Пам’яті старшого сержанта поліції Євгена Калгана
Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше
Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району.
Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю.
Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині.
Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном.
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше
Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району.
Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю.
Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині.
Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном.
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔24😢5❤1
ОЛЕНА ТЕЛІГА: ЛЮДИНА, ЩО ВИПЕРЕДИЛА СВІЙ ЧАС
Сьогодні, 21 липня, минає 120 років від дня народження Олени Теліги. З нагоди цієї пам’ятної дати колектив Українського інституту національної пам’яті поклав квіти до пам’ятника поетесі біля Бабиного Яру.
Олена Теліга – поетеса, публіцистка, діячка ОУН та інтелектуалка. Людина, що понад усе любила життя, наповнювала його світлом своєї краси, таланту і любові. Але, не вагаючись, віддала його за переконання. ЇЇ часто називали “людиною з майбутнього” – за сміливість ідей, що йшли попереду свого часу; за палку любов до України і обстоювання ідеї її незалежності.
Оленою Телігою захоплювалися сучасники, зокрема Дмитро Донцов і Олег Ольжич. Вона вміло поєднувала в собі гострий розумі і вишукану жіночність, вміла гуртувати людей навколо себе і неухильно йти до своєї мети.
Сьогодні, 21 липня, минає 120 років від дня народження Олени Теліги. З нагоди цієї пам’ятної дати колектив Українського інституту національної пам’яті поклав квіти до пам’ятника поетесі біля Бабиного Яру.
Олена Теліга – поетеса, публіцистка, діячка ОУН та інтелектуалка. Людина, що понад усе любила життя, наповнювала його світлом своєї краси, таланту і любові. Але, не вагаючись, віддала його за переконання. ЇЇ часто називали “людиною з майбутнього” – за сміливість ідей, що йшли попереду свого часу; за палку любов до України і обстоювання ідеї її незалежності.
Оленою Телігою захоплювалися сучасники, зокрема Дмитро Донцов і Олег Ольжич. Вона вміло поєднувала в собі гострий розумі і вишукану жіночність, вміла гуртувати людей навколо себе і неухильно йти до своєї мети.
❤23👍4
Пам’яті старшого лейтенанта Олексія Карпюка (позивний «Довбуш»)
Мріяв побудувати будинок для родини, але віддав життя, захищаючи Україну
Олексій народився 5 вересня 1967 року на Вінниччині. Дитинство минуло на Тернопільщині.
Після школи здобув фах агронома, однак професійний шлях пов'язав з бізнесом у сфері ремонту.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Спершу служив в підрозділі охорони ТЦК, а з червня 2022 року переведений до складу 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Воював на Донеччині та Херсонщині. Загинув у бою в районі села Сухий Ставок на Херсонащині 3 жовтня 2022 року.
Вічна шана і слава Герою!
Фото: Збаразька міська рада
За матеріалами: Збаразька міська рада, Тернопільська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв побудувати будинок для родини, але віддав життя, захищаючи Україну
Олексій народився 5 вересня 1967 року на Вінниччині. Дитинство минуло на Тернопільщині.
Після школи здобув фах агронома, однак професійний шлях пов'язав з бізнесом у сфері ремонту.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Спершу служив в підрозділі охорони ТЦК, а з червня 2022 року переведений до складу 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Воював на Донеччині та Херсонщині. Загинув у бою в районі села Сухий Ставок на Херсонащині 3 жовтня 2022 року.
Вічна шана і слава Герою!
Фото: Збаразька міська рада
За матеріалами: Збаразька міська рада, Тернопільська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔19😢5
УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ НАВОДИВ ЖАХ НА НАЦИСТІВ У ФРАНЦІЇ
22 липня 1944 року нацистський режим стратив Василя Порика. Безстрашний партизан та диверсант, який нищив окупантів у Франції та чиє ім’я оповито безліччю легенд.
Пам’ять про Василя «Базиля» Порика зберігається і в Україні, і у Франції. Нині його рідне село носить його ім’я, вулиці імені Василя Порика знаходяться у Вінниці, Києві та інших населених пунктах. У культурному житті і Франції, і Радянського Союзу Порик залишив помітний слід, ставши головний героєм як прози, так і кінематографу, зокрема фільму Юрія Лисенка “В’язні Бомона”. В Радянському Союзі подвиги Василя Порика відзначили у 1964 році, посмертно присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. Також з 1964 року Василь Порик вважається національним героєм у Франції. В Арраській фортеці, на меморіалі, присвяченому страченим в Аррасі, знаходяться пам’ятні плити Василя Порика та Василя Доценка. Поховано Василя Порика на кладовищі в Енем-Бомоні в спільній могилі з його побратимом, Василем Колесником.
