуть подію співробітниця Українського інституту національної пам’яті Тетяна Бойко та дослідниця повстанських рухів, співробітниця Національного музею Революції Гідності Олеся Онишко.
🔴 Де дивитися ⤵️
▶️ на ютуб-каналах Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Революції Гідності
▶️ фейсбук-сторінках Національного музею Революції Гідності, Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану та Українського інституту національної пам’яті
Онлайн-марафон завершить 10-денну інформаційну кампанію Українського інституту національної пам’яті до 80-річчя УПА та Дня захисників і захисниць України, яка проходить під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».
Детальніше про неї тут.
#БоролисяПоборемо #УПА80 #голосиУПА
👍16🔥6
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#голосиУПА
💬 «На Великдень при великій ватрі ми складали першу присягу в УПА. Її проводив священник за таким текстом, як проводили присягу в 1918-х роках. Ми всі спільно присягали своїм відділом», – Василь Левкович («Вороний») – полковник УПА, командир військового округу «Буг». Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу. Політв’язень радянських концтаборів. Провів в ув’язнені 25 років.
Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року у селі Старий Люблинець – на території сучасної Польщі. Був сиротою, спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина дядька. У 19 років напередодні Другої світової війни Левкович приєднався до Організації українських націоналістів. До 1942 року став учасником похідних груп і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині.
У березні 1943-го Левкович прийшов в УПА разом із побратимами. З них сформували дві чоти, а Василь став їхнім командиром.
17 грудня 1946 року підрозділи Міністерства держбезпеки СРСР атакували підпільників – Левковича непритомного витягнули з криївки. Вивезли до тюрми на Лонцького. Спочатку дали отямитися, а потім нещадно били й катували. Побратимів він не видав.
Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».
Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, наполягав, що він громадянин Польщі. Радянське громадянство так і не прийняв. Після 1991 року отримав паспорт незалежної України. Помер 2012 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Левковича, записаних Центр Досліджень Визвольного Руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
💬 «На Великдень при великій ватрі ми складали першу присягу в УПА. Її проводив священник за таким текстом, як проводили присягу в 1918-х роках. Ми всі спільно присягали своїм відділом», – Василь Левкович («Вороний») – полковник УПА, командир військового округу «Буг». Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу. Політв’язень радянських концтаборів. Провів в ув’язнені 25 років.
Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року у селі Старий Люблинець – на території сучасної Польщі. Був сиротою, спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина дядька. У 19 років напередодні Другої світової війни Левкович приєднався до Організації українських націоналістів. До 1942 року став учасником похідних груп і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині.
У березні 1943-го Левкович прийшов в УПА разом із побратимами. З них сформували дві чоти, а Василь став їхнім командиром.
17 грудня 1946 року підрозділи Міністерства держбезпеки СРСР атакували підпільників – Левковича непритомного витягнули з криївки. Вивезли до тюрми на Лонцького. Спочатку дали отямитися, а потім нещадно били й катували. Побратимів він не видав.
Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».
Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, наполягав, що він громадянин Польщі. Радянське громадянство так і не прийняв. Після 1991 року отримав паспорт незалежної України. Помер 2012 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Левковича, записаних Центр Досліджень Визвольного Руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
👍16❤3
#ПатрониЗСУ
24 серпня 2018 року 30-та окрема механізована бригада ЗСУ, яка дислокується у Новограді-Волинському на Житомирщині отримала ім’я князя Костянтина Острозького – легендарного полководця часів Великого Князівства Литовського.
Костянтин Острозький провів понад 60 битв, написано в його епітафії. Більшість із них для його війська завершилася перемогою. Належав князь до давнього шляхетного роду, одного з найповажніших у XIV–XVII століттях, що бере початок від Наримунта, сина литовського князя Гедиміна. Вотчиною князів було волинське містечко Острог, де в 1460 році й народився Костянтин. Рано втратив батьків. За тогочасними традиціями, здобув домашню освіту та військовий вишкіл. Вважається, що вже з 1486-го Костянтин брав участь у походах проти кримських татар під проводом королевича Яна-Ольбрахта. За десятиліття пройшов шлях від воїна до головнокомандувача війська Великого Князівства Литовського, Руського й Жемайтійського. З татарами Костянтин Острозький зійдеться у бою ще не раз. Посаду Великого гетьмана Литовського, тобто командувача військами князівства, він отримає в 1497-му, після перемоги над силами хана Мехмет-Гірея біля Очакова, коли самого хана було взято в полон.
☝️ Але найбільше прославився Костянтин Острозький своїми битвами з Московською державою. Під білоруським містечком Оршею 8 вересня 1514 року об'єднане польсько-литовсько-українсько-білоруське військо під його проводом здобуло блискучу перемогу над силами московитів, які переважали.
⚔️ Переможця битви визначив стратегічний хід князя Острозького. На очах у московитів він переправив через Дніпро частину війська, а резерв із важкими гарматами потайки перевіз в іншому місці й облаштував засідку. Коли почався бій, частина об’єднаного війська зімітувала відступ, заманюючи ворогів у пастку. А коли вдарили гармати, результат бою був фактично вирішений. До речі, князь Костянтин Острозький одним із перших почав активно застосовувати в битвах важку артилерію.
Розгром московської армії під Оршею був тотальним. Вона втратила понад дві третини вояків, з 11 воєвод двоє загинуло, шестеро потрапило в полон, ще троє врятувалися втечею.
Після цієї битви слава Костянтина Острозького гучно прогриміла на всю Європу. Його називали «руським Сципіоном», порівнюючи з переможцем Карфагена та іншими видатними полководцями античності. Перемога під Оршею врятувала Велике Князівство Литовське від московської експансії.
🇺🇦 Нині бійці 30-ї ОМБр ЗСУ затято б’ються з тим самим ворогом, що й їхній патрон 500 років тому. 6 травня 2022 року бригаду нагородили почесною відзнакою «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
24 серпня 2018 року 30-та окрема механізована бригада ЗСУ, яка дислокується у Новограді-Волинському на Житомирщині отримала ім’я князя Костянтина Острозького – легендарного полководця часів Великого Князівства Литовського.
Костянтин Острозький провів понад 60 битв, написано в його епітафії. Більшість із них для його війська завершилася перемогою. Належав князь до давнього шляхетного роду, одного з найповажніших у XIV–XVII століттях, що бере початок від Наримунта, сина литовського князя Гедиміна. Вотчиною князів було волинське містечко Острог, де в 1460 році й народився Костянтин. Рано втратив батьків. За тогочасними традиціями, здобув домашню освіту та військовий вишкіл. Вважається, що вже з 1486-го Костянтин брав участь у походах проти кримських татар під проводом королевича Яна-Ольбрахта. За десятиліття пройшов шлях від воїна до головнокомандувача війська Великого Князівства Литовського, Руського й Жемайтійського. З татарами Костянтин Острозький зійдеться у бою ще не раз. Посаду Великого гетьмана Литовського, тобто командувача військами князівства, він отримає в 1497-му, після перемоги над силами хана Мехмет-Гірея біля Очакова, коли самого хана було взято в полон.
☝️ Але найбільше прославився Костянтин Острозький своїми битвами з Московською державою. Під білоруським містечком Оршею 8 вересня 1514 року об'єднане польсько-литовсько-українсько-білоруське військо під його проводом здобуло блискучу перемогу над силами московитів, які переважали.
⚔️ Переможця битви визначив стратегічний хід князя Острозького. На очах у московитів він переправив через Дніпро частину війська, а резерв із важкими гарматами потайки перевіз в іншому місці й облаштував засідку. Коли почався бій, частина об’єднаного війська зімітувала відступ, заманюючи ворогів у пастку. А коли вдарили гармати, результат бою був фактично вирішений. До речі, князь Костянтин Острозький одним із перших почав активно застосовувати в битвах важку артилерію.
