На Волині перепоховали останки 55 колишніх жителів Острівків і Волі Островецької
30 серпня 2026 року на кладовищі в Острівках у Волинській області відбулася церемонія перепоховання останків 55 польських жертв, виявлених під час цьогорічних ексгумаційних робіт. Роботи тривали з 13 липня до 7 серпня 2026 року на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька.
Дозвіл на проведення ексгумаційних досліджень із подальшим перепохованням віднайдених останків на території колишнього католицького кладовища села Острівки було надано ТОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» рішенням Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій на засіданні, що відбулося 4 червня 2026 року під головуванням Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова.
Український інститут національної пам’яті забезпечив фаховий нагляд пошуковців та антрополога за роботами, який було здійснено комунальним підприємством Львівської обласної ради «Доля».
На території меморіалу «Острівки» було підготовлено спільну могилу, у якій розмістили 55 дерев’яних домовин. Над останками загиблих польські та українські священнослужителі звершили заупокійні молитви. У церемонії взяли участь представники органів влади Польщі та України, а також нащадки жителів колишніх сіл Острівків і Волі Островецької.
Польську сторону представляли, зокрема, віцеспікер Сейму Польщі Пьотр Згожельський, міністерка культури та національної спадщини Марта Ченковська, заступник голови Інституту національної пам’яті Кароль Полейовський, колишній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький та голова комісії Сейму у закордонних справах Павел Коваль.
Останки 55 осіб поховали поруч із останками жертв, виявленими під час попередніх ексгумацій.
Фото: Instytut Pamięci Narodowej
30 серпня 2026 року на кладовищі в Острівках у Волинській області відбулася церемонія перепоховання останків 55 польських жертв, виявлених під час цьогорічних ексгумаційних робіт. Роботи тривали з 13 липня до 7 серпня 2026 року на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька.
Дозвіл на проведення ексгумаційних досліджень із подальшим перепохованням віднайдених останків на території колишнього католицького кладовища села Острівки було надано ТОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» рішенням Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій на засіданні, що відбулося 4 червня 2026 року під головуванням Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова.
Український інститут національної пам’яті забезпечив фаховий нагляд пошуковців та антрополога за роботами, який було здійснено комунальним підприємством Львівської обласної ради «Доля».
На території меморіалу «Острівки» було підготовлено спільну могилу, у якій розмістили 55 дерев’яних домовин. Над останками загиблих польські та українські священнослужителі звершили заупокійні молитви. У церемонії взяли участь представники органів влади Польщі та України, а також нащадки жителів колишніх сіл Острівків і Волі Островецької.
Польську сторону представляли, зокрема, віцеспікер Сейму Польщі Пьотр Згожельський, міністерка культури та національної спадщини Марта Ченковська, заступник голови Інституту національної пам’яті Кароль Полейовський, колишній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький та голова комісії Сейму у закордонних справах Павел Коваль.
Останки 55 осіб поховали поруч із останками жертв, виявленими під час попередніх ексгумацій.
Фото: Instytut Pamięci Narodowej
👍14😱1
Пам’яті гранатометника Геннадія Гавдюка
Мотивував побратимів своїм ставленням до життя та роботи.
Геннадій народився та виріс у Кам'янці-Подільскому. Після школи здобув фах електрика. Працював трактористом на агропідприємстві села Гаврилівці.
У 2024 році мобілізований до 3-ї окремої важкої Залізної механізованої бригади. Служив гранатометником. Побратими пам'ятають його як на всі руки майстра.
Загинув 5 жовтня 2025 року неподалік села Кам'янка Харківської області. Майже рік вважався зникли безвісти.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мотивував побратимів своїм ставленням до життя та роботи.
Геннадій народився та виріс у Кам'янці-Подільскому. Після школи здобув фах електрика. Працював трактористом на агропідприємстві села Гаврилівці.
У 2024 році мобілізований до 3-ї окремої важкої Залізної механізованої бригади. Служив гранатометником. Побратими пам'ятають його як на всі руки майстра.
Загинув 5 жовтня 2025 року неподалік села Кам'янка Харківської області. Майже рік вважався зникли безвісти.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔22
Сьогодні 101-річчя з дня народження видатного українського громадсько-політичного та наукового діяча, співавтора Декларації про державний суверенітет України, народного депутата І–IV скликань Верховної Ради України, першого очільника Українського інституту національної пам’яті та Героя України Ігоря Юхновського.