Василь Порик народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, що на Вінниччині, в селянській сім’ї. Освіту він здобув у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, однак дуже швидко обрав для себе військову кар’єру. Розпочавши навчання в Одеському, а згодом Охтирському та Харківському військових піхотних училищах.
Початок німецько-радянської війни зустрів лейтенантом, який командував взводом. Беручи участь у важких оборонних боях, Василь Порик серед сотень тисяч інших військових опинився в оточенні під час битви під Уманню. Був поранений, потрапив у німецьких полон та був відправлений у військовий табір Бомон на півночі Франції.
Військовополонені у Бомоні залучалися до роботи на вугільних шахтах. Василь Порик проявив себе на роботах у концтаборі, чим заслужив довіру німецької адміністрації. Отримавши призначення табірним старшиною, він вільно міг пересуватися між табором та містом. Саме це дало змогу молодому офіцеру налагодити контакти з французьким Рухом Опору та брати участь у диверсіях проти нацистів: від знищення живої сили супротивника до саботажу на залізницях та шахтах.
У 1943 році за підтримки французьких побратимів Порик (відомий за псевдо “Базиль”) втік з табору та створив партизанський загін. Невдовзі після втечі він атакував концтабір Бомон та звільнив усіх його в’язнів, бійці під його керівництвом продовжували диверсії на шахтах, залізницях, розбивали маршові колони німецьких військ. Будучи пораненим, Порик знову потрапив у полон. Його ув’язнили в фортеці Сен-Нікез у місті Аррас, втеча з котрої вважалася неможливою. Однак саме він став тим, хто вперше за багато років зміг з неї втекти, оповивши свою історію ще однією легендою. Втретє нацистам вдалося схопити Василя Порика у липні 1944 року. Розстріляли безстрашного партизана 22 липня 1944 року.
22 липня 1944 року нацистський режим стратив Василя Порика. Безстрашний партизан та диверсант, який нищив окупантів у Франції та чиє ім’я оповито безліччю легенд.
Пам’ять про Василя «Базиля» Порика зберігається і в Україні, і у Франції. Нині його рідне село носить його ім’я, вулиці імені Василя Порика знаходяться у Вінниці, Києві та інших населених пунктах. У культурному житті і Франції, і Радянського Союзу Порик залишив помітний слід, ставши головний героєм як прози, так і кінематографу, зокрема фільму Юрія Лисенка “В’язні Бомона”. В Радянському Союзі подвиги Василя Порика відзначили у 1964 році, посмертно присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. Також з 1964 року Василь Порик вважається національним героєм у Франції. В Арраській фортеці, на меморіалі, присвяченому страченим в Аррасі, знаходяться пам’ятні плити Василя Порика та Василя Доценка. Поховано Василя Порика на кладовищі в Енем-Бомоні в спільній могилі з його побратимом, Василем Колесником.
Василь Порик народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, що на Вінниччині, в селянській сім’ї. Освіту він здобув у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, однак дуже швидко обрав для себе військову кар’єру. Розпочавши навчання в Одеському, а згодом Охтирському та Харківському військових піхотних училищах.
Початок німецько-радянської війни зустрів лейтенантом, який командував взводом. Беручи участь у важких оборонних боях, Василь Порик серед сотень тисяч інших військових опинився в оточенні під час битви під Уманню. Був поранений, потрапив у німецьких полон та був відправлений у військовий табір Бомон на півночі Франції.
Військовополонені у Бомоні залучалися до роботи на вугільних шахтах. Василь Порик проявив себе на роботах у концтаборі, чим заслужив довіру німецької адміністрації. Отримавши призначення табірним старшиною, він вільно міг пересуватися між табором та містом. Саме це дало змогу молодому офіцеру налагодити контакти з французьким Рухом Опору та брати участь у диверсіях проти нацистів: від знищення живої сили супротивника до саботажу на залізницях та шахтах.
У 1943 році за підтримки французьких побратимів Порик (відомий за псевдо “Базиль”) втік з табору та створив партизанський загін. Невдовзі після втечі він атакував концтабір Бомон та звільнив усіх його в’язнів, бійці під його керівництвом продовжували диверсії на шахтах, залізницях, розбивали маршові колони німецьких військ. Будучи пораненим, Порик знову потрапив у полон. Його ув’язнили в фортеці Сен-Нікез у місті Аррас, втеча з котрої вважалася неможливою. Однак саме він став тим, хто вперше за багато років зміг з неї втекти, оповивши свою історію ще однією легендою. Втретє нацистам вдалося схопити Василя Порика у липні 1944 року. Розстріляли безстрашного партизана 22 липня 1944 року.