Розгром московської армії під Оршею був тотальним. Вона втратила понад дві третини вояків, з 11 воєвод двоє загинуло, шестеро потрапило в полон, ще троє врятувалися втечею.
Після цієї битви слава Костянтина Острозького гучно прогриміла на всю Європу. Його називали «руським Сципіоном», порівнюючи з переможцем Карфагена та іншими видатними полководцями античності. Перемога під Оршею врятувала Велике Князівство Литовське від московської експансії.
🇺🇦 Нині бійці 30-ї ОМБр ЗСУ затято б’ються з тим самим ворогом, що й їхній патрон 500 років тому. 6 травня 2022 року бригаду нагородили почесною відзнакою «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
❤16👍4
#голосиУПА
💬«Ми не мали комплексу перед чекістами, не вірили в їхню всевидючість, геніальність чи надлюдськість», – це слова Степана Мудрика (псевдо – «Мечник»), заступника командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг».
Шлях до Організації українських націоналістів Степан почав шукати ще в юності, коли зіткнувся у радехівській гімназії з дискримінацією і зневажливим ставленням до себе як українця. Напередодні німецько-радянської війни він був зв'язковим між краєвим провідником ОУН Іваном Климівим («Легендою») і Степаном Бандерою. Розбудовував ОУН на Київщині, був заступником командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг». Його двічі арештовувало гестапо. Вдруге нацисти засудили до смертної кари, але друзям вдалося через суд домогтися пом’якшення вироку. Тож Степан Мудрик опинився в нацистському концтаборі.
У 1945 році його звільнили американські війська. Згодом в американській зоні окупації Німеччини Степан рятував політичних емігрантів від радянських репатріаційних комісій. Був членом Проводу закордонних частин ОУН, тереновим провідником ОУН у Німеччині, з 1951 року – керівником розвідки закордонних частин ОУН. За кілька тижнів до вбивства Степана Бандери попереджав його про можливість замаху.
Степан Мудрик прожив 85 років. До кінця життя займав високі посади у самостійницьких організаціях української діаспори. Був нагороджений найвищою нагородою Товариства колишніх воїнів УПА — «Золотим Хрестом». Написав чимало книг про визвольну боротьбу, в тому числі художніх творів, детективів, статей.
Деякі з них за посиланнями: ⬇️
▫️ «Під трьома окупантами: спогади українського революціонера-підпільника»
▫️ «Від оприччини до КҐБ (духовість московського імперіялізму)»
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
💬«Ми не мали комплексу перед чекістами, не вірили в їхню всевидючість, геніальність чи надлюдськість», – це слова Степана Мудрика (псевдо – «Мечник»), заступника командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг».
Шлях до Організації українських націоналістів Степан почав шукати ще в юності, коли зіткнувся у радехівській гімназії з дискримінацією і зневажливим ставленням до себе як українця. Напередодні німецько-радянської війни він був зв'язковим між краєвим провідником ОУН Іваном Климівим («Легендою») і Степаном Бандерою. Розбудовував ОУН на Київщині, був заступником командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг». Його двічі арештовувало гестапо. Вдруге нацисти засудили до смертної кари, але друзям вдалося через суд домогтися пом’якшення вироку. Тож Степан Мудрик опинився в нацистському концтаборі.
У 1945 році його звільнили американські війська. Згодом в американській зоні окупації Німеччини Степан рятував політичних емігрантів від радянських репатріаційних комісій. Був членом Проводу закордонних частин ОУН, тереновим провідником ОУН у Німеччині, з 1951 року – керівником розвідки закордонних частин ОУН. За кілька тижнів до вбивства Степана Бандери попереджав його про можливість замаху.
Степан Мудрик прожив 85 років. До кінця життя займав високі посади у самостійницьких організаціях української діаспори. Був нагороджений найвищою нагородою Товариства колишніх воїнів УПА — «Золотим Хрестом». Написав чимало книг про визвольну боротьбу, в тому числі художніх творів, детективів, статей.
Деякі з них за посиланнями: ⬇️
▫️ «Під трьома окупантами: спогади українського революціонера-підпільника»
▫️ «Від оприччини до КҐБ (духовість московського імперіялізму)»
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
❤24👍3
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#голосиУПА
💬 «Я чула, як люди кричать там (на допиті, – ред.) – жахливі крики були. А я ні одного звуку не видала. Як вони мене зачали бити, я почала молитися. І це надало мені такої сили. І до кінця – скільки вони силу примінювали – я звуку не видавала. Жодного звуку. І вони мене в один час навіть питали, чи не займалась йогами. Вони думали, що я щось примінюю, якісь такі особливі засоби», – Дарія Гусяк («Дарка», «Нуся») – зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, активістка ОУН. Кавалер ордена княгині Ольги III ступеня.
Народилася Дарія Гусяк 4 лютого 1924 року в Трускавці на Львівщині. Її родина була з покоління Українських січових стрільців. Батько працював у «Просвіті», був головою товариства «Сільський господар», яке допомагало селянам. Він став першою жертвою радянської влади в родині – його репресували, подальша доля невідома.
До підпілля Дарію залучив двоюрідний брат Роман Різняк. Вона допомагала передавати повідомлення, організовувати зустрічі.
У 1947 році Дарія з матір’ю повністю пішли у підпілля. Дарці ще 3 роки вдавалося допомагати головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Організовувала хати-криївки, опікувалася його здоров’ям. Це було життя в постійній конспірації. В одному з останніх інтерв’ю Дарія Гусяк розповіла, що не раз почувалася «зацькованою твариною». Постійно мусила оглядатися й бути готовою будь-якої миті вкоротити собі віку.
26-річну Дарію арештували у березні 1950-го. Скористатися пістолетом не встигла. Далі були допити, побої, катування і 25 років ув’язнення. Вона відбула увесь термін і вийшла на волю в 51 рік.
Після звільнення у 1975 році радянська влада не дозволила Дарії Гусяк повернутись на рідну Львівщину. Вона довгий час жила на Хмельниччині. Заробляла на життя шиттям. У 1995-му оселилася у Львові, де й жила до останніх днів. Померла в серпні 2022 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Дарії Гусяк, записаних Центром дослідження визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
💬 «Я чула, як люди кричать там (на допиті, – ред.) – жахливі крики були. А я ні одного звуку не видала. Як вони мене зачали бити, я почала молитися. І це надало мені такої сили. І до кінця – скільки вони силу примінювали – я звуку не видавала. Жодного звуку. І вони мене в один час навіть питали, чи не займалась йогами. Вони думали, що я щось примінюю, якісь такі особливі засоби», – Дарія Гусяк («Дарка», «Нуся») – зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, активістка ОУН. Кавалер ордена княгині Ольги III ступеня.
Народилася Дарія Гусяк 4 лютого 1924 року в Трускавці на Львівщині. Її родина була з покоління Українських січових стрільців. Батько працював у «Просвіті», був головою товариства «Сільський господар», яке допомагало селянам. Він став першою жертвою радянської влади в родині – його репресували, подальша доля невідома.
До підпілля Дарію залучив двоюрідний брат Роман Різняк. Вона допомагала передавати повідомлення, організовувати зустрічі.
У 1947 році Дарія з матір’ю повністю пішли у підпілля. Дарці ще 3 роки вдавалося допомагати головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Організовувала хати-криївки, опікувалася його здоров’ям. Це було життя в постійній конспірації. В одному з останніх інтерв’ю Дарія Гусяк розповіла, що не раз почувалася «зацькованою твариною». Постійно мусила оглядатися й бути готовою будь-якої миті вкоротити собі віку.