Детальніше про життєвий шлях Ігоря Рафаїловича згадуємо у матеріалі.
Детальніше про життєвий шлях Ігоря Рафаїловича згадуємо у матеріалі.
❤11👍5
У Пужниках розпочалися пошукові роботи
З 1 по 6 вересня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) проводитиметься новий етап пошукових досліджень останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року.
Дослідження проводитимуться товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія», Інституту національної пам’яті Республіки Польща.
Український інститут національної пам’яті фінансує та залучає фахівців комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» для забезпечення фахового нагляду (консультаційної підтримки) при проведенні робіт.
Захід проводиться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті.
Історична довідка.
У лютому 1945 року Пужники зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, частина мешканців села трагічно загинула, а саме село було спалено. У червні 1945 року мешканців Пужників переселено до Польщі (населені пункти Немисловіце та Ратовіце). У 1949 році радянська влада ліквідувала село. Територія колишнього села Пужники надалі залишалася незаселеною і поступово заросла лісовими насадженнями.
У серпні 2023 року на території Пужників були проведені пошукові роботи. Впродовж квітня – травня 2025 року у Пужниках було проведено ексгумаційні дослідження. У ході досліджень було знайдено останки 42 осіб.
Знайдені під час ексгумаційних досліджень останки у вересні 2025 року було перепоховано на місці первинного поховання – на території старого кладовища колишнього села Пужники. У церемонії перепоховання взяли участь делегації України та Республіки Польща.
У період з 22 по 25 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) було проведено новий етап пошукових досліджень. Під час цього етапу пошукових досліджень ознак масових поховань не було виявлено.
З 1 по 6 вересня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) проводитиметься новий етап пошукових досліджень останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року.
Дослідження проводитимуться товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія», Інституту національної пам’яті Республіки Польща.
Український інститут національної пам’яті фінансує та залучає фахівців комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» для забезпечення фахового нагляду (консультаційної підтримки) при проведенні робіт.
Захід проводиться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті.
Історична довідка.
У лютому 1945 року Пужники зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, частина мешканців села трагічно загинула, а саме село було спалено. У червні 1945 року мешканців Пужників переселено до Польщі (населені пункти Немисловіце та Ратовіце). У 1949 році радянська влада ліквідувала село. Територія колишнього села Пужники надалі залишалася незаселеною і поступово заросла лісовими насадженнями.
У серпні 2023 року на території Пужників були проведені пошукові роботи. Впродовж квітня – травня 2025 року у Пужниках було проведено ексгумаційні дослідження. У ході досліджень було знайдено останки 42 осіб.
Знайдені під час ексгумаційних досліджень останки у вересні 2025 року було перепоховано на місці первинного поховання – на території старого кладовища колишнього села Пужники. У церемонії перепоховання взяли участь делегації України та Республіки Польща.
У період з 22 по 25 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) було проведено новий етап пошукових досліджень. Під час цього етапу пошукових досліджень ознак масових поховань не було виявлено.
❤12😱1
Пам'яті молодшого сержанта Юрія Пивоварова (позивний «Берс»)
27-річний десантник останній бій прийняв у Курській області.
Юрій народився 9 червня 1997 року Охтирці на Сумщині. Дитинство минуло в Горлівці Донецької області.
Хлопець мав певні проблеми зі здоров’ям, тому навчався у школі-інтернаті для дітей з серцево-судинними захворюваннями. Згодом здобув фах механіка в машинобудівному коледжі, планував продовжити отримувати вищу інженерну освіту. Однак, після початку російсько-української війни у 2014 році родина виїхала до міста Ромни на Сумщині, де Юрій закінчив місцевий коледж.
У 2018 році Юрій підписав контракт з 24-ю окремою механізованою бригадою короля Данила.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до 95-ї окремої штурмової бригади. Брав участь у визволені Чорнобильської зони. У 2023 році одружився та отримав нагороду. Лицарський хрест
Влітку 2024 року почав служити в 132-му окремого розвідувального батальйону. Воював на Запоріжчині та Харківщині. Був нагороджений Золотим хрестом.
У серпні його підрозділ перекинули на Курський напрямок. Загинув в бою 31 серпня 2024 року на Курщині. Похований у Ромнах. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і вдячність Герою!