❤🔥10💔10❤2
Пам’яті колумбійського морпіха Джана Себастьяна Рестрепо Мазо (позивний «Онікс»)
Колумбієць добровільно долучився до українських Сил Оборони, був еталонним воїном та побратимом
Джан Себастьян народився у 1993 році в портовому місті Санта-Марта в Колумбії. Перший свій бойовий досвід отримав у лавах морської піхоти в Колумбії. Після повномасштабного вторгнення Росії, у 2023 році долучився до захисту України – вважав це великою честю для воїна, бо розділяв цінності свободи, гідності та честі.
Воював на Донецькому, Південно-Слобожанському та Запорізькому напрямках у складі 3-го Інтернаціонального легіону Сухопутних військ Збройних Сил України, а згодом – у складі 413-го полку безпілотних систем «Рейд».
Нагороджений відзнаками Головнокомандувача Збройних Сил України - двома почесними нагрудними знаками «Золотий хрест» та відзнакою Міністерства оборони України «За поранення».
Загинув у червні 2026 року. Похований у Львові, як заповідав.
Вічна слава і подяка за захист!
Тетяна Когутич
Фото: Укрінформ, РЕЙД 413 полк СБС, Львівська РДА
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Колумбієць добровільно долучився до українських Сил Оборони, був еталонним воїном та побратимом
Джан Себастьян народився у 1993 році в портовому місті Санта-Марта в Колумбії. Перший свій бойовий досвід отримав у лавах морської піхоти в Колумбії. Після повномасштабного вторгнення Росії, у 2023 році долучився до захисту України – вважав це великою честю для воїна, бо розділяв цінності свободи, гідності та честі.
Воював на Донецькому, Південно-Слобожанському та Запорізькому напрямках у складі 3-го Інтернаціонального легіону Сухопутних військ Збройних Сил України, а згодом – у складі 413-го полку безпілотних систем «Рейд».
Нагороджений відзнаками Головнокомандувача Збройних Сил України - двома почесними нагрудними знаками «Золотий хрест» та відзнакою Міністерства оборони України «За поранення».
Загинув у червні 2026 року. Похований у Львові, як заповідав.
Вічна слава і подяка за захист!
Тетяна Когутич
Фото: Укрінформ, РЕЙД 413 полк СБС, Львівська РДА
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢15💔10
Пам’яті Олександра Вернігорова (позивний «Дев’ятка»)
Телевізійний операторський досвід із 2022 року зберігав у позивному
Олександр народився 6 лютого 1988 року.
З шкільних років займався фотографією. В студентські роки поєднував навчання з роботою охоронцем на 9 каналі. Згодом став на цьому каналі телеоператором. Згодом перейшов на телеканал "Відкритий".
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Воював в складі Третьої штурмової бригади на посаді оператора БПЛА. Позивний "Дев'ятка" взяв на честь телеканалу, який відкрив йому професію його життя.
Загинув оператор безпілотних систем під час бойового завдання 28 червня 2026 року на Харківському напрямку.
Похований у Дніпрі.
Вдячність, пам’ять і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Саша Вернигоров
За матеріалами: Інститут масової інформації, Дніпропетровська обласна організація НСЖУ, «Дніпро Прес»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Телевізійний операторський досвід із 2022 року зберігав у позивному
Олександр народився 6 лютого 1988 року.
З шкільних років займався фотографією. В студентські роки поєднував навчання з роботою охоронцем на 9 каналі. Згодом став на цьому каналі телеоператором. Згодом перейшов на телеканал "Відкритий".
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Воював в складі Третьої штурмової бригади на посаді оператора БПЛА. Позивний "Дев'ятка" взяв на честь телеканалу, який відкрив йому професію його життя.
Загинув оператор безпілотних систем під час бойового завдання 28 червня 2026 року на Харківському напрямку.
Похований у Дніпрі.
Вдячність, пам’ять і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Саша Вернигоров
За матеріалами: Інститут масової інформації, Дніпропетровська обласна організація НСЖУ, «Дніпро Прес»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔15😢2
ДЕНЬ, КОЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР ПОВЕРНУВСЯ ДО КИЄВА
24 липня 1990 року біля будівлі Київської міської ради вивісили синьо-жовтий прапор. Він повернувся до столиці ще не як державний, а як національний – після 70-річної перерви, відтоді як 12 червня 1920 року війська Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського залишили Київ.