26-річну Дарію арештували у березні 1950-го. Скористатися пістолетом не встигла. Далі були допити, побої, катування і 25 років ув’язнення. Вона відбула увесь термін і вийшла на волю в 51 рік.
Після звільнення у 1975 році радянська влада не дозволила Дарії Гусяк повернутись на рідну Львівщину. Вона довгий час жила на Хмельниччині. Заробляла на життя шиттям. У 1995-му оселилася у Львові, де й жила до останніх днів. Померла в серпні 2022 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Дарії Гусяк, записаних Центром дослідження визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
🔥16👍6❤2
#ПатрониЗСУ
Із травня 2019 року 57-ма окрема мотопіхотна бригада має ім’я кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка. До повномасштабного російського вторгнення місце дислокації бригади було на Херсонщині – у тій місцевості, де три століття тому Гордієнко заснував Кам’янську та Олешківську січі.
Народився майбутній кошовий отаман на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Був козаком Платнирівського куреня Запорізької Січі. З 1702 року його неодноразово обирали кошовим отаманом. Відстоював від зазіхань імперської влади права й вольності Війська Запорозького.
Коли гетьман Іван Мазепа виступив проти царя, Гордієнко із запорожцями його підтримали. 27 березня 1709 року в сотенному містечку Великі Будища на Полтавщині 8 тисяч січовиків на чолі з Костем Гордієнком приєдналися до українсько-шведського союзу. Це спричинило повстання проти московського війська й у південних сотнях Полтавського полку.
Ідучи на об’єднання з Карлом XII, кошовий отаман очистив значну територію Лівобережної України від московських військ. Не чекаючи допомоги шведських союзників, він дощенту розбив 3-тисячний загін драгунів Петра І у Царичанці, розгромив московитів під Келебердою і, скориставшись зі страху та розгубленості серед царських генералів, почав вибивати їхні війська з міст та сіл і по Орелі, й по Ворсклі. Скрізь, де з’являвся отаман, до нього приєднувалися загони місцевих козаків-повстанців, які вже самі громили окремі російські підрозділи та обози.
Після поразки під Полтавою Гордієнко допоміг шведському королю та Іванові Мазепі переправитися через Дніпро. Сам також опинився в політичній еміграції. Долучився до укладання Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка вважається першим українським конституційним актом.
На території, підконтрольній кримському хану, запорожці на чолі з Костем Гордієнком заснували Кам’янську та Олешківську січі. Гордієнко залишався отаманом до 1728 року. Спочив «останній лицар Запорожжя» 15 травня 1733 року в Кам’янській Січі. Його талант, відданість козацькій справі та антимосковська позиція надихали й досі надихають покоління борців за незалежність, зокрема військових 57-ї ОМБр ЗСУ.
Бригада сформована після початку російської агресії, восени 2014 року. Входить до складу оперативного командування «Південь». Взимку 2015-го її підрозділи воювали під Дебальцевим. У березні та квітні 2022-го на Луганському напрямку військовослужбовці бригади завдали окупантам значних втрат у техніці та живій силі. На їхньому рахунку також збитий російський військовий літак. У червні цьогоріч бригада обороняла Сєвєродонецьк. Нині бореться за звільнення Херсонщини.
У кінці вересня 57-ма окрема мотопіхотна бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
Із травня 2019 року 57-ма окрема мотопіхотна бригада має ім’я кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка. До повномасштабного російського вторгнення місце дислокації бригади було на Херсонщині – у тій місцевості, де три століття тому Гордієнко заснував Кам’янську та Олешківську січі.
Народився майбутній кошовий отаман на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Був козаком Платнирівського куреня Запорізької Січі. З 1702 року його неодноразово обирали кошовим отаманом. Відстоював від зазіхань імперської влади права й вольності Війська Запорозького.
Коли гетьман Іван Мазепа виступив проти царя, Гордієнко із запорожцями його підтримали. 27 березня 1709 року в сотенному містечку Великі Будища на Полтавщині 8 тисяч січовиків на чолі з Костем Гордієнком приєдналися до українсько-шведського союзу. Це спричинило повстання проти московського війська й у південних сотнях Полтавського полку.
Ідучи на об’єднання з Карлом XII, кошовий отаман очистив значну територію Лівобережної України від московських військ. Не чекаючи допомоги шведських союзників, він дощенту розбив 3-тисячний загін драгунів Петра І у Царичанці, розгромив московитів під Келебердою і, скориставшись зі страху та розгубленості серед царських генералів, почав вибивати їхні війська з міст та сіл і по Орелі, й по Ворсклі. Скрізь, де з’являвся отаман, до нього приєднувалися загони місцевих козаків-повстанців, які вже самі громили окремі російські підрозділи та обози.
Після поразки під Полтавою Гордієнко допоміг шведському королю та Іванові Мазепі переправитися через Дніпро. Сам також опинився в політичній еміграції. Долучився до укладання Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка вважається першим українським конституційним актом.
На території, підконтрольній кримському хану, запорожці на чолі з Костем Гордієнком заснували Кам’янську та Олешківську січі. Гордієнко залишався отаманом до 1728 року. Спочив «останній лицар Запорожжя» 15 травня 1733 року в Кам’янській Січі. Його талант, відданість козацькій справі та антимосковська позиція надихали й досі надихають покоління борців за незалежність, зокрема військових 57-ї ОМБр ЗСУ.
Бригада сформована після початку російської агресії, восени 2014 року. Входить до складу оперативного командування «Південь». Взимку 2015-го її підрозділи воювали під Дебальцевим. У березні та квітні 2022-го на Луганському напрямку військовослужбовці бригади завдали окупантам значних втрат у техніці та живій силі. На їхньому рахунку також збитий російський військовий літак. У червні цьогоріч бригада обороняла Сєвєродонецьк. Нині бореться за звільнення Херсонщини.
У кінці вересня 57-ма окрема мотопіхотна бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
👍17
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#голосиУПА
💬«Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – Василь Кук («Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950-го до 1954 року (після загибелі Романа Шухевича).
Василь Кук як член Проводу ОУН стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
У 37 років він прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».
23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов «Юрко», який мав завдання переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно. В криївці швидко заснули. «Юрко» натиснув кнопку пристрою «Тривога», яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – «Борсук» упіймався.
Взятий у полон військами МДБ СРСР Василь Кук без вироку суду провів у тюрмах Києва й Москви шість років. У 1960-му звільнений у зв’язку з новим політичним курсом Микити Хрущова. В останні роки мешкав у Києві. Помер 2007-го, йому було 94.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Кука, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
💬«Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – Василь Кук («Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950-го до 1954 року (після загибелі Романа Шухевича).
Василь Кук як член Проводу ОУН стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
У 37 років він прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».
23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов «Юрко», який мав завдання переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно. В криївці швидко заснули. «Юрко» натиснув кнопку пристрою «Тривога», яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – «Борсук» упіймався.
Взятий у полон військами МДБ СРСР Василь Кук без вироку суду провів у тюрмах Києва й Москви шість років. У 1960-му звільнений у зв’язку з новим політичним курсом Микити Хрущова. В останні роки мешкав у Києві. Помер 2007-го, йому було 94.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Кука, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
❤14👍1
#ПатрониЗСУ
Продовжуємо розповідати про історичні постаті, на честь яких названі сучасні українські військові формування. 28 березня 2008 року 7-й бригаді тактичної авіації, яка базується в Старокостянтинові на Хмельниччині, присвоєно ім’я одного із засновників української військової авіації Петра Франка.
