НА БЕРЕГАХ ЗАЧАРОВАНОЇ ДЕСНИ
132 роки тому народився фундатор українського національного кінематографа та класик світового кіно, режисер Олександр Довженко.
Більше про життєпис читайте у новій горталці вище⬆️
132 роки тому народився фундатор українського національного кінематографа та класик світового кіно, режисер Олександр Довженко.
Більше про життєпис читайте у новій горталці вище⬆️
🔥15❤1
Пам’яті військового Сергія Коршака
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢5
ЧОТА БЕЗСМЕРТНИХ
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
💔12❤3
Пам’яті танкіста Дмитра Черніцова (позивний «Чорний»)
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17
Пам’яті Героя України, підполковника Олександра Орлова
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13😢2
БІЛЬ, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ БУДЕ ЗАГОЄНИЙ: УІНП ВШАНУВАВ ПАМʼЯТЬ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ
У Києві вшанували пам’ять українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Представники Українського інституту національної памʼяті, ГО «Київське товариство “ЛемКиїв”» та Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського запалили символічні лампадки та поклали квіти до памʼятника Жертвам репресій 1930-х — початку 1950-х років.
Священники Патріаршого собору воскресіння Христового (УГКЦ) та Церкви Миколи Набережного (ПЦУ) отці Богдан Чурило та Леонід Сливканич звершили спільну молитву за душі жертв репресій та депортацій і закликали берегти пам’ять про них.
«Ми відчуваємо цей біль, який ніколи не буде загоєний, — сказав Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. — Російській імперії мало було знищити тіло, вони намагалися знищити дух, тому чинили найстрашніші злочини — голоди, репресії, депортації. Тисячі людей померли під час депортації, вчиненої разом із комуністичною Польщею, Господь знає всі їхні імена. І ми з вами, згідно християнського обовʼязку, бережемо памʼять про них. Не маніпулюючи цифрами, не виголошуючи гасел, а пошановуючи їхню памʼять».
«Нас вдруге вигнали з нашої землі. Цього разу — з Херсонщини, де я народився у родині депортованих, — сказав отець Леонід Сливканич. — Це зробили нащадки тих самих червоних катів. Вони знищили наші села на Херсонщині, які відбудовувалися руками депортовані та їхніх нащадків. Нині, як і тоді, у 51 році в Карпатах, моє село на Херсонщині спалене — тепер вже російськими КАБами, Хай Господь дає нам сил і мудрості не стати на коліна перед цим ворогом, перемогти його і розповісти всьому світу про його злочини».
Голова ГО «ЛемКиїв» Катерина Чаплик наголосила на тому, що ті трагічні події — це передусім біль і понівечені долі людей. «Про це потрібно памʼятати, — сказала вона. — В я дякую усім, хто вивчає, зберігає памʼять про ті події і про тих людей».
Дипломат Микола Ярмолюк, член товариства депортованих «Холмщина» подякував Українському інституту національної памʼяті за збереження памʼяті про депортованих та організацію заходу. «Ви пробиваєте шлях нашої історії до широкого кола людей, — сказав він. — Памʼять про трагічні сторінки має бути дороговказом у майбутнє, щоб трагедії не повторювалися знову».
У Києві вшанували пам’ять українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Представники Українського інституту національної памʼяті, ГО «Київське товариство “ЛемКиїв”» та Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського запалили символічні лампадки та поклали квіти до памʼятника Жертвам репресій 1930-х — початку 1950-х років.
Священники Патріаршого собору воскресіння Христового (УГКЦ) та Церкви Миколи Набережного (ПЦУ) отці Богдан Чурило та Леонід Сливканич звершили спільну молитву за душі жертв репресій та депортацій і закликали берегти пам’ять про них.
«Ми відчуваємо цей біль, який ніколи не буде загоєний, — сказав Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. — Російській імперії мало було знищити тіло, вони намагалися знищити дух, тому чинили найстрашніші злочини — голоди, репресії, депортації. Тисячі людей померли під час депортації, вчиненої разом із комуністичною Польщею, Господь знає всі їхні імена. І ми з вами, згідно християнського обовʼязку, бережемо памʼять про них. Не маніпулюючи цифрами, не виголошуючи гасел, а пошановуючи їхню памʼять».
«Нас вдруге вигнали з нашої землі. Цього разу — з Херсонщини, де я народився у родині депортованих, — сказав отець Леонід Сливканич. — Це зробили нащадки тих самих червоних катів. Вони знищили наші села на Херсонщині, які відбудовувалися руками депортовані та їхніх нащадків. Нині, як і тоді, у 51 році в Карпатах, моє село на Херсонщині спалене — тепер вже російськими КАБами, Хай Господь дає нам сил і мудрості не стати на коліна перед цим ворогом, перемогти його і розповісти всьому світу про його злочини».
Голова ГО «ЛемКиїв» Катерина Чаплик наголосила на тому, що ті трагічні події — це передусім біль і понівечені долі людей. «Про це потрібно памʼятати, — сказала вона. — В я дякую усім, хто вивчає, зберігає памʼять про ті події і про тих людей».
Дипломат Микола Ярмолюк, член товариства депортованих «Холмщина» подякував Українському інституту національної памʼяті за збереження памʼяті про депортованих та організацію заходу. «Ви пробиваєте шлях нашої історії до широкого кола людей, — сказав він. — Памʼять про трагічні сторінки має бути дороговказом у майбутнє, щоб трагедії не повторювалися знову».
❤🔥9👍4💔2❤1