Фото Роменської міської ради
За матеріалами: Книга пам’яті Сумської області, Роменська міська рада, Платформа пам’яті «Меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
27-річний десантник останній бій прийняв у Курській області.
Юрій народився 9 червня 1997 року Охтирці на Сумщині. Дитинство минуло в Горлівці Донецької області.
Хлопець мав певні проблеми зі здоров’ям, тому навчався у школі-інтернаті для дітей з серцево-судинними захворюваннями. Згодом здобув фах механіка в машинобудівному коледжі, планував продовжити отримувати вищу інженерну освіту. Однак, після початку російсько-української війни у 2014 році родина виїхала до міста Ромни на Сумщині, де Юрій закінчив місцевий коледж.
У 2018 році Юрій підписав контракт з 24-ю окремою механізованою бригадою короля Данила.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до 95-ї окремої штурмової бригади. Брав участь у визволені Чорнобильської зони. У 2023 році одружився та отримав нагороду. Лицарський хрест
Влітку 2024 року почав служити в 132-му окремого розвідувального батальйону. Воював на Запоріжчині та Харківщині. Був нагороджений Золотим хрестом.
У серпні його підрозділ перекинули на Курський напрямок. Загинув в бою 31 серпня 2024 року на Курщині. Похований у Ромнах. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і вдячність Герою!
Фото Роменської міської ради
За матеріалами: Книга пам’яті Сумської області, Роменська міська рада, Платформа пам’яті «Меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13
137 РОКІВ НАЙБІЛЬШОМУ ПОРТУ УКРАЇНСЬКОГО АЗОВА
Сьогодні Маріупольський порт – найбільший український порт на Азовському морі – відзначає 137 років. 2 вересня 1889-го, коли було відвантажено перші 18 вагонів з вугіллям, є офіційною датою початку його експлуатації як порту, орієнтованого на розвиток економічного потенціалу регіону.
Варто зазначити, що на той час на території Маріуполя вже близько 90 років існував інший порт – у гирлі річки Кальміус. Але він розташовувався у мілководному місці і не міг приймати великі судна, тож вантажі (здебільшого, зерно) спочатку вантажили на човни, а вже потім доправляли на судна, які стояли на рейді.
Така ситуація не відповідала потребам регіону в умовах стрімкого розвитку вугільної та металургійної промисловості, тож відкриття порту в глибоководному місці (за межами тогочасного Маріуполя) було оптимальним варіантом для того, щоб забезпечити порту можливість нарощувати потужності.
Цей розрахунок себе виправдав: на початку ХХ століття Маріупольський порт являв собою модерне як на той час підприємство – з аванпортом, Хлібною та Вугільною гаванями, ремонтним басейном, пристанями та елінгом для малих суден. Він був провідним у Російській імперії, поступаючись лише портам Одеси, Баку та Астрахані.
Порт зберігав передові позиції і у часи СРСР. Маріупольські портовики забезпечували найвищі у Союзі норми обробки суден і вагонів на навалювальних вантажах.
У незалежній Україні Маріупольський порт зберіг за собою статус одного з найпотужніших підприємств морської галузі, постійно модернізуючи виробництво, а також забезпечуючи своїм працівникам високі стандарти соціального захисту.
Порт обробляв різні види вантажів: від зернових, навалювальних до металопродукції та контейнерів.
З початком Війни за незалежність України підприємство опинилося в складних умовах, особливо після будівництва російськими окупантами Керченського мосту, який не лише негативно вплинув на екологію Азовського моря, а й суттєво обмежив можливості іноземних суден потрапляти до надазовських портів.
Маріупольські портовики впоралися із цими викликами, і попри незаконні штучні обмеження, які виставляла російська держава-терористка, у 2021 році обсяг вантажопереробки Маріупольського порту становив близько 7 млн тонн. На підприємстві працювало 2815 працівників, здійснювалася масштабна реконструкція причалів, залізничних колій, гідротехнічних споруд, був суттєво модернізований парк кранів, техніки та механізмів.
Для забезпечення безперебійної роботи порту в період зимової навігації на додачу до криголама “Капітан Бєлоусов” було придбано два багатоцільові буксири льодового класу – “Капітан Маркін” та “Капітан Меркулов”. У найближчих планах було будівництво двох терміналів – для контейнерних та навалювальних вантажів. А 1 червня 2022 року мав запрацювати вже побудований новий зерновий термінал.