Петро Франко – молодший син письменника й громадського діяча Івана Франка. Народився 28 червня 1890 року в Нагуєвичах на Львівщині. В юності захопився спортом. Під час навчання у Львівській політехніці займався футболом, тенісом. Був активним учасником гімнастично-спортивного руху в Галичині. Став одним із фундаторів «Пласту».
З початком Першої світової війни Петро Франко записався до легіону Українських січових стрільців – військової частини у складі армії Австро-Угорщини. Рік прослужив четарем сотні Романа Сушка (був розвідником і кулеметником), захопився літаками. В 1916 році його як дипломованого інженера відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини. Пізніше служив у авіаційній частині на Італійському фронті, який розтягнувся вздовж тодішнього австро-італійського кордону після вступу Італії у війну 1915-го.
У листопаді 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. А 6 грудня полковник, один із організаторів Української галицької армії Дмитро Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу УГА, командиром якого став Петро Франко. Головним завданням авіації була повітряна розвідка. Франко брав участь у бойових операціях як пілот літаків-розвідників та літаків-винищувачів.
✈️ Петра Франка справедливо називають одним із батьків української військової авіації. Після проголошення в січні 1919 року Акта Злуки УНР та ЗУНР, він опікувався розбудовою аеродромів, навчанням молоді, кілька разів літав у Проскурів (нині Хмельницький), пропонуючи Директорії облаштувати там біля міста спільну авіабазу. Ще дві авіабази діяли в Красному та Стрию на Львівщині. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 воїнів та складався з трьох авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні й сотні обслуги. Симон Петлюра присвоїв Петрові Франку звання полковника армії УНР.
По завершенні воєнних дій викладав в університетах, займався науковими дослідженнями. На початку 1930-х піддався радянській агітації й переїхав до Харкова, де став очевидцем Голодомору. Але вже за кілька років зумів вирватися з СРСР і повернувся на Галичину.
Коли ж у 1939-му СРСР та Німеччина розпочали Другу світову війну та розділили Польщу, Петро Франко став заручником тоталітарного режиму. У червні 1941 року його під конвоєм посадили в потяг до Києва – і далі сліди губляться. Є документи, які дають підстави припустити, що Франка розстріляли в застінках НКВД.
🇺🇦 Льотчики 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка з 2014 року беруть участь у відбитті російської агресії проти України. У серпні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
Продовжуємо розповідати про історичні постаті, на честь яких названі сучасні українські військові формування. 28 березня 2008 року 7-й бригаді тактичної авіації, яка базується в Старокостянтинові на Хмельниччині, присвоєно ім’я одного із засновників української військової авіації Петра Франка.
Петро Франко – молодший син письменника й громадського діяча Івана Франка. Народився 28 червня 1890 року в Нагуєвичах на Львівщині. В юності захопився спортом. Під час навчання у Львівській політехніці займався футболом, тенісом. Був активним учасником гімнастично-спортивного руху в Галичині. Став одним із фундаторів «Пласту».
З початком Першої світової війни Петро Франко записався до легіону Українських січових стрільців – військової частини у складі армії Австро-Угорщини. Рік прослужив четарем сотні Романа Сушка (був розвідником і кулеметником), захопився літаками. В 1916 році його як дипломованого інженера відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини. Пізніше служив у авіаційній частині на Італійському фронті, який розтягнувся вздовж тодішнього австро-італійського кордону після вступу Італії у війну 1915-го.
У листопаді 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. А 6 грудня полковник, один із організаторів Української галицької армії Дмитро Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу УГА, командиром якого став Петро Франко. Головним завданням авіації була повітряна розвідка. Франко брав участь у бойових операціях як пілот літаків-розвідників та літаків-винищувачів.
✈️ Петра Франка справедливо називають одним із батьків української військової авіації. Після проголошення в січні 1919 року Акта Злуки УНР та ЗУНР, він опікувався розбудовою аеродромів, навчанням молоді, кілька разів літав у Проскурів (нині Хмельницький), пропонуючи Директорії облаштувати там біля міста спільну авіабазу. Ще дві авіабази діяли в Красному та Стрию на Львівщині. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 воїнів та складався з трьох авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні й сотні обслуги. Симон Петлюра присвоїв Петрові Франку звання полковника армії УНР.
По завершенні воєнних дій викладав в університетах, займався науковими дослідженнями. На початку 1930-х піддався радянській агітації й переїхав до Харкова, де став очевидцем Голодомору. Але вже за кілька років зумів вирватися з СРСР і повернувся на Галичину.
Коли ж у 1939-му СРСР та Німеччина розпочали Другу світову війну та розділили Польщу, Петро Франко став заручником тоталітарного режиму. У червні 1941 року його під конвоєм посадили в потяг до Києва – і далі сліди губляться. Є документи, які дають підстави припустити, що Франка розстріляли в застінках НКВД.
🇺🇦 Льотчики 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка з 2014 року беруть участь у відбитті російської агресії проти України. У серпні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
👍21
⚡️До 14 жовтня презентуємо відеопроєкт #Нескорені
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити країну, ще в 2015-му. Тоді був бійцем батальйону «Січ». Виконував бойові завдання в Авдіївці та Кураховому на Донеччині. У червні 2015-го зачищав Мар’їнку від бойовиків так званої «ДНР» та російських військових. Із 2022 року служить у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила.
Михайло каже, що вважає себе нащадком не тільки упівців, а й воїнів Галицької армії, січових стрільців та всіх тих військових формувань, які боролися за незалежну Україну. До речі, він – кандидат історичних наук, автор книги «За пів кроку до перемоги. Військове будівництво та операції Галицької Армії у 1918–1919 рр.».
Рідний брат Михайлового діда, Богдан Добушовський, був стрільцем в УПА. Загинув у бою з НКВД у ніч на 19 грудня 1944 року на Львівщині.
«Для нас УПА важлива тим, що продовжила боротьбу… Ми – переможемо. За нашими плечима – сотні поколінь, які воювали за цю державу, і сотні поколінь, для яких ми повинні зберегти цю державу», – переконаний воїн.
#БоролисяПоборемо
https://www.youtube.com/watch?v=tSpZZjQ_cD4&t=4s
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити країну, ще в 2015-му. Тоді був бійцем батальйону «Січ». Виконував бойові завдання в Авдіївці та Кураховому на Донеччині. У червні 2015-го зачищав Мар’їнку від бойовиків так званої «ДНР» та російських військових. Із 2022 року служить у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила.
Михайло каже, що вважає себе нащадком не тільки упівців, а й воїнів Галицької армії, січових стрільців та всіх тих військових формувань, які боролися за незалежну Україну. До речі, він – кандидат історичних наук, автор книги «За пів кроку до перемоги. Військове будівництво та операції Галицької Армії у 1918–1919 рр.».
Рідний брат Михайлового діда, Богдан Добушовський, був стрільцем в УПА. Загинув у бою з НКВД у ніч на 19 грудня 1944 року на Львівщині.
«Для нас УПА важлива тим, що продовжила боротьбу… Ми – переможемо. За нашими плечима – сотні поколінь, які воювали за цю державу, і сотні поколінь, для яких ми повинні зберегти цю державу», – переконаний воїн.
#БоролисяПоборемо
https://www.youtube.com/watch?v=tSpZZjQ_cD4&t=4s
YouTube
Нескорені. Богдан Добушовський – Михайло Галущак
До 14 жовтня презентуємо відеопроєкт «Нескорені».