І хоч у 90-х роках минулого століття Київ не був першим містом в Україні, де замайорів синьо-жовтий прапор, ця подія мала велике символічне значення для всієї країни.
Повернення прапора до української столиці не було спонтанним – Київрада готувала проєкт відповідного рішення, але головною рушійною силою цього процесу були люди, натхненні Декларацією про державний суверенітет України (яка була прийнята за кілька днів до того – 16 липня 1990 року), які вимагали повернення національних символів у громадський простір.
Увечері 24 липня представники проукраїнських сил з усієї України освятили синьо-жовтий стяг у Софійському соборі.
Церемонію освячення здійснив архімандрит Володимир (Романюк), який «за антирадянську агітацію і пропаганду» провів 7 років у совєцьких таборах особливо суворого режиму та 3 роки на засланні у Мордовії.
Освячене знамено десятки тисяч людей почесною ходою пронесли по місту – до будівлі Київради, де зібрався велелюдний мітинг. Прапор вітали гучними вигуками «Слава Україні!». Очевидці згадують, що на той час такої кількості людей вулиці Києва ще не бачили. За різними оцінками, участь в урочистостях взяли близько двохсот тисяч прихильників української незалежності. Хрещатик був заповнений ущерть, багато людей навіть вилазили на тролейбуси.
Перед адміністративною будівлею синьо-жовте знамено встановили як офіційний прапор влади української столиці – на те вже було відповідне протокольне рішення президії Київської міської ради, ухвалене попри провокації комуністів.
Активістам довелося на кілька днів виставити охорону біля прапора, оскільки комуністи чинили відвертий спротив українській символіці. До офіційного проголошення незалежності лишалося ще більше року, і будівля Київради протягом цього часу була єдиною в українській столиці, де майорів синьо-жовтий стяг.
10 років потому, у 2000-му, Київська міська рада прийняла рішення вважати 24 липня міським святом – Днем українського національного прапора в місті Києві.
А стяг, який було піднято 24 липня 1990 року, нині зберігається у Національному музеї історії України. Бачити менше
24 липня 1990 року біля будівлі Київської міської ради вивісили синьо-жовтий прапор. Він повернувся до столиці ще не як державний, а як національний – після 70-річної перерви, відтоді як 12 червня 1920 року війська Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського залишили Київ.
І хоч у 90-х роках минулого століття Київ не був першим містом в Україні, де замайорів синьо-жовтий прапор, ця подія мала велике символічне значення для всієї країни.
Повернення прапора до української столиці не було спонтанним – Київрада готувала проєкт відповідного рішення, але головною рушійною силою цього процесу були люди, натхненні Декларацією про державний суверенітет України (яка була прийнята за кілька днів до того – 16 липня 1990 року), які вимагали повернення національних символів у громадський простір.
Увечері 24 липня представники проукраїнських сил з усієї України освятили синьо-жовтий стяг у Софійському соборі.
Церемонію освячення здійснив архімандрит Володимир (Романюк), який «за антирадянську агітацію і пропаганду» провів 7 років у совєцьких таборах особливо суворого режиму та 3 роки на засланні у Мордовії.
Освячене знамено десятки тисяч людей почесною ходою пронесли по місту – до будівлі Київради, де зібрався велелюдний мітинг. Прапор вітали гучними вигуками «Слава Україні!». Очевидці згадують, що на той час такої кількості людей вулиці Києва ще не бачили. За різними оцінками, участь в урочистостях взяли близько двохсот тисяч прихильників української незалежності. Хрещатик був заповнений ущерть, багато людей навіть вилазили на тролейбуси.
Перед адміністративною будівлею синьо-жовте знамено встановили як офіційний прапор влади української столиці – на те вже було відповідне протокольне рішення президії Київської міської ради, ухвалене попри провокації комуністів.
Активістам довелося на кілька днів виставити охорону біля прапора, оскільки комуністи чинили відвертий спротив українській символіці. До офіційного проголошення незалежності лишалося ще більше року, і будівля Київради протягом цього часу була єдиною в українській столиці, де майорів синьо-жовтий стяг.
10 років потому, у 2000-му, Київська міська рада прийняла рішення вважати 24 липня міським святом – Днем українського національного прапора в місті Києві.
А стяг, який було піднято 24 липня 1990 року, нині зберігається у Національному музеї історії України. Бачити менше
❤11❤🔥3