Ці плани перекреслили російські окупанти, які з 24 лютого 2022 року протягом 86 днів перетворювали Маріуполь на руїни, вбивши десятки тисяч його жителів. Маріупольський порт був одним з укріплень, де тримали оборону українські захисники.
Після окупації Маріуполя росіяни використовують порт як логістичний вузол, постачаючи зброю та вивозячи награбоване українське зерно, вугілля і метал.
Нині, у 2026-му, українські Збройні Сили, зокрема Сили безпілотних систем суттєво обмежили окупантам ці можливості, завдаючи системних нищівних ударів по їхнім суднам: для того, щоб покласти край російському мародерству і повернути своє – під наш український прапор.
Сьогодні Маріупольський порт – найбільший український порт на Азовському морі – відзначає 137 років. 2 вересня 1889-го, коли було відвантажено перші 18 вагонів з вугіллям, є офіційною датою початку його експлуатації як порту, орієнтованого на розвиток економічного потенціалу регіону.
Варто зазначити, що на той час на території Маріуполя вже близько 90 років існував інший порт – у гирлі річки Кальміус. Але він розташовувався у мілководному місці і не міг приймати великі судна, тож вантажі (здебільшого, зерно) спочатку вантажили на човни, а вже потім доправляли на судна, які стояли на рейді.
Така ситуація не відповідала потребам регіону в умовах стрімкого розвитку вугільної та металургійної промисловості, тож відкриття порту в глибоководному місці (за межами тогочасного Маріуполя) було оптимальним варіантом для того, щоб забезпечити порту можливість нарощувати потужності.
Цей розрахунок себе виправдав: на початку ХХ століття Маріупольський порт являв собою модерне як на той час підприємство – з аванпортом, Хлібною та Вугільною гаванями, ремонтним басейном, пристанями та елінгом для малих суден. Він був провідним у Російській імперії, поступаючись лише портам Одеси, Баку та Астрахані.
Порт зберігав передові позиції і у часи СРСР. Маріупольські портовики забезпечували найвищі у Союзі норми обробки суден і вагонів на навалювальних вантажах.
У незалежній Україні Маріупольський порт зберіг за собою статус одного з найпотужніших підприємств морської галузі, постійно модернізуючи виробництво, а також забезпечуючи своїм працівникам високі стандарти соціального захисту.
Порт обробляв різні види вантажів: від зернових, навалювальних до металопродукції та контейнерів.
З початком Війни за незалежність України підприємство опинилося в складних умовах, особливо після будівництва російськими окупантами Керченського мосту, який не лише негативно вплинув на екологію Азовського моря, а й суттєво обмежив можливості іноземних суден потрапляти до надазовських портів.
Маріупольські портовики впоралися із цими викликами, і попри незаконні штучні обмеження, які виставляла російська держава-терористка, у 2021 році обсяг вантажопереробки Маріупольського порту становив близько 7 млн тонн. На підприємстві працювало 2815 працівників, здійснювалася масштабна реконструкція причалів, залізничних колій, гідротехнічних споруд, був суттєво модернізований парк кранів, техніки та механізмів.
Для забезпечення безперебійної роботи порту в період зимової навігації на додачу до криголама “Капітан Бєлоусов” було придбано два багатоцільові буксири льодового класу – “Капітан Маркін” та “Капітан Меркулов”. У найближчих планах було будівництво двох терміналів – для контейнерних та навалювальних вантажів. А 1 червня 2022 року мав запрацювати вже побудований новий зерновий термінал.
Ці плани перекреслили російські окупанти, які з 24 лютого 2022 року протягом 86 днів перетворювали Маріуполь на руїни, вбивши десятки тисяч його жителів. Маріупольський порт був одним з укріплень, де тримали оборону українські захисники.
Після окупації Маріуполя росіяни використовують порт як логістичний вузол, постачаючи зброю та вивозячи награбоване українське зерно, вугілля і метал.
Нині, у 2026-му, українські Збройні Сили, зокрема Сили безпілотних систем суттєво обмежили окупантам ці можливості, завдаючи системних нищівних ударів по їхнім суднам: для того, щоб покласти край російському мародерству і повернути своє – під наш український прапор.
😢2💔1