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити…
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити…
❤22👍1
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
💬«Наша розвідка дуже добре працювала, ми знали, що завтра готовиться облава. В крайнім віддаленім кутку в селі було на постої три повстанці. Хлопці залягли на хуторі недалеко і дали на село кілька черг із кулемета. Нарешті чуєм – стріл. Дивимося – біжать облавники, позгиналися. А то недалеко, з центральної дороги все видно. Та ми й сміємося: «бач, які «герої» – десь хтось стріляє, а вони вже тікають», – Нестор Кучабський («Берест»), учасник національно-визвольного руху, автор книги «За Україну, за її волю…».
Народився 8 листопада 1928 року на Тернопільщині у селянській родині, був єдиною дитиною в сім’ї. Закінчив сім класів школи, куди щодня ходив пішки за 14 кілометрів. Далі навчання обірвала війна.
15-річним юнаком у рідному селі долучився до Організації українських націоналістів. Виходив на чергування, збирав зброю й набої, інформацію, заготовляв тару для будівництва складів і криївок. Під час німецької окупації став свідком репресій.
У 2006 році видав книгу пам’яті «За Україну, за її волю…», де згадує події, свідком яких став під час національно-визвольної боротьби.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Нестора Кучабського, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
Народився 8 листопада 1928 року на Тернопільщині у селянській родині, був єдиною дитиною в сім’ї. Закінчив сім класів школи, куди щодня ходив пішки за 14 кілометрів. Далі навчання обірвала війна.
15-річним юнаком у рідному селі долучився до Організації українських націоналістів. Виходив на чергування, збирав зброю й набої, інформацію, заготовляв тару для будівництва складів і криївок. Під час німецької окупації став свідком репресій.
У 2006 році видав книгу пам’яті «За Україну, за її волю…», де згадує події, свідком яких став під час національно-визвольної боротьби.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Нестора Кучабського, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
❤21👍1
#Нескорені
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Друга історія відеопроєкту – Михайла Стецика «Рена». Михайло – командир підрозділу «Карпатська Січ», який воює з російськими окупантами на півдні України. До цього, у 2017–2018 роках, захисник брав участь у бойових діях на сході країни, зокрема в боях за Широкине поблизу Маріуполя у складі 8-го окремого добровольчого батальйону «Аратта».
Брат Михайлового прадіда – Василь Андрусяк (псевдо – «Різун», «Ґрегіт») був полковником Української повстанської армії. Його участі у збройному підпіллі передували участь у «Пласті», товариствах «Просвіта» та «Сокіл», Організації українських націоналістів, ув’язнення польською та радянською владами. У 1940 році радянська влада вивезла в Сибір батьків Василя, сестру Марію та дружину брата з малими дітьми. Батько з матір’ю загинули в засланні.
З початку 1944 року Василь Андрусяк командував куренем УПА «Скажені», який вступав у бої і з німцями, і з радянськими підрозділами. А з січня 1945-го – командир тактичного відтинку «Чорний ліс» (Івано-Франківщина). Василь Андрусяк був одним із найкращих бойових командирів УПА-Захід. Загинув у бою з енкаведистами в Чорному лісі 24 лютого 1946 року. А його сім’ю радянська влада репресувала. Дружину Євгенію засудили до 10 років ув’язнення і заслання. Син опинився у дитячому будинку, звідки його всиновив і вивіз у Росію офіцер Міністерства держбезпеки Корсаков. Після звільнення в 1950-х Євгенія спершу розшукала сина, а потім через суд домоглася відновлення батьківських прав.
#БоролисяПоборемо
*******
Партнер проєкту – Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Виробництво – Prosto production.
https://www.youtube.com/watch?v=TGhBBMWopn8
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Друга історія відеопроєкту – Михайла Стецика «Рена». Михайло – командир підрозділу «Карпатська Січ», який воює з російськими окупантами на півдні України. До цього, у 2017–2018 роках, захисник брав участь у бойових діях на сході країни, зокрема в боях за Широкине поблизу Маріуполя у складі 8-го окремого добровольчого батальйону «Аратта».
Брат Михайлового прадіда – Василь Андрусяк (псевдо – «Різун», «Ґрегіт») був полковником Української повстанської армії. Його участі у збройному підпіллі передували участь у «Пласті», товариствах «Просвіта» та «Сокіл», Організації українських націоналістів, ув’язнення польською та радянською владами. У 1940 році радянська влада вивезла в Сибір батьків Василя, сестру Марію та дружину брата з малими дітьми. Батько з матір’ю загинули в засланні.
З початку 1944 року Василь Андрусяк командував куренем УПА «Скажені», який вступав у бої і з німцями, і з радянськими підрозділами. А з січня 1945-го – командир тактичного відтинку «Чорний ліс» (Івано-Франківщина). Василь Андрусяк був одним із найкращих бойових командирів УПА-Захід. Загинув у бою з енкаведистами в Чорному лісі 24 лютого 1946 року. А його сім’ю радянська влада репресувала. Дружину Євгенію засудили до 10 років ув’язнення і заслання. Син опинився у дитячому будинку, звідки його всиновив і вивіз у Росію офіцер Міністерства держбезпеки Корсаков. Після звільнення в 1950-х Євгенія спершу розшукала сина, а потім через суд домоглася відновлення батьківських прав.
#БоролисяПоборемо
*******
Партнер проєкту – Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Виробництво – Prosto production.
https://www.youtube.com/watch?v=TGhBBMWopn8
YouTube
Нескорені. Василь Андрусяк – Михайло Стецик
До 14 жовтня презентуємо відеопроєкт «Нескорені».
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Друга історія відеопроєкту – Михайла Стецика «Рена». Михайло – командир…
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Друга історія відеопроєкту – Михайла Стецика «Рена». Михайло – командир…
👍19🔥1
14 жовтня ми відзначаємо День захисників і захисниць. Це день тих, хто боровся і бореться за свободу, за Україну!🇺🇦
Ця пам’ятна дата унаочнює зв’язок між різними поколіннями. Сучасні воїни продовжують і примножують давні військові традиції, шанують військове побратимство і взаємовиручку, схиляють голови перед полеглими та віншують героїзм живих.
Історія цього свята має давню традицію. Покрову Пресвятої Богородиці відзначали козаки, за що свято отримало другу назву – Козацька Покрова. Українське військо 1917–1921 років зберігало козацькі військові традиції у назвах військових частин, структурі, прапорах, одностроях. 14 жовтня 1942-го є символічним днем створення Української повстанської армії. Цьогоріч відзначаємо 80 років цієї події.
Після того, як Росія розпочала гібридну агресію проти України, вшанування захисників і захисниць стало не просто даниною пам’яті минулого чи красивою традицією. Це жива й важлива частина нашого сьогодення.
14 жовтня ми дякуємо! Тим, хто своєю нескореною боротьбою в минулому зробив можливими існування та незалежність України сьогодні. Тим, хто зараз відстоює її у запеклих битвах. Дякуємо й віримо, що в наш час ця боротьба завершиться остаточною перемогою!
#БоролисяПоборемо
Ця пам’ятна дата унаочнює зв’язок між різними поколіннями. Сучасні воїни продовжують і примножують давні військові традиції, шанують військове побратимство і взаємовиручку, схиляють голови перед полеглими та віншують героїзм живих.
Історія цього свята має давню традицію. Покрову Пресвятої Богородиці відзначали козаки, за що свято отримало другу назву – Козацька Покрова. Українське військо 1917–1921 років зберігало козацькі військові традиції у назвах військових частин, структурі, прапорах, одностроях. 14 жовтня 1942-го є символічним днем створення Української повстанської армії. Цьогоріч відзначаємо 80 років цієї події.
Після того, як Росія розпочала гібридну агресію проти України, вшанування захисників і захисниць стало не просто даниною пам’яті минулого чи красивою традицією. Це жива й важлива частина нашого сьогодення.
14 жовтня ми дякуємо! Тим, хто своєю нескореною боротьбою в минулому зробив можливими існування та незалежність України сьогодні. Тим, хто зараз відстоює її у запеклих битвах. Дякуємо й віримо, що в наш час ця боротьба завершиться остаточною перемогою!
#БоролисяПоборемо
❤26👍2
#Нескорені
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Третя, завершальна, історія відеопроєкту «Нескорені» – Василя Арсенича «Зірки». Захищати Україну від російської агресії Василь пішов у 2017-му. До 2019 року включно воював у районі Павлополя, Чермалика та Новотроїцького на Донеччині у складі першого окремого батальйону добровольчого корпусу «Правий сектор». З 2022-го – солдат підрозділу «Карпатська Січ», який воює з російськими окупантами на півдні країни.
Василь – нащадок повстанців, які боролися за незалежність України в середині XX століття. Всі четверо братів із родини Арсеничів брали участь у збройному підпіллі. Троє з них – Антон, Михайло та Микола Арсеничі загинули в боях або в ув’язненні. Вижив лише Степан – та й він пройшов через 10 років радянських таборів.
Один із братів – Микола Арсенич був творцем військової розвідки ОУН, одним із дев’яти генералів Української повстанської армії та єдиним генералом безпеки УПА. Тривалий час його особистість і біографія були засекреченими спершу Організацією українських націоналістів, а після загибелі генерала – радянською владою.
У 1939 році Микола Арсенич брав участь у створенні контррозвідки ОУН. А з 1941-го – Служби безпеки ОУН. У лютому 1943 року, коли формувалася Українська повстанська армія, Микола Арсенич дбав про розбудову в ній системи внутрішньої безпеки.
Радянські каральні органи посилено розшукували очільника повстанської служби безпеки. Для його ліквідації Міністерство держбезпеки створило влітку 1946 року спеціальну групу чекістів. Врешті їм вдалося оточити криївку в лісі на Тернопільщині, в якій перебував Арсенич. Микола не здався в полон. Він із дружиною застрелились у криївці.
«Історія складається так, що нам знову доводиться боротися з тим же ворогом. Ми відстоюємо не тільки незалежність, суверенітет, а й щось глибше», – каже нащадок родини Арсеничів Василь.
#БоролисяПоборемо
P.S. Партнер проєкту – Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Виробництво – Prosto production.
https://www.youtube.com/watch?v=UN7wARGQWlQ
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Третя, завершальна, історія відеопроєкту «Нескорені» – Василя Арсенича «Зірки». Захищати Україну від російської агресії Василь пішов у 2017-му. До 2019 року включно воював у районі Павлополя, Чермалика та Новотроїцького на Донеччині у складі першого окремого батальйону добровольчого корпусу «Правий сектор». З 2022-го – солдат підрозділу «Карпатська Січ», який воює з російськими окупантами на півдні країни.
Василь – нащадок повстанців, які боролися за незалежність України в середині XX століття. Всі четверо братів із родини Арсеничів брали участь у збройному підпіллі. Троє з них – Антон, Михайло та Микола Арсеничі загинули в боях або в ув’язненні. Вижив лише Степан – та й він пройшов через 10 років радянських таборів.
Один із братів – Микола Арсенич був творцем військової розвідки ОУН, одним із дев’яти генералів Української повстанської армії та єдиним генералом безпеки УПА. Тривалий час його особистість і біографія були засекреченими спершу Організацією українських націоналістів, а після загибелі генерала – радянською владою.
У 1939 році Микола Арсенич брав участь у створенні контррозвідки ОУН. А з 1941-го – Служби безпеки ОУН. У лютому 1943 року, коли формувалася Українська повстанська армія, Микола Арсенич дбав про розбудову в ній системи внутрішньої безпеки.
Радянські каральні органи посилено розшукували очільника повстанської служби безпеки. Для його ліквідації Міністерство держбезпеки створило влітку 1946 року спеціальну групу чекістів. Врешті їм вдалося оточити криївку в лісі на Тернопільщині, в якій перебував Арсенич. Микола не здався в полон. Він із дружиною застрелились у криївці.
«Історія складається так, що нам знову доводиться боротися з тим же ворогом. Ми відстоюємо не тільки незалежність, суверенітет, а й щось глибше», – каже нащадок родини Арсеничів Василь.
#БоролисяПоборемо
P.S. Партнер проєкту – Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Виробництво – Prosto production.
https://www.youtube.com/watch?v=UN7wARGQWlQ
YouTube
Нескорені. Микола Арсенич – Василь Арсенич
До 14 жовтня презентуємо відеопроєкт «Нескорені».
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Третя, завершальна, історія відеопроєкту «Нескорені» – Василя Арсенича…
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Третя, завершальна, історія відеопроєкту «Нескорені» – Василя Арсенича…
👍19
#ПатрониЗСУ
Продовжимо розповідати, на честь кого сьогодні названі бригади Збройних сил України.
Ім’я князя Данила 24-та бригада, яка дислокується в Яворові на Львівщині, отримала у травні 2001 року. А з 2017-го вона має назву – 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила. Неофіційно її називають королівською.
Патрон цієї бригади – князь Данило Романович – один із найяскравіших історичних діячів Середньовіччя. Перша на Русі коронована особа, видатний воїн і реформатор, який будував державу в часи міжусобиць та монголо-татарської навали.
Данило Романович був нащадком Володимира Мономаха. Його батько, Роман Мстиславович, загинув у битві, коли сину було 4 роки. Дитинство й отроцтво князя пройшли при дворі угорського короля Андрія ІІ. Ще підлітком Данило почав правити частиною Волинських земель. Його першим військовим і політичним успіхом стало відвоювання західних земель Волинського князівства упродовж 1220-х.
У 1223-му Данило брав участь у битві на річці Калці проти монголів, був поранений. У 1238 році розгромив тевтонських рицарів під містом Дорогочин (нині – територія Польщі). Того ж року князь поширив свою владу на Галичину.
🗡 Вершиною військового мистецтва Данила стала битва під Ярославом у 1245 році. Він розгромив одного з претендентів на Галицьке князівство Ростислава Михайловича, якого підтримували галицьке боярство, угорські і польські війська. Допоки авангард Данила стримував натиск першої лінії ворога, він з основними силами здійснив обхідний маневр і атакував угорців, які були у резерві. Це вирішило долю битви і боротьби за Галичину, яка тривала 40 років.
⚔️ Данило був реформатором війська. Поряд із легкоозброєними кіннотниками-лучниками розвивав важкоозброєну кінноту за європейськими лицарськими зразками. Заслугою князя є й початок кам’яного оборонного будівництва на землях Русі.
У 1240 році ординці хана Батия пройшли кривавим вихором землями держави Данила Романовича, зруйнували Київ, інші міста. Лише деяким фортецям, як Кременцю чи заснованому князем Даниліву, вдалося відбитись.
У 1245 році князь Данило змушений був визнати залежність від хана Батия, проте не припинив протистояння монголам. Він заручився підтримкою Папи Римського Інокентія IV і прагнув організувати хрестовий похід проти Орди. У 1252-му війська Данила завдали поразки монголам біля Бакоти на Дністрі та біля Кременця.
🤴 У жовтні 1253 року в Дорогочині папський легат Опізо коронував Данила Романовича на короля Русі.
У наступні роки руський король розпочинає звільняти від ординців території Поділля та Волині. Але європейські правителі не підтримали заклику Папи до хрестового походу – й Данило лишився сам на сам із ворогом. У 1259 році велике ординське військо під проводом Бурундая вдерлося на Галичину й Волинь. Сили були нерівні. Щоб уберегти міста від розорення, на вимогу ординців довелось зруйнувати захисні мури Львова, Володимира, Луцька та кількох інших міст. Вціліла тільки королівська столиця Холм, де в 1264 році король Данило Романович помер.
🇺🇦 Бійці 24-ї королівської бригади з літа 2014-го брали участь у боях за Красний Лиман, Лисичанськ, вели бої в Георгіївці й Лутугиному, Новосвітлівці та Хрящуватому, під Луганським аеропортом. Нині завдають ворогу значних втрат на Луганщині та інших ділянках фронту. У травні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
Продовжимо розповідати, на честь кого сьогодні названі бригади Збройних сил України.
Ім’я князя Данила 24-та бригада, яка дислокується в Яворові на Львівщині, отримала у травні 2001 року. А з 2017-го вона має назву – 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила. Неофіційно її називають королівською.
Патрон цієї бригади – князь Данило Романович – один із найяскравіших історичних діячів Середньовіччя. Перша на Русі коронована особа, видатний воїн і реформатор, який будував державу в часи міжусобиць та монголо-татарської навали.
Данило Романович був нащадком Володимира Мономаха. Його батько, Роман Мстиславович, загинув у битві, коли сину було 4 роки. Дитинство й отроцтво князя пройшли при дворі угорського короля Андрія ІІ. Ще підлітком Данило почав правити частиною Волинських земель. Його першим військовим і політичним успіхом стало відвоювання західних земель Волинського князівства упродовж 1220-х.
У 1223-му Данило брав участь у битві на річці Калці проти монголів, був поранений. У 1238 році розгромив тевтонських рицарів під містом Дорогочин (нині – територія Польщі). Того ж року князь поширив свою владу на Галичину.
🗡 Вершиною військового мистецтва Данила стала битва під Ярославом у 1245 році. Він розгромив одного з претендентів на Галицьке князівство Ростислава Михайловича, якого підтримували галицьке боярство, угорські і польські війська. Допоки авангард Данила стримував натиск першої лінії ворога, він з основними силами здійснив обхідний маневр і атакував угорців, які були у резерві. Це вирішило долю битви і боротьби за Галичину, яка тривала 40 років.
⚔️ Данило був реформатором війська. Поряд із легкоозброєними кіннотниками-лучниками розвивав важкоозброєну кінноту за європейськими лицарськими зразками. Заслугою князя є й початок кам’яного оборонного будівництва на землях Русі.
У 1240 році ординці хана Батия пройшли кривавим вихором землями держави Данила Романовича, зруйнували Київ, інші міста. Лише деяким фортецям, як Кременцю чи заснованому князем Даниліву, вдалося відбитись.
У 1245 році князь Данило змушений був визнати залежність від хана Батия, проте не припинив протистояння монголам. Він заручився підтримкою Папи Римського Інокентія IV і прагнув організувати хрестовий похід проти Орди. У 1252-му війська Данила завдали поразки монголам біля Бакоти на Дністрі та біля Кременця.
🤴 У жовтні 1253 року в Дорогочині папський легат Опізо коронував Данила Романовича на короля Русі.
У наступні роки руський король розпочинає звільняти від ординців території Поділля та Волині. Але європейські правителі не підтримали заклику Папи до хрестового походу – й Данило лишився сам на сам із ворогом. У 1259 році велике ординське військо під проводом Бурундая вдерлося на Галичину й Волинь. Сили були нерівні. Щоб уберегти міста від розорення, на вимогу ординців довелось зруйнувати захисні мури Львова, Володимира, Луцька та кількох інших міст. Вціліла тільки королівська столиця Холм, де в 1264 році король Данило Романович помер.
🇺🇦 Бійці 24-ї королівської бригади з літа 2014-го брали участь у боях за Красний Лиман, Лисичанськ, вели бої в Георгіївці й Лутугиному, Новосвітлівці та Хрящуватому, під Луганським аеропортом. Нині завдають ворогу значних втрат на Луганщині та інших ділянках фронту. У травні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
👍27
Майже щодня отримуємо звістки про знайдені на звільнених територіях нові й нові поховання вбитих і закатованих цивільних українців.
Трагічна історія старости села Мотижин на Київщині Ольги Сухенко та її родини, що їх російські військові вбили наприкінці березня, була однією з перших, інформація про яку гучно розійшлася всередині країни та за її межами.
Віртуальний музей російської агресії зібрав детальну інформацію про окупацію Мотижина, діяльність старости у цей час та злочин російських окупантів щодо неї, її родини та щодо інших мешканців громади, які чинили спротив агресору.
Читайте за посиланням.
⬛⬜⬛⬜⬛⬜⬛⬜⬛⬜
Almost every day, there are news from Ukraine about the burials of tortured and killed civilians found on the territories liberated from the Russian occupiers.
The tragic story of Olha Sukhenko, the village mayor of Motyzhyn, and her family, killed by Russians during the occupation of the Kyiv region was one of the first wide-spread ones both in Ukraine and abroad.
The Virtual Museum of Russian Aggression published the detailed information about the occupation of Motyzhyn, Olha Sukhenko's position and actions during that time and the crime committed by the Russians against Sukhenko family and other members of the community who resisted the occupation.
To read the article please follow the link
#stoprussia #russianwarcrimes #WarCrimes #росіявбиває #росія_вбиває
Трагічна історія старости села Мотижин на Київщині Ольги Сухенко та її родини, що їх російські військові вбили наприкінці березня, була однією з перших, інформація про яку гучно розійшлася всередині країни та за її межами.
Віртуальний музей російської агресії зібрав детальну інформацію про окупацію Мотижина, діяльність старости у цей час та злочин російських окупантів щодо неї, її родини та щодо інших мешканців громади, які чинили спротив агресору.
Читайте за посиланням.
⬛⬜⬛⬜⬛⬜⬛⬜⬛⬜
Almost every day, there are news from Ukraine about the burials of tortured and killed civilians found on the territories liberated from the Russian occupiers.
The tragic story of Olha Sukhenko, the village mayor of Motyzhyn, and her family, killed by Russians during the occupation of the Kyiv region was one of the first wide-spread ones both in Ukraine and abroad.
The Virtual Museum of Russian Aggression published the detailed information about the occupation of Motyzhyn, Olha Sukhenko's position and actions during that time and the crime committed by the Russians against Sukhenko family and other members of the community who resisted the occupation.
To read the article please follow the link
#stoprussia #russianwarcrimes #WarCrimes #росіявбиває #росія_вбиває
😢23
Євген Храпко – легендарний бойовий медик, який стояв біля витоків української тактичної медицини.
Зокрема, саме він доклав чимало зусиль, щоб замість «санітарного інструктора», цього радянського пережитку, в Україні з’явилася спеціальність «бойовий медик». Після повномасштабного вторгнення Росії здійснив понад 100 виїздів на евакуацію. Коли йшлося про порятунок життів, Євген був готовий їхати у самісіньке пекло.
До 2014 року Євген Храпко не мав стосунку до медицини. Родом із Миколаєва, за освітою був інженером-програмістом. Але коли розпочалася війна на сході країни, добровільно пішов в АТО бойовим медиком.
Навчався на парамедика спершу в Харкові, а в 2015-му пройшов спеціалізовані курси в Литві. Євген постійно вчився, паралельно навчав інших і займався розвитком тактичної медицини в Україні.
У 2016-му за контрактом пішов служити в ЗСУ, пройшов шлях від солдата до сержанта. Євген Храпко був одним із небагатьох, хто закінчив програми Combat Medic 68W, Army Basic Instructor Course та курси лідерства від збройних сил США для молодших офіцерів медичної служби.
2017 року Євген Храпко очолив розробку та впровадження якісних навчальних програм з тактичної медицини у ЗСУ та розробку навчальної програми для нової спеціальності «бойовий медик». Займався підготовкою інструкторського складу. Колеги кажуть, що саме з нього почалося системне навчання тактичній медицині у Збройних силах.
Перед вторгненням Євген із дружиною Тетяною, яку зустрів на медичному тренінгу, та її сином від першого шлюбу жили в Харкові. Тож саме там Євген прийшов до військкомату, щоб знову піти на фронт бойовим медиком. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді, яка обороняла Харків. За кілька місяців понад 100 разів виїздив на евакуацію поранених. Євген був готовий боротися за життя кожного українця та їхати в самісіньке пекло, якщо йшлося про порятунок.
11 червня він вкотре мчав на евакуацію поранених на «нуль», але не доїхав. Автомобіль швидкої підірвали росіяни. Бойовому медику було 37.
🖤🇺🇦
#FightForUkraine
Зокрема, саме він доклав чимало зусиль, щоб замість «санітарного інструктора», цього радянського пережитку, в Україні з’явилася спеціальність «бойовий медик». Після повномасштабного вторгнення Росії здійснив понад 100 виїздів на евакуацію. Коли йшлося про порятунок життів, Євген був готовий їхати у самісіньке пекло.
До 2014 року Євген Храпко не мав стосунку до медицини. Родом із Миколаєва, за освітою був інженером-програмістом. Але коли розпочалася війна на сході країни, добровільно пішов в АТО бойовим медиком.
Навчався на парамедика спершу в Харкові, а в 2015-му пройшов спеціалізовані курси в Литві. Євген постійно вчився, паралельно навчав інших і займався розвитком тактичної медицини в Україні.
У 2016-му за контрактом пішов служити в ЗСУ, пройшов шлях від солдата до сержанта. Євген Храпко був одним із небагатьох, хто закінчив програми Combat Medic 68W, Army Basic Instructor Course та курси лідерства від збройних сил США для молодших офіцерів медичної служби.
2017 року Євген Храпко очолив розробку та впровадження якісних навчальних програм з тактичної медицини у ЗСУ та розробку навчальної програми для нової спеціальності «бойовий медик». Займався підготовкою інструкторського складу. Колеги кажуть, що саме з нього почалося системне навчання тактичній медицині у Збройних силах.
Перед вторгненням Євген із дружиною Тетяною, яку зустрів на медичному тренінгу, та її сином від першого шлюбу жили в Харкові. Тож саме там Євген прийшов до військкомату, щоб знову піти на фронт бойовим медиком. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді, яка обороняла Харків. За кілька місяців понад 100 разів виїздив на евакуацію поранених. Євген був готовий боротися за життя кожного українця та їхати в самісіньке пекло, якщо йшлося про порятунок.
11 червня він вкотре мчав на евакуацію поранених на «нуль», але не доїхав. Автомобіль швидкої підірвали росіяни. Бойовому медику було 37.
🖤🇺🇦
#FightForUkraine
❤14😢7
19 жовтня російські окупаційні сили вчинили акт вандалізму – демонтували пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 років та політичних репресій у Маріуполі😡
Цей пам’ятний знак встановили в 2004 році. Скульптурна композиція була розташована у сквері на вулиці Університетській неподалік від драмтеатру, який у березні розбомбила російська авіація. Відкрили постамент з ініціативи маріупольського історико-просвітницького товариства «Меморіал». На невисокому, розділеному на дві частини прямокутному постаменті з чорного й червоного граніту було зображене перев'язане стрічкою колосся і колючий дріт, які символізували репресивну комуністичну тоталітарну систему.
Це свідчить лише про те, що сучасний російський режим є правонаступником попередніх режимів у Москві у їхніх злочинах проти людяності та українського народу – прокоментував акт вандалізму міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко:
💬 «Голодомор окупанти використовують і сьогодні проти українців на окупованих територіях та в полоні. Нічого не змінилось. Убивці залишаються вбивцями».
Росія системно знищує українську культурну спадщину, яку не може привласнити, – від руйнації пам’яток внаслідок обстрілів до показового нищення книг, як було зі спаленням бібліотеки при храмі Петра Могили в тому ж Маріуполі. Перетворюючи неугодні книжки на попіл, російські окупанти наслідують не лише комуністичний режим, а й нацистський у гітлерівській Німеччині.
З руйнування пам’ятника російські ресурси зробили пропагандистське «шоу». Так, державне інформагентство «РІА Новості» зняло великий пропагандистський репортаж із коментарями викладачів-колаборантів з Донецького національного університету Артема Бобровського та Приазовського державного технічного університету Ольги Шмачкової, які розповідали псевдонаукові теорії про заперечення Голодомору-геноциду. Водночас представниця колаборантської організації «Молода республіка» Євгенія Кротова заявила, що руйнування меморіалу «це не війна з пам’ятниками, а прибирання символу дезінформації на державному рівні»🤯
Росія зачищає символічний простір всюди, куди приходить. Війна, яку рашисти ведуть із культурною спадщиною та національною пам’яттю, вкотре оприявнює їхню мету – знищити український народ. І фізично, засипаючи нас бомбами та кулями. І духовно, знищивши саму ідею українства та будь-яку пам’ять про нас.
#голодомор #геноцид #маріуполь #warcrimes #russiaruinsculture
Цей пам’ятний знак встановили в 2004 році. Скульптурна композиція була розташована у сквері на вулиці Університетській неподалік від драмтеатру, який у березні розбомбила російська авіація. Відкрили постамент з ініціативи маріупольського історико-просвітницького товариства «Меморіал». На невисокому, розділеному на дві частини прямокутному постаменті з чорного й червоного граніту було зображене перев'язане стрічкою колосся і колючий дріт, які символізували репресивну комуністичну тоталітарну систему.
Це свідчить лише про те, що сучасний російський режим є правонаступником попередніх режимів у Москві у їхніх злочинах проти людяності та українського народу – прокоментував акт вандалізму міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко:
💬 «Голодомор окупанти використовують і сьогодні проти українців на окупованих територіях та в полоні. Нічого не змінилось. Убивці залишаються вбивцями».
Росія системно знищує українську культурну спадщину, яку не може привласнити, – від руйнації пам’яток внаслідок обстрілів до показового нищення книг, як було зі спаленням бібліотеки при храмі Петра Могили в тому ж Маріуполі. Перетворюючи неугодні книжки на попіл, російські окупанти наслідують не лише комуністичний режим, а й нацистський у гітлерівській Німеччині.
З руйнування пам’ятника російські ресурси зробили пропагандистське «шоу». Так, державне інформагентство «РІА Новості» зняло великий пропагандистський репортаж із коментарями викладачів-колаборантів з Донецького національного університету Артема Бобровського та Приазовського державного технічного університету Ольги Шмачкової, які розповідали псевдонаукові теорії про заперечення Голодомору-геноциду. Водночас представниця колаборантської організації «Молода республіка» Євгенія Кротова заявила, що руйнування меморіалу «це не війна з пам’ятниками, а прибирання символу дезінформації на державному рівні»🤯
Росія зачищає символічний простір всюди, куди приходить. Війна, яку рашисти ведуть із культурною спадщиною та національною пам’яттю, вкотре оприявнює їхню мету – знищити український народ. І фізично, засипаючи нас бомбами та кулями. І духовно, знищивши саму ідею українства та будь-яку пам’ять про нас.
#голодомор #геноцид #маріуполь #warcrimes #russiaruinsculture
😱14👍4😢1